41. Творчість мандрівних дяків.

Певну роль в утвердженні народної української мови відіграла також творчість мандрівних дяків – недовчених спудеїв, які залишивши навчання, заробляли на прожиття літературно-театральними виставами. Іноді вони створювали високі зразки поезії, яка була названа «нищинською» за те, що об’єктом їхнього зображення були «нищі школьні» (школярі, що вдавалися до старцювання). Ця поезія відзначалася жартівливим бурлескним тоном, який поєднувався з «високим» стилем біблійних сюжетів. Такі риси бурлескного стилю добре відомі з «Енеїди» Івана Котляревського.

Блискучі зразки «нищинської» поезії залишив подільський мандрівний дяк Петро Попович-Гученський.

У народі цих прохачів-веселунів ще називали бакалярами (від «бакалавр»), миркачами тощо. Хоч і бідні, вони по-філософськи дивилися на світ, кепкували зі своїх життєвих незгод, високі релігійні образи і сюжети перелицьовували на свій штиб. Простолюд усе їм прощав. У свята ходили від двору до двору, співали, читали вірші, влаштовували невеличкі сценки-спектаклі і цим підробляли. Це схоже на зарубіжних вагантів. Різдвяні та великодні пісні - репертуар мандрівних дяків. Тут поєднувалось високе побожне і низьке сміхотворне, пародії та травестії спудеїв, переповнені жарту, іронії:

Твори не завжди досконалі, не завжди пристойні, але завжди пройняті щирою веселістю, в них переважали елементи розважальні - гумористичні і навіть сатиричні. Це вірш з тієї групи подібних творів, що складається з віршів-травестій, де біблійні персонажі переодягнені в народний український одяг і оточені українським побутом. Ось Бог виганяє з раю «прародителів»:

Хіба не схоже на майбутню «Енеїду» І. Котляревського? Той же силабо-тонічний вірш, та ж народна мова, той же стиль і тон розмови.

Так зароджувалась наша барокова бурлескна література, яка потім дуже добре проявилась в «Енеїді» І. Котляревського. Сергій Єфремов у своїй «Історії українського письменства» підкреслює: «Вся манера і деталі цих віршів показують, звідки Котляревський брав для своєї невмирущої поеми: празникові вірші невідомих авторів - це безпосередні попередники «Енеїди», попередники навіть з ідейного погляду, бо у великодніх віршах находимо ті бажання, що, певне, не одну сушили тоді просту голову на Україні. Визволення не тільки тогосвітнє показують нам ці бажання, але й цілком реальне, земне визволення од усякого тутешнього лиха. Ось як розказує наш вірш про наслідки Христового воскресіння.

«Од такого погляду на дійсність, - зауважує С. Єфремов, - один тільки крок до громадської сатири». І справді, український вірш широко використовує сатиричну форму та засоби, ніби надолужуючи за ті тріскучі панегірики, що лунали на верхах, в офіційній літературі того часу. Це дуже характерний факт - отой одночасний розвиток, з одного боку, панегірика, з другого, сатири».

46. "Повiсть врiменних лiт" як лiтературна пам'ятка. Створена вона була на межі XI— XII століть ченцем Нестором та іншими літописцями. «Повість минулих літ» є не лише джерелом історії Київської Русі, а й видатним літературним твором. «З Богом починаємо. Отче, благослови. Повість минулих літ Нестора, чорно ризця Феодосійського монастиря Печерського, звідки пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська Земля постала». Так з Божою допомогою преподобний Нестор-літописець взявся за опис землі руської і що на ній було од разу після потопу всесвітнього. Це перша у Київській Русі пам’ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Всі інші літописці лише пере співували і доповнювали літопис Нестора. У «Повісті минулих літ» майстер но переплітаються легенди з реальними подіями. Адже малоймовірно, що київські племена свідомо звернулися до норманів і запропонували добровільно — «прихо- діте княжити і володіти нами». Преподобний Нестор завершив розповідь з літописних зведень кінця XI сто ліття 1113 роком. У первісному вигляді «Повість минулих літ» до нас не дійшла, а була переписана на початку XV століття і збереглася у кількох копіях. Тепер уже немає сумніву, що Нестор задумав «Повість минулих літ» не лише з метою з’ясувати походження русичів, а й з тим, щоб визначити принципи мирного спів життя давньоруської держави з іншими та запоруїсу благополуччя в ній самій. Усі дослідники відзначають високий мислительний потенціал нашого першолі- топису, матеріал для якого збирався по всій території Київської Русі. Зібраний матеріал осмислювали люди, котрі мали широкий історичний світогляд та ерудицію.

47. Особливостi полемiчноï лiтератури. В кінці XVI—на початку XVII ст. в Україні поширилась полемічна література. Українські письменники-полемісти боролись з католицькою церквою, наступ якої на народ. його релігію, права й мову посилився після Люблінської унії 1569 р., а в часи підготовки і підписання Брестської унії 1596 р. досяг кульмінації. Полеміка між православними і католиками велася не стільки навколо розходжень, які існували у віровченні, скільки навколо важливих питань громадського і культурного життя українського народу. Письменники-полемісти (Герасим і Мелетій Смотрицькі. Іван Вишенськнй, Василь Суразький, анонімні автори «Пе-рестороги», Клірик Острозький, Христофор Філарет, Захарія Копистенський) обстоювали право українського народу на свою віру, звичаї, мову. Вони гостро засуджували вище православне духовенство за його користолюбство, моральний занепад, зраду інтересам українського народу. Одночасно в полемічній літературі значна увага приділялася питанням розвитку освіти, книгодрукування. Більшість письменників-полемістів усвідомлювали необхідність розширення освітніх програм, підвищення ролі школи у вихованні молоді. Найсильнішого удару по творцях і оборонцях унії завдав твір острозького шляхтича М. Броневського «Апокрисис», який писав під псевдонімом Хрнстофор Філалет. У цьому полемічному творі викривалося підступництво греко-католицьких єпископів, підтверджувалася законність проведеного у Бресті собору православної церкви. Автор цього твору викриває і засуджує політику польського уряду, яка була спрямована проти українського народу, і вимагає демократичних прав для українців. У вогненному наступі православної полеміки виділяється анонімний твір «Пересторога», автор якого викриває ті егоїстичні мотиви, якими керувалися греко-католицькі єпископи. З боку греко-католиків виступив Іпатій Потій. У 1599 р. він опублікував українською мовою «Антиапокрисис» — пристрасну відповідь на полемічний вис/гуп М. Броневського. Найяскравішим українським письменником даного періоду був Іван Вишенський (між 1545-50—1620 рр.), який зарекомендував себе фанатичним оборонцем православних традицій. У своїх прозових творах, таких, як «Послання єпископам — відступникам від православ'я», «Короткослівна відповідь П. Скарзі», він безжалісно таврує греко-католиків. Твори письменників-полемістів сприяли піднесенню рівнів національної свідомості українців, розуміння ними свого місця в навколишньому світі. Разом з тим культурна конфронтація з поляками дорого обійшлася українцям. Величезна більшість української шляхти прийняла католицизм і згодом полонізувалась. Внаслідок того українці втратили свою еліту — шляхту. Іншим побічним продуктом конфронтації між православними і католиками став поділ українців на православних і уніатів (греко-католиків). Разом з тим релігійна полеміка спричинилася до культурного піднесення, сприяла чіткішому усвідомленню українцями своєї самобутності.

48. Мicце "Палiнодiï" Захарiï Копистенського у iсторико-лiтературному процесi. Книга Копистенського про віру, Коли виступив перший раз в літературі, не знаємо. В цій справі може кинути багато нового світла дослід двох стародруків „Про образи“ та „Про Пресвяту Богородицю“, чи це два окремі видання, чи складові частини одної цілості, коли й де вийшли. Річ у тому, що обидві згадані речі мають багато спільного з першою і третьою частиною Книжки Захарії, як називає Копистенський київське видання 1619 р. „Книга о в'ЬрЬ єдинои, святой, соборной, апостольской церкве, которая подъ розсудокъ церкве всход ней поддається“. Захарія та його ж „Палінодії“ й інших полемічних писань. Автором цієї компіляції був ігумен монастиря св. Михайла в Києві Натанаїл. Значення „Книжиці“ таке, що вона замінила пізнішим письменникам, що писали про унію, недоступні їм тексти творів Копистенського. Загальний погляд на „Палінодію“. Коли дивитися на „Палінодію“ з досвіду нових часів, її теоретична частина, на думку православних дослідників, витримує критику навіть із становища теперішнього православного богослов’я, за те її історичну. частину треба оцінювати тільки з історичної точки зору. Декуди виклад тенденційний, але тенденційність випливає швидше з поспішного узагальнення, ніж з бажання викривити правду. До слабих сторін треба зачислити розтягнутість, яка є наслідком того, що автор переповідає епізодичні справи" дуже широко^ далі аргументацію при допомозі Божого права, зловживання ідеєю антихриста и таке інше.'~АлеНв~ сдоім^чясі^ не _буля кягтітальня праця, вершина тодішньої теблопчної освіти, монументальна річ релігійного письменства. У своїм змісті вона зібрала всі аргументи попереднього полемічного письменства, поставила нові шшшня,, незнані до того часу, и покінчила -з пробами латино-уніатського табору відшукати в історії української церкви сильнішу підставу для Берестейської унії. З боку наукової . вартості, з огляду на систематичність і грунтовність, не мала нічого собі рівного в погсередніїГ розвитку полемічного письменства. ~Для теперїшньопг дос=^ лідника вона дає дуже цінний матеріал до історії української церкви й культури тих часів. Поширеність „Палінодії“. „Палінодія“ завершила історичну добу в історії полемічного письменстьа Й після неї почалася нова доба з обробкою теоретичних аспектів" православного богословтя. Хоч не вийшла свого часу дру^~ ком, була далеко поширена й нею користувалися пізніші письменники. Крім того, що сказано вище, треба зазначити непровірену вістку Стебельського, що з книжки Копистен-ського „його наслідники, письменники, що дихали тим самим духом, брали на оборону православ’я, як із джерела, заразливі науки, наприклад Петро Могила, Сильвестер Косів, 'Лазар Баранович і його учень Иоанникій Галятовський“. Видали „Палінодію“ щойно в другій половині XIX ст. на підставі недостовірних копій. Невиданий автограф зберігається в бібліотеці Красінських у Варшаві. Твір Копистенського „Про справжню єдністьВін містить наприкінці нове писання Копистенського, зложене з 44 глав, а саме „Про справжню єдність християн православних церкви східної, також і против апостатів і про їх фальшиву унію“. Закінчується автограф викладом молитви „Отче наш“. Посилання на „Палінодію“, з одного боку, й та обставина, що в заголовку називає себе Копистенський ще ієромонахом, визначають часові рамки, коли написаний . твір „Про справжню єдність“, бо в листопаді 1625 р. став Копистенський архімандритом Пе-черського монастиря. Щодо змісту — тут автор висловлює погляд на справжню унію, відкидає Берестейську унію й застерігає православних входити в якусь спілку з уніатами.

50.Художні особливості Треносу Мелетія Смотрицького

М.Соловій стверджує: "Своїм пламенним і вимовним стилем "Тренос" виріс у найкращий твір православної полеміки і став немов настільною книгою, немов євангелією для православних, противників Католицької Церкви і примату Римських Папів" [7, 176]. М.Грушевський пише, що: "Ще один твір у довгім ряді теологічних писань першого відродження, як останню ланку в сім ланцюгу, я хочу поставити тут – "Тренос" Смотрицького-молодшого, що з’явився теж майже одночасно з другим збірником Вишенського – західним промінням його таланту. Се останній в ряді сих релігійно-полемічних творів, могутньо забарвлених літературною красою й громадським темпераментом, що становить нерв всього відродження" [2, 280281]. П.Яременко стверджує: ""Тренос" Смотрицького з повним правом можна вважати першорядним надбанням не лише української і білоруської, а й світової літератури гуманістично-реформаційної доби. За масштабністю втілення письменницького задуму і літературними якостями книга Смотрицького є оригінальним і своєрідним художньо-публіцистичним твором пристрасного ідейного і естетичного звучання" [10, 14]. Відтак, ми можемо впевнено стверджувати, що коли б М.Смотрицький написав лише цей твір, то він би ввійшов у духовну культуру України як один із її видатних творців. Тут варто зазначити, що характеристику "Треноса" як філософського твору, який закликає українських православних до єдності, ми не зустрічаємо. Цим і зумовлена актуальність даного дослідження.

Мета нашого дослідження – розглянути "Тренос" як філософський твір та виділити в ньому основну проблематику. "Тренос, або плач східної церкви…" написана старопольською мовою 1610 р. у Вільно під псевдонімом Теофіл Ортолог. Тому відразу постає запитання: "Чому ставропольською, а не церковнословянскою?". Тому що після Люблінської унії (1569) польська мова стала займати провідне місце у суспільно-державній мові того часу. Композиційно "Тренос" складається з епіграми на герб Вишневецьких, передмови до читача і десяти розділів. Отже, "Тренос" розпочинається епіграмою, яка присвячена князям Вишневецьким, де автор прославляє княжий рід. За епіграмою слідує передмова до читача, в якій М.Смотрицький окреслює задачі і проблеми, що турбують не лише його, а й весь народ загалом: обґрунтовує проблеми правомірного існування православної церкви, її звичаїв, обрядів та вчень.

51)Роль релігії та церкви в розвитку давньої украiнської лiтератури Введення християнства значно прискорило розвиток писемності і літератури на Русі. Ще в - роках IX століття візантійський імператор Михайло III відправив до слов'ян двох братів-священиків з Фесалонік Костянтина (в чернецтві Кирило) і Мефодія. Незважаючи на переслідування німецького духовенства, зацікавленого в поширенні латинської мови серед слов'ян, брати проповідували християнство в Моравії та інших слов'янських землях старослов'янською мовою. Вони упорядкували слов'янський алфавіт і переклали на церковнослов'янську (староболгарські) Євангеліє. На початок ХI століття на Русі використовувалися дві системи письма кирилиця, і глаголиця - розроблена Кирилом, яка була менш популярна. Причому ще до ІХ століття місцеве населення користувалося абеткою з 27 букв, тоді як класична кирилиця нараховує 43 букви.Древнерусская література мала певну перевагу перед католицьким Заходом і мусульманським Сходом: вона розвивалася рідною язиком.Первим самостійним жанром давньоруської літератури стало літопісаніе. Початок його відносять ще на кінець Х століття. «Повість временних літ» є літописним зведенням. Вона була створена на початку XII століття ченцем Нестором на основі декількох більш давніх літописів X-XI століть. Одна з величезних заслуг Нестора полягає в тому, що він об'єднав місцеві, регіональні записи «за літами» в єдиний летопісь.Древнерусскіе літописі істотно відрізнялися від західноєвропейської і візантійських хронік з їх придворно-феодальною і церковною тенденційністю. Зрозуміло, що не уникли цього і руські літописи, але вони були ширше за змістом, прагнули поєднати в собі завдання історичного, публіцистичного, релігійно повчального і художньої оповіді.

52)"Слово о полку Iгоревiм" i фольклор Зв’язок «Слова...» з фольклором виявляється передусім у його народності. Провідні ідеї твору співзвучні думкам, прагненням і настроям народних мас; він сповнений закликів до захисту країни, єдності, мирної праці. Все це йде від народу, його гуманізму й патріотизму. Автор зумів творчо використати поетичну образність, фольклор в оцінці тих чи інших подій та явищ. Особливо близькими до фольклорних є образи природи, постійні епітети та порівняння. Природа виступає як окремий персонаж: співчуває героям і реагує на все, що відбувається. Деякі персонажі твору нагадують героїв фольклору: Буй тур Всеволод, наприклад, дуже схожий з Іллєю Муромцем. Сон Святослава наповнений народнопоетичною символікою та архетипами. Втеча князя Ігоря з полону має казкові мотиви: герой перетворюється на сокола, з ним розмовляє річка Донець. У поемі найяскравішими є два фольклорні жанри: «плач» (плач Ярославни з традиційними для нього зверненнями до сил природи) і пісенні прославляння — «слав» (величання князів та дружини в кінцівці твору). Відчувається також зв’язок з народною піснею. Фольклорні мотиви у творі дуже сильні. Саме вони визначають красу й поетичність створених автором картин та образів.

53)Iсторико-лiтературне значення дiяльностi острозького гуртка Біблія, звірена за кількома авторитетними списками, у тому числі грецьким – з Ватикану, отриманим від папи, і слов'янським – з Москви, від царя Івана Грозного, вийшла в світ 12 серпня 1581 р. Ця книга, надрукована в Острозі російським емігрантом Іваном Федоровим Москвитином, з поліграфічного боку є визнаним шедевром слов'янського книгодрукування.Поза тим, продукція Острозької друкарні, що діяла між 1578 і 1612 роками, видаючи і літургійну та патрологічну літературу, і писання членів вченого гуртка, не зовсім вписується в програмні засади, на яких він виник. Із 28 відомих сьогодні позицій, випущених тут, лише 14 церковнослов'янські, тоді як увесь цикл полемічної літератури надруковано простою, себто староукраїнською мовою. За втратою запалу до піднесення церковнослов'янської традиції бачаться настрої князя-протектора, який з кінця 80-х до середини 90-х років вів складну політичну гру довкола перспектив унії Католицької і Руської церков. Коли ж у 1596 р. унія звершилася всупереч його особистому проекту, Острозький мобілізує свою вчену дружину на спростування її законності, а це вже диктувало нові завдання й проблеми. Робота вчених в Острозі була, по суті, історико-філологічними науковими студіями богословського ухилу, що спрямовувалися на виправлення зіпсованих переписувачами місць, текстологічні розшуки і порівняння, переклад з грецької та коментування східно-християнської класики. Тим-то сучасники прикладали до Острозького вченого осередку назву академія, якою у ХV-ХVІ ст. традиційно іменували наукові угруповання чи товариства. Інколи це поняття вживали й узагальнено, маючи на увазі і власне академію, тобто гурт вчених, і школу, що при ньому функціонувала. Остання, ймовірно, створилася у 1578 р., коли Острозька друкарня для потреб дітищного училища перевидала львівський Буквар 1574 р. Папський нунцій у Польщі Болоньєтті згадує школу під 1583 р., називаючи її грецькою колегією, а Симон Пекалід у своїй панегіричній поемі, присвяченій Острогу (1606), вживає висловів тримовний ліцей і тримовна гімназія. Схоже, Острозька школа виникла як "побічний продукт" наукової діяльності вченого гуртка, і саме так розглядалася своїм патроном – князем Костянтином Острозьким.

54. Житія святих Бориса та Гліба. • - Нестерове „Читання про Бориса та Гліба“ — це перше справжнє житіє на українському грунті, бо Оповідання, приписуване монахові Якову, розповідає тільки про вбивство Бориса та Гліба. Читання про Бориса та Гліба розпадається на дві частини: на властиве оповідання про життя та вбивство Бориса й Гліба та на оповідання про їх чуда. • -На вступі Нестор просить Бога дати йому розум і сповідається з своєї грубості й нерозуму. Далі за візантійськими .зразками житій святих він оповідає історію рятунку людського роду від сотворения світу, а дійшовши до часу прийняття християнства на Україні, задержується коротко на Володимирі та хрещенні України й переходить до самого оповідання. Тут віддаляється від візантійського зразка й не оповідає про народження Бориса та Гліба, а починає просто від їх дитинства мабуть тому, що по народженні Борис і Гліб належали до поганства. Недостачу фактичних даних Нестор заступає балаканням про їх побожність, про вчитування в божественні книги, житія і мучення святих. Історичні дані про вбивство Бориса та Гліба Нестор переповідає так, що в його оповіданні/як і взагалі в житіях святих, вони втрачають своє історичне значення. • -В оповіданні про вбивство він різниться в деталях від „Оповідання про терпіння Бориса та Гліба“, приписуваного монахові Якову. Та уступаючи останньому щодо історичної вірності, „Читання про Бориса та Гліба“ Нестора перевищує його як зразок житія. На прикладі «Читання» ми можемо судити про характерні риси агіографічного канону - це холодна розсудливість, усвідомлена можливість відволіктися від конкретних фактів, імен, реалій, театральність і штучна патетика драматичних епізодів, наявність (і неминуче формальне конструювання) таких елементів житія святого, про яких у агиографа не було ні найменших відомостей . Однак, в плані художньо-емоційної виразності "Сказання" є, звичайно, куди більш яскравим пам'ятником, ніж "Читання". Саме тому, мабуть, книжники віддавали перевагу першому, а не другому тексту.

64)Сюжетно-композицiйнi особливостi "Енеїди" Котляревського Сюжетна канва зберігається Котляревським. Вибрано низку ключових подій і ситуацій, які обростають колоритними деталями, подробицями. Частина 1: Еней з троянцями тікає з розгромленого міста. Розгром не зображено. Юнона ублагала Еола влаштувати бурю на морі. Нептун за хабар виганяє вітри. Венера відвідує Зевса, одержує обіцянку щодо Енея. Перебування Енея в Картагені в Дідони. Втеча. Частина 2: Буря. Троянці зупиняються в царя Ацеста в Сіцилії. помер від горілки батько Анхіз. Поминки. Дарес і Ентелл б’ються навкулачки. За намовою Ірисі (Іриди), посланої Юноною, троянки попалили човни. Енеєві привидівся Анхіз, наказав вирушати. Еней залишив Сіцилію. Нептун допомагає. Частина 3: Троянці зупинилися в Кумах (Південна Італія). Еней знаходить кумську сивіллу. Мандрівка до пекла. Частина 4: Платить сивіллі, пливе далі. Заклятий острів Цірцеї. Прибули до Латинської землі. Налагодили взаємини. Фурія Тезифона влаштувала конфлікт. приготування до війни. Всі країни Італії – проти Енея. Частина 5: Енеєві привидівся Тібр. Поїздка до аркадії. Евандр направив Палланта на війну. Венера дістає зброю. Дарує її Енеєві. Турн іде на війну. Оточив троянців, запалив кораблі. Подвиг Низа й Евріяла. Бій. Частина 6: Сварка на Олімпі. Зевс забороняє втручатися. Приплив з підкріпленням Еней. Бій. Турна рятує Зевс. Мир латинян з енеєм. Похорон загиблих. Останній бій закінчується двобоєм Турна з енеєм і перемогою троянців.Інтерпретація сюжету – в дусі казкового епосу. Руйнування міфологічних зв’язків, заміна рисами української міфопоетичної свідомости. Декодування римського міфа через грецьку міфопоетичну мову. У ряді випадків подіям надається раціональне тлумачення. дії богів обмежуються періодичним втручанням у земне життя і завжди призводять до неґативних наслідків, шкодять людям.Події мають подвійне значення. Це і відтворення сюжету поеми-зразка, і намагання відтворити правдиві життєві ситуації, що могли б скластися за тих чи інших умов, та змоделювати можливі дії людини-сучасника в цих ситуаціях. Еней одержує наказ лишити Дідону. Дідона кінчає життя самогубством, зійшовши на вогнище. Це відповідає Верґілієвому сюжетові. Але зміст, вкладений у цю ситуацію, ориґінальний.Звідси двоїстість персонажів. Комічне й героїчне, високе й низьке нерозривно поєднане в них.

66)Сюжетно-композицiйнi особливостi повiстi Г.Квiтки "Конотопська вiдьма" За композицією – найскладніший твір Квітки українською мовою. Сюжет становить складну інтригу з фантастичними епізодами, з переплетінням сюжетних ліній, чого не спостерігаємо в інших творах. Повість складається з чотирнадцяти розділів, кожен з яких починається постійним рефреном: 1. Смутний i невеселий сидiв собi на лавцi, у новiй свiтлицi, що вiдгородив вiд противної хати, конотопський пан сотник Микита Уласович Забрьоха. 2. Смутний i невеселий сидiв у свiтлицi на лавцi конотопський пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, а об чiм вiн сумував, ми вже знаємо... 3. Смутний i невеселий сидiв собi на лавцi, та вже не в свiтлицi, а у великiй хатi, конотопський пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, вернувшись пiсля огляду козацької сотнi. 4. Смутно i невесело було раз уранцi у славному сотенному мiстечковi Конотопi. 5. Смутний i невеселий, надувшись, як той iндик перед iндичками, хваброї Конотопської сотнi пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, iде до конотопського ставка. 6. Смутна i невесела ходила по своїй хатi, проводивши когось вiд себе i зачинивши дверi, конотопська вiдьма Явдоха Зубиха пiсля прочуханки, що їй дали край ставка при усiй громадi за чаклування. Рефрен застосований у різних ситуаціях до Забрьохи 8 разів, до Олени 3 рази, до Зубихи й Халявського по 1 разові. У четвертому розділі йдеться про місто Конотоп. У кожному розділі подається ніби несподівана, не підготована попереднім викладом ситуація, і через це щоразу треба повертатися до минулого, щоб пояснити, які події допровадили до такої ситуації. В «Конотопській відьмі» віру вання людей у нечисту силу, їхні уявлення і вигадки про відьом використовуються для розкриття невігластва пред-ставників панівних верств (Забрьоха, Пістряк), їх соціяльної ворожості народові. За переважаючими стильовими принципами зображення героїв і колізій «Конотопська відьма» як жанровий різновид — повість бурлескно-сатирична. У створенні образу Пістряка відчувається досвід інтермедійного дяка-пиворіза: пристрасть до чарки, бідність, ласість до частувань, напускна вченість, туманна, багатомовність канцелярського стилю, аморальність. Для типізації мови автор користується церковною і канцелярською лексикою, просторіччями, народними фразеологізмами.

82. Суспільно-політичні погляди Франка

Громадсько-політична діяльність 1888 року Франко деякий час працював у часописі «Правда». Зв'язки з наддніпрянцями спричинили третій арешт (1889) письменника. 1890 року за підтримки Михайла Драгоманова Франко став співзасновником Русько-Української Радикальної Партії (РУРП, її перший голова до 1898[1]), підготував для неї програму, разом з Михайлом Павликом видавав півмісячник «Народ» (1890—1895). У 1895-му, 1897-му і 1898-му роках Радикальна Партія висувала Франка на посла віденського парламенту й Галицького краєвого сейму (від Тернопільщини[21]), але — через виборчі маніпуляції адміністрації, провокації ідеологічних та політичних супротивників — без успіху.

На громадсько-політичному відтинку Франко довгі роки співпрацював з Михайлом Драгомановим, цінуючи в ньому «європейського політика», зокрема саме за його порадами й під його впливом була створена РУРП. Але після смерті останнього Франко змінив погляди й розійшовся з ним у поглядах на соціалізм та питанні національної самостійності, закидаючи йому пов'язання долі України з Росією («Суспільно-політичні погляди Михайла Драгоманова», 1906).

1899 року Франко разом із частиною радикалів та більшістю народовців взяв участь у заснуванні Національно-демократичної партії, з якою співпрацював до 1904 року, після чого полишив активну участь у політичному житті.

Іванові Франку належить ініціатива ширшого вживання в Галичині назви «українці» замість «русини» — так традиційно називали себе корінні галичани. В «Одвертому листі до галицької української молодежі» (1905) Франко писав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…» Іван Франко й український жіночий рух У середині 70-х років ХІХ ст. фемінізм як «модерний і конечний клич емансипації жінки», а разом з тим як іманентний вислід загальнонаціональних процесів дійшов й до Галичини. На той час він мав уже своїх апологетів й теоретиків, і що цікаво! — у чоловічому середовищі — Михайло Павлик, Михайло Грушевський, Микола Ганкевич, Василь Полянський. Проте одним з найдіяльніших оборонців й інспіраторів «жіночої квестії» був таки Іван Франко. Головні вияви Франкової причетності до формування й концептуалізації засад жіночого руху вдало окреслив його сучасник Денис Лукіянович: «В українському жіночому русі заважив Франко як ментор, учитель і організатор перших жінок-письменниць, робітниць і піонерок у цій ділянці; як теоретик, публіцист і організатор самого питання; як творець жіночих постатей у поезії і белєтристичній прозі»[22]. Від часу заснування в Станіславові 8 грудня 1884 року першої жіночої інституції в Галичині ‒ «Товариства руських женщин» ‒ за активної підтримки й особистої присутності на цьому заході Франка, біографи ведуть початок ще однієї культурно-громадської віхи його життєпису — участі в зародженні жіночого емансипаційного процесу. «З мужчин інтересувався ним найбільше Франко», — згадувала Кобринська в «Автобіографії». Оцінюючи заснування станіславівського жіночого товариства як «характерну рису культурних течій, що киплять в українському суспільстві»[28], Франко водночас пов'язував з ним й власні видавничі й літературні плани. Після складних колізій у самому товаристві та кількох нереалізованих видавничих проектів було ухвалено видавати жіночий альманах «Перший вінок», що побачив світ 1887 у Львові за фінансової підтримки Олени Пчілки та Наталії Кобринської[29]. Редакторська роль Франка в цьому альманасі була неоціненною. Його наставницьку опіку цим «первоцвітом жіночого виробу» відчутно на всіх етапах видавничої історії збірника — від укладання плану та структури, посередництва в підборі автури, контактування з дописувачками з Галичини та Наддніпрянщини, безпосередньої редакторської діяльності, згодом коректування й аж до важливої участі в популяризації видання — анонсування й рецензування альманаху в численних публікаціях, зокрема й польській періодиці («Perszyjwinok»[30], «Perszyj winok… Lwów, 1887»[31]; [Franko I.] Ruskie album kobiece[32]; «Rusińska literatura albumowa» («Українська альманахова література»)[33]), а також у розповсюдженні збірника. Згодом й сам Франко назвав «Перший вінок» «дорогоцінною пам'яткою» та одним з «найкращих і найбагатших змістом наших

видань із того десятиліття»[34]. Франко був дійсним (з 1899 р.) і почесним членом наукового Товариства імені Шевченка (з 1904 р.). Систематично працював в історико-філософській («історично-філософічній») секції НТШ, яку заснували члени Товариства 11 травня 1893 р. Однак не обходив увагою також і математично-природописно-лікарську секцію НТШ, утворену у тому ж році. Релігійні погляди Питання Франкової віри у Бога є однією з найбільш дискусійних тем у франкознавстві. Письменник пережив складну трансформацію релігійних поглядів. У своїй автобіографії Франко зазначав, що в шкільні роки Біблія справила на нього сильне враження[39]. Ранні його твори, зокрема, перша збірка «Баляди і розкази» (1876), написані в дусі християнського ідеалізму. Але вже з кінця 1870-их років він перейшов на засади позитивізму, раціоналізму та соціалізму. У творчості Франка почав домінувати підхід до розглядання релігійних вчень як однобічних доктрин, що стоять на заваді прогресу людської думки й свободи, а Бог у нього став синонімом світської влади, а то й політичного насилля. Від 1890-их років починається ще одна, цього разу поступова трансформація релігійних поглядів Франка. Чимало сучасників письменника у спогадах відзначали те, що він брав участь у Літургіях чи демонстрував своє виважене ставлення до релігії та віри в Бога. У листуванні Франка слово «Бог» часто вживається усвідомлено і позначає Суб'єкта, який діє і впливає на щоденне життя людей. У статті «Радикали і релігія» (1897) Франко писав: «Релігією називається не тільки віра… До релігії належать також чуття, любов до тої Вищої Істоти і до інших людей, любов до добра і справедливості, а в кінці також добра воля, постанова й самому жити так, щоб наближувати себе й інших до тої Вищої Істоти»[42]. Християнська тематика у творчості цього періоду виражена, зокрема, в поемах «Іван Вишенський» (1900) та «Мойсей» (1905). 83. збірка «зів’яле листя»: обставини її появи, передумови створення першого і другого видання «Зів'я́ле ли́стя» — збірка творів Івана Франка. Вона є зразком інтимної лірики. Написана протягом 1886–1896 років і видана у 1896 році. Збірка також має назву «Лірична драма». Як зазначає Петро Колеснік, головним мотивом, що об’єднує всі поезії є «кохання до жінки, яка не захотіла відповісти взаємністю, постійне наростання цього почуття, спочатку гострого до болю, але такого, як свіжа, щойно заподіяна рана, а потім все більшого почуття, яке переростає в недугу, порушує здоров’я, отруює психіку людини, спалює її вогнем невдоволеної пристрасті, створює душевну травму, стан ложного спокою та байдужості до всього, стан, од якого крок до самогубства» [3, 630].

Сам І. Франко зазначав, що його ліричні пісні є «найсуб’єктивнішими з усіх, які появилися у нас від часу автобіографічних поезій Шевченка» [3, 630].

У передмові І. Франко зазначає: «Герой отсих віршів той, що з них виявляє своє «я», небіжчик, він «раз у своїм житті здобувся на рішучий крок і пустив собі кульку в лоб». Був се чоловік слабої волі та буйної фантазії, з глибоким чуттям, та мало спосібний до практичного життя». А у другому виданні збірки (1911) Франко зазначив, що та передмова «не більше як літературна фікція. Давати ключ до пояснення поодиноких із тих віршів не бачу потреби; мені здається, що й без автобіографічного ключа вони мають самостійне літературне значення» [3, 630].

У цій збірці об’єднано лірику поета 10 років. Ці десять років увібрали в себе стільки переживань, смутків, радостей, надій, сподівань! Про це свідчить і зміст цих поезій, і авторська передмова, і навіть назви поезій, назва підзаголовку. Підзаголовок називається «Лірична драма», що є свідченням того, що тут поєднуються лірика і драма. Дія відбувається не в зовнішньому, а у внутрішньому світі ліричного героя. Тому складною є композиція твору. Тут представлено і роздуми-медитації, і марення, і видіння, які виникають в уяві ліричного героя.

У передмові ж автор зазначає, що якось йому до рук потрапив щоденник самогубця, який позбавив себе життя через нерозділене кохання. От цей щоденник нібито й ліг в основу сюжету.

Сучасні літературознавці дослідили, що справжнім автором щоденника може буди пан Супрун, що був закоханий в українську письменницю та діячку жіночого руху в Галичині Юлію Шнайдер, що користувалася літературним псевдонімом Уляна Кравченко.

Ще одним джерелом для написання цієї збірки були особисті переживання самого Івана Франка, про що в листі до українського науковця, письменника і перекладача Агатангела Кримського писав сам Франко.

Лірична драма «Зів’яле листя» складається з трьох «жмутків», кожен з яких містить по 20 поезій (до першого додається ще й епілог). Кожен із «жмутків» має сюжетно-композиційну завершеність: своєрідну композицію та розв’язку, розвиток дії, себто розвиток почуттів, переживань автора, кульмінацію та розв’язку (спад почуттів). Спад почуттів відсутній в останньому «жмутку», бо твір кінчається такою кульмінацією як смерть ліричного героя через самогубство.

Назва збірки говорить про втрачені надії, про трагедію нерозділеного кохання, про страждання самотнього закоханого, але у збірці звучить і інший мотив: звеличення кохання, піднесення його ідеалу, уславлення невмирущості, вічності людських почуттів, емоцій.

Ця збірка – спроба автора висловитися, поділитися наболілим, відболілим і болючим. Так буває в житті кожного. Кожна людина має право бути чуттєвою, безпорадною від рани нерозділеного почуття, безсилою і водночас такою прекрасною від того, що їй дано так кохати, сильною від того, що має стільки вогню в душі! Іван Франко дав волю почуттям, і вони розквітли таким цвітом, що навіть «зів’яле листя» вражає, хвилює, зворушує своєю прекрасною силою.

Щоправда, критика того часу прийняла цю збірку неоднозначно. Наприклад, поет і літературознавець Василь Щурат назвав її появу проявом декадансу в українській літературі. Декаданс – від французького decadanсe – занепад, течія в модернізмі, для якої характерні настрої приреченості, песимізму, безнадії, безвір’я, ідеї «мистецтва заради мистецтва». Його появу пов’язують з появою поетичної збірки французького поета Шарля Бодлера «Квіти зла». Така оцінка дуже зачепила та образила Івана Франка, і у відповідь він пише поезію «Декадент», що вміщена в збірці «Мій Ізмарагд», де поет наголошує на тому, що один трагічний момент з його життя не дає права називати його занепадником, декадентом, бо його творчість містить багато інших мотивів, тем, проблем. Його твори – це програма боротьби, а не занепаду, він сам – борець, а не декадент. Поет запально, гаряче заявляє своєму опонентові:

Мій поклик: праця, щастя і свобода,

Я є мужик, пролог, не епілог.

Франко не зрікається ідей боротьби та активної позиції в житті:

Не паразит я, що дуріє з жиру,

Що в будні тільки й дума про процент,

А для пісень на «шум настроїть ліру»

Який же я у біса декадент?

[11, 93]

Такою була історія появи в житті Івана Франка збірки «Зів’яле листя». Ця збірка дала можливість побачити іншого Франка – чуттєвого, вразливого, ніжного, закоханого. Його почуття, переживання, настрої такі зворушливі, тендітні, красиві й мають такий запас сили, що зрозуміло одне: Франко-лірик не поступається Франкові-борцю. По-справжньому талановита людина талановита у всьому. Різноманітна, розмаїта, різнобічна, багатоголоса творчість Івана Франка – ще один доказ на користь цього твердження. Вперше надруковано у кн.: «Зів’яле листя. Лірична драма Івана Франка» Львів, 1896.

Окремі поезії «Першого жмутка» друкувалися в періодичних виданнях за кілька років до виходу збірки «Зів’яле листя».

Після виходу з друку першого видання збірки «Зів’яле листя» окремі вірші з неї друкувалися у хрестоматіях, альманахах та інших виданнях. Так, готуючи до друку в 1903 р. антологію української поезії «Акорди», Франко вмістив в ній чотири поезії: із «Першого жмутка» –

«Я не жалуюсь на тебе, доле…» (с. 108); з «Другого жмутка» – «Зелений явір…» (с. 104), «Отсе тая стежечка…» (с. 105), «Як почуєш вночі край свойого вікна…» (с. 104).

Перед друкуванням в «Акордах» цих поезій І. Франко зробив у них деяку мовно-стилістичну правку. Так, написання слова міні виправив на мені, слово квіти замінив на цвіти, єї – на її. У першому рядку вірша «Як почуєш вночі край свойого вікна…» поет замінив слово вночі на часом. Замінені слова квіти і вночі були поновлені автором у виданні 1911 р.

У 1911 р. у Києві вийшло з друку друге видання збірки «Зів’яле листя». У збірці надрукована «Передмова» до першого видання та «Переднє слово» до другого видання.

Київська цензура вилучила з цього видання два вірші: з «Першого жмутка» – «Не боюсь я ні бога, ні біса» та з «Третього жмутка» – «Душа безсмертна! Жить віковічно їй». В доповіді київського цензора С. Щоголева Петербурзькому цензурному комітету від 14 січня 1909 р. зазначалося, що названі Франкові вірші збуджують народ проти царя: «На стор. 12, у 5 рядку вірша, прикладається до царів зухвало-зневажливий епітет «держилюдів»; у вірші на стор. 104 міститься хула на господа бога, який порівнюється з паперовим опудалом». У висновку цензор пропонував «вилучити вказані сторінки» (ЦДІА СРСР, ф. 779, оп. 4, спр. 310, арк. 126).

Подається за виданням 1911 р. з поновленням вилучених царською цензурою двох поезій: «Не боюсь я ні бога, ні біса» та «Душа безсмертна! Жить віковічно їй», які друкуються за виданням 1896 р.