здвигнула плечам Устина,— вам усе б тільки гроші. (Вас., Волошки). 6. Чого це ти, Ларьку, стежкою не йдеш та все в сніг лізеш? (Вас., У панів). 7. А діти з кутка все на гостя по­зирають. (Вас., Мороз). 8. Матері цілими днями дома немає — все на полі. (Донч., Сад).

Імпонуючи розмовній мові, займенникова частка воно вносить у висловлення відтінок необхідності з’ясування, розпізнавання чо­гось, припущення і под. Приклади:

1. Дивлюсь, аж воно і справді: ось був дома, дивись — нема вже. (Тесл., Син). 2. Чи воно старшина ще не скоро? (Тесл., За пашпортом). 3. Добре пам’ятаю: гречку зносив на горище раз у Олексенка, та чи воно ноги потерпли, чи знай його мо­рока... як увірвусь з драбини, як стусоне мішок мене — лихо! (Тесл., Дід Омелько). 4. А вдавати, що нам про Віктора нічого не відомо,—воно якось не чесно. (Руд., Вітер в обличчя). 5. Біс його знає, що воно за молодь пішла? (Там же).

Займенникова форма мені використовується для підкреслення наказу, вимоги тощо, наприклад:

1. Ну, одягайся. Тільки дивись мені. (Панч, Облога ночі).

2. А-а, це ви... Бунтувати менії (Там же).

Підкреслювально-розмовний відтінок вносять і модальні частки в формах вказівних займенників, як у таких прикладах:

1. Коли це на луці де взялась дівчина. (Тесл., Хуторяночка).

2. Оце так молодець! (Руд., Вітер в обличчя). 3. Це ти про Ки- лину? (Там же). 4. Що це ти задумала? Та це тобі якісь чари давано. (Вовч., Козачка). 5. Оце\ Щоб то для жінок раду скли­кати. (Там же). 6. Ото було молодиці жартують... (Вовч., Горпина). 7. Хто воно ото так виводить? (Виш., Сом).

Займенники мій, наш, вказуючи на предмет розповіді, поси­люють стилістичний колорит розмовності, як у такому прикладі:

— А я,—каже Грицько,— як ухоплю цеглину,—цег­лина на березі лежала,— як улу-у-щу ЇЇ по голові,— та так моя гадюка і виправилась. (Мирн., Замчище).

10. Дієслівні форми і категорії та їх стилістичні функції

Серед стилістичних засобів української мови дієслівним фор­мам і категоріям належить першорядна роль. Дієслово багате на різноманітні граматичні і семантичні значення та їх відтінки, що мають різні паралельно і синонімічно вживані способи вира­ження. Тому при стилістичному доборі дієслівних форм з різними семантичними і експресивними відтінками користуються цілою системою взаємовідповідників. Слід відзначити, що дієслівними фор­мами стилістичні відтінки виражаються особливо ефективно вна­

слідок того, що ці форми в реченні виступають у ролі присудків. Це значить, що стилістичні функції морфологічних засобів мови розкриваються в реченні, в контексті, в умовах синтаксичного взаємозв’язку між формами і граматичними категоріями.

Ті значення, що граматично конденсуються в порівняно небага­тьох формах часу, особи, способу дієслова, при стилістичному ана­лізі їх функцій у констексті розщеплюються на численні семан­тичні відтінки, які мають різноманітне стилістичне призначення. Ці відтінки перехрещуються, видозмінюються в умовах їх взаємо­дії в контексті.

1. Форми часу

Стилістичні функції форм часу дієслова, вживаних у контексті, виявляються особливо рельєфно.

Візьмемо для прикладу уривок з оповідання С. Васильченка «На калиновім мості» — спогади вчителя із життя старої школи.

Святки... Одного дня зійшлася до мене в школу малеча по книжки. Надвечір надворі почало мести. Я поспішав швидше роздати, бо діти всі з хуторів. Осталось двоє малих, брат і сестра,— обоє з другої групи. Оставляю ночувати — куди там: «Сьогодні в нас гості!» Почапали. Позираю я у вікно: курить, крутить... Непокоїть мене: до хутора верстов чотири—щоб чого не трапилось з дітьми. А тут і мати: «Таки не треба було, сину, пускати дітей із школи — дивись, як віє!» Сиджу — як загуде в грубі, як сипне, війне снігом у вікна — зразу стем­ніло. Аж на серці холоне.

«Померзнуть діти, куди їм вибратись із таких заметів!» І тепер стоять вони, як живі, передо мною. Уляна, більшенька, рушником підперезана, з великими очима, як темні волошки, Матвій зовсім малий, осуркуватий, розумний качан. Уляна коло нього — як нянька, прийдуть у школу — роздіне його, розмотає, руки йому нагріє, під носом витре. Далі сідає поруч, як перед божком, покірно і довірливо зазирає йому у вічі: «А дивися, Матвійку, чи оце я так написала?» І суворий Матвійко починає перевіряти її лекції. В науці Матвій куди за неї сильніший... І от замерзли... Завтра знаходять їх у снігу... Завтра поміж жінками на хуторі розмови: двоє школярів за­мерзло, обнялися, сердешненькі. Книжечки до грудей попри­гортали, щоб не згубити... Уявив собі обличчя цих жалібниць.

За кожуха, за шапку — з хати! Вийшов за школу — світа не видно, сліпить очі, рве за поли, з ніг валяє. Шурхаю по ко­ліна в наметах, спотикаюсь, падаю, грузну по пояс. Мов хто жене батогом. А думка як огнем пече: «Все це ні до чого — дітей уже десь позамітало. Книжечки до грудей...»

Стану, гукаю: «Улянко!.. Матвійко!..» Тут, коло мене, й го­лос умирає. Стомився, падаю в сніг...

У цьому уривку 52 дієслова у формі минулого, теперішнього і майбутнього часу. Письменник, згадуючи події минулого, звичайно, і вдається до форм минулого часу. Але таких форм лише 16. Пере­важають форми теперішнього часу,— їх вжито 25 (решта припадає на форми майбутнього часу і форми наказового та умовного спо­собу).

Форми теперішнього часу в цьому тексті несуть спеціальну функцію, служачи для живого відтворення тих подій і ситуацій, про які згадує учитель. Отже, їх вживання обумовлене характером розповіді, стилістичними потребами. Цими ж потребами обумовлене і вживання форм майбутнього часу доконаного виду, які хоч і означають події фактично минулого, але служать прийомом жи­вого відтворення того, що є предметом спогадів.

Стилістичні властивості дієслівних категорій часу обумовлені особливостями їх історичного розвитку. «Форми теперішнього часу первісно лише «живописали», тобто змальовували певні події, не передаючи зовсім часової ознаки, а тому вони тепер вільно вживаються як у значенні минулого, так і майбутнього часу при бажанні живіше передати минуле чи то яскравіше показати здій- сненість чогось у майбутньому... З другого боку, цією особливі­стю первісного значення форм теперішнього часу зумовлено і те, що ці форми в дієсловах недоконаного виду дуже часто служать для визначення загальної предикативної властивості предмета безвідносно до часу виявлення цієї властивості... Форми майбут­нього часу, в свою чергу, досить вільно вживаються замість мину­лого, особливо при розповіді про повторювану кілька разів дію чи при змалюванні минулої дії, що виникла раптово або несподівано»¹.

Вживання форм теперішнього часу із значенням позачасовості характерне для стилів наукової і науково-популярної літератури, коли описується в плані констатації те чи інше явище природи, форми його існування і закономірності розвитку. Це можна ілю­струвати, наприклад, таким уривком із статті журналу «Наука і життя» (1960, № 1):

Світовий океан займає величезні простори земної поверхні. Площа його майже в два з половиною рази більша від материків. У морях та океанах, як і в прісних водоймах, в значній кіль­кості живуть рослинні організми-водорості. Значення їх у при­роді і житті людини важко переоцінити. Маючи в своїх клітинах хлорофіл та інші фотосинтетичні пігменти, вони в процесі фотосинтезу утворюють і нагромаджують багато речовин, зба­гачують водне середовище киснем, необхідним для життя водної фауни. Досить сказати, що всі водяні рослини на нашій планеті синтезують у вісім разів більше органічних речовин, ніж на­земні. Водорості належать до групи нижчих рослин. Від ви­щих квіткових рослин (в тому числі і водяних, наприклад,

¹ «Курс сучасної української літературної мови», т. І, за ред. Л. А. Була ховського, К , 1951, стор. 326—327.

лілії) вони відрізняються простішою організацією і анатомічною будовою. У них відсутні квіти, нема розчленування на корінь, стебло і листя. Всіх водоростей налічується близько 20 тисяч видів.

Значно більша різноманітність стилістичних відтінків власти­ва розмовній та художній мові при вживанні дієслівних часових та інших форм.

Форми теперішнього часу недоконаного виду часто використову­ються (як і в наведеному уривку із С. Васильченка) в значенні «історичного» теперішнього —- для зображення минулого, відтво­рюваного в плані теперішнього. Приклади (з оповідання М. Вов­чка «Кармелюк»):

І їхала теж молода дівчина багата з братом своїм і теж попа­лися розбійникам. Брат був чоловік хоробрий,— оглянувсь округи — гай стоїть стіною чорною звідусюди, звідусюди об­ступили люди високі, кріпкі, міцні; бачить він — негарне діло, а таки дума собі: спробую одбиватись! «Сиди тихенько, сестро,— каже сестрі,— не бійся», і, обертаючись до розбій­ників, говорить: «Пропустіть, люди добрі!» А вони йому на теє: «Давай гроші, багачу!» Сестра вже чи жива, чи мертва сидить. «Нема в мене про вас грошей»,— одказує брат. «Давай-бо по волі, а то візьмемо силоміць»,— грозять вони йому і ближче підступають. Сестра заплакала, закричала і затулилася ру­ками. І чує вона поміж гомоном, говіркою та сваркою — чийсь голос її вговоряє: «Не плач, дівчино, і не бійсь!» Хутенько відняла вона руки від личка і глянула, хто поперед нею стоїть,— і вже довіку з пам’яті в неї не вийшла та краса чудова.

Форми теперішнього часу зберігаються і виступають у своєрід­ному стилістичному колориті й тоді, коли розповідач переноситься думками в минуле і в спогадах відтворює в плані теперішнього події минулого. Це досягається вживанням допоміжної дієслів­ної форми минулого часу було, бувало, яка, вживаючись у сполучен­ні з дієслівними формами теперішнього часу, створює тон розро- віді-спогадів у всьому змісті висловлювання, а іноді ця її фун­кція поширюється і на суміжний контекст. Приклади:

1. Сидимо було день при дні у дівочій та робимо. (Вовч., Інститутка). 2. Докучає було та робота. (Там же). 3. Було частень­ко до старої листи шле. (Там же). 4. Тільки і дишемо було, як наїде гостей-паничів та трохи забуде про нас панночка. (Там же).

5. Як була я малою, то мені було не раз сниться, що моя мати чеше мені коси, вплітає червоні кісники, вбирає мене в кві­тки та стрічки, голубить та жалує мене. (Н.-Лев., Микола Джеря). 6. Оце було її діти пустують, вона на їх сердиться, а на мені згонить злість. (Там же). 7. Ніколи я не носила нової одежі, ніколи я не мала нових кісників, нової спідничини; латана сорочка вся було світиться на моїх плечах. (Там же).

8. Я було дивлюсь, як дядина голубить своїх дітей, та все думаю про свою матір. (Там же).

З тією ж допоміжною дієслівною формою було, бувало, з таким же стилістичним колоритом розповіді-спогадів вживаються форми майбутнього часу доконаного виду з відтінком кількаразового повторення, причому це значення видозмінюється в значення мину­лого часу доконаного виду, наближеного до теперішнього, відтво­рюваного в розповіді-спогадах. Приклади:

1. Було надвечір обробимось, пані куди в гостину піде, си­димо коло воріт. (Вовч., Ледащиця). 2. Вже було як зажуриться чим, то аж занедужає. (Там же). 3. Прийду було ЇЇ вбирати, то вже якої наруги я од неї не натерплюся! (Вовч., Інститутка).

4. Було скоро сонечко вийметься, лікар котить удвуконь. (Там же). 5. Було як заведуться про що-небудь або шкоду один одному вчинять, то йдуть судиться до старого. (Стор., Опо­відання Грицька Клюшника). 6. Було як почують хуторяни, що йде татарва, то заганяють скотину і ховаються по байраках і котлованах; як же бувало слобожани турнуть звідтіля татар, то й вони де не візьмуться, на коней, за мушкети, і собі про­воджають непрошених гостей. (Там же). 7. Хоч воно і давно минулось, а було як почне сердешний розказувать, то й дри­жить і озирається, неначе Дорош стоїть за плечима з лозиною. (Там же). 8. Було і змерзне, і виголодається, а мовчить, терпить. (Там же). 9. Було хазяйка посадить мені на руки опецькувату дитину, а я ще й сама дитина, трохи не підвередилась тими дітьми. (Н.-Лев., Микола Джеря). 10. Було вийду на подвір’я з дійницею; соловейки щебечуть, аж сади розлягаються; небо ледве починає червоніти. (Там же).

Відтінок повторюваності дії в згадуваному минулому посилю­ється при вживанні частки було, бувало при формах 2-ї особи те­перішнього або майбутнього часу доконаного виду з відтінком уза­гальнення. Приклади:

1. Як муха в окропі бувало вертишся цілий день. (Мирн., Лихий попутав). 2. І довгенько ми не бачили свою дитину: не пускали ні батька, ні матері, ні мене. Прийдеш було, по­стоїш коло панських воріт та й додому з тим вернешся, аж тобі світ не милий. Розпитуєш у дворок, у дівчат. (Вовч., Одар­ка). 3. Тільки було й оддишеш трохи, як підеш коней почистить. (Стор., Не в добрий час). 4. Ти було підеш орати, виореш, за­сієш і зожнеш, а панські козаки прийдуть та й заберуть усе. (Мирн., Пасічник).

Дієслівна частка було може вживатися і з формами минулого часу. Тоді контекст набуває відтінку розповіді-спогадів, а в зна­чення дієслова вноситься відтінок давнього минулого. Приклади:

1. Зате ж було і чужі поважали наших селян. (Стор., Опо­відання Грицька Клюшника). 2. За медом було приїздили купці з Харкова, з Білгорода. (Там же). 3. З нудьги було вештався я по місту. (Стор., Спомин про Микиту Леонтійовича Коржа).

Підкреслено колоритним виступає в сучасній українській мові значення дієслова, вираженого формою давноминулого часу, яка складається з форми минулого часу і узгодженої з нею форми допоміжного дієслова був (була, було). Завдяки вживанню форм давноминулого часу колорит розмовності вислову посилюється. Приклади:

1. Цар не хотів був її послухать, а вона як присікалась до його... (Стор., З народних уст). 2. Спершу був криком на­пустився на них, але вгамували його одразу. (Гол., Мати).

3. Знов узялися за лопати всі чорнороби,'що вчора були зовсім покинули цей котлован. (Баш, Гарячі почуття). 4. Підійшла Христя і щось була весело сказала. (Гол., Бур’ян). 5. В коопе­ративі вчора дядьки були завелися. (Там же). 6. Ніби й за­дрімав був зразу, але щось приверзлося, то й прокинувся рано. (Там же). 7. Був позабував товаришів,— тепер пригадав, сів одного вечора та й напік Маркові листа, що тепер останній рік вчився в семінарії. (Вас., На калиновім мості). 8. Вона кинулась було розважати Пріську, що то, може, ще й брехня... чогб люди не накажуть? — то ще гірше розразила її серце. (Мирн., Повія).

Значення форми майбутнього часу у розповіді про минуле в роз­мовному стилі може переключатися в сферу значення минулого ча­су; при таких формах вживається частка як, сполучаючись із якою дієслово набуває значення раптової і енергійної дії. Приклади:

1. Як попужне у п’ять пуд стрілою, то, неначе вогнем, палить військо... як торохне по байдаку, то так він з людьми трісками і розсиплеться. (Стор., З народних уст). 2. Далі здалось йому, що вона [кобила] соромиться,— от він чарку їй в зуби, а ко­била як учистить його задом — і стіл поламала, і горшки побила. (Там же). 3. Як махнуть раз, вдруге, так з моря і по­котились хвилі, одна велика, а друга ще більша, а тут ще як дмухне вітер, так усі байдаки з військом порозносило і попє- ревертувало догори ногами. (Там же). 4. Як же закрякає ге­монське гайвороння та здійметься, наче хмара! — аж сонце закрило! (Стор., Закоханий чорт). 5. Пан налигача в руці три­має. Коли це я-а-ак смиконе\.. Водимо ми, значить, та й водимо! А воно як мотоне, як мотоне, а тоді й попустить. (Виш., Сом).

5. Тільки-но я вхопився за дідового човна, а воно як потягло, як поперло, як поперло... (Там же). 7. Дід як гагакне сома веслом по голові. (Там же). 8. А тут автомобіль панський як налетить, як гаркне та багнюкою з-під коліс — чисто геть і обдав його: і руки, і лице, навіть очі заліпив. (Мик., Брати).

Форма теперішнього часу в розмовному стилі може вживатися із значенням майбутнього («близького майбутнього»). Це спостері­гається в такому, наприклад, тексті:

Розлючені солдати насідають на машиніста, притисли до паровоза.

• В чому справа? Відправляй!

Злякався машиніст:

• Далі не повезу, товариші. Тут уклон. Гальма лопнули.

Солдати лютують:

• Везеш?

• Братця, не можу!

Солдат уже ладен убити машиніста. Додому солдатові тре­ба — три роки гнив в окопах.

• Везеш?

• Ні...

Біля скроні машиністової дуло нагана.

• Везеш?

• Ні.

Стоїть машиніст. Здається, збагнув щось солдат. Відводить дуло нагана від машиністової скроні. (Довж., Арсенал).

Форма минулого часу доконаного виду також може бути вжита в розмовному стилі із значенням «близького майбутнього» часу, як, наприклад:

Пак прощається з дружиною зовсім просто. Він повертається до неї вже на порозі і, виходячи, промовляє спокійно:

• Я пішов. (Довж., Аероград).

2. Форми особи

Характерні стилістичні зрушення відбуваються і в сфері форм категорії особи.

Як відомо, в звичайній розповіді формам 1-ї особи властиво виражати дії, суб’єктом яких в тому чи іншому аспекті мовлення є автор — сам або літературний персонаж-розповідач, який за­ступає в розповіді автора або якому належить пряма мова. Від­носно цієї «авторської» 1-ї особи визначаються і функціонують форми 2-ї і 3-ї особи.

У прямій мові спостерігаємо автономність особових форм, які лежать, так би мовити, в нейтральній зоні відносно «авторської» особи.

Але оригінальні схрещення особових форм знаходимо в сфері так званої невласне-прямої мови. В ній особові форми змішують­ся: форми 3-ї особи є домінуючими, але вони заступають місце форм то 1-ї, то 2-ї особи — в залежності від розгортання змісту зв’язного висловлювання; форми 1-ї особи функціонують за­мість форм 2-ї особи. І поряд з цими зміщеннями інші особові

форми функціонують за своїм прямим граматичним призначенням. Це маємо, наприклад, у такому уривку:

Гостей сливе нема. Тільки хазяйський син з кимсь розмов­ляє в кутку, і гарні очі здалеку грають. Побачивши нас, він зараз до нас підходить. Він хоче нас трошки розважити роз­мовою і підсідає. Баришні потомились!

Може, ми змерзли? Хочемо чаю? Ні, він рішуче має до нас симпатію, що видко з його обличчя, і хоч він трохи напідпитку, але це ніскільки не вадить, а помагає навіть взяти одразу теп­лий, сердечний тон. Він радить дамам спочити, заснути. Він так нахиляється до мене, повний ймовіри, і потішає, що йому добре живеться на світі. Просто сказати — таки нічого. Має два фаетони і четверо коней. Звощик на три повіти. Сьогодні тут, а завтра там. Схоче їхати — їде, не схоче — наймит за нього в дорозі, а він має іншу роботу. За неї бере на місяць двадцять вісім рублів. — Яка ж то робота? — Так... служба така собі... Він таємничо всміхається, мнеться, але видко, що його кортить. Ну, що тут довго: він тайний агент. Служить в поліції... Це «тайний агент» б’є йому в голову, наче горілка, він стає важним, гугнявить, розсовує ноги і руки, займає більше місця на лаві. —Ото! скажіть на милість! як же він робить свою роботу?

Тепер, коли нам стало відомо, що він «особа», одвертість з нього аж пре. Він добре знає свою роботу... З євреями він єврей, бо знає єврейську мову, з мужиками — мужик. Встряне в компанію, скрізь він своя людина — і вже знає, хто чим займається, хто про що думає, хто чого хоче. (Коц., Як ми їздили до Криниці).

Форми 2-ї особи часто вживаються в розмовному стилі із зна­ченням узагальнення і разом з тим служать засобом створення відтінку інтимності, щирості тону розповідача, особливо коли він вдається в спогади. В такій функції ці форми своєрідно, в стилі­стичному плані, контактуються із займенниковими формами особи, як у такому уривку:

А що є на світі радіснішого й приємнішого, ніж добра робота? Що може бути миліше, як по довгому дню косовиці повертати на заході сонця з веселого лугу додому? Тіло в тебе так приємно мліє, тиша в душі, і тобі ще неповних дев’ятнадцять років, і ти почуваєш, що й «вона» з грабельками десь поруч з тобою, а під босими ногами і в тебе, і в неї тепла земля, укачана ко­лесами, втоптана копитами, вкрита м’яким, як пух, теплим пилом чи ніжною грязюкою, що так приємно лоскоче між паль­цями. І слова самі виспівуються:

Гуляй,гуляй, молода дівчино,

Я проведу додому!..

Ідеш отак у доброму косарськім товаристві і бачиш, ідучи, й вечірнє небо, і ясну зорю, і ЇЇ з грабельками на округлому дівочому плечі.

Ідеш і слухаєш, і чуєш рідну землю, що годує тебе не тільки хлібом і медом, а й думками, піснями і звичаями, і не тільки годує й ростить, а й прийме колись до свого матернього лона, як прийняла прадідів своїх і діда під яблунею. (Довж., Земля).

Формам 3-ї особи властива також деяка стилістична диферен­ціація.

Насамперед, саме цією формою, як ми вже мали нагоду спостері­гати, виражається те «позачасове» значення дієслів, яке характер­не для мови наукових і науково-популярних стилів, як у такому уривку із статті («Проблема вивчення міжпланетного простору», «Наука і життя», 1960, № 1):

Зоряна система Млечної Путі — Галактика налічує близько 150 мільярдів таких зірок, як наше Сонце. Навколо її ядра рухаються всі зірки, що входять до Галактики, в тому числі і Сонце. Галактика займає величезний простір: від одного її краю до другого світло доходить через 100 тисяч років! За ме­жами Галактики існують схожі на неї інші зоряні системи, відда­лені між собою на відстані, що дорівнюють мільйонам світлових років. Всередині дослідженої частини простору (від якого промінь світла доходить до нас за мільярд років) міститься понад 100 мільйонів зоряних систем, кожна з них налічує мільяр­ди зірок.

Значення 3-ї особи, особливо в стилях розмовної і художньої мови, а в окремих випадках — і в мові наукової і виробничої лі­тератури, може нейтралізуватися — в тому розумінні, що форма ця може вживатися безсуб’єктно. Так виникають неозначено- особові і безособові значення форм 3-ї особи. В неозначено-особо­вій функції вживаються дієслова в таких прикладах:

1. Скільки раз, проходячи повз ясно освічений будинок, намірялася кинутися і побити високі вікна. Хай знають, як на улиці людині пропадати! (Мирн., Повія). 2. Затемніла хатка, заблищав огоньок крізь вікна. Піду попрошуся. Невже і сюди не пустять? (Там же). 3. Пригорнула Олеся синятко до серця, облили її дрібнії сльози. «Сину мій! дитя моє кохане!.. Ще в сповиточку загримають тебе, змалечку застукають, не ро­зів’єшся, дорогий мій квіте, ізв’янеш у зеленочку!» (Вовч., Козачка). 4. Почався клопіт у дворі, збирають паничів у до­рогу. (Там же). 5. Вивели Олександру з подвір’я та й кинули під тином без помочі, саму із малим Тишком.(Там же). 6. Як несамовитий став: сяду, то вже не встану, поки не зведуть; хоч три дні не їстиму, а вже не попрошу, поки не нагодують, як маленьку дитину. (Стор., Мірошник).

Безособове значення виявляється у формах 3-ї особи, які в минулому часі оформлюються в безсуб’єктному середньому роді. Невиразність суб’єкта пов’язується, як уже відзначалось, із фор­мами середнього роду. Так оформлені дієслова 3-ї особи в різ­ній мірі віддаляються від зв’язку із суб’єктом, іноді стоять на межі між особовими і безособовими дієсловами, а іноді перетво­рюються на безособові. Наводимо приклади:

1. Аж ось щось заблищало в темноті: то блимне, то зникне. (Мирн., Повія). 2. Аж ось щось десь рипнуло, щось загарчало. (Там же). 3. Це зразу наче що по зашийку її тріснуло, аж ки­нулася вона, посипали іскри з очей — і... диво... перед нею літо. (Там же). 4. Догадались тоді вже всі, кого Олеся дожи­дала, та так і забурчало по селу, мов у джерелі. (Вовч., Козачка).

3. Форми вираження способів дієслова

Ряд стилістичних особливостей виявляється і в формах вира­ження категорії способу дієслів.

Так, крім власних форм часу, особи і числа, дійсний спосіб мо­же бути виражений формами інфінітива.

Формами інфінітива в сполученні із службовим словом давай виражається відтінок підкреслено активізованої дії і створюється розмовний характер розповіді. Приклади:

1. Чи подруга яка похвалилася, кого укохала — вже я й сміюся з нього; чи забачила сама, що стояла дівчина з паруб­ком, вже я й давай виспівувати та висукувати їм. (Мирн., Ли­хий попутав). 2. Раз іде старець побіля двору в сімряжці, а меншенький панич вихопивсь на вулицю та давай цькувати його собаками. (Стор., З народних уст). 3. Вхопили того бур­сака за патли, виволокли з кадовба, давай його вихрить та стусувать так, що, сердешний, ледве у двері втрапив. (Там же).

4. А ось тепер — скільки поговору! Грицько зрадів, кинувся на його та давай поділятись з Христею. (Мирн., Хіба ревуть...).

5. Вона дивилась-дивилась, а далі одвернулась та давай сльози втирати. (Тесл., Хуторяночка).

В поєднанні із часткою ну форми інфінітива служать засобом вираження (також в плані розмовної мови) відтінків повторюва- пості-подовженості дії. Приклади:

1. Так я тоді зліз на купу лози та й ну гойдатися, та й ну гой­датися, та й ну гойдатися! (Довж., Зачарована Десна). 2. Від­чинила бабуся, світить, а запорожець до неї, ну її обнімать та до серця тулить, а баба від його трохи каганця не впустила. (Стор., Чортова корчма). 3. Далі не втерпів, до жеребця; ну його гладжувать — то біля вуха почуха, то по спині поляска, під животом погладить. (Стор., Оповідання Грицька Клюшника).

Формою інфінітива може виражатися дія раптова, енергійна, як у такому прикладі:

Пані наказала челяді вхопити артистку-кріпачку. Та —• тікать. (Вас., Лісова новела).

Посилена повторюваність дії без уваги до будь-яких обставин та умов визначається формами дійсного способу в поєднанні із часткою знай, як у таких прикладах:

1. Кобила знай задира догори голову, а він кланяється та просить. (Стор., З народних уст). 2. Хоч би вікно на вулицю було, він би з-за вікна, як невільник, виглядав на людей, що в свято знай снували то сюди, то туди... (Мирн., П’яниця).

Відтінок раптовості дії визначається також вживанням часток де не, як не, наприклад:

1. Це не взявся рудий бичок Мина, що любив дукатись, бо ріжки свербіли. (Довж., Зачарована Десна). 2. Ой, як не по­бачить наш вірний собака, що Піратом звався, як дукає Мина коваля Захарка, як торохтять відра, кудкудачуть кури..., та як не возгавкнеї Тах-тах! тах-тах! —затахкали качки, за­сичали гуси, полякались кури, горобці куди видно — киш! А він, клятий, ой, як не підскочить і, забувши, певно, що він у неволі, кинувсь доганяти товариша Мину... (Там же).

Стилістичні особливості української мови виявляються і в способах вираження наказового способу, який, крім власних форм, знаходить і інше вираження.

В систему засобів вираження наказового способу молю включа­тися і форма інфінітива, яка надає наказові, команді тощо кате­горичного характеру, як у таких прикладах:

1. Щорс. Добре, я з ними сам побратаюсь... Гавриченко! Г авриченко. Єсть!

Щорс. На село Лишичі! Приготувати населення до висту­пу нашого полку і братання з німецькими солдатами. Нещади- менко!

Н е щ а д и м е н к о. Єсть!

Щорс. Рушити Богунський полк в Лишиці. Нещадименко. Єсть.

Щорс. Разом з населенням рухатись далі на німецькі окопи. Жодного пострілу. Плакати, лозунги, музика. (Довж., Щорс).

2. — Оркестр, встати! — крикнув Гавриченко оркестрові. Ор­кестр піднявся. — Кругом! (Там же).

3. Зашуміли по ярмарку козаки: «Що? Як? Козацьку мо­лоду? Не датьі» (Вас., Лісова новела).

Форма наказового способу однини може вживатися для вира­ження категоричного наказу, команди, зверненої до багатьох осіб. Наприклад:

1. На вулицю вдерлася богунська кіннота і врізалася прямо в синьожупанний натовп.

• Лягай, лягай\ — кричав Щорс групі богунців, що виско­чили на порожню вулицю. Кулеметники впали.

• Пожежники, поливай! — крикнув Щорс, і всі десять «люїсів» вдарили по гетьманцях, які напирали густою хви­лею з-за рогу. (Довж., Щорс).

2. —Давай, хлопці! — гукнув Василь. (Довж., Земля).

З відтінком попередження вживаються сполучення форм наказо­вого способу з часткою дивись не, гляди не (дивись не впади), а та­кож форми дійсного способу минулого часу доконаного виду в сполученні з групою дивись, щоб не, наприклад:

• Тепер усе піде по-іншому. Вже тепер можемо сказати цілком певно: плакали межі на куркульських ланах!

• А ти дивись, щоб не заплакала часом твоя мати! — почувся грубий вигук з-під куркульської клуні. (Довж., Земля).

З метою пом’якшення форми вираження наказу можуть вжи­ватися дієслова дійсного способу минулого часу доконаного виду, наприклад:

• Взяли, хлопці, ящики — пішли\ Нема чого час гаяти: мені ще до міста треба,— сказав вантажник Григорій. (Смол., Світанок над морем).

Форми наказового способу можуть бути використані в значенні інших способів дієслова.

Так, форма наказового способу (особливо тоді, коли вона стилі­стично посилена службовою групою слів візьми та й) вживається для вираження раптовості дії, паралельно до форми минулого ча­су доконаного виду. Приклади:

1. Райко візьми та й пошли ті гроші, маючи надію швидко одержати жалування й покласти позичену суму. (Вас., Над Россю). 2. І тоді Максим здогадався, що Орина таки закоха­лася в Романа. Про це він наодинці візьми та й ляпни братові, а той цитькнув на нього, витріщив очі і взявся за попругу. (Стельм., Хліб і сіль). 3. А хтось тоді й порадь — доки не пізно ще, доки козаки ще в Князівці — мерщій знести усе в економію, хто що взяв. (Гол., Мати).

Форми наказового способу можуть використовуватися в значенні тісного способу для вираження дії, виконуваної з примусу. На-, приклад:

1. І добрі гроші вона брала, й багато роботи їй давали!

І Ілстя сиди та ший. (Вовч., Ледащиця). 2. Другі бігають, кри­чать, а ти сиди, пряди, вечеряти подай, посуду перемий, та тоді (і лягай, а як другі півні прокричали — вставай, світи і знову за гребінь. (Мирн., Лихий попутав).

Використовуються форми наказового способу і в значенні умов­ного— з відтінком безперечної обумовленості дії. Приклади:

1. Мати знала, що застукай його в хаті білі, та ще дові- - дайся, з ким і де був, не помилують... (Панч, Облога ночі).

2. На порозі зупиняється високий, здоровий і зовсім ще зе­лений піп, навіть чорна борода і окуляри не можуть приховати його бурсацької молодості. Скинь з нього окуляри, кинь дві розбійницькі іскри в очі — та й матимеш готовий образ дяка- пиворіза. (Стельм., Хліб і сіль). 3. Не будь нас з Григорієм, ніхто б тбї науки в Харкові й не нюхав. (Довж., Земля).

4) Інші стилістичні властивості дієслова

У художній прозі та поезії, особливо в творах класиків худож­ньої літератури, часто використовуються: а) дієслова 3-ї особи однини неповного оформлення (зна, гуля, ходе, просе) і б)'інфіні­тиви на -ть. З погляду норм сучасної літературної мови це являє собою поступку перед діалектними формами — з метою створення колориту розмовності або для регулювання ритмічності в будові віршованої мови. Приклади:

а) 1. Галя собі заспокоюється, ще часом і пісеньку заспіва про журавля. (Вовч., Дев’ять братів...). 2. Уявляли вони собі хазяйку — вони знали, що хазяйка молоденька й усе сидить біл я віконця та вишива собі очіпки шовками та золотом. (Там же).

3. Його відерце перше пробива лід у криниці, що уночі замерзла, і таскав він сповнені відра під гору. (Там же). 4. Господарює Хвеська, у всьому перед веде, а Хвесько слуха її й поважа неначе жінка чоловіка. (Стор., З народних уст). 5. Вернулась з поля Хвеська, пита, що батько дав. (Там же). 6. Верстов на п’ять, а може, і більш, уподовж дороги гуля міщанство. (Стор., Закоханий чорт).

5. У всьому чуть залізні кроки,

Що їх несе війни біда...

І сумно мати кароока Листів од батька вигляда.

(Сос., Біля шахти старої).

5. Людина обертає в сад пустині І в стоколосся колос оберта...

Людина йде, ясна її мета —

Хвала ж землі, підкореній людині!

(Рил., Весняні води).

б) 1. Замислився козак, і йому досталось покрутить вуса і почухать потилицю. (Стор., З народних уст). 2. Приїхали купці до царя та й стали йому розказувать, які їм довелось дива побачить. (Там же). 3. Почали борониться брати. (Там же).

4. По Чорноморії я вештався тридцять п’ять літ; бився з чер­кесом, плавав по Чорному морю; а там потягло мене знов у рідну сторону: схотілось ще побачить батьківську хату і по­клониться батьківській і матчиній могилі. (Стор., Закоханий чорт).

5. Аж тиждень так собі нудила,

А потім трути розвела

І генерала напоїла

Та й спать, упоравшись, лягла.

— Тепер старого поховаю,

А молодого привітаю

Та й буду жить собі та жить,

Петруся-серденько любить, —

Подумала чи то сказала.

Хотіла спать, але не спала.

І ждала світу і дожить До світу божого боялась.

(Шевч., Петрусь).

6. Ми встанем: ми ж не одинокі.

По всіх краях вже почали вимощувать Вам шлях. Готуйтесь, королі!

Ми так вас будемо стрічати,

Так шанувать, гойдать, пригощувать —

аж поки

Навік не клюнете землі.

(Тич., Країна героїв).

Слід відзначити також ще один надзвичайно ефективний прийом підкреслення особливої стилістичної виразності дієслова — вжи­вання дієслова в сполученні з іменником спільної з ним основи; цим створюється специфічний колорит соковито-барвистої народно­розмовної мови. Приклади:

1. А дівчина в неї була хороша, як квітка... Воно було у горі, то сльози виплаче, у радощах — сміх висміє. (Вовч., Ледащиця). 2. Я горя не боюся... Мені гірш: я не знаю ні горя, ні радощів; я мов камінь тут каменію. (Там же). 3. Входжу — у хаті темно, бо надворі нахмарило, далеко грім одгрімує, вітерець заліг десь, тиша... (Там же). 4. Як почне пані обмирати та стогнати та в крик викрикувати, то він руки й ноги її вицілує, і плаче, і сам людей лає. (Вовч., Інститутка). 5. Перво тугою тужила я тяжко, а там усе мені стало не вдивовижу, усяка ганьба байдуже. (Там же). 6. Бува й таке, що з сповиточку ласки-добра не знаєш,— вік звікуєш під палкою... (Там же).

7. Втома томить усе гірш, сон усе хилить міцніш... (Вовч., Кармелюк). 8. Гукнемо гук на все царство, на весь світ великий: мерщій до рятунку, до зброї. (Мирн., Повія). 9. Знаєш, як гречка цвіте? Ніжно, ніжно, так, як сонце сходить. Кипить уся в ро­жевому суцвітті і в бджолі, і дзвоном дзвенить — до самого обрію. (Стельм., Кров людська — не водиця).