X. Стилістичні властивості української мови в її синтаксичній будові

Стилістичні властивості української мови виявляються в її синтаксичній будові особливо яскраво і повно. І лексичні одини­ці, і словотворчі елементи, і граматичні засоби повноту своєї сти­лістичної виразності дістають лише в контексті. Синтаксичною будовою висловлювання обумовлюється вживання тих чи інших стилістичних засобів; самі синтаксичні одиниці, конструкції та засо­би їх вираження мають багато різновидів і паралелей, — це і створює широкі можливості для стилістичного добору, з увагою до конкретної ситуації та умов мовлення, доцільних засобів і форм стилістичного вираження. Саме визначення і оцінка стильових' ознак і якостей конкретних фактів мовлення випливає з аналізу цілого тексту.

Кожному стилю мови властиві свої синтаксичні відмінності, за якими, власне, і розрізняється мова художньої літератури, науко­вої статті, підручника, юридичного документа тощо. Проте, через недостатнє вивчення цих питань, доводиться обмежуватись лише загальною характеристикою синтаксичних властивостей окремих стилів.

Якщо звернутись до текстів, введених у сферу наших стилістич­них спостережень і поданих у V розділі «Нарисів», то виявляє-' ться, що синтаксична будова уривків з творів художньої літера­тури (тексти І, II, III, IV) істотно відрізняється від синтаксичної будови науково-популярної статті (текст V) і особливо — газет­них уривків (тексти VI і VII). Ці уривки за кількісно-фонематич­ним складом майже однакові, але кількісні показники їх синтак­сичного членування різні.

Текст І (уривок з оповідання І. Нечуя-Левицького «Баба Па­раска та баба Палажка») складається з 44 речень різних структур­них і інтонаційних типів; в ньому є речення розповідні, окличні, питальні, є пряма мова; переважають конструкції простих речень.

У тексті II (уривок з оповідання М. Коцюбинського «Ялинка») знаходимо 47 речень, теж різних за синтаксичною будовою і ін­тонаційним оформленням. І в цьому тексті переважають конструкції простих речень.

У складі тексту III (уривок з оповідання П. Мирного «Серед степів») — 25 речень, які, порівняно з реченнями текстів І та II, мають складнішу будову, вони поширені однорідними членами, відокремленими зворотами, утворюють складні і поширені речення. Інтонаційне оформлення окремих речень також різноманітне.

Текст IV (уривок з роману О. Гончара «Таврія») членується на 24 речення, які так само, як і в попередньому тексті, мають ускладнену синтаксичну будову, з наявністю складних речень, однорідних членів і відокремлених зворотів. В складі тексту є й речення з емоціональним інтонаційним оформленням.

Текст V (уривок з «Хрестоматії з економічної географії Ук­раїнської PCP») має в своєму складі 24 речення. Переважають речення складної і ускладненої будови — з підрядними реченнями, з однорідними, з відокремленими членами. Але інтонаційне офор­млення витримане в одноманітному, розповідному тоні.

Ще більш укрупнені одиниці синтаксичного членування в текстах газетних уривків.

У тексті VI — 15 речень, більшість їх має в своєму складі підрядні речення, однорідні члени, відокремлені звороти. Інто­нація розповідна.

Текст VII складається лише з 5 речень, причому всі речення поширені багатьма однорідними членами, відокремленими зво­ротами, підрядними реченнями. Інтонація розповідна.

Хоч з наведеного не можна вивести вичерпної характеристики синтаксичної будови кожного стилю зокрема (потрібен аналіз більш широкого і різноманітного матеріалу), але й ці дані показують, що в синтаксичній будові стилів розмовної і близької до неї художньої мови домінують прості, в синтаксичному складі мало поширені і мало ускладнені речення різноманітної інтонації, з різним експре­сивним призначенням, в той час як у стилях мови ділової, науко­вої і суспільно-політичної літератури діє тенденція до утворення складних, багаточленних синтаксичних конструкцій, з постійною розповідною інтонацією, яка може епізодично міняти свій харак- іср. Особливості синтаксичної будови стильових різновидів мови обумовлені їх практичним призначенням у культурному житті суспільства.

Характеризуючи структурно-контекстуальні ознаки стилів за їх спільними синтаксичними рисами, можна розподілити стилі на іри групи і розглянути: 1) синтаксичні властивості стилів ділової, наукової, суспільно-політичної літератури; 2) стилістично-синтак- ' інші явища розмовної мови і 3) стилістично-синтаксичні явища мови художньої літератури.

1. Синтаксичні властивості стилів ділової документації, наукової та суспільно-політичної літератури

Ділова документація та наукова і суспільно-політична літера­тура характеризуються тим, що їх синтаксична будова обумовлена • \ поро логічною послідовністю викладу, тенденцією до вичерпного

обгрунтування, мотивуванням, визначенням різних важливих для цього підстав, обставин, мети тощо. Тому синтаксичним конструк­ціям цих стилів властива багаточленна і широко розгалужена син­таксична будова у вигляді ускладнених і складних речень, з багать» ма синтаксично поширеними однорідними, відокремленими членами, з розповідним інтонаційним оформленням речень. Але й кожен із стильових різновидів цієї групи має свої синтаксичні відмінності.

Так, синтаксис ділової документації (наприклад, синтаксична будова рішень, постанов, резолюцій, законів і под.), крім вищеза­значених рис, спільних для всієї стильової групи, характеризуєть­ся наявністю узвичаєно вживаних інфінітивних конструкцій—з головним інфінітивним членом у препозиції в реченнях резолютив­ного змісту, як це можна бачити в такому прикладі:

ЗАКОН ПРО ДЕРЖАВНИЙ ПЛАН РОЗВИТКУ НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНСЬКОЇ PCP НА 1961 РІК

Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки постановляє:

1. Схвалити підготовлений Радою Міністрів Української PCP разом з Радами народного господарства, виконавчими ко­мітетами обласних, Київської і Севастопольської міських Рад депутатів трудящих Державний план розвитку народного гос­подарства Української PCP на 1961 рік.

2. Доручити Раді Міністрів Української PCP розглянути пропозиції і зауваження по Державному плану розвитку народ­ного господарства Української PCP на 1961 рік, викладені у висновках Комісій Верховної Ради по промисловості і тран­спорту, по сільському господарству, по освіті і культурі, по охороні здоров’я і соціальному забезпеченню, по торгівлі і гро­мадському харчуванню, а також пропозиції і зауваження, ви­словлені депутатами на засіданнях Верховної Ради Україн­ської PCP, і прийняти по них відповідні рішення.

Наукова література має своєю метою висловлювати думки, су­дження, наукові положення, визначення, закони і под. у вигляді точних формулювань, передавати в логічній послідовності складні системи понять, розкривати логічні взаємовідношення між ними та між їх частинами, визначати їх функціональне призначення (до­кази і висновки, факти і узагальнення, причини і наслідки тощо).

Для висловлювання таких думок, суджень, положень і под, в цілому комплексі їх складових частин найбільш зручною і доціль­ною синтаксичною конструкцією є складне або ускладнене речен­ня. Для визначення логічних зв’язків і відношень між частинами таких висловлювань широко вживаються сполучники і відносні слова. Часто використовуються складні сполучники, характерні саме для стилів книжної мови, як-от: в зв’язку з тим, що; відповідно до того, що; внаслідок того, що; після того, як і под. Велику роль відіграють й інші сполучники: але, однак, причому і под., які мо­жуть стояти і на початку речень, що послідовно розвивають зміст

тексту, і які вказують на логічні відношення між частинами ви­словлювання — протиставлення, доповнення, взаємообумовлення, наслідок тощо. Для вираження цих відношень вживаються також вставні слова, відокремлені звороти. Це можна спостерігати, напри­клад, у такому уривку з «Діалектики природи» Ф. Енгельса:

... Негелі спершу заявляє, що ми неспроможні пізнавати дійсно якісних відмінностей, а слідом за цим тут же говорить, що подібні «абсолютні відмінності» не зустрічаються в природі!

По-перше, усяка якість має безконечно багато кількісних градацій, наприклад відтінки кольорів, жорсткість і м’якість, довговічність і т. д., і хоч вони якісно відмінні, вони доступні вимірюванню і пізнаванню.

По-друге, існують не якості, а тільки речі, що мають якості, і до того ж безконечно багато якостей. У двох різних речей завжди є певні спільні якості (принаймні, властивості тілесно­сті), інші якості відрізняються між собою ступенем, нарешті, інших якостей може зовсім не бути в однієї з цих речей. Коли ми почнемо порівнювати окремо одна з одною такі дві до край­ності різні речі — наприклад який-небудь метеорит і яку-не- будь людину,— то тут ми відкриємо мало спільного, у кращо­му разі те, що обом властива вага і інші загальні властивості тіл. Але між обома цими речами є безконечний ряд інших ре­чей і процесів природи, які дозволяють нам заповнити ряд від метеорита до людини і вказати кожному членові ряду своє міс­це в системі природи і таким способом пізнати їх. Це визнає і сам Негелі.

По-третє, наші різні органи чуття могли б доставляти нам абсолютно різні в якісному відношенні враження. У цьому випад­ку властивості, які ми пізнаємо за допомогою зору, слуху, нюху, смаку й дотику, були б абсолютно різні. Але й тут відмінності стираються в міру прогресу дослідження. Давно вже визнано, що нюх і смак є спорідненими, однорідними чуттями, які спри­ймають однорідні, якщо не тотожні властивості. Як зір, так і слух сприймають хвильові коливання. Дотик і зір до такої міри взаємно доповнюють один одного, що ми часто на підставі зорово­го образу якої-небудь речі можемо передбачити її тактильні вла­стивості. І, нарешті, завжди одне й те саме «я» вбирає в себе всі ці різні чуттєві враження, переробляє їх і, отже, об’єднує в одне ціле; а з другого боку, ці різні враження доставляються однією й тією самою річчю, виступають як її спільні властивості і дають, таким чином, можливість пізнати цю річ. Пояснити ці різні, доступні лише різним органам чуття властивості, при­вести їх у внітрішній зв’язок між собою якраз і є завданням науки, яка досі не скаржилась на те, що ми не маємо, замість п’яти спеціальних чуттів, одного загального чуття або що ми не здатні бачити або чути запахів і смаків¹.

¹ Ф. Енгельс, Діалектика природи, К., 1949, стор. 166—167.

Крім наявності складних і ускладнених конструкцій багато­членної будови речень, крім вживання багатьох поширених відо­кремлених і однорідних членів, синтаксична будова літератури суспільно-політичного призначення характеризується наявністю специфічно-постійних і сталих словосполучень (капіталістичне яр­мо, колоніальне рабство, соціалістичні країни, нерушима єдність, під прапором марксизму-ленінізму і под.). Приклади такої синтак­сичної будови знаходимо, наприклад, у такому уривку з передове! статті «Літературної газети» за ЗО. XII 1960 р.:

Пліч-о-пліч з радянським народом, спаяні інтернаціональ­ним братством і соціалістичною взаємодопомогою, успішно бу­дують нове життя без визискувачів і визискуваних визволені з капіталістичного ярма й колоніального рабства великий ки­тайський народ та народи інших країн соціалістичного табору. Згуртованість соціалістичних країн під прапором марксизму- ленінізму, їх нерушима єдність та всезростаюча могутність на чолі з Радянським Союзом забезпечують повну перемогу соціаліз­му. І як би не шаленіли американські імперіалісти, сьогодні комунізм став велетенською силою в світі, тріумф соціалізму вже безсумнівний, а крах несправедливого, злочинного і га­небного капіталістичного ладу — неминучий, як неминучий при­хід дня після темряви ночі. (П. Козланюк, Рік славних звершень).

Суспільно-політична література агітаційно-масового призначен­ня, скерована на мобілізацію уваги трудящих мас до злободенних питань політичного життя, на створення громадської думки і под., зберігаючи загальні властивості синтаксичної будови стильової гру­пи, урізноманітнює цю будову різними конструкціями, за допомогою яких створюється колорит урочистості, піднесеності, експре­сивності. Відповідно до цього урізноманітнюється також інтона­ційне оформлення речень (вводяться питальні, окличні конструк­ції — з різноманітними відтінками). Такі конструктивні ознаки зна­ходимо, наприклад, в уривках із «Звернення [Наради представників комуністичних і робітничих партій] до народів усього світу (грудень 1960 року)»:

...Робітники, селяни, працівники розу­мової праці!

Люди доброї волі в усьому світі!

Для людства немає в наші дні невідкладнішого завдання, ніж боротьба проти загрози ракетно-ядерної війни, за загальне і повне роззброєння, за збереження миру. Немає в наші дні бла­городнішого обов’язку, ніж участь у цій боротьбі.

Чи можливий міцний мир в усьому світ)?

Ми, комуністи, відповідаємо:

війна не є неминучою, війну можна відвернути, мир можна захистити і зміцнити.

Це наше переконання продиктоване не тільки нашою волею до миру і ненавистю до паліїв війни. Можливість відвернення війни випливає з реальних фактів нової обстановки в світі.

...Брати в країнах, які визволилися від колоніалізму, і в країнах, що борються за своє визволення!

Б’є остання година колоніалізму!

Ми, комуністи, з вами! З вами могутній табір соціалістич­них держав!

Разом з вами ми вимагаємо негайного і беззастережного ви­знання за всіма народами права на незалежне існування.

Хай багатства ваших країн і зусилля трудящих будуть спрямовані тільки на благо ваших народів!

Ваша боротьба за повний суверенітет і економічну незалеж­ність, за свою свободу служить священній справі миру!

Наведеними зразками, звичайно, не вичерпуються всі можливі різновиди аналізованої групи стилів, у яких на синтаксичну ос­нову, що узвичаїлась внаслідок книжної традиції або спеціальних завдань послідовно-логічного з’ясування фактів, їх аналізу і уза­гальнення, нашаровуються інші синтаксичні засоби, викликані кон­кретними потребами життя і діяльності суспільства.

2. Стилістичні явища розмовної мови

Розмовна мова в своєму природному усному оформленні без­посередньо обслуговує найрізноманітніші потреби мовного спілку­вання.

Звичайно, розмовна мова не становить собою єдиного цілого; зустрічаємо її у представників різних груп суспільства, які в ос­новному користуються і літературною мовою; на розмовній мові в більшій чи меншій мірі позначаються особливості мови загально­літературної (хоча між ними є багато розходжень); з другого боку—■ розмовна мова безпосередньо пов’язана з живим діалектним ото­ченням, але діалектними елементами вона лише забарвлюється і має тенденцію бути для певної суспільної групи загальновживаною,, паддіалектною. А втім, вільна від загальнонаціональних літера­турних норм, розмовна мова має безліч різновидів і відмінностей. Тому дуже важко характеризувати загальні синтаксичні особли­вості розмовної мови, тим більш у стилістичному аспекті.

Розмовна народна мова є по суті тією стихією, з якої постійно живиться літературна мова і якою користуються письменники* зображуючи реальну дійсність з живими людьми і їх живою мовою; тому при розгляді стилістичної структури мови увагу приверта­ють, насамперед, ті синтаксичні явища розмовної мови, які захоп­лені течією художньої літератури і виконують у ній певні худож­ньо-стилістичні функції.

Спостереження над такими фактами розмовної мови виявляють ряд її характерних синтаксичних особливостей. Відзначимо най­головніші.

1. Розмовній мові властиві так звані неповні речення, тобтоособливі синтаксичні конструкції, в яких (з погляду нормативноїграматики літературної мови) відсутні члени речення, необхіднідля так званих повних речень. Ці конструкції в розмовній мовіорганічно пов’язані (як із смисловими компонентами) не тількиз іншими реченнями контексту розповідача або співрозмовників, алей з усіма компонентами живого мовного спілкування — із супро-відними інтонаційними та різними «співмовними» матеріальнимифакторами (міміка, жест, наявність конкретного предмета розмови,обставини розмови тощо), які допомагають повністю розуміти ви-словлюване і обумовлюють у ньому різноманітні значення, семан-тичні та експресивні відтінки.

Особливо наочно це виявляється в діалогічній мові,найбільш — у питаннях-відповідях, де мова одного співрозмовни-ка синтаксично «зрощується» з мовою другого, як це спостерігаємов такому уривку:

Ниє-омліває материне серце. А тут уже й ніч наступає, не-проглядна темнота надходить. Марина ні жива ні мертва. Ко-ли чує — щось лізе в хату, ледве лізе...

• Ти, дочко?

• Я, мамо!

• Де ж це ти була так довго? Де барилася?

• Світіть, мамо, світло. Благодать божа!

•— Яка благодать?

• Як засвітите — побачите...

Марина засвітила. Килина перед нею стояла, а біля Килиниаж п’ять снопів пшениці лежало.

•— Де це ти, дочко? — аж скрикнула Марина.

• У току, мамо, в панському току, де була пожежа. Тампід купами попелу багато таких снопів зосталось.

•— Мовчи ж, дочко, щоб ніхто не дізнався!

• Та це ж я дожидалася до смерку,щоб ніхто не бачив. (Мирн , Лихо давнє і сьогочасне).

Синтаксична єдність питань-відповідей виявляється в тому, що іноді відповіді мають будову підрядних речень. Приклади:

1. — Оті зірочки, що вночі сяють, то це діти сонцеві...

• А чом же вони тепер не сплять?

• Бо вони за день виспались, а тепер граються. (Коц., Хо).

2. — Гей! а ти що тут таке? Забралася на чужий віз та її лаятись? Геть з воза!

• Ба не піду, аж скажеш, коли свататимеш...

—■ Як У мене волосся виросте тут! —- скрикнув завзято Йои, стукнувши пужалном в долоню.— Геть!.. (Коц., Пе-коптьор).

3. Неб а б а. ...А голос міцний, завзятий, молодий. Молодий, як ранок. І тоді почуваєш, ніби земля стає така легка, а сили в тобі, як море...

Коваль. Грають!

Н е б а б а. Так...

Коваль. Як духова музика! (Мик., Диктатура).

Синтаксичний зв’язок між питанням і відповіддю, їх смислова єдність підкреслюються прийомом перепитування, коли на початку відповіді в питальній формі повторюється те слово, на яке падає логічий наголос у запитанні або взагалі у попередньому реченні співрозмовника. Приклади:

1. — Мамо! —збуджує тишу хлопчик, кидаючи свою бу­дівлю.— Мамо! А де тепер сонце}

^;— Сонце?.. Сонце тепер спить. (Код., Хо).

2. — Мамо! А чи сонце має діти?

• Має.

• А де ж вони?

• Де? а на небі... оті зірочки... (Там же).

3. Христя Мар’ї, аМар’я Христі одна другій відразу подо­балися; кожна в другій почула щось собі близьке, рідне.

• Що воно за люди? — поспитала Христя в Кирила, одій- шовши з гона від хутора.

• Де — люди? — глянувши вперед, спитався Кирило.

• Там... де ми були... у хуторі.

• Люди? Йосипенки... Вони якісь мені далекі родичі дово­дяться ... Нічого —добрі люди. (Мирн., Повія).

4. — Справився? — питають батько.

• Аякже, справився,— відповідаю я не дуже-то боязко.

• Де шинка?

• Шинка? Та, що ви дали? Одніс.

• Кому одніс?

• їй.

• Кому це їй}

• Що ви, не знаєте, чи що? Спасибі каже...

• Кому це їй, питаю тебе?

І я вже почув, що батько все знають. (Мик., Гавриїл Киричен­ко —- школяр).

Отже, в розмовно-діалогічній мові спостерігаємо тенденцію до скорочення словникового складу висловлювання. Конструкції еліп­тично-стислого вираження є ознакою розмовного стилю і в не- діалогічних текстах. Приклади:

1. У нього очі — наче волошки в житі.

А над ними з-під драного картуза волосся — білявими жит­німи колосками.

Це — Пилипко.

А ще — сорочечка, штанці на ньому із семірки, полатані, полатані. Бо — бідняки. А хата ген за тином розваленим, така ж полатана і вбога. А за нею до левади — клаптик городу— курці ступити ніде. (Гол., Пилипко).

2. Сіли обідати в сінях круг столика. Мовчки сьорбали з ложок і думали — кожен про своє. Батько про копи, і дід теж, і мати — може.

Оксана ж — хоч би обід швидше, та надвір, та з дівчатами на левади. В розчинені сінешні двері видко—в городі соняшники жов­ті на тин посхилялися, і горобці пурхають між них, цвірінчать. Далі — латка маку, а далі зелена завіса садка. Та вона знає —• левада там, за завісою тою. Між осик білих по траві стежки нав­хрест переплутались. Піти одною — просто до панського став­ка, де верби похилилися й лози кучерями нависли з берегів над водою.

По вулиці залопотіло щось раптом і з гиком пронеслося. Лиш курява знялась, видко, як по подвір’ю розляглась.

— Козаки, мабуть,— сказала мати. (Гол., Червона ху­стина).

2. У розмовній мові безпосередньо відображаються гострі по­чуття, глибокі переживання, і це виразно позначається на стилі­стичній будові висловлювання: воно складається ніби з «уламків» речень, між якими порушуються і послаблюються синтаксичні й інтонаційні зв’язки, інтонація втрачає функції оформлення закін­ченості речення; розпочаті у висловлюванні речення можуть обри­ватися і не закінчуватися. Такий звичайно характер схвильованої, емоціонально перенасиченої, взагалі — афективної мови. Приклади:

1. ...А ми

Розлізлися межи людьми,

Мов мишенята. Я до школи —

Носити воду школярам.

Брати на панщину ходили,

Поки лоби їм поголили!

А сестри... Сестри! Горе вам,

Мої голубки молодії!..

(Шевч., Якби ви знали, паничі).

2. Заплющу очі. Вогняні кола. Танцюють і сиплють іскри... А тепер... тепер пливе вже річка життя. Бо що з того, що замкну­ли мене у цей холодний льох, коли ввесь пишний світ, всі барви, весь рух життя отут у мене, в голові, в серці... Як мені хочеться взяти перо, обмокнути його у блакить неба, в шумливі води, в кров свого серця і все списати, що бачив, що почував. Клапоть па­перу, тільки клапоть паперу... Гей... ви, тюремники! Не можна! Що? Людині, що має вмерти? Ха-ха! Ну, що ж! Може, це кра­ще. (Коц., Невідомий).

3. Л і д а. Ні... ні... Тихше, Платон. (Пауза.) Платон, я... ви... ви... зруйнували мій проект... Ви відштовхнули Аркадія... Ви розкрили мене і... Я хотіла вам... (Велика пауза.) І в таку хвилину, Платон, ви збрехали мені... Збрехали. Ви вбили батька.

Кречет. Ліда... Я боровся так, як ніколи... Аркадій, ти ж знаєш, хоч слово... слово скажи... Ти мовчиш?.. Лідо, я про­шу вас вислухати.

Ліда. Ні... ні... нетреба. Замовкніть... Нетреба, Платоне. Аркадій, допоможіть мені вийти... вийти з цієї домовини. (Корн., Платон Кречет).

3. Значне поширення в стилях розмовної мови мають приєдну­вальні конструкції, коли до основного речення, після його інтона­ційного завершення, в плані його синтаксичного і смислового роз­гортання додаються частини, інтонаційно відмежовані, але своєю будовою залежні від попереднього речення. Таке членування ви­словлювання служить прийомом смислового підкреслення або емо­ціонального посилення змісту приєднуваних конструкцій, які сво­єю функцією близькі до відокремлених членів. Приклади:

1. Кремезний був, наче з щирого заліза, сивувату голову мусить трохи хилити, бо стелі достає, очі огневі, огнеметні. Як списом проймають. (Вовч., Гайдамаки). 2. Порадились ми з дів­чиною, побідкались і стали на тому, що вона піде в найми, скла­де за рік карбованця якого, а я теж помандрую на Басарабію на заробітки... Щоб хоч хату було за що поставити та на таке- сяке господарство спромогтися. (Коц., Помстився). 3. А уві сні бачив я її. Близьку й сонячну ( в убранні з сонця). (Гол., Черво­ний роман). 4. Тисячі гарячих тіл злилися в одно величезне й грізне тіло. З вулканом, замість серця і з безліччю стисну­тих до болю в пальцях рук.(Там же). 5. Я слухав, а очима ди­вився з четвертого поверху на місто шумне і блискуче. На німі й грізні в своєму мовчанні корпуси заводів. На їхні у погрозі піднесені над містом пальці-димарі. (Там же).

*

4. У стилях розмовної мови значне поширення мають безспо­лучникові конструкції складних речень, що вживаються на місці складнопідрядних і складносурядних речень, на які так багаті інші стилі мови. Наявність безсполучникових конструкцій відпо­відає загальній тенденції розмовної мови — конструювати ви­словлювання стисло, але з виразною інтонацією, якою визначають­ся і логічні відношення між змістом одного й другого поєднуваного речення. Приклади:

1. Проїхали ще трохи — показалися садки, що завжди об­лягають кожне село. (Мирн., Повія). 2. Видно, щось багате оселилося —двір обнесений забором. (Там же). 3. У неї в очах по­темніло, ноги струснулися; не обіпрись вона об одвірки — пев­но, довелося б упасти,— так те все несподівано випало. (Там же).

2. Пилипкові зробилося страшно: чорні кружала заходили перед очима, на голові піднялося волосся вгору, наче джмелі загуло у вухах. (Мирн., Морозенко). 5. Село? Не піду туди: остобісіли мені оселі людські. (Коц., Хо). 6. Парубки на вечорниці зби­раються, кличуть його до дівчат — не хоче. (Коц., По-людському).

5. Дивлюсь — на'столі повно полумисків і з печеним, і звареним, а долі кістки валяються. (Там же). 8. Скаже Докія вкинути паші коневі — вкине, а не скаже — цілий день сновигатиме по хаті, і (Стельм., Кров людська — неводиця). 9. А сама сміється, очі за­блищали: помітно — охоче заспівала б — соромиться. (Вас., Талант).

5. Органічну властивість розмовного стилю становить вільне вплетення в синтаксичну тканину різних фразеологічних висло­вів — як у вигляді окремих речень, так і у функції частин речення. Приклади:

1. Все жарти та сміхи... о, бодай вас! (Мирн., Повія). 2. Сі­нешні двері розчинилися і висунулася кочерга. Дівчата, за­бачивши— дай, боже, ноги! — не знали, коли за двором опи­нилися. (Там же). 3. Кругом голова йшла у Пріськи від тих ду­мок, і всі вони сходилися з однією: що буде, коли в неї землю одберуть.(Там же). 4.—Та не слухайте гемонську бабу! Вона вам наговорить три мішки гречаної вовни і всі неповні! — гримнув на жінку Іван Бондар. (Стельм., Кров людська — не водиця).

2. — Платять за це, батюшко, два білих, а третій, як сніг,— і без огуди говорить Марійка. (Там же) 6.— В твоїй бороді вже гречка цвіте, а в голові й на зяб не орано,— постукав себе паль­цем по лобі. (Там же). 7. Кому це дано право, ні сіло ні впало, лізти в чужу хату з собацюрою? (Ткач, Плем’я дужих).

5. — Візьміть! Хоч кров із носа, візьміть,— сказав дядько. (Мик., Вуркагани).

6) Поруч із вживанням народно-розмовної фразеології стилі­стичне забарвлення розмовної мови створюється і лексичними еле­ментами розмовного стилю, що виконують функції членів речення, особливо коли вони виступають у ролі присудків. Приклади:

1. Поки ще доплентаєшся до того земського.(Тесл., Син).

2. Пішов я. Собаки куліш хламають, голуби в пашні кублять­ся, а я... йду та сльози ковтаю. (Тесл., Дід Омелько). 3. Покли- гав... минув крамницю, один дім, другий... (Тесл., Радощі). 4. А тут ще піддала жару й Педоря: з грюкотом розчинивши двері, вона увалилась у хату і, наступивши Довбні на ногу, кинулася до самовару. (Мирн., Повія). 5. Аж улиця гуде від їх бігу, аж іскри сипляться з-під кінських копит, а Христі байдуже—одно чеше, мои її хто ззаду підганяє. (Там же). 6.— І доки вона там монькатиме- ться\ ■— раптом різонув тишу чийсь зухвалий голос у людській гущі. (Бедз., Хлібороби). 7,— Коли б учені, то не партача- ли б,— відповіла вона з роздратуванням у голосі.(Там же). 8. То- . ді попрошу вас, одразу ж мотніться до Пали люльки — хай прибуде сюди. (Стельм., Кров людська — неводиця). 9. У Вінни­ці в нього якийсь дядько поцупив з брички арапника.(Там же). 10. Проценко щось замолов про давнє, таке хороше та так швидко минуле. (Мирн., Повія). 11. По кім це так важко з і і -

хаєш? Чи не за губернією засумувала? Бач, як надула губи? Намурмосилася! (Там же).

7. Для розмовної мови характерне також вживання присудків, виражених дієслівно-скороченими словами на означення рапто­во-моментальної дії, наприклад:

1. Зирк — перед нею стоїть паламар і держе в руках олов’я­ну тарілочку з високою подзьобаною проскурою. (Мирн., Повія). 2,— Ходімо ж скоріше,— одно приспішує Христя, і пішла вперед. За нею Оришка — ковиль-ковиль\ і трохи не впала, сама наступивши на полу свого халата. (Там же). 3. Вигружали залізо сьогодні... Здорове пруття...Ху! Як навалю на плече, що болить: коль-коль у боці. (Тесл., Да здравствует небитіє). 4. Зігнув ку­лак та геп, геп себе в бік. (Там же). 5. Голь-голь, п’є нахилки. (Там же). 6. Сутінями прокрався на вгород, по картоплі повз, щоб ніхто не побачив. А потім — шмигі у коноплі. (Гол., Чер­воний роман). 7. По спині грудочка глини, з горошину завбіль­шки — хруп! (Гол., Бур’ян). 8. Гін яких двоє залишилось, а тоді звернути з шляху, перейти греблю і в хату отак — рип... (Там же). 9. А очі блись-блись, тисячі очей, так і проймають. (Мик., Брати).

7. У розмовній мові знаходимо також особливі, специфічні для неї типи емоціонально забарвлених звертань.

Одні із звертань функціонують як вигуки, наприклад:

1. — Моя матінко рідная! Я думала, ви спите, а ви вже устали! — почула Христя позаду себе голос. (Мирн., Повія).

2. А вчора вранці заходжуюсь додому, коли гульк у хату куми­на сестра Оришка, панська покоївка, та така, матінко, виляка­на, аж труситься.(Вовч., Гайдамаки). 3. А тут як загуркотіло, загуркотіло, загримало, загаласувало по покоях — боже світе! Та у двері гості! Та аж семеро, матінко\ (Там же). 4. Скидай свитинку... Ой, горе мені з тобою — неслухняною дитиною! Ось моя кожушаночка — одягнись... Змерз, мабуть... Ой, ли­шенько! (Там же). 5. Казала ж я, що колись втопиться хлопець, так воно й буде! Ой мати божа, милосердна! (Там же). 6. Доню моя! горенько моє! се вже тебе одпустили з двору? (Вовч., Одарка). 7. Годинонька ж моя лихая! горенько тяжке! що ж мені у світонь­ку казати з тобою? (Мирн., Лихий попутав). 8. А товаришки... що подумають, а село все що скаже?.. Нещасливая годинонько, безталанна моя доленько. (Там же). 9.— Батечку мій! Та це страшна штука! •—скрикнув він. (Мирн., Повія).

Другий тип—специфічно-розмовні ласкаві звертання з різно­манітними відтінками — є звичайним для діалогічно-розмовної мо­им. Приклади:

1. — Я зазнала ще того коваля Ляща і жінку його знала,—■ нехай над обома земля пером! Добрячі були люди покійнички!

• А давно ж вони померли, бабусю?

• Давненько, моє серце. (Вовч., Сестра).

2. — Розходьтесь, панове козаченьки, прошу я вас просьбою, не засмутіть гірше мене, молодої! Послухайте моєї тітки, її ста­речої та розсудливої мови!

• Розходьтесь, соколи мої ясні! — промовляє стара, пла­чучи. (Вовч., Козачка)¹.

У третьому типі звертань у розмовній мові виражаються різ­номанітні відтінки — від іронії до докору та грубої зневажливо­сті, як у таких прикладах:

1. — Бісова баба, видно, сон-трави помостила: як упав —■ наче вмер,— гука Колісник.

• На здоров’я, панотченьку. Сон не поміха: хто спить — той не грішить!—обізвалася баба.

• І ти туди, стара карга\ Нема того, щоб хазяїнові піддоб­ритися! (Мирн., Повія).

2. — А й ви вже, сороки білобокі, заскреготали? —• донісся до їх з кімнати голос Колісників. (Там же).

3. —Сиди в хаті та скній. А там ще зима: сніг, морози. І знову сиди в хаті, не потикай носа надвір, бо відморозиш. І то­ді тільки весна. О, господи, як довго!

• Дурочко моя\ Більше ждали —• менше зосталося. (Там же).

4. Аж перекидається та плаче Миколка:

• Он... он,— каже,— усі... учаться — і Василь, і Павло... гарно як.

• Ич, старцюга, рівняється до яких...

• А хіба... хіба душа в мене... хужа?

• Сміттюго, у них плуги свої. (Тесл., Школяр)². Грубо-зневажливе звертання може бути виражене також займен­ником 2-ї особи, наприклад:

• Нащо лопату покинув, ще хтось потягне, ти\ — почув він голос Маланчин, але навіть не озирнувся. (Коц., Fata morgana).

Трапляються також специфічні для розмовної мови звертання розповідача до самого себе («самозвертання») з тим чи іншим експре­сивним забарвленням, наприклад:

Та що це я'розбазікалася! Базікай, базікай, дурна, а діло хай саме робиться. (Мирн., Повія).

7. У розмовному стилі часто подається переказ прямої мови в розповіді з минулого. У таких переказах мова розповідача і ко­лишнього співрозмовника диференціюється за допомогою супро­відних присудків кажу, питаю, думаю і под. (до прямої мови роз­повідача) і каже, питає і под. (до прямої мови його згадуваного співрозмовника). Переказ складається переважно з речень, у яких вживається присудок у формі дієслова історичного теперішнього

¹ Інші приклади див. на стор. 284—285.

² Див. також стор. 285.

часу. Приклади таких конструкцій знаходимо в нижченаведених уривках:

1. Прийшла до криниці, коли зирк! — на цямрині стоїть залізне відро. Подивилась я — відро Палажчине: я його зараз впізнала, бо знаю всі відра на кутку. Це ж, думаю, Палажка ходить до моєї криниці по воду, бо Соловейко саме тоді чистив свою криницю. А тут прийшла по воду моя сусіда, стара Лева- диха. «Хто це забувся відра?» — питає вона в мене. «Та хто ж,— кажу, — Палажка! Хіба ж ти не бачиш, що відро неначе погри­зене зубами. Мабуть, їй не було кого гризти, то од злості погри­зла свої відра. Ну, та й хазяйка! Добре, що не забулась отут коло криниці своєї голови». Взяла я те відро та й кинула в кропиву: нехай, думаю, Палажка трохи пожалить литки, як буде доставати відро. (Н.-Лев., Баба Параска та баба Палажка).

2. Дивимось ми, Палажка тричі перехрестилась, щось по­шептала; вже й не знаю, чи молилась, чи відьмила, витягла від­ро з водою і тільки що поставила на цямрині, а ми з конопель та до неї. Левадиха вхопила її за плечі, бо дужча за мене. «Дер­жи ж,— кажу,— та добре, бо буде пручатись!» Я вхопила відро з водою та й линула їй попереду межи очі: «Оце,— кажу,— тобі од очей, щоб очиці не боліли!» Линула вдруге на самісіньку голову: «А це,— кажу,— тобі од голови, щоб не була така дур­на!» А потім лину раз за потилицю, а другий за пазуху. А вона стоїть, як дурна вівця, та тільки: ух! ух! ух! ух! «Ухай, — ка­жу,— серце, ухай на здоров’ячко. Водиця холодненька, як з льодом. Це од пристріту дуже добре». (Там же).

7. Саме в розмовній мові зустрічаємось із вживанням за­йменника воно у функції своєрідного «підмета розпізнавання» або частки, що вносить цей відтінок у речення, якими передаются думки персонажа, що виникають при появі чогось незнайомого, не­зрозумілого, нез’ясованого. Приклади:

1. Курить щось по дорозі. Що воно біжить так прудко? Ага, либонь, панич Льольо з сусідньої економії у гості їдуть до дво­ру. Авжеж. Он і панна Тося... і горбата панна Ганна і панич Петрусь. (Коц., Fata morgana).

2. Христя, як пташка, стрибнула з воза і, як метелик, по­линула через браму.

• Дивись, що воно? — почула вона іззаду і спереду себе, і сотні цікавих очей уставилися на неї.

Христя, не примічаючи нічого, пройшла прямо у церкву. Густа купка людей, що заступили вход, перед нею розступила­ся, червона спідниця і оксамитна керсетка потонули у морі бі­лих свиток та синіх халатів бабів та молодиць.

• Що воно таке? Де вона взялася? — заходило глухе шеп­тання по церкві. Всі дивилися і дивувалися, не знаючи, де та­ка мальована пташка взялася. (Мирн., Повія).

• Хто це така пишна? Не знаєте, моя матінко? — почула вона ззаду жіночий голос.

• Не знаю,— одказав другий.

• А одежа яка пишна. Воно щось не спроста.

• Бог його знає, що воно. Не вгляділа, де і взялося. Та убор цей як їй личить!

• Це ви про ту? — почувся третій голос.

• Еге ж.

• Бабу Оришку знаєте? Відьму... З нею, кажуть, приїхала.

• То це, може, дочка її?

• Яка там у гаспида дочка?

• А та сама, про котру завжди плеще. Пан якийсь там її узяв, чи що.

• А що ви думаєте?Може, й вона. Щось не видно Горпини,— вона бабі якоюсь родичкою доводиться.

• Племінниця рідна. Стара з матір’ю Горпини — рідні.

• От би і послати до баби розпитатися, що воно. (Там же).

• Розмовний стиль мови виявляється часом і у вживанні при­єднувального сполучника то на початку приєднуваних речень у складних конструкціях або в діалогічній мові, з відтінком підкре­слювання логічної відповідності, послідовності або, навпаки, не­доречності і под. в оцінці змісту попереднього висловлювання. Приклади:

• Ясненько сходить сонечко, ясно і заходить; ніч спаде,— то тиха. (Вовч., Гайдамаки).

• Смеркне, то їм би додому, охолодить смажні уста, дати відпочинок змореному тілу, а вони ідуть до батька. (Там же).

• — Нащо тобі гроші? Хіба хочеш їх пропить? — сказав батько.

• А хоч би й пропить! Яке вам до того діло? — сказав Карпо.

• То ти мене будеш на старості вчити? — кричав старий Кайдаш, блідий як смерть, та все приступав до Карпа.

• Тату! Не лізьте! Я роблю й маю право на своє добро. Одрізніть нас.

• 7о ти через свою дурну жінку будеш мені цвікати таке в вічі! Чого ти, бісова дочко, гризешся з матір’ю? — крикнув старий Кайдаш, махаючи поламаним мотовилом. (Н.-Лев., Кай- дашева сім’я).

• — Чи це ти підеш уже додому? — спитав Лаврін.

• Боюся опізнитися. Мені дорога додому через гай. ,.І

• То я тебе проведу. (Там же).

• — А що, жінко! настають жнива, а з нашого Лавріна не буде ніякої роботи,— говорив Кайдаш до жінки: —ходить по садку, неначе напившись отрути.

• То про мене нехай жениться. Треба ж його колись одру­жить. Але де його брати собі невістку в нашому селі, ьоли вже

ось маемо одну сатану в хаті. В цих Семигорах усі дівки тепер мов чорти.

• То оженимо його будлі-де: хіба нема більше сіл на світі?— сказав батько. (Там же).

1. — Вбирайся та ходім у волость, от що! — репетувала Кай- дашиха.

• То й піду! Ти думаєш, я тебе боюся? То й піду... (Там же).

2. — Нащо ви, мамо, святите мою хату? Хіба я вас просив, чи що? — сказав матері Карпо.

• На те, щоб твоя жінка не била горшків та не вибивала очей,— сказала Кайдашиха: — нашу хату майстри заклали на твою Мотрю.

• То святіть, мамо, перше себе, бо ви не безневинні: набили горшків удвох з Мелашкою більше од Мотрі,— сказав Карпо. (Там же).

7. Теж приєднувальну функцію і також у розмовно-діалогіч­ній мові виконує сполучник та з різними експресивними від­тінками, як у таких прикладах:

1. -—Бийтесь собі вдвох, а мене не чіпайте,— сказав Кай- даш, сердитий на жінок.

• Та це твоя невісточка зварила обід тільки для себе та для Карпа. Вона хоче обідать окремо,— сказала Кайдашиха.

• Та нехай про мене обідає й сама, ще й розпережеться,— сказав Кайдаш.— Нехай про мене з’їсть оцю кашу з горшком... (Н.-Лев., Кайдашева сім’я).

2. — А чи не смикнули б, пане Павле, люльки? — спитає наймит.

• Смикнув би,— пробелькоче Павлусь,— так люльки не знайду.

• Та ось же вона — біля вас на лавці.

• Та хто ж ЇЇ наб’є?

• Та вона ж набита, я ж її вам набив, як їхав у царину. Отже, біля вас і справу положив!

Та викреше вогню, розпалить люльку і устромить йому у рот, то він і смокче. (Стор., З народних уст).

3. — Чи скоро в гості поїдемо, бабусечко? А коли гості до нас наїдуть?

• Та нехай же я перше сама тобою натішусь, рибко, нехай на тебе надивлюся!

• Та коли ж то вже я діждусь, бабуню! В мене тільки було й думки, що приїду додому — весело буде, людно, музики, тан­ці... (Вовч., Інститутка).

4. — Що ж, якби оце в тебе й справді мати була, то це б і мені так було?

• Та ти ж, Христе, не така... Я знаю, що ти б і матері моїй догодила, як мені...

• То ще, яка б мати була.

• Та ти всякій матері догодиш. А Чіпчина мати чим не по­важна людина?

• Та я за бабу Мотрю нічого не кажу. Спасибі їй, вона та­ка добра до нас, немов рідна. Я кажу за других. (Мирн., Хіба ревуть...).

3. Стилістично-синтаксичні явища, властиві, головним чином, мові художньої літератури

Задовольняючи естетичні потреби суспільства, втілюючи в ху­дожні образи типові явища багатогранного життя і діяльності лю­дей, їх взаємин, почуттів, боротьби ідей і характерів, художня лі­тература користується всім арсеналом стилістичних засобів мови. У мові художньої літератури стилі національної мови ніби синте­зуються.

Словесно-зображувальні засоби вираження виявляються в ба­гатьох стилях. Але в жодному з них художні якості мови не розкриваються так повно, не набувають такої сили естетичного вираження, як у мові художньої літератури. І саме в умовах синтак­сичної організації висловлювання найвиразніше виявляються [транс­формуються різноманітні лексичні, фонетичні, морфологічні засо­би стилістичної будови мови, які розглянуті в попередніх розділах «Нарисів». Стилістичний синтаксис художньої мови з його багато­темністю не може бути представлений у цій роботі більш-менш ви­черпно, як це можна б було зробити в спеціальному розгляді стилі­стичних явищ художньої літератури; в «Нарисах», присвячених питанням загальної стилістики, ми зупинимося лише на таких за­гальних явищах, які, становлячи стилістичні якості мови худож­ньої літератури, можуть поширюватись і на інші, близькі до неї стилі.

У мові художньої літератури є різні типи синтаксичної будови. Звичайно, вживання тієї чи іншої синтаксичної конструкції обу­мовлюється конкретним жанром літературного твору, а також особ­ливостями індивідуального стилю письменника. Проте, лишаючись у межах загальностилістичної характеристики, можна відзначити, що при орієнтації художньої літератури на масового читача, в ін­тересах ефективного здійснення її пізнавально-зображувальної ролі та естетично-виховного впливу на широкі читацькі кола, прревага віддається реченням нескладної будови. Вживані в ній складні і ускладнені речення рідко мають таку синтаксичну багаточлен- ність і пояснювальну розчленованість, як у стилях ділової, суспіль­но-політичної, наукової мови. Вільно вживаються речення різно­го інтонаційного оформлення. Значно різноманітніші типи односкла­дних речень. Сама структура речення може набувати худож­ньо-зображувального значення. Діалогічні конструкції, пряма мова — найпоширеніші компоненти в синтаксичній структурі ху­дожньої мови.

Але найістотніша особливість її синтаксичної будови — це її

насиченість специфічно-художніми елементами мовного вираження експресивних значень і відтінків.

Творчо користуючись засобами мови, письменник застосовує їх у синтаксичних конструкціях такого змісту, який викликає у чи­тача зорові, слухові, моторні та інші уявлення як елементи худож­ніх образів.

1. Чуттєві уявлення і синтаксичні

засоби їх художнього зображення

Художньо-зорові образи створюються синтаксичними конструк­ціями — реченнями, словосполученнями, в складі яких використо­вуються слова із значенням назв предметів і явищ зорового уявлен­ня, їх кольорових, світлових ї подібних ознак -— елементів, з яких художник компонує цілісні картини природи, людського життя тощо. Хоч потенціально образність семантично властива і окремим словам, але свою художньо-зображувальну функцію мова виявляє в синтаксичних конструкціях, у способах синтаксичного викори­стання слів такої семантики.

Так, в одних випадках, як, наприклад, у ремарках драматич­них творів, у текстах кіносценаріїв і под., створюється предмет­но-зорова образність, утворювана за допомогою речень (часто— номінативних), з іменниковими членами, що є назвами конкретних, за зовнішнім виглядом — імпозантних предметів (за синтаксичним значенням це, головним чином, підмети). Приклади:

1. Село. Управоруч хата, навкруги город, заплетений лозою; в городі біля хати, з причілку, квітки, соняшники і маленька верба. Уліворуч простяглося село: хати в зелені, церква, садки, скирти хліба і вітряки. Смеркає. (Початок драми М. Кропивниць- кого «Дай серцю волю...»).

2. Серед двору висока стара груша. Під грушею сщіл і під­вішена до гілки дитяча колиска. Далі — город, луки, озера в комишах, а за озерами в мареві Дніпро. І над усім блакитне небо. Ні хмаринки. (Довж., Поема про море).

Кожен з іменникових членів наведених уривків викликає від­повідний його семантиці образ (село, хата, город, квітки, соняшники, верба, церква, садки, скирти, вітряки', груша, стіл, колиска і т. д.). Але для того, щоб такі образи стали компонентами цілісної карти­ни, потрібні: контекст, зміст якого відображає взаємозв’язки цілої системи образів, і така синтаксична організація контексту, завдяки якій елементи композиції виступають особливо рельєфно. Це й до­сягається вживанням номінативних речень і взагалі таких конструк­цій, де іменники образної семантики виступають у реченні в ролі логічно наголошених (часто — завдяки інверсії) підметів (пор. ін­тонацію речень наведених уривків).

У других випадках засобами мови створюється якісно-пре­дметна зорова образність, для якої використовуються

означальні члени речення із семантикою кольорів та інших зорових ознак предметів. Приклади:

1. З-за левад синя хмара сунулась, і, чути, гриміло'десь далеко-далеко. (Гол., Пасинки степу). 2. Рано-пораненьку сві­танком голубим прокинувся степ. (Там же). 3. Хлюпаються хлі­ба, з далини рожевої плинуть хвилями, хвилями. (Там же).

4. Ще здалеку побачила жовто-біляву смужечку жита. (Гол., Удо­вині діти). 5. У високому небі, заваленому білими пухнастими брилами хмар, дзвонили у сотні дзвінків крихітні жайворонки. (Стельм., Кров людська...). 6. Далеко в рудаво-зеленому мареві сходив повний кривавий місяць. (Там же). 7. Дмитро постояв біля перевозу, вдивляючись в засмучені, почорнілі, припухлі, проте веселі обличчя. (Там же). 8. Глибоко у тьмяній воді по­блискують зорі.(Там же). 9. У вікно обережно постукували гіл­ки чорноклену, обтрушуючи на землю і шибки ще неблискучу матову росу. (Там же). 10. Зирнула на мене таким привітним, ніжно-цікавим оком, що квітка ожила й запахла. (Коц., Неві­домий). 11. Стрілись очима. Мої байдужі, а в нього гострі, як голки, й лукаві. (Там же). 12. Його вимоклі очі спочили на Ла­зарі, а далі полізли по плечах, руках і ногах, і усмішка вдово­лення повзла йому під затабаченим носом. (Коц., Persona gra­ta). 13. У праву руку їживсь дахами та коминами фабрик за­димлений город, наліво стелились зелені луки і вигинались фестони лісу. (Коц., В дорозі). 14. Прощайте, ниви. Котіть со­бі шум свій на позолочених сонцем хребтах. (Коц., Intermezzo).

Для вираження якісно-предметної зорової образності, як це ілюструється і наведеними прикладами, використовуються імен­никово-прикметникові словосполучення, в основному, чотирьох різновидів: 1) словосполучення, в яких виражаються зорові

ознаки (найчастіше — колір) конкретних предметів: синя хмара, жовто-білява смужечка жита, білі пухнасті брили хмар, крива­вий місяць, тьмяна вода, неблискуча матова роса; 2) зорові озна­ки, які представлені як наслідок дії на предмети, що стали носіями цих ознак: вимоклі очі, затабачений ніс, задимлений город, позоло­чені сонцем хребти; 3) словосполучення, що служить для зображен­ня опредмечених явищ природи: голубий світанок, рожева далина, рудаво-зелене марево; 4) словосполучення, в яких значення зорових ознак є посереднім способом вираження внутрішніх психологічних переживань, процесів, станів і под.: засмучені обличчя; привітне, ніжно-цікаве око; лукаві очі.

У третіх випадках виявляється предикативно-зорова образність, що досягається вживанням присудків відповідної семан­тики, як у таких прикладах (з роману О. Гончара «Прапороносці»):

1. Хліб*а, змиті дощем, яскраво зеленіли. 2. Луки, гори, пиш­ні сади — все зелене й приникле. 3. Черешні тут росли високі й розкішні, як дуби, далеко вилискуючи на сонці чорними, рясни-

ми ягодами. 4. Посеред хлібів біліла розвалена залізнична буд­ка... 5. Між зелено-сизими полями, звиваючись, висвічує водами на сонці лагідна тиха ріка. 6. Барвисті ліси на схилах обабіч дороги не тільки не гасли під скісним промінням вечірнього сонця, а, навпаки, розжеврювались іде яскравіше, ніж удень.

7. В ячейках темніють міномети. 8. По західному берегу за ме­рехтінням білої віхоли палали гори. 9. Захід палахкотів усе дужче, польові озера зачервонілися, ніби налиті ясною кров’ю. 10. Валуюча понад шляхом пилюга ставала з одного боку зо­всім чорнобурою.

У четвертих випадках може створюватись обставинно-пре­дикативна зорова образність, яка знаходить своє вира­ження у вживанні прислівників і слів категорії стану, що походять від якісних прикметників, у функції обставин і присудків. При­клади:

1. А хатина ж у розквітлому городі, як у віночку, ховаєть­ся: й зелено, й червоно, й голубо, й біло, й синьо, й рожево коло тієї хатки. (Вовч., Сестра). 2. Тихо й тепло, і скрізь червоно — й на небі, й на згір’ях, і на воді, господи! (Там же). 3. Був гай великий, що не дуже далеко від міста, а близенько коло малень­кого хуторця глухенького темно зеленів та шумів. (Вовч., Кар- мелюк). 4. Зелено, червоно, біло мигнули крила і хвіст літака. (Стельм., Кров людська...). 5. А з-за могили проміння червоне сип­нулось на хвилі, червоними переливами впало — обарвило виш­нево їх. (Там же). 6. А сад білий — в цвіту — рожево забарвив­ся: сходило сонце. (Гол., Інженери).

У п’ятих випадках, особливо в зображенні кольорового фону на великих просторах, зустрічаємо абстрактно-зорову образність, яка створюється вживанням у ролі члені^речення імен­ників абстрактно-якісної семантики, як у таких прикладах:

1. І водночас десь за синню небозводу йому мерехтіли роз­вішані огні великої столиці, всміхалися нові юні друзі, допит­ливо і з надією дивились на молодість очі сивих учених. (Стельм., Кров людська...). 2. По траві і в блакиті синяка та фацелії доЬгими рядами бігли червоні вулики. (Там же). 3. На дорозі стояла чорна невеличка постать. До неї наближався мерехтли­вий тривожний багрець переплавленого небосхилу. (Там же).

4. Голубінь, голубінь\ А на ній снуються золоті павуки, натя­гують пряжу до самого неба. (Там же).

5. У синь над полем неозору Біжать вагонетки...

(Сос., Біля шахти старої).

6. Він народився погожої осені,

Тоді, як на обрії серпень пливе

І хмар човенці, переповнені просині,

Вкривають землі колихання живе.

(Мал., Про сина).

7. Твої коси від смутку, від суму

Вкрила прозолоть, ой ще й кривава.

(Тич., Ой, не крийся, природо...).

Мова художньої літератури багата також на засоби з в у к о - зображення; ці засоби дуже різноманітні.

В одних випадках звукова образність передається дієслів­ними членами речення (найчастіше присудками) звукової семанти­ки в сполученні з іменниковими членами, що вказують на предме­ти, зображувані з їх характерними звуковими рисами і властиво­стями. Приклади:

1. Одні коні знай тупотять, трусцем виступаючи, та гур­котять колеса по сухій дорозі. (Мирн., Повія). 2. Село перед вечором загомоніло, загуло-, воно мов знало, що наступаюча ніч незабаром усіх упокое, і поспішало наговоритися: там скликали свиней годувати; там ревла скотина по загородах. (Там же).

3. Дзвеніли кайдани, лунали прокльони, стогнали-гули пісні про неволю, гриміли замки... (Вас., Осінній ескіз). 4. Натовп бушу­вав. Кричали, шуміли, розбивалися на невеличкі купки і з га­ласом розтікалися з берега. (Ваш, Гарячі почуття). 5. Над рі­кою протяжно гули сирени. (Там же). 6. Раптом десь всередині будинку заграв баян і почулася пісня. (Гонч., Прапороносці).

7. Вдарила артилерія з обох боків. Ліс просвітився полум’ям наскрізь, затріщав, загоготів. (Там же).

Звукова образність утворюється також іменниковими членами речення (підметами, додатками), що означають звуки. Образотвор­чу функцію в сфері художньої мови вони дістають у сполученні з дієслівними членами (присудками) відповідної семантики (залу­нав голос, галас невгавав, почувся, голос і под.), а також у сполученні з прикметниковими і присудковими словами категорії стану (повний реготу, чутно жарти і под.); таку ж роль відіграють ці слова і в ролі головних членів номінативних речень {крик, гвалт, галас). Приклади:

1. Гук-крик, галас, мов галячий клекіт, ні на хвилину не вгавав. (Мирн., Повія). 2. Чутно тільки тупотіння кінських ніг, гуркіт коліс та коли-не-коли возниця зійкне на яку-небудь коняку, хвисне батіжком, щоб не одставала. (Там же). 3. Серед непроглядного мороку ночі, густого дощового туману чулося тільки чвиркання води з-під ступні та якесь вурчання — не то лайка, не то бідкання. (Там же). 4. І життя людське змандрува­ло знадвору у хати, у теплі захисти, не чутно ніде ні співу, ні реготу-гомону. (Там же). 5. Почувся брязкіт битого скла, гвалт, галас. (Там же). 6. Буботіння і гомін чутно затихли. (Там же).

Є

7. На задньому возі, де сиділо кілька чоловіків, спустивши но­ги за полудрабки, чутно було веселі жарти, регіт, пісню. (Коц., Для загального добра). 8. Будівля сповнилась людським криком та іржанням худоби. (Стельм., Кров людська...). 9. За стіною дуріли: почалося якесь бурюкання, тупотіння, придушений сміх... (Вас., Талант).

У створенні звукової образності беруть участь також означаль­ні і обставинні члени речення, коли вони характеризують особли­вості звуків, виражених іменниковими та дієслівними членами, з якими ці означальні і обставинні члени утворюють словосполучен­ня (дзвінкий голос, заспівати голосно і под.). Приклади:

1. Відчуваючи, як завмер увесь зал, високим дзвінким голо­сом, наче злітаючи на крилах угору, Юрко з захватом закінчив вірша... (Донч., Юрко Васюта). 2. На високій водокачці сиді­ла мокра ворона і, радіючи сонцю, що вигулькнуло з-за хмарки, голосно кричала вслід поїзду. (Там же). 3. Пригнувшись, щоб не зачепитися за різьбу пухнастого гілля, дівчина виходить на дзвін­ку дорогу. (Стельм., Кров людська...). 4. На яблуні переливча­сто заспівала іволга і, війнувши яскравим пір’ям, перелетіла на друге дерево. (Там же). 5. Кілька разів під копитами глухо стрільнуло, цмокнуло болото, а потім забився кінь на місці... (Там же). 6. Спроквола чахкають на насипі, вичахають після денної спеки бронепоїзди. (Гонч., Перекоп). 7. Під партою десь одно­манітно скрегоче миша, тягаючи сухар. (Вас., Талант). 8. Дощ шумить, невгаває надворі, дедалі рясніший, голосніший. (Там же). 9. В дощовому шелесті стало чути, як десь за школою хрипко й сумовито заграли якісь очеретяні дудки: півні найглу- хішу ніч співали. (Там же). 10. А з веранди, через загратовані вікна, чутно скрипучий і монотонний голос бать к if. (Коц., В путах шайтана). 11. Дівчина раптом голосно і безтямно розплакалась. (Баш, Гарячі почуття).

Звукова образність посилюється при вживанні звуконасліду­вальних слів і звуковідтворення та при своєрідному використанні принципу народноетимологічної інтерпретації звуків в їх словесній передачі. Приклади:

1. Знову грюкнув засув, аж завищав. (Вас., Волошки). 2. На­крякав старий ворон. (Вас., Чайка). 3. Там коники кричали та сюрчали, як не порозриваються; там перепели хававкали та як у забій били; тут вівці бекають, мекають, кахикають... (Мирн., Хіба ревуть...). 4. Потім дощ розійшовся, розгулявся: раптово вигинавсь широкою темно-срібною дугою, і в мелодію шелесту — ростем, ростем — виразно врізались прискорені вур­котливі звуки: дуб гуде, дуб гуде. (Стельм., Кров людська...).

5. Трах-тах! Трах-тах! — ударило на леваді, і Дмитро аж за зброю схопився. (Там же). 6. Попереду задудоніли постріли. (Там же). 7. Ахкає граната, вириваючи стовп попелястої лісової

землі, а над ними наполохано шарудить посічене листя. (Там же). 8. Один за одним стали грякати в порту важкі снаряди. (Гонч., Перекоп).

Рух, динаміка, розвиток — ці форми реального існування предметів і явищ при художньому їх зображенні знахо­дять словесне вираження в різноманітних синтаксичних конструк­ціях. Присудки речень, виражені дієсловами відповідної («мотор­ної») семантики, є найбільш звичайним засобом такого вираження; але поруч з тим ефективними виявляються й інші синтаксичні за­соби; найбільш характерні з них ми й відзначимо.

Насамперед, художнє зображення руху може бути здійсне­не в реченнях за допомогою присудків, виражених дієсловами ефек­тивно-моторної семантики (що обумовлюється контекстом речень), як у таких прикладах:

1. Бажаючи побачити народжену, кинулася в дитячу, обці­лувала червоне личко Маринки, витерла губи білим пахучим платочком і метеликом ускочила знову у гостинну. (Мирн., Повія). 2. Злякані коники роєм знімаються з-під трави і стри­бають на всі боки. (Там же). 3. Захвилювалась вода, мов жито від вітру, покотилась валами до берега, наблизилась — і вдарилась з глухим стогоном у пісок, розбиваючись на тисячі білих крапельок. (Коц., Помстився). 4. Гуртом вибігли серни, потремтіли на то­неньких ногах та й почали щипати траву. (Коц., Тіні забутих предків). 5. Од Чорноголови подихнув вітер, повні во'ди хви­люються стиха, чутно, як невидиме ще сонце росте в глибині, а ось виткнувся з моря ввесь сивий верх, з якого стікає вода. (Там же). 6. Всіма шляхами в усіх напрямах від Каховки розлі­тались тачанки, повзли мажари, брели незліченні валки стро­йовиків. (Гонч., Таврія).

Об’єктами художньо-моторного зображення в літературних тво­рах можуть бути і предмети та явища, що реально перебувають в стані спокою, але з позицій споглядання, в уяві автора або літера­турного персонажа, наділяються ознаками руху і переміщення в просторі, активними діями, спрямованими на інші, суміжні пред­мети та явища, як у таких прикладах:

1. Перед нею безкрає поле злегка піднімається вгору, то- нучи ген-ген у жовто-прозорій блакиті неба, а ліс круто повер­нув на ліву руч. (Мирн., Повія). 2. Ондечки серед одного города вгніздилась прездорова стара, широка та гілляста груша, розі­клала своє гілля трохи не при землі на буряки та картоплю. (Н.-Лев., Микола Джеря). 3. Та синя смуга все наближалась до їх, ніби висовувалась з-під землі. (Там же). 4. Зелені, як пух, чагарі тяглися по обидва боки Дністра й понад лиманом широкою смугою. (Там же). 5. Через усе село йшла широка вулиця й тяг­лася трохи не до самого Акермана. (Там же). 6. А там, за селом, на широкому полі ледве піднімалася зелена, як пух, кукурудз і,

розстелялись широкі молоді листи тютюну... (Там же). 7. Зубча­сті гори кидали тінь на дорогу, пітьма лізла з безодні, виповняла міжгір’я, п'ялась по горах аж до сяючих на сонці шпилів. (Коц., Для загального добра). 8. Враз, немов від маху чарівної палич­ки, пасмо гір розірвалося. (Там^ке). 9. Дорога, тим часом завер­нувши, пішла навпростець, через луки, і очам відкрилася зна­йома дерев’яна церковця під горою і черідка розкиданих понад річкою хат. (Гонч., Перекоп). 10. Коли за вікном знову побігли поля, Вутанька обернулася до сусідки. (Там же).

Звичайно, у створенні моторних образів значну роль відіграють і ті обставинні члени, які образно характеризують дії, виражені дієслівними членами, як у таких прикладах:

1. Лагодили колію, сяк-так шикувались і поповзом рухались далі. (Гонч., Перекоп). 2. Тільки голови вершників виринали з неї [з куряви], хитаючись ритмічно — то вгору, то вниз, то вго­ру, то вниз. (Гонч., Прапороносці). 3. Піхота, що лежала по берегах, підвелася на весь зріст, оповита хмарами диму. (Там же).

4. Розгорнувшись по всьому підгір’ю, війська лавами посува­лись на висоти. (Там же). 5. Розвідники, вішаючи на груди автомати, стрімголов кинулися до коней. (Там же). 6. З роз­гону наскочила машина на нього, стрибнула вгору і нерухомо осіла за п’ятдесят метрів від батареї. (Стельм., Кров людська...).

7. Савченко бігцем кинувся до Фіалковського, нагнувся над ним. (Там же). 8. Бандити пускають коні вчвал, і Січкар, вчепившись за стремено, летить щодуху по курному шляху. (Там же).

Моторна образність набуває посиленого характеру з відтінком розмовності, коли присудки виражаються формами дієслів із су­фіксами посиленої дії (рубонути) або в сполученні з частками по­дібного значення (давай тікати, як побіжить і no.it). Приклади:

1. Яшко зупинився посеред хати й пальцями гребонув, за­плутався в волоссі. (Гол., Зелені серцем). 2. Він передбачливо, зарані ще, посеред батькового запитання, кусонув хліба, наскіль­ки рота хватило, і, кутуляючи зараз, природна річ, не міг же відповідати. (Гол., Мати). 3. Шварконула блискавиця..., гогонула земля. (Мирн., Товариші). 4. Коні рвонули... (Там же). 5. Пола­годив хату, давай погріб обчищати та оброблювати... (Мирн., Хіба ревуть...). 6. Давай їх худібчину цінувати та спродувати. (Там же). 7. А він, моя матіночко, як підведе голову, як бликне очима та як дасть мені ногою в груди... (Тесл., Син). 8. Як по­чув хоробрий чолов’яга бабине «тю», кинув капелюха, кинув картуза, та як учеше ліщиною, аж залопотіло. (Виш., Курячий сміх). 9. Вискочили хлопці з клубу, а воно як чкурнуло через огороди на ліс... (Виш., Про танці). 10. Виткнулось воно, нас як побачило та як шугоне назад, трохи, трохи я вудки не випус­тив. (Виш., Щука). 11. Микита як уріже його веслом межи очі,— вивернулося воно на воді. Дивимося — щука! (Там же).

Також посиленого характеру набуває моторна образність у ре ченнях, що мають присудки із значенням енергійно-раптової, мо­ментальної дії, вираженої особливими незмінними предикативни­ми словами коренево-дієслівної основи типу кидьі морг\ і под., що надають вислову певний відтінок розмовності. Приклади:

1. Спинив конячку, витяг того невірного півня з торби... коли бісів півень фурх\ тау степ. Я за ним... Спинюсь я, спинить­ся й він — роззявить дзьоба і визирається, наче очі йому зараз ви­скочать, аби я поворушивсь — він стриб далі у степ. (Вовч., Як Хапко солоду відрікся). 2. Коли ж тут якийсь велетень хап бі­сеня за галанці та як порожню макітру відкинув геть убік на плечі двом добродіям. Добродії у крик, а баби коло них у писк. (Там же). 3. Коли враз —шелесть, шелесть... Щось передо мною з гущавини на стежку чи випало, чи вилинуло і повіялось, як на крилах. (Вовч., Гайдамаки). 4. Та до мене, а я між старі верби, та скоком на пеньок, та з пенька черк на вербу... (Вовч., Чортова пригода). 5. А вона скок до дверей та з хати... А я за нею, та якось трохи зачепивсь на порозі,— бо до ката було там в неї усячини понастановлено,— а вона в мене попід рукою дзиг знов у хату, та на дзигу шторх мене у плечі, та хатнії двері за собою на защипку. (Там же). 6. Стоїть угорі над усіма дівчина-бара- банщиця в захисних окулярах, в нарукавниках до ліктів, вправ­но підхоплює сніп-—чирк ножем! — і вже нема перевесла... (Гонч., На шляху). 7. Він одбатував чималий шматок хліба, щоб на двох же, сховав у торбу та й шмиг до клуні. (Гол., То­вариші). 8. Яшко оглянувся, а тоді зайцем прищулено — шмиг через улицю! (Там же).

Слід відзначити ще один прийом своєрідного, бездієслівного вираження моторної образності: в реченні дієслівний член (при­судок) відсутній, але є синтаксично залежні від нього члени речен­ня, які виступають в ролі обставин і додатків, пов’язаних своїм значенням з тим, що мав би виражати відсутній присудок із значен­ням руху в просторі; за такою синтаксичною ситуацією і створює­ться уявлення про відповідний моторний образ. Приклади:

1. Оце я й катнув, і дух захопило: хруснув лід, а я з грнджо-

лами у воду. (Вовч., Гайдамаки). 2. Коли дивимось, щось за­

чорніло на дорозі з Степанових Хуторів. Ніби хтось до нас про­

стує. Ближче—■ чорниця, і до нас завертає. (Там же). 3. Катря до криниці, а чорниця за Катрею услідок. (Там же). 4. Ти ж ле­вадами пройдеш у берег, а там стежкою до греблі. Та й підож­деш, поки я гнатиму. А тоді — на луки. (Гол., Товариші).

5. А в хаті, як і раніш, іще не топилася грубка, і якдмухнути — пара сивенька з рота. (Гол., Зелені серцем). 6. Розсотується по­троху ярмарок, оголяються каховські майдани та прикаховські пустища-піски. Кінчається торжище. Одні — в степи, розчов- гуючи босими п’ятами тракти, інші,— хто понаймався за Днів-

ро,— поромами, пароплавами туди, на бериславські голі ви­соти. (Гонч., Таврія). 7. Потрусивши ятері, дід прийшов додо­му, побачив того татарина, ідо ваад дивився, перехрестився, проказав, тремтячи:— І мені таке буде! — Та городами, горо­дами, городами на луки та до Дніпра... (Виш., Щука).

Нюхові сприймання в словесно-художньому зображенні знаходять своє вираження в синтаксичних конструкціях відповід­ної будови; найголовніші з них ми і проілюструємо при­кладами.

а) В ролі підмета виступає іменник із значенням носія або дже­рела запаху, а присудком служить дієслово типу пахнути, смер­діти і под., як у таких прикладах:

1. Під ногами в’юнився сумовитий вітер, шелестіло підо-

пріле листя і тоскно пахла підгнила кінська м'ята, що так ряс­но росте над водою на Поділлі. (Стельм., Кров людська...).

2. З того берега солодкувато пахнуть болотяні трави. (Там же).

3. На прогалинах так пахли голубі шапки чебрецю, що можна бу­ло впитися до непритоми. (Там же). 4. Гаряча задуха стоїть у сараях. Пашить над головою розпечена черепиця. Смердить вовна. (Гонч., Таврія). 5. Кучеряві монастирські акації цвіли саме і пахли страх як. (Тесл., У схимника). 6. Молоко так уже пахне. (Тесл., Страчене життя).

б) Безпідметові (безособові) конструкції з присудком пахнути і под. і підпорядкованим йому орудним відмінком іменника із зна­ченням носія або джерела запаху, як у таких прикладах:

1. Терпко пахло прілими травами й молодими паростками полину. (Баш, Гарячі почуття). 2. Та по квартирах у їх так гарно грає музика, книги, картини, пахне духами, просторо, світло. (Тесл., Страчене життя). 3. Кущики зеленіють якісь. Та трояндою так і несе звідтіля. (Там же). 4. Пахне медом, кленками. (Тесл., Немає матусі). 5. Ліс. Сосна, піхта, ялина. Не шепоче, не шелестить, а шумить незнайомо, дико якось, і дьог­тем страх тхне. (Тесл., На чужині).

в) У ролі підмета виступає іменник із значенням предмета, який зовні набув нюхової ознаки, що виражається присудком пахнути, смердіти і под. з підпорядкованою йому формою орудного відмін­ка іменника із значенням предмета, джерела запаху, як у таких прикладах:

1. Вночі палата густіше пахнула міцним розпареним насто­єм ліків. (Стельм., Кров людська...). 2. Берег тонко пахнув на­грітим за день піском і солодкувато-гірким плавом. (Там же).

3. Уся хата Марка Григоровича пропахла медом, воском, пер­гою і невивітреним духом квашених яблук. (Там же). 4. А сні­жок пахне березневими приморозками і березневим відсонням.. (Там же).

г) Зображувальна функція може належати словосполученню іменника із значенням опредмеченого нюхового сприймання (дух, запах і под.) зліідпорядкованим йому прикметником, що характе­ризує якість нюхової ознаки, як у таких прикладах:

1. Уже сходила рання, майова гречка, і по долинах чудесно, з перебоями п'янкої духмяності і ніжної мигдальної гіркості пі­нився цвіт калини, коли з бупру в село повертався Гнат Фесюк. (Стельм., Кров людська...). 2. Григорій Шевчик тільки увійшов до зерносховища, зразу ж по п'янкому духу почув, що пріє і го­рить неперелопачене зерно. (Там же). 3. Черниш напився вво­лю, і вже гіркий чад, нудотний запах крові, двигтіння всього будинку не паморочили його. (Гонч., Прапороносці). 4. Земля розмерзається, і талий винний дух полів, розбавлений солону­ватою вільгістю недалекого моря, уже виразно чується в повітрі. (Гонч., Перекоп). 5. Кислий дух брудної старої дитячої одежі, житніх окрайців та кислої капусти в пісних пирогах ударив у ніс. (Гол., Мати).

д) Для зображення нюхової ознаки може бути використане спо­лучення іменників дух, запах і под. з керованими ними іменника­ми із значенням джерел нюхових вражень, як, наприклад:

1. Гнат розтер стеблину в долонях, вдихнув з неї дух моло­дого зела і знову, сутулячись, попрямував шляхом ("Стельм., Кров людська...). 2. Взяв одну книжку — в ніс ударив пах старого злежалого паперу, змішаний із пилом. (Гол., Бур’ян).

3. Повітря важке, густо насичене духом овечої сірки, скипидару, дьогтю, яким заливають уражені коростою місця шкіри та сві­жі закривавлені порізи на щойно острижених вівцях. (Гонч., Таврія). 4. Була це густа, гнила й тягуча рідина, з противним духом аеру. (Коц., Дорогою ціною). 5. Прілий дух. гнилих пнів, запах кладовища лісного йшов на них з пущі, де трухліли мертві смереки та гніздились погані гриби — гадяр і голубінка. (Коц., Тіні забутих предків).

Хоч нюхова образність зустрічається в текстах художньої лі­тератури, як правило, значно рідше, ніж образність зорова, звуко­ва, моторна, але є випадки, коли цілий пейзаж, художній малюнок будується з образів нюхового сприймання, поданих у тексті ком­пактно, як, наприклад, у такому уривку з роману М. Стельмаха «Кров людська — не водиця»:

— Кажеш: найкраще земля пахне восени? — пригадує всі пахощі Мірошниченко і глибше вбирає ніздрями повітря. Справ­ді, ранньою весною земля у них пахне тільки відпаром і березо­вим соком, що йде від лісів, а тепер водно зійшлися настої прив’я­лого соку дерев і кадіння укропу, яблуневе пахілля і медвяний повів тютюнових папуш, прісний солод відволоженої кукурудзи і різкий приємний дух чорнобривців. Хоча ні до чого це все, коли

тепер не стільки духом землі тішишся, скільки думаєш, щоб не попасти під обріз за цю саму землю.

Звичайно, кращі майстри художнього слова не обмежуються тими словесно-зображувальними засобами, які ми відзначили як типові: вони знаходять багато інших засобів — з широким урізно­манітненням присудків та інших членів, з багатою синонімікою. Зразком цього може бути уривок з того ж роману М. Стельмаха:

Розпарена теплінь віє соняшником, коноплями і яблуками. Пройди вздовж села — будуть скрізь мінятись пахощі: на ви­гнанці повіє медункою, рум’янком. На зарічку закадить гіркою зелено-рожевою кашкою водяний перець, повіє золотистий де- в’ятисил; на бабі, коло лісу, обізветься розімліла матірка і до­бірна ромашка, на шляху — духмяний чебрець, тільки ніде не відміниться теплий яблуневий дух. Здається, уся небесна бла­китна баня настояна терпким саблуком, червонобокою кароль- кою, білим розкішним наливом, темно-червоною циганкою.

Як бачимо, письменник майстерно використовує різні дієслівні присудки із семантикою запахів, якими насичене повітря: теплінь віє соняшником, коноплями і т. д., водяний перець кадить гіркою кашкою, на ці запахи обзивається розімліла матірка, небесна бла­китна баня настояна пахощами яблук. Пахощі села змінюють одні одних, рухаються, перекликаються між собою і, разом з тим, ніби складаються в один букет вражень. Художньо окреслюються і пред­мети, що викликають ці враження.

Засоби мови можуть служити для художнього зображення не тільки сприйнятих зовнішніми органами почуттів матеріальних предметів і явищ в їх фізичних формах, кольорах, звуках, рухах, але й духовного життя людей — їх почуттів, переживань і под. За нашими спостереженнями, таке зображення створюється в основному двома способами.

По-перше, зображення психологічного стану, почуттів, пережи­вань може бути прямим — в тому розумінні, що виражається безпосередньо в змісті речення з членами відповідної семантики та з емоціональним їх забарвленням. Приклади:

1. У Христі аж у душі похолонуло від того реготу. (Мирн., Повія). 2. їй гірко так стало на душі, важко на серці. (Там же).

3. Образа Оришчина, прикре запитування Колісникове ключем закипіли у її душі, піднімалися угору, били через край. (Там же). 4. Йому було сумно-гірко і ще ставало сумніше і гірше, що йому ні від кого було ждати ні помочі, ні поради. (Там же).

5. Така її туга пронизала, що аж сльози пішли з очей. (Там же).

6. Якась гостра цікавість притягала її увагу до тої людини, яка, їй здавалось, навіть диха сьогодні інакше, ніж завжди. (Коц., Сон). 7. Щось гаряче, шалене вдарило в мозок йому. (Там же). 8. У гроті «святих» обняв нас містичний, таємний страх. (Там же). 9. Хвороба Гонтаря внесла нове збентеження в душу

Оксани. (Баш, Гарячі почуття). 10. Почуття страху за життя Петра обпалило ЇЇ серце і обпалило з такою силою, що все обу­рення проти нього, всі гнівні думки, викликані розпитуванням лікаря і дзвінком Марії, одразу ж погасли, наче й не виникали. (Там же).

По-друге, таке зображення може бути непрямим — коли мовними засобами передаються ознаки зовнішнього, фізичного ви­явлення внутрішніх психологічних процесів, як у таких прикладах:

1. Мар’я почула, що в неї обличчя запалало, шия й голова загорілася, а серце, яр пташка у клітці, заколотилося. (Мирн., Повія). 2. Христя сиділа як на ножах або на вугіллі — голова її горіла, лице пашіло, серце так страшно билося. (Там же).

3. Як одвернулась від вікна, сльози градом полили з її очей. (Там же). 4. Христя тільки радісно світила очима. (Там же). 5. Я ходжу як тінь, блідий, похмурий, з глибокою складкою поміж бровами. (Коц., Дебют). 6. Чую, як мої очі, ось тільки холодні й сердиті, раптом заграли від почуття, голос м'який став і теплий, простягнені руки виявляють благання. (Там же). 7. По­ступово веселішають обличчя поранених, згасає жах в счах оде­ських біженок та їхніх дітей, жах, навіяний громом англійських дредноутів (Гонч., Перекоп). 8. Хлипала мати, до припічка при­хилившись, і вся аж скорчилась, маленька така стала. У Пилипка тремтіли руки і горлянку немов петлею здавило. (Гол., Пилип- ко). 9. З радісними криками, з блискучими очима тиснулись лю­ди до них. (Там же). 10. Аж чоло розхмарилось у батька сивого. Нахилився до дочки і всміхнувся. (Гол., Пасинки степу).

Крім того, психологічні враження можуть бути подані як такі, що сприймаються від неживих предметів, які ніби віддзеркалюють суб’єктивний психологічний стан літературних персонажів або ху­дожньо використовуються для створення психологічного колори­ту твору. Іноді, з тою ж метою, психологічні настрої, почуття зоб­ражуються як явища, що існують ніби самостійно від суб’єкта. Приклади:

1. Якась тепла, материна турбота нахилила скелі над мо­рем. (Коц., Сон), 2. В осінній мряці усе зникало, і він ішов далі попід мокрі паркани, за якими скучно дрімали толі галузки. (Там же). 3. Оживлялась музика крапель, сумних і веселих, лі­нивих і жвавих, глухих та дзвінких. (Там же). 4. З того часу стоять одірвані скелі з застиглим виразом надлюдського жаху, дивлячись все на громади порожнім застиглим оком, кричучи вічно широко одкритим оком, німим криком мертвої маски. (Там же). 5. Юрми розбуджених звуків тривожно несуться в повітрі, а по чорній землі, скритий у пітьму, пливе людський потік. (Коц., Лист). 6. Старезні мури тремтіли од жаху усіма змор­шками стін, і тільки червоні маки, що росли вгорі на карни­зах, вітали гостей сміхом. (Коц., Він іде). 7. Коли ж одчинили

вікно, щоб впустити повітря, світло впало на ціле море напру­жених, схвильованих облич, і крізь вікно в хату влетіла стоока тривога. (Там же). 8. Степ —сумний. І далина — синя, за­думана. (Гол., Пасинки степу). 9. А з-за верб на леваді, із лук пісня тиха журлива брела туманами. (Там же).

Зрозуміло, ми розглянули лише найбільш типові різновиди за­собів словесно-художнього зображення. Але цим питання не вичерпується. В індивідуальних стилях мови художньої літерату­ри зображувальні засоби можуть бути далеко складнішими; до того ж вони можуть перехрещуватися, співіснувати в текстах, де зображується багатоманітність живого потоку вражень і художньо­го сприймання різнобарвного, багатозвучного, рухливого і мінли­вого, емоціонально глибокого людського життя, реального світу.

2. Епітети в складі речень художньо- зображувального призначення

Серед зображувально-виражальних засобів мови художньої лі­тератури важливе місце посідають епітети — члени словосполу­чень, що синтаксично підпорядковуються другому членові, висту­паючи відносно його в художньо-означальній функції — для роз­криття характерних рис, якостей, властивостей у зображуваному явищі. Зауважимо, що художньо-означальна роль властива не ок­ремому слову в його семантичній ізольованості, а слову як членові словосполучення, в якому ця роль обумовлюється його синтаксич­ними зв’язками з іншими словами в словосполученні і семантични­ми відношеннями між членами цього словосполучення.

За характером художньої означальності епітети можна поді­лити на кілька розрядів.

а) Епітети іменниково-прикметникових словосполучень на оз­начення зовнішнього вигляду зображуваних предметів. Приклади:

1. Сонце підбилося вже височенько, гора, укрита золотим світлом, наче зачарована, стояла у тихому прозорому повітрі. (Мирн., Голодна воля). 2. Легенький морозець оббива лист з дерева, устилає траву срібним інеєм. (Там же). 3. Непорушно стоять дерева, загорнені в сутінь, рясно вкриті краплистою росою. (Коц., Хо). 4. На темно-попелястому небі бродили димчасті пошматовані хмари. (Стельм., Кров людська...).

5. Кузьма неквапною ходою дістається до своєї кособокої, дрючка­ми підпертої хати. (Там же). 6. Придорожні берези струшува­ли з крихітних сонних бруньок холодну росу, а в її душу опада­ли невидимі сльози... (Там же). 7. Молодими голосами славить пісня невсипущу працю й любов. (Там же).

б) Епітети іменниково-прикметникових словосполучень на оз­начення внутрішніх властивостей предметів і явищ. "Приклади:

1. На самому крайньому півдні новобугівських полів, по­біля гаю, де колись стояв скиток, протікає невеличка, одначе

лукава річечка. (Стельм., Кров людська...). 2. Веселенькі шпа­лери, залізне ліжко, через поренчата якого звисає рушник... (Коц., Хвала життю!). 3. Море поблискує злою блакиттю, водяний пил б’є його білим крилом. (Коц., На острові). 4. Я щодня проходжу повз самотній, закинутий сад. (Там же).

в) Епітети іменниково-прикметникових словосполучень на озна­чення психологічної характеристики явищ. Приклади:

1. Спершу тихо, протяжно виливалася пісня, й чутно в ній було тугу невимовну, плач гіркий, задавлений. (Мирн., Хіба ревуть...). 2. День випав хмурий, невеселий. (Там же).

3. Глуха тривога стукає в серце, наче хоче туди увійти. (Коц., На острові). 4. Жорстока образа на людину, якій вона глибоко вірила, до якої зверталася її думка та почуття в найкращі роки молодості, змінилася стійкою, добре усвідомленою нена­вистю. (Руд., Вітер в обличчя).

г) Епітети дієслівно-прислівникових словосполучень на озна­чення якісної характеристики дій. Приклади:

1. На башті дзвонить годинник: два рази скромно і шість налічив я поважних і повнозвучних. (Коц., На острові). 2. Дзвін­ки не дають спам’ятатись. Дрібно, пискливо, як істеричний сміх, ллються безперестанку і наповняють тривогою дім. (Там же). 3. Солоно дихало море. (Там же). 4. Сліди з гостро вдав­леними в сніг каблуками визивно тікали від дому кудись у ка­ламутну вулицю. (Ваш, Гарячі почуття). 5. Та безпорадність становища так приголомшила Кручу, що й він якось кисло- кисло подивився на Гонтаря. (Там же). 6. Колобродов важко опустився в крісло, посидів кілька хвилин, намагаючись ово­лодіти собою. Потім різко підвівся, злісно поклав розчепірену п’ятірню на стіл. (Руд., Вітер в обличчя). 7. Коля не доспівав до кінця — відчув, що немилосердно фальшивить. (Там же).

7. Машина шалено мчала по степовій дорозі, дзижчала привітно та весело, як польова бджілка... (Там же).

д) Епітети дієслівно-прислівникових словосполучень на означен­ня психологічної характеристики дії. Приклади:

1. Далі голос усе дужчав, міцнішав, розвертався на всі боки і, як зимні заводи вітру, розлягався журливо по пустель­ному полю... (Мирн., Хіба ревуть...). 2. І весь час на нього по-дитячому злякано дивилися великі очі. (Гол., Зелені серцем).

3. Очі тьмяно дивилися в задумі. І брови болісно стріпнулись. (Гол., Пасинки степу). 4. Темні скелі виглядали понуро, а море лежало внизу під сірою поволокою сну (Коц., Сон).

е) Епітети-прикладки для різних характеристик предметів і явищ. Приклади:

1. Тут, на руднику, ясноока красуня весна тільки й зробила, що позеленила розкидані то там, то тут самітні деревця-саро-

ти, прослала маленькі малахітові килимки на узгір’ях, над урвищами кар’єрів... Ніде весні-чарівниці розгулятись, пока­зати свою силу! (Ткач, Плем’я дужих). 2. Починаю говорити їй, як звгрї-люди... взяли чужу дитину, побили, покартали, присудили в чужу чужину. (Вас., Осінній ескіз). 3. Річка Оскіл — чудесна річка, з прозорою лагідною водою..., з ши­рокими на лівому березі луками, що дивляться на світ божий незчисленними очима-озерами. (Виш., Дика гуска). 4. Поміж очеретами та верболозом Сила-силенна невеличких озеречок, вкри­тих густою зеленою ряскою, лататтям з жовтогарячими квіт- ктп-горнятами на довжелезних зелених батогах. (Виш., Сом).

5. Пам’ятники братів-воїнів моїх стануть на майданах столиць Європи і пребагато братських могил. (Довж., Поема про море).

6. Про що задумались, мої брати і сторукі сестрн-орлиці?.. (Там же).

3. Конструкції художньо-метафоричного зображення

Мовні засоби, в тому числі й окремі слова, входячи до складу речення і вступаючи в синтаксичні зв’язки між собою, набувають особливої повноти і багатогранності, трансформуючись у своїх зна­ченнях відповідно до завдань висловлювання. В таких умовах значення окремих слів і словосполучень можуть реалізуватися не лише в своєму прямому значенні, але й у функції метафор — у переносному значенні, завдяки чому створюються нові, метафо­ричні образи, в яких знаходять більш яскраве вираження і ху­дожнє розкриття характерні риси, якості, властивості описуваних предметів або явищ, форм їх існування, процесів виявлення і розвитку. Таким чином, збагачуються не лише семантичні властиво­сті мови, але й її художньо-виражальне функціонування. Кон­струкції метафоричного вираження займають у синтаксичній бу­дові мови художньої літератури одно з провідних місць, причому використання метафор, або метафоризація синтаксичного складу речень, відбувається кількома способами.

А) Метафоризація, за якої художня образність належить ке­руючому іменниковому члену словосполучення:

а) Для вираження кількісної ознаки зображуваного, наприклад:

1. Про те, як родиться кохання, написано монблани книг.

(Рил., Молодість). 2. А йому з берега на прощання піднісся цілий ліс рук, картузів і хусточок. (Бані, Гарячі почуття).

3. Полохливий заєць, причаївшись під кущем, пригина вуха, витріща очі й немов порина ввесь у море лісових звуків. (Коц., Хо). 4. Назустріч несеться вже назад такий же потік пора­нених, контужених. (Довж., Поема про море). 5. Полчища спогадів не тільки його, але всього, очевидно, роду, цілих поколінь стикаються раптом в його пам’яті... (Там же).

6. Гримлять важкі батареї, підіймаючи над неводами хмару пилу. (Там же).

б) Для вираження якісної ознаки зображуваного, наприклад: 1. Згасає сонця тепла мідь. (Мал., Колискова). 2. Йшли довго душними вулицями, повними пилу, аж сіло сонце, і на золоті неба, як на тлі візантійського образу, зачорніли силуе­ти тополь та дахів. (Коц., В дорозі). 3. Біля блакитної гроти море здималось і раз у раз вливало в неї срібло своїх хвиль. (Коц., Сон). 4. Все частіше краплі стікали з дахів, з ринв, з стін. Вони грали, співали, дзвеніли, міняли темп, силу і голос. Неза­баром вулиця обернулась в симфонію крапель. (Там же). 5. Які пригоди там стрінеш, що там побачиш, переживеш, поки темні хвилі ночі не викинуть тебе на ясні береги дня?.. (Там же).

Б) Метафоризація, яка виявляється в присудкових членах речен­ня, коли предикативна ознака зображуваного передається через іншу, подібну до неї ознаку, що має більш яскраву образність. Приклади:

1. Сів на порозі і закурив... Червоний вогник цвів серед ночі, як квітка щастя... (Коц., В дорозі). 2. Біжу туди — і на порозі мене опікають дві жаринки Стасевих очей, і дві ху­денькі ручки притискають до грудей пукалку з бузини. (Коц., Дебют). 3. Знизу підіймавсь до Івана і затоплював гори глухий гомін ріки, а в нього капав од часу до часу прозорий дзвін ко- локільця. (Коц., Тіні забутих предків). 4. Він серцем чує, як з глибоких долин, де киплять ріки та рвуть береги, з тихих осель і царинок котиться вгору, на поклик весни, жива хвиля худібки, і під ногами її радо зітхає земля. (Там же). 5. Заго­лубіли знову верхи, а всі долини налились золотом сонця. (Там же). 6. Гірське повітря прополоскало груди. (Там же).

7. Іде було й скаже: «Тіточко-голубочко! Я піду до дівчат» або там куди; а тепер уже випурхне з хати, не питаючи мене. (Вовч., Не до пари).

В) Метафоризація, що здійснюється за допомогою фразеологіч­них словосполучень, наприклад:

1.1 до архіву слово «гріх»

Здали не без підстави Ми всі, навчивши слів нових Дитинство кучеряве.

(Рил., Жага).

2. Коли б хоть з чоловіком словечко перемовити, так не вирве й хвильки вільної. (Вовч., Козачка). 3. Спитав він про

Одарку—ми так і поприкипали на місці. (Вовч., Одарка).

4. А сам аж стелю підпирає. (Вовч., Викуп). 5. Як із землі виросла сестра Аркадія з пісним обличчям, з побожно згор­неними на животі руками. (Коц., У грішний світ).

Г) Метафоризація-уособлення, за якої вираження художньої образності належить предикативним та обставинним членам речен­ня і яка виявляється в приписуванні предметам (не особам) вла­стивостей і ознак людини.

а) В предикативних членах така метафоризація виявляється особливо часто. Приклади:

Молода струнка яворина, вкривши коріння оксамитовим мохом, високо сягає рябеньким стовбуром, щоб зеленим вер­ховіттям усміхнутись до блакитного неба, скупатись у золо­тому промінні, цікавим оком поглянути на широкий чудовий краєвид, розмовитись із вільним вітром. Тихо в лісі: повітря не дихне, ніщо не шеберхне, жодна рослинка не схилиться, не злякає маленької комашки. Мов усе поснуло, мов зачарова­не... Зате горою йде гучна розмова з лісовим верховіттям. Ось чутно, як несе вітер якусь новину з далекого лісу, що си­ніє за горбочком. Здалеку чутно глибокий гомін: він набли­жається, дужчає, шепотить, обхоплює верховіття, і здається, що кожне дерево кожним листочком шепотить якесь чарівне слово, а ті слова, зливаючись в чудову гармонію лісового ше­потіння, хвилею котяться далі, завмираючи в просторі. (Коц., На віру).

б) В обставинних членах метафоризація служить засобом якіс­ної характеристики предикативної ознаки. Приклади:

1. Вітер прошумів спросоння в листі вишняків. (Стельм., Кров людська...). 2. Як і завжди, за прибережним вітерцем повертається листя очерету, як і завжди, не сумуючи, весело дзюрчить нижче ставка невтомний струмок. (Там же). 3. Низько і глухо стугоніли обмерзлі дерева, тоскно петляла і кружляла темно-сива метелиця, як петляли і кружляли тепер думки в наболілому мозку. (Там же). 4. В морозному передсвітанку, стишуючись, весело шерехкотів лапатий сизий сніг... (Там же).

5. Поважно перехитуються ліси, ідуть над ними вітри, веслами по зелених верховіттях гребуть, а внизу шуми закипають. (Там же). 6. Бліде втомлене море ліниво хлюпало в берег. (Коц., В путах шайтана). 7. Самовар радісно клекотів і випускав пару. (Коц., Лялечка). 8. Внизу тихо і чомусь завжди журно хлюпотіла вода, немов заколисувала все живе довкола. (Ткач, Плем’я дужих).

Д) Метафоризація, що виникає внаслідок заміни реального об’єкта зображення алегоричним образом за принципом подіб­ності. Приклади:

1. Гойдає вогку черемшину Весни всевладная рука.

(Рил., Жага).

2. Вересень постеле синь-полотна,

Задимиться в дощовій сльозі.

(Мал., Хміль).

3. На сході в червоних шматках роздертої китайки вставав ранок. (Панч, Облога ночі). 4. А вона сидить на перелазі сама, чорними жучками позирає на зорі, дожидає. (Вас., Осінній ескіз). 5. Минуло чимало років — і крила поважчали: не

зносять уже так легенько на хмари. Та й мости в ті хмари поламав уже якийсь дідько. (Там же). 6. А товариші розказу­вали про неї нове й нове і кололи в серце новими шпильками. (Там же). 7. Вечір мінив обриси ланів, шляху, і дивно змінювався захід; ось він став зеленясто-голубим, далі чиїсь руки почали засновувати синь огнистими нитками, і незабаром золоті архіпелаги попливли над потемнілими лісами. (Стельм., Кров людська...).

Е) Метафоризація, яка здійснюється через присудкові члени речення так, що непредметним або абстрактним явищам надаються конкретно-предметні форми існування та виявлення. Прийом такої метафоричної матеріалізації знаходимо в таких прикладах:

1. Гудуть голоси, дзвенить посуда, сиплеться сміх. (Коц., Сон). 2. Скрегнув розлючений голос, як залізо об камінь, і раптом зірвався. Пан чує, що впав його голос, розбився і не­сила підняти. (Коц., Fata morgana). 3. Підпара знов ходить. Звідти, з вогняного моря, йдуть на нього всі страхи і всі тур­боти, а він міцніше стискає рушницю... (Там же). 4. Чутки і поголоски, невідомо звідки узяті, місилися вкупі, росли на очах, як тісто в діжі. (Там же). 5. Вітер скакав з розгону, рвав голоси і дим, а бліде сонце, показавшись на мить, виси­пало з-за хмар на землю своє останнє багатство. (Там же).

6. «Своє поле маєш переміряти цією кроковкою?»—«Ні, домі­ряти до свого».— Це пересмикнуло плечі Січкаря, змило з обличчя рештки сміху. (Стельм., Кров людська...). 7. Птиці зачерпують крильми рожеве марево і несуть його в свої при­бережні гнізда, куди вже натікає передзоряна синь. (Там же).

8. Напружені густі думи скибами влягалися на обвітрених чолах. (Там же). 9. За вікном коливались сутінки, через пле­тені мережки фіранок місяць цідив жовтаве яблучне вино, і різко пахла городина осінньою годиною. (Там же).

4. Порівняння

Порівняння — часто вживаний творчий прийом словес­но-художнього зображення предмета або явища за допомогою зістав­лення з іншими предметами і явищами, що мають ознаки по­дібності.

Порівняльні конструкції досить різноманітні і можуть мати різну синтаксичну будову і різні відтінки значень.

1. Функцію порівнянь часто виконують члени речення, що мають форму орудного відмінка іменника, який означає предмет порів­няння. За синтаксично-художньою функцією їх можна поділити на два розряди:

а) Порівняльні форми орудного відмінка, які використовуються для словесно-художнього порівняльного зображення предмета, ви­значеного підметом; ці конструкції синонімічні, з одного боку, до порівняльних зворотів з називним відмінком (пор.: Хмарки

отарами біжать по небу — Хмарки, як отари, біжать по небу), і, з другого,— до прикладок (йор.: Хмарки-о/парц біжать по

небу). Такі значення орудного порівняння знаходимо в прикладах:

1. А там внизу, з лук Пслових, білим курищем здіймається туман, підіймається вгору, чіпляючись за дерева, за траву, і, наче білим пологом, прикриває її ноги. (Мирн., Голодна воля).

2. Небо темно-синім непроглядним шатром розкинулось над ним млисте. (Там же). 3. Низько в небі стримить, як золотий серп, пізній місяць... Через його спотикаються хмаринки, прудкі й ворухливі, як рибки. Біжать вони кудись отарами й табу­нами, розгойдуючи по землі хвостатими тінями. (Вас., Осін­ній ескіз). 4. Шумів вітер за тином, по садках, поза хатами —• листя пожовкле зривав: метеликами літало воно й падало стиха на вулиці, по дворах. (Гол., Бур’ян). 5. До кімнати Ганна ввірвалася бурею. (Коз., Сальвія). 6. Над вузькою ву­лицею хмарою повисла курява. (Шиян, Гроза).

б) Порівняльні форми орудного відмінка, які мають призна­чення порівняльно-образно характеризувати дію, виражену діє­слівним членом (найчастіше — присудком) головного речення; ці конструкції синонімічні до придієслівних порівняльних зворотів (пор.: Блискавицею майнула шабля — Дк блискавиця, майнула шабля). Звичайно, і в таких конструкціях порівняльний образ повинен мати подібність до зображуваного реального предмета, спільні з ним активні ознаки, виражені присудком. Таке вживання орудного порівняльного можна ілюструвати прикладами:

1. Яр в’ється гадюкою між крутими горами, між зеленими терасами. (Н.-Лев., Кайдашева сім’я). 2. Вітер виє звірюкою, свистить попід стріхами, крізь тин гуде сумно в виводі. (Н.-Лев., Дві московки). 3. Невиразною чорною плямою світилось оди­ноке віконце й приковувало до себе Остапів погляд. (Коц., Доро­гою ціною). 4. Молода невитрачена сила хвилею вдарила в груди, розлилась по всіх жилах, запрохалась на волю. (Там же). 5. Нудьга й сум чорним рядном огортає душу. (Вас., Чорні маки). 6. Старовинним золотом засяяли жовтогарячі голівки звіробою. (Вас., Лісова новела). 7. Над ставом, що колись належав економії, як проходив Давид, шуміли верби хором жіночим, тужливим. (Гол., Бур’ян).

2) У функції розгорненого порівняння в складних реченнях виступають підрядні порівняльні речення, які приєднуються до головного речення сполучниками-частками як, наче, мо в, ніби та

ін. Підрядні речення порівняння мають зміст, призначений для яскравішого розкриття змісту головного речення в плані порівняння.

В одних випадках у центрі порівняння ставиться тотожність дій, визначених у головному і підрядному реченнях. Приклади:

1. Як вихор, як буря страшенна мниться, трощить і ло­мить усе по своєму сліду, так те весілля промчалося над Чіп- чиним двором і наробило нетрохи шкоди в господарстві. (Мирн., Хіба ревуть...). 2. Не вбереглася пташка шуліки, як не вбереглася й Катря своєї недолі. (Мирн., Морозенко). 3. Швидко море з берега заблищало, все вкрите білими гребенями по зе­леній воді, як буває сінокіс вкритий довгими покосами. (Н.-Лев., Микола Джеря). 4. Син пішов у море на кораблі, вітрила май­нули за обрієм і зникли, як зникають у сонцесяйному просторі білі, схожі на сніжинки чайки. (Собко, Повісті).

В інших випадках зіставляються реальна і уявлювана картини за цілим змістом головного і підрядного речень. Приклади:

1. Над темним лісом виходила вечірня зоря, ніби з гущавини лісової вилетіла квітка горицвіту. (Вас.). 2. Над ставком но­силися густі пари, мов хто підогрівавзнизу воду й вона несамовито парувала. (Мирн., Повія). 3. Всі поспішали на працю, мовби велика повінь намагалася залити вулиці й завулки, майдани й мури і, вихопившись за ці камінні межі, хлинути через шпилі й високі антени в простори цілої республіки. (Мик., Вуркагани).

3. Кострубаті й присадкуваті верби з обох боків дороги міцно чіплялися оголеним корінням за землю, немов хижий птах за­гнав пазури у здобич. (Коц., Лялечка). 5. Знявся вітер, заря­біла вода, немовби чиїсь невидимі руки вкривали густими сітями поверхню річки. (Шиян, Гроза).

Порівняльний характер підрядності властивий і іншим під­рядним конструкціям, де основне значення порівняння супрово­диться різними співзначеннями. Наведемо найголовніші типи, що мають найбільш чіткі і характерні показники підрядності.

а) Підрядні порівняльно-причинові. До основного значення по­рівняння приєднується відтінок нереальної причиновості. Сполу­чаються з головним реченням за допомогою вищезгаданих порів­няльних сполучників, а також так наче, так ніби і под. При­клади:

1. Христя повернулася і знову пішла шляхом на Мар’я нівку все тихше та тихше, мов її щось зупиняло, або хто при держував, не пускав. (Мирн., Повія). 2. Волох вів машину впев нено, начебто щодня літав по цій трасі. (Собко, Зоряні крила),

3. Голос Адама Олександровича був, як завжди, спокійний, ніби і не почалася війна, ніби не могли кожну мить з'явитися в небі ворожі літаки. (Там же). 4. Для мене, здається, готу­вався на свята справжній бенкет, так наче я мав апетит лій доїда або приїхав з голодного краю. (Коц., Лист). 5. Свічки

несміливо відступив від порога і сів обережно на краєчок лави, так ніби то була дуже небезпечна справа. (Риб., Переяславська Рада).

б) Підрядні порівняльно-цільові. Ці підрядні, виражаючи по­рівняння, мають також відтінок мети. Приклади:

1. Блідий, запінений, з страшними очима, він кричав на цілу вулицю, немов хотів заглушити криком свій власний жах. (Коц., Він іде). 2. Коли ж нарешті ЇЇ обвіяв дух людської маси і обхопили страшні для неї голоси, сліпа Естерка стала, підняла руки, немов бажала спинити лаву, і закричала. (Там же).

3. Знав врешті, коли він їсть, лягає спати, встає, знав, що було треба. Так, наче збирався писати життєпис або некролог. (Коц., Невідомий). 4. Товариш говорив щось нервово, наче хотів впев­нити не тільки Кирила, але й себе, що справа цікава... (Коц., В дорозі).

в) Підрядні утотожнення. Вони служать для зіставлення даних подій з тотожними подіями минулого або узвичаєного, відомого з попереднього досвіду, а також для зіставлення аналогічних по­дій, що відбуваються в різних умовах. Приклади:

1. А навкруги нього гарно, як бува напровесні в полі. (Коц., Ціпов’яз). 2. Сонце привітно світило і гріло, як воно завжди гріє восени. (Мирн., Повія). 3. На Бесарабії не було такої пан­щини, як на Україні. (Н.-Лев., Микола Джеря). 4. Вечірнє сонце, так як і вчора, обливало ясним промінням усю долину. (Н.-Лев., Кайдашева сім’я).

В Порівнянні-зіставленні змісту головної і підрядної частин складного речення виявляються здебільшого такі функціональні взаємовідношення:

а) У підрядному реченні предметом зображення є уявлювана картина природи або «неживого» світу, якій художньо уподібнює­ться реальне явище із життя людини, з її переживань тощо, по­дане в змісті головного речення, як у таких прикладах:

1. Як промінь ясного сонечка, пробившись між зелену густу ли- ству в затишку та в холодочку, горить і звеселяє гущавину — так іскорка одради зажевріла в старих Мотриних очах, розлилася радістю по всьому сухому виду. (Мирн., Хіба ревуть воли...).

2. Обличчя прояснилось, так ніби в погашеному ліхтареві боязко засвітилася свічка. (Вас., Талант). 3. Несподівана ра­дість освітила йому душу, як освічує часом сонце благодатну землю, пробиваючись ненадовго крізь хмару грозову. (Шиян, Козачок).

б) У підрядному реченні предметом зображення є уявлювана картина людського життя, якій художньо уподібнюється (і, зви­чайно, уособлюється) реальне явище природи, ще становить зміст головного речення. Приклад:

Між м’якими зеленими оксамитними берегами в’ється га дюкою Раставиця, неначе передражнює здорові річки, як часом маленькі діти передражнюють старших. (Н.-Лев., Микола Джеря).

в) У підрядному реченні предметом зображення є уявлювана картина природи, якій художньо уподібнюється інша, реальна, картина природи, або соціального оточення, наприклад:

1. Долом шуміло, наче бурчак у повінь котив по річці ка­міння і рив береги. (Коц., Fata morgana). 2. Важким холодним сном за хатою спала земля, а високо над нею тріпались зорі, наче в небесному акваріумі грали золоті рибки. (Там же).

г) У підрядному реченні предметом зображення виступає уявлю- ване явище фізичного світу, якому художньо уподібнюється пси­хічне явище, подане в змісті головного речення. Приклади:

1. Холодний страх пройняв її наскрізь, наче хто льоду приложив до серця. (Мирн., Повія). 2. Д/с важкі грозові хмари закривають голубизну неба, так невеселі думи затьмарювали в душі Метелика радість повернення до рідного дому, де він знайде тільки запустіння, де кожна річ щоденно згадуватиме йому про любиму дружину. (Шиян, Гроза).

Можуть бути й інші відношення в зв’язках між головним і підрядним реченнями.

3. Особливо ж часто в текстах художньо-зображувального змі­сту зустрічаються конструкції у вигляді порівняльно-підрядних членів та словосполучень.

Порівняльно-підрядні члени та словосполучення виконують різ­ні художньо-зображувальні функції; за функціональною ознакою можна розрізняти такі їх різновиди:

а) Порівняльно-підрядні члени у формі називного відмінка іменників з порівняльним словом, що вживаються відокремлено перед присудковим членом, з яким вони зближуються інтонаційно,— для художньої характеристики предикативної ознаки. Приклади:

1. Сонце стояло над головою, як сковорода, розпалене та наче огнем пекло. (Мирн., Хіба ревуть воли...). 2. Коли це зразу, як грім, загуло коло хати, й почало щось стукати в вік­но. (Там же). 3. Там, де солов’ї щебетали, тепер вітер, наче голодний вовк, виє. (Мирн., Голодна воля).

б) Порівняльно-підрядні словосполучення з формою називного відмінка, вживані перед підметом і присудком,— для художньо- порівняльного розкриття характерних рис зображуваного пред­мета в його діянні. Приклади:

1. Один Чіпка не плакав. Я/с той сич насуплений, стояв він нарізно всіх, звісивши на груди важку голову, в землю втупивши очі, тільки коли-не-коли з-під насуплених брів по-

силав на людей грізний погляд... (Мири., Хіба ревуть волг. .).

2. По невеличких огородах, наче сторожі, стояли широкого- лові соняшники, поміж ними, як рута, зеленіли кущі картоп­лі... (Мирн., Голодна воля). 3. Мов солдати, що штурмують невидимі бастіони, сходились на гору бронзовотілі, в зелених розвихрених шатах невисокі сосни. (Руд., Вітер в обличчя).

в) Порівняльно-підрядні члени, виражені різними формами при порівняльних словах, вживаються після присудка для художньо­го розкриття характерних рис або обставин виявлення вираженої ним дії. Приклади:

1. Як почули люди, то стали збігатись з усього села, старе й мале, мов на ярмарок. (Мирн., Хіба ревуть воли...). 2. Сходи було зроблено з полірованого граніту, і промені відбивалися в блискучих площинах, ніби у воді. (Собко, Зоряні крила).

3. Оповите густими сутінками село лежало внизу, як у про­валлі. (Ваш, Зерна). 4. Річка тече, як щире золото, між зеленими берегами. (Вовч., Сестра).

г) Порівняльно-підрядні члени, виражені прикметниковими фор­мами, в позиції після означального члена — для художньо-порів­няльного посилення якісної характеристики зображуваного. При­клади:

1. Волох накладав на тарілку сріблясті, немов металеві, шма­точки оселедця і був цілком зайнятий цією справою. (Собко, Зоряні крила). 2. Крайнєв сидів нерухомий, ніби з каменю вирізьблений. (Там же). 3. Червоні, як у кров умочені, черешні полум’ям горіли на сонці. (Коц., На віру). 4. Та густа ж, ви­сока та чиста, як золота, пшениця стоїть тихо й колосом не колише. (Н.-Лев., Дві московки).

д) Порівняльно-підрядні члени, виражені формою називного відмінка іменника в позиції перед прикметниковими членами і після них,— для посилення художнього вираження якісної оз­наки зображуваного. Приклади:

1. Були тут темно-зелені гарбузи в яскраво-жовтих плямах — картаті, як плахта, були смугасті, як тигр, були круглі, мов горщик, і довгі, як справжні поросята, з куцим сухим хвости­ком, скрученим кільцем. (Донч., Лісничиха). 2. Хисткий, як билина, рівний, як очеретина, жвавий, як щиглик, виростає Івась. (Н.-Лев., Дві московки). 3. терночок, чорні, швидкі очі плавали по білих, неначе підсинених, білках. (Там же).

е) Порівняльні члени, виражені різними формами, граматично паралельними до членів речення, які є предметом порівняльно- художньої характеристики. Приклади:

1. Дем’янівка та у долинці, мов у зеленому гніздечку, ле­жить. (Вовч., Сестра). 2. А хатина ж у розквітлому городі, як

у віночку, ховається. (Там же). 3. Вона було увесь двір веселить собою, як зорею. (Вовч., Одарка). 4. В зелений огород, в весе­лий садочок дивилася біла хата, як трьома очима, трьома блис­кучими, новими вікнами, з червоними, помальованими рима­ми. (Н.-Лев., Дві московки). 5. Тепер він ішов вузькою, по­крученою вуличкою, немов коридором, повним каміння та м’я­кого пилу. (Коц., Під мінаретами).

Кожен член речення може бути поданий у контексті в плані порівняння. Порівняльними можуть бути і предикативні члени дієслівного складеного присудка при наявній чи нульовій зв’язці. Але порівняльна їх функція не супроводжується відокремленням, як у тих випадках порівняльно-художнього зображення, які ми вже розглянули; навпаки, порівняльні предикативні члени синтак­сично й інтонаційно з’єднуються і разом з іншими членами речення підпорядковуються єдиному для всього речення інтонаційному оформленню¹. Приклади:

1. Андрій був як у гарячці. (Коц., Fata morgana). 2. Він був як скеля серед розхитаних хвиль. (Там же). 3. Він [Ста- сик] був як квітка на тоненькій стеблині. (Коц., Дебют). 3. Во­лошки дивляться в небо. Вони хотіли бути як небо і стали як небо. (Коц., Intermezzo). 5. Повітря — мов пахучий трунок,— дихати легко й приємно. (Грим., Великий слідопит). 6. З боку степу каховські околиці вже як в облозі. (Гонч., Таврія).

7. У нього очі наче волошки в житі. (Гол., Пилипко). 8. Вишні там у нас, чи повірите, як молоком пообливані були: сонце сві­тить, а вони вже білі-білі стоять. (Тесл., У городі).

Цікаві своєю художньою виразністю і ті порівняльні конструк­ції, в членному складі яких немає присудка, але наявні члени, що тяжіють до свого окремого підмета, пов’язуються з тим самим присудком, який є в головній частині речення; цей присудок часто функціонує для кожної з обох частин складного речення по-різ­ному: для головної частини — в метафоричному, а для підряд­ної — в прямому значенні. Приклади:

1. Нудна тривога, мов дерево з насіння, росла в Маланчи- ній душі. (Коц., Fata morgana). 2. Чутки пливли, як хмари, самі собою, носились в повітрі, мов пил з квіток в час красу­вання ниви. (Там же). 3. Жорстоке слово, кинуте вперше, за­бряжчало, як ніж серед тиші. (Там же). 4. Голова в нього хи­тається в такт пісні і слова йдуть за словами, немов верблюди в пустині. (Коц., Під мінаретами). 5. На крайнебі, за яром, легкі хмаринки займались, як од вогню солома, а важкі чер-

¹ Пунктуація, яка ще й досі зустрічається в друкарській практиці (ви­ділення комами порівняльних призв’язкових членів складеного присудка), не доцільна* бо безпідставно визначає розрив інтонаційного зв’язку між частинами цілісної синтаксичної одиниці (між зв’язкою і призв’язковим членом) і позначає паузу відокремлення там, де фактично немає ні відокремлення, ні паузи.

воно тліли, наче дубовий вугіль. (Код., Подарунок на іменини).

6. Жадібно, як воду спрагла земля, всмоктує він очима, ву­хами, всім тілом прекрасне південне місто. (Мйк., Вуркагани).

Іноді загальний присудок у головній частині виступає в пря­мому значенні, а для підрядної частини розкривається метафо­рично, як у такому прикладі:

Зелена лампа тепло світилась у хаті, як добре серце у гру­дях. (Код., Подарунок на іменини).

Отже, порівняння як прийом художнього зображення ство­рюється багатьма способами. Мовні засоби порівняння вияв­ляються в різних синтаксичних конструкціях і в простому, і в складному реченні; порівняння в розгорненому вигляді може бути виражене і особливою структурою контексту, де для цього використовується паралельність синтаксичної будови речень по­рівняльної композиції, повтор однакових конструкцій тощо. Прикладом може бути такий уривок:

• Ха-ха-ха-ха-ха-а-а! — знов зарепетувала сова, і гуч­на луна того скаженого репету по всьому лісу роздалася.

• То ти тільки вмієш реготати? — скрикнув Пилипко.— Так не боюся я тебе! — І, піднявши кулачата вгору, він подався вперед.

Так цвірчить і стриба горобець перед котом, що вловив го­роб'я і, міцно здавивши зубами, покручує довгим хвостом та висвічує хижо очима. Ой, стережися, невеличкий горобчику, того лукавого викручування та хижого висвічування! Лети собі мерщій у своє гніздечко виплакувати своє горенько із своєю дру­жиною. Стережися й ти, невеличкий Пилипку, свого лютого ворога, що тобі з ним боротись несила! Вернися мерщій у свою голодну та холодну оселю, де тебе ненька рідненька при­гріє й потурбується про твої недостатки.

Не встерігся знічев'я горобець, не встиг і цвірінькнути вос­таннє, як накрив його кіт своєю пазуристою лапою. Не всте­рігся й Пилипко свого ворога, що заманив його аж у середину глухого лісу, де він збився з шляху і різався трохи не по пояс глибокими кучугурами снігу. (Мирн., Морозенко).

Як бачимо, в цьому уривку письменник двічі вдається до кон­текстуального порівняння:

1. Подавши слова Пилипка: «Так не боюся я тебе!» і зобразив­ши хоробрість маленького хлопчика —- «піднявши кулачата вгору, він подався вперед» —• проти лісових страхіть, художник далі, в окремому абзаці вдається до порівняння: «Так цвірчить і стриба горобець перед котом...»

2. Друге порівняння подається в суміжних реченнях з повто­рюваними конструкціями: «Не встерігся знічев’я горобець... Не встерігся й Пилипко свого ворога...»

3. Окличні і питальні конструкції риторичного характеру

Окличні і питальні конструкції властиві різним стилям, але найбільш — мові художньої літератури, особливо — мові лірич­ного жанру. Ці конструкції вносять у висловлювання тон підне­сення, хвилювання, різноманітних емоціональних забарвлень.

За характером стилістичного призначення та експресивності можна відзначити кілька типів цих конструкцій.

У мові художньої літератури (переважно в поезіях) часто вжи­ваються конструкції оклично-ліричних звертань, особливо до різ­них явищ природи, суспільного життя тощо, які викликають різні почуття споглядача. Приклади:

1. Мій милий Києве! Каштани,

Тополі, юнаки, жінки!

Прийшла весна — і серце тане...

(Рил., Любов).

2. О ноче! Зрадний твій покров,

Лукава ти, весняна ноче!

Хтось по саду, як тінь, пройшов...

А серце мов дитя тріпоче...

І враз мелькає шарф жіночий Серед розспіваних вишень...

О ноче зрадна! Буде ж день!

(Там же).

3. Ах, зірки, ви свідки багатьох подвигів і злочинів!

Коли тортурували Джордано Бруно, ви також сіяли на неб'. Колись тужливо і любовно, як на дітей своїх, дивився г а вас Коперник і шепотів: «Нехай мене тепер проклинають. Але ви, зірки, будете бачити колись іншу Землю, де не прокленуть, а вдячно згадають моє ім’я». (Гавр., Прощайте).

Конструкції риторичних запитань використовуються також для загострення уваги, для збудження глибоких почуттів в емоціо­нальній оцінці зображуваного. Приклади:

1. Сирота-собака має свою долю,

Має добре слово в світі сирота;

Його б’ють і лають, закують в неволю,

Та ніхто про матір на сміх не спита.

А Йвася спитають, зараннє спитають,

Не дадуть до мови дитині дожить.

На кого собаки на вулиці лають?

Хто голий, голодний під тином сидить?

Хто лобуря водить? Чорняві байстрята...

(Шевч., Катерина).

2. Один за одним, дорого продаючи своє життя, падали його товариші. І Дмитро, боліючи за всіх, прощався з ними

німими скорботними поглядами. Розумів, що й його от-от спіт­кає така сама доля. І смерті, його зараз абсолютно не страши­ла — він почував себе вищим за неї. Жаль було одного: не все він зробив, що міг би зробити.

Чому була така впевненість і сила в ньому? Чому Дмитро спокійно і навіть гордовито дивився у вічі очевидному небуттю, не дрогнувши ні серцем, ні думкою, чому не страшно було проститися з цією гіркою і солодкою землею, яку вмів не тіль­ки любити, а й розуміти? Чому на душі була не в’їдлива три­вога, що смокче, в’ялить кров і тіло, а чисте розуміння праців­ника, який чесно і любовно зробив своє діло, і ніхто йому не зможе нічого сказати, крім доброго слова? На це, певне, Дмитро, подумавши, не відповів би навіть і дружині, а собі сказав би: все-таки прожив недаремно на світі. (Стельм., Кров людська...).

Конструкції риторичних запитань можуть вживатися як прийом збудження уваги до наступних авторських відповідей. Приклади:

1. Свята брама одчинилась,

Козака впустили.

І знов брама зачинилась,

Навік зачинилась Козакові. Хто ж цей сивий Попрощався з світом?

Семен Палій, запорожець,

Лихом недобитий.

(Шевч., Чернець).

2. Маленька станція десь між Шепетівкою і Коростенем. Застряг ешелон. Перон переповнений. Метушня й тривога. Солдатам перетнули путь гайдамаки Центральної Ради.

Гайдамаки. Що за слово, що за ймення? З яких могил ви­добули його й нащо? Хто це? Повсталі з глибини століть ли­царі українського народу, безстрашні захисники його й борці? Ні, це ті ж самі солдати й офіцери російської армії, в тих са­мих шинелях, нашвидкуруч перешитих на свитки й жупани, і в тих самих шапках з пришитими зверху шликами. Тільки націо­налістичний туман замутив їхню і без того затьмарену свідо­мість. (Довж. Арсенал).

Створенню ліричного колориту сприяють також конструкції окличного наголошення назви предмета, що висувається на пер­ший план в емоціонально насиченому висловлюванні. Приклади:

\. Весна! Весна на Україні!

А, отже, вкладено людині У серце щось таке, мов клич,

Що з-між усіх людських облич Одно найбільш ми відзначаєм.

Таке от саме й з рідним краєм.

(Рил., Любов).

2. Земля! Бренькнуло слово, як висока струна, і настроїло серце.

Давнє знайоме й близьке слово. Це не той сірий жорстокий клапоть, що як п’явка тягне з людини сили, а сам родить бу­дяк; це щось чарівне, принадне, що одвіку манить стомлену душу, переливається, грає на сонці, як мрія, як щось невимов­не, од чого змінилася б доля і вище піднялись би води життя понад берегами. (Коц., Fata morgana).

Взагалі, окличні і питальні конструкції часто стають худож­ньою формою емоціонального зображення, для вираження хвилю­вання, глибоких почуттів і переживань. Приклад:

Хоча лежачого й не б’ють,

То і полежать не дають Ледачому. Тебе ж, о Суко!

І ми самі, і наші внуки,

І миром люди прокленуть!

Не прокленуть, а тільки плюнуть На тих оддоєних щенят,

Що ти щенила. Муко! Муко!

О скорбь моя, моя печаль!

Чи ти минеш коли? Чи псами Царі з міністрами-рабами Тебе, о люту, зацькують?

Не зацькують. А люди тихо,

Без всякого лихого лиха Царя до ката поведуть.

(Шевч., Хоча лежачого й не б’ють...).

Питальні конструкції можуть бути стилістичним засобом для вираження неможливості, сумніву, недоцільності чогось відносно зображуваного, наприклад:

Бандуристе, орле сизий!

Добре тобі, брате:

Маєш крила, маєш силу,

Є коли літати.

Тепер лети ж в Україну —

Тебе виглядаютц.

Полетів би за тобою,

Та хто привітає?

(Шевч., Н. Маркевичу).

Відомі також конструкції питань-припущень, в яких питальні частки із запереченням є своєрідними відповідниками до модаль­них часток і слів без заперечення (пор.: «чи не заспівати?» — «може, заспівати?»), наприклад:

Берег горить, обвітрені руки на веслах, а весла — як крила в блакиті. Ми летимо. Я принаймні маю таке враження, може,

од синяви, що кругом обгорнула: вона над нами й під нами, спереду, ззаду, з боків. Навіть повітря здається блакитним. Чи я не був уже птахом колись? (Коц., На острові).

5. Речення в контексті

В окремих фонетичних, морфологічних і синтаксичних явищах ми розпізнаємо ті чи інші стилістичні елементи; взяті самі по собі, вони ще не визначають приналежності до того чи іншого стилю висловлювання, де вони вживаються. Ці елементи стають показ­никами стилю лише в контексті.

Контекст є необхідним синтаксичним середовищем і для вияв­лення граматичних і функціональних властивостей речення. Взяте ізольовано, відірвано від контексту, воно часто буває недостат­нім у смисловому змісті, отже, по суті не завжди може бути само­стійною одиницею мовного спілкування. Це виявляється в першому- ліпшому прикладі. Ілюстрацією до цього може бути й такий ури­вок з повісті М. Коцюбинського «Fata morgana» (кожне речення нумеруємо в контекстуальному порядку):

1. Стояв сірий осінній ранок. 2. Все було сіре. 3. Небо, далеке поле, голий вишник за домом, будинки і люди. 4. Дух кінського гною і свіжих яблук міцно тримався в повітрі.

5. Стелився гомін. 6. Маланка нікому не давала спокою. 7. Треба б списати, щоб швидше ділили землю. 8. Чого чека­ти? 9. І так доволі ждали. 10. Нехай би кожний вже знав, що його й де. 11. Вона світила очима і всім докучала. 12. Дух яблук лоскотав ніздрі. 13. Чому б не покушать? 14. Таки на­родне добро, як каже Гуща, але в домі, певно, багато цікавих речей. 15. Наливок, м’яких подушок, посуди та всяких чудних витребеньків, яких мужикові і бачить не довелося. 16.Так воно й лишиться тут? 17. Молодиці заглядали у вікна. 18. Ключниця немов догадалась, винесла з льоху два кошики яблук і всіх частувала.

Ряд речень цього уривка, наприклад, 1, 4, 5, 6, 12 та ін., мож­на вважати самостійно-повнозначними: їх зміст не обумовлюється зв’язками з іншими реченнями. Але багато інших речень має смислову повнозначиість лише в контексті, в зв’язку з іншими реченнями, Деякі з них залежать від контексту і в своєму синтак­сичному значенні. Розглянемо найважливіші випадки.

Речення 2 — «Все було сіре» — має підмет, виражений займен­ником все. Значення його розкривається змістом наступного ре­чення, для однорідних підметів якого займенник все має значення узагальнюючого слова.

Окремо взяте речення 8 — «Чого чекати?» — становило б пи­тальне речення, до якого могла б передбачатися відповідь, напри­клад, у діалогічній мові. Але іншу смислову функцію має це речен­ня в даному контексті. У попередньому реченні говориться, що Маланка хоче, щоб швидше ділили землю, вона не хоче чекати.

«Годі чекати» — смисловий варіант до речення «Чого чекати?», тобто маємо вживання речення одного модально-інтонаційного ти­пу замість речення іншого типу. Наступне речення (9) пояснює, чому Маланці не терпиться: «І так доволі ждали» (причина).

Перша частина речення 14-—«Таки народне добро» — по хо­ду висловлення пов’язується з попереднім реченням як присудок до слова яблука: «Яблука — таки народне добро».

Речення 15 — «Наливок, м’яких подушок, посуди та всяких чудних витребеньків...»-—поза контекстом не має повнозначно- сті цілого речення, воно неповне, бо виражає не самостійне пові­домлення, а лише доповнює попереднє речення (14):«... в домі, певно, багато цікавих речей: «наливок, м’яких подушок...» і т. д.

Отже, можна сказати, що речення входять до складу багаточлен­ного висловлення як його частини, або члени, причому між ними встановлюються певні смислові і синтаксичні зв’язки. Ці зв’язки можна назвати контекстуальнигли — на відміну від внутрішніх зв’я­зків, що встановлюються всередині складного речення між його частинами. Контекстуальні зв’язки відіграють важливу роль і в стилістичній композиції мовного матеріалу. Виявляється кілька типів такого зв’язку.

1. Контекстуальний зв’язок, що встанов­люється внаслідок логічного розгортання, за допомогою самої інтонації. Візьмемо такий текст:

Чорна непроглядна темнота стояла кругом. Надворі ревла сердита буря, стугоніла в стіни, стрибала по оселі, вила в ди­марі, гуркотіла у вікна. Катря не дослухалася. Натомлена важ-' ними думками голова нездужала з дослуханням справлятись, натруджене болістю серце забажало спочинку. Незабаром об­горнуло Катрю німе забуття, захитала дрімота, а міцний сон прикрив її своїм спокоєм. (Мирн., Морозенко).

Уривок виділений в тексті як абзац. У перших двох реченнях цього абзаца зображений стан природи (темрява, буря). Наступне речення — «Катря не дослухалася» — становить перехід до зобра­ження стану втомленої людини,— це є змістом і останніх двох речень. Кожне речення має ,власну інтонацію розповідного харак­теру, з прикінцевим інтонаційним спадом, що служить ознакою смислової і синтаксичної закінченості речення. Але, слухаючи цей уривок як ціле висловлення, можемо помітити, що інтонація ре­чень не одноманітна, що весь абзац має також загальне інтонацій­не оформлення, яке служить для визначення частин висловлення та смислових відношень між ними. Перші два речення вимовляються в темпі поступового прискорення і в тоні зростаючого підвищення, яке різко знижується в наступному реченні: «Катря не дослухалася»; останні два речення, відповідно до змісту, інтонаційно контра­стують з початковою частиною абзаца: вимовляються в уповільне­ному темпі, з поступово спадаючою заключною для всього вислов­

лення інтонацією. Отже, виходить, що інтонація не тільки оформ­лює речення в окрему і відносно закінчену синтаксичну одиницю, але й об’єднує ці одиниці, речення, в цілісну групу в межах вислов­лення.

2. Контекстуальний зв’язок між речення­ми, здійснюваний за допомогою сурядних сполучників. Стилістичне забарвлення при такому зв’яз­ку виникає при повторі сполучників, при вживанні їх на початку ряду речень. Це надає висловленню характеру розмовності.

Аналогічно до сурядних конструкцій всередині простого і склад­ного речень розрізняють:

а) Приєднувальний контекстуальний зв’язок, як у такому уривку:

Трохи поговорили шефи і пішли. А за місяць-два сини Мак­симові поїхали до Генічеська. Грицько там і лишився, а Костя до Херсона послали. Повчилися вони в робітфаці, а потім і ін­ститути покінчали. Грицько став інженером, а Кость агрономом. А коли ці двоє вивчилися, вони молодших давай тягти, та й ста­рі стали куди заможніші, могли дітям допомагати. А стало їх тепер чотирнадцятеро. Та все сини. І вийшло так, що після Віт­чизняної війни із старим нікого з синів не зосталося... (Д.-Мих., Срібне джерело).

б) Протиставний контекстуальний зв’язок, наприклад:

Знаєш ти ранню весну? Сонце так слабко блищить; сніг так

побідно лежить, і такі ще маленькі вільні від снігу острівці чор­ної ріллі.

Але ростуть і ростуть острівці чорної ріллі...

Але тануть і тануть сніги. (Гавр., Прощайте).

в) Розділовий контекстуальний зв’язок, який знаходимо, на­приклад, у такому уривку:

Чорне дворище опустіло... Осипенко один снував по йому, поблимуючи п’яними очима на всі боки, мов дозорець той шу­кав ними — чи не притаїлась де в глухому кутку дурна воля. Вона тепер не сходила в його з ума. То вона, як яке страховище, вишкіряла на його свої зуби із затишності, намірялася пожерти все, що було перед його очима — і се дворище, і панське, і са­док, і ліс, і гори, і долини. І він журився. То, як добра сестра, стиха підходила до його і тихо шепотіла: чого ти журишся, Федоре?.. (Мирн., Голодна воля).

3. Контекстуальний зв’язок між речення­ми з вживанням сполучників підрядності. Його знаходимо, наприклад, у такому уривку:

Тривога обіймала село. Переказам не було кінця. Оповідали, що в Осьмаках од куль козацьких полягли не тільки дорослі, а й діти. Що недобитих складали на віз, як снопи, і так везли

в тюрму. Крізь щаблі воза цілу дорогу капала кров. Що жінки голосили так сильно, аж чутно було на далекім шляху. Що од підпалу погоріла худоба і хліб. Жах малював все страшніші, і страшніші картини. (Коц., Fata morgana).

У даному контексті логічно поширюється речення «Переказам не було кіпця». Далі могли б іти звичайні речення, що передавали б зміст переказів: «В Осьмаках... полягли не тільки дорослі, а й діти. Недобнтих складали на віз... Жінки голосили» і т. д. Але ав­тор передає «перекази», і це стилістично зумовлює вживання кон­струкції! непрямої мови у вигляді підрядних речень із сполучни­ком що, з уваги на те, що ці речення однотипні за смисловою функ­цією, письменник, ввівши складнопідрядне речення «Оповідали, що...», далі подає нові й нові перекази, яким «не було кінця», шля­хом приєднування конструкцій із сполучником що, який вказує на призначення речень розкривати зміст повідомлення.

Особливо ж часто вводяться у вигляді приєднувальних кон­струкцій речення, оформлені підрядними сполучниками причини або порівняння, як у таких текстах:

1. Мамо, не плач... Твій син піде на смерть з піднятим чолом з чистим серцем. Бо в його серці скипілась кров, невинно про­лита, бо в нього віллялись всі людські сльози і полум’ям знявся народний гнів. (Коц., Невідомий). 2. Убогий франт підпер пле­чима білу колону. Подерті штани, зруділий піджак — усе безбарв­не. Наче він довго валявся в вапняній ямі. Креп на рукаві і з бокової кишені кінчик рожевої хустки. (Коц., На острові).

Звичайно, з перебудовою інтонації (з усуненням розділової пау­зи) такі речення сполучаються з попередніми, як підрядні.

4. Речення, о б’єднані у контексті спіль­ним підметом, який вжито в початковому реченні і який відноситься також до при­судків наступних речень, наприклад:

Прикладом відчинив двері Пантелій, але карателя ніде не було. Страшним поглядом обвів усю кімнату і кинувся назад в приміщення, що вже заповнялося вогнем та димом. Але на доро­зі осінила догадка — знову повернувся назад. Обома руками схо­пив великий диван і так труснув ним, що він зразу ж розвалив­ся, а куций фашист, обвішений залізними хрестами, вивалився на середину кімнати. Тут же і пришив його. (Стельм., Кров людська...).

У літературній мові (особливо — в мові художньої літератури) подібні речення вживаються там, де зображується багатосторон­ність діяльності одного і того ж суб’єкта.

5. Речення, контекстуально о б’єднані вживанням особово-вказівних та присвій­них займенників 3-ї о с о б и , а також за д о п о-

могою вказівних заііменників та займен­никових прислівників. Цим способом наступні ре­чення пов’язуються з повнозначними членами попередніх речень. Роль таких займенників у стилістичній будові мови полягає в то­му, що завдяки вживанню їх у функції універсальних замінників іменникових членів у суміжних реченнях уникається повтор таких членів там, де це не викликається особливими стилістичними по­требами. Це знаходимо в такому уривку:

Подих широкого степового царства приносили з собою чаба­ни. Підігнавши отари, вони заходили в амбари, і від них пахло вітром, сонцем, травами, духмяним степовим зіллям. Хай були вони в шкарубких постолах, з бурдюками води за спинами, хай смушеві їхні шапки були вже посічені негодою, але як уміли ці корінні обвітрені степовики триматись, як уміли вони неза­лежно поводитись, викликаючи в Данька щиру шанобу й за­хоплення! (Гонч., Таврія).

6. Речення, контекстуально зв’язані спі­льними категоріями часу і виду в присуд­кових членах цих речень. Такі «узгоджені» в ча­сі і виді речення зустрічаються особливо часто в пейзажних опи­сах, як, наприклад:

Бурою гадюкою в'ється по степу шлях битий, а він, німий та мовчазний, розпросторився по землі, дрімає. Сонце блиску­чим покотьолом котиться до спокою; його, здається, так ма- не та невідома далечінь за горою, що вся загорілася, аж палає рожевим полум’ям. Від неї й той край степу червоніє, що при­сусідився до неї. У повітрі тихо; туман та киптяга зависли в ньому, здіймаються над степом димчатим пологом; темні тіні стеляться довгими поясами від заходу аж до сходу. (Мирн., Серед степів).

Пейзаж, як бачимо, подано в плані постійного теперішнього часу. Характерно, що поруч вживані форми минулого часу — доконаного виду, тобто мають значення, близьке до теперіш­нього часу.

Візьмемо другий приклад, де спільність видових значень ви­являється ще з більшою виразністю. Звернемо увагу також на спо­соби вираження присудків і підметів та їх значення.

Веселий Кут осиротів. Без догляду, без призору почав пу­стіти та осуватися. Колись биті каменем та устелені пісочком стежечки позаростали споришем; перед палацом, де штучними кружками розпросталися ще штучніші квітки, поріс бур'ян та чорнобиль, заглядаючи у дзеркалеві вікна палацу, з половини перебиті. Негода, дощі та вітри буйні пошпучували самий па­лац — ознака давньої розкоші та кріпацького лиха; стояв він на горі та лякав дітей з слободи своїм страшним видом. Уночі

сови та сичі покрикували у йому на всю околицю... (Мирн., Повія).

Не важко помітити, що речення цього уривка утворюють кон­текстуальну єдність тим, що переважна більшість присудків в ос­новному тексті виражена дієсловами доконаного виду, аналогічно побудованими (з префіксом «о-), і означає дії, утворювані кілько­ма спільно діючими суб’єктами, тому й підмети виражаються імен­никами збірного значення, формою множини або групою однорід­них підметів — іменників: позаростали стежечки, поріс бур'ян та чорнобиль, поитучували палац негода, дощі та вітри.

Контекстуальні зв’язки, особливо ті, що виражаються за допо­могою сполучників сурядності, можуть виявлятися в оформленні початку глав, розділів великих творів, коли підкреслюється зв’я­зок попереднього з наступним змістом. Приклади:

1. А тим часом Кармелеві вороги не всипляли: казано взбро- їти шукачів і слідців, повелено стріляти, якщо не можна буде живцем взяти. (Вовч., Кармелюк, початок гл. IX). 2. А на другий день наче ніколи нічого не було. (Коц., На острові, по­чаток 3-го розділу). 3. І так минав час. (Коц., Дебют, початок 5-го розділу).

Контекстуальні зв’язки тим же способом виражаються і між абзацами, як у таких прикладах:

Хлоп протестував, хлоп тікав на вільні землі, рятуючись, як міг, од панщини, лишаючи на рідній землі все дороге, все миле його серцю.

Але й там, далеко від рідних осель, настигала його панська рука. На вільних землях зорганізовані були на втікачів лови, справжні облави, як на вовка або ведмедя. (Коц., Дорогою ці­ною) .

В окремих випадках контекстуальні сполучники вживаються в повторі на початку кожного абзаца, наприклад:

А беруть коропи на світанку... І особливо тоді, як перший ніжний промінь дубові крони прорізує і листя дубове золотить.

А сонцем позолочене дубове листя значно приємніше, ніж золоті, приміром, уолл-стрітівські долари.

А як сонячний промінь дубове листя позолотить, тоді він із дубової гущавини виривається і на ставок падає — тоді і ставок золотий, і очерет, і рогіз, і пісок на березі — все тоді золоте. (Виш., Короп).

5. Повтор у контексті

Повтор окремих слів, словосполучень, речень, повнозначних і службових слів є одним із ефективних прийомів побудови роз­горненого висловлювання, особливо в художній мові, де повтор вживається як один із видів поетичних фігур.

Концентруючи увагу на повторюваних синтаксичних одиницях, цей стилістичний прийом посилює їх художньо-зображувальні вла­стивості і разом з тим служить засобом контекстуальної органі­зації висловлювання.

Повторюватися можуть різні синтаксичні одиниці і конструкції.

1. Повтор синтаксично самостійного чле­на, вживаного при реченні. Так, наприклад, у кон­текстуальному повторі функціонує іменник у формі називного від­мінка уявлення в таких віршах:

Карпати... Млиста давнина При цьому слові вирина.

Вона в борах лежить туманом,

Та гонить сяєвом рум’яним Її сучасність огняна.

Карпати... Темними лісами Ви оповиті і над вами Ширяють в синяві орли.

Віки залізно тут пройшли Безповоротними шляхами.

Карпати... Тут у гущині Ген роги оленя рясні...

(Рил., Подорож на Закарпаття).

2. Анафоричний початок частин тексту. Так, наприклад, словосполученням підмета з присудком почина­ються строфи такого вірша:

Я пам'ятаю красний день,

Глибокі віддихи вологи,

Пахучі пелюстки вишень У вогких коліях дороги І суміш сили та знемоги,

Таку властиву дням весни,

Таку щасливу, як вони.

Я пам’ятаю відра повні,

Що на коромислі твоїм,

Неначе в казці невимовній,

Гойдались в ритмі чарівнім,

І очі, що сіяли всім,

Але, здавалось, лиш одному Солодку обіцяли втому.

Д пам'ятаю — і забуть,

Хоч би й хотів, повік не зможу.

(Рил., Любов).

3. Повтор конструкцій однотипної син­таксичної будови. Такий повтор виявляється в різно­манітних конструкціях. Наводимо деякі з них:

а) Повтор окличних речень, що починаються окличною част­кою та іменниковим членом у називному відмінку уявлення, знахо­димо в такому вірші:

Село— і серце відпочине!

Село на нашій Україні,

Неначе писанка... Село...

О, скільки уст його кляло Устами гнівного поета!

О розкіш тінявих альтан,

Де підлітків безчестив пан!

0 холод синього замета,

Де синій старець замерзав!

0. сльози матерів убогих,

Пролиті в латаний рукав На роздоріжжях і дорогах!

(Рил., Іван Голота і Тарас Шевченко).

б) Повтор конструкцій, що складаються з однотипних членів, поширених порівняннями, знаходимо в таких рядках вірша:

Вона зростала в ті роки,

Коли зламався трон трухлявий

0. віяли віддалеки

Гіркі, як понадморські трави,

Міцні, як меч свободи правий,

Живлющі, як вода гірська,

Ясні слова більшовика.

(Рил., Любов).

в) Повтор анафорично вживаної групи що тобі, що... з даль­шим підрядним в оклично-питальному оформленні всього вислов­лювання вжито в такому уривку:

Швидше, швидше. Мало вже маю часу, а це неправда, що я всі рахунки заспокоїв: я ще до тебе — ката — маю слово.

Ну, що ж? Ти вб’єш мене. Безслідно всякне кров у пісок. Це буде за дві години. А сонце однаково радісно і буйно бризне промінням, тільки вже не приласкає мене.

Що ж, тебе це не обходить, що по смерті буде плакать стара мати за сином, що їй був єдиною радістю в житті?

Що тобі, що й зараз вона десь б’ється чайкою довкола цих му­рів, —- чекає, поки гук пострілів за мурами сповістить їй, що кровопивці згасили синове життя?

Що тобі, що в темнії ночі в порожній, сумній хаті крива­вими сльозами ридатиме мій понурий батько?

Що якісь там хлопці, в зубах здушивши сльози, мозолисті затиснувши п’ястунки, десь на дно серця сховають німу по­грозу помсти?

Що це тобі,— котрому співають гімн і курять кадила? (Гавр., Прощайте).

г) Повтор конструкцій з присубстантивними підрядними ре­ченнями, що сполучаються з пояснюваними іменниковими членами* головного речення за допомогою сполучного слова/і оли, зустріча­ємо в такому контексті:

Марія з-під долоні радісно мружиться на засніжений, об­сіяний сонцем світ, в ній прокидається і дівоча легкість, коли душа і голос просяться на поле і луки, і тихий смуток матері, коли думки весь час нагадують то про сім’ю, то про нестатки, то про свою і людську роботу, яка не зробиться без неї. (Стельм.,. Хліб і сіль).

д) Повтор конструкцій з прийменником про при переліку ве­ликої кількості подій, які названо за допомогою групи однорід­них додатків, є в такому уривку:

Днуїро зеленим лукам рокотав,

Трава шептала у лугах ласкава Про Жовті Води, славу серед слав,.

Про чуб і про сережку Святослава,

Про сірий камінь з іменем Сірка, ї Накресленим правицею безсмертя,

Про дні, коли нога робітника Топтала вперше хартії подерті,

Про вічну правду мозолястих рук,

Що золоті виводили будови,

Про день, коли Шевченко-самоук Вістив науку гніву і любові...

(Рил., Жага).

е) Повтор синонімічних одне до одного дієслів із запереченням- у функції препозитивних присудків вжито в такому уривку:

Це було неймовірно: лебідь-кликун, що своїм невгамовним,, гучним і гармонійним криком завжди оживляв місця, де пере­бував, сидів мовчки, втупившись одним оком у свого побра­тима баклана. Не озивалася писклива болотяна синичка. Не крякала качка-крижень. Не давали про себе знати ні чирок, ні шилохвіст. (Грим., Великий слідопит).

4. Повтор одного і того ж присудка на початку речень як членів контексту. У повторі присудка можуть вживатися різні форми.

Дієслівний присудок повторюється, наприклад, у такому уривку:

Андрій давно вже бачив її такою ласкавого. А в неї серце розм’якло, в ній все співало. Співала колосом власна нива, співали жайворонки над нею, співав пісню серп, підрізуючи стебло, лунали співи по сінокосах, співало, врешті, серце, повне надій. Осміхалась доля. Не тільки власна, але й Гафійчина. (Коц., Fata morgana).

Повтор дієслівного присудка були на означення великої кіль­кості, масовості різних груп людей, назвами яких є підмети су цільного ряду речень такої конструкції, вжито в такому уривку:

Тут зійшлась немовби вся Україна. Багато посиротілих ма­терів і багато вдів прийшло сюди. Були тут каліки-інваліди. Були сироти, що бачили батьків і матерів своїх на німецьких шибеницях. Були дівчата з фантастичними біографіями, що втекли з фашистської неволі, були викинуті з Німеччини за непридатністю понівечені дівчата. Були сумні люди, яких ви­гнали з міст злидні і страх, які втратили родину й притулок. Були биті, стріляні. (Довж., Повість полум’яних літ).

Повтор дієслівного присудка із запереченням (не було) і за­ключним присудком без заперечення (б\>ли) використано для ви­раження протиставлення в такому уривку:

Ось його хата, біла, з теплою солом’яною стріхою, порослою зеленим оксамитовим мохом, архітектурна праматір пристано­вища людського. Незамкнена, повсякчас відкрита для всіх, без стуку в двері, без «можна?» і без «увійдіть!», житло просте, як добре слово, й законне, немовби створили його не людські руки, а сама природа, немовби зросло воно, як плід серед зе­лені й квітів.

Не було в ній челяді. Не було ні вітальні, ні спалень, де довго висипляються, не було місця для лінощів. Не було на бі­лих її стінах фамільних портретів, ні шкірою оббитих крісел, ні скринь у кутку, ні панцирів предків, бо рубались предки в давнину з непокритими грудьми. Були хлібороби батько й мати, що весь вік творили хліб і мед для людей. (Довж., Повість полум’яних літ).

Надзвичайно майстерно використаний повтор присудків у спо­гадах про дитячі роки — в особливому стилі «дитячих міркувань» (як у В. Маяковського «Что такое хорошо, что такое плохо») у такому уривку:

Який маленький лежу я в дідовому човні і стільки вже знаю неприємних і прикрих речей. Як неприємно, коли баба клене або коли довго йде дощ і не вщухає. Неприємно, коли п’явка впивається в жижку, чи коли гавкають на тебе чужі пси, або гуска сичить коло ніг і червоним дзьобом скубе за штани... Неприємно дивитись на великий вогонь, а от на ма­лий — приємно. І приємно обнімати лоша. Або прокинутись удосвіта і побачити в хаті теля, що найшлося вночі. Приємно бродити по теплих калюжах після грому й дощу, чи ловити щучок руками, скаламутивши воду, або дивитись, як тягнуть волока... І ще приємно, і дуже любив я, коли дід розмовляй з конем і лошам, як з чоловіками. Любив я, коли хтось на до­розі вночі, незнайомий, проходячи повз, казав до нас «здрас-

туйте». І любив, коли дід одказував—«дай бог здрастувать».

Любив, коли скидалась велика риба в озері чи в Десні на захід

сонця. (Довж., Зачарована Десна).

5. Повтор сполучників сурядності і під­рядності виникає при розгортанні словесного зображення з багатьма деталями, що синтаксично передаються в конструкціях з однорідними членами або однорідними підрядними реченнями, а також у складносурядних реченнях багаточленної будови. Ппщ клади:

Вони зустрілися в воді, —

А чим це гірше від салону,

Коли ми сильні й молоді,

А світ навколо повен дзвону,

Коли, як моря даль солону,

Ми любим повів теплих трав / парус білий, як рукав,

І власних м’язів трепетання,

/ тіла смаглу золотінь,

/ рибаків перекликання,

І серед хвиль пташину тінь,

/ на піску солодку лінь,

Коли думки напівдрімотні Снують, як зграї перельоти і?

(Рил., Любов).

6. Повтор, побудований як період із заключ­ним протиставленням або будь-яким висновком, як, наприклад:

Ще канонада стогне за горбками,

Ще стелиться над містом чорний дим,

Ще пахнуть смертю обгорілі ями І, скрикнувши, обвалюється дім;

Ще на асфальті — кров, димиться цегла,

Залізо битви, скровлене й криве,

Але вже місто, вільне й неполегле,

Встає з руїн, світліє і живе.

(Баж., Прапори перемоги).

5. Контекстуальне протиставлення

Контекстуальне протиставлення — один з найбільш ефективних прийомів художнього зображення явищ у їх зв’язках і відношен­нях між собою. Протиставленими можуть бути одна до одної дві контрастуючі частини цілого твору, як, наприклад, у нижченаведе- пому вірші; тут змістові перших трьох строф протиставиться зміст останніх двох; перехід до протиставлення відзначається част­кою тільки:

Будуть зорі так само горіти на обрії,

Буде місяць-звіздар синє небо полоти,

І вдова за ворітьми з усмішкою доброю Виглядатиме сина вечерять з роботи.

І так само мости будуть кликати ночами На далекі шляхи, на ясні полустанки,

І так само з весни до чорнявої осені Затривожать серця невідомі світанки.

І так само сади солов’їні і росяні Наливатимуть плід і горітимуть цвітом,

І так само з весни до чорнявої осені Буде пісня дівоча бриніти над світом.

Тільки хліб стане іншим: не ячник, не житниця,

Не поділені нарізно скиби пайкові,

Бо пшениця зросте як могутня обітниця З наших сил, і трудів, і гарячої крові.

І вино стане іншим — не міряне чашею,

Як потоки, як сонцем запалені бризки,

Бо зросте виноград на бойовищі нашому,

Де братерських могил височать обеліски.

(Мал.).

Протиставлення може повторюватися в контексті, як, наприклад:

Поранені лежали в палатах, зогниваючи живцем. І все-таки тут було незрівнянно краще, ніж у загальному таборі військово­полонених, розташованому в бараках край міста. Там весь час свистіли палиці, — в шпиталі їх не було. Там люди, не вмі­щуючись в приміщеннях, барложилися просто на подвір’ї,— тут був дах над головою. Там затоптували один одного на смерть, товплячись біля казанів з «баландою»,— тут «баланду» роз­носили санітарки. (Гонч., Земля гуде).

5. Контекстуальне об’єднання паралельних синтаксичних

конструкцій

Як у реченні' однорідні члени, надаючи йому певної ритміч­ності, можуть служити засобом вираження різних стилістичних відтінків, так і в контексті (також із певною стилістичною метою) синтаксичні конструкції аналогічної будови можуть утворювати паралельні, однорідні ряди, об’єднуючись в одне синтаксичне ціле. Ці паралельні ряди нагадують будову періоду, але не мають завершувальної, заключної частини. Якщо в періоді паралельні ряди замикаються заключною частиною, то контекстуальні об’єд­нання, які ми розглядаємо, мають характер відкритих, або не- замкнених, рядів, тому їх можна б назвати незамкненими періодами.

Паралельність синтаксичних конструкцій утворюється вживан­ням однотипних підрядних речень, що підпорядковуються ОДІІО-

му і тому ж члену речення. Така ж паралельність може виникнути в результаті однотипного синтаксичного поширення великого ряду однорідних членів речення, як у такому уривку:

Можливо, зайві будуть дальші деталі плавби, бо троє дів­чат, правду мовити, не бачили й не помічали багато чого. Тільки потім коли-небудь, на схилі літ, відшукають вони в своїй пам’я­ті те, що здавалося їм забутим або непоміченим, що проходило осторонь на тлі урочистого співу душі: сонце, яке сідало за ви­сокий правий берег, рожеві напівпрозорі оболоки, що обняли півнеба, розлили в повітрі неземне сяйво; пахощі роси, яка впала на теплу землю, дихання розквітлих садів, що пливло по воді; ніч на Чернечій горі біля могили поета, яскраві зо­рі — миготливі, задумливі, що падали вогненними каскадами в Дніпро; ранок, який загорівся над далекими задніпровськими лісами, урочистий новий день, що обіймає світ; і найголовні­ше — відчуття радісної весни, молодості, колективу, праці май­бутніх літ на службі улюбленій Вітчизні... (Ян., Весна).

5. Контекстуальне вираження просторової локалізації

У реченнях, що входять у контекстуальне об’єднання, обста­винні члени часто визначають різні просторові співвідношення між зображуваними явищами; за допомогою таких членів досягає­ться художня композиція, в якій окремі деталі, що займають різні місця в просторі, поєднуються в одну цілісну картину.

Різноманітність явищ у різних місцях простору зображується, наприклад, у такому контексті з обставинним членом там , послі­довно повторюваним на початку кожного речення:

І люди устали. Там, серед одного двору, стояла молодиця, ще з заспаним лицем, нерозчісаною головою, і голосно викри­кувала на всю околицю: тю-тю, курочки, тю-тю-тю-тьу! Там неслось: ціп-ціп-ціп! Там свині гули, біжучи в черідку, там невеличка дівчинка гнала корови в череду. (Мирн., Замчище).

Поступове і послідовне розгортання зображуваної картини може бути подане в плані нарощуваної віддаленості зображуваних явищ від позиції споглядання автора або літературного персонажа, як у такому уривку:

— Ла алла.., іль алла-а... Магомет расуль алла-а!

Емене поклала голову на долоні, вперлась ліктями в ко­ліна і дивилась.

Перед нею, мало не з-під ніг, збігали вниз по кам’яних гор­бах плантації тютюну й винограду. Рівні лінії кущів вигля­дали немов зелені рядки величезної книги, розкритої до читан­ня; плями тютюну зеленіли на тлі сірого каміння, як здорові лишаї.

Ще нижче, по піскуватій лінії берега, серед тінистих сад­ків біліли розкішні вілли «гяурів» з рядами чорних, струнких кипарисів. ,

А далі було море. (Коц., В путах шайтана).

5. Конструкції розгорненого пояснення в контексті

Якщо у контексті певне речення виражає будь-яке твердження, наступні речення можуть пояснювати це твердження. Така їх функція позначається на структурі цих речень: можуть опуска­тися окремі їх члени, виникає паралельність у розташуванні слів у суміжних реченнях; інтонаційне оформлення наближається до інтонації ряду однорідно-однотипних синтаксичних одиниць. Приклад:

Всі не любили Андрійка. Уляна за те, що він час її гаяв — він чужа дитина. Вона вічно сварилася, гризла чоловіка, що він узяв клопіт на її голову, а Андрійка лупила і як було, і як не було за що. Харитон, слухаючи нарікання жінки, бачив виною їх Андрійка і також не любив його і не спускав йому. Діти, дивлячись на маму та тата, не дуже гарно обходилися з сиротою, а надто ще за те, що він не давав наплювати собі в кашу, сам себе обстоював і за кожний кулак віддавав з про­центом — два, а то й скільки можна було. (Коц., Андрій Со­ловейко...).

Як можна бачити в наведеному уривку, перше речення має своїм змістом основне твердження («Всі не любили Андрійка»). В наступних реченнях даються пояснення до цього твердження (хто і за що не любив Андрійка).

5. Конструкції з контекстуальним завершенням, висновками, узагальненням

Ці конструкції подібні до попереднього типу послідовністю розгортання змісту; нагромадження деталей завершується заключ­ною частиною, в якій або повторюється з’ясоване вихідне твер­дження, словесно-художнє зображення, або подається підсумок сказаному чи висновок з нього. Наводимо приклади:

Коли ж Кирило вступив у ліс, ноги сковзались у нього, як на паркеті, над головою химерно корчились гілки — клуб­ки жовтих гадюк, гойдались кошлаті віти, наче фотелі, де спо­чивало сонце, а маленькі галузки, пучечки соснових гілок — стелились на небі, як дороге гаптування по блакитному шовку. І сонце горіло за ними, як за китайським екраном.

За лісом дрімали луки, наче стоячі води під матом ряски. По них блукали тіні летючих хмар, наче хорти припадали, нюшили й щезали у резедових просторах.

Попадались маленькі озера, що грали лускою і тріпотіли, як срібна риба, кинута з річки на надбережну траву. Або ве­ликі — з муром синього очерету, з білим обличчям водяних лілій, з багнистими берегами, чорними і блискучими, як мокрі спини гіпопотамів, з теплим духом води і намулу.

І все було таке здорове, ціле, безжурне, і все співало хва­лу безлюддю. (Коц., В дорозі).

Останнє речення є кінцівкою до всього, що було сказано в по­передніх абзацах, виражає завершальну загальну характеристику описаних природних явищ.

Інакше, хоч і за тим же принципом, побудовано такий уривок:

На високій кручі, мовчазно скинувши шапку, стояв і Вов- нига. Сердитий морозний вітер забирався йому під кожух, роз­патлував довге біле волосся, проте Всвнига не помічав нічого. Він стояв на березі перед порогом і думав.

Спочатку, коли з настанням холодів рух плотів через по­роги спинився, він старанно узявся був ладнати лоцманську снасть, щоб першого весняного ранку бути знову готовим рушити через пороги. З нього почали сміятись. Казали: «Забувайте, діду, пороги, в колгосп пишіться». Та дід знав своє. Не того лоцмана на порогах буря минає, хто її забуває, а того, хто про неї і взимку дбає. Та ось пішла чутка: «Пороги тухнуть!». Не повірив Вовнига. Якщо вже він казав, що цьому не бути, то й не бути. Але чутка ставала все голоснішою. І одного ве­чора Вовнига, щоб люди не бачили, і собі вийшов на скелі. Схилився, прислухався і, мовби не вірячи ушам і очам своїм, потай від людей зробив над водою зарубку. Ранком прийшов, подивився — зарубки вже не було. Тоді на ніч Вовнига зро­бив іще кілька зарубок на скелі, а вище них ще й кілочки за­бив. Та ранком глянув, а його всі прикмети — зарубки й кі­лочки — глибоко вже під водою...

Тепер стояв Вовнига, дивився на пасма порогів, що пори­нали у киплячій бучі, слухав їх стогін,—- а стогін той був уже тихий, хрипкий, мов передсмертне харчання забитого звіра,— слухав і думав. (Ваш, Гарячі почуття).

Як бачимо, в першому абзаці зображений лоцман Вовнига, що «стояв на березі перед порогом і думав». Далі, в другому абза­ці, змальовані його спогади. І в завершальному абзаці — повернен­ня до картини, поданої на початку і тепер уже насиченої внутріш­нім змістом, висвітленим у другому абзаці (про що думав Вовнига).

5. Номінативні речення в контексті

Своєрідність номінативного речення не тільки в його синтак­сичній будові, для якої достатня наявність навіть одного номі­нативного члена — називного відмінка іменника. Також харак­

тер ним є те, що номінативне речення поза контекстом не може мати своєї функціональної повнозначності; лише в зв’язку з кон­текстом або з реальними обставинами, ситуацією мовлення можна визначати його смислову функцію і стилістичне призначення.

Основна функція номінативних речень у художніх текстах — ви­значення наявності, буття, існування зображуваного предмета. Звичайно вони оформлюються як прості. Але номінативні речен­ня з екзистенціальним значенням можуть зустрічатися і в склад­них реченнях, як, наприклад, у такому контексті:

І вже я не ходжу, а тільки літаю, ледве торкаючись лугу., Вбігаю в ліс — гриби. У лози — ожина. В кущі — горіхи. В озері воду скаламучу — риба. (Довж., Зачарована Десна).

Але частіше номінативні речення являють собою самостійні синтаксичні одиниці. В залежності від контекстуальних умов вони мають різні стилістичні призначення. Можна визначити такі їх функціональні різновиди:

а) Номінативні речення описового кон­тексту. Такі речення зустрічаються в поетичних описах кар­тин природи, життя і праці; вони можуть сурядно сполучатися як між собою, так і з реченнями інших типів. Приклади:

1. І яр, і поле, і тополі,

І над криницею верба Нагнулася, як та журба Далеко в самотній неволі.

Ставок, гребелька і вітряк З-за гаю крилами махає.

(Шевч.).

2. Вечір. Прохолода.

В селі дзвенить криниця повновода,

Собаки гавкають.

(Рил., Марина).

3. Прекрасна осінь 1935 року, тиха й суха. Диканька, Мир­город, Сорочинці; на сонці іскриться блакитний Псьол, крутить стародавні млини... (Ян., Дорога на Запоріжжя). 4. І знову встають згадки: наш двір уночі, стіжок сіна під старою роз­логою яблунею, а над нами тремтить угорі сузір’я — от-от випадуть із нього зорі, як дорогі камінчики з голубої брошки. (Вас., Вітер). 5. Другого дня стара черниця розповідала про Аннушку моїй матері... Звичайна купецька історія: дочка-оди- ниця... Наймит Вася... Батько-самодур... Фінал — монастир­ські стіни... (Там же).

Номінативні речення зустрічаються в цій функції і в описово- пейзажних ремарках драматичних творів, як, наприклад:

1. Провесна. По узліссі і на галявині зеленіє перший ряст і цвітуть проліски та сон-трава. (Л. Укр., Лісова пісня). 2. Гли­

бокий яр. Під горою ліворуч гарненький домок Сірків з сад­ком; за ним баркан і знов якийсь садок і домок, праворуч — гора, баркан, а далі — яр, На дальній горі видно Київ. Ве­чір. (Стар., За двома зайцями).

Але найбільш широко номінативні речення взагалі і особливо ^в контекстах описового характеру використовуються у мові художніх творів, призначених для відтворення на екрані. У кі­ноповістях, у кіносценаріях номінативні речення так само, як і ремарки в драматичних творах, визначають тло, на якому роз­гортаються події, але в перших вони вживаються значно частіше, ніж у других, — відповідно до більших мобільних можливостей кіномистецтва порівняно з драматургією. Наводимо приклади:

1. Вечір. Степ. Заходить сонце. Увесь небосхил охоплений полум’ям, наче заграва далеких пожеж. (Гол., Літа молодії)

2. Пісня. Хвилюється буйна пшениця. (Там же). 3. Небо, хма ри, літак. То підіймаючись над хмарами, то пронизуючи їх мов стріла, летить він на схід. Невимовної краси картини розкри ваються перед льотчиками. Радянська земля пропливає перед ними без кінця й краю — Волга, Уральські гори, зелена си бірська рівнина. Байкал. (Довж., Аероград). 4. Вечір. Тиша Штаб. Входить Щорс, чорний, як земля, мокрий. (Довж. Щорс). 5. Вітер і дощ. Ніч, якої ніхто з живих не забуде. (Довж. Поема про море). 6. Співають удвох. Степ, місяць, Дніпро (Там же).

б) Номінативний вступ. У такій функції номіна тивні речення вживаються на початку твору або його частини розділу, абзаца тощо. їх призначення — назвати явища, предмети що створюють певну ситуацію, зовнішню обстановку — тло, на якому розгортається зміст дальшої розповіді. Приклади:

1. Неділя. День випав якийсь хмурий. Дощу не було, тільки десь сонце заховалося, небо сірими хмарами обмазалось. (Мирн., Хіба ревуть...). 2. Ось ранок... Ясний та погожий ранок після короткої ночі. Зірочки кудись зникли —• пурнули в синю бе^ зодню блакитного неба... (Мирн., Серед степів). 3. Жовтень... Мітинг на заводі. Люди, колеса машин, червоні полотна... Ти­сячі гарячих тіл злилися в одно величне й грізне тіло. З вул­каном замість серця і з безліччю стиснутих до болю в пальцях рук. (Гол., Червоний роман). 4. Мури, мури, грати, кайдани, рушниці, замки... Золоті надії, дитячі химери,—розбило, роз­віяло, як грім пір’я. Кинуло за високі стіни, між темні вікна. (Вас., Осінній ескіз).

в) Номінативні речення для вираження масовості зображуваного. Такі речення складають­ся в групи, вимовляються з перелічувальною інтонацією. Номіна­тивні члени можуть мати збірне значення або означати процеси, дії, що утворюються з участю багатьох діячів. Приклади:

1. Волга, зелень, сонце, вулиця,— військо, молодь, дітвора...

І до міста тепло тулиться жовто-сизая гора.

(Тич., Саратов).

2. Вертає Чіпка в село. Йде вулицею мимо шинку; роздив­ляється, прислухається. Там люди сновигають; там чоловіки бідкаються своїм убожеством та лютими морозами; там моло­диці сваряться через тин... Коло шинку кріпаків ціла юрба, позбивались у купу. Крик, гук, спірка, змагання... (Мирн., Хіба ревуть...). 3. І виплітали його думки в темній темряві страшну картину січі... Гук, крик, бій; дим застилає все поле, аж очі ріже, огонь, як з пекла, то з того, то з другого боку; бряжчать шаблі; гуркають гармати... (Там же).

г) Номінативні речення з посиленим емо­ціональним забарвленням. Найчастіше вони мають окличне інтонаційне оформлення. Можуть сполучатися з вигуками, іноді й самі функціонально наближаються до них. Приклади:

1. А коли б хто спитав діточок: де ваші сорочечки? де ваша одежинка? — дітки тому покажуть, що їхні сорочечки сохнуть он тамечки на березі, а іншої одежинки в їх нема. А зимою? А у холод, у морози? Зима, холод, мороз! Оце негарний час! (Вовч., Дев’ять братів...).

2. Минули літа молодії,

Холодним вітром од надії Уже повіяло. Зима!

(Шевч., Минули літа молодії).

3. — Іди, хто його зна куди й що!

• Та куди «йди»? — питаю.

• Та на той край... Та не був зроду та зайди... А треба йти... Ех, життя!—та й рукою махнув. (Тесл., За пашпортом).

4. Іде пішоходом, похнюпившись, сердитий, сумний. Тут ось і там в’ються кокарди, погони, гудзики; усяких кольорів па- нії, панночки. Такі вони противні йому.

• У, пики! — стискає зуби.

Трамвай дзеленчить, карети гримлять, будівля стоїть вели­чезна така, золото ось і он сяє в крамницях.

• У, багачі чортові! — з злістю шепоче. (Тесл., Тяжко).

5. Пряма мова та інші способи індивідуалізації мови в контексті

Характеризуючи синтаксичні ознаки різних стилів української мови, ми досі звертались до аналізу письмових текстів здебіль шого однорідної контекстуальної будови, зумовленої мовно-стилі­

стичною традицією і нормами літературної мови, в яких знахо­дять своє конкретне виявлення характерні властивості даного сти­лю. Однак текст, побудований в тому чи іншому стилі, характери­зується не лише його власними лексико-граматичними і специфіч­но-стилістичними ознаками, але й текстовими елементами, з яких він компонується. В окремих випадках виникає потреба внести в авторський текст матеріал, узятий з іншого літературного дже­рела, або такий, що передає мову іншої особи. Текстовий мате­ріал, що автентично, з посиланням на джерело, переноситься: автором у його твір, як це буває в діловій мові, в науковій, су­спільно-політичній, публіцистичній літературі, являє собою ци­тату. Абсолютна смислова точність змісту, дослівність лексичного складу і автентичність граматичної будови тексту є обов’язковою умовою цитування, яке може вважатися одною з композиційних ознак текстів згаданих стилів. У деяких різновидах ділової, зокре­ма юридичної документації, потрібна точна фіксація (в змісті і засобах вираження) мови тієї чи іншої особи і включення, своє­рідне «вмонтовування» такої мови в текст — за тими ж принци­пами, що й цитування текстового матеріалу.

Як цитата, так і мова тієї чи іншої особи може бути передана автором і своїми словами і тоді синтаксично зливається з автор­ським текстом.

У художній літературі широко запроваджується пряма й не­пряма мова, яка має особливе художньо-зображувальне призна­чення.

1. Пряма мова та її стилістичні функції

Зображувані в художньому творі персонажі живуть, діють, обмінюються думками, висловлюють свою волю, почуття — все це знаходить своє вираження в конструкціях з прямою мовою. Худож­ньо-зображувальне значення прямої мови надзвичайно велике, її функції багатогранні. Вона домінує у драматичних творах. У тво­рах інших видів і жанрів вона також є важливим засобом худож­нього зображення. Діалогічна пряма мова виражає запитання, відповіді, різні емоціонально насичені висловлювання тощо — і відповідно до цього зумовлює окличне і питальне інтонаційне оформлення речень. Користуючись конструкціями прямої мови, художня література досягає глибокої експресивності і високої художньо-естетичної якості.

У прямій мові відображається обмін думками між літератур­ними персонажами, боротьба поглядів, думок, ідей і под., в чому виявляється й характер, світогляд, взаємовідношення між людь­ми тощо. Так використовується пряма мова в такому, наприклад, уривку з «Поеми про море» О. Довженка:

Мені хочеться сказати Кравчині кілька добрих слів, але

він не хоче їх слухати.

• Не можу я співати й танцювати, не дратуй мене, не при­гноблюй.

• Сам ти себе пригноблюєш.

• Залиш, не хочу слухати, хоч ти й лауреат.

• Не буде тобі радості, поки ти будеш робити одне, а ду­мати друге.

• А що я мушу думати? Я вирубав сьогодні вранці сад біля криниці, з якої ми з тобою колись пили воду, пив мій батько і дід. А зараз я руйную. Це ж не міська квартира: взя­ли речі в чемодани,— до побачення. Це хата!

• Халупа. Адже на горі тебе чекає новий дім.

• Я тут народився, спогади заповнюють душу, зрозумів?

• А ти стань вище! Думай про море, про Нову Каховку!

Синтаксично автономна в своїй будові, пряма мова органічно зростається з іншими компонентами тексту, в зв’язку з якими й виявляються її характерні функції та стилістичні властивості.

Пряма мова звичайно вкладається в уста окремих персонажів літературного твору. Але нею можуть виражатися думки, настрої, почуття мас, групи осіб, як, наприклад, у такому уривку з роману П. Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»:

Коло шинку кріпаків ціла юрба, позбивались у купу. Крик, гук, спірка, змагання...

Одні викрикують:

• Що вони нас дурять?.. Що вони над нами знущаються? Ще якісь два роки видумали?., ще трохи?!

• А видно, ще трохи,— одказують другі.— Так вони, бач, намовились, щоб не зразу свої панські руки покаляти...

• Кат їх бери, з їх руками! — озиваються треті. — Вони звикли чужими жар загрібати...

• Еге ж... А тепер прийшлося своїми, так вони хоч ще два роки!

• Так-то, видно, їм наші руки подобались,— рішає сиво­головий дід.

• Ну, стривай! — кричить знову хтось з гарячіших,— Тільки дійде до царя чутка, що вони й його й нас дурять,— знатимуть вони! Він їх зараз у кріпаки поверне, а нас панами поробить...

У супровідному контексті при прямій мові такого призначен­ня фігурують підмети із загальним значенням групи, маси діячів, як, наприклад, у наведеному уривку: одні, другі, треті, гурт, кілька голосів', пряма мова індивідуального мовлення в таких ви­падках може відноситись до неозначеного мовника, як, наприклад, в уривку: хтось з гарячіших, хтось з гурту, неймовірний, гаря­чий і под.

У прямій мові віддзеркалюються різні життьові, соціальні відносини і стосунки між літературними персонажами, їх почут­

тя, характери і под. Це знаходимо і в такому уривку з «Fata mor­gana» М. Коцюбинського:

Економ світить до пана чолом, а на бронзовім обличчі, де завжди блукало сонце, пан бачить якийсь неспокій.

• А що там, Яне?

• Прошу пана, сьогодні не можна почати жнива.

• А то чому? Хіба Ян не загадував вчора?

• Ціле село оббігав, прошу ласкавого пана, та ніхто на роботу не вийшов. Не хочуть жати по нашій ціні.

• Як то не хочуть?

Пан стрепенувся. Забастовка? У нього? Пан чує образу. Він знає, що по селах були забастовки, але щоб в нього, коли він завжди був добрий для хлопа, не раз дарував спаш, а його жінка ніколи не відмовляла хворим в порошках хини, олійку і арніковій примочці... Він ще раз хоче почути:

• Ян каже — не хочуть?

• Так, прошу пана.

• Звичайна справа. Масти хлопа хоч медом, він вкусить, наче гадюка.

Пан зазирає в вікно. Сонце тільки що встало.

• Ну добре. От що... зараз мені на коня і духом до Ямищ. Нанять ямищан. Коли не схочуть, набав ціну.

• Слухаю пана.

• Лайдаки!

Ця розмова поміщика з економом відображає, з одного боку, владний тон кріпосника, що звик завжди і всім наказувати («Зараз мені на коня і духом до Ямищ»), його зневагу до селян («Лайдаки!»), а з другого,— покірливість, лакейство економа в доборі слів і виразів у розмові з паном («Прошу пана», «Слухаю пана»).

Прямою мовою, особливо ефективно в поєднанні з авторським контекстом, виражаються внутрішні почуття, переживання літе­ратурних персонажів. У цій функції пряма мова використана, наприклад, у такому уривку з «Fata morgana» М. Коцюбинського:

— Ти що тут робиш?

Маланка витріщила очі і зупинилась на порозі. На припічку горів трусок і кипіло горнятко. Андрій дививсь на вогонь, весь червоний і захоплений. Маланка несподівано заскочила його, і він осміхався непевним, придуркуватим усміхом.Маланка приступила до печі, одсунула горнятко і зазирнула в нього.

• Ти рибу вариш? — поспитала вона наляканим голосом і вся пополотніла.

Андрій метнувся на місці, засунув знов горнятко, обкидав його жаром і мовчки осміхався.

• Чуєш, Гафійко, він рибу варить!.. — скрикнула Маланка. В голосі її чувся такий жах, наче в горнятку щонайменше

варилось людське м’ясо.

• Здурів! здурів! Ій-богу, здурів... — кричала Маланка, бігаючи по хаті, як на пожежі.

Відтак зупинилася перед Андрієм, сплеснула руками і, не розтуляючи їх, видивилась на його здивованими, повними обу­рення і жаху очима.

Він рибу варить! Лина, що спіймав уранці! Такого ситого! Що важив найменше чотири хунти! Не відніс у двір, не спро­дав панові! Ой, світ кінчається! Такого ще й не було, відколи Андрій рибу ловить. Вони ніколи не з’їли ще більшої риби, яку вживають пани. За такого линка можна б узяти зо два злоти, а він його зварив!

Усе це, з плачем, викрикнула Маланка Андрієві в спину при булькоті горнятка та потріскуванні сухого труску.

Андрій намагався обернути все в жарт.

• Не скигли, стара, сідай та попоїж рибки. Нема м’яса,

як свинина, нема риби, як...

І він одніс горнятко на стіл та насипав в миску юшки.

• Тріскай сам, бодай ти не видихав! Ми пухнемо з голоду,

в хаті ні кришки хліба, а він рибу варить!

Пряма мова в устах Маланки виражає страшне обурення Анд- рієвим вчинком («За такого линка можна б узяти зо два злоти, а він його зварив!»). Письменник вставляє в текст лише окремі речення прямої мови, цілий же зміст її подається невласне-прямою мовою; але в кінці, в кульмінаційній точці сварливої розмови, знову включається пряма мова, що вибухає лютим прокльоном вкрай розгніваної жінки.

У прямій мові, якою письменник наділяє своїх персонажів, відображається не лише внутрішній стан людини, але й зовнішні умови її життя, її соціальне оточення, особливості місцевої жи­вої діалектної мови, як, наприклад, у такому уривку з повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків»:

Іван прокинувсь.

• Вставай, _:— будила його Марічка. — Вставай і ходім.

Він глянув на неї і анітрошки не здивувався. Добре, що

Марічка нарешті прийшла.

Підвівся і пішов за нею.

Вони мовчки здіймалися вгору, і, хоч була вже ніч, Іван виразно бачив при світлі зірок її обличчя. Перелізли воринне, що одділяло царинку од ліса, і вступили у густу заросль сме речок.

• Чогось так змарнів? Це ти недужий? — обізвалась Марічь п,

• За тобов, душко Марічко.*.. за тобов банував... — Це питав, куди йдуть. Йому було так добре з нею.

• Ци пам’ятаєш, серце Іванку, як ми сходились тут, у сему лісі: ти мені йграв, а я закладала свої руки тобі за піню та й цілувала кучерики любі?

• Ой, пам’ятаю, Марічко, й повік не забуду...

В мові Івана й Марічки звучить гуцульський говір, який ху­дожньо гармоніює із зображенням природи Гуцульщини, з по­бутом, повір’ями, переказами, фольклором її населення.

2. Авторський контекст при прямій мові

Авторський контекст у більшості випадків супроводить пряму мову, вживаючись при ній препозитивно і постпозитивно — після закінченої прямої мови або після її частини.

Супровідний контекст передає велике багатство різноманітних відтінків мовлення, які знаходять своє вираження в конструкці­ях з прямою мовою. Через супровідний контекст можуть бути передані стильові відтінки мовлення, що виявляються в співвідно­шенні граматичної структури авторського контексту і прямої мови; в ньому можуть виражатися настрої, почуття, різноманітні відтінки емоціонального забарвлення тощо.

Розглянемо різновиди супровідного контексту за його функ­ціональними і структурно-граматичними ознаками.

а) Препозитивно-супровідний контекст з опущенням присудка, з яким логічно пов’язується зміст прямої мови. Такі конструкції характерні для розмовної мови і художніх творів, побудованих в її характері. Приклади:

1. — Виходь же на улицю.

А Маруся:

• Вийду, вийду. (Тесл., У городі).

2. Дивиться Глива на його, здоровий, пикатий такий.

• А чого це ти, Якиме, заледачів так? — каже.

Наймит: — Нудить мене, так нудить... голова болить.

• Гм! Швидше треба.

Наймит нічого. Береться за сніп.

А я: — Він хворий. (Тесл., Поганяй до ями).

У препозитивно-супровідному контексті з опущенням присуд­ка можуть бути члени речення, що вказують, до кого звернена мова, в якому тоні йде розмова тощо. Приклади:

1. — Це ти? — кажу.— Як живеш?

А вона, мов крізь плач аж:

• Та оце ж, оце ж так!.. Іду, посилали в місце в одне, а

вони й... напали. (Тесл., У городі).

2. Кинув цигарку потухлу Давид і підвівся з землі, речовий

мішок перекинув на плечі:

• Прощай, товаришу,— до орача.— Як же тебе хоч звати?

• Ільком. А тебе?

• Давид Мотузка. (Гол., Бур’ян).

б) Супровідний контекст, у якому після прямої мови (іноді й перед нею) вживається присудок, що визначає характер говоріння.

Такі конструкції також часто зустрічаються в розмовній мові. Приклади:

1. —Бач який!—казала сердито Галя, держучи вже в одній руці машкару й сердито блимаючи на Грицька очима.— Підожди, я ще батькові твоєму розкажу, як ти слухаєшся вчи­тельки. (Вас., Божественна Галя).

2. З сірого гомону виривались окремі слова.

• Хвалити бога, діждались люди...

• Всім буде, всім стане,— дзвеніла Маланка.

Вітер рвав ті слова і кидав назад:

• Всім стане, наша земля... (Коц., Fata morgana).

У переказах з прямою мовою супровідний контекст звужується до однослівної будови з уживанням присудків кажу, каже, напри­клад (з гуморески О. Вишні «Про мудрого зайця»):

Сиджу собі, відпочиваю...

Аж раптом повз мене заєць тільки — шурх!

Я на нього:— Тю!

А він мені: — Не тюкай,— каже,— я не тільки твого «тю» не боюсь, я на всі сирени і на всі фари з усіх автомашин, усіх, які є на світі, марок, на всіх на них поклав я всі чотири лапки!

• Дивись,— кажу,— який хоробрий! Ану,— кажу,— під­ходь! Такого ще не бачив!

• І підійду,— каже заєць.

І підійшов.

• Так чого ти,— питаю,— такий хоробрий?

• А того,— каже,— що я рекордсмен!

• Рекордсмен?

• Так! Рекордсмен! Я за своє коротке життя вивів із ладу вже двадцять автомашин.

в) Супровідний контекст з іменником голос та іншими іменни­ками, що означають процес говоріння описово-метафорично. Такі конструкції також досить поширені, особливо в розмовній мові. Приклади:

1. — Буде вже вам чепуритисяГ— пробіг густий голос по хаті.

І мати, і хлопчик обернулися. У дверях стояв низенький,

натоптуваний чоловік, з лисиною на голові, з круглим, гладко виголеним лицем. (Мирн., Товариші).

2. А з туману, як з хмари, плив голос і падав між люди.

• Вся земля наша, одвіку, бо кожна грудка, кожен упруг политі потом, погноєні кров’ю трудящих. (Коц., Fata mor­gana).

3. їхали деякий час мовчки. Тяжке горе, видно, гнітило Данькового пасажира...

• Найматись, мабуть? — першим порушив мовчанку Данько.

• Та ні... Сина їду визволяти. (Гонч., Таврія).

4. Левко, стежачи за птахом, підвівся на санях і раптом по­перед себе побачив, як біля насипу, недалеко від смолокурні, відділилася висока незграбна тінь, вона теж, мов сова, була грубо закутана в якесь темне шмаття.

• Стій! Хто їде? — моторошно розкололася лісова тиша. (Стельм., Хліб і сіль).

5. — Давиде, чуєш, Давиде, вставай! Уже ранок! — гуде ЇЇ глибоке контральто, і навколо дівчини аж до горища оживає холодне повітря. (Там же).

г) Супровідний контекст із визначенням попутної дії — пози, руху тощо. Такі конструкції сприяють особливій образності у зображенні мовлення, що зливається з іншими діями того, хто го­ворить, у зображенні руху, зовнішнього виду, манер, виявлення почуттів персонажа, якому належить пряма мова. Приклади:

1. Тільки що мати одійшла, як ціла купа бублейниць кину­лась на їх і трохи не збила з ніг: поміж народом, наче в’юн, звивався щось за хлопець.

• Лови! лови! — гукали бублейниці і мчали, мов вітер. (Мирн., Товариші).

2. — Ходім,— торкнув соцький Семена, відчиняючи двері. (Коц., Ціпов’яз).

3. — Навести козаків!..— знизав плечима Аркадій Петро­вич, знов заходивши по хаті. (Коц., Коні не винні).

4. Вранці мусиш наварити каші, в пору поїння отари — на­тягати води з степового колодязя, поналивати в жолоби. Зробив­ши це, запитуєш атагаса, де буде отара увечері.

• Там,— махне атагас рукою в степ.— За отією могилкою... (Гонч., Таврія).

5. — Доброго здоров’ячка, Аркадій Валеріановичу,— низь­ко вклоняється Майборода, і поверх його зігнутої спини вору­шиться хмиз. (Стельм., Хліб і сіль).

6. — То як, Левку? — націлюються на нього поморщені при­хованим лукавством бровенята.

• Ну, що ж, тоді розкажу, щоб менше всякі такі таляпали язиками,— невідомо кому пригрозив важким кулаком. (Там же).

д) Супровідний контекст невисловлюваної прямої мови. Такий контекст відзначає, що пряма мова лишається тільки в думці роз­повідача. Приклади:

1. — Що за оказія така? — дивуючись, думав сам собі Іван Микитович і тільки* здвигував плечима.— Що воно за знак? Чи то на добро, чи на лихо? (Мирн., П’яниця).

2. — Справді, світ інший настає,—думала стара,—бо брат з брата дурнісінько гроші цупить, не соромлячись ні людей, ні бога. (Коц., Ціпов’яз).

3. Дзвонар сміхотливим поглядом провів дівчину і захопле­но подумав: «Коза. Росте на чиюсь голову». (Стельм., Хліб і сіль).

е) Супровідний контекст з визначенням настрою, переживань того, кому належить пряма мова. Такий контекст є засобом емоціо­нального забарвлення висловлення з прямою мовою. Приклади:

1. — Добре, добре, мамо, спасибі вам. Усе буду робити, як ви кажете,— відказував Іван Микитович.

• О-ох! робитимеш!—сумно промовила Марина Костян­тинівна, і сльози залили її очі, так що вона і світу білого не побачила.

• От уже й сльози! — крикнув Микита Іванович,— ну, чого ти плачеш? На той світ проводжаєш чи що? Слава тобі, господи, що так випало! Хай їде, послуже, побачесвіту і лю­дей... Тут де б радіти, а вона — плаче...

• Та як же? як же? — схлипуючи відмовила Марина Ко­стянтинівна,— воно таке мале, безздоровне...—На цьому сло­ві голос її обірвався, і вона залилася гірким плачем. (Мирн., П’яниця).

2. Вона стояла напроти парубка, як намальована,— наче ма­нила його своєю дивною красою. Не спускаючи її з очей, він відходив до неї.

• Чого ти тут ходиш? — обізвалась вона перша.

• А ти чого хліб толочиш? — не зовсім ласкаво одказав він. (Мирн., Хіба ревуть воли...).

3. — Батька замордували і вас на край світу женуть,— ту­жила Яресчиха, прощаючись з дітьми.— Хай би їм і Таврія і перетаврія, окаянним... Не для них, загребущих, ростила я вас, ночей над вами недосипала... Хто доглядав, а кому дістає­тесь!

• Мамо, не треба,— гірко заспокоювала Вустя матір.— Не в неволю йдемо, не навіки ж!.. (Гонч., Таврія).

є) Супровідний контекст з характеристикою мовлення з погляду взаємовідносин між учасниками діалогічної мови. Приклади:

1. — Що се,— кажу,— пане Якове, надувсь, мов кулик на вітер?

• Якого там кулика ви видумали, дядьку!— пробурчав.

• Може, притомився, хлопче?

• Ні,— одрізав, та й знов іде мовчки. (Вовч., Викуп).

2. — Так, кажете, земляки, що не святі горшки ліплять?— весело задирався до опішнянців Андріяка.

• Розучились уже святі,— в тон йому відповідали земля­ки.— Тепер нам передовірено...

• Овва!

• А ти ж думав! (Гонч., Таврія).

3. Коли Лісовський їхав на Камчатку, він, прощаючись з Левченком, напівжартома сказав йому:

• А може, майнемо разом на північ?

І тоді Степан Васильович, посміхаючись одними очима, від­повів йому:

• І тут нам не по дорозі: ви своїм коштом їдете на північ, а мене туди тільки можуть повезти на казенних харчах. (Стельм., Хліб і сіль).

ж) Супровідний контекст з відтінком мимовільності, необду­маності, несподіваності, раптовості того висловлювання, що пе­редається прямою мовою. Приклади:

1. — І все-таки ваша челядь навіть не мріє про такі житла, в яких живуть вівці.

• Бо ковбаса не для пса! — раптом з серцем вихоплюється у Стадницького. (Стельм., Хліб і сіль).

2. — Ти що, парубче, може, товчеників захотів? — нарешті вирвалося у Левка.— А то нам втрьох не довго ребра полоско­тати,— поклав руки на Григорія і Данила. (Там же).

3. — Ну й штучка цей учитель! -— мимоволі вирвалось у Стадницького. (Там же).

з) Супровідний контекст, в якому виражаються вольові спо­нуки до висловлювання того, що є змістом прямої мови. Приклади:

1. — їжте, їжте, Терентію, не сумнівайтесь,— припрошує Мар’ян і невміло всовує кусень в червоні пальці дукача. (Стельм., Хліб і сіль).

2. — Говори! — наказує дід, і Максим бачить, як на його шиї набухають грубі, покривлені жили. (Там же).

3. '— Пити! — волав увесь край, знемагаючи від спраги.

• Пити! — шелестів пошерхлими губами заробітчанський люд на шляхах. (Гонч., Таврія).

4. — Скажете Гаркуші,— звеліла Ганна,— щоб мою пайку вам віддав.. Або краще я сама скажу. (Там же).

и) Супровідний контекст з вираженням мети, призначення ви­словлювання. Приклади:

1. — Який гарненький хлопчик,— сказала Ганна Лавренко при зустрічі.— Жаль тільки, що загорів дуже, засмаглявів, як циганчук. Чи ти, може, циганчук і є?

Валерик скраснів, як іскра.

• Він агрономчук,— пояснив Данько, вважаючи, що в та­кий спосіб звеличує друга.— Бачите, кокарда? Це він в агроно­мічній школі вчився... (Гонч., Таврія).

2. — До Шмідта, дівчата, не ставайте,— попереджував ба­кенщик,— але й до отих чумаркастих теж не спішіть... (Там же).

3. Коли вивчився грати зорю, атагас його похвалив:

• Учись... Може, ще спасибі мені коли-небудь скажеш. (Там же).

4. — Чом і досі не бачу сніданку на столі? З Давидом не на- хихикалася?

• Це я сказала, щоб пізніше подала до столу,— заступа­ється за наймичку Дарина. (Стельм., Хліб і сіль).

і) Супровідний контекст з різними поясненнями і додатками до прямої мови. Приклади:

1. — А-а-а, Щербинин виводок,— пізнає пан, і тонесенькі зморшки сміхотливо грають обабіч його тугого кібчастого носа.

• Гляньте-но, скільки в’юнів наловили. Та все один в один,— дивується і водночас підхвалює рибалок Левко.— Це талан треба мати. (Стельм., Хліб і сіль).

2. — Будемо битися, брате,— Григорій цупкіше стискає ру­ками рожен.

• Вони берданками, а ти дрючком?

• Все ’дно будемо битися до смерті! — на обличчі Григорія така рішучість, що Левко криво посміхається і з розгону бере крутий вигін до хутора пана Варави.

• Інакше нема куди! Пан чи пропав! — відповідає на ні­ме питання Григорія. (Там же).

3. — Чого ти така сьогодні, Лялю? — звернула на неї ува­гу Іллєвська, яка завжди звикла бачити Лялю з одвертим усміх­неним обличчям, привітним до всіх.— Наче привезена... Від людей одвертаєшся... (Гонч., Земля гуще).

4. — А я думала, що ти й досі лежиш,— говорила Ляля, коли вони пройшли через кухню до Сергієвої кімнати і залишились самі.— Вирішила відвідати. (Там же).

ї) Супровідний контекст, що вказує на сприйняття прямої мови іншою, сторонньою особою, що не бере участі в розмові. При­клади: ^

1. — Так бач, що воно за панночка? — підчула вона, як раз казала Оришка Кирилові.— Я думала, добре що, аж воно — тьфу!

• Не наше засіялось, не наше воно й буде! — понуро од- казав Кирило. (Мирн., Повія).

2. Нарешті, ті ж численні Оленині руки, підхопивши по­молоченого Гаркушу в повітря і добре розмахавши, кинули його з сіновалу геть за огорожу.

• Проклятий Сірко,— почувся йому вслід чийсь басови­тий, явно змінений голос.— Мені було показалось, що вовк лізе!

• Це не Сірко,— заперечив інший голос, теж змінений до невпізнання.— Це, видно, цеповий з хуторів забіг: шия наголо нашийником обшморгана. (Гонч., Таврія).

3. А в цей час близнята, які збилися біля стайні, чують, що повз оселю скачуть полісовщики.

• Де вони в дідька поділися? — пізнають занепокоєний голос Октава Пігловського. (Стельм., Хліб і сіль).

й) Супровідний контекст, що підкреслює заперечення, визна­чене в прямій мові. Приклади:

1. — Що їхні обіцянки... Пообіцяє, а потім обдурить і кине.

• Ні, обдурити себе я не дам,— суворо заперечила Ганна і примовкла. (Гонч., Таврія).

2. — Твої збитки, раз на те пішло, на себе беру,— розщед­рився Плачинда, сердито ворушачи ніздрями і клешнями ву­сів.— А як же, на себе, де вже моє не пропадало!

• Е, ні, хай не пропадає: не хочу тебе зобиджати,— рішуче

заперечує Омелян. (Стельм., Хліб і сіль).

к) Супровідний контекст з описом або характеристикою особи, якій належить пряма мова. Приклади:

1. — Та буде вам! Годі! — гукав чоловік з чорними усами, а з сивою, як лунь, головою.— Знайшли коли реготатися!.. Ка­жіть краще: що робити. (Мирн., Хіба ревуть воли...).

2. — Хе! — спідлоба оглядаючи Романа, дивується кряжи­стий Левко Щербина, точнісінько таке саме здивування перехо­дить на обличчя його широкошиїх братів-близнюків Данила та Григорія; вони теж говорять: «Хе!»

• Тепер, хлопче, нажив собі ворога до кінця віку,— вити­

раючи рукою очі, сміється одноліток Романа, циганкуватий, крутоплечий Юрій Дзвонар.— Та ще якого ворога! (Стельм., Хліб і сіль).

3. — Чого, бабо, притарабанилася? — неласкаво запитав пи­сар Чайчиху, і його щоки, перехоплені вище рота глибокими борозенками, видули невдоволення. (Там же).

л) Супровідний контекст, що вказує на невизначеність особи, якій належить пряма мова. Приклади:

1. — Хто там? — обізвався Петро Федорович.

За вікном почувся гомін.

• Одчиніть,— донеслося знадвору. (Мирн., Товариші).

2. — Треба, хлопче, і міру знати! — пролунало йому вслід.

• Тікай краще, поки не пізно!

• Бо тут везе-везе та й перекине. (Гонч., Таврія).

3. Загуркотіло й попідвіконню у Яресків, дрібно забараба­нило в шибку:

• Тітко Мотре, до зборні! (Гонч., Перекоп).

У вигляді прямої мови можуть подаватися в контексті вигуки і різні звуковідтворення. Наприклад:

1,— Туру-туру... та!.. Туру-туру... та! — пронизує куряву домінуючий голос сурми, котиться по майдану, б’ється об муро­вані стіни церковці, а далі лине в просторі до далеких, сяючих блакиттю гір, до синіх лісів, що суцільною лавою підпирають крайнебо. (Коц., Пе-коптьор).

2. — A-a-a...— котилось ближче щось дике, і чулись в ньому і брязкіт скла, і окремі крики, повні розпуки та жаху, і тупіт ніг великої юрми. (Коц., Він іде).

3. Невласне-пряма мова

Невласне-пряма мова є такою конструкцією, в якій мова зобра­жуваного персонажа передається як мова третьої особи, проте збе­рігаються, по можливості, індивідуальні особливості цієї мови, її лексичні і граматичні риси, манера висловлювання, емоціональ­не забарвлення і в якійсщмірі інтонація, ніби «приглушена», вна­слідок злиття мови автора і мови персонажа.

Невласне-пряма мова вживається в художній літературі як особ­ливий стилістичний прийом своєрідного «проникнення» автора в думки і почуття зображуваного персонажа, внутрішнього художньо­го розкриття образу.

Наводимо приклад з «Fata morgana» М. Коцюбинського:

Андрій поглядав на розвалені кам’яниці і радісно хитав го­ловою.

— Га! вже воно так довго не буде!., вони як візьмуть у свої руки, то швидко пустять пару!

«Вони» — були німці чи чехи, а може й євреї, що перед шість­ма роками приїздили оглядати згорілу сахарню. Хоч потому ніхто вже не цікавився руїнами, Андрій не покидав надії, що ось-ось ке видко як наїдуть пани, усе полагодять і пустять фа­брику.

Ну, а тепер він певний, бо панський пастух Хома Гудзь шеп­нув йому тоту новину. Хома хоч ходить біля товару, та все ж ближче до панів, бо треться коло них. Буде фабрика, буде)..

Бо то, пане добродзею, чиста загибель тепереньки чоловіко­ві: заробити нема де, землі зроду не було, комірне плати, кру­гом злидні, а їсти мусиш! Та! велике щастя — латочка землі!.. Крутиться оден з одним на своїй скибці, а сам ходить чорний, як земля... а їсть не краще за того, що нічого не має... Хазяї!..

Андрій з презирством чвиркнув крізь зуби.

От фабрика, то вже щось інше. Не страшна тобі ані посуха, ані дощі. Робота чиста, рівна. Прийде термін — бери гроші...

І він тоді пив пиво... На готові. Чисте, золоте, холодне пи­во... Тьфу! слина котиться...

Думка була: підросте Гафійка, найметься на фабрику. Де б вона заробила стільки?! І швидше віддала б ся. Авжеж... Та- же то гурт, знайшовся б такий, щоб посватав. Апаратчик або слюсар... Нехай стара не дурить голови ні собі, ані дівці: ха­зяйський син не візьме убогої,— не такий світ тепер. Авжеж...

Його думки пливли далі. Такі легкі, такі прозорі, мов вес­няне повітря...

Як бачимо, автор розпочинає уривок прямою мовою, дає пояс­нення її змісту, далі включає невласне-,пряму мову («Ну, а тепер

він певний...»), вставляє іноді свої зауваження і подає кінцівку («Його думки пливли...»), яка відзначає, що все висловлене є змі­стом думок Андрія, його мрій про фабрику, про те, як позбути­ся злиднів.

У конструкціях невласне-прямої мови зберігається питально- окличне оформлення деяких речень, прийоми риторичних питань, окликів тощо. Це знаходимо, наприклад, в уривку з того ж твору:

Панас Кандзгоба хитав головою. Так, так. Нехай приходить військо, коли вже буде по всьому. Винуватих нема. Сама гро­мада їх покарала. Тоді не буде за що карати всіх. Не село бунту­вало, а тільки привідці. Коли б не вони, було б спокійно. Хто зробив забастовку? Вони. Хто забрав економію в пана? Вони. Хто гуральню спалив? Таки вони. А усім нам гинуть за них? Рішитись хати — та що там хати — може й життя.

Невласне-пряма мова може бути введена в діалогічний контекст, у якому мова одного персонажа передається прямою мовою, а мова другого — невласне-прямою мовою. Таким способом автор уникає тієї одноманітності синтаксичного вираження, яка іноді створює­ться довгим рядом діалогічної мови; разом з тим і зміст діалога ро­биться виразнішим. Приклад такого вживання невласне-прямої мови впереміш із прямою мовою в діалозі і в поєднанні з монологом, теж переданим невласне-прямою мовою, знаходимо в такому урив­ку з роману В. Гжицького «Чорне озеро»:

Ранкове сонце показалося з-за гір, як рожеве личко дитини з-за плоту, і цікаво дивиться в долину. Його тепле проміння так ніжно гріє, як подих матері. І під його пестощами так гарно мріяти, снити...

А долиною стелеться чудесна музика... Стелеться голос со­пілки, що на ній виграє лісова фея...

«Феї зустрічають ранок»,— думає художник крізь сон... Голос уже ближче, ближче, він чує кроки феї, та поволі голос змовкає, затихають кроки, і тільки водоспад шумить і потік шепоче по камінні...

Але раптом чує, що його хтось кличе.

Прокидається й швидко сідає. Перед ним стоїть і всміхаєть­ся. . тьотя Груша.

• Ви спали?

Художник неприємно збентежений несподіваною появою.

• Не знаю. Здається, таки спав. Уранці було холодно, а потім сонце пригріло, я зігрівся і заснув.

Він говорить швидко, виправдовується, як школяр, що за­снув над книжкою. Йому неприємно, що його застали сплячого.

Художник глянув на картину — була на місці. Сонце вже стояло високо.

•— Що ж вам снилось, маестро? — питає тьотя Груша, всмі­хаючись.

Він не пам’ятає, здається — нічого.

• А спали ви міцно, коли не чули, як повз вас проїжджав шаман Натрус.

Художник здивовано дивиться на неї.

Так, так, і грав на сопілці. Грав! І як грав! Він уміє заворо­жити грою диких звірів. Це рідко можна почути. Хай він жаліє, що не чув.

• Шаман спинився коло вас і довго дивився. Коли б він не побачив мене, певно, зробив би вам щось злого.

... Тьотя Груша почала розповідати про кама. Вона рада була, що може посвятити його, новачка, в такі таємниці, яких він за короткий час не встиг ще пізнати. їй приємно, що вона робить це перша, і нема нікого, хто міг би її поправити чи запе­речити. О, тут багато чого ще не знає художник, багато чого не бачив. Вона, тьотя Груша, де вона тільки не була! І на Хри­стовій горі, і на Кара-колі,— є таке озеро в горах, у перекладі значить Чорне озеро,— красота неймовірна. Йому, як художни­ку, тільки туди й їхати. І в диких глухих селах була вона, де ще відбувається камлання, цебто приношення богам кривавих жертв. І бачила кама Натруса, того, що оце проїхав у шаман­ській одежі, бачила, як він входить в екстаз. Усе вона вже ба­чила і просто заздрить йому, що все це ще у нього в майбутньо­му.

4. Здогадна пряма мова

У розмовній мові іноді надзвичайно колоритно виступають кон­струкції прямої мови, яка подається в контексті не як висловлю­вана тією особою, що їй вона приписується, а як відтворена розпо­відачем на підставі вчинків, поведінки тощо цієї особи, як здогад про її невисловлені думки. У таких випадках в конструкцію цього різновиду прямої мови вставляється частка мов {мовляв), яка і вносить у зміст висловлювання відтінок припущення, здогаду і под. Приклади:

1. А генерал тим часом не сидить, зложивши руки, не дожи­дає, поки піщанська громада самохіть підставить під ярмо шию: <Ори, мов, вельможний пане!» (Мирн., Хіба ревуть во­ли...).

2. Левко, ще не знаючи, в що обернеться уся його пригода, недобре здвигає плечима і крадькома від пана ввірчує погляд у Тодоску: чого, мовляв, чиясь устілко, комизитись тобі. (Стельм., Хліб і сіль).

3. Близнята глянули на батька. Він кивнув їм головою:

• Ідіть, хлопці, коли пан кличе,— і пильно-пильно поди­вився на Левка, мовляв, зумій, парубче, викрутитися з халепи. На тебе вся надія. (Там же).

Трапляються також конструкції здогадної невласне-прямої мо­ви, як, наприклад:

Агроном здвигнув широкими плечима, мовляв: звідки йому знати Яринині справи? (Десн., Удай-ріка).

5. Підрядно-підпорядкована пряма мова

Як уже відзначалось, в розмовній мові пряма мова легко спо­лучається із супровідним контекстом, утворюючи конструкції, що мають тенденцію до створення синтаксичної єдності. Те ж явище спостерігаємо в розмовній мові, коли пряма мова заступає місце непрямої і поєднується з авторським контекстом як підпорядкова­не йому підрядне речення.

Хоч літературно унормована мова і уникає таких конструкцій, проте в художній літературі вони іноді вживаються як ефективний стилістичний прийом і відіграють неабияку роль у створенні живого розмовного тону висловлювання.

Підрядно підпорядкована пряма мова передає чужу мову не дослівно, а приблизно, і це іноді позначається частками мов, мовляв.

Наводимо приклади:

1. А це справді — перше говорив, що й хати нові поставлю у три віконця, а потім, то й старі розвалились! Може, його на добре й учено, та, мабуть, панську істоту не переробиш! (Вовч., Горпина).

2. Пан звелів коней зупинити коло заїзного двору й повів свою молоду в кімнати. Візниці грошей дав — пообідай, а про мене й байдуже. (Вовч., Інститутка).

3. Пані того куховара дуже хвалить, що такий, мовляв, чо­ловік він хороший, так мене поважає. (Там же).

4. І весною прокинувшись вранці, коли увесь світ за вікном щебетав, як дзвінка пташка, і сонце напускало повну кімнату світляних зайців,— хлоп’ята радісно гули один одному через вулицю, даючи знати, що я, мовляв, уже встав, що мені хочеть­ся брикатися, що тобі цього теж хочеться, що ми зараз зійдемо-, ся і помчимо, не оглядаючись, до самої Ворскли, і хай шука­ють нас матері хоч цілий день, а ми собі плистимемо по річці чорними від смаги пузцями вверх до синього неба, плистимемо на край світу!.. Так або приблизно так можна б було перекласти на людську мову те, про що гули здорові червонощокі хлоп’я­та один одному в ті весняні ранки, і той гул непотьмареної пер­шої дружби запав обом їм у серця назавжди. (Гонч., Земля гуде).

5. Непряма мова складнопідрядної будови та інші близькі до неї конструкції

Непряма мова складнопідрядної будови являє собою синтаксич­ну конструкцію, за допомогою якої висловлювання тієї чи ін­шої особи автор передає не дослівно, а своїми словами, зберігаючи смисл висловлювання, а не індивідуальні риси його синтаксично-

інтонаційної будови. Синтаксично непряма мова виступає у ви­гляді підрядного речення, підпорядкованого головному, присудок якого виражений дієсловом із значенням говоріння. Приклади:

1. Я, казати правду, нікого вже й не сподівався, Андрій Маркович казав, що тільки в неділю вернеться, то я вже не ду­мав сьогодні й навідуватись сюди... (Вас., Талант). 2. Вчитель­ка не збрехала: якось побачила вона Романового батька коло церкви і сказала йому, що Роман у класі дуже пустує. Розказа­ла й про те, як Роман увалився. (Вас., Роман). 3. Одного дня Васька Глухий заявив, що сьогодні виписують Пувичку. (Мик., Вуркагани).

У непрямій мові можуть зберігатися питальні конструкції, але з послабленою інтонацією запитання, наприклад:

Сила не питав хлопця, чи не ламає це часом якихось його планів, чи згоден, зрештою, Серьожка їхати в цей невідомий хутір, чи не згоден. (Гонч., Земля гуде).

Пряма мова з питальними конструкціями при послабленні ін­тонації питання може сприйматися як непряма мова. При зміні ін­тонації це можна помітити і в такому прикладі:

Не кидаючи роботи, вона одразу завела гостинну зо мною розмову. «Як там у городі тепер? Хто править? Чи б’ють панів?» (Вас., Лісова новела).

У широкому розумінні, непряма мова як вислів, позбавлений індивідуальних конструктивно-інтонаційних рис, може виражати­ся й іншими, не складнопідрядними, конструкціями, групою кон­текстуально з’єднаних речень, стилістично наближаючись до не- власне-прямої мови. Приклад:

Вона прихилила мою голову і знишка промовила над ухом: — Кажуть — у мене талант...

Іскрою пронизало мене таємне слово, аж серце забилося.

А вона — схилила, як сирота, голову; здалося — гірко плаче. Підвела очі: горять радощами, як золоті темної ночі зорі.

Розповідала: зараз оце вона з театру. Там були з столиці гості, що наїхали до пані. Після спектаклю всі товпились коло неї, вітали її, руки стискували. І всі в одно впевняли, що у неї— талант... Що так не слід його занехаяти... Обіщали в город од­везти... учитись... (Вас., Талант).

Стилістична функція непрямої мови полягає не тільки в тому, що користування нею дозволяє розвантажувати текст від перена­сичення прямою мовою та діалогічними конструкціями; непряма мова, чергуючись у тексті з прямою, урізноманітнює засоби пере­дачі чужої мови; вона є також засобом стислої передачі змісту мо­

нологічної прямої мови,— прикладом може бути такий уривок з роману ІО. Смолича «Світанок над морем»:

Гетьман говорив про те, що становище в українській державі треба вважати вельми напруженим. Він констатував, що пов­станці, роззброюючи або блокуючи німецькі гарнізони, зараз фактично контролюють цілу Україну. Він скаржився, що пет- люрівці-сепаратисти з Білої Церкви хочуть підступно скориста­тися з революційних настроїв мас і на плечах озброєних пов­станських загонів хитро прохопитися до столиці та захопити владу до своїх рук. І гетьман наполегливо допитувався, чи може він сподіватися на реальну і негайну допомогу з боку Антанти і, зокрема, великої Франції.

Непряма мова не лише протистоїть прямій мові, поступаючись перед нею в засобах індивідуального мовлення і емоціонального вираження, як це відзначається в літературі; непряма мова чергу­ється з прямою мовою в контексті, і це є важливим прийомом під­вищення стилістичних якостей мови художньої літератури. Як ілю­страцію до такого явища чергування прямої і непрямої мови в тексті можна навести уривок з новели Ю. Яновського «Весна»:

• Полундра! — загукав Кость.— Господарі дома?

Із трюма на палубу виглянула голова з довгими вусам . страшними бровами, солідним носом і ротом, що жував.

• Якого чорта горлати? — запитала, жуючи, голова.

Кость розпочав бесіду, внаслідок якої голова піднеслася ви­ще, з’явилися широченні боцманські плечі, і сам боцман — бо­сий і непідперезаний — вийшов на палубу. Вони розмовляли голосно і в той же час дуже помалу, Аліна чула все від слова до слова. З’явився водолаз у комбінезоні й теж босий. Прийшов з носа механік у замащеній гімнастьорці. Решта команди, коли вона існувала, перебувала під палубою, лінуючись ворухнути­ся, і слухала здаля. Була обідня пора, люди щойно пообідали.

• Значить, студенти ото пливли га Канів та й стали на якір,— резюмував боцман,— приміром скажемо, доведеться вам ночувати на воді. Дивуюсь тільки, де ви в таку високу воду знайшли мілину?

Кость спитав, що це вони підіймають з Дніпра. Боцман по­глянув на водолаза й механіка, лукаво їм підморгнув і відповів Костеві бравим покахикуванням, яке мало показати, що на його судні всі вміють тримати язики за зубами. Кость нахилився до боцманового вуха й голосно вимовив назву затопленого корабля. Це скидалося на ворожбитство, бо ж посуда ще була під во­дою,— а може це начальство приїхало ревізувати? Про всяк випадок боцман випростався й лунко відкашлявся в жменю.

• Був такий момент, друзі мої,— просто й печально сказав Кость,— ви спитаєте, звідки я це знаю... Як же мені не знати, коли довелося самому затопити, щоб не дістався ворогові паро­плав...

Костеві доповіли, що під корпусом затонулого судна вже продуто відповідні колодязі для просування стальних рушників, налагоджені до затоплення циліндричні понтони,— вони ля­жуть на дно по обидва боки судна, до них причеплять кінці рушників і напомпують повітря в понтони, щоб підіймання бу­ло повільне й рівномірне.

Кость вислухав і запитав водолаза, чи не пробував той про­лазити до середини судна. Водолаз поскаржився, що там усе замулене й заржавіле, сам нечистий дверей не відірве.

— На твоє щастя, друже,— сказав Кость,— там чималень­ка міна припасована. Було наказано затопити, але з перспекти­вою підняти після війни. Щоб не витягли чужі руки, ми вла­штували сюрприз...

ІУ художніх творах іноді користуються прийомом зближення і переключення непрямої мови й прямої, чим створюється оригі­нальний колорит розмовного стилю, як, наприклад, у такому урив­ку з роману Ю. Яновського «Вершники»:

Малий чабанець (що може вивчитись на чабанчука й вийти на чабаненка і, нарешті, заступити батька-чабана) повертаєть­ся смерком додому. Його перестріває друг, повідає, як драту­валися мати і як заходилося плачем немовля, котрого покинув Данилко, і мати, мабуть, битимуть, та не треба цього боятися, ось підемо вдвох до вечері й повечеряємо, а при мені вона не би­тиме, і потім воно й не болітиме, коли гаразд наїсися, то, ви­ходить, треба добре наїстися і нічого не боятися. Вони йдуть удвох до хати і заходять у подвір’я, правнук Данило і прадід Данило, старе, як мале, казали люди, бачивши їх, і під хатою стоїть сирно, а на ньому розкішна вечеря: кислий-прекислий сирівець та ячні коржі.

5. Деякі стилістичні явища в структурі складного речення

1. Присубстантивна підрядність речень та її відношення до семантично- паралельних конструкцій іншої синтаксичної будови

Складні речення з підрядними присубстантивними можуть бу­ти семантично паралельними: а) до простих речень з однорідними присудками; б) до простих речень з дієприкметниковими зворота­ми; в) до складносурядних речень, побудованих так, що іменнико­вий член попереднього речення має своїм семантичним відповіднії ком у наступному реченні займенниковий член 3-ї особи; г) до ря­ду самостійних речень з таким же розташуванням семантично спів­відносних членів. Ці паралелі можливі, якщо частини (часткові речення) цих складних речень виражають суміжні судження про той

самий предмет (його назвою і є пояснюваний субстантивний член головного речення). Приклади:

а) Микола назгрібав торішнього сухого очерету, сухої осо­ки й розпалив багаття. (Н.-Лев., Микола Джеря),— пор.: Ми­кола, який назгрібав торішнього сухого очерету, сухої осоки, розпалив багаття.

б) Поверх стін, порослих зеленим бадиллям, стриміли висо­кі башти. (Н.-Лев., Микола Джеря),— пор.: Поверх стін, що поросли зеленим бадиллям, стриміли високі башти.

в) Коло пасіки росли на балці старі сади, а між ними поде­куди стояли здорові старі дуби з густим темним листом, ніби скелі. (Н.-Лев., Микола Джеря),— пор.: Коло пасіки росли на балці старі сади, між якими подекуди стояли здорові старі дуби...

г) 1. Дівчата вгляділи на леваді кущ калини. На калині вже червоніли кетяги ягід. (Н.-Лев., Микола Джеря),—- пор.: Дів­чата вгляділи на леваді кущ калини, на якій вже червоніли ке­тяги ягід.

2. Акації стояли саме в цвіту, заквітчані безліччю білих китиць. Вони були схожі на здорові срібні канделябри. (Там же),— пор.: Акації, що, заквітчані безліччю білих китиць, були схожі на здорові срібні канделябри, стояли саме в цвіту

Підрядні присубстантивні звичайно називають означальними, але в стилістичному плані вони мають значно ширші функції, ніж означення в простому реченні, і є семантичними паралелями і до інших типів підрядних речень — часових, причинових, наслідко- вих тощо,— і до простих речень з однорідними членами та відо­кремленими зворотами, і до складносурядних речень, і до контек­стуально об’єднаних рядів речень.

Але і всередині самої системи складнопідрядних речень присуб- стантивного підпорядкування знаходимо різні стилістичні власти вості і різноманітні відтінки.

2. Засоби підрядно-присубстантивного підпорядкування та їх стилістичні функції

Підрядні присубстантивні сполучаються з головним реченням за допомогою різних сполучних слів і сполучників; найчастіше вживаються сполучні слова який, що, трохи рідше — котрий, де, куди, звідки, коли, ще рідше — чий, хто, сполучник щота інші. При цьому, як правило, підрядні займають місце після пояснювано­го субстантивного члена головного речення, але в окремих випадках можуть вживатися і перед ним.

Всі ці засоби дають широкі можливості для варіації взаємоза- мін підрядних конструкцій, для вираження смислових та стилістич­них відтінків.

А) Присубстантивно-підрядні конструкції із сполучними словами який, котрий і що

Сполучні слова який і котрий у присубстантивно-підрядних] реченнях мають однакові функції і подібні граматичні властивості:і вони вказують на загальноозначальний характер підрядності і в порядку неповного (точніше — підрядного) узгодження пов’я*’ зані із субстантивним членом головного речення.

Але в сучасній українській мові, особливо в літературній мові' XX ст. і радянської доби, сполучне слово котрий значно поступає гь4 ся перед який частотою вживання. У класиків української літе­ратури присубстантивне вживання сполучного слова котрий було звичайним явищем. Приклади:

1. Притаскавши дві відрі, котрі хазяйка у той-таки час роз- плеска на вмиваннячко, на своє чорнобриве личенько, на білі ручки, та знов, туди й сюди по хазяйству,— він оп’ять ішов по воду. (Вовч., Дев’ять братів...). 2. Місяць якраз ускочив у вікно, проти котрого лежала я з Івасем. (Мирн., Лихий попу­тав). 3. Мар’янівка розкинулась на двох сугробах, посеред котрих у долині, між густими вербами, лежав ставок. (Мирн.™ Повія). 4. Промайнула воля, поламала ланцюги віковічні, на котрих ще за дідів, прадідів прикували до панів колись вільні хутори, села; опростались людські руки; несміливо, наче чого боялися, приймались за землю, котра колись була «богова та людська», потім стала «панська», а тепер, хоч силоміць наділе­на, знову стала «людська». (Мирн., Хіба ревуть воли...). 5. Не­величкий на зріст, сухий, як комашка, довгобразий та смугля­вий, з чорними маленькими очима, дід Оникій був схожий на вусатого жука, на котрого наділи білі штани й сорочку і під­перезали зеленим поясом, а чорну вусату голову потрусили по­пелом та борошном. (Н.-Лев., Старі гультяї). 6. В руці тримав він невелику штуку, схожу на яйце, в котрій щось стукотіло. (Коц., Нюренберзьке яйце).

У мові радянської літератури такі конструкції трапляються не часто. Приклади:

1. Полювання з крякухою дуже добутливе, спокійне полю­вання, особливо для мисливців, котрі вже в літах, котрим уже бродити по болотах та лазити по очеретах, сказать би, важкува­то. (Виш., З крякухою на озері). 2. Бій для нього був якимсь священнодійством, ради котрого Вася не давав пощади ні собі, ні своїм підлеглим. (Гонч., Прапороносці).

У мові нашого часу вже помічається, що рідкісно вживане при­субстантивне сполучне слово котрий вносить у висловлюваний якийсь відтінок архаїчності.

Часто вживане в присубстантивній позиції сполучне слово який вказує на загальноозначальну функцію підрядного. Проте в окрс

мих випадках який може вносити і специфічні відтінки в значення підрядного. Так, у підрядних, які функціонують при субстантивно­му члені, що має при собі означення, виражені якісними прикмет­никами, сполучне слово який може вказувати на підкреслення якіс­ної ознаки підрядно пояснюваного члена, як, наприклад, у таких реченнях:

1. І враз Василь знову став спритним і моторним юнаком, яким він був раніше. (Вл., Аргонавти всесвіту). 2. У підкресле­но безжурному тоні, яким було задано це запитання, звучали нотки образи. (Д.-Мих., І один у полі воїн). 3. Чудна пісня, якої ніхто не грав, тихо спадала на зелену отаву царинок. (Коц., Тіні забутих предків). 4. Крім того, доводилось йому спостері­гати кілька невдоволених і навіть злих поглядів, якими проводив Каргата дехто з робітників і техніків. (Шовк., Інженери). 5. А тим часом та брехня пекла її, скорпала її засерц& нестерпучими болями, яких Параскіца не могла втишити, б’ючись головою об землю та обливаючись гарячими слізьми. (Коц., Відьма).

Коли в наведених прикладах випустити прикметникові члени при субстантивному члені, лишивши його без означень, то стає помітним в якійсь мірі, а в окремих випадках і досить різко, не ли­ше виникнення внаслідок цього смислового «провалу», але й зни­кнення відтінку якісного акцентування в означальній функції під­рядного. Наявність вказівних займенників при присубстантивних означеннях служить засобом підсилення підкресленості якісної характеристики субстантивного члена і, разом з тим, підсилення якісного відтінку в означальній функції підрядного, як у таких прикладах:

1. Разом з тим ростучим рівним гулом росло у Лялі почуття вдоволення, такого гострого, тривожного вдоволення, якого, здається, ніколи вона не зазнавала доти. (Гонч., Земля гуде).

2. Ні пером не списати, ні словом не сказати тієї несподіваної краси, якою до вас усміхалася долина. (Мирн., Серед степів).

3. Приваблива посмішка, голубі іскорки в очах, милий вираіз обличчя робили її володаркою тієї невловимої жіночої вроди, яка завжди перемагає в суперництві з найправильнішими риса­ми обличчя. (Руд., Вітер в обличчя). 4. Треба було ще зробити кілька останніх штрихів, щоб усе мало вигляд тієї щирої го­стинності, без якої дружня вечірка немислима. (Шовк., Інже­нери). 5. Вона пригадувала все, що чула в дитячих літах про відьом, і всі прикмети їхні рівняла до тих чудових почувань, які турбували її останніми днями. (Коц., Відьма).

Відтінок якісно підкресленої характеристики відчувається на­віть при відсутності якісних означень при субстантивному члені, як у таких прикладах:

1. Інтонація, з якою були вимовлені останні слова, на щось натякала. (Шовк., Інженери). 2. Суд людей, яких ти полюбив,

яким повірив, яких взяв собі за взірець на все життя,— страшні­ший за всякі інші суди. (Руд., Вітер в обличчя).

При такій підрядності предмет, що виражається субстантивним членом, уявляється як такий, що має не висловлену, але дорозум- лювану якість. Однак вказівний займенник, ставши на місце озна­чення перед субстантивним членом, вносить ще більший відтіюк, підкреслення якісного характеру підрядного означення, як у таких прикладах:

1. Вільний час він витрачав на розгадування таємниць тих сортів скла, яких у нас тоді не вміли виробляти. (Шовк., Інжене­ри). 2. Тепер, коли його [острів] штурмує розбурхане море, це, мабуть, таке видовище, якого не забудеш. (Донч., Юрко Ва- сюта). 3. Говорила хазяйка. І не тим голосом, який я чув уве­чері. (Скляр., Мати). 4. Ранок був прекрасний, один із тих ранків, які бувають тільки восени, коли в природі відчувається затишшя перед першими осінніми бурями. (Донч., Золоте дно).

5. Дні минали безрадісно, в’яло і без того тепла, якого я так прагну зазнати в родині. (Коц., Лист). 6. В усьому тілі по­чувалася така кволість, така втома, яка буває хіба що після важкої хвороби. (Вл., Аргонавти всесвіту). 7. Перед Вікто­ром сидів зовсім не той Федір, яким він знав його в юнацькі роки, і навіть не той, яким зустрів його колись на вокзалі. (Руд., Вітер в обличчя).

Цей же тип підрядності вживається із співзначенням кількіс­ного підкреслювання, посилення або вичерпності, наприклад:

1. Наїхали й позабирали панські землі під оренду — звісно, за ту ціну, яку самі призначили. (Мирн., Лихо давнє й сього­часне). 2. Лишалося ще півгодини до кінця зміни, а він уже показував таку кількість укладених за одну добу кубометрів, якої ще не давала жодна будова в світі. (Ваш, Гарячі почуття).

Сполучне слово який може вносити також відтінок уподібнення, порівняння або зіставлення, наприклад:

1. Високий, стрункий, він ходив навколо залізної пічки і щасливо посміхався тією посмішкою, яка буває звернена в гли­бину власної душі. (Руд., Вітер в обличчя). 2. Він із цією різь­бою нагадував сталевара, який приколов святкову троянду прямо до робочої куртки. (Там же).

Цими складнопідрядними конструкціями можуть бути виражені й інші відтінки, як у таких прикладах:

1. Вона пішла навпростець, продираючись крізь ліщину, зриваючи інколи золотавий горіх, який траплявся під руку. (Донч., Лісничиха),— відтінок невизначеності, випадковості.

2. Мені дивно, товариші, що дехто з вас намагається протяг­ти до соціалізму руїну, якою є на сьогодні наш завод. (Шовк.,

Інженери),— відтінок якісної оцінки при субстантивному чле­ні з відповідним значенням.

3. Страх обгортає його такий, якого він не пригадує в ди­тинстві навіть. (Коц., Хо),— при інверсії — відтінок підкрес- ' леної якості.

Сполучні слова який, котрий, відносячись до кількох одно­рідних субстантивних членів, вживаються звичайно у множині, як, наприклад:

Тим часом Хмельницький зберігав рівновагу і спокій, які не давали змоги відгадати майбутні наміри гетьмана. (Риб.,, Переяславська Рада).

В інших випадках можуть бути вживані сполучні слова у формі множини, відносячись до субстантивного члена однини і створюючи при ньому особливий відтінок подібності-приналежності означу­ваного ним предмета до цілої групи таких самих предметів. При­клади:

1. Звідси він (бородатий рибалка] здавався маленьким до­брим дідуганом-гномиком, які майже в усіх казках виручають із біди велетнів. (Руд., Вітер в обличчя). 2. Йому мигнула в го­лові думка, що оце перед ним відчинився вхід до якогось таємно­го льоху підземного, про які він читав у давніх повістях. (Фр., На дні).

Такі конструкції зустрічаються також із сполучним словом що, наприклад:

На бричці, що рідко траплялися в навколишніх придеснян- ських селах, сиділо двоє. (Десн.).

Сполучне слово який вживається в присубстантивній позиції так само часто, як і сполучне слово іцо, маючи перевагу над остан­нім в тому, що, узгоджуючись із субстантивним членом головного речення, більш конкретно виявляє зв’язок з ним, має більшу син­таксичну гнучкість в тому розумінні, що може вживатися в під­рядному реченні в ролі всіх членів речення, тоді як сполучне слово що не має підрядно узгоджуваних форм і в підрядному виступає або як підмет, або як додаток. Проте у багатьох письмейників. минулого століття (також і в Т. Г. Шевченка) і в сучасних письмен­ників є тенденція в усіх можливих випадках віддавати перевагу сполучному слову що. Паралельне вживання сполучних слів який і що дозволяє користуватися чергуванням їх як засобом поліпшен­ня стилістичної будови контексту. Приклади:

1. Лишилась тільки сліпа Естерка, яку забули взяти з со­бою, та голодні, ненагодовані кози, що блукали круг неї з жа­лібним плачем. (Коц., Він іде). 2. Софія облюбувала стару березу, що росла на невеликій поляні, вкритій густою травою та квітами, серед яких особливо вирізнялися білі вінчики ро­машок. (Шиян, Гроза). 3. Крізь розбиті шибки вікон виднілися

крони дубів, осик, берез, на яких вигравало проміння сонця, що вже схилялося до обрію. (Там же). 4. Між подвійними схо­дами, що вели на другий поверх, колись стояв величезний ак­варіум, в якому плескалися золоті краснопері риби. (Руд., Ві­тер в обличчя). 5. Новий шофер, якого Дороніи взяв замість Сашка, що вже працював трактористом на Полтавщині, був сором’язливим хлопцем і насмілювався заговорити з Дороні- ним лише тоді, коли цього вимагав його шоферський обов’язок. (Там же). 6. Замок графа був розташований за кілометр від мі­стечка, на високій скелі, яка самотньо височіла біля ущелини, як вартовий, що охороняє вхід у долину. (Д.-Мих., І один у полі воїн).

Привертають увагу конструкції, де в ролі субстантивних чле­нів, пояснюваних підрядними, виступають особові займенники.

Не маючи того предметного значення, яке властиве лише імен­никам, займенники не можуть бути семантичною опорою і для під­рядної означальності підрядних речень, хоч формально ці підрядні й побудовані як означальні. За таких умов у складних реченнях з підрядними призайменникового підпорядкування, особливо в по­єднанні з іншими стилістичними явищами в будові речення, виника­ють відтінки семантичної підкресленості, піднесеності, суперечли­вості, різного емоціонального забарвлення тощо, як у таких при­кладах:

1. Вона, що носила у серці велике горе, яке не могло там вмі­ститись і спливало крізь темні очі, бачила своїх синів, про них говорила. (Коц., Він іде). 2. Кожне тітчине слово гострим ножем поверталося у серці Гнатовому... То він, Гнат,—нероба, він, що так тяжко працював у своїм житті, що за роботою не знав просвітку! Він ледащо? (Коц., На віру). 3. Заходяче сонце червоним світлом осявало цю картину: його, стрункого й міцно­го, з чорними очима, орлячим носом і темним молодим усом на засмаленому обличчі, і її, що в образі білолицього чорняво­го хлопця дивилась в простору засмученими карими очима. (Коц., Дорогою ціною). 4. Чи йому слухатись їх,— йому, кот­рому одно слово законом цілій сотні буде? (Мирн., Як ведеться, так і живеться). 5. Ми повернулись сюди, і вартовий став на тому самому місці, де він стояв 22 червня 1941 року... Ми живі, змужнілі й досвідчені, а чи живий ти, ворожий авіаторе, з за­лізним хрестом на грудях, ти, який у ту далеку чорну неділю скинув на цю прикордонну будку першу бомбу з свого літака? (Гонч., Прапороносці). 6. В захваті дивилася з натовпу Вутань- ка на свого Леоніда, щаслива і горда за нього, який належав зараз усім своєю мужністю, своїм розумом і навіть отими рідни­ми, по-чаїному розкриленими бровами. (Гонч., Таврія). 7. Той самий я, що три хвилини тому з таким напруженням повз, тікаючи від небезпеки, я, що кожною точкою свого тіла припа­дав до землі, щоб зберегти своє життя, тепер стояв просто під

кулями, не відчуваючи ніякого страху. (Багм., Записки солдата).

В усній розмовній мові складнопідрядні конструкції із сполуч­ним словом що взагалі вживаються частіше, ніж із сполучним сло­вомякий, узвичаєним у сучасній письмовій, особливо діловій мові. До того ж, у розмовній мові будова підрядних спрощується, се- мантико-синтаксичний зв’язок сполучного слова що з пояснюваним субстантивним членом головного речення може послаблюватися, внаслідок чого спостерігаємо такі приклади (що проникли і в мову художньої літератури):

1. Пішов собі чоловік тою тропою, що розказала жінка. (Мирн., Хіба ревуть воли...). 2. Вся сторона, що від сонця, го­ріла рожевим світом. (Мирн., Повія). 3. Тоді він пройшов до вокзалу і, ледве пересуваючи ноги, виліз на східці, що перед третім класом. (Мик., Вуркагани). 4. Він був у захисного кольо­ру військовому кітелі, що на плечах од погонів лише по дві ді­рочки біля коміра лишилися. (Гол., Бур’ян).

Народно-розмовна мова користується й іншими присубстантив- ними паралельними конструкціями, в яких сполучники підрядності зовсім відсутні, і, з формально-граматичного погляду, складові частини їх сполучаються способом сурядності; однак друга части- На такої конструкції семантично підпорядкована субстантивному члену попереднього речення — як і в підрядному присубстантив- ному реченні — і служить для вираження ознаки предмета, назва­ного в попередньому реченні. Такі конструкції можна б назвати складними реченнями з присубстантивним паратаксисом. Прикла­ди (пояснювані субстантивні члени і семантично підпорядковані їм речення підкреслені):

1. Якраз під старою вишнею, що, здається, найрясніше цві­ла, стояла дівчина — хороша, як зоря ясна, руса коса нижче пояса. (Вовч., Чумак). 2. Як іти з нашого села у Крим, треба переходити Кумиці, козацьке село, велике, аж на двох горах, дві церкви муровані, річка, хати все нові... (Там же). 3. Славна була та жіночка,— звали Катргю: білявенька собі, трошки кир­патенька. (Вовч., Інститутка). 4. Послав їм господь на втіху одного тільки синка — Павлусем звали. (Стор., З народних уст). 5. Онде співає дівчина в синім — наче волошка, руки ве­ликі, червоні і неодмиті. (Коц., Як ми їздили до Криниці). 6. Од вулиці — тин новий і дощані нові ворота білі, на чорному тлі вирізьблено чирвою. (Гол., Бур’ян). 7. Похвалився Андрійко, які ковзани в подарунок на свято прислав Павлушці вчителе­вому дядько його з міста, Сава Петрович, снігурки звуться. (Там же). 8. До їх пристали я і ще другий парубок,— Василем звуть. (Тесл., Хуторяночка). 9. Двері в коридор того дому одчинені. Якась пані, на голові птиця приколота, пішла по східцях туди. (Тесл., Свій брат).

Є такі конструкції і у фольклорі, наприклад:

1. За кучера був у нього чоловік, а ім'я йому Копито. (Каз­ка). 2. У тій слободі, де я раніше жив, був один чоловік, Гри- цьком його звали. (Казка). 3. їхав панок морквяний, коник бу­ряковий, кожушина горіхова, жупан лопуховий, сіделечко капу­стяне, стремена з берези, а напився лепетухи, то був .нетвере­зий. (З народного гумору).

В утворенні присубстантивних конструкцій значну роль віді­грають займенники 3-ї особи із вказівним значенням. З’єднані із сполучником що, вони утворюють сполучну групу що його, що її і под.; в ній займенник він у різних відмінках і родах набуває функ­цій сполучного слова, підрядно узгоджуючись із пояснюваним субстантивним членом головного речення. Цей засіб вираження присубстантивного підпорядкування характеризує розмовну мову, з якої проникає і в мову художньої літератури, де такі конструкції досить поширені. Приклади:

1. Побачила я й батьківське подвір’я і ту вербу кучеряву, гіллясту, що малою ще дівчинкою під нею гралась. (Вовч., Сестра). 2. Увійшла я знов у ту хату, що в їй і росла й дівува­ла. (Там же). 3. За ненькою й батько помер з нудьги та з жалю за вірним подружжям, що з нею молодий вік ізвікував. (Вовч., Козачка). 4. Того дня Галі вилучилося робити на городі вкупі з другою молодицею, що вона з нею й перш часом укупі робила та балакала про людську бідоньку та напастоньку, тугу розді­ляла, лишенько тішила. (Вовч., Дев’ять братів...). 5. Дайте ме­ні того живого вогню, що ним ви пропікаєте людські душі, чаруєте серце. (Мирн., Серед степів). 6. Шматок чорного за­сохлого хліба, що ви ледве вгризете його зубами, здається кра­ще найсолодшого медяника. (Там же). 7. Старшина мінометної роти Вася Багіров був з тих людей, що для них війна давно вже стала звичною справою . (Гонч., Прапороносці). 8. Гори степо­вого золота, гори налитої сонцем пшениці, що її не вміщали схо­вища, розлягались просто під відкритим небом, золотились між тополями по всій території порту. (Гонч., Перекоп). 9. Через кілька хвилин верхи, поруч з Капустою, мчить учвал під дощем на другий кінець міста, до кам'яниці, що її день і ніч суворо пильнують дозорці. (Риб., Переяславська Рада). 10. Теплий вітер голубить, цілує багряний шовк прапора, що за ним, милуючись, стежать тисячі очей. (Шиян, Гроза). 11. Дзвінкий і сильний голос лине як заклик, що на нього не можна не відгукнутися. (Т ам же). ,

Присубстантивні підрядні речення, як правило, вживаються в позиції після пояснюваного субстантивного члена головного ре­чення. Проте в сучасній радянській літературі такі підрядні зу­стрічаємо після препозитивно-означального члена і перед субстан­тивним членом головного речення. Такі препозитивні присубстан

тивні підрядні в художній мові використовуються як своєрідний прийом підрядної інверсії частин складного речення: вживане пре­позитивно, підрядне присубстаптивне віддаляє від субстантивного члена його означення, функціонально зближується з ним і разом з ним набуває смислової акцентації внаслідок інтонаційного відо­кремлення. Приклади:

1. Син відставного офіцера і сам з юних літ офіцер, він вперше в житті оце так близько зіткнувся з працею простої людини, вперше в житті змінив зброю на садівницький ніж та лопату і вперше відчув тут високу, якої раніш ніколи не знав, насолоду праці. (Гонч., Перекоп). 2. Попогнув там свого молодо­го хребта, попиряв задушними літніми ночами ковші по трапах і оцей, що, насупившись, сидить зараз на коні,—■ ватажок загону, Дмитро Килигей звати його. (Там же). 3. Пустивши по­води, їдуть повільною ступою, ненорозуміло розглядаючись на боки і, мабуть, дивуючись безлюддю та тій незвичайній тиші, якою їх зустрічає ця бунтарська, що третій рік ніяк не вгамуєть­ся, Чаплинка. (Там же). 4. Пані Софія знайшла собі іншу, що більш личила новому часові, забаву, влаштувала в маєтку сол­датський лазарет і сама, начепивши на лоба білу косинку з червоним хрестом, стала першою в Асканії сестрою-жалібни- цею. (Там же). 5. Обміркувавши все гарненько, обер-лейтенант сів за стіл, викрутив гніт у лампі, взяв із шафи першу, що тра­пилася під руку, книжку і почав читати. (Дал., Не відкриваючи обличчя).

Як легко помітити, розглядаючи наведені приклади, підрядні присубстантивні можуть вживатися препозитивно до пояснюваного субстантивного члена лише в позиції між його означенням і ним, означуваним. Таке вживання підрядного дещо ускладнює його функцію: підрядне, виконуючи свою присубстантивно-означальну роль, разом з тим ніби вносить у речення відтінок уточнення змі­сту попереднього означення. Отже, підрядне речення до деякої міри в такій позиції підрядно підпорядковується прикметнико­ві, тобто функціонально наближається до підрядних приад’єк- тивних.

Приад’єктивними називаємо такі підрядні, які, маючи формаль­ні ознаки присубстантивних підрядних із сполучним словом який, функціонально безпосередньо пов’язані з поясненням і смисловим підкресленням прикметникових членів головного речення. У такій функції ми вже розглядали підрядні речення, аналізуючи ті відтін­ки значень, які вносяться в складнопідрядні конструкції при вжи­ванні сполучного слова який і при наявності якісних означень до пояснюваного субстантивного члена. Але якщо підрядні стоять в безпосередньо приад’єктивній позиції (особливотоді, коли пояснює­ться ад’єктивний призв’язковий член складеного присудка), якіс­но-означальний, якісно-підкреслювальний характер їх функцій виступає ще більш рельєфно, наприклад:

Усе пережите було дорогим і неповторним, якими згодом стануть і ці натруджені дні боротьби. (Стельм., Великі пере­логи).

Якісна акцентація ад’єктивних членів у головному реченні особ­ливо виразна в тих випадках, коли ці члени відокремлені, напри­клад:

1. Весь світ посірів, і почався обложний дощ, рівномірний і тихий, які заходять надовго. (Гонч., Прапороносці). 2. Найпа­че здавалась мені та весна якоюсь любою — такою любою та хорошою, якою ні до того, ні після того ні одна ніколи не зда­валась. (Мирн., Лихий попутав).

Ще більша підкресленість виникає в тих випадках, коли ад’єк­тивні члени підкреслюються в своєму значенні вказівним займен­ником такий, наприклад:

Софія навіть не глянула в його бік, побігла геть, а через хвилину вона промчала повз нього на своїй тройці з такою шаленою швидкістю, на яку були здатні тільки її чистопородні рисаки. (Шиян, Гроза).

Б) П рисубстантивно-підрядні конструкції із сполучним

словом чий

Сюди належать підрядні, рідше вживані, ніж підрядні поперед­нього типу; вони також пояснюють субстантивний член головного речення, але пов’язуються з ним сполучним словом чий, яке уз­годжується не з субстантивним членом головного, а з іменником підрядного речення. Приклади:

1. ...При вході у будинок

Стоїть макет: той домик у Сімбірську,

Де народився він, чиє життя

Було життя мільйонів трудівничих,

Чиє невтомне серце обіймало Биття всіх серць правдивих на землі.

(Рил., У молодій Польщі).

2. Народ, чий благородний пал У поті, біля ветхих рал Примушувало погасати,

Німецькі мучили магнати,

Топтав мадьярський феодал,

Народ, що шляхта ним орала,

Що шляхта бидлом називала,—

Гірського серце мав орла...

(Рил., Подорож на Закарпаття).

^с5. Так! Прийде у шовковій Сукенці дівчина — вона, вона,

Чий погляд — іскра п’яного вина,

П’янкіша над усі на світі вина.

(Рил., Марина).

4. Хай простить йому сьогодні Набатов, чиї накази для нього завжди були законом, але цього разу він сам порушив його розпорядження і навіть іншим дозволив порушити. (Ваш, Гарячі почуття). 5. Лунали радісні крики, але чути було й ри­дання вдів, чиї чоловіки не повернулися з війни, поклавши свої голови на полі бою. (Шиян, Гроза).

Особливістю цього типу підрядних є те, що сполучне слово чий, хоч і вказує на відношення підрядного до субстантивного члена головного речення, не має формальних показників цього зв’язку (на відміну від попереднього-типу підрядності, де спосте­рігається підрядне узгодження); разом з тим, сполучне слово чий узгоджується з іменником у середині підрядного, вказуючи, що предмет, виражений цим іменником, належить тій особі, назвою якої є субстантивний член. Таким чином, своєю семантикою сполуч­не слово, так би мовити, звернене до означуваного субстантивного члена, підкреслюючи, що підрядне означальне речення має відтінок присвійності; формально ж, через узгодження в середині підрядно­го, сполучне слово пов’язує назву предмета присвійності з назвою його власника. Отже, як правило, за допомогою сполучного слова чий підрядне може бути пов’язане лише із субстантивним членом, що має значення особи.

В окремих випадках такі підрядні Можуть пов’язуватися з іменниковими членами, що є назвами не осіб, а живих істот, тва­рин, наприклад:

Якось проходячи мимо, вона навіть зупинилася перед вікном Пржевальського помилуватися на соболика та лисичку, чиї мордочки помітила крізь шибку. (Грим., Великий слідопит).

І зовсім незвичайно, стилістично суперечливо виглядає вживан­ня підрядних цього типу при іменниках, назвах неживих предметів, при відсутності їх уособлення, як у такому реченні:

Щось загуло, затріщало, звуглілий будинок розсипався, як паперова коробка, чиї стіни не витримали внутрішнього на­тиску. (Гж., Чорне озеро).

Вживання присубстантивно-підрядних конструкцій із сполуч­ним словом «і»« поширюється і на публіцистичний стиль, де зустрі­чаємо їх як ознаку піднесеності, урочистості висловлювання, на­приклад:

1. Народи Радянського Союзу, усе прогресивне людство відзначають п’ятдесяті роковини з дня смерті великого

російського письменника Антона Павловича Чехова, чиє ім’я становить славу і гордість нашої великої Батьківщини. (РУ за

15. VII 1954р.). 2....Виявляється не тільки пошана до письменни­ка, до літератури, в цьому відбилося нестримне зростання куль­тури нашого народу, який дав світові Пушкіна, Гоголя, Турге­нева, Толстого, Чехова, Горького, чия творчість є зразком для прогресивних письменників усього світу. (Там же).

Стилістичними варіантами до складних речень з підрядними цього типу є складні речення з підрядними присубстантивними, що мають у своєму складі сполучні слова, які керують іменнико­вим членом у формі родового відмінка приналежності і пов’язують­ся із субстантивним членом головного речення, що має значення особи. Наводимо приклади, зазначаючи в дужках сполучні варіації:

1. За всіма ознаками йому дуже хотілося ще про щось запита­ти уславленого вченого, чиє ім'я (ім’я якого || що його ім’я) на всі лади повторювалось тепер по всіх країнах світу. (Вл., Ар­гонавти всесвіту).

2. Тут і споконвічні пролетарки, тут і сільські дівчата та жінки, що їх безпросвітна нужда, голод і злидні (безпросвітна нужда, голод і злидні яких |І чия безпросвітна нужда, голод і злидні) погнали до міста на заробітки. (Шиян, Гроза).

В) Присубстантивно-підрядні конструкції із сполучним

словом хто

Підрядні таких конструкцій можна назвати підрядними осо­бової означальності: вони відносяться до тих субстантивних чле­нів, що є назвами осіб; підрядний зв’язок здійснюється за допо­могою сполучного слова хто в різних відмінках. Вживаються ці конструкції зрідка і мають той же відтінок, що й конструкції з присубстантивно вживаним сполучним словом чий (урочистість, піднесеність і под.). Приклади:

І ...Мав листування з Ленінградом,

З Москвою, з друзями всіма,

Кому ясна небесна тьма,

Для кого дивного нема,

Що Ціолковський смілий задум,

Як пильній справі, присвятив Комунікації світів,

Хто розуміє, що з землею Споріднений Чумацький шлях,

Хто низько клониться в віках Джордано Бруно й Галілею,

Хто знає: сяєво ідей —

Вода живлюща для людей,

Хто ловить гострими очима

Зв’язок між явищами всіми,

Хто бачить у живім житті Одні з наукою путі.

(Рил., Молодість).

2. Красунь і чепурун, гуляка й працівник,

У кого, як жива, коса в руках ходила,

Зробився він тепер пропащий чоловік,

Хоча і збереглась душа його і сила.

(Рил., Мандрівка в молодість).

3. Відкриваюсь тобі, Вутанько, найбільшою правдою про себе, такою, що дають за неї каторги, такою, що не сказав би ні приятелеві, ані коханці... Таку говоримо ми лише тим най­ближчим, ріднішим за батька й за матір, з ким навіки поєднані святою нашою справою і кого називаємо поміж себе: товариш... (Гонч., Таврія).

Сполучне слово хто може вживатися в тому ж значенні підряд­ного підпорядкування, що і сполучні слова який, котрий,— пор.:

І Стах і Золотар уже не раз пробували звернутися до когось із тих робітників, кого вони бачили з гвинтівкою в жовтні сімнадцятого і в січні цього року. (Смол.) —... пробували звернутися до когось із тих робітників, яких вони бачили...

Але таке порівняння виявляє, що при вживанні сполучного слова хто зміст підрядного речення стосується конкретних осіб. Отже, сполучним словом хто в різних відмінках можна замінити який і котрий там, де вони підрядно відносяться до субстантивних членів із значенням конкретної особи. Тому такої заміни не можна зробити, наприклад, у реченні: На людину, яка вперше з нею зустрі­чалася, вона справляла враження розумної, культурної дівчини з високими романтичними пориваннями душі. (Руд., Вітер в об­личчя),— субстантивний член людину не має конкретно-особово­го значення; але сполучне слово хто можливе на місці який, кот­рий у такому, наприклад, реченні:

Її Сашенька, за здоров’я якого вона гаряче молилася вранці й увечері, заради якого зважилася навіть на крадіжку грошей з чоловікової скриньки, якого з таким нетерпінням ждала до­дому, він, її улюбленець Сашенька, гарних людей віддає воро­гам на катування, муку й вірну смерть. (Шиян, Гроза),— пор.: Її Сашенька..., заради кого зважилась..., кого з таким нетерпін­ням ждала...

Так само легко відбувається заміна і в тих випадках, коли на місці субстантивного члена вживається особовий займенник,— то­му, що такий займенник безпосередньо вказує на конкретну осо­бу, як, наприклад, у реченні:

’Ти, котрого бачу в рядах ворогів,— хто ти? (Фр.),— пор.: Ти, кого бачу...

Хоч конструкції присубстантивних підрядних із сполучним сло­вом хто в сучасній мові мало вживані, проте, як можна бачити з наведеного ілюстративного матеріалу, вони виконують потрібну і виразну стилістичну функцію, вносячи у висловлювання тон під­несеності, урочистості, створюючи відтінок особової конкретності і под.

Г) Присубстантивно-підрядні конструкції із сполучними словами де, куди, звідки

Як ми бачили, сполучні слова загальноозначальної функції який, котрий, що можуть підрядно підпорядковуватись кожному субстантивному членові, незалежно від його семантики. Навпаки, сполучні слова де, куди, звідки, які в складі підрядного виступа­ють лише у функції обставин місця, можуть вживатися тільки при таких субстантивних членах, які мають значення місця, простору, предметів, що займають простір, існують у ньому. Приклади;

1. Ось ви мовчки, не дивлячись нікуди, одяглись, мовчки знялись, почимчикували під тінь широковерхої осокорини, де Яким розклав багаття. (Мирн., Серед степів). 2. Сосни немов роз­ступились і обгорнули поляну, свіжу,, похмуру, куди, як на ложе, спадали сині роси. (Коц., У грішний світ). 3. Всі оберну­лись до дверей з кухні, звідки, впускаючи на мить світло, влеті­ла в столову маленька, кругленька жінка. (Коц., Сміх).

Ці конструкції часто вживані. Вони паралельні до конструкцій із сполучними словами загальноозначальної функції,— пор.; «...по­чимчикували під тінь..., де Яким розклав багаття»,— «...під тінь..., під якаю Яким розклав багаття»; «...обгорнули поля­ну..., куди спадали роси»,— «обгорнули поляну..., на яку спадали роси».

Проте при ближчому розгляді конструкцій одного й другого типу виявляється, що їх сполучні слова вносять різні відтінки зна­чень. Заміна конструкцій локальних конструкціями загально- означальними і навпаки може виявитися неможливою або недоціль­ною,— такою, що порушує або змінює смислові і стилістичні від­тінки.

Сполучні слова який, котрий з прийменниками простору, функ­ціонуючи в підрядному як обставини місця, вказують на конкретне значення пояснюваних субстантивних членів, тоді як сполучні сло­ва де, куди, звідки вносять в обставинне значення елемент аб­страктності, загального визначення місця і простору, причому суб­стантивний член вказує на широкий простір. Отже, не в усіх ви­падках доцільно заміняти одну конструкцію другою.

Так, не доцільно заміняти локально-обставинні сполучні слова загальноозначальними сполучними словами в таких прикладах:

1. На виднокрузі, куди вказала вона, спалахнув червоний прапор, а за ним простяглася машина за машиною, валка з хлібом. (С. Завгородній, Серед південного степу). 2. Куток села, куди з розгону влетів танк, був весь спалений. (Коп.).

3. Це був крик на повний голос, моторошний серед тієї тьми, де вони говорили досі майже пошепки. (Гонч., Прапороносці).

4. Може там десь, в глибоких долинах, звідки гори починають рости, і лунають сміх людський та голоси... (Код., Тіні забутих предків).

Так само недоцільно заміняти локально-обставинні сполучні слова, що стосуються до субстантивного члена з метафоризованим значенням, наприклад:

Прощай, рідне гніздо, де я зросла в тобі, та щастя не знала. (Мирн., Лихий попутав).

Локально-обставинні сполучні слова, коли вони пов’язуються із субстантивним членом, що має значення конкретного предмета, можуть бути замінені загальноозначальними сполучними словами, як у такому прикладі:

Ми знали велике озеро, де щороку гуси восени спинялися й жили тижнів зо два, а то й більше. (Виш., Дика гуска),— пор.: «Ми знали велике озеро, на якому гуси спинялися...»

Так само і загальноозначальні сполучні слова можуть заміняти­ся локально-обставинними сполучними словами, якщо в пов’яза­ному з ними субстантивному члені головного речення не акцентує­ться конкретне значення предмета, а переважає семантика місця, простору, визначеного предметною назвою, як, наприклад:

1. Будинки, в яких мешкали хлопці, стояли навпроти, че­рез вулицю. (Гонч., Земля гуде),— пор.: «Будинки, де мешка­ли хлопці, стояли навпроти...»

2. Від цього стуку вся темна кімната, в якій зібралася лі­карева сім’я, одразу наче зарядилася затаєною тривогою. (Там же),— пор.: «...темна кімната, де зібралася сім’я...»

3. Кожен рядок у газеті, в якому йшлося про бої на далеких просторах Росії, дівчина перечитувала з напруженою увагою. (Д.-Мих., І один у полі воїн),— пор.: «Кожен рядок у газеті, де йшлося про бої...»

Проте і в цих випадках заміна може призвести до деяких від­мінностей у значенні змісту висловлювання. Так, в останньому при­кладі при заміні сполучного слова в якому сполучним словом де зміст підрядного речення втрачає конкретність пояснюваного від­ношення до іменника рядок, і цей зміст, при невиразності виражен­ня такого відношення, може бути віднесений до іменника у газеті,

який посяде місце субстантивного члена; але тоді стануться і смислові зміни у висловлюванні: «йшлося про бої на далеких про­сторах Росії» у цілій газеті, а не в окремих рядках.

Недоречною була б така заміна в тих конструкціях, де підпо­рядковуючий іменник вживається з індивідуально-конкретним значенням, як у таких прикладах:

1. Тільки в одному місці вона за звичкою далеко обійшла старого ясена з дуплом, у якому, знала, було гніздо шерш­нів. (Донч., Лісничиха). 2. В руці тримав він невелику штуч­ку, схожу на яйце, в котрій щось стукотіло. (Коц., Нюрен- берзьке яйце).

Звичайно, не можливі заміни й там, де пояснюваний іменник внаслідок метафоризації семантично втрачає зв’язок з поняттям місця і простору, як у таких прикладах:

1. Ледве не весь цей час витрачено на те, щоб піднести про­дуктивність заводу до того рівня, на якому вона була під час війни. (Шовк., Інженери). 2. Вже після перших його слів, після першого погляду на рисунки Русевич зрозумів якщо не позиції, з яких виходив автор проекту, то в усякому разі спо­соби, якими той розв’язував своє завдання. (Там же).

Взагалі, не слід забувати, що загальноозначальні сполучні сло­ва поєднуються з прийменниками, які визначають найрізноманіт­ніші варіації місцеположення предмета, різних напрямків, позицій, його руху в просторі; присубстантивні обставинно-локальні слова не можуть сполучатися з прийменниками, отже, й не можуть пере­давати тієї локальної різноманітності, що виражається загально- означальними сполучними словами з прийменниками. Тому й за­міна одних сполучних слів другими в таких випадках не можли­ва, як у таких прикладах:

1. Посеред хлібів біліла залізнична будка, навколо якої стир­чали обчухрані снарядами стовбури дерев. (Гонч., Прапоронос­ці). 2. Не одна молодиця виходитиме в поле дивитися на дорогу, по якій проводжала мужа на проклятущу війну, з надією че­каючи його повернення додому. (Шиян, Гроза). 3. Олег, проти­раючи кулаками вологі очі, на які стікали з волосся тоненькі струмочки води, дригав ногами над головою батька і радісно верещав. (Руд., Вітер в обличчя). 4. Одягнена вона була в літнє пальто із легкої світло-сірої шерсті, такого ж кольору капелю­шок, з-під якого вибивалися густі пасма золотавого волосся. (Там же).

Звичайно, не можуть замінюватися і загальноозначальні спо­лучникові слова, які в підрядному реченні підпорядковані керу­ючому іменнику, як, наприклад:

І. Без шапки, з кашне на шиї, в підбитому хутром простім піджаці, командир загону важко ступав глибоким бурчаком, по дну якого назустріч, з гори, шуміла каламутна вода з останніх снігів. (Гонч., Земля гуде). 2. Поля попереду були пустинні, мертві, з одноманітними смугами окопів і з рясними воронка- ми, на дні яких виднілася каламутна вода. (Шиян, Гроза).

3. Одягнений він був у звичайний сірий костюм, у верхній ки­шені якого гордовито поблискувала новенька авторучка. (Руд., Вітер в обличчя).

Періодична мова створюється особливо витонченими конструк­ціями, побудованими на чіткій ритмічності висловлювання, на по­єднанні в ньому багаточленного ряду однорідних синтаксичних одиниць із завершувальною смисловою і інтонаційною кінцівкою.

Ця конструкція відома в різних стилях літературної мови, особ­

ливо в мові художньої літератури, суспільно-політичної публі­цистики, в ораторській мові та ін.

У поезії ритм періодичної мови часто зливається з ритмом вір­шованої мови, як у такому вірші:

Тебе — від ніжного світанку Аж по останні смертні дні —

Не як дитя, не як коханку І навіть не як матір — ні —

Тебе, як вітер у неволі,

Тебе, як сонце у гробу,

Як власні радощі і болі,

Як власну юність і журбу,

Як стиски серця в час прощання,

Як втому наболілих ніг,

Що після довгого вигнання На отчий клоняться поріг,

Як слово хорого дитяти,

Як просинь дальньої мети,

Як тінь, котрої не впіймати І від котрої не втекти,

Як огник в непроглядній ночі,

Як трепет щастя навесні,

Як сльози радісні жіночі У благовісній тишині,—

Тебе ношу я в грудях темних І в невсипущому мозку,

Мою найкращу з дум наземних,

Жагу й любов мою палку!

— Ласкаве небо, грім залізний,

Була ти, будеш і єси!

Тобі, тобі, моя Вітчизно,

У серці дзвонять голоси.

(Рил., Жага).

Приклади майстерного використання періодичної мови в нау­ково-публіцистичному стилі знаходимо в творах класиків марксиз- му-ленінізму, наприклад, у такому уривку:

Якщо теплота перетворюється — як це має місце в паровій або калоричній машині — в механічний рух, тобто якщо моле­кулярний рух перетворюється в рух мас, якщо теплота розкла­дає яку-небудь хімічну сполуку, якщо вона перетворюється в термоелектричному стовпі в електрику, якщо електричний струм виділяє з розбавленої сірчаної кислоти складові елементи води або якщо, навпаки, рух (інакше кажучи, енергія), що звільняє­ться при хімічному процесі якого-небудь гальванічного елемента, набирає форми електрики, а ця остання в свою чергу перетво­рюється в замкненому колі в теплоту,— то при всіх цих явищах форма руху, що починає процес і перетворюється завдяки йому в іншу форму, виконує роботу, і до того таку кількість її, яка відповідає її власній кількості. (Ф. Енгельс, Діалектика приро­ди, 1953, стор. 64).

Отже, період — вживана в багатьох стилях мови струнка синтаксична конструкція, яка існує в літературній мові для вира­ження складного висловлювання з широким змістом, що оформляє­ться в єдиному реченні (іноді в суміжних реченнях) особливої си­стеми.

Розглянемо питання про будову і різновиди періодів та їх сти­лістичної функції.

1. Будова періоду

У граматиках, в аспекті синтаксису, період звичайно роз­глядається як ускладнене або складне речення особливої конструк­ції, але будова його і зміст виявляються далеко об’ємнішими, ніж будова і зміст звичайного речення: період може розростатися до розміру цілого невеличкого твору, що може складатися із самих періодів, як, наприклад, такий твір Я- Баша:

НА БЕРЕГАХ ДНІПРОВИХ

Хто хоч раз побував на берегах, де Дніпро, як море, розій­шовся, де підняли його на височінь гори і запрягли в турбіни; де, наче в казці, по призьбах шлюзу спускають кораблі, ріка запнулася мереживом мостів і бучно грають водоспади; де на узгір’ях — ще недавно диких — в садах, алеях підвелося мі­сто, а вздовж Дніпра — ген-ген в степу, куди і зором не сяг­нути,— звелися велетні заводи, що, мов панцирники-гіганти, черкають хмари димарями; де околиці Дніпра і небо все над

ними в шпилях і срібних щоглах, неначе струнами, заплетено дротами, І — той схилиться перед творінням людського розуму ^г.

Хто хоч тільки раз ці береги побачив сонячної тихої годи­ни, коли споруди височать до неба й Дніпро тремтить у золотій імлі, коли довкола скрізь могутнім джерелом вирує, б’є жит­тя, І — той сам відчутніше відчує власні сили, і прагненням новим запалить йому серце.

А хто вночі побачить береги Дніпрові, коли усе в огнях — земля, вода і небо,— коли і перед греблею, вгорі, пливуть по морю кораблі, коли й за греблею, внизу, десь глибоко, ніби в проваллі, також пливуть вони чарівно білі, як фантастичні ле­беді, а над ними, знову вгорі, мов у повітрі, летять експреси електричні; коли це все виблискує, іскриться, неначе в зорях, зсипаних з усього неба і роздмуханих подихом Дніпра, 1 — тому дух захопить від краси, снагою юності наллються груди — не знає світ таких чарівних барв.

Та хто не бачив на світанку їх, коли пітьма спливає над Дніпром і жар вогнів на берегах займається рожевим полиском; коли і Дніпрогес — сам, мов корабель казковий,— велично випливає з синяви, вирує водоспадами, зоріє весь і міниться в огнях; коли ген-ген над крилами заводів одна за одною з потуж­них домен скидаються яскраві заграви, від чого весь Дніпро спалахує й горить — і кілька хвилин горить: то сяйвом блиска­вок, то сяйвом райдуг, то заливається багровим шовком, | — той ще не зна краси цих берегів, той не відчув іще і всю могут­ність їх!

Цей твір побудований з чотирьох періодів, що подаються абзацами.

Для змісту періоду — так, як і для цілого твору або для завер­шеної його частини,— може бути визначена тема. Це можна вста­новити і при аналізі першого абзаца-періоду наведеного твору.

Як бачимо, речення «Хто хоч раз побував на берегах..., той схилиться перед творінням людського розуму» синтаксично і тек­стуально обрамляє багаточленний ряд однотипних підрядних речень, синтаксично підпорядкований початковому реченню і за смисловою функцією об’єднаний темою «Величність панорами Дні- прогеса» (ця панорама розгортається в змісті означальних речень, що тяжіють до члена на берегах). Єдність змісту багаточленного ряду позначається характерною поступово підвищуваною інтона­цією і паузою по закінченні цього ряду перед заключною частиною, що вимовляється із завершувальною спадною інтонацією.

Отже, як це видно з наведеного прикладу, зміст періоду вихо­дить далеко за межі того значення, яке звичайно виражається ре­ченням,— він може обійняти зміст багатьох окремих речень, якщо

¹ У цьому прикладі і в наступних вертикальною рискою позначається голов­на внутрішня пауза, якою період поділяється на дві частини.

вони однорідні у смисловому відношенні, однотипні в своєму син­таксичному оформленні і подаються суміжно, послідовно. Якщо вважати пунктуацію умовним і притому далеко не досконалим спо­собом позначення ритмомелодії висловлювання, в тому числі і різ­номанітних за своєю функцією пауз, то періодом є її нижчепаведе- ний уривок, незважаючи на те, що він пунктуаційно поділений па окремі речення.

О, якби я був живописцем, я чудесно змалював би всі чари ночі! Я б змалював, як спить весь Миргород; як нерухомо ди­вляться на нього незчисленні зорі; як серед тієї видимої тиші лунає то близьке, то далеке гавкання собак; як повз них мчить закоханий паламар і перелазить через тин з лицарською без­страшністю; як білі стіни домів, сповиті місячним сяйвом, ста­ють біліші, а дерева, що їх обступають, темніші, тінь від дерев лягає чорніша, квіти та замовкла трава стають запашніші, і цвіркуни, невгамовні лицарі ночі, дружно з усіх кутків заво­дять свої тріскотливі пісні... Я б змалював, як на білій дорозі мигтить чорна тінь кажана, що сідає на білі комини хат... | Та навряд чи міг би я змалювати Івана Івановича, що вийшов тієї ночі з пилкою в руці. (М. Гоголь, Повість про те, як посва­рився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем).

Цей уривок йає початкове речення — «О, якби я був живопис­цем...», після якого йдуть однорідні і однотипні речення, поділені на кілька груп, кожна з яких починається словами «я б змалював». У кінці уривка, після паузи, із зміненою — протиставною — ін­тонацією, вжито заключне речення: «Та навряд чи міг би я змалю­вати Івана Івановича...» Ряд однорідних речень цього уривка під­порядкований одній темі — «Чари ночі».

Ми звернули увагу насамперед на широку змістовність періоду. Але специфіка періоду не може бути зведена тільки до цього, — він має свою характерну ритмомелодію та структурно-синтаксичні властивості.

Речення, поширившись до розміру періоду, розпадається на дві нерівномірні, відмінні будовою та інтонацією і поділені голов­ною паузою, частини. Перша частина складена з багатьох синтаксич­них одиниць, які можуть вступати між собою в різноманітні синтаксичні зв’язки, утворювати різні синтаксичні групи, з власти­вою їм інтонацією, але підлягають єдиній провідній функції, показниками якої виступають повторювані сполучні елементи і по­ступово підвищувана інтонація, що досягає найбільшого напружен­ня перед паузою, у другій, післяпаузній, частині ніби підсумовує­ться висловлене в першій частині або визначається те, що випливає з її змісту, вмотивоване нею. Ця частина коротша і простіша своєю будовою. Вона завершує висловлювання в цілому і вимовляє­ться із звичайною для кінцевої частини речення інтонацією.

Смислова завершеність є найважливішою ознакою періоду, і це вимагає того, щоб багаточленний ряд попередньої частини

періоду замикався заключною частиною. З цього погляду не ста­новить закінченого періоду таке речення, в якому є багаточленність і повторюваність однорідних синтаксичних одиниць, але немає зам­кнення заключною частиною речення-періоду Т Прикладом такої конструкції може бути уривок:

Усе в ній, здавалось йому, було завершеним і чистим: і той оксамитний погляд довгастих очей, і той усміх, що влягався в округлі ямки кінчиків уст, і легка сторожка хода, з характер­ним натиском на носки, що наближались один до одного, і спі - вуча мелодійна мова, що окреслювала сліпучі зуби з жолобком посередині і тісніше стуляла до перенісся рівні, невеликі брови. (Стельм., Великі перелоги).

Наявність у контексті однорідних синтаксичних одиниць обу­мовлює ритмічність мови, а ритмічність є важливою ознакою пе­ріодичної мови. Проте конструкції з однорідними або однотипними синтаксичними одиницями можуть являти собою в одних випадках періодичну, а в інших — неперіодичну мову.

Періодові, крім-загальносинтаксичних ознак, властиві також особливі, специфічні ознаки, якими він відрізняється від інших складних конструкцій. Головною ознакою періоду є така будова ускладненого або складного речення, при якій воно складається з чітко диференційованих щодо структури і значення частин, по­ділених паузою. Попередня частина (до паузи) має характер роз­горненого ряду синтаксичних одиниць, вимовлюваних ритмічно, з характерною, поступово підвищуваною інтонацією, яка становить основну загальну інтонаційну лінію висловлювання в цілому поруч з іншими, частковими, інтонаційними моментами по ходу вислов­лювання. Заключна частина (після паузи), до якої функціонально звернена попередня частина, завершує періодичне висловлювання в цілому і вимовляється з відповідною прикінцевою інтонацією ре­чення.

Завдяки відзначеним граматичним і ритмомелодичним власти­востям період повніше і ефективніше, ніж інші, прості синтаксичні конструкції, може виражати різні стилістичні значення та їх від­тінки.

¹ Згадаймо, що такі синтаксичні конструкції також зараховувались до пері­оду,— див., наприклад, у підручнику: П. Смирновский, Теория словес­ности, 1914; на стор. 40 подано як період таке речення: «До чтения ли, до письма ли было тут,— когда душистые черемухи зацветают, когда почка на березах лопается; когда черные кусты смородины опушаются беловатым пухом распуска­ющихся сморщенных листочков; когда все скаты гор покрываются подснежными тюльпанами, называемыми «сон», лилового, голубого, желтоватого и белого цве­та...» і т. д. (Аксаков). Тут ряд однорідних підрядних речень лишився незамкне- ним. Якщо ж і подібні речення називати періодами, то їх слід відрізняти від закінчених періодів і можна назвати незамкненими, або неповними періодични­ми конструкціями.

2. Структурні особливості періодичної мови і близькі до неї конструкції

Наявність у періоді двох частин —- попередньої і заключної, як уже з’ясовано, становить головну структурну ознаку періодичної мови, чим і зумовлюються її інтонаційні властивості. Детальніша структурна характеристика цієї конструкції може бути виведена з аналізу структури попередньої частини, якій властива обов’язко­ва багаточленна синтаксична розгалуженість і в якій через це зо­середжені найважливіші показники періодичності мови.

Попередня частина періоду характеризується наявністю одно­рідних (однотипних) синтаксичних одиниць або інших багаточлен­них синтаксичних конструкцій, використовуваних у будь-якій пе­редуючій смисловій функції відносно заключної частини. Як правило, попередня частина періоду складається з чітко диференційо­ваних однорідних, паралельних у своїй синтаксичній функції оди­ниць, як у такому прикладі:

Коли в грудях моїх тривога То потухає, то горить;

Коли загублена дорога,

А на устах любов тремтить;

Коли уся душа тріпоче,

Як білий парус на човні, | —

Тоді рука моя не хоче Пером виводити пісні.

(Рил.).

Період, попередня частина якого чітко поділяється на кілька паралельно функціонуючих, однорідних одиниць (речень або чле­нів речення), може бути названий паралельно-член­ним періодом.

В інших випадках зустрічаємося із складними синтаксичними конструкціями, попередня частина яких має синтаксично та інто­наційно розчленовану будову, з поступово нарощуваною інтонаці­єю, як і в періоді; але синтаксичні функції одиниць, на які інто­наційно членується попередня частина, не мають однотипного, па­ралельного характеру. Приклад:

І поки мати розповідала, як старий Галайда з косою разом з громадою ходив у панський маєток виганяти управителя, пана Круглянського, і гайдука одного мусив у пекло відпра­вити, бо якби не так, то той харцизяка Сидора Боярча застре­лив би з мушкета, | — Ничипір, слухаючи розповідь, розв’я­зав сакви і дістав подарунки: сестрі чобітки з червоної шкіри і червоні стьожки, матері хустку, батькові чоботи і нову свитку. (Риб., Переяславська Рада).

Як бачимо, попередня частина такої конструкції являє собою результат поширення початкового члена (речення) різнотипними,

неоднорідними синтаксичними одиницями. Початковий член, функ­ціонально пов’язаний із заключною частиною речення, відокремлю­ється від неї синтаксично, а від початкового члена, в свою чергу, інтонаційно відокремлюються члени (речення), які його поясню­ють. Ці члени вимовляються з поступово підвищуваною інтонацією, подібною до інтонації періоду, і таким способом пов’язують почат­ковий член із заключною частиною. Такі утворення, близькі син­таксичною будовою до періодичної мови, попередня багаточленна частина яких становить складне або ускладнене речення з непара- лельними за функцією складовими членами, можна назвати інто­наційно-періодичними конструкціями.

2. Члени паралельно-членного періоду і способи їх вираження

Однорідні синтаксичні одиниці, які входять до складу поперед­ньої частини паралельно-членного періоду, називаються членами періоду.

Члени періоду можуть стосуватися до заключної частини пе­ріоду або безпосередньо, або синтаксично поширюючи (пояснюючи) той член попередньої частини, що скерований до заключної части­ни. Відповідно до цього слід розрізняти члени періоду безпосеред­нього і посереднього відношення.

Прикладом періоду з членами безпосереднього відношення може бути таке речення:

Коли чари і радість заслоняються серпанком сумнівів, коли полотна здаються давно і багато разів уже баченими, коли за­мість насолоди величезна праця дорогого вашому серцю колекти­ву художників всупереч вашій волі викликає у вас критичний напрям думок, і радість огортає вас зовсім не в кожній залі, і питання, одне гостріше від другого, починають хвилювати вас і не дають спокою | —важко тоді братись за перо. (Довж., Мистецтво живопису і сучасність).

У цьому періоді його члени — підрядні речення часу, що від­носяться до заключної частини.

Прикладом періоду з членами посереднього відношення може бути таке речення:

Великій і чистій воді,

Що живить, свіжить нас і поїть,

Що студить по спраглім труді,

По бої гарячім спокоїть,

Що стомленим сни навіва,

Що юних на подвиги будить, | —

Мої найчистіші слова Хай жертвою чесною будуть.

(Рил., Жага).

Період цей створюється реченням «Великій і чистій воді мої найчистіші слова хай жертвою чесною будуть», яке в контексті розпадається на дві частини — початкову (Великій і чистій воді) і заключну (решта складу речення). Субстантивному членові почат­кової частини (воді) й підпорядковано п’ять підрядних присубстан- тивних речень, які починаються сполучним словом що\ ці підрядні й є членами посереднього відношення у періоді, оскільки вони син­таксично пов’язуються не безпосередньо із заключною частиною, а через член речення, що належить до попередньої частини.

Відомі й такі конструкції, коли і до початкового члена пе­ріоду, і до заключної його частини, де початковий член повторюєть­ся слово в слово або з деякими змінами (варіаціями), одночасно відносяться інші члени періоду. Наприклад:

Тільки іноді, темної ночі, коли буря надворі виє та плаче в димарі, як сова, квилить та стогне в вікна, стукаючи кім’я- ми снігу, мов пізній подорожній, коли все спить під заводи ли­хої години,— тільки старим людям не спиться, ворочаються во­ни з боку на бік, стогнучи та охаючи: болять у них старі кості, натруджені замолоду непосильною працею, а сумні думки, як чорна галич, окривають старечі голови,| — тільки в таку добу закрадався сум у Мотрину душу й, як у жмені, зжимав гірким життям поточене серце. (Мирн., Хіба ревуть воли...).

Так утворений період можна назвати обрамленим, а члени такого періоду — обрамленими членами.

Залежно від кількості членів у попередній частині, періоди мо­жуть бути двочленними, тричленними, багаточленними.

Члени періоду можуть бути виражені: однорідними членами ре­чення і словосполученнями та синтаксичними зворотами, групою однотипних простих речень при сурядному їх сполученні, підряд­но підпорядкованими однорідними реченнями, групою складнопід­рядних речень. Розглянемо ці способи вираження членів періоду.

1. Однорідні члени речення часто виступають в ролі членів періоду, причому в заключній частині звичайно вжи­вається узагальнюючий член. Приклад:

Рух у світовому просторі, механічний рух менш значних мас на окремих небесних тілах, коливання молекул у формі теплоти або у формі електричного чи магнітного струму, хімічний розклад і сполучення, органічне життя | — ось ті форми руху, в яких — в одній чи в кількох відразу — перебуває кожний окре­мий атом речовини в світі в кожний даний момент. (Ф. Енгельс, Анти-Дюрінг, 1949, стор. 55).

Надзвичайно важливим для утворення періоду з однорідними членами є вживання при них повторюваних прийменників, які, ра­зом з повторюваними відмінковими формами, сприяють посиленню ритмічності періодичної мови,— пор., наприклад, роль прийменни­ків у такому періоді:

Тільки завдяки праці, завдяки пристосуванню до все нових операцій, завдяки передачі в спадщину досягнутого таким шля­хом особливого розвитку мускулів, зв’язок і, за довші проміжки часу, також і кісток, і завдяки все новому застосуванню цих переданих у спадщину удосконалень до нових, дедалі складні­ших операцій, |—тільки завдяки всьому цьому людська ру­ка досягла того високого ступеня досконалості, на якому вона змогла, ніби чарівною силою, викликати до життя картини Ра- фаеля, статуї Торвальдсена, музику Паганіні. (Ф. Енгельс, Діалектика природи, 1953, стор. 123).

^Період з однорідними членами речення в ролі членів періоду часто має обрамлення — початковий узагальнюючий член повторю­ється і на початку заключної частини періоду, як, наприклад, у такому реченні:

І раптом все — і яскраве сонце, і синє небо, і прозоре повітря, і стрімкі тополі, і жовтаве листя дерев ] —- чисто все враз зро­билося не те, інакше, не таке, яким було півхвилини тому. (См., Наші тайни).

На посилення ритмічності періодичної мови впливає, як це ба­чимо і в останньому прикладі, наявність повторюваних сполучни­ків при однорідних членах.

Однорідні члени речення в ролі членів періоду можуть бути не- поширеними; але частіше вони синтаксично поширюються пояс­нювальними членами, зворотами, підрядними реченнями. Це поси­лює їх синтаксичне відокремлення від пояснюваного ч лена заключ­ної частини періоду, а разом з тим завдяки цьому набуває більшої виразності інтонаційно-ритмічне оформлення періоду, як це можна спостерігати в такому прикладі:

І в голубій смузі Дніпра, в пісках і вербах Козацького остро­ва, і в селі Козацькому, що видніеться десь на тому березі на горі, біліючи, мов зграя голубів, | — усе об’єднане, все голубе і синє, і зелене, і біле, все об’єднане туманом легким і прозо­рим, осяяне якимсь рожевим світлом, од якого хочеться співа­ти. (Довж., Друга записна книжка).

Період утворюється також при препозитивному вживанні діє­прислівникових зворотів, які можуть поширюватись і підрядними реченнями,— наприклад:

Давши потрібні накази ще звечора, прокинувшись уранці дуже рано, вимившись, витершись з ніг до голови мокрою губ­кою, що робилося тільки неділями, а того дня випала неділя, поголившись так, що щоки зробились як справжній атлас, гла­денькі та лискучі, надівши фрак брусничного кольору з іскрою і потім шинель на великих медведях, | він зійшов сходами, під­тримуваний під руку то з одного, то з другого боку трактирним слугою, і сів у бричку. (М. Гоголь, Мертві душі).

Попередня частина періоду може складатися з однорідних при­судків, які пояснюються другорядними членами і підрядними ре­ченнями, наприклад:

Спочатку він [Чичиков] узявся догождати у всяких непоміт­них дрібницях: розглянув уважно загострені пера, якими писав той, і, приготувавши кілька на зразок їх, клав йому щоразу під руку; здмухував і змітав із стола його пісок і тютюн; за­вів нову ганчірку для його чорнильниці, відшукав десь його шап­ку, препогану шапку, яка будь-коли існувала на світі, і щоразу клав її коло нього за хвилину до кінця присутствія; чистив йому спину, коли той забруднював ЇЇ крейдою коло стіни, | але все це залишалось зовсім без ніякої уваги, так ніби нічого цього не було й зроблено. (М. Гоголь, Мертві душі).

2. Членами періоду можуть бути однорідні речен- н я, які виступають у ролі членів безпосереднього відношення до заключної частини або в ролі членів посереднього відношення при поясненні окремих членів речення в попередній частині.

У ролі членів безпосереднього відношення вжито підрядні, наприклад, у такому реченні:

. Що земля поділяється на шматочки, що людей усе більшає, а землі не прибуває, що вже й тепер чимало бурлаків, а далі й більше буде | — це кожний бачить і знає. (Коц., Ціпов’яз).

Як члени посереднього відношення вживаються підрядні ре­чення в такому періоді:

Ні насторожений шуліка, що годинами кружляє високо в не­бі; ні невідомий вершник, що вряди-годи беззвучно проскаче по обрію; ні чабан, що маячить на далеких толоках по плечі в те­кучому мареві | — ніщо не розвіє, ніщо не порушить степового величного спокою. (Гонч., Таврія).

3. У ролі членів періоду можуть виступати непоширені й поши­рені інфінітивні конструкції, як, наприклад:

Будувати, створювати, творити, любити життя, вихову­вати дітей, виховувати покоління нових будівників і твор­ців | — цим живе радянський народ. (Корн., Разом із життям).

4. Як члени періоду можуть функціонувати групи номі­нативних речень, якщо вони в якомусь розумінні станов­лять смислову єдність і підсумовуються узагальнюючим словом у заключній частині періоду, наприклад:

Малюнки відступу, будні тяжкого солдатського труда, кар­тина торжества радянських воїнів, що повергли в прах загарб­ників, | так крок за кроком по путі великих подій веде нас поет. (О. Кудін, зб. «Українські радянські письменники»).

5. Як члени періоду вживаються групи сурядно спо­лучених речень, що становлять певну смислову ціліс­ність по відношенню до заключної частини періоду. Приклад:

Повитягались гострі шпилі, одділились окремі каміння, пе­ретворились у білий мармур, одяглася в різьбу | — і став перед нами острів із моря — ввесь як Міланський собор. (Коц., Сон).

Особливо виразною стає періодичність такої будови речення, коли між групою речень, з яких складається попередня частина періоду, і заключною частиною періоду виражаються відношення протиставлення, наприклад:

Ще цвіло жилаве ведмеже вушко, хоч кілька жовтих округ­лих квіток, прибитих нічними приморозками, лежало біля коре­ня, ще синіла одинока квітка розпарованих братів, ще зелені­ли, оповиті мшистим синім оксамитом, молоді пагінці, | одна­че осінь уже владно господарювала в лісах, і оголені кущі шип­шини червоніли продовгувастими коралами. (Стельм., Великі перелоги).

6. Членами періоду можуть бути сурядно сполучені р е ч е н н я, сукупним змістом яких умотивовується на­слідок, виражений заключною частиною періоду, яка становить собою підрядне речення, наприклад:

Неосяжні українські простори були такі прекрасні, творені на них великі діла сповнені такого величезного змісту, люди такі інтересні і внутрішньо багаті, | що мені здавалося —• це ще не написані цілі прецікаві томи лежать круг мене, чекаючи на своїх творців. (Довж., Слово у сценарії художнього фільму).

7. Членами періоду можуть бути різні складні кон­струкції з кількох речень, якщо ці конструкції включаються в один періодичний ряд попередньої частини періоду і вживаються з однаковими повторюваними сполучниками або спо­лучними словами. Приклад:

Чи будуть це міські пейзажі, непоказні наші київські двори, закидані снігом, з білизною на шворках, з дітворою в лижних штанятах, що роблять їх схожими на малих ведмедиків; чи ба­чимо ми запряжену у велику підводу на резиновому ходу коня­чину, що задумано стоїть, дожидаючи, поки навантажать сніг; чи зверне художник нашу увагу на жінку, що сидить весняним днем у міському дворі недалеко від рожевого по-весняному га­ража, а чи розгорне перед нами сюїту молдавських краєвидів, всі оті наддністрянські яри, широкі долини, блискучі плеса ти­хої води | — все це входитиме у наше сприйняття в сукупності свого існування, творячи перед нами образ Батьківщини. («Літературна газета»).

2. Класифікація періодів

Як можна бачити з попереднього викладу, членами періоду бу­вають: 1) група однорідних підрядних речень, що відносяться до заключної частини періоду як до свого головного речення; 2) гру­па речень з наголошеними займенниковими членами так, такий, зміст яких семантично розкривається підрядним, що становить за­ключну частину періоду; 3) група сурядно сполучених речень, яких стосується в тому або іншому (але однаковому) смисловому відношенні зміст заключної частини періоду; 4) група однорідних, звичайно поширених членів простого речення, яким відповідає уза­гальнюючий член у заключній частині періоду.

Перший тип періодів. Класифікацію періодів, що являють собою складнопідрядне речення з однорідними підрядними (супідрядними), вживаними препозитивно до заключної частини — головного речення, можна побудувати відповідно до класифіка­ції складнопідрядних речень. Отже, за функціонально-синтаксич­ною будовою розрізняються:

Період місця:

Де Пушкін із Міцкевичем колись У плащ один недбало загорнувшись,

Стояли в мокру петербурзьку ніч І говорили ті слова, яких Людська рука для нас не записала,

Де юний друг Жуковського й Брюлова,

Невтомний ворог тиранії й гніту,

Кріпак-художник, чесний наш Тарас,

Не раз сидів у роздумі печальнім, | —

Він височіє, володар віків,

На здибленім над прірвою коні,

Простерши горду руку над Невою,—

Він, Мідний Вершник,і можний цар Петро.

(Рил., Мідний вершник).

Період часу:

А як тільки в розкриті очі вступило зелене, що котилось буйними хвилями луків та лісу, як тільки небо спустилось і ніжно торкнулось обличчя, немов пушинка, як тільки в груди ввіллявся золотий напій повітря, |*його сповнила солодка вто­ма, як у людини, що встала з смертельного ложа. (Коц., В до­розі).

Як різновид цього типу зустрічається період у з а г а л ь- нено-часовий, наприклад:

Чи зима бринить На білих струнах серед вулиць тих-,

Де Пушкін, Грибоєдов і Толстой Колись ходили, чи весна жагуча

В Сокольниках, в Ізмайловськім гаю І на Тверськім бульварі пропливає Човенцем молодості легкокрилим,

Чи літо пригорщами розсипає Тепло на плечі молодим москвичкам,

Чи осінь свій янтарний корабель Веде по синяві Москви-ріки, | —

Іду неспішно я на Красну площу.

(Рил.).

Також як різновид цього типу зустрічається період умов­но-часовий, в якому члени періоду, поєднані з сполучником коли, виражають відносно заключної частини періоду відношення умови і, разом з тим, через свої дієслівні присудки із значенням постійного («позачасового») часу — відношення часу, як у такому прикладі:

Коли жоні осиротілій Сусіди скопують горсд,

Коли, як плескіт ясних вод,

Вас огортають чисті хвилі Роботи в приязних рядах,

Коли опиниться дітлах У голубім дитячім домі,

І_ виховательки знайомі Йому з колиски ще, хоч він Не бачив досі їх ніколи,

Його виряджують до школи;

Коли, неначе справжній син,

Товариш синів не словами,

А безутомними ділами,

Живим трудом допомога Солдата матері похилій, | —

О, сила вироста туга,

Що рівних цій немає силі,

І з нею наш безкраїй край Усе лихе перемагає...

(Рил., Молодість).

Період умови:

Коли копровики не встигнуть підготувати необхідну кіль­кість брухту, коли шихтовики і залізничники не зуміють подати своєчасно шихту, коли доменщики дадуть чавун поганої якості, коли колектив ливарників не зуміє завчасно підготуватися для приймання сталі із кожної печі, | годі й думати про те, щоб ор­ганізувати роботу всіх печей так, як останнім часом була орга­нізована робота печі Гордого. (Руд., Вітер в обличчя).

Період допустовий:

Хоча якась тінь внутрішньої напруги, що впала на неї в день розстрілу політруків, так і не сходила досі; хоча, навіть

/

сміючись, радіючи, дівчина не могла звільнитись від цього на­пруження, яке було помітно в рухах, поглядах, на обличчі; і хоча вона, може, краще за інших розуміла всю небезпечність обраного шляху, | — проте це ЇЇ не лише не пригнічувало, а, навпаки, зміцнювало. (Гонч., Земля гуде).

Період порівняння:

Подібно до того як в сучасній державі припускається, що кожен громадянин здатний судити про всі ті питання, з яких йому доводиться подавати свій голос; подібно до того як у по­літичній економії виходять з припущення, що кожен покупець є також і знавцем усіх тих товарів, які йому доводиться купу­вати для свого вжитку,) подібно до цього тепер вважається, що і в науці слід додержувати такого ж припущення. (Ф. Ен­гельс, Діалектика природи, 1953, стор. 20).

Звичайно, крім наведених, можуть утворюватися періоди й з іншими підрядними значеннями речень, з яких складається попе­редня частина періоду.

Другий тип періодів своєю будовою відрізняється від першого тим, що попередня частина складається з групи го­ловних речень, до якої стосується підрядне речення, що являє собою заключну частину періоду і означає наслідок, який випливає з підкресленого вираження ознаки або обставини способу в голов­них реченнях. Наводимо приклади.

Означально-наслідковий період:

Поруч з Миколою сиділи за столом бурлаки в таких чорних сорочках і з такими немитими видами, з такими брускатими бо­родами, | що й глянути було страшно. (Н.-Лев., Микола Джеря).

Обставинно-наслідковий період:

Скрізь було так багато світла й радості, так виразно від­чувався трепетний віддих оновленої молодої землі, повітря бу­ло таке п’яне й повне щебетання, | що мимохіть бажалось ру­ху, крику, реготу... (Коц., По-людському).

До третього типу належать синтаксичні конструкції, що утворюють період із складносурядного речення, причому між попередньою і заключною частинами періоду встановлюються ті смислові відношення, які властиві складносурядним реченням.

Обумовлено-наслідковий період.

Попередня частина такого періоду складається з групи суряд­но сполучених речень, які функціонують як члени періоду і своїм змістом обумовлюють те, що є змістом заключної частини періоду. Приклад:

Здалеку закружляв вихор, веретеном устав догори, розквіт­нув під небом, вигнутий стовп пилу пройшов шляхом, затьма-

’ривши сонце, баштан, прогув бойовищем, | і полетіло вгору лахміття, шапки, падали люди, кидалися коні. (Ян., Вершни­ки) .

Період протиставлення.

У такому періоді зміст попередньої і заключної частин подаєть­ся в плані протиставлення з різними відтінками — від контрастую­чого протиставлення змісту двох частин періоду до визначення зі- ставлювально-приєднувальних зв’язків між ними, наприклад:

Не встигли дужі ноги находитися, натомитися по зелених дорогах, не надивилися ясні очі на сонце, не намилувалося сер­це життям, ( а вже земля заколисала своїх оборонців міц­ним, непробудним сном. (Стельм., Великі перелоги).

До четвертого типу належить період, попередня ча­стина якого складається з однорідних членів, функціонуючих до заключної частини, що починається з узагальнюючого члена. Таку конструкцію можна назвати періодом узагальнення. Приклад:

Пересадки з машини на машину, доки доїхали до дійової залізниці, безкінечні чекання, дві ночі без сну, галаслива тор­гівля з американськими перевірочними пунктами, хабарі й ви­пивки то з одним клерком, то з другим | — все це вимучило Ананія вкрай. (Ян., Нова книга).

У зв’язку з питанням про класифікацію періодів зупинимось на деяких інших зауваженнях.

Вище наведено приклад періоду узагальнення, в якому узагаль­нені однорідні члени простого речення. Але в періоді можуть уза­гальнюватися й інші члени періоду. Так, узагальнюючим членом •заключної частини можуть об’єднуватися речення сурядного чи підрядного зв’язку в ролі членів попередньої частини періоду, як, наприклад:

Чи сходив Ковалевський на неприступний пік балканського Кому для уточнення карти, чи шукав він у верхів’ях Нілу за­вітну країну Офір, де, за легендами, видобували колись золото для скарбниці царя Соломона, чи просувався він з караваном у пустині, прокладаючи новий шлях до Небесної імперії, чи від­стоював з кремінною рушницею в руках незалежність гордих слов’ян ) — у всьому проявлявся його неабиякий розум, твер­да вдача і самовіддане служіння Батьківщині. (Син., Золото Чорної гори).

Крім наведених типів і прикладів періодів, побудованих у ви­гляді речень складної періодичної будови, можна спостерігати пе­ріодичну будову контексту, що складається з окремих речень, одні з яких входять до складу попередньої, а інші (звичайно — од­не) до заключної частини періоду. Інтонація таких контекстуаль­них періодів дещо відмінна від інтонації періодів-речень: кожне

речення, ідо виступає в ролі члена контекстуального періоду, від­діляється одне від одного нормальною розділовою паузою; у вимові не так помітне характерне для періодичної мови поступово нарощу­ване підвищення інтонації, яка наближається лише до перелічу­вальної інтонації однорідних синтаксичних одиниць; але виразно виявляється інтонаційний злам і збільшення паузи на місці перехо­ду від попередньої до заключної частини періоду. Це спостерігаєть­ся, наприклад, у такому контекстуальному періоді:

Я не був театральним режисером і театральним актором. Я не вчився ні в яких кіношколах. Я навіть не був знайомий з жод­ним режисером кіно, не знав операторів, апаратури. В кіно хо­див лише вряди-годи. І Та я відчував інстинктом і збагнув ро­зумом, що кіно і є той могутній засіб, через який я зможу в достатній мірі виявити себе як художник. (Довж., За велике кіномистецтво).

Як можна бачити з наведеного прикладу, речення, з яких скла­дається попередня частина контекстуального періоду, мають між собою структурну подібність у препозитивному вживанні однакових підметів (я) та присудків із запереченням (не був режисером, не вчився, не був знайомий, не знав)-, п’ятий член — речення, по­дібне до попередніх чотирьох семантично — своїм змістом, який можна вважати варіантом заперечення («В кіно ходив лише вряди- годи» — смисловий варіант до речення: «В кіно не ходив часто»). Перехід до заключної частини періоду позначається протиставним сполучником та на початку заключного, стверджувально-проти- ставлюваного (відносно попереднього тексту) речення.

Другим прикладом контекстуального періоду може бути такий текст:

Важким буде перший етап — період освоєння технології ко­льору...

...З'являться пристрасні лицарі буяння кольорів, яке не тільки не втомлює і не дратує глядача, а, навпаки, надихає і радує багатством та сміливістю поєднань. Будуть і естети бляклого кольору, сірого дощику та мокрого асфальту; будуть сонцепоклонники і апологети природи; будуть противники на­тури, творці штучного декоративного світу. І Але кількість і якість засобів, пов’язаних з кольором та їх поєднань, кожний визначатиме для себе зовсім не за тими принципами, за якими це робиться в живописі. (Довж., Колір прийшов).

В цьому прикладі члени контекстуального періоду в його попе­редній частині — група речень, які об’єднуються спільністю син­таксичних ознак — вживанням на початку кожного речення присуд­ка буття (з’являться, будуть). У заключній частині текстуального протиставного періоду речення починається сполучником проти­ставлення але.

2. Стилістичні функції періодичної мови

Синтаксичне і ритмомелодичне членування періодичної мови, зведення в одне синтаксичне ціле багатьох синтаксично однорідних одиниць із граматичною і смисловою завершувальною кінцівкою, широка смислова змістовність, стрункість розгортання висловлю­вання — все це обумовлює важливу роль періодичної мови в стилі­стичній будові висловлювання. Але стилістична ефективність і ва­гомість періоду не в усіх випадках однакові. Одні з періодичних конструкцій виникають просто внаслідок звичайного синтаксич­ного розгортання речень і функціонують у мові, не відрізняючись від інших речень своїм стилістичним призначенням. Інші ж періоди своєю багаточленною конструкцією, багаторазовим повтором одно­типних синтаксичних одиниць у поступово зростаючому і інтонацій­но підвищуваному ряді мобілізують увагу читача (слухача), ство­рюють тон піднесеності, підкреслюють значущість висловлювання, його різноманітні експресивні елементи, емоціональні відтінки. Підпорядковуючи суміжні синтаксичні одиниці, в тому числі й ре­чення, характерній для періоду інтонаційній динаміці, періодична мова, як ми бачили, за допомогою особливих способів, властивих цій конструкції, об’єднує не тільки частини речень, але й цілі ре­чення, паралельні своєю будовою, перетворюючи їх на члени пері­оду і синтезуючи їх зміст як підставу для виведення заключної ча­стини періоду.

Емоціонально-експресивні відтінки, що виражаються і підкрес­люються періодичною будовою мови, різноманітні. Відзначимо ли­ше деякі.

Періодична будова висловлювання, особливо в мові художньої літератури та публіцистики, може сприяти створенню в мові від­тінків емоціональної піднесеності, урочистості і под.

Так, періодична будова складного речення імпонує вираженню глибокого почуття гордості радянської людини за великі успіхи ко­муністичного будівництва, за високе піднесення творчих могутніх сил радянського народу — в такому уривку:

Кому доводилося стояти на греблі Дніпрогесу повноводою весною, коли дніпровські енергетики вимушені відкрити всі залізні брами, щоб спустити частину води, хто бачив, як спадає вона з висоти десятиповерхового будинку, вода всього могут­нього Дніпра, хто чув, як вона реве, вирує внизу, заплескуючи райдугами не скелясті береги козацької Хортиці, а, здається, половину України, | — той не міг не відчути в своїх грудях незвичайної сили гордості за людський розум, великого натхнен­ня щоденної боротьби, щоденної творчості. (Руд., Вітер в об­личчя).

Період нагромаджує одну на одну жахливі картини розгрому і знущання жорстоких завойовників — і збуджену невимовним горем силу материнського гніву — в такому вірші:

1 ти, розкинувши рамена,

Дивилась, як дітей твоїх Орда розтоптує шалена,

І ніж разить, і тне батіг,

Як падають доми і вежі З блакиті гордої у прах,

Як зміями повзуть пожежі По біло-голубих хатах,

Як від вогню чорніють вишні,

Отари й череди біжать,

І тоне світ у тьмі кромішній,

І стогне поле від проклять, І —

І погляд твій німий, о мати,

Понад землею загримів,

Заглушуючи всі гармати І всіх єднаючи синів.

(Рил., Жага).

Колоритно, сконденсовано в період може вкладатися пейзаж,—

отже, період використовується як особлива форма художнього зо­

браження, живописання природи, життя, як у такому уривку:

В один з тих хороших весняних ранків України, коли ліси, як зачаровані кучеряві велетні, задирають свої гілки і дивлять­ся у синє небо, зелена трава, як килим, укриє чорну землю, і ясне сонечко, усміхаючись, випливе з-за гори, приязно світить і грає своїм золотим промінням на дрібних краплях роси, ви­даючи їх то за дорогий кришталь, то за самоцвітний камінь, то за невеличку іскорку вогняну, то за ясну й прозору зіроч­ку,— коли кожна пташка, освіжена ранковою прохолодою, за­ливається, роздягаючись на всякі голоси, кожна комашина свір- чить, деренчить, кує, І в один з таких днів 185... року місто К. в гармонії всього світового концерту почуло нерідні й сумні звуки, котрі, як горох, перекочувались од хати до хати, з ули- ці в улицю, лились, лились, займаючи все більше місто, а за­йнявши, мов застигли так у повітрі, стояли й дрижали, дрижали, будячи якусь сумну думку в голові, якесь важке почуття у серці смиренних жителів міста, котрі з кошиками, саками, корзинами і всякою всячиною тяглися вулицею на базар, де вже стояли декілька возів з зерном, з сіллю, рибою, декілька стільців перекупок, крамарок, котрі кожному прохожому кри­чали одна перед другою: сюди-сюди, пане, пані, паняночко, чоловіче, молодице, дівко, сюди до мене, м’яких, гарячих бухан­ців, бубликів, свіжих огірочків, шпильок, голок... (Мирн., Палійка).

У пейзажному періоді знаходить ефективне вираження гармоній­не поєднання малюнків природи і зображення почуттів і настроїв персонажів твору. Це спостерігається, наприклад, у такому періоді:

Після довгого літнього дня, коли сонце сідає, а розпечена

земля поволі скидає з себе золоті шати, коли на бліде, втом­лене днем небо з’являються крадькома несміливі зорі, в остан­ньому промінні сонця справляє грища мушва, а динно м’яке, злото-рожеве повітря приймає оддаль бузкові тони і робить про­стори ще ширшими і ще глибшими, І — Маланка з Г'афійкою волочать курною дорогою утому тіла й приємне почуття скін­ченого дня. (Коц., Fata morgana).

Період виявляється особливо стрункою, чіткою, виразною кон­струкцією для зведення в єдиний комплекс цілого ряду фактів, умов, різних обставин, причин і т. д., що ведуть до одного твер­дження, висновку тощо. Такі конструкції мають різне призна­чення.

У наукових творах нимц передається поєднання, синтез аналізо­ваних фактів, з яких виводиться певне твердження, висновок і под., як, наприклад:

Раз діалектика, грунтуючись на результатах всього нашого природничо-наукового досвіду, довела, що всі полярні проти­лежності зумовлюються взагалі взаємодією обох протилежних полюсів, що роз’єднання і протиставлення цих полюсів існу­ють лише в рамках їх взаємного зв’язку та об’єднання і що, навпаки, їх об’єднання існує лише в їх роз’єднанні, а їх взаєм­ний зв’язок лише в їх протиставленні, | то не може бути й мови ні про остаточне зрівноваження відштовхування і притягання, ні про остаточний розподіл і зосередження однієї форми руху в одній половині матерії, а другої форми його —в другій поло­вині її, тобто не може бути й мови ні про взаємне проникання, ні про абсолютне відокремлення один від одного обох полюсів. (Ф. Енгельс, Діалектика природи, 1953, стор. 43).

У художніх творах такі конструкції періодичної мови дають цілу галерею образів, однорідних у якомусь плані або однаково пов’язаних із центральною зображуваною подією, як, наприклад:

Багато разів під час подорожі виникала ця розмова: на то­ку, де дід з хлопчиком в два ціпи молотили жито, а я підійшов розпитати про дорогу; на дніпровському поромі, коли перші вечірні комарі закружляли над головою; у рідній шахті, на глибині 175 метрів, де пахло порохом, немов після артпідготов­ки; на привалі, коли з одного боку долини заходило степове сонце, а з другого викльовувався з хмари круглий білий і не­жаркий місяць, а ми пили дорожну чарку, закусюючи кавуном; у сільській школі, де я зустрів товариша дитячих років; на но­чівлях по будинках, хатах, готелях; в машині, яка з ранку до вечора рухається, підстрибує, чхає, стріляє, швидко біжить на гору, безстрашно пірнає в яри, вибалки, долини, | — вини­кала ця розмова про майбутнє. (Ян., По Україні).

Періодом можуть бути виражені особливі часові відношення- в зіставлюваних явищах і подіях. Так, у періодичній конструкції може зображуватися подія, яка випереджає всі інші, пов’язані з нею, відбувається, незважаючи на відставання супутніх, обумов­люючих подій і фактів тощо. Прикладом може бути такий період:

Ще тільки засиніло небо у скляних просвітах над цехом, а сяйво ламп і прожекторів уже грало в свіжопофарбованих сріблястих конструкціях і наповнювало зал тією особливою світ­ляною млою, що буває в театрах і збуджує передчуття святкових радощів; ще в бічних прогонах працювали новопущені велетні- стани; ще за пультами управління стояли суворі в своїй зосе­редженості люди; ще довантажувався ешелон нової продукції відбудованого заводу —- для Москви, | а будівельники й завод­ські кадровики, незвично шикарні й так само незвично делікат­ні і споважнілі інженери, майстри... уже прогулювалися в но­вих костюмах під руку з напахченими дружинами, із старими батьками і з метушливим потомством; уже з’їжджалися гості з установ і заводів, прибували делегації з армій, з міст, із сто­лиці; уже десь за завісою імпровізованої сцени оркестри настро­ювали інструменти. (О. Кундзич, Юність).

Звичайно, поданими прикладами стилістичного використання періодичних конструкцій багатство їх відтінків не вичерпується:: в «Нарисах» ми намагалися зосередитись поки що лише на най­більш виразному і типовому в цій ще мало вивченій галузі стилі­стичної будови української мови.