чужого оточення, далекого всьому живому, творчому. (Досв., Кварцит). 3. Всі були такі поважні, такі бліді й рішучі, коли питали, хто візьме на себе? — Я. — То з моїх грудей пекучим льодом вирвалось «я». І зразу встала стіна між мною й това­ришами, мною й життям. (Коц., Невідомий).

Вживання субстантивованого я пов’язується з психологічним самоаналізом, філософськими міркуваннями тощо.

Своєрідного, інтимізованого забарвлення набувають субстанти- вовані займенники мій, моя — твій, твоя, вживані замість імен­ників чоловік, дружина, коханий, кохана, як, наприклад:

Зворушена словами Калерії, Вероніка призналася: — Винна. Пам’ятаю... Мій квитки на вечірній сеанс узяв, і я не насмі­лилася відмовитись. (Петл., Дівчина з передмістя).

У такій же функції можуть вживатися він, вона, наприклад:

1. А серед саду, в вишнику густому,

Де розлилися морем солов’ї,

Два голоси шепочуться: її,

Звичайно, і його.

(Рил., Марина).

Та в мальовничій обстанові,

Ніяк не вороги Дніпрові,

Не бачила «вона» і «він»

До суму та зітхань причин.

(Рил., Молодість).

Займенник він у розмовній мові часом вживається як евфемі­стичний замінник забороненого слова або назви чогось невідо­мого— з відтінком чогось містичного, забобонного. Приклади:

1. Ось і гребля. А зоряно так, що, здається, зорями в вічі сипле. Коли зирк: він сидить, саме де вирва та, та такий неве­селий, наче всі шляхи загубив. У воду дивиться.

— А що,— кажу,— бісику, чого се такеньки зажуривсь? (Вовч., Чортова пригода).

2. Ну, от смотритель або жандар — вони ж не самі, а хтось є над ними. Так. А у тих старших є знову начальство. А там знову є хтось, хто каже: хай буде — і так усі роблять, як каже він...

Той «він», далекий, таємний, про якого ані Іван, ані Кале- ник не могли до ладу розказати, найбільш цікавив Лазаря. То «він» скаже: забий — і становлять стовп, ведуть до нього людину, жандар приходить по Лазаря, а Лазар накладає на шию мотузку...

Тепер уже Лазар думав про нього. Хто він? Який? І де шу­кати? Йому уявлялось, що він такий, наче смотритель «морда»: груба, безвуса пика, маленькі жорстокі очі. Лазар підходить близько до нього, до самої пики і каже: ти зло? і бац-бац! по

їдоках. Ти лихо? Ти кривда? — і знову бац-бац!.. Ти розли­ваєш кров! Потім він би його повісив. (Код., Persona grata).

З відтінком інтимізації може вживатися займенник наш — наші, коли він визначає зв’язки спорідненості, соціальну або класову близькість тощо, наприклад:

Нам здалось, що борідка нам підморгнула іти слідом, і ми рушили за ним.

— Це той, наш, наші,— проказала похапцем борідка до двох осіб, беручи кожного з нас під пахву й ніби знайомлячи. (Досв., Нас було троє).

Великим багатством семантико-стилістичних відтінків відзна­чаються займенники 2-ї особи ти, ви. Займенник множини, як ми вже бачили, вживається на означення пошани, чемності, офіціаль­ності у відносинах між співрозмовниками. Але в художній літера­турі він використовується також для створення стилістичного ко­лориту інтимності, своєрідного «включення» читача в сферу пере­живань, почуттів самого автора. Такий прийом, властивий багатьом письменникам, сприяє посиленню тону ліричності, сердечності в мові твору, як у такому уривку:

... Сонце! Сонце! Це тебе, довічний світе, стріваючи, вітає земля... «Геть собі, все темне та зле, цур тобі, лихе та недобре! Прокинулась світова мати, показала нам личенько красне... Слав її, пишная земле, молись до неї, живий світе! Мчися їй назустріч, тихесенький вітре, і пригортай, продимай стежки й дорожки, щоб наша мати не запорошила дорогої сукні!» — співає кругом вас увесь світ, все живе; і ваше серце, тріпаючись, як пташка під сіткою, підспівує світові, б’є й дзвонить у глуху дошку вашої груднини. Яка то радість його огортає, яке не­стямно-хороше почування його колише. Ваше тіло щипає при­вітний холодок, ваші очі веселить краса світова, вашу душу чарує його щастя. Ви почуваєте, що ви частина того світу, не­величка цяточка його живого тіла, непримітний куточок його безмірної душі. Його мука — ваше лихо; його радість — ваше щастя; його втіха — ваша забавка. (Мирн., Серед степів).

Але вживаний на місці ти інтимного забарвлення займенник ви може стати словесним засобом вираження навмисного ігнорування близьких, дружніх стосунків, переходу до «сухого», «офіціального» тону розмови. Приклад:

Веселі часи настають, коли у песика зубки починають про­різатися. Тоді одного чудового ранку ви прокидаєтесь, бо сильно скавучить собачка і сильно кричить дружина Люда:

• Модельні! Боже мій! Єдині модельні черевики!

• В чім річ? — запитуєте ви.

• Поїв модельні черевики!

• Хто поїв модельні черевики?

• Ваш Джек поїв модельні черевики!

Тижнів на два ви переходите з дружиною на «ви»...

А ще за кілька часу з поважною вашою тещею припиняються всякі зносини і на «ти», і на «ви», бо від улюблених нічних шльо­панців залишились дві недогризені стельки. (Виш., Бекас).

Займенник ви, вживаний в офіціальному тоні розмови, протиста­виться займеннику ти, яким виражаються відтінки інтимних, дружніх відносин між співрозмовниками. Для ілюстрації наводимо приклади, в яких подано розмову між офіцером і солдатом в одному і другому тоні:

1. — Тільки вибачте, товаришу молодший лейтенант, але я вас щось не пам’ятаю.

• Я... вперше.

• А-а! — роззявив рота сержант, ніби дуже тим здивова­ний. — Вперше! Тоді, будьте ласкаві, відступіться на п’ять кроків, я вам відкозиряю!

Черниш спалахнув:

• Товаришу сержант! (Сержант клацнув каблуками з під­кресленою бравістю). Що ви з себе Швейка корчите? Чому у вас такий неохайний вигляд? (Гонч., Прапороносці).

2. •— Товаришу молодший лейтенант, бачив би ти нас рік тому! Коли ми тільки вступали на Україну... Весною на сві­танку... Забрьохані по коліна, голодні, виснажені...

• Де твоя шинель, сержант! — спитав Черниш, скидаючи свою. (Там же).

Зміна офіціально-чемного тону розмови з уживанням займенни­ка ви на тон інтимно-ласкавий з використанням займенника ти спостерігається і в такому уривку:

• Що вам потрібно, шановна? — Борис Франчук безцере­монно розглядає дівчину, і в голубих очах його раптом спала­хують живі вогники.

«Пізнав!»

Але Каля помиляється, і їй робиться соромно за нього, за себе.

• Боря... — промовила, нарешті.

Він червоніє і щось лопоче.

• Слово честі, нічого не розумію... Хто ви, шановна? Я при­йшов із світлої кімнати, а тут... Вас видно, тобто я хотів сказати — погано видно. Однак, дійсно, риси обличчя знайомі. Ну, не мучте мене, хто ви? — і раптом згадка осінила його, він упізнав її чорні променисті очі і цей красивий маленький ротик.

• Боже мій! Калю... Ти? Рідна, золота! Пробач, ну, про­бач... Ти так підросла, змужніла. (Петл., Дівчина з передмістя).

Займенник ти може вживатися в особливому, узагальненому значенні, не виражаючи відношення до 2-ї особи (співрозмовника) і вносячи в розповідь своєрідний відтінок інтимності. Приклади:

1. Всі знали Трохима Білоуса, колесника, як доброго чо­ловіка, що під лиху годину прийме тебе, нагодує, нагріє... (Мири., Яків Бородай).

2. Тільки-тільки що літо настало, не те пекуче, душне, що всього тебе потом обливає, курою обдає, а тепленьке, зеле­неньке, ясне, веселе. (Мирн., Народолюбець).

3. Легесенько наче дотанцював до міста.

• Еге! Та як же тут славно!

Звісно, як таке в тобі грає, то скрізь показується славно, а місто як місто — улиці та заулки, будинки та крамниці, ідуть і ідуть, гомонять, стукотять, грюкотять... Де потягне крамар­ською цвіллю, а де вигнилком, де сипне та засліпить очі порохнею.

Проте ранок був такий в бога веселий, наче сміявся. Тільки ти примірявся скривитися, згадавши своє уквітчане та тихе село, а тут пахне на тебе теплий і свіжий вітрець і хто його зна звідки принесе гайові пахощі — наче скаже: не кривись, ось тобі маєш... (Вовч., Як Хапко солоду відрікся).

З відтінком узагальнення вживається іноді й займенник 1-ї особи множини, як у такому уривку:

• З села? Ну, що?

• Погано.

І почав оповідати, як били тебе. Як глухо стогнало село під шомполами. Про юрбу заарештованих і залп за конюшнями.

Колюча постать схопилася з юрби й на огневому фоні грізно замахала руками.

• Отак нам, дурним, і треба!

Казано нам було: бери гвинтівку і марш свій степ оборо­няти. Не слухали? Хай! Це нас, дурних, і вчить. А тільки не розхлябуйтесь, хлопці! Перемога буДе за нами. Пождіть. Хви­лями покотиться знову з півночі Червона Армія. А тут ми скаламутимо тили білих. Пождіть! (Гол., Червоний роман).

Художній літературі відоме також емоціонально-колоритне вжи- п,чиня займенника ти в своєрідному заочно-інтимному тоні, який ііюстерігаємо, наприклад, у такому уривку:

Значить — кінець. Лишається вмерти. Жити без неї —ха-ха! Яка дурниця! Ні, ні, не можу, адже мене не кохають. Вона, певно, не уявляє собі, як я її кохаю. Довести силу мого чут­тя могла б лиш смерть. Мій труп. Та було б запізно, запізно, панно Анельо. Надаремні були б ваші жалі, бо мертвий з гроба не встане. Ти не вміла оцінить моє серце. А воно тобі вірне, і навіть стікаючи кров’ю, пам’ятало б про тебе. Ти мо­же спиш зараз, тобі байдуже, що я тут мучусь. Тобі байду­же, що перерветься так рано чиєсь життя. Що тобі, справді, чуже життя! Але я хочу, щоб ти почула, як я мечусь по хаті, щоб кожний ступінь мій відбивався луною у твоїм серці, не давав спокою... (Коц., Дебют).

В устах літературних персонажів займенник ти може висту­пати як компонент «внутрішньої» розмови персонажа із самим собою. Цей прийом може вносити у висловлення забарвлення особливої ліричності та емоціональної насиченості. Наприклад:

• І закопають отут тебе,— тьохка в Троянди,—-і не ви­росте вишенька над тобою, не заспіває соловейко тобі, не за­шепоче верба коло тебе, не одвідає тебе ні матуся, ні батько, ні дівчина, ні брат, ні сестра; не залунає рідна мова над тобою...

О... заснуть... назавжди... і заснуть на чужині отак! (Тесл., На чужині).

Прийом внутрішньої саморозмови використовується також при зображенні внутрішніх почуттів і переживань героїв літературних творів, у вигляді самоаналізу, як у такому уривку:

Ай! Певно, вже шоста! Де сірнички? Засвічую свічку — ну, так і є: доходить шоста. Ще вікна чорніють, а я вже мушу вставати. Не хочу! Чорти б її взяли, навіщо вона тобі? Навіщо, скажи на милість? Сон м’яко здушує груди, кладе на лице лапу і тягне назад у ліжко. Сплю. Солодко, міцно і навіть сон бачу. Раптом зскакую з ліжка і з переляком дивлюсь на го­динник: спав дві хвилини.

Ще трохи є часу. Рівно о пів до сьомої панна Анеля пройде через столову у кухню. І ти для того товчешся по ранках, не спиш і робиш всякі комедії. Осел ти і більше нічого. Дурень останній... Комедіант!.. Чого властиво ти хочеш? (Коц., Дебют).

Займенник ти вживається іноді в художніх творах на місці займенника він. Цим посилюються психологічні мотиви у змісті твору, як у такому уривку:

...Натоптаний нами ешелон скажено нісся на захід. З боків — хати, луки, стерні... сива далечінь... у вагоні пілікала гармошка. Ти мовчазний сидів у кутку, з тугою дивився закляклим по­глядом у далечінь. А я з болем дивився на тебе...

...Твої очі, я бачив, заіскрились. Ти хапко затягався пагіі- росою, що тільки-но дала біла в золоті руш,...

...Цілими годинами темними ночами дивився ти в темряву землянки. Угледіти хотів, що робиться десь там... Марно. Тоді ти підповзав до мене й прихилився обличчям.

• Не спиш?

• Ні.

Помовчав. А потім прихилився ще ближче й пошепки:

• Я збожеволію, як і надалі отак...

Не вірити тобі не можна було. Ти казав:

• Ой, як хочу туди! Сонце над золотим степом... У садку хутірець... Дівчина моя хороша... Удвох сиділи й марили... А може, то лише снилося?

Змовк. У твоїм мовчанні чув, як ворушився відчай. Потім ти одвернувся в куток. У повітрі, насиченім «махрою», бруд­

ними тілами, чулося придушене твоє зітхання. А потім тихий і журливий спів... (Гол., Червоний роман).

Виконуючи різноманітні функції стилістичного призначення, особливо в стилях народно-розмовної мови, займенникові форми можуть перетворюватися на частки.

Підкреслено народно-розмовний колорит створюється вживанням часток собі, і собі. Частка собі вносить у значення дієслова відті­нок зворотності, концентрації дії чи взагалі якоїсь ознаки на самому діячеві (іди собі, такий собі). Частка і собі вказує на на­слідувальний характер дії (Люди йшли до школи, я й собі туди). Приклади:

1. Іди собі геть, іди! Виженіть її! (Вовч., Козачка). 2. Жи­вемо ми отакеньки приязненько собі та любо. (Вовч., Не до пари).

3. Оце ж то у нашому краї був хуторець собі маленький. (Вовч., Пройдисвіт). 4. Цар дивиться на братів і думає собі: яка-то щаслива мати, що має таких синів. (Стор., З народних уст).

5. Мій дід і собі вже вигадав, що робить. (Стор., Закоханий чорт).

6. Інше [дерево], зламане хуртовиною і опалене блискавкою, стоїть собі край дороги, як чернець. (Там же). 7. Ліс усе ставав густіший і густіший, кущі глоду, терну і шипшини порозроста­лись собі і стояли, неначе добра огорожа. (Стор., Марко про­клятий). 8. Пацюк собі худощавий, низенький, мишастий, справ­жній Пацюк, такий і прудкий, говіркий, співучий, на селі перший співака. (Мирн., Хіба ревуть...) 9. Чіпка сидів собі в хаті мовчки, наче зажурився. (Там же). 10. — Спіть собі\ — тихо одмовила дівчинка. (Вас., Волошки). 11. Іде оце Ларько степом, сяде один собі край битого шляху... (Вас., У панів). 12. А між тими озерами такий собі перешийок, метрів так із п’ятсот, а може й більше. (Виш., Лебідь). 13. Ну, тут уже такий іде вистриб, що Бровко починає й собі стрибати. (Виш., Пере­пілка). 14. Вона радила йому їхати собі, доки втихомириться, а її залишити. (Досв., Нас було троє). 15. Повстання потім перекинулось на Таращу... А в Сквирі почули, та й собі, а в Каневі й собі. (Панч, Облога ночі). 16. Микита зупинився і собі. (Там же). 17. Поступово у нього запалюється бажання і собі бути поруч з Климом. (Там же). 18. Курибіда висунув голову і собі. (Там же).

Подовженість, повторюваність у часі виражається часткою зай­менникового походження все, вона особливо імпонує розмовній та художній мові з емоціональним насиченням. Приклади:

1. А хоч коли й мине день без карності, все неспокійно, все серце смутиться, все горя та лиха сподівається. (Вовч., Козачка). 2. Народ навис над вікном і все прибував. (Коц., Він іде). 3. Дідові сон сниться, а струна все бринить та й бри­нить. (Вас., На хуторі). 4. А люди на хуторі все слухають і згадують усе інших своїх співців. (Там же). 5. — А... одчепіться! —