шпоры и всякое такое / 01_FILOSOFIYa_posibnik_Krivulya

Філософія______________________________________________ 181

історичну науку, вона тільки прагне філософськими засобами осмислити хід людської історії в її цілісності і окремих фазах, визначитись відносно загальної логіки, смислу історії, можливих закономірностей та стосовно специфіки історичного пізнання.

Й. Г. Гердер безперечно визнавав закони розвитку історії. Природною еволюцією людина приречена до панівного стано+ вища на землі, призначена бути вінцем творіння всього сущого. Така доля уготована їй вже здатністю до прямоходіння, будовою мозку, тілесною конституцією, а від цього причинно+наслідковий ланцюжок веде до здатності до мови, розуму, соромливості і врешті+решт до утвердження правил істини і справедливості, що й перетворює людей у вірних помічників і братів відносно один одного. Все це завершується формуванням духу гуманності, досліджувати який є справжнім завданням філософії історії. Історія людства – це школа удосконалення на шляху прогресуючої гуманності. “Розум людський, – так завершує Гердер книгу “Ідеї до філософії історії людства”, – помножена

солідарна діяльність людей невтримно й неухильно йдуть уперед і вбачають у цьому гарну прикмету, навіть якщо кращі плоди до часу й не визріють” [2].

8.3. Французьке Просвітництво XVIII ст.

Справжнім лідером французького Просвітництва був Франсуа Марі Аруе (Вольтер). У Вольтера (1694–1778) було 137 псевдонімів, але в історію він увійшов саме з цим. Надзвичайно обдарований, універсально освічений, войовничий за характером, Вольтер втілював у собі основні просвітницькі ідеї. Він мав талант філософа й історика, драматурга й романіста, поета

йпубліциста, був ворогом деспотизму, патріархом вільнодумства.

Здесяти до шістнадцяти років Вольтер виховувався

уєзуїтській колегії Легран, а надалі у школі правознавства

уПарижі. Там він увійшов у гурток вільнодумно налаштованої аристократичної молоді і започаткував свою літературну твор+ чість. За епіграму й памфлет проти регента Філіпа Оранського майже рік відсидів у Бастилії. Однак часу там марно не втрачав, а написав свою першу трагедію „Едіп” та поеми. З 1728 по 1729 рік Вольтер перебував у Англії, що значно вплинуло на формування його власне філософських поглядів. Потім до 1750 р. жив у Франції, але через переслідування збоку церковників виїхав до Прусії, деякий час перебував у Женеві, а з 1755 р. і майже до кінця життя мешкав у своїй садибі Ферней на

Філософія______________________________________________ 183

вати, неначе Бог не може надати матерії чуття і думку”; Неможливо, кажуть мені, щоб матерія мислила. Однак я не вбачаю такої неможливості” [4].

Вольтер всіляко пропагував у Франції індуктивний метод Бекона і Ньютона, хоча стосовно самого філософського знання й залишався скептиком, вважаючи, що філософія не дає пояснення суті речей, і одну з своїх праць – „Філософ+ невіглас” – у другому виданні так і назвав – „Питання людини, яка нічого не знає.”

Усвоїх перших творах Вольтер був прибічником ідеї свободи волі (індетермінізму), але згодом детермінізм подолав його. Було б дивно, вказував він, якби Всесвіт підкорювався своїм законам, а лише одна малесенька тварина могла б діяти всупереч їм. У дійсності бути вільним – значить могти робити те, що ми хочемо. Людина – одна з ланок ланцюгу загального зв’язку речей.

Уетиці й естетиці Вольтер проводив думку про відносність ідеалів і критеріїв добра й красоти. Уявлення про них змінюються від епохи до епохи, від місця до місця. Судження у цих питаннях залежить і від того, хто його висловлює. Так, напр., він писав: «Спитайте в самця жаби: Що таке краса,

прекрасне «to kalon»? Він відповість, що це – жаба самиця з

їїздоровенними, круглими, виряченими очима на маленькій голівці, з плоским ротом до вух, жовтим животиком, брунатною спинкою. Спитайте гвінейського негра: для нього прекрасне – чорна, блискуча шкіра, заглиблені очі, сплюснений ніс» [5]. Тим самим Вольтер розхитував уявлення про абсолютність норм, що вже віджили свій час.

Вольтер був прекрасним істориком, першим висунув ідею створення історії культури, він же сформулював і поняття „філософія історії”.

Шарль Луї Монтеск'є (1689–1755) – один з перших представ+ ників французького просвітництва. Його просвітницький пафос виявляється у ряді моментів. По+перше, він вірить у цивілізуючу роль науки, яка корисна своїми відкриттями й винаходами, а також сприяє щастю людям. По+друге, природознавчі успіхи наук, що спирались на емпіричний метод, відкривають шлях до дослідження історії і соціальних процесів. Він був переконаний, що у суспільному житті мають місце природні закони, зважаючи на те, що в ньому немає випадковості чи божественого провидіння.

184 __________________________________________ О. М. Кривуля

У своєму основному творі „Про дух законів” Монтеск'є вка+ зував, що в цілому закон це є людський розум, ним керуються всі народи землі. Політичні й громадянські закони – то все окремі конкретні випадки застосування разуму до особливостей життя конкретних народів. Ці закони повинні відповідати властивостям народу, для якого вони встановлюються. Вони повинні відповідати фізичним особливостям країни, її клімату – холодному, жаркому чи помірному, якості грунту, розмірам, образові життя, релігії населення, його нахилам тощо.

Він виділяв три форми правління – республіканська, монархічна й деспотична. Кожній з цих форм відповідає певний моральний принцип: для республіканської – доброчинність, для монархічної – честь, для деспотичної – страх. Монтеск’є обґрун+ товував також необхідність розподілу влади на законодавчу, виконавчу й судову. Не може бути, зауважував він, щоб законодавча влада поєднувалась з виконавчою у одній особі. Якщо, до того ж, не відділити від перших двох судову владу, то це призведе до панування свавілля в суспільстві.

Клод Адріан Гельвецій (1715–1771). На нього велике враження справив твір Д. Локка “Досвід про людський розум” і зробив його прибічником матеріалістичного сенсуалізму. Найбільш важливі твори Гельвеція – “Про людину, її розумові здібності та її виховання”, “Про розум”, остання була засуджена й спалена катом.

Розглядаючи відмінності людини як розумної істоти, Гельвецій відзначає її пізнавальні здібності, шо базуються на відчуттях. На їх базі формуються ідеї. Новим моментом було введення категорії “інтерес” у теорію пізнання і в соціальну теорію. Інтереси виражають потреби й бажання людини. Від природи у людині мало чого природженого, все визначається середовищем, як природним, так і соціальним (включно з політичним). Середовище настільки є важливим, що визначає формування добрих чи злих нахилів. Тому зміна середовища у бажаному напрямку автоматично веде до сприятливих прогресу наслідків.

ЖанNЖак Руссо (1712–1778) як і Вольтер – видатні діячі Просвітництва, але в той же час і антиподи, представники крайніх полюсів. Вольтер скоріше був ідеологом крупної буржуазії, а Руссо – представник дрібнобуржуазної демократії. У своїх примітках на полях трактату Руссо „Роздум про походження і основи нерівності між людьми” Вольтер назвав

Філософія______________________________________________ 185

ідеї соціальної рівності, які автор пропагував, „філософією обірванця”, котрий бажає, аби бідні грабували багатих.

У своїх творах Руссо доводить ідеї Гоббса й Локка до соціально+політичних наслідків і відверто, чітко формулює власні. Найбільш відомий твір, який це підтверджує – „Про суспільний договір, або принципи політичного права”. Руссо показує, що сувереном, єдиним правителем суспільства, що виникає на підставі договору, є „об’єднаний народ”. Він рішуче підкреслює принцип суверенітету народу. Як і інші представники Просвітництва, Руссо свій ідеал держави розумів у вигляді реалізації царства розуму. Слід додати, що Руссо був, мабуть, першим, хто відчув суперечності сучасної цивілізації, що тоді тільки насувалася, і заявив у творі „Міркування з питання: Чи сприяло відродження наук і мистецтв очищенню моральності?”, що наука й промисловість несуть у собі не тільки користь:

«Скільки небезпек, скільки помилкових шляхів загрожують нам у наукових дослідженнях!.. Якщо наші науки неспроможні вирішити ті задачі, які вони перед собою ставлять, то вони ще більш небезпечні за тими результатами, до яких вони призводять» [6].

Поль Анрі Гольбах (1723 – 1789) – один з наймолодших французьких просвітників. Його твір „Система природи”, що з’явився у 1770 р., є найбільш систематичним викладенням матеріалізму свого часу. Головна ідея цього твору полягає у послідовному проведенні принципу редукції, тобто у можли+ вості звести всі явища природи до різних форм руху мате+ ріальних часток.

Людина – створіння природи, перебуває в природі і підко+ рюється її законам. Люди стають залежними, рабами через незнання власної природи, власних потреб, прагнень і прав. Людина, яка не розуміє природу суспільства, не знає його мети й мети уряду, дає себе ошукати, пригнобити, зробити порочним і нещасним.

Природу Гольбах розуміє у двох смислах. У широкому смислі – це увесь Всесвіт, як дещо цілісне, що є результатом взаємодії різних речей та їх рухів. У вузькому смислі – природа є тим, що стосується кожної окремої речі, те, що випливає з її сутності. Сутність же речі – сума властивостей, яка складає індивідуальну природу цієї речі. Природа в обох смислах знаходиться у постійному русі, причину якого не слід шукати поза межами самої природи, бо сутність природи полягає в дії.

186 __________________________________________ О. М. Кривуля

Крім «природи» Гольбах використовує ще й поняття «матерія» з таким визначенням: «Стосовно нас матерія

є взагалі все те, що певним чином впливає на наші відчуття»

[7]. Фактично він ототожнював матерію з речовинністю, для нього «матерія» – абстракція від будь+якої речі. Увесь арсенал знань, які мала на той час механіка, Гольбах використовує для пояснення всіх процесів і перетворень: від простої взаємодії тіл до ментальних процесів у людині та моральних стосунків і полі+ тичних явищ у суспільному житті. Принцип, яким він користується, – це редукціонізм, тобто зведення всього складного до простого, до сполучення простих механічних рухів (сила тяжіння, інерція тощо).

З механічної картини світу випливає і бачення Гольбахом співвідношення необхідності та випадковості. Все у світі має свою причину, і для випадковості просто немає місця: «В усіх

явищах людського життя від народження до смерті ми ба чимо лише ланцюг необхідних причин і наслідків, які відпо відають законам, загальним для всіх створінь природи» [8].

Особливості кожної окремої людини, відмінності між людьми пояснюються суто механістично. З відмінностей виводиться нерівність, з якої може народитись рабство, однак в цілому нерівність робить і гарну справу – люди стають необхідними один одному, що складає підвалину суспільного життя. Порушуючи правові й політичні питання, Гольбах впевнено говорить, що суспільство може завжди, коли цього вимагають його інтереси, усунути уряд, змінити форму правління, розширити або обмежити владу. Невдахи+правителі – це ті можновладці, які не керують людьми згідно з їхньою природою, нехтують просвітою народу і заклопотані тільки одним – як ошукати народ.

У творі «Природна політика, або бесіди про істинні принципи управління» Гольбах більш детально зупиняється на соціальних, морально+правових та політичних питаннях суспільного життя. Він не погоджується з думкою про такий природний стан первісної людини, в якому вона вела індивідуалістичний спосіб життя. Та його теза, що людина завжди існувала в суспільстві, проголошується цілком у дусі Арістотеля. Суспільство є теж створінням природи, оскільки якраз природа обумовлює життя людини в суспільстві, що має лише одну мету: надати людям можливість повніше використати природні властивості й здібності кожного для досягнення особистого щастя. Індивідуальні

Філософія______________________________________________ 187

розбіжності та нерівності при взаємному обміні стають основою не розбрату й ворожнечі, а основою соціальності.

Сумісне життя регулюється законами, які є результатом необхідних відносин, що базуються на природі речей. Гольбах розрізняє природні закони і громадянські (позитивні). Проти+ стояння між ними немає, оскільки перші закони – це ті, що безпосередньо засновані на природі людини, а інші – це просто пристосування природних законів до кокретних, мінливих обставин того чи іншого народу. Природні закони усвідом+ люються розумом людини і тому можуть іменуватися законами самого розуму, який в усіх людей однаковий, бо така їх природа.

Розглядаючи організацію політичного життя в суспільстві, Гольбах говорить про «незручності» таких форм правління, як абсолютна монархія, аристократія та демократія, бо всі вони сприяють тільки якомусь одному станові, а суспільна рівновага можлива лише за такої форми правління, коли всі стани однаково віддалені від керма влади. Тому Гольбах схиляється до конституційної монархії, яка могла б утворитися тільки зі згоди всього суспільства.

Як відомо, французьке просвітництво буквально сповідувало ідеали свободи. Не обійшов цю тему і Гольбах. «Любов до свободи – найсильніша з пристрастей людини» – заявляє він [9]. Свобода – це можливість робити для власного щастя все, що дозволяє природа людини, яка живе в суспільстві. Наголос на «суспільстві» є принциповим, адже мірилом свободи членів суспільства повинно бути благо суспільства в цілому. Об’єднуючись у суспільство, люди беруть на себе зобов’язання не користуватися безмежною незалежністю, щоб вона не порушувала ті зв’язки, які гуртують людей. Як члени суспільства люди є вільними лише до тої міри, яку дозволяють їм закони розуму. А закони розуму й справедливі закони є одне й те ж, тому «підкорюватися тільки справедливим законам –

це і значить користуватися самою повною свободою, якої лише може побажати громадянин» [10].

Література

Першоджерела

1.Вольтер. Философские сочинения. – М.: Наука, 1988. – 751 с.

2.Гельвеций Клод Адриан. Сочинения в двух томах. – М.: Мысль, 1973, 1974.

3.Гельвецій К. А. Про людину, її розумові здібності та виховання. – К.: Основи, 1994. – 416 с.

188 __________________________________________ О. М. Кривуля

4.Гердер И. Г. Идеи к философии истории человечества. – М.: Наука, 1977. – 703 с.

5.Гольбах П. Избранные произведения в двух томах. – М.: Изд+во социально+экономической литературы, 1963.

6.Дидро, Дени. Сочинения в двух томах. – М.: Мысль, 1986, 1991.

7. Монтескье Ш. Л. О духе законов / Сост., пер. и коммент. А.В. Матешук. – М.: Мысль, 1999. – 672 с

8.Руссо Ж+Ж. Трактаты. – М.: Наука, 1969. – 703 с.

Навчальна література

1.Кузнецов В. Н. Европейская философия XVIII века: Учебное пособие. – М.: Академический проект, 2006. – 544 с.

2.Момджян Х. Н. Французское Просвещение XVIII века. – М.: Мысль, 1983. – 447 с.

3.Нарский И. С. Западно+европейская философия XVIII века. – М.: Высшая школа, 1973. – 302 с.

4.Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. Т.3. От Леонардо до Канта. – СПб., 1996.

Примітки

1.Кант И. Ответ на вопрос: Что такое Просвещение? // Кант И. Собрание сочинений в 8 тт. Т 8. – М.: Чоро, 1994. – С. 35.

2.Гердер И .Г. Идеи к философии истории человечества. – М.: Наука, 1977. – С. 608.

3.Вольтер. О душе // Вольтер. Философские сочинения. – М.: Мысль, 1988. – С. 550.

4.Вольтер. Философские письма. Метафизический трактат // Вольтер. Философские сочинения. – М.: Мысль, 1988. – С. 120 –121, 253.

5.Вольтер. Эстетика. Статьи. Письма. – М.: Искусство, 1974. – С. 214–215.

6.Руссо. Ж.+Ж. Трактаты. – М.: Наука, 1969. – С. 20.

7.Гольбах П. А. Система природы, или о законах мира физического и мира дузовного // Гольбах. П. А. Избранные произведения в двух томах. Т.1. – М.: Изд+во соц+эконом. лит+ры, 1963. – С. 84.

8.Там само. – С. 118.

9.Гольбах П. А. Естественная политика, или беседы об истинных принципах управления // Гольбах. П. А. Избранные произведения в двух томах. Т.2. – М.: Изд+во соц+эконом. лит+ры, 1963. – С. 337.

10.Там само. – С. 342.

Філософія______________________________________________ 189

_____ 9. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ _____

9.1. Критична філософія І. Канта

9.1.1. Від Юма до Канта

Юмiвський скептицизм свiдчив про певну етапну кризу

врозвитку новоєвропейської фiлософiї. Хоч центром дослiджень Юма були гносеологiчнi питання, але треба взяти до уваги їх вагомiсть в усьому контекстi духовного життя Захiдної Європи того перiоду. До збурюючих творiв англiйського скептика класична фiлософiя мала вже солiдну – понад столiття – iсторiю. Склалися і встигли поширитися нові культурні стандарти i цiнностi, через якi епоха усвідомлює себе. Починаючи з Ф. Бекона, центральним поняттям цієї філософії було поняття розуму. Це не значить, що фiлософiя ранiше ним не користувалась. Але традиція, яка склалась за довгі століття Середньовіччя, передбачала, що призначення розуму полягає

вприлученні людини до Бога, в котрого слід вірити i буття якого виходить за сферу розумової активності. Розпад середньо+ вічного світу спочатку привів до переміщення у центр світогляд+ ної системи людини як цілісної особи (Відродження), а потім вже з людських властивостей увагу було акцентовано на розумі. Розум, носієм котрого став визначатися окремий суб’єкт, ставився насамперед у вiдношення до природи, а якщо говорити точнiше – у вiдношення до дiйсностi. Дiйснiсть же являє собою як природу, так i суспiльне життя.

Вiзитною карткою всiєї новоєвропейської духовностi стала наука. Виробництво вимагало її подальшого розвитку, особливо

вприкладному, практичному аспектi. Наука ставала продук+ тивною силою i це найбiльш виразно пiдтверджувала механiка, яка поступово виходила в лiдери. Практична орiєнтацiя науки, пiдтримана насамперед у Англiї буржуазiєю i її державними дiячами, або вiдсунула на периферiю iншi види духовностi, або вимагала їх перебудови на зразок природознавства. Таким чином у системi знань вiдбулися докорiннi змiни. Поряд з фiло+ софiєю з’явилися i почали самостiйно розвиватися конкретнi науки про природу i суспiльство з їх специфiчними методами пiзнання, що вело до змiн у статусi фiлософiї, її предмету i ролi. Увагу дослiдникiв все бiльше привертала методологiя та теорiя пiзнання. Виникали питання, що торкалися походження

190 __________________________________________ О. М. Кривуля

пiзнавальної спроможностi, джерел i ефективностi пiзнання, спiввiдношення чуттєвого, досвiдного i рацiонального, питання про iстину тощо. Сформувалось поколiння фiлософiв, якi переважно дослiджували саме цi – гносеологiчнi – проблеми.

Коли Юм писав своє “Дослiдження про людське пiзнання”, то вже склалася класична механiка Ньютона, де панувала емпірич+ но орiєнтована методологiя. “А гiпотез я не вигадую, – писав Ньютон. – Все ж те, що не виводиться з явищ, має називатися

гiпотезою, гiпотезам же метафiзичним, фiзичним, механiч ним, прихованим властивостям немає мiсця у експеримента льнiй фiлософiї” [1]. Пiд гiпотезами він мав на увазi припущен+ ня, що не мали достатнього експериментального обгрунтування.

Критика Ньютона спрямована перш за все проти того “природознавства”, котре було засмiчене натурфiлософськими і метафiзичними вигадками в дусi картезiанської фiзики, а також лейбнiцевсько+вольфiвської метафiзики: вони були поширенi на континентi, тобто у Францiї та Нiмеччинi. Згаданi фiлософськi системи претендували на звання науки в її традицiйному поданнi, що йшло вiд Середньовiччя. Науковiсть визначалась рацiоналiстичними – дедуктивними – методами i “благород+ нiстю” предметiв дослiдження, їх коло обмежувалось Богом, субстанцiєю і душею. Ньютон фактично закрiпив остаточне вiдокремлення природознавства вiд фiлософiї як за предметом, так i за методом. Бiльш того, практична ефективнiсть i еврi+ стичність ньютонiвської науки, пiдтриманої беззаперечним авторитетом математики, стала зразком науковостi взагалi.

Таким чином, шлях розвитку науки було вказано. А як же бути з фiлософiєю? Що вона є? В чому її особливий предмет? Яке її вiдношення до науки? А чи є вона або чи може вона бути наукою? Ось питання, котрi загострились саме в серединi XVIII ст. i засвiдчили певну кризу фiлософської думки.

Ще у XVII ст. таких проблем не iснувало. Для Бекона, Декарта, Гоббса фiлософiя була символом науки i мова могла йти лише про класифiкацiю її пiдроздiлiв, окремих наук в її материнському лонi або про демаркацiю кордонiв мiж фiлософiєю та теологiєю. Розв’язання нових проблем можна було знайти через ретельне дослiдження сутностi i характеру того знання, яке ми вважаємо науковим, через дослiдження розумової працi, котра продукує наукове знання. Тому Юм зосередив увагу на головному: на розкриттi механiзму утворення загальних понять, без яких не може бути науки взагалi.