шпоры и всякое такое / 01_FILOSOFIYa_posibnik_Krivulya

Філософія______________________________________________ 291

в суспiльствi, фiлософське вiдбиття економiчного i загально+ культурного буття Європи XIX i XX ст.

Однак антикласичний (іррацiоналiстичний) рух не був єди+ ним. Наприкiнцi XIX – на початку XX ст. поширились течiї, якi закликали повернутися до видатних мислителiв класичної традицiї, але прочитати класикiв нетрадицiйно, з позицiй сучасностi. Виникло англо+американське неогегельянство: Джо+ сайя Ройс (1855–1916), Френсiс Бредлi (1846–1924), Бернард Бозанкет (1948–1923), Робин Джордж Коллiнгвуд (1889–1943); італійське гегельянство: Бенедетто Кроче (1866–1952), Джованнi Джентiле (1875–1944) (один з iдеологiв фашизму, апологет тоталiтарної держави, яка нiбито втiлює моральний дух) та iн.

У 1865 р. Отто Лiбман (1840–1912) у творi “Кант i епiгони” закликає повернутися “назад до Канта”. Пiсля цього виникли неокантiанськi школи – Марбурська i Фрайбурська (Баденська). Представники першої Герман Коген (1842–1918), Пауль Наторп (1851–1924), Ернст Кассiрер (1874–1945) iнтерпретують кантiвську “рiч+саму+по+собi” як математичну межу, до якої прямує (асимптотично наближається) процес пiзнання, але нiколи реально її не досягає. Представники Баденської школи – Вiльгельм Вiндельбанд (1848–1815), Генрiх Рiккерт (1863– 1936) – iнтерпретують кантiвську вiдмiннiсть свiту природної i вiльної причинностi як чисто “гносеологiчну”, котра зводиться до розрiзнення своєрiдних методiв пiзнання.

Таким чином, починаючи з середини XIX ст. фiлософська думка Заходу розкололась. Виявилась криза класичного стилю фiлософування. Вона постала у формi дилеми: рацiоналiзм – iррацiоналiзм. Виявилась i опозицiя сцієнтизму та антропо+ логiзму. У сцієнтистському напрямку розвивались позитивiзм, неопозитивiзм, постпозитивізм, структуралiзм; а у антрополо+ гiчному – фiлософiя життя, екзистенцiалiзм, персоналiзм.

12.2. Позитивізм і марксизм як опозиція новоєвропейській філософській класиці

Позитивізм виник у середині XIX ст. За довгий час існування цього напрямку у ньому змінилось три покоління (течії). Для усіх їх є дещо спільне, а є й відмінне, що й визначає їх окремість. Їх загальним знаменником є заклопотаність співвідношенням філософії і науки, і у цьому всі позитивісти укорінені у ту парадигму мислення, яку запровадив ще І. Кант, а саме – чи є метафізика (філософія) наукою порівняно

292 __________________________________________ О. М. Кривуля

з природознавством. Спільним є для них ототожнення предмету науки з чуттєвими даними, а виходячи з цього метафізична філософія, як знання про сутність, що не може спостерігатись, немає підстав для існування. Ось чому, коли ми кажемо, що позитивізм є філософією, то це дуже дивна філософія: бо вона філософію ж і заперечує. Позитивістами філософія мислиться деякою систематизованою наукою.

Відмінним у різних поколіннях позитивістів є схема пояснен+ ня, модель аргументації, яку вони запозичують у спеціальних науках.

Перше покоління позитивізму (класичний позитивізм) уосо+ блюють Огюст Конт (1798–1857), Герберт Спенсер (1820–1903) і Джон Стюарт Міль (1806–1873). Вони вважали, що їх час – час мирного розвитку суспільства, коли наука допомагає позбутися соціальних колізій. Для класичного позитивізму характерна соціальна спрямованість, прагнення застосувати науку до раціональної організації суспільства. Його представники часто використовували еволюціоністську схему пояснення.

Класики позитивізму вважали, що все позитивне (звідси й походить термін “позитивізм”) знання про дійсність може бути отримано лише у вигляді результатів окремих спеціальних наук, а філософія у її старому смислі вже віджила. Останню думку О. Конт аргументував посиланням на відкритий ним (чи запозичений у А. Сен+Сімона) закон інтелектуальної еволюції людства, або закон трьох стадій. Ці послідовно змінюючі одна одну стадії – теологічна, метафізична, наукова – є необхідними для остаточного становлення, формування ладу людського мислення. Метафізична (філософська) стадія скороминуча, тимчасова у прогресі людства, вона замість пояснення явищ якимись надприродними факторами, як це зазвичай робилося в часи панування теологічної стадії, висуває їм на заміну сутності або уособлені абстракції. “Метафізичний стан слід,

таким чином, врешті решт, розглядати як певного роду хронічну хворобу, природно властиву еволюції нашої думки – індивідуальної чи колективної – на межі між дитинством і змужнілістю” [2]. Отже, за Контом, філософія як хвороба зростання уже відходить у минуле, звільняючи місце науковій (позитивній) стадії.

Схожою є й установка другого покоління позитивізму – емпі+ ріокритицизму. Його найбільш оригінальними представниками були австрійський фізик і філософ Ернст Мах (1838–1916) і ні+

Філософія______________________________________________ 293

мецький філософ Ріхард Авенаріус (1843–1896), який з 1877 р. і до кінця життя був професором філософії у Цюріху (Швейцарія). Саме Авенаріус запровадив вживання терміну «емпіріокри+ тицизм» для позначення філософської позиції, що долає поділ на протилежні партії у філософії та апелює до досвіду, який не можна трактувати ані матеріалістично, ані ідеалістично.

Під впливом успіхів і проблем, пов’язаних із розвитком природознавства на зламі XIX–XX ст., представники емпіріо+ критицизму вдалися до ревізії основних понять класичної філософії (причинність, матерія, рух, простір, час тощо) та прав на існування метафізичної проблематики взагалі. В одному з творів Мах зазначав: “Моєю провідною ідеєю є одна й та ж

думка, а саме, що все метафізичне як дещо зайве і порушуюче економію науки повинно бути з неї вигнане” [3]. Економно мислити в науці заважають такі філософські поняття, як «причина» і «наслідок», бо вони, за Махом, надто спрощують зв'язки у природі, тому, каже він, “я давно вже пробував

замінити поняття причини математичним поняттям функції” [4]. Узявши в якості елементів світу не речі, а кольори, тони, запахи, тепло, холод (згадаймо тут Берклі), Мах серйозно думав, що це в деяких випадках дає йому змогу стати вище протистояння різних позицій у філософії: “Професор Х., який

теоретично вважає себе соліпсистом, практично, поза всяким сумнівом, не є таким, коли він дякує міністрові за отриманий орден або коли читає лекцію в своїй аудиторії ” [5].

Третє покоління позитивізму отримало назву неопозитивізм. Його розвиток почався наприкінці 20+х років минулого століття. Головні ідеї неопозитивізму такі:

1.Слід відкинути всю попередню філософію як позбавлену наукового смислу.

2.Коли вже й вести мову про філософію як певний специфічний вид діяльності, то її завдання полягає у аналізі природних і штучних мов.

Першим варіантом неопозитивізму став логічний позитивізм Віденського гуртка, представниками якого були Моріс Шлік (1882–1936) та Рудольф Карнап (1891–1971). На думку логічних позитивістів, кінцевою метою логічного аналізу мови є виклю+ чення з науки усіх тих проблем і висловлювань, які виникають у результаті неправильного вживання мови, порушення його логічних правил. Сюди вони відносили всі світоглядні проблеми, називаючи їх псевдопроблемами. Аналіз мови є необхідним для

294 __________________________________________ О. М. Кривуля

побудови логічної моделі осмисленого міркування. Ненауковими вважаються такі висловлювання, які не можна перевірити у досвіді. Отже, завданням філософії є виявлення і наступне вилучення з науки псевдопроблем. Для цього використовується принцип верифікації, згідно з яким будь+яке наукове положення повинно зводитись до сукупності протокольних речень, які фіксують результати досвіду. Однак досить скоро виявилось, що ці вимоги логічних позитивістів фактично можуть стати на перешкоді розвитку науки, адже наука розвивається шляхом висунення гіпотез, які до певного часу і не можуть бути підкріпленими досвідом. Вважати ж їх зміст псевдопроблемами і викидати з науки – значить закрити дорогу її розвитку.

На заміну логічному позитивізму прийшла філософія лінгвістичного аналізу, найвідомішим представником якої був Людвіг Вітгенштейн (1889–1951). Цей напрямок вважав, що мова, яку використовують люди, має багато підрозділів (слоїв, типів), тому формально одні й ті ж самі слова у кожному з мовних підрозділів мають різне значення. Під значенням розуміється той чи інший спосіб вживання слова у певному контексті і кількість таких способів незчисленна. Лінгвоаналітики вважали, що філософські проблеми виникають у наслідку нерозуміння логіки природної мови. Задача філософії – викрити джерело філо+ софських псевдопроблем, виявивши істинний смисл слів. Криза й цього варіанту неопозитивізму виявилась у тому, що спроби, якби вони здійснились, перебудувати природну мову по зразку мови штучної нанесли б руйнівної шкоди всій культурі, яка обслуговується зазвичай саме природною мовою народу.

З 60+х років ХХ ст. у західній філософії поширюється так званий пост+позитивізм, який взявся дослідити закономірності розвитку науки у соціокультурному середовищі і уже толерантно ставився до філософії як суттєвої частини культури. Так, напр., Томас Кун (1922–1996) у книзі “Структура наукових революцій” продемонстрував неможливість зрозуміти сутність наукового знання поза історичного контексту науки. Інші представники цієї течії показали важливе місце філософських ідей у форму+ ванні природничонаукової картини світу.

Уфілософському відношенні марксизм прийнято пов’язувати

здіалектичним і історичним матеріалізмом. Самі ці терміни, які призначені виразити сутність філософії марксизму, мають свою історію і про це буде йти мова далі. Однак спершу дещо про засновників марксизму.

Філософія______________________________________________ 295

Марксистське вчення було започатковане німецькими вчени+ ми Карлом Марксом (1818–1883) і Фрідріхом Енгельсом (1820– 1895). Маркс закінчив Берлінський університет, де у 1841 р. захистив докторську дисертацію з філософії про відмінності між натурфілософією Демокріта та натурфілософією Епікура. З почат+ ку 1842 р. зайнявся публіцистичною діяльністю, був редактором газет і журналів. З 1849 р. постійно жив у Лондоні, займався науковою та політичною діяльністю. Його творча спадщина досить велика. Серед найбільш значних можна назвати “Капі+ тал”, “Злиденність філософії”, “Економічно+філософські рукопи+ си 1844 р.”. Є й такі відомі твори, які Маркс написав разом з Енгельсом: “Святе сімейство”, “Німецька ідеологія”.

Енгельс після закінчення гімназії шляхом самоосвіти набув глибоких знань з філософії, політичної економії та інших наук. Приймав участь у революції в Німеччині 1848+49 рр. З 1849 р. теж постійно мешкав у Англії. З його найбільш значних творів філософського ґатунку можна вказати такі, як “Анти+Дюринг”, “Діалектика природи”, “Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії”, “Розвиток соціалізму від утопії до науки”.

Ясна річ, що формування марксизму не було разовим актом, воно мало свої етапи і поворотні моменти. Спочатку його засновники захоплювались Гегелем, пізніше пережили і вплив Л. Фейєрбаха. Перегляд усієї філософської спадщини, особливо гегелівської, відбувався у марксизмі під кутом зору центральної для них проблеми: відношення філософії до дійсності, реальності. Досить рано ця дійсність відкрилась для Маркса й Енгельса

увигляді обмеження свободи слова, соціальної й правової неспра+ ведливості, різних проявів консерватизму й реакції. Академічна філософія, від якої вони йшли, будувала відношення до дійсності цілком у гегелівському дусі: дійсність слід тлумачити так, щоб вона відповідала логічній схемі, складеній раз і назавжди. Проте гегелівська методологія, яка була доведена послідовниками німецького філософа до рівня методики й трафарету, не відпові+ дала революційно+демократичним настроям Маркса й Енгельса і досить скоро породила сумніви стосовно її відповідності дійсності. Тому ряд своїх праць Маркс присвятив критиці Гегеля,

уякого він вбачав певну відстороненість від дійсності, прагнення накласти на неї абстрактну, спекулятивну логічну конструкцію. У ранніх критичних роботах Маркс цінує Гегеля за те, що той стоїть на точці зору сучасної йому політичної економії і розглядає працю (хоч і відчужену) як сутність людини, а також за те, що

296 __________________________________________ О. М. Кривуля

Гегель у своїй спекулятивній логіці надав поняттям, як формам мислення характер пов’язаної цілісності. Загальна ж оцінка Марксом гегелівської філософії відверто заперечна: вона є пере+ вернуте, поставлене на голову відображення дійсності. Однак і Маркс, і Енгельс визнавали, що у послідовному розвитку євро+ пейської філософії, коли метафізика однієї епохи відкидалась метафізикою іншої, Гегель займає видатне місце, бо йому вдалося геніально поєднати німецьку філософію XIX ст. з усією метафізикою (починаючи з XVII ст.). Гегелівська робота побічно підготувала останній етап перед ліквідацією будь+якої мета+ фізики і спекулятивної філософії.

У знаменитих “Тезах про Фейєрбаха” (1845 р.) Маркс досить виразно формулює остаточне рішення проблеми співвідношення філософії і дійсності, коли стверджує, що філософи лише по+ різному пояснювали світ, у той час як справа полягає в тому, щоб його змінити. У марксистській традиції це положення часто подавалось так, що неначе Маркс однозначно говорить про необхідність зміни цільової спрямованості філософії і філо+ софської діяльності і що марксистська філософія саме й набула революційно+перетворюючого характеру. Однак, враховуючи увесь комплекс думок Маркса і Енгельса відносно взаємин філософії і дійсності, можна переконатись, що з їх точки зору пояснююча функція філософії як була, так і залишається, але сама дійсність потребує змін, котрі буде проводити вже не філософія, бо то не її справа. Зазначене положення можна трактувати й так, що минув час філософії з її пояснюючим ставленням до дійсності, настав час практичних дій, які обґрунтовує наукова теорія, а не власне філософія.

Фундаментальним твором періоду активного продукування Марксом і Енгельсом власної світоглядної концепції була їх спільна праця “Німецька ідеологія” (1846 р.). У цьому великому й багатомірному творі зберігається центральна спрямованість на критичну оцінку пануючої філософії до дійсності, але поряд з цим висувається власна методологія теоретичного відображення дійсності. Набуває сили поворот у бік соціальної проблематики, розробляється методологічний підхід, який засновники марк+ сизму пізніше назвали матеріалістичним розумінням історії. Суть останнього полягає в тому, що передумови, які слід покла+ дати у основу соціально+історичної теорії, повинні співпадати з дійсними передумовами самої історії. Що то за передумови? Це – люди, їх діяльність і матеріальні умови їх життя. Все це “ґрунт

Філософія______________________________________________ 297

дійсної історії” як вихідний пункт теоретичного пошуку. Дійсна історія – це історія живих людських індивідів з певною взаємо+ дією з природою і певними стосунками між людьми. Свідомість є не що інше, як усвідомлене буття людей, а буття – реальний процес їх життя. Для нової методології вихідною точкою саме й стають реально діючі люди, а з їх дійсного життєвого процесу виводяться ідеологічні відображення цього процесу. У лаконічній формі сутність матеріалістичного розуміння історії подана Марксом і Енгельсом у такому положенні: “Не свідомість визначає життя, а життя визначає свідомість” [6].

Уподальших творах Маркса і Енгельса ключового значення набуває категорія суспільного буття. Вона має не тільки характер базового, первинного поняття, що формально фіксує нову світоглядну установку. За нею стоїть ціла дослідницька програма, оскільки категорія “суспільне буття” містить у собі прихований резерв для розгортання ступенів соціальної детермі+ нації. Надалі суто наукова діяльність Маркса орієнтована була на вивчення матеріальних (виробничих) відносин як найсуттє+ вішої частини суспільного буття, від зміни яких прямо залежить зміна політичних, правових і духовних явищ. Безпосередні наукові та практичні інтереси Маркса пересуваються від філософії у бік фундаментального вивчення капіталістичних виробничих відносин, щоб “з емпіричною точністю” показати, як поступово з самої “логіки” капіталістичного способу виробництва виростає його заперечення з наступною заміною на комуністично організоване суспільство.

Так, почавши з критики гегелівської філософії і її відно+ шення до дійсності, засновники марксизму прийшли до повного відкидання спекулятивної філософії, переорієнтувались на ґрунтовне вивчення сучасного їм суспільства та на діяльність

зконсолідації революційних сил.

Утворах Маркса й Енгельса не можна знайти ніякого наміру

створювати нову філософську систему на заміну старим, а скоріше знайдемо думки про кінець ери філософських систем. І тут класичний марксизм іде у повній відповідності з духом класичного позитивізму. Якщо хто заявить, що позитивізм і марксизм XIX ст. є філософіями, то це дуже дивні філософії, бо це будуть філософії, що заперечують філософію, відкидають її як таку на тих підставах, що нема більше простору для філосо+ фування, оскільки всі сфери реальності розібрані науками, які постачають позитивне знання без будь+яких вигадок, суто

298 __________________________________________ О. М. Кривуля

спекулятивних побудов. А що стосується згадуваних нами тер+ мінів, які звично пов’язують з філософією марксизму, то Маркс взагалі ніколи не вживав вислів “діалектичний матеріалізм”, а вираз історичний матеріалізм” зустрічається у листах Енгельса наприкінці його життя. Вперше словосполучення “діалектичний матеріалізм” можна знайти у творі Енгельса “Анти+Дюринг” (1878), але в такому контексті, який свідчить, що для Енгельса діалектичний матеріалізм є тільки метод, а не філософія, а пот+ реба у філософії сходить до мінімуму, бо все позитивнее знання надають спеціальні науки: “Сучасний матеріалізм є по суті

діалектичним і не потребує більше ніякої філософії, що стоїть над іншими науками. Щойно перед кожною окремою наукою постає вимога з’ясувати своє місце у загальному зв’язку речей і знань про речі, будь яка окрема наука про цей загальний зв'язок стає зайвою. І тоді з усієї колишньої філо софії самостійне існування зберігає ще вчення про мислення і його закони – формальна логіка і діалектика. Решта входить

упозитивну науку про природу та історію” [7].

Знаведеного уривку видно, що Енгельс не розглядає діалектичний матеріалізм як певну філософію, що приходить на заміну попереднім і автором якої він вважав би Маркса й себе. Тільки будучи методом, способом підходу до вивчення явищ природи й історії, діалектичний матеріалізм стане самодостатнім знаряддям і виключить потребу у якійсь окремій філософії, що буде постачати вигадані, чисто умоглядні конструкції. Слід також звернути увагу на маленьке, ледь помітне в уривку «ще», коли йдеться про залишки колишньої філософії. Фактично Енгельс підтверджує скороминучість і цього залишку.

Так само ідеалізм і матеріалізм для Маркса й Енгельса означають тільки загальну методологічну установку, виходячи з якої філософія будує своє ставлення до дійсності. Спекулятивні філософські системи минулого були до рівної міри представлені як з ідеалістичних, так і з матеріалістичних позицій, і всі вони однаково відкидались засновниками марксизму, оскільки замість вивчення реальних взаємозв’язків у природі й суспільстві висували мисленні конструкції, а то і просто фантастичні вигадки. Маркс і Енгельс водночас високо цінували діалектику. Поєднавши її з матеріалістичним принципом, вони отримали метод, який і могли б назвати діалектичним матеріалізмом, або матеріалістичною діалектикою. І цей метод, як указував сам Енгельс, був протягом багатьох років їх кращим засобом праці,

Філософія______________________________________________ 299

їх найгострішою зброєю. В цілому ж, з точки зору Маркса й Енгельса, після успіхів природознавства й відкриття мате+ ріалістичного розуміння історії сфера можливого існування філософії стала дуже обмеженою. За філософією, як вказував Енгельс, ще залишається вчення про мислення, логіка і діале+ ктика. Все інше входить у позитивну науку про природу і історію. Ясна річ, це не значить, що у Маркса і Енгельса були цілком відсутні філософські мотиви, нахил до філософування. У їх численних творах можна віднайти багато прикладів і десятки блискучих сторінок філософського змісту, про які можна було б поговорити спеціально, а до деяких з них ми ще будемо при нагоді звертатися.

12.3. Проблемні сфери провідних філософських течій сучасності

12.3.1. Філософська антропологія, фрейдизм і неофрейдизм

Філософська антропологія сформувалась у Німеччині після Першої світової війни. Одним з основних її засновників вважається Макс Шелер (1874–1928), який дійшов переконання, що криза суспільства у XX столітті відбиває кризу особи, і тому філософія повинна зосередити увагу на вирішенні основного питання – “Що таке людина?”. Сам Шелер вбачав головну особливість людини у цільовій спрямованості до Бога, а існування людських уявлень про Бога пов’язував з переживанням абсо+ лютної цінності. У зв’язку з таким міркуванням він звернувся до виділення різних класів цінностей, згідно з якими розрі+ знював і певні типи особи, де переважають ті чи інші цінності (“віртуози насолоди”, “інженери цивілізації”, “герої”, “святі”). Шелер вважав, що у сучасному йому кризовому суспільстві домінуючими стали буржуазні цінності (фанатизм праці, прибуток тощо), що призвело до звуження ціннісного горизонту людства. Так, занепало значення “знання спасіння”. Тож настав час створення синтетичної антропології, здатної стати основою всього знання про світ, оскільки таємниця світу прихована в людині. Згідно Шелеру, задача філософської антропології полягає в тім, аби показати, як із структури людського буття випливають всі людські звершення – суспільність, держава, мова, наука, релігія.

Після М. Шелера склались різні варіанти філософської антропології. Представники біологічного напрямку розглядали

300 __________________________________________ О. М. Кривуля

людину як специфічну тварину, з біологічної природи якої можна вивести соціальні й історичні особливості. Так, Арнольд Гелен (1904–1976) пов’язував природу людини з її біологічною неспеціалізованістю, з наявністю “дистанції” між людиною та природним середовищем. Звідси випливає основна теза Гелена:

«людина є істотою неспеціалізованою і в цьому сенсі примі тивною» [8], отже в чомусь “неповноцінною” істотою, і вся людська активність є компенсацією біологічної неповноцінності; будь+які людські звершення можна зрозуміти, виходячи саме з такої здатності до дії. Культура, за Геленом, є лише зовнішнім фоном до біологічної природи людини.

Функціоналістський варіант філософської антропології може бути представлений поглядами іншого німецького філософа Ернста Кассірера (1874–1945), який визначав людину як істоту, що здатна створювати символи. Визначити людину, говорив він, можна лише функціонально, а не субстанціонально. Сфера істинно людського – це система людських дій. Складовими частинами цієї сфери є мова, міф, наука, релігія, мистецтво, а всі вони разом створюють “символічний універсум”. Людина входить в цей універсум, будучи функцією, перетином символів, які піддаються не пізнанню, а лише тлумаченню.

Професійний австрійський психіатр Зиґмунд Фрейд (1856– 1939) започаткував такий авторитетний варіант антропології, який впродовж XX ст. або поглинув інші, або їх затьмарив. Сам Фрейд своє вчення називав терміном “психоаналіз”, що мав два значення: 1) спеціальний метод лікування нервових та психічних захворювань; 2) загальна теорія людського несвідомого, яка претендує на те, аби стати основою сучасного розуміння людини. Головною заслугою Фрейда, яку визнають і його прибічники, і критики, стало відкриття несвідомого та його ролі у психіці людини і в усій культурі. Фрейд виходив з того, що первинні стимули людської поведінки частіш за все не усвідомлюються людиною, вони є первинними стосовно розуму, і свідомість можна трактувати надбудовою над безсвідомою основою. В структурі людської психіки мають місце глибинні підсвідомі потяги (інстинкти життя та смерті), які визначають поведінку не лише людини, а й усього живого. Завдяки ним живий організм є немов запрограмованим на самозбереження і самовідтворення. Базові інстинкти слугують основним джерелом психічної енергії, яка виявляється у бажанні, прагненні щось робити: чим вище рівень психічної енергії, чим більш активна жива істота, тим більш