шпоры и всякое такое / 01_FILOSOFIYa_posibnik_Krivulya

Філософія______________________________________________ 201

i пiдкреслює: “… тут ми вiдрiзняємо розум вiд розсудку тим,

що називаємо розум спроможністю [творення] принципів”

[8]. У цiй функцiї розум нiколи не спрямовується безпосередньо на досвiд або на предмет, вiн завжди має справу з розсудком, надаючи знанням єднiсть розуму. Розсудок по вiдношенню до многовиду спостережень теж створював єднiсть через правила. Але i сам по собi розсудок для власної гармонiї з собою вимагає єдностi. Розум і постачає розсудку вищi принципи для досягнення бажаної єдностi. Ясна рiч, що такi принципи аж нiяк не стосуються предметiв, об’єктiв, вони – тiльки суб’єктивний закон управлiння тим, що має розсудок.

Принципи розуму пов’язанi з його iдеями, випливають з них.

“Пiд iдеєю я розумiю, – пояснює Кант, – таке необхiдне

розумове поняття, для якого в чуттях не може бути даний адекватний предмет” [9]. Iнакше кажучи, iнстанцiя розуму не створює нiяких понять, iдеї то є категорiї розсудку, розширенi до такого вигляду, щоб вони мали абсолютну повноту емпiричного синтезу до безумовного. Справа в тому, що розсудок (за самою природою логiки мислення) завжди переходить вiд одного обумовленого до iншого і намагається закiнчити цей ряд чимось останнiм, абсолютно безумовним. Безумовне i пропонує нам розум у виглядi iдей, якi Кант зводить у три класи:

1)абсолютна єднiсть мислячого суб’єкта (предмет психологiї);

2)абсолютна єднiсть ряду умов явищ (предмет космологiї);

3)абсолютна єднiсть умов усiх предметiв мислення (предмет теологiї).

Звiдси врештi+решт виходить, що чистий розум дає iдеї душi, свiту та Бога. Iдея розуму, з одного боку, вказує на фiнальну iнстанцiю послiдовного руху пiзнання вiд кожного чергового обумовленого до безумовного, щоб досягти повного поняття об’єкта. А з iншого боку, вона приписує правило, як треба просуватися до безумовного, хоч воно й нiколи не досягається. Iдеї мають лише регулятивне вживання, вони немов цiлi, на якi спрямоване пiзнання. Але вони недосяжнi, бо розсудок сягає за межi досвiду. Кант показує, що iдеям розуму не може вiдповiдати реальний предмет, вiн iлюструє цю тезу, звертаючись до суперечливого характеру суджень про предмети видимостi. Оскiльки тут стикаються суперечливi положення, Кант називає їх антиномiями.

Особливiсть антиномiї полягає в тому, що кожна з її суперечливих складових має рiвноцiнне обгрунтування. Наприк+

202 __________________________________________ О. М. Кривуля

лад, можна однаково переконливо довести справедливiсть двох тверджень: 1) свiт обмежений у просторi i має початок у часi; 2) свiт необмежений у просторi i не має початку.

Такi антиномiї свiдчать: предмети, котрим приписуються суперечливi властивостi, не можуть бути мислимими за законами досвiду. Вони є “рiччю самою по собi”, ноуменом, тобто тим, що можна лише мислити, але чого неможна подати в чуттях. А коли так, то ноуменальний свiт є для науки недосяжним.

Обговорюючи антиномiї про свiт в цiлому, Кант порушує дуже важливу для фiлософiї тему, тему свободи. Вiн її розглядає в зв’язку з поняттям причинностi i формулює так: 1) причиннiсть за законами природи не є єдиною причиннiстю, з якої можна вивести всi явища в свiтi, адже для пояснення явищ слiд припустити ще й причиннiсть через свободу; 2) нiякої свободи немає, все в свiтi здiйснюється тiльки за жорсткими законами природи. Треба одразу зауважити, що тут йдеться про свободу стосовно свiту цiлком, тобто в космологiчному розумiннi. Тут вона є чистою трансцендентальною ідеєю. З досвiду, пояснює Кант, iдея такої свободи не виникає, бо досвiд та природа свiдчать, що в них панує причиннiсть. I розум сам собi створює “iдею спонтанностi” (свободної причинностi), котра здатна починати причинно+наслiдковий ланцюг без попередньої причини. Так мислима свобода є не щось емпiричне, а iнтеллiгiбельне, тобто осягається виключно розумом. Насправдi, якби свобода – як безумовно перша причина – фiксувалась у досвiдi, то вона належала б свiту явищ, пiдпадала б пiд поняття природи, де панує та жорстка причиннiсть, котру вивчає природознавство. Тодi залишається, щоб врятувати свободу, припустити її iнтеллiгiбельнiсть та якось “поєднати” свободу i природу. Бажане “поєднання” можливе лише у один спосіб: треба визнати за всiма явищами здатнiсть мати подвiйнi ознаки: емпiричнi та iнтеллiгiбельнi. Останнi залишаються недосяжними для науково+теоретичного пiзнання.

Ще раз звернемо увагу на те, що Кант розгладає свободу стосовно свiту цiлком, тобто як iдею свiтову, а не тiльки вiдносно людини. Трансцендентальнiсть iдеї свободи передбачає її пристосовнiсть до всiх явищ, у тому числi i до людини. Людина сама є лише одне з явищ чуттєвого свiту, але як така, має розсудок i розум. Слушно припустити, виходячи з загальної схеми, що саме розум є причиною всiх довiльних вчинкiв, але внаслiдок iнтеллiгiбельного характеру цiєї причини, вона нам

Філософія______________________________________________ 203

незрозумiла вичерпно, залишається назавжди прихованою “рiччю самою по собi”.

В останньому роздiлi “Критики чистого розуму”, який має назву “Трансцендентальне вчення про метод”, ставиться завдан+ ня визначити формальнi умови для всiєї системи чистого розуму. Тут можна знайти чимало цiкавих думок, зокрема про дисциплiну розуму, його системнiсть, принципи застосування. Говорячи про дисциплiну розуму, Кант ще раз застерiгає вiд даремних спроб проникнути за межi досвiду у “привабливi зони iнтелектуального”, у сфери надчуттєвого. Обмежуючи пiзна+ вальнi можливостi розуму i в той же час, пiдкреслюючи нестримний порив його за рамки емпiричного, мислитель пропонує як кiнцевi цiлi розуму три предмети: свободу волi, безсмертя душi i буття Бога. Чисті теоретичнi здобутки розуму тут мiзернi, що засвiдчують антиномiї, проте цi три тематичнi сфери (свобода, душа, Бог) важливi практично. Тут мають мiсце, наприклад, моральнi закони, якi торкаються практичного застосування чистого розуму.

9.2. Морально-правова концепція І. Канта

Кант поєднав усi iнтереси розуму – i теоретичнi, i практичнi – у три знаменитих запитання [10] :

Що я можу знати? Що я повинен чинити?

Чого я смію сподіватися?

На перше з наведених запитань попередню вiдповiдь дала “Критика чистого розуму”. У системi фiлософiї на друге запитання вiдповiдь дає мораль, на третє – релiгiя. Вже наприкiнцi життя до цього перелiку фундаментальних запитань Кант додав четверте:

Що є людина?

На нього вiдповiдає антропологiя, присвячену їй працю Кант видав у 1798 р. Останнє запитання – найзагальнiше, “по

сутi все це можна було б звести до антропології, адже три перших питання відносяться до останнього.” – зауважує Кант [11].

У творчому життi видатного нiмецького фiлософа “Критика чистого розуму” була етапною з рiзних причин. Вона дала йому змогу переглянути мiсце фiлософiї у сукупностi людського знання, її специфiку i структуру, визначити роль рiзних пiзна+ вальних здiбностей людини, пiдкреслити активнiсть суб’єкта

204 __________________________________________ О. М. Кривуля

пiзнання. До того ж вона вiдкрила Канту шлях для створення власної фiлософської системи. Саме з неї, з її методологiчних настанов починається оновлена експансiя на традицiйнi сфери фiлософствування: етику, естетику, фiлософську антропологiю, соцiальну фiлософiю, натурфiлософiю i т. iн.

Якщо розум орiєнтується на вивчення людських вчинкiв, то вiн набуває практичного значення i стає практичним розумом. Людськi дiї i вчинки вiдрiзняються вiд iнших явищ тим, що вони мають свою основу у розумнiй волi. Воля ж мислиться як здатнiсть визначити себе самого до таких вчинкiв, якi виходять з уявлень про тi чи iншi закони. Закони цi є законами свободи, а наука про них – етика або вчення про моральнiсть. Цьому вченню Кант присвятив три спецiальних працi: “Основи метафiзики звичаїв” (1785), “Критика практичного розуму” (1788), “Метафiзика звичаїв” (1797). В першiй з них він встановлює моральний закон або вищий принцип моралi; у другiй дослiджує,так би мовити, моральну спроможнiсть людини; у третiй – розбудовує систематичне вчення про моральнiсть.

Поняття розумної волi досить багате за своїм змiстом. Як i розум, воля притаманна людськiй особi за самою її сутнiстю. У той же час розум у практичнiй, а не теоретичнiй iпостасi має вплив на волю. Iстинне призначення такого розуму полягає в тому, щоб утвердити волю як добру волю. З iншого боку, вираз “розумна воля” означає, що мова йде про здатнiсть людини до свiдомих вчинкiв, до вчинкiв за розумом, а не за “iнстинктом”. Кант переконаний, що доброю є тiльки одна воля, котра пов’язана з обов’язком. Обов’язок уже мов би містить в собі поняття доброї волі. Iдеальна добра воля буває тодi, коли вона спiвпадає з обов’язком. Скажiмо, коли людина робить благо не з огляду на нагороду, а тiльки заради обов’язку, то це i буде добра воля “в чистому виглядi”, як самоцiль, а не засiб кращого улаштування в життi. Лише в такому випадку i мотив, i вчинок вiдповiдають обов’язку та добрiй волi. Та при цьому мислитель вiддає перевагу мотиву або замiру. Щоб вивести людину у свiт моральностi, замiр має пiдкорятися загальному закону. Такий закон не нав’язується зовнi, бо в такому вигляді вiн не вiдповiдатиме суті автономної волi кожної розумної людини. Отже, вищий моральний (принцип) закон слiд відкрити в собi, адже вiн є в людськiй особi апрiорно.

Як мисляча, розумна людина Кант мав повне право запропонувати основний закон практичного розуму всiм iншим

Філософія______________________________________________ 205

розумним iстотам, а також подати кожнiй з них дороговказ до самовiдкриття в собi того ж самого закону в найзагальнiшому виглядi. Закон цей звучить як вимога, звернена до нас: “Чини

так, щоб максима твоєї волi повсякчас могла заразом правити за принцип загального законодавства” [12]. Йому надається статус категоричного iмперативу, котрий є обов’язко+ вою вимогою. Формулюючи моральний закон, Кант звертається до здорового глузду людей, до морального чуття, де цей закон немов би лунає одвiчно, хоч i дещо приховано. Щоб його вiдкрити, слiд тiльки вслухатися в себе, трохи замислитися над мотивами власних дiй. Доречно зауважити, що такою позицiєю вiдносно морального закону Кант рiшуче притистоїть тим поглядам, якi вбачають витоки моральностi в релiгiї, в iдеї Бога. Навпаки, стверджує вiн, будучи моральною iстотою первiсно, людина пiсля цього приходить до Бога.

Можна висловити претензiю, що наведений моральний закон має надзвичайно абстрактний характер, є чистою формулою. Сам Кант не заперечував це. Але вищий моральний закон i має таким бути – незалежним вiд емпiричних умов, вiд “матерiї” досвiду. Вiн є проявом чистої волi, безпосереднiм актом практичного розуму.

Кант не сподiвався, що в практичному життi, у своїх стосунках всi i завжди будуть дiйсно користуватися цим законом. Однак вiн весь час “лунає” в нас, бентежить прямо чи побічно. Нехай, наприклад, постає передо мною питання: чи можу я, коли опиняюся в скрутному становищi, дати якiсь обiцянки з намiром не виконувати їх? Я вийду на рiвень загального морального закону тодi, коли замислюсь над проблемою: а чи був би я задоволений, коли б моя максима – вийти з скрути шляхом фальшивої обiцянки – мала силу загального закону i для мене, i для iнших? I чи мiг би я сказати собi: нехай всi дурять один одного, даючи фальшивi обiцянки? Мабуть, нi. Навiть самий заклятий злодiй не погодиться з тим, щоб його “практика” стала загальним правилом поведiнки всiх людей, зокрема i у вiдношеннi до нього самого.

Категоричний iмператив – це єдина моральна норма, на якiй мають базуватися вчинки людей. Вiн – найвищий моральний закон, спiльний всiм розумним iстотам. Дослiджен+ ня його змiсту необхiдно веде нас до визнання кожної iншої людини не як засобу, а як мети самої по собi. Кожна людська особа є, за думкою Канта, представником двох світiв:

206 __________________________________________ О. М. Кривуля

iнтеллiгiбельного i сенсибельного, адже вона i рiч сама по собi, i емпiричне явище. Як частина iнтеллiгiбельного свiту людина має iдею свободи, волi, обов’язку, виступає автономним мораль+ ним законодавцем, але як частина свiту, який сприймається чуттєво, поводить себе вiдповiдно з природним законом бажань і нахилів. У першому випадку вчинки грунтуються на вищому принципi моральностi, у другому – на принципi щастя, уявлення про котре у кожного своє. Тому людська особа є ареною боротьби мiж обов’язком i хтивостями, прихиль+ ностями. I тiльки обов’язок, а не покора емпiричним мотивам надає позитивне моральне забарвлення людським вчинкам. Прямувати шляхом моралi означає мотивувати свої дiї обов’язком. Безперечно, йти таким шляхом важко, але тiльки вiн возвеличує людину, формує її достоїнство. Кант розумiв, що людський свiт далеко не рушив шляхом обов’язку, але вiн має вiру в прогрес, моральне удосконалення людства, в цiлющу силу морального закону. На щастя, допомагає в цьому та

“дивовижна спроможнiсть в нас, яку ми називаємо сумлінням” [13], i з якою так часто пов’язане каяття за скоєну несправедливiсть, за необачнiсть чи щось гірше. Аналiз спiввiдношення iнтеллiгiбельного i сенсибельного свiтiв, теоре+ тичного та практичного розуму приводить Канта до висновку про примат чистого практичного розуму, орiєнтованого на дiю. Фактично мова йде про вищiсть i первиннiсть дiяльностi над знанням. Там, де розум спекулятивний зупиняється, заплу+ тавши у антиномiях, розум практичний приходить на допомогу суб’єкту i виводить його з глухого кута, органiзує душевнi сили на опанування вищим iнтересом; визначення волі вiдносно кiнцевої і повної мети. Скажiмо, чи є вище благо, безсмертна душа, Бог? Спекулятивний або теоретичний розум намагається вирiшувати це питання у напрямку пiдтвердження або заперечення їх iснування, а розум практичний говорить: вони повинні бути.

Звернемо увагу на слово “повинні”, в ньому звучить обов’яз+ ковiсть, вимога, яка базується на наявностi морального закону. Досягнення вищого блага необхiдне з моральної точки зору, моральний закон веде нас туди через доброчиннiсть, наполегливу боротьбу зі спокусами земного життя. Процес цей довгий i досягнення блага здiйснюється лише в нескiнченному прогресi, бо обмеженого часу iндивiдуального людського життя не вистачає для вирiшення такого завдання. Рiшення можливе

Філософія______________________________________________ 207

тiльки для роду людського цiлком, а це вже – перехiд до вiчностi. Звiдси випливає, що здiйснення вищого блага через людську волю вимагає нескiнченного часу, тобто безсмертя душi. В свою чергу, реалiзацiя вищого блага у свiтi, який нами не створений, потребує визнання кiнцевої причини свiту – Бога.

“Морально необхiдним є визнавати існування Бога”, – пiдбиває підсумок Кант. [14] У нас немає знання про трансцендентнi об’єкти (свобода, душа, Бог), проте є моральнi свiдчення, навiть переконання. Такi моральнi переконання є не що iнше як вiра. Релiгiйна вiра й дає ту надiю, про яку згадував наприкiнцi “Критики чистого розуму” її автор.

Сфера практичного розуму включає в себе також право. Для визначення специфiки права у його вiдношеннi до моралi, встановлення поняття права слiд згадати, що людський розум виступає подвiйним законодавцем: 1) по вiдношенню до природи, де панує жорстка причиннiсть, механiчна необхiднiсть; 2) по вiдношенню до царства свободи, де панує не примус, а змушування чи спонукання пiд тиском обов’язку. Закони свободи на вiдмiну вiд законiв природи називаються мораль+ ними. У тому випадку, якщо вони стосуються лише зовнiшнiх вчинкiв, Кант називає їх юридичними; коли ж моральнi закони самих себе висувають пiдставами вчинкiв, вони позначаються як етичнi. На цiй пiдставi подiляється етичне i юридичне законодавство. Перше засноване на принципi обов’язку, який є також глибинним мотивом вчинкiв, а друге спецiально не бере таких мотивiв до уваги, тобто припускає й iншу мотивацiю. Морально+етичний закон не гарантує безумовного виконання своєї вимоги, вiн є лише внутрiшньою вимогою, а зовнiшнi людськi вчинки можуть не спiвпадати з нею. Навпаки, морально+правовий закон засновується на можливостi i умовах зовнiшньої вимоги, зовнiшнього законодавства. Виходячи з цих попереднiх мiркувань, Кант визначає сутнiсть права: “Право це

є сукупнiсть умов, за яких воля одного сумiсна з волею iншого з точки зору загального закону свободи” [15]. Очевидно, що право безпосередньо стосується емпiричних взаємовiдносин людей в розвинутому суспiльствi, де склалося уявлення про автономнiсть кожної особи, носiя iдеї свободи. Таке суспiльство вимагає якогось загального правового принципу, що був би покладений у пiдгрунтя позитивного (дiйсно iснуючого) права, враховуючи автономiю особистої свободи. I Кант формулює його як iмператив, називаючи

208 __________________________________________ О. М. Кривуля

загальним правовим законом: “Чини зовні так, щоб вiльний

прояв твоєї волi був сумiсним з свободою кожного, вiдповiдно загальному закону” [16].

Через проблему права Кант виходить у свiт мiжлюдських стосункiв, якi охоплюють родину, громадянське суспiльство, державу i мiждержавнi вiдносини. Мiжлюдськi стосунки на основi власностi, сiм’я та шлюб розглядаються у роздiлi про особисте (“приватне”) право, де центральною є проблема власностi. Громадянське суспiльство i держава – то область публiчного права, куди входить i право мiжнародне. Мислитель рiшуче наполягає на принципi розподiлу влади, видiляє законодавчу, виконавчу та судову її гілки.

Загальним знаменником у всiх проявах правових вiдносин визначається первинна свобода iндивiда, проте не завжди i не у всьому Кант послiдовно проводить цей принцип. Так, права голосу позбавляються жiнки i слуги, оскiльки вони не мають громадянського статусу, а їх iснування – лише присутнiсть. Непослiдовним виявляє він себе i тодi, коли говорить про вiдношення громадян до верховної влади. З одного боку, визнається свобода кожного не пiдкорятися нiякому iншому закону, крiм того, на який громадянин дав свою згоду; а з iншого боку, категорично – пiд загрозою смертної кари – забороняеться будь+який протест чи революцiя проти зловживань верховної влади. Правда, коли Кант у 1797 р. видав “Метафiзику звичаїв”, в якiй розглянув це питання, вже завершилась перемогою Велика Французька революцiя і треба було внести деякi корективи. Тому вiн припустив: коли

“революцiя вдалася i встановився новий лад, то неправомiр нiсть цього починання i здiйснення революцiї не може звiльнити пiдлеглих вiд обов’язку пiдкоритися – як доброчинним громадянам – новому порядку, i вони не мають змоги ухилитись вiд чесної покори уряду, котрому тепер належить влада” [17]. Розглядаючи мiжнародне право, Кант торкається дуже важливої для нього iдеї – права народiв на мир. Бiльш детально вiн розробив цю тему трохи ранiше, у працi 1794 р. “До вiчного миру”. Встановлення загального i вiчного миру мiж народами i державами складає кiнцеву мету вчення про право. Вiйна, на думку Канта, не є той засiб, яким кожен повинен домагатись свого права.

Філософія______________________________________________ 209

9.3. Естетика Канта та його філософська антропологія

Естетичнi погляди Канта викладено у “Критицi здiбностi судження” (1790). Тезово їх можна звести до таких тверджень. Естетичне займає промiжне мiсце мiж iстиною i добром, красота немовби зливає цi два полюси воєдино. Сприйняття прекрасно+ го – це в той же час окрема галузь людської духовної активностi, воно потребує певних зусиль, часу i рiвня культури. Естетичнi судження базуються на апріорних почуттях задоволення i незадоволення. Задоволення ми можемо вiдчувати i вiд доброго, i вiд корисного, маючи на увазi утилiтарне використання. До естетичного ж належить гарне само по собi, тут доцiльнiший вираз “незацiкавлене приємне”. Це чисте спостереження, в якому затихають будь+якi бажання, занепокоєння волi, ми не прагнемо нiчого одержати вiд предмету, анi пiзнати, анi використати його. Естетичнi судження – це судження смаку виключно на основi задоволення чи незадоволення. Предмет такого задоволення i зветься прекрасним.

Слід звернути увагу на смисли терміну «судження» оскільки у філософії Канта вони присутні у різних контекстах.

Улогічному смислі «судження» – форма думки у вигляді вислову, у якому дещо стверджується або заперечується стосовно предмету думки. У іншому смислі «судження» – одна з пізнавальних здібностей, яка полягає в умінні користуватися правилами при підведенні окремого під загальне. Людину, нездатну до такої мисленевої процедури вважають за дурня.

Утретьому смислі «судження» – розумовий акт, що виражає ставлення суб’єкта до чого+небудь, його оцінку. У роботі Канта “Критика здiбностi судження” мається на увазі «судження» у цьому останньому смислі.

До Канта предметом естетики вважались тільки витвори мистецтва, природа не бралася до уваги. Кант же до мистецтва і природи поставився однаково: явища природи теж можуть бути предметами людської оцінки з естетичної точки зору. Так, напр., розглядаючи піднесене стосовно явищ природи, Кант зауважував, що воно переживається нами естетично у тому разі, якщо ми спостерігаємо набагато превершуючі людину сили природи, природні катаклізми, але при цьому самі знаходимося у безпеці.

Фiлософська система Канта завершується вченням про людину, яке він найбільш повно виклав у творi “Антропологiя

210 __________________________________________ О. М. Кривуля

з прагматичної точки зору” (1798). Людина – головна мета i головний предмет, заради якого здiйснюються всi досягнення науки та культури. У своїй останнiй роботi Кант виступає як гуманіст, але не зачаровується людською природою, далеко не iдеалiзує її. В людях бiльше дуростi, нiж злостi, є й пихатість, i користолюбство i т. iн. Властива їм і “недоброзичлива товариськiсть” як антагонiстичне сполучення нахилу до спiлку+ вання i готовностi до суперечки, наявнiсть злого начала. Та Кант має вiру в прогрес з допомогою розуму, так що добрi задатки, якi є в людях, врештi+решт одержать вiдповiдний розвиток, коли не в конкретнiй обмеженiй людськiй iстотi, то в прогресуючому людствi, в усьому людському родi. Вiн бачить суспiльну недосконалiсть, далекi вiд iдеалу моральнi якостi людей, однак вiрить в те, що вони вийдуть “iз стану неповно+ лiття”, зумiють як слiд скористатися своїм розумом. Нам часто, вважав він, не розуму не вистачає, а рiшучостi i мужностi у користуваннi цiєю могутньою зброєю, яку нам даровано.

Кант усiм своїм життям, широкою творчою спадщиною – результатом наполегливої повсякденної працi – вчить пильно вдивлятися в свiт, що оточує нас, в глибини нашого внутрiшнього Я, смiливо і вiдповiдально ставити та вирiшувати складні проблеми.

9.4. Філософія Й. Г. Фіхте

9.4.1. Життя і основні твори Фіхте

Йоган Готліб Фіхте (1762–1814) народився у селищі Рамменау, що в Саксонії, в сім’ї ремісника. В його долі значну роль відіграв сусідський поміщик фон Мільтіц, після того як він переконався у неординарних здібностях хлопця і попіклувався про його освіту та виховання. Закінчивши монастирську школу, Фіхте у 1789 р спочатку навчався в Ієнському університеті а пізніше в університеті м. Лейпциг. З 1784 р. почалась його робота домашнім вчителем. Учителював Фіхте в різних місцях Саксонії, а з 1788 р. протягом півтора років у Цюріху (Швейцарія). У 1790 р. повернувся до Лейпцигу. Зробивши численні спроби віднайти роботу, яка відповідала б його духові й потребі у доходах, він вимушений був повернутися до приватних уроків. І тут в його долі стався ще один поворот. Деякий студент попрохав за платню викладати йому кантівську філософію, з якою Фіхте до цього випадку майже не