шпоры и всякое такое / 01_FILOSOFIYa_posibnik_Krivulya

Філософія______________________________________________ 351

відати – знати), і тільки після XII ст. прийде у Русь запозичене з Візантії протиставлення «цього світу» «тому світу». [24] Відійти в небуття з точки зору земного життя значить перейти до «того світу». Повсякденних народних виразів з уживанням слова «світ» безліч: «світ за очі», «пустити по світу», «ні за що в світі», «світ не милий», «піти у світá». Світ входить в народну свідомість звичайно ж не через понятійні риштовання, а як громадське й природне середовище завжди сприймається людиною через перипетії власної долі, що й відбивається в прислів’ях, піснях, живопису й поезії. Згадаймо хоч би деякі рядки Шевченкового «Кобзаря», багатого на тему світу:

Світе ясний! Світе тихий! Світе вольний, несповитий!

...О горе! горенько мені! І де я в світі заховаюсь?

...Невесело на світі жить, Коли нема кого любить.

...Як маю я журитися, Докучати людям, Піду собі світ за очі – Що буде, те й буде.

...Не плач, не вопль, не скрежет зуба – Любов безвічную, сугубу На той світ тихий принести.

Отже, якщо йдеться про генезис «світосприйняття» і самого слова «світ», то їх корені слід шукати в первісних прагненнях людини осмислити свої стосунки з середовищем, як людським, так і природним. Філософія безумовно завжди враховувала в своїх узагальненнях життєве світовідношення людини, оскіль+ ки вона з самого початку переймалась проблемою «людина – світ» як центральною.

Відомо, що перші європейські філософи мілетської школи зосередились на умоглядному «пошуку» першоначала всього сущого, але майже в той же час їх земляк і молодший сучасник Гекатей (близько 546–480 рр. до н. е.) зважив на інше: перш ніж відшукувати загадкове начало, слід розібратись у тому, що нас безпосередньо оточує, й описати його. З подальшої історії філософії й науки ми знаємо, що однобокості у вивченні світу так і не сталося, просто одні світ переважно описували, подорожуючи

Філософія______________________________________________ 353

Отже, у першому наближенні до значення нашого поняття можна сказати, що світ є деяка цілокупність явленої нам дійсності. Але оскільки світ є даним нам мірою нашого пізнання і розу+ міння, а це, в свою чергу, визначено ступенем соціально+ і культурно+історичного розвитку людства, то далі бачаться такі дві форми представленості світу: наукова картина світу і світо$ гляд. Перша – це цілісна сукупність конкретно+наукових знань про весь світ, який інколи називають латинським словом універсум (ūniversum), або окремі його зрізи, і тоді говорять про фізичну, біологічну, географічну тощо картину світу. Наукова картина світу час від часу уточнюється, а науковці прагнуть максимально зменшити роль суб’єктивного елементу у системі знань. Друга форма представленості світу – світогляд – навпаки, завжди дає світ центрованим навколо людини, її цінностей, смислу власного буття, призначення, переживання. «Я (ми) в світі», «я (ми) і світ», «мій (чужий) світ» – ось грані цієї центра+ ції. У соціальному вимірі світоглядні аспекти торкаються стосун+ ків людини з такими зовнісущими «світами», як суспільство в цілому (соціум, за аналогією з універсумом), світи культури, влади, норм, мови, знання тощо. У подальшому викладі нами обрано саме такий напрямок подання курсу: дати у властивий філософії спосіб людину у її відношенні до світу («світів»).

Література

1.Гайденко П. П. Бытие и разум // Вопросы философии. – 1997. – №7. –

С.114–140.

2.Гартман Н. К основоположению онтологии. – М.: СПИФ «Наука», 2000. – 650 с.

3.Гурина П. Философия. – М.: Республика, 1998. – Гл.6. Что такое метафизика? – С. 164–239.

4.Гусєв В.І. Вступ до метафізики: Навч. посіб. К.: Либідь, 2004. – 488 с.

5.Дамміт М. Логічні основи метафізики. – К.: Iris, 2001. – 359 с.

6.Доброхотов А. Л. Категория бытия в классической западноевро+ пейской философии. – М.: Изд+во Моск. ун+та, 1986. – 245 с.

7.Жеребкін С. Міф про метафізику // Філософська думка. – 1998. – №1. –

С.98–120.

8.Корет Э. Основы метафизики. – К.: Тандем, 1998. – 248 с.

9.Лобковиц Н. От субстанции к рефлексии. Пути западноевропейской метафизики // Вопросы философии. – 1995. – №1. – С. 95+105.

10.Метафизика как она есть: Размышления о …: Философский альманах / Борчиков С. А. и др. – М.: МАКС Пресс, 2006. – Вып. 9. – 128 с.

11.Поупкин Р., Стролл А. Философия: Вводный курс. – М., – СПб., 1997. – Гл. 3. Метафизика. – С. 164+239.

354 __________________________________________ О. М. Кривуля

12.Сартр Ж. П. Буття і ніщо. Нарис феноменологічної онтології. – К.: Видавництво Соломії Павличко “Основи”, 2001. – 854 с.

13.Тейчман Д., Эванс К. Философия. Руководство для начинающих. – М.: ИНФРА+М, Весь мир, 1998. Ч.I. Метафизика: философия бытия и познания. – С. 14+29.

14.Трубников Н. Н. Время человеческого бытия. – М.: Наука, 1987. – 255 с.

15.Хайдеггер М. Бытие и время. М.: AD MARGINEM, 1997. – 451 с.

16.Хайдеггер М. Основные понятия метафизики // Вопросы философии. – 1989. – №9. – С. 116+163.

17.Чанышев А. Н. Трактат о небытии // Вопросы философии. – 1990. – №10. – С. 158+165.

Примітки

1.Платон. Федон // Платон. Сочинения в трёх томах. Т. 2. – М.: Мысль, 1970. – С. 65–66.

2.Аристотель. Метафизика // Аристотель. Сочинения в четырёх томах. Т.1. – М.: Мысль, 1976. – С. 119.

3.Там само. – С. 181.

4.Юм Д. Исследование о человеческом познании // Давид Юм. Сочинения в двух томах. Т. 2. – М.: Мысль, 1996. – С. 144.

5.Кант И. Пролегомены ко всякой будущей метафизике, которая может

появиться как наука // Иммануил Кант. Собрание сочинений

в восьми томах. Т. 4. – М., 1965. – С. 134.

6.Западно+европейская социология XIX века: Тексты. – М.: Издание Международного Университета Бизнеса и Управления, 1996. – С. 13.

7.Див.: Энгельс Ф. Людвиг Фейєрбах и конец классической немецкой философии // Маркс К., Энгельс Ф. Избранные сочинения. В 9+ти томах Т.6. – М.: Политиздат, 1987. – С. 325.

8.Див.: Хайдеггер М. Основные понятия метафизики // Вопросы философии. – 1989. – №9. – С. 156.

9.Корет Е. Основы метафизики. – К.: Тандем, 1998. – С. 35.

10.Див.: Karl+Otto Apel. Transcendental Semiotics and the Paradigms of First Philosophy // Карл+Отто Апель. Вибрані статті. Матеріали Міжнародної літньої філософської школи «Філософія права для відкритого суспільства». – К.: Український філософський фонд, 1999; а також К.+ О. Апель. Трансформация философии. – М.: Логос, 2001.

11.Цит. за: Жаклін Рюс. Поступ сучасних ідей. Панорама новітньої науки. – К.: Основи, 1998. – С. 509–510.

12.Див.: Гайденко П.П. Бытие и разум // Вопросы философии. – 1997. – №7.

13.Аристотель. Категории // Аристотель. Сочинения в четырёх томах. Т. 2. М., 1978. С.55.

14.Аристотель. Метафизика // Аристотель. Сочинения в четырёх томах. Т. 1. – М., 1976. – С. 188.

15.Пирс Ч. С. Как сделать наши идеи ясными // Вопросы философии. – 1996. – №12. – С. 128.

Філософія______________________________________________ 355

16.Секст Эмпирик. Сочинения в двух томах. Т. 2. – М., 1976. – С. 229.

17.Беркли Джордж. Сочинения. – М., 1978. – С. 172.

18.Гейзенберг В. Шаги за горизонт. – М., 1987. – С. 293–294.

19.Див. Бунге М. Философия физики. – М., 1975. – С. 144–145.

20.Платон. Федр // Платон. Сочинения в трёх томах Т. 2. – М., 1970. –

С.183.

21.Аристотель. Метафизика //Аристотель. Сочинения в четырёх томах. Т. 1. – М., 1976. – С. 330.

22.Гольбах П. А. Избранные произведения в двух томах. Т.1. – М., 1963. –

С.84.

23.Энгельс Ф. Диалектика природы // Маркс К., Энгельс Ф. Избранные сочинения. В 9+ти томах. Т.5. – М., 1986. – С. 562.

24.Колесов В. В. Мир человека в слове Древней Руси. – Л.: Изд+во Ленингр. ун+та, 1986. – С. 220.

25.Кант И. Критика чистого разума. – М., 1994. – С. 264.

26.Гегель. Наука логики. В 3+х т. Т. 2. – М., 1971. – С. 144–145.

27.Уайтхед А. Избранные работы по философии. – М.: Прогресс, 1990. –

С.305–309.

28.Popper, Karl R. Lesebuch: ausgewählte Texte zu Erkenntnistheorie,

Philosophie der Naturwissenschaften, Metaphysik, Sozialphilosophie. – Tübingen: Mohr, 1995. –S. 41;. Див. також: Поппер К. Объективное знание. Эволюционный подход. М.: Эдиториал УРСС, 2002, гл. 4.

356 __________________________________________ О. М. Кривуля

_____ 2. ПРИРОДА _____

2.1. Поняття природи. Розвиток філософських і природознавчих уявлень про світ природи

Слово «природа» викликає багаті асоціації у будь+кого, хоч воно щодо буденного вжитку і видається дещо пишномовним. Пересічний обиватель певної місцевості пов’язує це слово зі своїм безпосереднім чи ближнім довкіллям. У комфортне життя мешканців міста природа частіше входить погодою, докучливи+ ми опадами, коливаннями температури, кімнатними рослинами й тваринами, виїздами «на природу» у вихідні дні. Більшість жителів села сприймає природу з боку повсякденних трудових відносин з природними факторами. У високорозвинених країнах звертає на себе увагу значне зменшення кількості населення, яке, так би мовити, протистоїть природі віч+на+віч: це невелике число фермерів та працівників добувної промисловості. Техні+ чний прогрес сприяє віддаленню людини від природи і може статися, що в перспективі у більшості населення Землі пережи+ вання взаємовідносин з природою відійдуть на периферію свідомості і емоційного комплексу. Хіба що засоби масової інформації час від часу будуть доносити до нас жахливі картини природних катаклізмів, а астрономи ще раз нагадають про ймовірні зіткнення Землі з космічними об’єктами.

І все ж у духовному досвіді людства природа закарбувалась так давно і в такому вигляді, що архаїчні стереотипи сприйняття природи будуть даватися взнаки ще довго і, може статися, ніколи й не зникнуть. У історичні часи філософія приступила до осмислення відношення до природи однією з перших. Але ще

зпрадавніх часів і задовго до філософії міфологічно+релігійні світоглядні схеми вже відбили різні етапи взаємодії людей та довкілля. І з цим філософська думка не може не рахуватись, бо,

зодного боку, і міф, і релігія є досі дієвими складовими свідомості людей, а з іншого – тільки філософії притаманна первісна рефлективна здібність, тобто здатність досліджувати всі форми свідомості й знання, в тім числі і філософського. Тож звернемось спочатку до того духовного спадку, який стосується сприйняття людьми їх відношення до природи.

Унайдавніших світоглядних системах всіх народів міфи про природу займають значне місце. Найбільш древніми були міфи про тварин, походження сонця, місяця, зірок. Далі

Філософія______________________________________________ 357

у більш розвинених міфологічних системах широко представлені космогонічні (походження всесвіту) й антропогонічні (похо+ дження людей) міфи. Характерним є те, що первісні люди переносили на природні явища свої властивості, якості, почуття, скрізь вбачаючи в природі дію живих сил чи то зооморфного, чи то антропоморфного ґатунку. Особливістю міфу є обов’язковість сюжету про походження предметів: опи+ сати, пояснити зовнішній світ – значить розповісти про його походження і тим самим задовольнитися. Майже повсюдно універсальне уявлення про світ люди втілили в образ «світового дерева». [1] Цей образ зафіксовано у текстах різного жанру, в образотворчому мистецтві (живопис, орнамент, вишивка), в архітектурі. По вертикалі дерево символізує три основні космічні зони: небесне царство, наземне і підземне; у часовому відношенні три частини дерева можуть символізувати минуле, сучасне й майбутнє; у поелементному відношенні – вогонь, вода, земля. До кожної частини дерева можна було віднести окремі класи істот (тварин): до верхньої належали птахи, до середньої – копитні, до нижньої – змії, миші, жаби, риби. У схемі світового дерева горизонтальні вісі могли відповідати чотирьом сторонам світу, порам року, частинам доби, елементам світу, людським діям. Як кажуть дослідники, до певної міри «світове дерево» стає моделлю культури в цілому.

Від самого початку міфи були поліфункціональними, мали вони й сакральний (лат.: saсer – священний, магічний) характер, тобто були поєднані з релігійними віруваннями. Всі предмети природи не тільки здавались живими, одушевленими, а до них і ставились ритуально. Як вказує Мірча Еліаде (1907–1986), в «первісній, або архаїчній, свідомості предмети зовнішнього

світу – так же, зрештою, як і самі людські дії – не мають самостійної, внутрішньо властивої їм цінності. Об’єкт уявляється немов вмістилищем чужорідної сили, що відокре млює його з оточення і надає йому смисл і цінність». [2] Митрополит Іларіон (Іван Огієнко, 1882–1972) наводить багато прикладів міфологічних пережитків дохристиянського поход+ ження у віруваннях українського народу, особливо що стосується води, землі, дерев, окремих тварин і рослин. [3]

Думки про виникнення природи, її устрій містяться і в усіх світових релігіях (буддизм, християнство, іслам). Започатку+ вання природи у християнській Біблії виглядає таким: «Напочатку Бог створив Небо та землю. А земля була пуста та

358 __________________________________________ О. М. Кривуля

порожня, і темрява була над безоднею, і Дух Божий ширяв над поверхнею води. І сказав Бог: «Хай станеться світло!» І сталося світло. І побачив Бог світло, що добре воно, – і Бог відділив світло від темряви. І Бог назвав світло: «День», а темряву назвав: «Ніч». І був вечір, і був ранок, – день перший». (1М,1). У довгу (близько тисяча років) добу європейського середньовіччя панували, звичайно, християнські уявлення про світ природи, у які були, між іншим, вплетені й давні міфологічні традиції. Для середньовічного сприйняття світу характерним є його глибокий символізм та ієрархічність. [4] Символізм походив від подвоєння світу: крім світу об’єктів природи є ще світ відповідних родових понять, який, хоч і потойбічний, але настільки ж реальний (якщо не більше), що й перший. Світ нашого повсякденного досвіду займає підпорядковане положення щодо потойбічного, позачуттєвого. Кожний елемент земного буття є символом відповідному елементу надприродного буття,

ічерез нього символізує загальну Божественну єдність. У про+ тилежності видимого і невидимого вбачається протилежність зовнішнього виду і сутності, позірного і дійсного, приблизного образу істини і самої істини. Тілесний світ має менший ступінь реальності і самостійності, ніж духовний світ першосутностей. Символізм пов’язаний з ієрархічністю, так що у залежності від «міри» символізації розрізнюються ступені ієрархічності: вищі символи, відтворюючи «незримі речі», у той же час відтворюють

і«видимі речі», що знаходяться нижче щодо них за доско+ налістю. Людина відтворює собою всю природу, тварини – не всю, а лиш деякими властивостями, а рослини й ще менше. Земля і вода послуговують рослинам, рослини – тваринам, а усі вони – людині. Всі відношення в природі упоряджені згідно зі ступенями шляхетності: вода благородніша за землю, повітря благородніше за воду і так далі в залежності від наближення до Бога. Так будується Універсум!

Сприймати середньовічне світоуявлення слід не тільки

вчисто християнському аспекті, а й у переплетенні з дохри+ стиянськими пережитками та реальними можливостями людей протистояти природним стихіям. Християнський світ того часу являв собою обмежену сукупність окремих украплень цивілізації

воточенні дикої природи з її непроглядними лісами і неопрацьо+ ваними безлюдними пустищами. Чужий, ворожий людині ліс – то пуща (пуща походить від «порожній»), тобто такий простір, у котрому немає людей. Слово поле в давній руській мові

Філософія______________________________________________ 359

спочатку значило «порожній», безлюдний пограничний простір. Навіть «село», яке ми сьогодні пов’язуємо з поселенням, колись значило те ж, що і поле, і тільки починаючи з XII ст. вживається в значенні засіяної частини поля, ниви, а ще пізніше до його значення додалися і будівлі навколо землі, що обробляється. [5] Як указує французький історик Жак Ле Гофф (народ. 1924 р.), у типовій середньовічній європейській свідомості світ сприй+ мається як замкнений у просторі, оточений чужою, ворожою природою і ворожими племенами язичників або іновірців. Однак замкнений, обмежений на землі світ «правильних» людей неоглядно розвертається угору, у бік небес. Між земним і небес+ ним немає перепон, і душа спроможна найти дорогу в рідну собі стихію аж до самого Бога.

Отже, однією з перших і найбільш важливих частин світу, до якої людство визначало своє відношення, була природа. Філо+ софія, відбиваючи світоглядні запити, з самого початку також звертає свою увагу до природи. Категорія буття допомогла нам попередньо усвідомити таку просту річ: перш ніж людина осягне думкою своє відношення до світу, вона повинна мати світ в наявності, тобто сущим. І ми прагнули осмислити всі можливі відтінки «буття». Серед форм буття, які не залежать від нашої свідомості, що існували і можуть існувати незалежно від людського втручання, є й природа.

Уфілософії поняття природи вживається у декількох смислах. У широкому природа є те ж саме, що і матерія. Різниця між цими поняттями полягає тільки в акцентах: коли ми говоримо «природа», то маємо на увазі всю множину і різно+ манітність матеріальних об’єктів, процесів і властивостей у їх наявному виді. Коли ж ми говоримо «матерія», то хочемо підкреслити (ще доволі абстрактно) лише об’єктивність як сутнісну сторону існуючого. Широкий смисл природи охоплює собою і суспільство. Такий смисл, може, й не є надто про+ дуктивним, але його слід нагадати, бо і «матерія», і «природа» – то є конечні поняття конкретних наук.

Убільш вузькому значенні «природа» є безпосереднім об’єктивним середовищем, в якому розгортається людська історія, те, з чим стикається людина повсякчасно. Останній смисл найбільш уживаний, однак є й ще один додатковий смисл «природи». Він виникає тоді, коли ми хочемо підкреслити сутність чогось. Так говорять про «природу людини», «природу краси» тощо. Але це вторинне, похідне значення.

360 __________________________________________ О. М. Кривуля

Усі названі смисли мають довгу історію. Стародавні греки користувались також доволі універсальним терміном «φύσίς», а римляни «natura». «Naturа» походить від nascendo (народжува+ тись, виникати, рости). Первинне значення «φύσίς» теж є зростан+ ня і те, що виросло протягом зростання. Проте М. Гайдегер стверджував, що «φύσίς» скоріше розумілось греками як «самови+ никаюче панування сущого в цілому», а філософія то є осмис+ лення панування сущого, яке саме собою виникло. Від такого пануючого сущого, що виникло саме по собі, вони відрізняли суще, яке виникає з «τέχνή», тобто від людської діяльності. Вже з цього видно, що здавна філософи могли усвідомлювати природу як те, що протистоїть людині і є доволі грізною силою, яку слід осягнути спочатку хоч би думкою.

Розвиток науки і філософії поглибив і значно урізноманітнив знання людства про оточуючий світ. Так, Арістотель, прийнявши піфагорове уявлення про землю як кулю, додав навколо неї кришталевий купол з зірками. Землю Арістотель поставив у центр Всесвіту. Через 500 років потому Птолемей (90–160) створює модель, за якою Земля є нерухомим центром Всесвіту,

аСонце та планети рухаються навколо неї. У XVI ст. Микола Копернік (1473–1543) змінює цю картину на геліоцентричну,

аДжордано Бруно (1548–1600) дещо пізніше вводить ще й ідею нескінченності природи і незліченності світів, Галілео Галілей (1564–1642) обґрунтовує думку про схожість небесних і земних тіл, Ісак Ньютон (1643–1727) формулює закон всесвітнього тяжіння. Завершеність і досконалість механіки надихнули Іммануіла Канта на розробку гіпотези про походження сонячної системи з первинної туманності завдяки гравітаційним процесам, і це дало йому змогу проголосити в одному з творів: «Дайте мені матерію, і я побудую з неї Всесвіт!».

Пізнання природи як Всесвіту досягло сьогодні великих успіхів. У природознавстві під Всесвітом (або Метагалактикою) розуміють найбільшу природну сферу, доступну нам для спостереження і дослідження. Відомо, що Земля (її середній діаметр дорівнює приблизно 12,7 тис. км) – планета Сонячної

системи (діаметр цієї системи – 10 млрд. км), Сонце входить до нашої Галактики (від грец. γάλακτίκος – молочний), що є частиною

Метагалактики. Так званий Молочний шлях, який кожний спостерігав на зоряному нічному небі, і є нашою Галактикою. Складається вона з близько 150 млрд. зірок (зоріючих плазмових куль), галактичних туманностей (гази і частки пилу), космічних