випадках, коли паралельні закінчення родового відмінка дають­ся одному і тому ж слову, виникають і деякі семантичні відтінки в значенні паралельних форм,—пор., наприклад: кіло цукру і аналіз цукра (як речовини), напився чаю і сорти чая (як рослини) і под.

Для дальшого розгляду ми добираємо такі факти і явища, в яких з більшою чи меншою очевидністю виявляється їх стилістичне призначення.

Перш ніж перейти до такого розгляду, слід зробити ще одне зауваження. У «Нарисах» ми не робитимемо розгляду стилістич­них явищ у галузі морфології за частинами мови,— і не тільки з метою обмеження матеріалу для роботи типу нарисів. Ми вва­жаємо, що стилістичний аналіз морфологічних явищ (оскільки мова йде про стилістичний вибір паралельно існуючих, хоч і в різних частинах мови, засобів морфології) не можна замикати в рамки окремої частини мови. Так, наприклад, стилістично мо­жуть зіставлятися семантично близькі, але морфологічно далекі іменники віддієслівного утворення і інфінітиви; також — відмінні характером семантики, але тотожні нестягненими формами при­кметники, займенники, числівники. В окремих випадках морфоло­гічні явища доводиться зіставляти в стилістичному плані з лексичними (іменники із значенням збірності — і лексика експре­сивно-зневажливого колориту), іноді — з синтаксичними (дієпри­кметники і дієприслівники — і відокремлені члени речення,— в стилістичній функції).

Переходимо до розгляду окремих питань.

1. Клична форма

Клична форма широко вживана в українській народно-розмовній і літературній мові і являє собою одну з найспецифічніших її рис. З кличною формою пов’язані різні експресивні відтінки, що ви­ражають певне відношення до особи, а в окремих випадках — до явища, предмета звертання.

За своїм стилістичним призначенням клична форма має кілька різновидів:

а) Клична форма стилістично нейтрального призначення. Така форма має функцію окличного називання особи, до якої мова звер­нена. Приклади:

1. — Чого це ти, дівко, так сумуєш? —допитується Мар’я, не спускаючи очей з неї. (Мирн., Повія). 2. То ви тепер, Хри- стино, самі зостаєтеся? (Там же). 3.—Стій, Василю, стій! - гукнула Оришка, коли вони пробігали улицею. (Там же).

4. Дядьку Замфіре, дядьку Замфіреї ваш виноград рубають. (Коц., Для загального добра). 5. — То ти, Остапе? — Я, Со­ломіє. (Коц., Дорогою ціною). 6. Товаришу Кар инський, нетреба видавати за виняткову заслугу те, що я повинен робити. (Шовк., Інженери). 7. Правильно ви підходите до справи, Миколо Дмит­

ровичу. (Там же). 8. — Майко, хочеш дружити зо мною? — раптом спитав Юрко. (Донч., Юрко Васюта). 9. Тікай, Семене, сюди! (Вас., Басурмен).

б) Кличнатформа, часто з відповідною суфіксацією, із стилістич­ним забарвленням пестливості, ласкавості, лагідності. Приклади:

1.—Що ти робиш, доню?—поспитала мати. (Коц., Ха- ритя). 2. Що з тобою, дитино? Не плач, перепілочко! (Там же).

3. Здоров, синку\ Що там скоїлося вчора межи вами, що Олек­сандра прибігла до нас, мов несамовита? (Коц., На віру). 4. Ох, сестрички, матіночки, куди ж ми оце забрели? (Кроп., Доки сонце зійде...). 5. —О моя зоре, мій цвіте рожевий!.. Скажи, голубко, за віщо ти мене так любиш? (Кроп., Дай серцю волю...).

6. — Татусю, татусю, ось я вам! — та, як зайчик, під лаву, вхопила часничину:—-Ось, татусю, я й обчищу ще. (Тесл., Радощі). 7. Та ще побачив мене та:—О Степанчику, о, ря­туй, о братику\ (Тесл., Дід Омелько). 8. Тетяно-золотої Може, з нас щось вийде, може, з нас люди будуть,— давайте учи­тись. (Вас., Талант). 9. Прости мене, серцеГаннусюІ А я загуля­лась та й забула, що завтра неділя. (Н.-Лев., Дві московки).

9. Якби ви, бабусечко, того лікаря до нас завітали. (Вовч., Інститутка). 11. Ходіть лишень ближче, хлопченята: я по яб­лучку вам дам. (Там же). 12. Ох, моє голуб'ятко, цей шлях проводить тудою, де я зроду-віку не була,— у далекії міста й села. (Вовч., Дев’ять братів...).

в) Клична форма, теж часто з характерною для неї суфікса­цією, із стилістичним забарвленням зневажливого, грубого став­лення до особи, якій адресована мова. Приклади:

1. А ти чого, бузувіре, тут у сінях сидиш? (Мирн., Хіба ревуть воли...). 2. — Не кричи, п'янице! — гукнула Галька на його. (Там же). 3. —-Відчиняй, злодюгої — гукає, розсердив­шись, голова. (Там же). 4. — Постривай же ти, суко\ скручу я голову твоєму півневі,— сказала Кайдашиха. (Н. -Лев., Кай- дашева сім’я). 5. — Одчепись од мене, сатаної Я й дома не була, як вони міряли. Це правдива причепа! — сказала Кайдашиха. (Там же). 6. — Іди мені геть! Іди, безбожнику, іди, невіро, з хати зовсім! — наказує йому мати... (Вас., Басурмен). 7. — Од­чепись, гадиної—тремтючи від огиди, задзвенів голос Соні. (Вас., За мурами). 8. — Собакої блюдолизе! єзуіте поганий! — мов корчами, сипав Жук докорами на Шестірного. (Мирн., Товариші).

г) Клична форма, яка визначає звертання до неживих предметів, явищ природи; іноді цю форму мають навіть іменники з абстракт­ним значенням. Така форма, часто вживана в художній літера­турі, особливо в поетичних творах, вносить в їх зміст відтінок урочистості, ліризму; іменники, що виступають у цій формі, мають

відтінок персоніфікації — саме завдяки звертальній функції цих слів. Приклади: ^

1. Місяцю мій ясний! з високого неба сховайся за гору, бо світу не треба. (Шевч., Гайдамаки). 2. Ой Дніпре мій, Дніпре, широкий та дужий! (Там же). 3. Світе тихий, краю милий, моя Україної (Шевч., Розрита могила). 4. Скажи, річко... І ви скажіть, зорі золоті, де мій любий? (Довж., Поема про море).

5. Це для тебе, о земле кохана, сяють зорі чудесні Кремля, земле предків, колиско Богдана, і Тараса, і Щорса земляї (Сос., Україні). 6. Благословенна ти, країно, зелена, світла поло­нино, флояри і трембіти звук. (Рил., Подорож на Закарпаття).

7. Людино, людськостеХ Тобі, що здобула життя щасливе, ці води служать голубі... (Рил., Над Дніпром). 8. — О Одесо, ро­сійський Вавілон! — урочисто проголосив мсьє Енно заздалегідь, ще в Парижі, заготовлену фразу... (См., Світанок над морем).

д) Клична форма вживається також і для вираження офіціаль­ного звертання, причому окремі письменники подають у цій формі і слова іншомовного походження. Приклади (з п’єси О. Корній­чука «Загибель ескадри»):

1. Дякую, пане мічмане. 2. Лейтенанте, вранці міноносці треба вивести з бухти і поставити на рейді. 3. Чекають на ваш наказ, пане адмірале. 4. Раді служить, пане полковнику.

Проте ще у класиків української літератури, а далі й у су­часних письменників трапляються випадки, коли замість клич­ної форми вживається форма називного відмінка. Приклади:

1. — Я не винуватий, Костянтин Івановичі — басив Жук, — я нічого не чув. (Мирн., Товариші). 2. Одужуй, брат, скоріше. (Там же). 3. Що з вами, Солонина? Я вас не пізнаю. (Коц., Посол від Чорного царя). 4. — Грицько, оддай зараз мені маш- кару! — крикнула Галя, зразу міняючи веселе личко на сер­дите. (Вас., Божественна Галя). 5. — Ти почекай, коза! — пру­чався дід...—Ну, давай я тебе приголублю. Рости здорова, онуко, та вчися... (Донч., Лісничиха).

Як можна помітити, на місці кличної форми використовується в наведених прикладах форма називного відмінка в іменниках з такими значеннями: а) у прізвищах, що походять від іменни­ків жіночого роду (Солонина); б) у словах іронічно-метафорич­ного значення (коза — у звертанні до дівчини); в) в іменах по батькові; г) у звертанні інтимно-фамільярного значення (брат). Але такі відступи від кличної форми вживаються не часто і ні' послідовно, і ці форми не здають своїх позицій і в сучасній літе­ратурній мові. У живій же народній мові форма називного від­мінка замість кличної форми зустрічається не так уже й рідко. Це, очевидно, наслідок впливу форм звертання множини, які, як відомо, збігаються з формами називного відмінка множини.

Вживання форм називного відмінка поруч з кличною формою в однаковій з нею функції, що властиве розмовній мові, знаходить своє відображення в деяких письменників у мові персонажів дра­матичних творів. Приклади:

1. [Берест.] Майя, трохи тихіше! [Майя.] Добре,, тату\ (Корн., Платон Кречет). 2. [В а с я.] Павло Семено­вичу, ви поїдете зараз чи машину в гараж? [Берест.] А де ти був, Вася? (Там же). 3. [Майя.] Товариш Платоні Ідіть, сядьте тут, і я вам прочитаю вірш. (Там же). 4. [Берест.] Лідо, подивись, що вона там натворила. Ще спалить будинок. [Л і д а.] Майка, ходім. (Там же). 5. [Хмельницький.] Ти звав мене, Максим Кривоніс? (Корн., Богдан Хмельни­цький). 6. [Паливода.] Здоров, Петрої (Довж., Потомки запорожців). 7. [Скидан.] Дядьку Мина\ Куди ви вплу­тались? (Там же). 8. [Т р у б е н к о.] Лавріні Хома! Ви що? Вже п’яні? (Там же).

Вживання форм називного відмінка у функції звертання на місці кличної форми, як це позначається й на мові художніх тво­рів багатьох сучасних радянських письменників, набуває зна­чення особливого морфологічного засобу вираження стилістич­ного колориту офіціальності і, що слід передбачати, може перетво­ритися в стилістичну норму. Приклади:

1. —Мерсі, генерал! — милостиво кивнув мсьє Енно. (Смол., Світанок над морем). 2. Ваша світлістьі Ваше дорогоцінне життя і коштовності вашої супруги в цілковитій безпеці. (Там же),

3. А ви хіба, товаришу Микола, ніяких «іноземних» мов не знаєте? (Там же). 4. Іди, Понеділок, бувай здоров, думаю, що ми з тобою добре спрацюємося, особливо — в Військово-рево­люційному комітеті. (Там же). 5. Мушу поінформувати вас,. пане Співак, що ні в банкірському домі братів Кусіс, ані в якомусь іншому місцевому банку грошей на ім’я промисловця Співака нема. (Там же). 6. —Алло, консулі—телефонував адмірал. — В якому стані іскровий телеграф на ваших ліній­них кораблях? (Там же). 7. — Що трапилося, адмірал? — по­цікавився мсьє Енно. (Там же). 8.—Сержант Гайвороні — голосно гукнув він,— ось вона, ваша знайома. (Собко, Шлях зорі). 9.—Пустіть її, Короленко,— сказала вона, і руки лейтенанта опустилися самі собою. (Там же). 10.—Де твоя шинель, сержант? — спитав Черниш, скидаючи свою. (Гонч., Прапороносці). 11.—А наступ скоро, товаришу гвардії під­полковник? — не втримався Черниш, хоч розумів, що питати про це не зовсім тактовно. (Там же).

2. Стилістичні функції граматичної категорії числа

Граматична категорія числа, властива всім відмінюваним ча- гпінам мови, має багато різновидів і відтінків, у яких відобра- ,каються і реальні значення кількості предметів, явищ, і способи

їх кількісного групування, і відношення дії до кількості суб’єктів і об’єктів та ін.

У живій розмовній мові та в літературних жанрах, де вона ві­дображається, знаходимо ряд способів вираження категорії числа, які можуть мати певне стилістичне забарвлення.

а) Повторення форм називного відмінка на означення надмірно великої кількості, масовості, розташування на великому просторі. Найчастіше повторюються форми множини; іменники ж на озна­чення простору можуть вживатися в цих випадках і в формах однини. Приклади:

1. Просто перед нею був червоний гостроребрий дах су­сіднього будинку, а далі — димарі, димарі і нагірна частина міста, над якою висіла темна дощова хмара. (Петл., Дівчина з передмістя). 2. Каля побачила десятки столиків, лампи на довгих шнурах і дошки... дошки... дошки з аркушами креслень. (Там же). 3. А позаду по ниві •— краплі нашого поту — сно- пи-снопи. (Гол., Червоний роман). 4. Обіч — сіре і вбоге село. У вибалочку. І степ-степ аж за обрій. (Там же). 5. В темряві йшов шляхом. З боків—■ копи-копи. (Там же).

б) Повторення форм родового відмінка на означення великої кількості. З таким значенням частіше вживаються повторені форми множини, але також — і форми однини, коли ними визначається сукупність предметів, матеріалів тощо. У сферу такого способу вираження великої кількості включаються і прикметникові форми з деяким відтінком субстантивації, і неповторювані слова. Приклади:

1. Об різдві їх заручили. Гостей-гостей наїхало! (Вовч., Інститутка). 2. На весілля панів, паній понаїздило. (Там же).

3. А дівчат, дівчат по селі співало! (Вовч., Дяк). 4. Чує кішка, де сало лежить: одно те, що дівка здорова, молода, огрядна, чорнобрива, повновида, а худоби-худоби — так батечки! Св.їі хутір, лісок, винничка, млинок, вітрячок, а скотини та овечок — так нічого й казати. (Кв.-Осн., Конотопська відьма). 5. Де то було прибитого, де що снігами та морозами задавленого — все оживало, чепурилося, раділо. (Вас., Талант). 6. Увійшов у прихожу Павло. Шуб, шуб на вішалці висить, та все такі... смушки руді, вороні і аж вилискуються, дорогі все якісь. А ка­лош он стоїть! (Тесл., Свій брат). 7. Панів, панів сидить за столами. (Там же). 8. А вгорі що! Зорь, зорь... (Тесл., Що б і мене було?). 9. Все, що було молодого, завзятого й сильного, пішло степовими дорогами. (Панч, Облога ночі). 10. А сояш- ника, а маку, буряків, лободи, кропу, морквиі Чого тільки не насадить наша невгамовна мати. (Довж., Зачарована Десна).

9. А малини — красної, білої! А вишень, а груш солодких було як наїсися — цілий день живіт, як бубон. (Там же).

в) Значення великого простору іноді може виражатися формою множини іменників з лексичним значенням простору, ЯКІ В ЗШІ-

■

чайному вжитку мають форму однини; у множині можуть оформ­лятися і фразеологічні вирази такого значення. Приклади:

1. Чим вони, зрештою, завинили перед богом, що, кинувши близьких і рідних, мусять іти десь з торбами на плечах, драж­нити чужих собак? Хіба з добра віються оце в білі світи? (Гонч., Таврія). 2. А тим часом пішла по світах чутка. (Коц., Дорогою ціною). 3. — Піти б мені у світа,— кажу якось Лукашеві, сміючись, а в самого душа і грає і завмирає. (Вовч., Дяк).

г) «Авторська» форма множини особових та присвійних за­йменників і дієслів. Вживання такої форми властиве мові критичних та наукових статей; користуючись цим стилістичним засобом, ав­тор уникає «вип’ячування» своєї персони (таке враження може створюватися при вживанні ним займенника я) і ніби залучає читача до участі у міркуванні, висловлюванні думок, висновків, які пропонує, до яких підводить автор. Помічається, що автори по можливості уникають і вживання форми називного відмінка ми, користуються нею лише в необхідних випадках — при дієсловах минулого часу, категорія особи яких без займенника не може бути визначена самою формою дієслова. В більшості ж випадків при дієсловах множини теперішнього часу недоконаного виду і майбутнього часу доконаного виду або в бездієслівних, а також у безособових конструкціях займенники множини вживаються у ((юрмах непрямих відмінків. Наводимо приклади з критичних статей (зб. «Риси сучасника»):

1. Отже, як бачимо, лірична стихія пронизує епічні компо­ненти поеми. 2. Перед нами знову цілком завершений, само­достатній твір. 3. Однак, нам здається, що поетові не вдалося відтворити цілісний, гармонійний характер героїні. 4. Кому з нас не доводилося бачити витівки вередливого хлопчика або дівчинки... 5. Не будемо докладно зупинятися на проблемі активного втручання поезії в життя... 6. Дозволимо собі навести тут кілька прикладів... 7. Згадаймо, як відважно проходить він з друзями ущелину під пострілами бандитів. 8. Повторюємо: вони ще наївні, поверхові, ці роздуми. 9. А втім, ми й не праг­нули дати цілком закінчену картину.

д) Множина ввічливості, пошани, виражена формами 2-ї особи іайменників у сполученні з дієслівними та прикметниковими фор­мами множини. Приклади:

1. — Ви були, Варваро, на вулиці? — поспитала пані На­таля. (Коп., Сміх). 2. Добре зробили, Варваро, добре... Пам'я­тайте ж, Варварочко, що в домі, опріч вас, нікого немає. (Там же). 3. —Знайомтесь, —звернувся Веселовський до лі­каря і вказав на свого товариша: — Політрук Явір. (Гонч., Земля гуде). 4. — Дмитре Івановичу! — голос юнака чеканив­ся. — Я вас пам’ятаю. Колись ви були бійцем моєї роти. (Гонч.,

Завжди солдати). 5.—Мар’яне, чуєте,— гукає Чайчєнко до Поляруша,—та де ж ваш сторож. (Стельм., Хліб і сіль).

6. Чого, панотче, не розумієте? (Там же). 7. —А ви, Якове Дорохтейовичу, ніби чимсь запечалені? — придивляється Лев­ко. (Там же).

Прикметники при займенниках множини ввічливості звичайно вживаються у формі однини, наприклад:

Що ви, Микито Івановичу? Який ви старий. (Гонч., Ми­кита Братусь).

Але в розмовній мові і в такому випадку може вживатися форма множини прикметника, як, наприклад:

[Братусь —до парторга, Лідії Тарасівни.] Спасибі... Поздоровте і себе — ви теж винуваті. (Гонч., Микита Братусь).

У народній розмовній мові множина пошани може виражатися займенниками 3-ї особи у формі множини та узгодженими з ними дієсловами 3-ї особи (або сполученими з іменниками однини діє­словами 3-ї особи), а також іншими узгодженими предикативними формами. Такі народні форми множини пошани майстерно вико­ристані, наприклад, Ю. Яновським в оповіданні «Ганна Антонівна», уривки з якого наводимо:

1. Наша Ганна Антонівна не люблять, коли я про них роз­казую. Вони тоді аж сердяться. Ти, кажуть, Паша, не думай, що я добра. Я, Паша,— ух, яка зла! А як же мені не розка­зувати, коли про Ганну Антонівну ще й книгу писати слід, щоб усі знали.

Вони дуже тендітні, худенькі, де в них та душа держиться — їй-богу, не знаю. Та завжди чистенькі, платтячко випрасуване, комірець білесенький, черевички охайні,—-тими підборами, як маком, дріботять — тук та тук. Ось уже двадцять років, як я з ними в одній школі'—вони вчителька, я — коло ві­шалки. А й до мене Ганна Антонівна дітей вчили,— років знову двадцять ще до мене.

2. Дійшла до їхньої квартири, сидимо. Чайку зігріла. По­плакали вдвох, як полагається. Діти нагодилися з школи - понаносили повну кімнату квітів. Сидять, наче в бабусі. Ган­на Іванівна розмовляють, частують чаєм, мов ніде нічого. А в самих їх на умі, почуваю, дуже щось нещасливе і сумне...

Приклади з творів інших письменників:

1. Ви не журіться, мамо. Так було б краще. Тато не змо­жуть вже заробляти — куди їм? (Коц., Fata morgana). 2. — Не­хай буде так,—• обізвалась відьма,— як дядько Кирило ка жуть. (Стор., Закохайий чорт). 3. Увіходжу. Батько сердиті, сердиті... стоять, часник чистять. (Тесл., За пашпортом).

4. Мати мовчать, і не сопуть, і не лаються\ (Виш., Перепілка).

5. Бабуся ніколи в місті не були і поїзда не бачили. Як поба­чили вони паровика, та ще він, повз станцію пробігаючи, як закричить,— бабуся, затуливши очі руками, так і присіли. (Виш., Якби моя бабуся встали).

е) Форми множини узагальнених власних імен. Такими фор­мами може бути виражене просте узагальнення, підведення під одну назву багатьох інших подібних або однорідних предметів (осіб). Приклади:

1. Привіт вам, Петрики, Марусі, Олі, Гриці\ (Рил., Ман­дрівка в молодість). 2. Давайте нам літературу. Давайте Бай- ронів, Шекспірів, Гете\ (Коц., Під мінаретами).

Форми множини узагальнених власних імен використовуються також у сатиричних стилях і стилістичних колоритах для вира­ження презирливості, зневаги, сарказму, взагалі — негативного ставлення до сукупності типів, осіб або явищ, яким дається така узагальнююча назва. Негативне ставлення може підкреслюватися на письмі написанням цих назв з малих літер. Приклади:

1. До чорта їх було — гетьманів і петлюр, махнів, тютюн­ників, денікіних, краснових... (Рил., Мандрівка в молодість).

2. Тепер завили Європи ті на всі лади. (Тич.). 3. їх тепер не змо­жуть залякати ніякі коти-котенки. (Панч, Облога ночі). 4. Як невигоєний струп, наростали «правителі» — тимчасові тере- щенки, шингарьови, некрасови... керенські. (Ле). 5. А скільки ж іще їх було, тих «отаманів», що терзали тіло України нашої?! І Ше- пель, і. Волох, і Волинець, і Болбачан, і Козир-Зірка, і Ля- хович... І різні мордалевичі, зелені, заболотні... Отаких пред­ків мали теперішні бандери, бульби та мельники... Доля їхня така ж, як і інших бандерш-попередників. (Виш., Попередники й нащадки).

є) Форми однини іменників для іронічно-зневажливого визна­чення збірності, масовості. Іронічно-зневажливий відтінок "під­креслюється відповідною суфіксацією. Приклади:

1. Із дому ви берете з собою півтори-дві сотні набоїв, менше брати не можна, бо, виїздячи на охоту, завжди треба мати на увазі, що ви можете потрапити на такий перельот чи на таке на болоті скупчення качви, що тільки те й робитимете, що бах­катимете. (Виш., Гагара). 2. В хаті навколо однієї миски, мов шпаки, збилась засмагла худюща й обдерта дітлашня, на совість один перед другим орудуючи ложками. (Стельм., Хліб і сіль). 3. Вутва, наче сполохана нашими пострілами, зня­лася з очеретів і табунцями нарізно моталась навколо. (Досв., На плавнях). 4. — Іди,— додав він з презирством,—вили­зуй чоботи білій офіцерні. (Смол., Світанок над морем).

ж) Форми однини дієслів наказового способу, що визна­чають наказ або заклик, звернений до кількох осіб. Це служить

стилістичним засобом підкреслення категоричності вимоги¹ Приклади:

1. — Годі, годі!—спиняв батюшка.—Знаю вас... стано­вись на коліна! (Вас., Божественна Галя). 2. — Стій, хлопці! — разом крикнуло декілька голосів,— вертайся назад: дощ! (Вас., Під школою). 3. Повертайся, повертайся, хлопці! (Панч, Облога ночі). 4. Винось динаміт та обережніше. (Там же).

5. — Кидай пістолети під ноги! — наказав вантажник Гри­горій. Бандити неохоче покидали свої нагани. — Полапай їм, хлопці, по кишенях! — наказав тепер вантажник Григорій. — Чи не заховав котрий пугача? (Смол., Світанок над морем).

3. Стилістичні функції категорії роду

Стилістичні властивості категорії роду в українській мові найбільш виразно виявляються в іменниках так званого «спільного» роду і особливо в іменниках середнього роду.

1. І м е н н и к и «спільного» роду

Такі іменники, як сирота, плакса, роззява, нероба і под., вжива­ються, як відомо, із граматичним значенням чоловічого або жіно­чого роду — залежно від того, особи якої статі вони стосуються,— пор.: дівчина — бідна сирота, хлопчик — малий сирота. Цими іменниками передаються різні відтінки експресивного характеру: іноді ними виражається співчуття, доброзичливість, схвальність, але частіше в такі іменники вкладається значення зневажливої, презирливої характеристики; вони виступають іноді у функції лайливих епітетів. Приклади:

1. Аж ось Катря підняла вгору голову і крикнула радісно: — А ось і наш волоцюгаї — За перелазом біліла сорочка і бли­щали сині Тарасові очі. (Вас., Широкий шлях). 2. Та він у нас і не такий уже розбіяка, як його уславили: як до нього доб­ре — він удвічі добрий. (Там же). 3. Сама вже не подужа, так вона гукнула свого дівера Павла. Там, кажуть, катюга, що йо­го й світ такого не бачив. (Там же). 4. Крикнула: — Тітко, біжіть обороніть! — Молодиці перезирнулись: — Ай справді! Як сирота, то вже його і замучити можна? Ходімо, Химо! (Там же). 5. Тараса непереможно тягнула до себе все тая ж обшарпана каліка-школа, яка мала над ним якусь магічну силу... Дяка-запорожця вже в школі не було, прислано з горо­да другого, Бугорського, молодого, більш ученого, але лютого, гірше звіра, і п'янюгу такого, якого, казали, світ не бачив. (Там же). 6. Останнім приплив із своїми краянами Федір Андрі- яка, відчайдушний шибайголова з розірваною губою, який щоліта бився на сільських храмах з хуторськими глитаєнками. (Гонч., Таврія). 7. Він і про цього подумав так само, як і про Сухого, і вголос сказав: — Молодчинаї (Панч, Облога ночі).

8. Так он хто був твій Митько! Ну, такого падлюку не шкода. (Там же). 9. Потім на Данюшу зиркнув. — І, роззяваї Ще тоді казав за оцей лист. Як ти голови своєї в чорта не загубиш?! (Гол., Бур’ян).

2. Стилістичні властивості категорії середнього роду

З категорією середнього роду різних форм іменників, прикмет­ників, займенників і дієслів, своєрідно використовуваних у народ­ній розмовній мові, пов’язуються різноманітні семантичні від­тінки, що мають виразно стилістичне застосування, а саме:

а) Форми середнього роду, наявність яких створює в розмовній мові тон особливої ласкавості, пестливості, співчутливо-любовного ставлення до маленького, чогось милого тощо. Приклади:

1. Вийду я з хати, з-за дверей дивлюсь, а воно й водить оченятами — шукає мене! (Вовч., Горпина). 2. А дівчинка, справді, як та квіточка розпускається, таке славне дитиня- точко, веселе й здорове, нівроку! (Там же). 3. Згадала Горпина, що чула колись, як дитина не спить, то настояти макові го­ловки на молоці та й дать випити. Так вона й зробила. «Нехай хоть воно одпочине — не мучиться», — думає. (Там же). 4. А про­кинувся він, мій пустунчик,— і гуком його в хаті аж сохи движать!.. А само таке радеє, веселе, миле! (Вовч., Два сини).

5. Була вона удова, і тільки й дитини у неї, що чотирнадцяти­літня дівчина Галя. Воно було собі таке мале, болісне, за­мліле. (Мирн., Лихий попутав). 6. Під такими важкими та гір­кими думками жила я, поки не знайшла сина Івася. Чорняве, білолице, повновиде, з блискучими очима — невикапаний бать­ко! — знайшлось воно у мене перед постом. (Там же). 7. — Моє маленьке! Скучив? — Катря жагуче, з пристрастю тулить його до себе, картаючи себе докорами і зарікаючись, що вона більше ніколи-ніколи не буде кидати саму дитину на улиці. (Вас., Широкий шлях). 8. Перед молодицею — дівчинка малесенька, в лахмітті в якомусь та в чобітках, що так і червоніють паль­чики з їх. Надворі холодненько, вітрець проймає, і воно, чор­нобривеньке, мабуть, не помалу змерзло, бо щічки ті кругле­сенькі сині-сині, оченята карі повні слізок, а само аж на місці не встоїть. (Тесл., Наука).

б) Форми середнього роду слів негативної або іронічної харак­теристики осіб, коли вони в такій формі контрастують з катего­рією чоловічого або жіночого роду іменників із значенням особи, можуть бути посилювальним засобом вираження відтінків зневаги, іронії, кепкування, приниження, сатиричної характеристики тощо. І Іриклади:

1. Я її годую, я зодягаю, я її на світі держу, а воно, ледащо, мені робити не хоче! (Вовч., Ледащиця). 2. Тільки переступив

поріг, як побачив дідизного старця. Спершу, поки не розгледів, здавався він мені якимсь-то обскубленим птахом: таке змор­щене-миршавеньке, голомозе. (Стор., Кіндрат Бубненко-Швид- кий). 3. Насилу виліз із бебехів пан Цибульський: таке плю­гавеньке, товстеньке, кирпате, очі як осокою попрорізувані, а пика та червона, як новий п’ятак, аж блищить. (Там же).

4. А ведмідь—воно дуже велике й дуже буре, а снігу там багато: не втечеш! (Виш., Ведмідь).

5. ...Обок його

Цариця-небога,

Мов опеньок засушений,

Тонка, довгонога,

Та ще на лихо, сердешне,

Хита головою.

(Шевч., Сон).

6. Старшина пузата Стоїть рядом; сопе, хропе,

Та понадувалось, і на двері Косо поглядало.

(Там же).

в) Форми середнього роду деяких прикметників і займенників однини, вживані субстантивовано, можуть виступати з відтінком узагальнення, з підкресленням розмовного характеру висловлю­вання. Приклади:

1. Дарма, що чужосторонній, та господар був добрий такий, хазяйнував, що й на стороні його всяке знало. (Вовч., Сестра)

2. Зо всього села зійшлись люди — і старе і мале: так увесь майдан і вкрили. (Стор., Кіндрат Бубненко-Швидкий). 3. Жи­ла у батька-матері, не знаючи горя, ані лиха. Сказано, як молоде, то й гадок не має; тільки й думки, якби-то погуляти весело. (Вовч., Козачка). 4. Не йди, сину, так швидко, а то я останусь... Старе за молодим не побіжить. (Тесл., Син).

г) Вживаються також форми середнього роду дієслів і прикмет­ників у сполученні із займенниками щось, воно (вони можуть бути опущені і, навпаки, дієслово при них може бути відсутнє), які вносять у висловлювання відтінок невиразності, нез’ясованості, таємничості, загадковості. Приклади:

1. Раз щось чорне та пелехате закрило світло і розірвало музику. — А! — А! — Се ви? — Я. — Чорне трясло бородою та великим брилем, трясло Кирилові руку. Яким побитом? Обняло злегенька за стан і повело. Нагнулось і прохало. (Коц., В дорозі). 2. Я ще вчора бачив, як щось під’їхало до школи, та й кажу батюшці: чи не нова вчителька, а вони й посилають — піди, кажуть, до Тетяни, дізнайся — хто, звідки й що воно. (Коц., Лялечка). 3. Натягнув нерви, як снасті у бурю, і йду

Здається, одстало... І став я легкий, порожній і мчав наосліп, як клапоть брудного паперу у бурю, через чужі городи, через баркани, по глибокім снігу, а за мною щось гнало, свистіло, гукало і простягало руки. (Коц., Невідомий). 4. Одного разу я озирнувся, бо чув на плечах слід чужих очей, слизький, холодний. Щось ішло за мною, якесь пальто. Я завернув. Воно. Пішов тихіше. Так само. Став біля дерева... Здається, стало... Чи озирнутись? Ні. Я пішов швидше. Так наче бігло... (Там же).

5. Аж заляскало щось палицею у двері, аж мати кинулась і застогнала. (Вас., Широкий шлях). 6. Що воно ото за підго­лоска виводить, не розбереш — хлопець чи дівчина? (Там же).

7. Тихо, крадькома одчинило двері, на порозі вона. (Вас., Талант). 8. Ну, як розказав мені Павло, так я зараз догадавсь, що це, мабуть, утретє до кума приходило. (Стор., Мірошник).

9. Коли так, одного вечора затупотіло в дворі; вибігла стара, а Данило коня прив’язує. (Вовч., Данило Гурч). 10. Хм... І що воно сидить під грушею, ума не приложу. Гнат —не Гнат. (Довж., Поема про море).

4. Морфологічні варіанти на означення руху в просторі

З багатьох способів визначення руху на поверхні найчастіше вживані: а) форми орудного відмінка і б) форми місцевого відмінка з прийменником по.

а) Форми орудного відмінка вживаються, здається, ча­стіше; вони властиві іменникам — назвам предметів, якими озна- чається шлях руху в одному напрямку, причому з предметною назвою шляху пов’язується уявлення про безперервну лінію руху. 1 Іриклади:

1. Пожадливо, повними грудьми втягаючи в себе морозне повітря, подався Семен дорогою ген за село. (Коц., Ціпов’яз).

2. Думалося спочатку добратися в Каховку водою, найнявши вскладчину «дуба» десь на Дніпрі, як робили це заробітчани багатьох інших полтавських сіл. (Гонч., Таврія). 3. В деякі весни Псьол, вийшовши з берегів, затоплює всю понизову частину села, і пливуть тоді вулицями човни-душогубки, причалюючи до перелазів, запливаючи просто в двері. (Там же). 4. Вулицею мчав вершник. (Стельм., Хліб і сіль). 5. Від греблі з гомоном вибігає гурт парубків, розсипається по льоду і розмивчастою місячною доріжкою пробивається до принишклого гурту. (Там же).

6. Греблею поважно пройшов у черкасиновій чумарці і сму­шевій з випортків шапці Терентій Плачинда. (Там же). 7. Ста­рий ішов не шляхом, а високою обочиною, на якій у два ряди росли старі дуплаві липи. (Там же). 8. Мар’ян відірвав легко прибиту до одвірок очеретяну мату, і старий зайшов до оселі, по якій долом і горою холодною пряжею снувались вітерці. (Там же). 9. Чайник скипів, подорожні попили чаю з сухарями і рушили в дальшу дорогу, що, як і досі, знов пішла низами,

горами, невеличкими полями, розкинутими по долах і узбіччях. (Гж., Чорне озеро).

б) Форми місцевого відмінка з прийменником по вживані рідше і здебільшого визначають місце руху, який від­бувається в різних напрямах або в різних пунктах. Приклади:

1. По вулиці тяглися довгі паркани, на які злягали буйні дерева. (Панч, Облога ночі). 2. Загін від’їхав по дорозі на схід кілометрів два, коли Байду наздогнав Свирід. (Там же). 3. Хо­див із санітарками по садках і виловлював кинутих поранених коней, щоб було чим возити пацієнтів. (Гонч., Земля гуде). 4. Док­тор Темір ходив схвильований по своєму робочому кабінеті. (Гж., Чорне озеро). 5. Стежка, що по ній їхав інженер, виглядала як карниз на височенному домі. (Там же). 6. По долині, як духи, проходять людські темні силуети. (Там же). 7. Вони щовечора їздять машиною по місту, вчора о четвертій годині звідкілясь повернулись. (Збан., Переджнив’я). 8. Степанко швидко затупотів по коридору. (Там же).

У 1-му прикладі (по вулиці тяглися паркани) дієслово не озна­чає реального руху; місцеположення, розташування предметів (паркани) вздовж другого предмета (вулиця) й передається при­йменником по з формою місцевого відмінка.

У 2-му прикладі іменник з прийменником (по дорозі) пов’язує­ться із своїм неузгодженням означенням (дорога на схід); заміна форми місцевого відмінка формою орудного могла б призвести до відриву форми на схід від іменника, і вона перетворилась би на придієслівну обставину (від'їхав на схід).

У 3-му прикладі прийменник по вжито при формі місцевого відмінка (по садках), яка не означає суцільності поверхні, де від­бувається рух (ходив по садках).

4. й і 7-й приклади мають форми місцевого відмінка з приймен­ником на означення руху, повторюваного в різних напрямках (ходив по кабінеті, їздять по місту).

В інших прикладах форми місцевого відмінка з прийменником по можуть бути замінені формами орудного, — пор.: стежка, якою їхав інженер (5), долиною проходять силуети (6), затупотів (побіг) коридором (8).

5. Морфологічні варіанти в порівняльних конструкціях

Порівняльні конструкції особливо характерні для мови худож­ньої літератури; часто вживаються в цій функції форми називного і орудного відмінків іменників.

Називний відмінок порівняння функціонує в сполученні з по­рівняльними частками я/с, мов, наче та ін. Синонімічно паралельними до форм орудного відмінка є ті форми називного відмінка (самі або в сполученні з пояснювальними словами), які синтаксично

виступають в ролі обставин способу вияву дії в образному порів­нянні. Приклади:

1. Дівчина, як перепілка, знялась—і помчалась вподовж ниви. (Мирн., Хіба ревуть...). 2. А прапор під ялиною сяє, як полум’я, білим, тихим і радісним світом. (Вас., Чорні маки).

3. Низько в небі стримить, як золотий серп, пізній місяць — блискучий-блискучий, мов недавно викований. (Вас., Осінній ескіз). 4. Втихомирились чайки; далеко на пагорку, як тро­янда, розквітнув огник, а над ним меншим вогником замерех­тіла зоря. (Стельм., Кров людська — не водиця). 5. І знову степ розлетівся на всі боки, розлігся, розкинувся, запахтів гір­ким полином, заблищав, як дзеркало, що впіймало сонячний промінь. (Ян., По Україні). 6. Підійшов хлопчина років три­надцяти, якого вчитель знайомив з тайнами біології, він три­мав у замурзаних землею руках якусь в’ялу стеблинку, очі його променіли, мов діаманти. (Ян., Під яблунею). 7. Довкола густо, наче велетенські лисі голови, витикалися з води й лисніли на сонці гранітні брили. (Ваш, Гарячі почуття). 8. Вовнига все ще непорушно тримав високо піднесену руку. Раптом рука його блискавкою розсікла повітря, двадцять лоцманів в один дух налягли на стерно, і скеля, як ніж, блиснула повз самий пліт, обсипавши людей бризками. Величезні плоти в цьому шаленому ревищі, наче тріски, кидало з провалля в провалля і за якусь хвилинку легко викинуло на рівну воду. (Там же).

У кожному з цих прикладів називний відмінок порівняння можна замінити формами орудного відмінка,— пор.: як троянда, розквітнув — трояндою розквітнув; стримить, як золотий серп — стримить золотим серпом і под.

І цей спосіб вираження художнього порівняння формою оруд­ного відмінка дуже поширений у мові художньої літератури. При­клади:

1. В маленькі дзвіночки вдарили струмки, застугоніли по­токи, разом, як по змові, ревнули бескеття, провалля, греблі, розлилися дунаями води. (Вас., Талант). 2. Буйними, гриватими кіньми, весільними поїздами посунули в небі заквітчані хмари- бояри. (Там же). 3. З тим і пішли криничани. Повагом, понуро витягтись ланцюжком під сонцем на південь. (Гонч., Таврія).

4. Маленькими, дрібними здавалися люди серед цих справді неосяжних просторів. Роями збивалися біля степових коло­дязів, мурашнею темніли на шляхах, рухаючи звідусіль в од­ному напрямку — під сонце, на Каховку. (Там же). 5. В ці дні Христина безжалісно проганяла всі думки про Романа, і вони сполоханими голубами відлітали од неї. (Стельм., Хліб і сіль). 6. Перелітними птицями летять чутки, збираються в ключі і несуть на своїх крилах найдорожче слово — земля. (Там же). 7. І люди, сперечаючись, тісним стільником сунуть

до розправи. (Там же). 8. Сірий туман квочкою вгніздився над полями і висиджує тишу. (Там же). 9. Спогади її наполоханими зайчатами кидаються врозтіч. (Там же). 10. На ниві саме бі­ло-рожевою піною квітувала гречка, а на ній переливались краплини солодкої роси. (Там же).

Порівнюючи варіанти називного і орудного відмінків порів­няння, помічаємо, що вони мають деякі відмінності. Форма називно­го відмінка порівняння морфологічно паралельна до називного відмінка підмета, за допомогою інтонаційного відокремлення і порівняльних часток вона рельєфно, підкреслено виражає порів­няння само по собі. Таке порівняння є своєрідною (образною) при­кладкою до іменника-підмета, семантично пов’язаною з характером тієї дії, яка становить зміст присудка. Форма ж орудного відмінка порівняння щільніше і безпосередніше, ніж форма називного, граматично підпорядкована дієслову-присудку, образно-обставинно характеризуючи виражену ним дію; семантично ж, сутністю по­рівняльного образу, форма орудного відмінка обумовлена зна­ченням підмета. Таким чином, ця форма є засобом вираження особливої, образної характеристики дії, визначеної присудком.

6. Конструкції, якими виражаються відношення належності або присвійності особам і живим істотам

Такі відношення виражаються різними граматичними способами за допомогою: а) форм родового відмінка іменників, а також зай­менників його, її, їх у присвійній функції, б) форм родового від­мінка іменників категорії осіб і живих істот, а також займенників його, її, їх —• з прийменником у, в) форм давального відмінка іменників категорії осіб і живих істот і функціонально співвіднос­них з ними займенників йому, їй, їм, г) форм присвійних займен­ників, д) форм присвійних прикметників специфічної суфіксації,

е) інших форм із значенням різних відтінків присвійності. Роз­глянемо ці найважливіші способи і подамо ілюстрації.

а) Форми родового відмінка іменників категорії осіб і живих істот, а також займенники його, її, їх, що замінюють ці іменники, служать для нейтрально-стилістичного вираження відношень на­лежності або присвійності. Приклади:

1. Марина Костянтинівна, жінка Микити Івановича, від­разу прочула своїм матернім серцем ту синову тугу. (Мирн., П’яниця). 2. Все це дуже клопотало голову Марини Костянти­нівни, дуже вражало її матернє серце... (Там же). 3. Іванко, син його, понуро сидів собі недалеко від батька і слухав його мови. (Там же). 4. Фермер хотів з уст рядового бійця, такого ж, як і він, хлібороба, почути правду про Радянську державу... (Гонч., Прапороносці). 5. Перед цим угорцем він відчував особисту відповідальність за все, що робилось і робиться в його країні, і, проймаючись гордістю патріота, він волів би го­

ворити пишними великими словами. (Там же). 6. Метод Багі- рова незабаром підхопили всі. (Там же). 7. Невже і в «маленьке серце постукалось кохання? (Стельм., Хліб і сіль). 8. І цей день ніколи не вицвітав у пам’яті чоловіка. (Там же). 9. Пе­реляк плямою пройшовся по завжди спокійному обличчі жінки, дихання її перейшло в прискорене схлипування. (Там же).

б) Форми родового відмінка іменників категорії осіб і живих істот, а також займенників з прийменником у (у нього, у неї, у них) служать для вираження присвійності, часто в зв’язку із Зоб­раженням внутрішніх почуттів і переживань. Конструкції з та­кими формами звичайно вживані в стилях розмовної та художньої мови. Приклади (з творів М. Коцюбинського):

1. У Семена так і тьохнуло серце. («Ціпов’яз»), 2. Першою думкою в Остапа було тікати. («Дорогою ціною»). 3. Під но­гами в Івана кожний камінь вкривали рудаві мхи, грубі, м’які, шовкові. («Тіні забутих предків»), 4. Іван і сам умлівав од утоми. Зігрівся, був увесь мокрий, ноги боліли у нього, а груди ледве ловили віддих. (Там же). 5. Бряжчали мідяні гроші на грудях в Івана. (Там же). 6. — Він тут сидить і не знає, що для нього готують! — гукала Оля, і сміялися очі у неї... («Лист»). 7. Од духу печеного м’яса у мене морочилась голова. (Там же). 8. Тоді Доря побачив, що він стоїть над яром, жовта глина зсувається в нього з-під ніг. («Подарунок на іменини»),

9. Видко було, як здригалися плечі у нього від дитячого плачу. (Там же). 10. Поважної з острахом, наче до першої сповіді, прйступивсь Семен до граматки і силкувався таким самим, як у Романка, голосом проказувати з ним: аз, буки, віди... («Ці­пов’яз»).

в) Форми давального відмінка іменників категорії осіб і живих Істот і функціонально співвідносних з ними займенників йому, їй, їм вживаються в стилях розмовної і художньої мови, головним чином — при зображенні внутрішнього стану, переживань особи ибо істоти. Приклади:

1. Згадала вона, що Василь ніби там у заводі, і в душі їй похололо. (Н.-Лев., Дві московки). 2. Як розлютується, аж йому огневі іскри з очей скачуть, і побіліє, як крейда. (Вовч., Данило Гурч). 3. З кожним із цих шахтарів Байда працював не один рік під землею, і сум лягав йому на серце. (Панч, Об­лога ночі). 4. Байді знову стисла серце образа... (Там же).

5. Велика калюжа крові блискотіла до сонця і нагадувала всім, що тут іще перед хвилею стояв живий чоловік, батько дітям, веселий, охочий і повний надії, а тепер з нього лиши­лася лише безформна купа кривавого м’яса. (Фр., Захар Беркут), (і. Чому це він безперестанно бадьорий, веселий і щаслива машкара не сходить йому з лиця? (Досв., Нас було троє). 7. Очі йому радісно блищали, а запалі, як у скелета, груди, що

визирали з-під розхристаної сорочки, важко дихали. (Там же).

8. Мені відлетів сон, і кожна хвилина часу здавалась за віч­ність. (Там же). 9. Наче серце їй пронизала куля, зупинила на місці, перехопила подих. (Шиян, Козачок).

г) Форми присвійних займенників мій, твій, наш, ваш, свій і под. мають нейтрально-стилістичний характер і вживаються в усіх стилях мови. Приклади (з творів О. Вишні):

1. Мої очі і мої кучері і все, що в грудях моїх билося й го­ріло, було для Галі, а Галин погляд був для мене. («Вальд­шнеп»), 2. А як наші майстри стрілецького спорту стріляють! («Давайте стріляти!»). 3. Один із вовків подивився на нашого шофера, на Миколу Івановича, й посміхнувся. («Вовки»). 4. Аж ось зненацька щось велике шугонуло біля вашого човна й по­чепилося на кузі, обхопивши лапами кілька стеблин одразу. («З крякухою на озері»). 5. Дивлюсь я на своє гніздо, дивлюсь на похололі одинадцятеро яєчок, дивлюсь і плачу. («Каченята плачуть»). 6. їхніми інструкціями ми керувалися, за їхніми вказівками ми йшли. («Як ми колись учились»), 7. Який би я був щасливий, якби своїми творами зміг викликати усмішку, хорошу, теплу усмішку у радянського народу! («Думаю собі та й думаю»).

д) Форми присвійних прикметників із специфічною суфіксацією на -ви- (-ЇН-), -їв- (-їв-) утворюються тільки від назв живих істот— від загальних назв, власних імен та прізвищ. Ці форми поширені в стилях розмовної і художньої мови — на відміну від офіціально- ділового, наукового, публіцистичного та суспільно-політичного стилів, де присвійність виражається формами родового відмінка із значенням присвійності. Приклади:

1. Як добіг до того Безверхого хутора й устав з коня біля хорунженкової хати, та так і хитається, мов п’яний. (Кв.-Осн., Конотопська відьма). 2. Знайшовся такий чоловік з другого села: прийшов до Палажчиного батька і сина з собою привіз. (Стор., З народних уст). 3. З того часу цареве царство ще побіль­шало і збагатіло, бо степ і море стали йому родичами. (Там же),

4. Мов хто криги приложив до Петрового серця, коли повозка зникла з очей. (Мирн., Товариші). 5. В Івановій пам’яті татовії смерть не так довго жила, як знайомість з дівчам, що, скрип джене ним безневинно, повним довір’ям рухом подало йому половину цукерки. (Коц., Тіні забутих предків). 6. Ще й Лук' ч- нів батько тримав на стайнях пійманих диких лошат, намани ючись їх приучити. (Гонч., Таврія). 7. Гаркушина промова зненацька обірвалась на найвищій ноті. (Там же). 8. Кілька років зберігала Яресчиха в скрині на самому дні синове срібло, (Там же). 9. Від широкого козирка на Максимове обличчя падала бузкова тінь, під очима були синці, але він посміхався. (Панч, Облога ночі). 10. Харита, відчувши докірливий чоловіків по

гляд, глибоко зітхнула. (Там же). 11. Другого дня, ще задовго до того, як нова тракторна бригада мала виїхати на станцію, в контору зійшлися по-святковому вбрані всі Микитині трак­тористи. (Збан., Переджнив’я). 12. їх зустріла Андрієва мати, круглолиця, з веселими очима жінка. (Там же).

У розмовній мові бувають випадки, коли прикметниково-присвій­ні форми утворюються від сполучення власної назви особи з її прикладкою, загальною назвою, як, наприклад:

Сусідські хлопчаки боялися тітчиної Настиної квартирант­ки гірше вогню: німкеня, горда і зла, як чорт. (Дал., Не від­криваючи обличчя).

Зрідка, з відтінком уособлення, прикметниково-присвійні фор­ми, теж у розмовному стилі, можуть утворюватися від загальних назв істот і навіть речей, як, наприклад:

1. Прибіг заєць до лисиччиної нори, коли це лисичка вибігла та й дивиться, що зайчик стоїть на двох лапках біля хати... (Казка «Пан Коцький»). 2. Від того дня змінилася кожухова доля. (Фр., Історія кожуха).

Прикметники цього типу, оскільки вони творяться переважно під персонально-індивідуальних або індивідуалізованих назв, мають виразно індивідуалізоване значення присвійності (належність од­ній особі). Прикметники ж із суфіксами -ин-, -ге-, утвсрені від назв тварин, звичайно приймають загальне прикметникове закін­чення -ий, -ій і разом з тим набувають значення ознаки не окре­мої особи, а того виду тварин, що визначається в основі при­кметника, як, наприклад:

1. Чуєш, як воно [життя] проходить крізь тебе шелестом тихим трави, неугавним голосом коників, хававканням та підпідьомканням перепелиним. (Мирн., Повія). 2. На крякушин крик-заклик по-різному реагують пролітні зграйки качині й поодинокі вутята. (Виш., З крякухою на озері). 3. Краса в лісі влітку, скільки пташиного дзвону-передзвону! (Донч., Ліс­ничиха). 4. Не перестаючи реве Сариджас. Ми їдемо його пра­вим берегом по козиній стежці, прямуючи до ущелини ріки Талдибулак, що тече в Сариджас двома річищами. (Потреб., В серце Небесних гір). 5. Коли виявлено «китову юшку», можна зупиняти корабель, готуватися до полювання. (М. Ф. Ставні- цер, На Шпіцбергені).

е) Інші форми прикметників, з іншою суфіксацією, також ви­користовуються для вираження різних відтінків присвійності.

Так, прикметники на -ський з основами від назв осіб можуть п/мінатися на означення індивідуальної присвійності, як, наприк­лад:

1. — Се ж моя земля,— каже Кондратович,— ще батьків­ська. (Стор., Голка). 2. Новаки приходили з батьками й

матерями, в повному своєму наряді: у великих чоботях, у бать­ківських жилетках, з пошарпаними букварями під рукою... увіходили з рішучим виглядом брати ту науку зразу за роги; і тут же під суворим батьківським оком вичитували свої оче- наші, демонстрували здібності й знання. (Вас., Талант).

Значення присвійності в таких прикметниках має особливі від­тінки і співзначення,— пор.: земля батьківська — «земля дав­

нього володіння, спадщина від батька»; батьківська жилетка (на учневі) — «велика, пошита на батька жилетка»; батьківське око—■ «пильне, суворе око батькове».

Прикметники із цією суфіксацією, утворені від назв осіб, як правило, втрачають індивідуальний характер присвійного зна­чення, вказують на приналежність або інші присвійні відношення '• до багатьох чи загально уявлюваних осіб, часом — на якісні ознаки предметів, обумовлені такими відношеннями, як, наприклад:

1. Не чути ніякого голосу, крім вівчарської трембіти десь на далекій полонині або рику дикого тура чи оленя в гущавинах. (Фр., Захар Беркут). 2. Одної прегарної днини лунали лісисті пригірки Зелеменя голосами стрілецьких рогів і криками чис­ленних стрільців. (Там же). 3. Він змішався при боярських похвалах і не знав, чи відповідати що-небудь, чи ні. (Там же).

4. Не чутно голосу людського, не примітно клопоту гіркого. (Мирн., Повія). 5. Була ще в неї хрещена мати, що коли- не-коли мила й чесала її, та були панські індичата, що вона пасла малою, а більше нікого близького не було. (Мирн., Мо­розенко).

Для вираження категорії присвійності по відношенню до тварин використовуються прикметники на -ачий, -ячий, утворені від назв тварин, як, наприклад:

Як же я червонів од тих справедливих заячих слів! (Виш., Про мудрого зайця),—тобто: «червонів від слів зайця».

Та частіше такі прикметники не мають прямого значення при­свійності, а вказують на ознаки, обумовлені тими чи іншими зв’язками з тваринами. Приклади:

1. Мсдведяче леговище — то був високий, тільки від піп денного боку з трудом доступний горб, покритий грубезними буками й смереками, завалений вивертами й ломами. (Фр., Захар Беркут). 2. Ой, стережися, польова пташко, знизу блис кучих котячих очей, а згори бистрих пазурів хижих шулік, (Мирн., Повія). 3. Коли повернетеся додому, В Києві буде вже дві лосячих голови: одна у вас, а друга в мого приятеля (Виш., ^Лось). 4. Коли хтось по потилиці мене як шарахне, так я своїм лобом об козинячий тільки — лусь! (Виш., Дикії коза). 5. Не можна, ясна річ, залишати в спокої вовчі лігші і самих вовків, цих ворогів нашого господарства. (Виш., ('ямі собі шкідники). 6. Хіба ми не знаємо, що серед нас чим,ты

є «мисливців», що, назнавши лисичачу нору з маленькими ли- сичинятами, беруть лопати, йдуть і розкопують ті нори, ни­щачи цілі лисичачі виводки. (Там же). 7. В коротенькому ко­жушку, в повстяниках і в капелюсі на лисичачім хутрі виходите ви з тепло-затишної хати Йосипа Євдокимовича й простуєте до Сріблянського ярка. (Виш., Лисиця). 8.—Сом,— кажу,— вже поласував гусячим м’ясом, і на гусака він піде обов’язково! (Виш., Сом).

7. Нестягнені форми прикметників, займенників і числівників як один із способів вираження урочистості, емоціональної

піднесеності

У сучасній українській мові поруч із звичайними формами при­кметників, займенників і числівників у жіночому та середньому роді множини вживаються і так звані нестягнені форми: червона — червоная, червоне — червонеє, червоні—-червонії. Такі форми ха­рактерні для народнопісенної та поетичної мови, зустрічаються вони в народних думах, піснях, віршах, іноді в художній прозі, де являють собою один із способів вираження урочистості, емоці­ональної піднесеності. Приклади:

а) 3 народних дум і пісень:

1. Ей, то ти, корсунський полковнику, пане Хвилоне! Візьми ти утя малеє,

А друге стареє,

Та пусти ти у Чорнеє море: чи не попливе малеє,

Як би те й стареє\

2. Будуть ушкали, турки-яничари набігати,

За Червонеє море у арабськую землю запродати,

3. То в тій галері Алкан-паша,

Трапезонськеє княжя гуляє...

4. Сеє турки зачували, нічого не сказали...

5. Прийшла довгождана неділя,

З Василем в Марії весілля.

Рум'янеє личенько у вінку...

6. Жінко моя дорогая, що будем робити —

Я загадав йти в Канаду, а тебе лишити.

7. їхав я до Черновець на кованім возі,

Та й облили мою жінку дрібненькії сльози.

б) 3 віршів:

1. Літа мої молодії Марно пропадають...

(Шевч., Думка).

2. В темну безсонную ніч, в передсвітнюю темну годину Втомленим очам моїм вельми дивна поява з’явилась: Темно-червонеє світло, неначе той одблиск пожежі...

(Л. Укр., Завітання).

3. Вкраїна дихає! Вкраїна бореться! —

За щастя вільнеє, за той вселюдський рай.

(Тич., Україна засяє, оживе).

4. Хто на народ свій такеє ще зводив?

(Тич., Вазов в Одесі).

5. Більшовицького слова правдивая сила Відкривала нам очі, сталила наш гнів.

(Сос., Ми жили в Хворостянці).

в) 3 художньої прози:

1. Пригорнула Олеся синятко до серця, облили її дрібнії сльози. (Вовч., Козачка). 2. Гляну на дівчину — бліда, грізна, сама розпач гіркая. (Вовч., Ледащиця). 3. Коні вороні, баскії. (Вовч., Інститутка). 4. Діточки мої милії, діточки мої любіїї Ідіть до царя, вашого батька, та й зазивайте його до мене обі­дати. (Стор., З народних уст). 5. —Що в мене в торбі? — оз­вався чоловік, піднявши голову.— Нечистая моя совість!.. Совість тяжкая, важкая, невсипущая, що не дає мені спокою, гризе мене і день, і ніч. (Стор., Марко проклятий). 6. І хто його зна, яку думу думає чумацький отаман в степу, серед ночі, чого немов журно йому, важенько на серці? Чи тим, що сторона чужая, далекая, чи то тим, що згадалась родина близь­кая, дружина вірная, а чи серце віщує якусь лиху пригоду в цьому степу широкому, необмеженому? (Коц., На крилах пісні). 7. Хто поховає його в чужій сторононці, де чужії люди? Е, не чужії: все то товариші, милеє браття його... (Там же).

8. Засоби вираження міри якості та їх стилістичні функції

Якісні ознаки предметів і явищ виражаються засобами мови в різних ступенях і мірі виявлення. Найвиразніше це виступає в прикметниках, які в системі своїх форм мають і форми ступеню­вання. Але якісні ознаки виражаються не тільки формами ступенів порівняння прикметників: вони виявляються в різноманітних від­тінках, які створюються способами словоскладання, суфіксації, префіксації; міра якості може визначатися допоміжними і служ­бовими словами, з якими сполучаються прикметники. Значення якості в різних видах її розвитку може передаватися також іншими частинами мови (прислівниками, дієсловами), утвореними з при­кметникових основ. Внаслідок цього виникають паралельні і си­нонімічні співвідношення між різними засобами вираження міри якості, утворюються різноманітні відтінки в значеннях прикмет­никових та інших форм, словосполучень, які мають важливе зна­чення в стилістичній системі української мови.

а) У розмовній мові і в пов’язаних з нею стилях художньої мови зустрічаємо словоскладання прикметникових і якісно-при­слівникових форм на означення вищого ступеня вияву якості в прикметниках і прислівниках. Приклади (з творів П. Мирного):

1. Що то був за козак бравий... білолиций та чорнобривий, а голова кучерява-кучерява. («Казка про Правду та Кривду»).

2. Безталанна Зірочка зразу як та стіна стала — біла-біла, вся тремтить, злякалася. (Там же). 3. Аж небо охнуло! Кров так і бризнула, розлилась по ньому... Червоно-червоно стало. (Там же). 4. Вся постать у неї тремтіла, голова трусилася, сльози рясно-рясно посипались із закритих очей. («Морозенко»).

Інші аналогічні приклади ми наводили при розгляді засобів словотвору і словоскладання (розділ VIII).

б) Для визначення вищої міри, вичерпності якісної ознаки в прикметникових і прислівникових формах вживається суфікс -ісіньктакі суфіксовані форми характерні для розмовного сти­лю. Приклади (з творів М. Вовчка):

1. Та озирнеться — округи темнісінько зовсім, воза свого не бачить. («Павло Чорнокрил»), 2. Вона ж у тривозі сумній, вона стереже ухом кожнісіньке словечко. (Там же). 3. З Чайчен ком Пилипиха поводилася звичайненько, тільки як з чужим- чужісіньким чоловіком. («Три долі»),

в) У системі прикметникового словотвору знаходимо і цілий ряд інших суфіксів, за допомогою яких виражаються різні відтінки ви- явлення якості — в більшій чи меншій мірі, в поєднанні з ін­шими відтінками, які ми розглядали при аналізі словотвору, напри­клад: широкий — широкуватий — широченний і под. Прикметники такої суфіксації співвідносні із словосполучними конструкціями {трохи широкий, дуже широкий)-, вживаються в різних стилях мови, переважно — в суспільно-політичних, публіцистичних, у мові художньої літератури. Приклади:

1. 3 періодичної преси і публіцистичної літератури:

1. Часи міняються на краще, ми оголосили непримиренний бій талмудистам і начотчикам, формалістам і ділягам, в жилах яких тече не кров, а мертва ртуть. (Чаб., Перед тим як напи­сати книгу). 2. Машини йшли в Нову Каховку. Вона вітала нескінченну колону автомашин гудками паровозів, передзво­ном високих кранів, гуркотом тракторів і бульдозерів, сиренами вантажних і легкових машин. (Б. Ямпольський, Чайки над Таврією). 3. Ми не врахували тієї величезної кількості електро­енергії, яка пішла б на виготовлення збережених п’яти тонн алюмінію. (М. Дашкієв, Шляхами дерзань). 4. Заходимо до широчезної зали з високою стелею, осяяною безліччю ламп «денного світла»; тут видно, як удень. (М. Ятко, Тихін Чегур- ко — солдат миру).

2. 3 творів художньої літератури:

І. В повітрі стояв безупинний скрегіт тягачів, що тягли з Дніпра волоком довжелезні штаби сталевих шпунтів і труб і-а величезні листи сталі. Рокотали земснаряди. Брязкіт металу

і гуркіт вибухів. І нескінченні кубометри переміщеної землі. (Довж., Поема про море). 2. Крізь вікно лилося на них синюіце київське небо, а їм здавалося, що надворі цілковита осінь. (Ян., Весна).

3. Аж суне вовк — такий страшенний

Та здоровенний.

(Гл., Вовк та Ягня).

4. ...Стоїть гора одна,

На тій горі, під дубом височенним Сидить всесвітній старшина.

(Гл., Цяцькований осел).

г) При прикметникових формах у допоміжній функції вживають­ся слова, що вказують на ступінь більшого чи меншого виявлення якості. У такій функції вживаються слова: більш, менш, далеко, надто, добре та ін. Цим способом, як відомо, утворюються зна­чення прикметників,семантично де в чому паралельні тим значенням, які мають суфіксовані прикметники вищенаведеної групи. При­кметники з допоміжними словами знаходимо в різних стилях мови — переважно в офіціально-ділових, суспільно-політичних та науко­вих. Приклади (з публіцистичної літератури):

1. Серед комуністів уже навіть почали говорити, що Кало­шин підім’яв парторга, що Коноваленко надто делікатний, надто терплячий. (О. Билінов, Обов’язок інженера). 2. Роз­топлений алюміній теж «замерзає», перетворюючись на добре відомий нам сріблястий м’який метал. (М. Дашкієв, Шляхами дерзань). 3. Ця виробнича програма складалася з тисячі більш чи менш сміливих намірів,— сталевари цілком усвідомлювали це. (І. Волошин, Про сміливих). 4. Одним словом, серце мета лурга теж не витоплене з криці, воно не менш чуйне і ніжне, як і всяке інше добре серце. (Там же).

д) Яскраво вираженого розмовного характеру набувають ви­словлювання, в яких функціонують прикметники з префіксом пре-, що служить для вираження найвищого ступеня якості; це зна­чення посилюється при вживанні словоскладання. Приклади:

1. Буде дощ чи буря,— все одно, йому треба нести під полою старий-престарий, з облізлою фарбою футляр чарів ного ліхтаря. (М. Рудь, Веселка). 2. Мудрий-премудрий Ми хайло Жолтурка лежав на землі і стогнав страшенно. (Ком., Сільський лікар). 3. Зимньої пори, як насуне та довга та пре довга ніч, заберемося на піч у тепле просо або жито! (Мири., Казка про Правду та Кривду). 4. От і одержав шинок другий шинкар з наших людей,— багатир, славили люди, сам жир товливий і злий, а жінка в його прехороша, препишна, пре весела така, що й час не змикнеться з нею. (Вовч., Три долі),

е) Широко вживані в різних стилях мови форми вищого сту­пеня з суфіксами -ш-, -іш-. З такою суфіксацією утворюються форми вищого ступеня: а) прикметників і б)прислівників. Приклади:

а) 1. Його не впізнавали рідні, змінився він і в цеху: був зібраний, напружений, веселіший — так, так, веселіший, ніби йшов упевненим кроком до ясної мети. (О. Билінов, Обов’я­зок інженера). 2. У нього і голос став м’яким і добрішим. (Там же).

3. Він уже знову був в окулярах, і голос його став твердішим і різкішим. (Там же). 4. Немає почуття, радіснішого за те, якого зазнаєш, коли дивишся на людину невичерпної сили і сміли­вого розмаху. (М. Рудь, Краматорськ).

б) 1. Там ми, напевне, все це зуміємо обговорити глибше і всебічніиіе. (О. Билінов, Обов’язок інженера). 2. Справа обер­нулася серйозніше, ніж Азаров передбачав. (Там же). 3. Хо­четься гукнути, щоб почули від Карпат до Паміру: «Жадіб­ніше добувайте руду й вугілля, повніше навантажуйте домни й мартени — Краматорці гори металу потрібні!». (М. Рудь, Кра­маторськ).

є) Для вираження більшої міри виявлення якості при формах і ищого ступеня часто вживаються посилювальні слова і частки: більш, менш, багато, все, ще та ін. Приклади:

1. Агрегати Каховської ТЕС, хоч і менші за потужністю,— за конструкцією своєю багато складніші. (Б. Ямпольський, Чайки над Таврією). 2. От коли б ще щедрішим було сонце! (О. Моложанов, На кафедрі). 3. Надіюсь, що незабаром ви будете одержувати куди солідніші суми, бо шахтарі у нас за­робляють, скажу вам по секрету, дуже великі гроші. (М. Ча- банівський, Перед тим як написати книгу). 4. У складній си­туації, переплетінні новаторства і косності, винахідництва і застою думки, сміливості і боягузтва, комуністам цеху дово­диться настійно вести свою лінію. Це вдесятеро важче. (І. Во­лошин, Про сміливих). 5. Щоправда, одні сприймали неполадки, як біду у власній хаті, й прагнули якомога швидше поліпшити становище... (М. Ятко, Тихін Чегурко — солдат миру).

ж) Форми найвищого ступеня, утворювані за допомогою пре­фікса най-, мають велике поширення в усіх стилях мови і вно- і чи. у висловлювання той або інших колорит експресивності

І Іриклади:

1. І от приходить на Дебальцево найостанніший поїзд, вивозить дороге хімічне обладнання з Пролетарська. (Собко, ('.права прокурора Малахова). 2. Ви знаєте, в неї стало муж­ності просто викинути з кількох вагонів найдефіцитніші ма- ісріали. (Там же). 3. Стара не розуміла, чому це господиня і найпочеснішою гостею запізнюються. (Там же). 4. А найго- ювніше зараз і найважливіше — добре слово. (Довж., Поема

про море). 5. Сотні найрізноманітніших способів перепра­ви— баркасів, човнів-душогубок, діжок, дощатих воріт і всього, за що тільки може вхопитися людина, щоб не втопитись, — все рухається на людських плечах через зарослі до Дніпра. (Там же). 6. Несподівано, у найнев ід повід нішу мить перед вікном раптом виник молодий хлопець. (Ян., Весна).

Форми найвищого ступеня, що виражають надмірно високий вияв якості, утворюються складною префіксацією: якнайкраще, щонайбільше і под. Наприклад:

Дати країні щонайбільше металу!

Вираження високого вияву якості здійснюється також за допо­могою особливих конструкцій зіставлення і посилення, як у таких прикладах (з творів О. Довженка):

1. Кожне його слово звучить голосніше від найгучніших команд. («Поема про море»), 2. Дихаю найдорожчим у світі чистим степовим повітрям, розтаю у просторах, серед нічної тиші, спрямований очима до урочистого неба. (Там же). 3. Біля ніг її плещеться море і, мов питаючи в тривозі одна одну про щось найголовніше в світі, хвиля хвилю доганяє. (Там же).

4. Прекрасні схід і захід сонця, один від другого урочистіші. («Антарктида»). 5. І здається, що в цій безкорисній справі най- щасливіший у всій Полінезії був Проша Касаткін. (Там же).

з) Якісні ознаки у вищому ступені їх виявлення можуть ви­ражатися також дієслівними формами, утвореними від основ при­кметників вищого ступеня. В таких формах якісні ознаки висту­пають в особливому, активізованому значенні, як існуючі в часі, предикативно пов’язані з носієм і утворювачем цих ознак; такі форми вживаються в усіх стилях мови. Приклади (з публіцистичної літератури):

1. Виявляється, що сталерозливні ковші можна ще поши­рити, а вагу самої посудини зменшити. (І. Волошин, Про смі­ливих). 2. І плавильники мимохіть повертали в прольоти, де погрюкували потовщеними листами прокату крани. (М. Рудь, Краматорськ). 3. В тихі весняні вечори, коли згасає вишнева зоря і поволі розходяться брижі і більшають оливкові плеса, він подовгу стоїть над озером Леніна. (М. Рудь, Веселка).

4. Притоки віддали весняну повінь Дніпру. І він, помолоділий, дужий, виграє і вилискує: «Не чіпай!». (Там же). 5. Чим більше ширшають, одсуваються тьмяні в зоряному світлі береги Дніп­ра, тим помітніше меншають і нижчають пороги. (Там же).

6. І серце його посилено б’ється, і очі синішають... (Там же).

7. Видобута енергія збагачувала, дужчою робила землю. (Там же),

9. Стилістичні функції займенникових фор.

Займенникові форми служать для вираження різноманітних гра­матичних відношень. Разом з тим займенники часто функціонують у мові як виразники різних експресивних відтінків висловлювання. Стилістичні функції займенникових форм найяскравіше виявля­ються в народно-розмовній мові, звідки вони потрапляють і до мови художньої літератури.

У функції займенників іноді вживаються слова з інших частин мови, які на новому для них — займенниковому — грунті набува­ють також своєрідного стилістичного відтінку. Цікавим з цього погляду є, наприклад, прономіналізація іменника чоловік, коли він використовується у функції займенника він\ див. приклади

(з роману М. Стельмаха «Хліб і сіль»):

1. Плачинда опустив нижче раму, і на його одежі завору­шилися жовті тремтливі плями від шибок і чорний хрест рами. Аж поморщився чоловік, побачивши на собі це рухливе навскісне середохрестя. 2. «Господи, це вже він, Терентій, конокрадом став...» Вже перед самим сходом сонця чоловік вскочив у Си­няву, завів коні в глибокий байрак, міцно прив’язав їх до де­рева, а сам лихий, мов біс, пішки подався в село, важко роз­думуючи, що ж буде з його добром. 3. Коли прогнали ЇЇ Ми- рона з економії, то теж подався на заробітки, ще раніше Ро­мана. Пішов чоловік з косою і торбиною за плечима, а діти

його висихають з голоду, мов сіно. 4. Євдоким через пліт по­

глядає на свій город... Потім чоловік повертає голову і з подиву розкриває рота... 5. — Дядьку Мартине, а що це ви робите? — здивувався Максим, навпочіпки присідаючи перед чоловіком...

6. Степан Васильович пригадує, як він тут ще в минулому році топчійкою вибивав із зілля карасі й щупелята, і в грудях чоловіка прокидається те тепло, яке, здавалось, назавжди ви­брав камінь в’язниці.

Прономіналізоване чоловік надає вислову певного відтінку співчутливого ставлення до згадуваної особи, але разом з тим цей відтінок може модифікуватися, схрещуючись з іншими відтін­ками значення цілого змісту висловлювання, як це маємо в пер­ших двох прикладах з наведених вище, де прономіналізація іменни­ка чоловік пов’язана з іронічним відтінком.

Відомий і інший, зворотний процес: самі займенники можуть субстантивуватися, і це підсилює їх стилістичне значення. Особ­ливо рельєфно це позначається на семантиці особових та спорід­нених з ними присвійних займенників. Приклади:

1. Мої помилки, мої досягнення я міг корегувати через це друге моє «я» — Жабі, щоб знову їх усунути чи збільшити вплив. (Досв., Нас було троє). 2. Він пригадував байдужі обличчя своїх колег, асистентів, замкнутих у музей давнини, наче їхнє внутрішнє я було прип’яте до потойбічного світу,