Таблиця 2.3 Вікові етапи людського життя і їхні особливості

Етап людського життя	Віковий період	Головні особливості етапу
Дитинство	Від наро­дження до 10 років	Головний вид діяльності — гра, швидке засвоєння первинних норм і цінностей, гострота і безпосередність сприйняття дійсності, відсутність спогадів і стереотипів
Отроцтво (підліт­ковий період)	Від 11— 12 до 14—15 років	Бажання самоутвердитися, неправильна оцінка своїх можливостей, гостра реакція на ставлення до себе інших, підвищена зацікавленість собою, прагнення до активного самоутвердження
Юність	1. Рання: 14—17 років 2. Пізня: 18—29 років	Професійне визначення, вирішення загальних світоглядних питань. Людина сповнена сил, спрямована на досягнення найсміливіших мрій, не боїться труднощів, відкрита для нового, відгукується на новації
Зрілість	Від 30 до 60 років	Період практичного самоутвердження і самореалізації. Людині властиві зрілість мислення, сформованість світогляду і життєвої позиції, економічна самостійність, моральна відповідальність. Найтриваліший і плідний період людського життя
Старість	Від 61 року до кінця життя	Зниження працездатності, відхід від активного професійного життя, погіршення стану здоров'я, схильність до консервативних поглядів і переконань, незадоволення навколишнім світом. З'являється мудрість, розуміння суті речей та їхньої реальної цінності

Вікові межі є умовними і не враховують індивіду­альних особливостей людини. Тривалість життя зале­жить від природних (спадковість, повноцінний розви­ток організму, навколишні природні умови), соціальних (рівень життя, розвиток медицини, соціальний за­хист людини) чинників.

Однак багато залежить і від са­мої людини (здоровий спосіб життя, оптимізм, актив­ність, любов до життя і людей тощо).

Людське життя рано чи пізно завершується смертю. У різних релігійних системах, філософських концепці­ях, культурах проблема смерті розкриває ставлення лю­дини до життя. В одних смерть сприймається як інший, відмінний від життя вид буття, нормальне явище, до якого готуються, яке спокійно сприймають; в інших — як катастрофа, остаточний кінець. Людина сьогодення, знаючи про свою унікальність, великі можливості, від­чуває свою залежність від природних законів наро­дження та смерті.

Погляди на потойбічне існування людини (осмис­лення її безсмертя) мають давню історію. В її різнома­нітності можна виокремити такі моделі символічного безсмертя:

— релігійна модель (тіло людини смертне, а душа її вічна);

— природна модель (людина є часткою космосу, Всесвіту, існує завдяки взаємоперетворенням органіч­ного й неорганічного, живого і мертвого; смерті в тако­му вирі не існує, вона буденна, непомітна);

— творча (креативна) модель (людина продовжує життя у творіннях своїх розуму і рук);

— біологічна модель (передбачає продовження себе в нащадках).

У сучасній соціологічній думці відбувається інституціалізація таких напрямів, як соціологія дитинства та геронтосоціологія, об'єктами яких є певні вікові групи.

Соціологія дитинства. Цілеспрямована наукова діяльність з вивчення цих проблем почалася лише у XVIII ст., а такі галузі, як вікова психологія, педоло­гія, етнографія дитинства сформувалися наприкінці XIX— на початку XX ст. У другій половині XX ст. ди­тинство стає об'єктом дослідження гуманітарних наук.

Соціологія дитинства — спеціальна галузь соціології, яка вивчає дитинство як соціальне утворення, його функції у суспільстві, вза­ємодію суспільства та дітей, державну політику в інтересах дітей.

Першими в царині безпосередньо соціології дитинс­тва були праці американських дослідників Дж. Боссарда «Соціологія дитинства» (1948), Дж.Боссарда та Є. Болла «Соціологія дитинства» (1966), Р. Коллера «Соціологія дитинства» (1987). Найвпливовішими су­часними соціологічними школами у вивченні дитинс­тва вважається німецька та американська.

У соціології виокремилося декілька підходів в аналі­зі проблем, пов'язаних із сучасним дитинством: субкультурний (розглядає особливості дитячої субкультури, інтереси, ціннісний світ дитини, способи осягнення світу); соціоправовий (аналізує стан та статус дітей в сус­пільстві); соціокультурний (досліджує символічні обра­зи дитини в культурі, масовій свідомості, соціонормативні уявлення про вікові особливості); соціопедагогічний (вивчає особливості соціалізації дітей, стилю виховання, роль різноманітних інститутів соціалізації тощо).

У соціологічному сприйнятті дитинства помітні два протилежні підходи: сприйняття дитячої спільноти як частини соціальних відносин; погляд на дитячу спіль­ноту як на групу, не включену до соціальних відносин, з до кінця не сформованою власною думкою.

Загалом діти є особливою соціально-демографічною групою населення віком від народження до 18 років, яка має свої специфічні потреби, інтереси та права, але не володіє достатньою спроможністю відстоювати і за­хищати їх перед суспільством. З правової точки зору дитина є самостійним суб'єктом права, тому на неї по­ширюється весь комплекс громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав людини.

Першим міжнародним документом, в якому ставилася проблема прав дитини, була Женевська декларація (1923), спрямована на створення умов, що забезпечу­ють нормальний фізичний і психічний розвиток дити­ни, право дитини на допомогу, належне виховання, за­хист.

Генеральна Асамблея ООН 20 листопада 1959 ро­ку прийняла Декларацію прав дитини — документ, що регулює становище дитини в сучасному суспільстві. Він проголошує, що дитині незалежно від кольору шкіри, мови, статі, віри законом повинен бути забезпечений соціальний захист, надані умови та можливості, що дозволили б їй розвиватися фізично, розумово, мораль­но, духовно. Висунуто вимоги щодо створення умов для здорової і нормальної життєдіяльності дитини, гаранту­вання її свободи й гідності. Дитина повинна бути пер­шою серед тих, хто одержує захист і допомогу, а також убезпеченою від усіх форм недбалого ставлення до неї, жорстокості й експлуатації. Документ, який проголо­сив, що людство зобов'язане дати дітям усе найкраще, надійно забезпечити дитинство, яке гарантує в майбут­ньому розвиток повнолітніх громадян, є Конвенція про права дитини, схвалена ООН 20 листопада 1989 року Україна ратифікувала в 1991 р. та внесла відповідні змі­ни до національного законодавства.

На підставі поло­жень Конституції України і Конвенції ООН про права дитини у 2001 р. в Україні був прийнятий Закон «Про охорону дитинства», який визначає охорону дитинства стратегічним загальнонаціональним пріоритетом з ме­тою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охо­рону здоров'я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток, встановлює основні засади державної політи­ки у цій сфері.

Геронтосоціологія. Старість є останнім періодом життєвого циклу людини, вона характеризується певни­ми фізичними, психічними та соціальними змінами. На цьому віковому рубежі люди перестають працювати — йдуть на пенсію; перестають бути лідерами, керівника­ми; перестають бути дітьми — ховають своїх батьків; пе­рестають бути батьками — їхні діти створюють власні родини; втрачають свої фізичні кондиції; усвідомлюють неминучість і близькість смерті. Соціальні зміни, які відбуваються з літньою людиною, виражає поняття «со­ціальна старість», у визначенні якої домінують якісний і хронологічний підходи. Якісний підхід виключає формально-вікові (кількісно виражені межі старості) і фіксує ступінь соціальної однорідності соціально-де­мографічної групи старих. Хронологічний підхід бере за основу «поріг старості», з яким пов'язане пенсійне забезпечення по старості, уподібнююче дуже різних за своєю активністю, працездатністю, здоров'ям людей. Геронтосоціологія синтезує обидва підходи і розглядає старість у єдності її конкретно-вікових, хронологічних показників із властивими цій групі в конкретному сус­пільстві соціальними ролями.

Сутність та особливості процесу старіння, старості як вікового етапу життя індивіда по-своєму пояснюють такі концепції:

а) теорія розсуспільнення (у старості відбувається усунення людини похилого віку із суспільства, обумовле­не віковими особливостями старих, зацікавленістю сус­пільства у молодих працівниках, активних громадянах);

б) теорія активності (трактує старіння як односто­роннє усунення старих із суспільного життя за наявнос­ті у них досить високого рівня активності);

в) теорія модернізації (низький статус людей похи­лого віку є наслідком модернізації та змін, які вона спричинила: збільшення чисельності старих людей і ві­ку популяції, обов'язковий вихід на пенсію, зниження статусу літніх; втрата багатьма з них роботи, доходу; руйнування родини; знецінення старості як скарбниці мудрості і знання);

г) теорія вивільнення ресурсів і якості життя (напо­лягає на трансформації зовнішніх і внутрішніх обме­жень, перетворення їх на актуальні особистісні можли­вості старих і людей похилого віку; позбавленні від традиційних ціннісних заборон, подолання міфів і догм соціального оточення);

ґ) концепція культури середини життя (виступає за максимальне віддалення глибокої старості шляхом «розмивання» життєвого простору зрілої особистості і її адаптації до вікових обмежень).

Група людей похилого віку не є однорідною. Серед них розрізняють дві групи — 60—75 років та понад 75 ро­ків, представники яких неоднакові за своїм психологіч­ним і медичним станом. Для людей першої групи харак­терне збереження високого рівня активності мотивацій­них складових. Найзначущішими проблемами для них є порушення соціально-психологічної адаптації і пов'яза­ний з цим психологічний дискомфорт.

Для представни­ків другої на передній план виходять медичні проблеми, що стосуються погіршення здоров'я, слабкості.

Соціальні проблеми літніх та людей похилого віку пов'язані зі статусами пенсіонера, літнього, які в сучас­ному соціокультурному середовищі достатньо низькі та малопрестижні.

Відношення до старості характеризує існування двох полярних явищ — геронтофілії і геронтофобії. Добродійність, піклування про старих людей є формами прояву геронтофілії. Вона має давню історію, оскільки однією з важливих особливостей становлення людсько­го суспільства була турбота про старих як охоронців со­ціально-психологічного досвіду колективу і джерело мудрості. Оформлення патріархальних відносин зумов­лювало сакралізацію особистості старих, розвиток культу старого вождя. Дуже помітно це в іудейсько-християнській традиції, де біблійні пророки й апостоли персоніфікують суспільну мудрість. Особливо шанува­ли старість у східних філософсько-етичних системах, насамперед у Давньому Китаї.

Однак після Другої світо­вої війни у суспільній свідомості ставлення до старих погіршилося.

Закорінена у давнину і полярна до геронтофілії уста­новка — геронтофобія (наприклад, звичай убивати ста­рих). Негативні установки стосовно старих людей, що виникли на ранніх етапах людства в умовах убогості іс­нування, впливають на мотиви поведінки, соціальне самопочуття і навіть стан здоров'я людей похилого ві­ку, які вважають себе зайвими в суспільстві. Геронто­фобія — це побоювання старих людей. Іноді під нею ро­зуміють побоювання старості. Вороже ставлення до неї і страх перед власною старістю прийшли з далекого ми­нулого, коли старій людині не було місця в громаді, ко­ли її викидали власні діти, і це не викликало протесту ні в них, ні в їхній громаді. Геронтофобні установки сто­совно старості і старих людей повинні бути піддані все­бічній критиці.

Негативний погляд на старіння ґрунтується на дис­кримінаційній моделі, що розглядає його як процес руйнування чи занепаду фізичного і психічного здо­ров'я, інтелектуальних можливостей і соціальних взає­мовідносин. Відповідно до такого мислення старий вік є «зло», фізичний чи моральний недолік і час підготовки до смерті. її часто розглядають з більшою симпатією, чим старість, оскільки смерть є звільненням від мук земного життя.

Християнська традиція завжди намага­лася примирити вірних з думкою про смерть, готувати їх, наближати «двері у вічне життя».

Життя людей похилого віку відбувається під тиском стереотипів. Змушені жити в суспільстві люди похило­го віку відчувають, що більше не належать до нього. Ак­тивність, діяльність і розваги молодих їм заборонені. Якщо старі люди висловлюють ті самі бажання, почут­тя і вимоги, що і молоді, світ несхвально дивиться на них. Стереотипи стосовно людей похилого віку поро­джують ейджизм — дискримінацію за віком, зневагу, негативне ставлення до людини через її вік. Це явище відображає глибоко затаєну тривогу деяких молодих і людей середнього (працездатного) віку, їхню особистісну відразу і відчуття ворожості до літніх осіб, їхніх хвороб.

Ейджизм поширюється не тільки на людей похилого віку, а й на всіх, кого дискримінують за віковою озна­кою, а саме на дітей, оскільки вони ще не ведуть «зви­чайне доросле життя».

Концептуальною противагою ейджизму є усвідом­лення того, що старість природна, вона є нагородою за правильно прожите життя, альтернативою протипри­родності відходу з життя молодих людей.

Покоління і їх відносини

Покоління, їхні відносини є однією з найважливі­ших сил розвитку суспільства, а вікова стратифікація — умовою відтворення людського співтовариства. За сло­вами К. Мангейма, діяльність покоління належить до «сил, які формують суспільство». Відносини поколінь пронизують всі інші суспільні зв'язки, вплітаються в них. Всю історію людства можна розглядати як зміну поколінь. У їх відносинах головною є передавання культурних цінностей.

Поняття «покоління» позначає різні аспекти родин­ної і вікової структури і суспільства. Його можна роз­глядати в різних аспектах: як ланку, ступінь, коліно в ланцюзі походження від загального предка, тобто як генерацію, генеалогічне покоління, межі якого окрес­люються середнім віком (у жінок приблизно 25—ЗО ро­ків, у чоловіків — ЗО—33 роки); однорідну за віком групу людей (когорту); «хронологічне покоління», за допомогою якого характеризують час, протягом якого живе певне покоління, стадії онтогенезу, процесу соці­алізації, життєвого шляху від дитинства до старості; як духовно-символічну, історико-культурну спільність сучасників, життя яких пов'язане з важливими істо­ричними подіями, пройняте «духом часу», єдністю ідейних, моральних позицій (наприклад, повоєнне по­коління).

Покоління — певна вікова когорта, що має окреслені межі (когор­та однолітків), яку характеризують спільність умов формування і життєвого досвіду, однакові соціально-психологічні ознаки, соці­альні ролі і функції.

Покоління та їх відносини досліджують генеалогія, психологія, антропологія, етнографія, історія, демогра­фія та ін.

Соціологія досліджує соціальний зміст ідеї єдності поколінь, історичної наступності культури, особливості становища поколінь (статусу і ролей людей різного віку в суспільстві), взаємовідносини поколінь та ін. Кон­кретні взаємини представників різних поколінь можна зрозуміти тільки в контексті загальної соціальної ситу­ації, зважаючи на їх соціально-класову, ідейно-полі­тичну неоднорідність суспільства, характер соціальних конфліктів, темп історичного розвитку.

Сучасний російський соціолог В. Лисовський виок­ремлює такі види поколінь:

а) демографічне покоління — сукупність однолітків, що народилися приблизно в один час і утворюють віко­вий шар населення;

б) антропологічне покоління — сукупність людей, які мають загальних предків;

в) історичне покоління (охоплює відрізок часу від народження батьків до народження дітей, тобто при­близно 20—25 років);

г) хронологічне покоління (функціонує у певний пе­ріод часу);

ґ) символічне покоління — спільнота сучасників, життя яких збіглося з особливим періодом історії, зро­бивши їх свідками й учасниками його подій.

Істотною ознакою покоління є передусім вік, на під­ставі якого судять про належність індивіда до певного покоління.

Вік є об'єктивною межею, обумовленою природною диференціацією людей. Однак покоління і вікова група не тотожні. Вікова ознака фіксує кількіс­ний аспект, але покоління відрізняються не тільки кількісними характеристиками. Соціологічне тлума­чення покоління охоплює кілька вікових груп.

Межі поколінь не абсолютні, вони рухливі і залежать від пе­ріоду існування людського суспільства, тривалості життя, а ті — від соціально-економічних, політичних, історичних та інших факторів. Не менш істотною є соці­альна ознака покоління, яка надає йому якісну визна­ченість: зміст соціальної діяльності, спрямованість його соціальних дій. Покоління характеризуються також кількісними параметрами, статевим співвідношенням, професійною диференціацією, етнічним складом тощо.

Соціологічний аналіз проблем поколінь зосереджу­ється передусім на внутріпоколінних і міжпоколінних відносинах.

Гендер як характеристика особистості

Англійським відповідником поняття «стать» є «вех». Традиційно воно використовувалось на позначення морфологічних і фізіологічних відмінностей осіб. Проте в 70-ті роки XX ст. соціологи запропонували розрізняти поняття «вех» і «£епсіег», оскільки, крім біологічних відмінностей, існує поділ на чоловічі та жіночі соціаль­ні ролі, форми діяльності. Вони відрізняються поведін­кою, ментальністю, емоційністю. Запровадження цього поняття було спричинене необхідністю подолання по­глядів на різні статеві риси та ролі як вияв «природних» якостей. Отже, наприкінці XX ст. гендерну роль розглядали не лише як вияв природою заданих особливос­тей, а й як систему очікувань адекватної поведінки; не як природну стать, а як «соціально-культурний конструкт». З цієї точки зору, деякі характеристики жінок (наприклад, емоційність, схильність до самопожертви, орієнтованість на сім'ю і дітей) поставали не природни­ми якостями, а характеристиками, сформованими пев­ним типом суспільства.

Вважається, що вперше термін «гендер» був запро­ваджений у науковий обіг американським психоаналітиком Робертом Столлером у праці «Стать і гендер: про розвиток мужності та жіночності» (1968). «Гендер» він розглядав як поняття, що виражає психологічні, соці­альні, культурні особливості, незалежні від тих, що тлумачать біологічну стать. Тому необов'язково пов'я­зувати буття жінки з «жіночністю», а буття чоловіка з «мужньою» поведінкою. Такий підхід був підтриманий багатьма соціологами, він започаткував новий напрям соціальних досліджень — гендерних.

Термін «гендер» вживається як соціальна конструкція, що формується одночасно шляхом соціалізації, поділу праці, системою гендерних ролей, різними соціальними інститутами й усвідомленням, прийняттям індивідом суспільних норм, орієнтацією на них; як стратифікаційна категорія, яка ієрархізує соціальні відносини, ролі чоловіків і жінок, виявляє нерівний розподіл ресурсів за ознакою статі, відносини керування/підлеглості, визнання/ виклю­чення людей, які суспільство відносить до різних гендерів; як культурна метафора, що виражає символічний, культурний аспект гендеру, розглядає жіноче і чоловіче як елементи культурно-символічних рядів: чоловіче — раціональне, духовне, культурне, жіноче — чуттєве, ті­лесне, природне.

Українська дослідниця Наталя Лавріненко пропо­нує розглядати гендер одночасно і як соціальний інсти­тут, і на індивідуальному рівні.

Елементами гендеру як соціального інституту є:

— гендерні статуси, тобто соціально обумовлені сус­пільством ролі, норми, поведінкова, жестикуляційна, лінгвістична, емоційна і психологічна заданість;

— гендерний поділ праці. Робота, що розподіляється залежно від чоловічого чи жіночого гендерного статусу, актуалізує суспільну їх оцінку;

— гендерно передбачені права і можливості для кожного статусу в сімейній (родинній) сфері;

— гендерні сексуальні сценарії (нормативні зразки вияву сексуального бажання і поведінки залежно від гендерного статусу);

— гендерні якості особистості (комбінації характер­них рис особистості, які моделюються гендерними нор­мами, що передбачають певні почуття і поведінку носіїв різних гендерних статусів);

— гендерний соціальний контроль, який складаєть­ся з формального і неформального схвалення, винагоро­ди конформної поведінки, покарання ганьбою, соціаль­ною ізоляцією, презирством, лікуванням тощо нонкон­формістської поведінки;

— гендерна ідеологія, що виправдовує існування гендерних статусів, особливо різної їх оцінки в суспільстві;

—гендерні іміджі (образи), культурні репрезентації гендеру, його тілесності в символічній мові і творах мис­тецтва, що відтворюють і легітимують гендерні статуси.

На індивідуальному рівні гендер утворюють:

а) категорії біологічної статі, обумовленої з наро­дження і заснованої на наявності певних фізичних ознак;

б) гендерна ідентичність (особистісне осмислення і прийняття своєї належності до певної статі);

в) гендерний шлюбний і репродуктивний статус (участь у шлюбі чи відмова від нього, сімейні ролі);

г) гендерні сексуальні орієнтації, соціально й індиві­дуально прийняті зразки сексуальних почуттів, ба­жань, сексуальної практики та ідентифікації з ними;

ґ) гендерна особистість, яка характеризується за­своєними моделями соціально схвалюваних почуттів, емоцій;

д) процеси творення гендеру, соціальної практики навчання гендерно «правильній» поведінці, у тому чис­лі і на вербальному рівні;

є) гендерна презентація себе як особистості, яка має відповідні гендерні якості, за допомогою одягу, косме­тики, прикрас та ін.

Отже, гендерний підхід фіксує наявність системи гендерних ролей, тобто очікуваних від індивідів відпо­відно до створених суспільством уявлень про «чоловіче» і «жіноче» моделей поведінки.

Поняття «гендер» («£епсіег») означає соціальне очіку­вання від представників кожної статі. Однак, на відміну від поняття «стать», воно стосується не біологічних особ­ливостей, за якими різняться чоловіки та жінки, а соці­ально сформованих рис. Тобто якщо зі статтю пов'язані лише фізичні відмінності будови тіла, то з гендером — психологічні, соціальні, культурні відмінності між чо­ловіками та жінками. Відповідно, поняття «стать» охоп­лює комплекс репродуктивних, поведінкових, тілесних, соціальних характеристик, які визначають індивіда як чоловіка чи жінку. У світовій соціології біологічну стать визначають терміном «вех», а соціальну — «гендер».

Не пов'язані з біологічною статтю поняття «маскулінність» (лат. — чоловічий; — муж­ність, сила) та «фемінність» (лат. — жінка, самка; — жіночність). Вони позначають відмінні психологічні характеристики, історично сформовані особливостями культури певного суспільства.

Маскулінність асоціюється з активністю, незалежністю, са­мовпевненістю, а фемінність — із залежністю, несміли­вістю, сентиментальністю.

Вищий рівень споріднення рис маскулінності та фемінності, досягнутий однією осо­бою, свідчить про її андрогінність (грец.— двостатевий). Маскулінність, фемінність та андрогін­ність є передумовами певної моделі соціальної поведін­ки. Андрогінна особа має більший вибір варіантів моделювання поведінки, є гнучкішою щодо соціального пристосування. Професор психології та жіночих студій Сандра Бем (США) пояснювала андрогінність як інди­відуальну здатність особи залежно від конкретних си­туативних умов діяти водночас по-жіночому і по-чоло­вічому.

Формування гендерних ознак особистості відбува­ється в процесі гендерної соціалізації, яка полягає у засвоєнні гендерних ролей і відтворенні очікуваних суспільством від чоловіків і жінок типів поведінки.

Первинна гендерна соціалізація людини починаєть­ся з моменту народження, коли батьки та інші дорослі навчають дитину її ролі хлопчика або дівчинки. Свою статеву належність вона усвідомлює вже в 1,5 року, дворічна дитина вже знає свою стать, у 3—4 роки свідо­мо її розрізняє, часто асоціюючи з зовнішніми ознака­ми, наприклад з одягом. У 7—8 років поглиблюється статева диференціація поведінки (різні інтереси хлоп­ців і дівчат, різні ігри та партнери, стилі поведінки). Усвідомлення дитиною своєї статевої ролі охоплює уяв­лення про те, наскільки її якості відповідають очікуванням та вимогам чоловічої або жіночої ролі.

Однак у літературі з проблеми гендерної соціаліза­ції та гендерної ідентичності (усвідомлення належності до певної статі) побутують вельми суперечливі погляди на ці процеси. Деякі вчені вважають, що на розвиток гендерної ідентичності впливають процеси моделюван­ня, зміцнення, самосоціалізації. При моделюванні ді­ти імітують поведінку дорослих, спочатку наслідують людину, яка про них турбується найбільше (мати, ня­ня), потім батька, друзів, учителів, кіногероїв. Коли моделі обох статей знаходяться поруч, малюки іміту­ють поведінку дорослого не обов'язково однієї з ним статі.

Процес зміцнення пов'язаний з нагородами та покараннями. Відповідно до суспільних стереотипів щодо гендерних ролей батьки заохочують поведінку, яка відповідає статі дитини, та негативно ставляться до протилежних дій. Причому хлопців частіше і сварять, і хвалять. Батьки більш занепокоєні, коли сини проявля­ють риси фемінності, ніж коли дочки демонструють ри­си маскулінності. Засуджуючи несамостійність хлоп­ців, вони спокійно ставляться до залежної (пасивної) поведінки дівчат. У процесі самосоціалізації діти на ос­нові вербальної та невербальної взаємодії готують себе до життя в суспільстві, поступово усвідомлюючи, що певна поведінка викликає пошану або осуд оточення. Це означає, що дитина спочатку осмислює свою стать, потім намагається поводитися адекватно своїм уявлен­ням про норми поведінки особи її статі. Усі ці процеси є основою трьох теорій гендерної соціалізації: теорії іден­тифікації, статевої типізації, самокатегоризації.

Загалом хлопців піддають інтенсивнішій соціаліза­ції, ніж дівчат. На них чинять більший тиск з метою вберегти їх від відтворення поведінки, яка суперечить чоловічим статеворольовим стандартам і стереотипам. Підвищена увага до соціалізації хлопців є одним з виявів закону статевої диференціації або принципу маскулінної додатковості. Суть його в тому, що визволення хлопця з-під жіночого впливу, під яким перебувають у ранньому дитинстві всі діти, потребує додаткових зу­силь як його самого, так і вихователів. І чим жорсткіша статева стратифікація, тим послідовнішою та цілеспря­мованішою є диференціація соціалізації хлопців і дів­чат. Відповідно дівчат готують до виконання господар­ських обов'язків (батьки, вихователі заохочують їх до участі у домашніх справах, гри з ляльками, спонукають бути ніжними та охайними), а хлопців — до позасімейної, публічної діяльності (їм надають більшої незалеж­ності, схвалюють активність і самостійність). Жорст­кість нормативної статеворольової диференціації поміт­но поляризує стереотипи фемінності/маскулінності в суспільстві, стимулює їх дотримання.

Результатом гендерної соціалізації є формування гендерної ідентичності — усвідомлення індивідом своєї статевої належності, переживання ним своєї маскулінності (фемінності) і готовності виконувати відповідну гендерну роль.

Значно впливають на гендерну соціалізацію гендер­ні стереотипи.

Гендерні стереотипи — механізми, що забезпечують закріплення і трансляцію гендерних ролей від покоління до покоління.

У суспільній свідомості вони функціонують як стан­дартизовані уявлення про моделі поведінки та риси ха­рактеру відповідно до понять «чоловіче» та «жіноче». Вивчення їх почалося у середині 50-х років XX ст., ко­ли американські соціологи Мак-Кі та Шерріфс визначи­ли типово чоловічий та типово жіночий образи. На їх думку, типово чоловічий образ є сукупністю рис, пов'я­заних із соціально необмеженою поведінкою, компетент­ністю, раціональними здібностями, активністю і ре­зультативністю, жіночий характеризують соціальні й комунікативні навички, теплота, емоційна підтримка. Стереотипи створюються суспільством штучно, формую­чись протягом багатьох років, важко піддаються коригуванню або ліквідації, обмежують свободу, можливості людини, прийняття рішень у різних сферах життєдіяль­ності. Тим більше, що, як відомо, не існує суто чоловічої або суто жіночої особистості; будь-яка особистість втілює у собі риси як фемінності, так і маскулінності.

Стереотипи дуже повільно змінюються, але така тенденція у сучасних суспільствах існує: стереотипи фемінності/маскулінності вже не такі полярні та чітко окреслені, як півстоліття тому. Змінюється й ідеал «іс­тинної жіночності», якому в XIX ст. були властиві шляхетність, благочестивість, покірливість, відданість чоловікові. Правда, й тепер ці якості оцінюються висо­ко та становлять ядро чоловічого розуміння жіночності.

Водночас у жіночій свідомості з'явилися нові риси: ін­телектуальність, енергійність, підприємливість. Сучас­на жінка ширше розуміє своє соціальне призначення, не обмежується лише функцією материнства. Стереоти­пи маскулінності теж не залишаються без змін. Тради­ційна маскулінність на передній план висувала фізичну силу, нестриманість у вияві «соціальних почуттів» (гні­ву, агресії), функціональне ставлення до жінки тощо.

Сучасна маскулінність віддає перевагу інтелекту, а не фізичній силі, вимагає виявлення ніжності, такту, стриманості.

Послаблення гендерних стереотипів розширює мож­ливості індивідуального самовибору, внаслідок чого ви­грають і особистість, і суспільство.

Та більшість сучас­них суспільств є патріархальними, у них домінує саме маскулінна культура, яка виправдовує чоловіче доміну­вання.

Гендерні стереотипи цементують гендерні ролі, що існують у суспільстві. Традиційно чоловік сприймаєть­ся як захисник, голова, лідер, жінка — як ніжна, слаб­ка істота, орієнтована на виховання дітей та самореалізацію у сім'ї. За словами американського етнографа Маргарет Мід (1901 —1978), статеві відмінності вико­ристовуються суспільством як підґрунтя для диферен­ціації соціальних ролей, проте сутність цих ролей не є біологічно обумовленою. Ситуація у сучасному світі змінилася, проте незмінними залишилися традиційні гендерні ролі. Чоловічу гендерну роль утворюють:

нор­ма успішності (статусу) — стереотип, за яким соціальна цінність чоловіка визначається розміром його доходу, успішністю на роботі;

норма фізичної сили; норма емоційної стриманості; норма розумності (чоловік має бути компетентним, інтелектуально розвиненим);

норма антижіночості (чоловік повинен уникати занять та особистісних рис, які пов'язуються з жіночістю). Суспільство позитивно ставиться до традиційної чоловічої ролі, про­те в сучасному суспільстві простежуються «напруга чо­ловічої ролі», «чоловічий гендерно-рольовий стрес», які виникають унаслідок неспроможності чоловіків відпові­дати традиційним уявленням про «справжнього чолові­ка».

Негативний вплив патріархальної системи гендер­них ролей проявляється на індивідуальному (виконання традиційних гендерних ролей, які суперечать бажанням особистості, породжують незадоволення життям, знижу­ють соціальне самопочуття, погіршують здоров'я); міжособистісному (конфлікти у сім'ї, міжособистісному спіл­куванні та ін.); соціетальному (заважають включенню жі­нок у сферу підприємництва, управління тощо) рівнях.

Диференціацію гендерних ролей, причини ЇЇ виник­нення та існування по-своєму пояснювали представники соціобіологічної парадигми, структурного функціона­лізму, марксистських і неомарксистських концепцій, теорії конфлікту, символічного інтеракціонізму.

Соціобіологічна парадигма. На думку її представ­ників (Е. Вілсон, Д. Бараш), біолого-анатомічні відмін­ності зумовлюють протилежні соціальні статуси, ролі чоловіків і жінок, що виявляються у відповідних фор­мах поведінки. Наприклад, жінка завжди впевнена, що народжена нею дитина — частина її самої, вона схи­льна до її виходжування, до створення домашнього за­тишку. Заради благополуччя своїх дітей жінки прагнуть сексуальних контактів з чоловіками, які належать до більш високих, ніж вони, соціальних верств. Генетич­ний код чоловіків рішуче впливає на їх агресивність та наполегливість: щоб мати успіх у жінок, вони змушені змагатися не тільки фізично, а й у сферах економіки та політики. Соціобіологи припускають, що і чоловіки, і жінки можуть обрати інші варіанти поведінки, але в та­кому разі це суперечитиме їх генетичним кодам, що не­гативно позначиться на них та їх дітях.

Опоненти соціобіологічних концепцій, не заперечу­ючи значущості статевого чинника, вважають, що сексуальність, статуси та ролі чоловіків і жінок детер­міновані передусім соціальними та культурними від­мінностями.

Структурний функціоналізм. Він ґрунтується на тому, що окреслення гендерних статусів на основі статево-вікової спеціалізації відбувалося одночасно з форму­ванням людської цивілізації. Так, здавна жінки опіку­валися дітьми, а чоловіки здобували харч. З розвитком цивілізованих інститутів для реалізації цих статусів не обов'язковою була фізична сила, але самі статуси та ро­лі, помітно змінившись, залишилися, довівши свою функціональну необхідність для суспільства. Наприк­лад, Т. Парсонс головні функції статусів і ролей вбачає в соціалізації молодого покоління та стабілізації життя дорослих. Роль жінки, на його думку, є експресивною, пов'язаною зі створенням теплоти, затишку, емоційної підтримки. Чоловік виконує інструментальну роль, яка забезпечує матеріальний добробут. Розподіл стате­вих ролей, які водночас підтримують одна одну, забез­печує ефективне функціонування сім'ї як соціальної системи. Цей розподіл, вважають функціоналісти, є природним, задовольняє чоловіків і жінок, сім'ю, сус­пільство.

Марксистська і неомарксистська концепції. Пред­ставники їх вважають, що стосунки між чоловіками та жінками мають історичний характер, тобто не завжди були однаковими. В добу зародження цивілізації існу­вав розподіл праці за статевими ознаками: чоловіки бу­ли здобувачами їжі, а жінки опікувалися домом. Тоді чоловіки ще не домінували у суспільстві. Полігамні сто­сунки не давали чоловікам упевненості, котрі з дітей є їхніми.

Тому власність (майно) передавалися дітям по материнській лінії. На думку Ф. Енгельса, становище змінилося з виникненням приватної власності, якою во­лоділи та розпоряджалися чоловіки. Для певності, що ця власність потрапить саме до їхніх дітей, чоловіки за­боронили полігамію та закріпили моногамні стосунки, а одночасно й своє домінування над жінками. Розвиток капіталістичних відносин створив передумови для но­вих, досконаліших форм міжстатевих стосунків, що по­в'язано передусім з подоланням економічного доміну­вання чоловіків у сім'ї. Марксисти стверджували, що з ліквідацією приватної власності будуть ліквідовані не тільки статева нерівність, а й гендерні ролі взагалі. Спроби за радянських часів реалізувати ідею рівності жінок і чоловіків мали гіпертрофований характер та призвели до заперечення їх гендерних ролей.

Згідно з неомарксистськими теоріями нерівність між чоловіками та жінками полягає у природі капіта­лізму, яка заперечує свободу статевого вибору. Даючи жінкам меншу заробітну платню, ніж чоловікам, сус­пільство підтримує панування чоловіків. Через низькі доходи жінка змушена виходити заміж, сподіваючись отримати від життя більше благ. Відповідним є її по­шук шлюбного партнера, здатного це забезпечити. За­міжні жінки працюють на чоловіків, перебираючи на себе домашні клопоти, отримуючи у винагороду харч, одяг, дах над головою. Неомарксисти порівнюють за­міжніх жінок з рабами часів громадянської війни у США. Домашні обов'язки ставлять жінок у несприят­ливі умови на ринку праці. Незважаючи на викорис­тання побутових приладів, домашня робота потребує багато часу. Тому жінки не прагнуть працювати пов­ний день, у вихідні.

Соціологи стверджують, що підкорення жінок забез­печує гнучкість ринку за капіталізму. Відрізняючи пер­винний і вторинний його сектори, до першого відносять високооплачувані та стабільні посади, до другого — низькооплачувані посади, де здебільшого працюють жінки.

Такий підхід до використання жіночої праці зумовле­ний тим, що жінки:

— менш надійні працівники, ніж чоловіки, оскіль­ки можуть звільнитися за сімейними обставинами, не виходити на роботу у зв'язку з хворобами дітей;

— менше дорожать роботою, ніж чоловіки, можуть залишити її, ставши домогосподарками або у зв'язку з вагітністю;

— у них слабше розвинуті організаторські здібності.

Серед представників неомарксизму поширені дум­ки, що не тільки капіталізм спричинює домінування чо­ловіків над жінками, а й чоловіки винні в цьому, ос­кільки вони безкоштовно привласнюють результати жі­ночої праці.

Теорія конфлікту. Один із її представників Р. Коллінз вважає, що статева нерівність зумовлена конфліктом між чоловіками (панівна група) та жінками (залежна група). В основі цього панування — підкорення чоловіками жі­нок заради сексуального задоволення. Щоб узаконити до­ступ до них та зміцнити своє панування, чоловіки здобули право на «сексуальну власність». Згодом сформувався так званий сексуальний ринок, де чоловіки та жінки торгу-

іхла^гі між собою, намагаються вдало обрати для себе партнера. Ступінь залежності жінки від чоловіка визна­чається матеріальною залежністю та цінністю жінки як власності, що підлягає обміну. У сучасних суспільствах жінкам дозволено володіти багатством, учитися та пра­цювати поза домом, що підвищує їх вартість при обміні. Тенденція до економічної незалежності жінок робить їх незалежними й у статевих стосунках, які можуть бути менш пов'язаними зі шлюбом. Матеріально спроможні жінки мають більше можливостей щодо вибору партнера.

Символічний інтеракціонізм. Сутність цієї конце­пції полягає в тому, що гендерні ролі є продуктом циві­лізації та формуються у процесі взаємодії людей, а ста­теві статуси та ролі є наслідком постійного внутрішньо­го діалогу людини з узагальненим представником іншої статі.

Це, власне, і мотивує статеві стратегії чоловіків і жінок. Наприклад, якщо дівчина очима узагальненої особи бачить себе дружиною та матір'ю, вельми ймовір­но, що її типова поведінка буде мотивована цими симво­лами. Такий принцип поширюється на вибір поведінки. Тому інтеракціоністи досліджують стосунки між чоло­віками та жінками крізь призму аналізу значущих сим­волів, які визначають гендерні стратегії.

Ступінь демократичності і цивілізованості суспіль­ства значною мірою визначається його ставленням до прав і можливостей жінок.

Нерівність між чоловіками та жінками є одним із найдавніших типів нерівності, проте й тепер статус жінки є більш обмеженим порівня­но зі статусом чоловіка.

На хвилі протесту проти дискримінації жінок, гендерних стереотипів виник фемінізм (кінець XVIII — початок XIX ст.).

Фемінізм (франц., від лат. — жінка) — науковий напрям і суспільний рух, метою якого є повна рівноправність чоло­віків і жінок у всіх сферах життя.

У другій половині XX ст. оформлюється неофемінізм, основними ідеями якого є боротьба не за рівні пра­ва, а за рівні можливості; прагнення до того, щоб жіно­чі соціальні ролі, духовні потенції набули значущості для суспільства. Неофемінізм констатує, що сучасна за­хідна культура є патріархальною, маскулінною, органі­зованою не тільки за чоловічим зразком, а й прониза­ною забобонами стосовно жінок, що проявляється у вла­ді, сім'ї, науці, мистецтві тощо.

Інтегруючись у світове співтовариство, Україна ра­тифікувала міжнародні акти, спрямовані на ліквіда­цію всіх форм дискримінації жінок (Конвенцію ООН «Про ліквідацію усіх форм дискримінації жінок»). Однак реально на становище жінок це не вплинуло. Наприклад, у Верховній Раді України першого скли­кання питома вага жінок становила 4%, другого — 8%, третього — 4%; бізнес і підприємництво залиша­ються чоловічими сферами; традиційно низькі шанси жінок на ринку праці; вони часто страждають від на­силля та сексуального переслідування тощо. Сучасна гендерна політика повинна розвиватися за такими на­прямами: рівноправність у зайнятості та навчанні; сервісний контроль за дітьми; контроль за народжува­ністю, методами контрацепції та штучного перериван­ня вагітності; юридична та фінансова незалежність жі­нок; протидія сексуальному гнобленню та чоловічому насильству.

Проте в сучасному українському суспільстві поміт­ний певний парадокс, коли на офіційному рівні проголо­шується політика егалітаризму (рівності гендерів), а в реальному житті побутують патріархальна міфологія і свідомість. Йдеться про те, що українське законодавство не містить дискримінаційних ознак стосовно жінок, на­дає їм такі права, як і чоловікам, однак відсутні механіз­ми і можливості реалізації цих прав.

У контексті нових моральних цінностей незалежність, особисте зростання, розвиток внутрішнього світу жінки і чоловіка набувають першочергового значення, оскільки свобода особистості може бути досягнута тільки через саморозвиток. Тради­ційні міжстатеві стосунки, поділ сфер діяльності непродуктивні через їх однобічний вплив на розвиток особис­тості. У сучасному світі має утвердитися усвідомлення того, що загальна демократизація суспільства неможли­ва без досягнення гендерної рівності, а одним з найваж­ливіших кроків на цьому шляху повинна стати гендерна просвіта громадян, передусім молоді.

Соціальний статус і соціальна роль особистості

Поняття «соціальний статус» спочатку відображало правове положення юридичної особи. У науковий вжи­ток його запровадив М. Вебер, в працях якого статус, клас і влада є головними вимірами соціальної стратифі­кації і визначають місце та роль особистості в системі соціальних зв'язків.

Статус він трактував як суспільне визнання у формі позитивних чи негативних привілеїв.

У сучасному розумінні це поняття охоплює узагаль­нюючу характеристику становища індивіда в суспільстві: професію, кваліфікацію, освіту, характер виконуваної праці, посаду, матеріальне становище, наявність влади, партійну і профспілкову належність, ділові відносини, належність до демографічних або етнічних груп (націо­нальність, релігійність, вік, сімейне становище, родинні зв'язки). Усе це Р. Мертон назвав «статусним набором».

Соціальний статус особистості — позиція особистості в соціаль­ній системі, пов'язана з належністю до певної соціальної групи, спільноти, сукупність її соціальних ролей та якість і ступінь їх вико­нання.

Соціальний статус людини має субстанціональний (який можна конкретно визначити: стать, вік, національ­ність, культурне і соціальне походження, освіта, профе­сія, володіння мовою як комунікативною системою) і ре­лятивний (відносний, який характеризує становище у соціальних системах у термінах соціальної ситуативної нерівності — відносини між керівниками і підлеглими) виміри.

Соціальні статуси поділяють на привласнені — отри­мані незалежно від суб'єкта, найчастіше від наро­дження (раса, стать, вік, національність)

і досягнуті — надбані зусиллями індивіда (сімейне становище, профе­сійно-кваліфікаційний рівень тощо), а також інтег­ральний та допоміжні.

Характеристики статусу історично та етнографічно змінні:

на певних етапах розвитку людства ними були фізична сила, вік, ступінь аристократизму,

у сучасному суспільстві — професія, розмір доходу, рівень освіти, етнічна належність тощо.

Соціально-економічний аспект статусу відобража­ється у життєвих стилях людей.

Наприклад, в англо­мовному суспільстві можна розрізнити типові життєві стилі багатих людей, представників середнього класу і бідноти.

Рольовий аспект статусу виявляється в уза­гальненні ним багатьох соціальних ролей (стійких шаб­лонів поведінки, дій, думок і почуттів людей).

Соціальна роль — типова поведінка людини, пов'язана з її соці­альним статусом, яка не викликає негативної реакції соціального середовища.

Людина в суспільному житті виконує кілька соці­альних ролей, які утворюють, за термінологією Р. Мертона, «рольовий набір».

Соціальні ролі можуть бути закріплені формально (законом чи іншим правовим ак­том) або мати неформальний характер (моральні норми поведінки в певному суспільстві).

Одним із перших систематизував соціальні ролі Т. Парсонс, виокремивши такі їх характеристики:

— емоційність (одна роль вимагає емоційної стрима­ності, інша — цілковитої розкутості);

— спосіб набуття (одні ролі органічно притаманні особистості, інші вона виборює);

— масштабність (сформульовані і суворо обмежені або нечіткі й розмиті);

— ступінь формалізації (дія за жорстко встановле­ними правилами і приписами або довільна дія);

— характер і скерованість мотивів (орієнтовані на особисте або загальне благо).

Рольова поведінка вибудовується за певним шабло­ном, будучи обмеженою щодо свободи дій. Конкретні виміри мають ролі батьків, офіцера, пасажира, однак не можлива роль людини взагалі. Соціальні ролі мають нормативний характер, тобто їх виконавці повинні ре­алізувати певні норми поведінки. Так, покупець має право розглядати товар, не погоджуватися із ціною, але не може піти з ним, не розплатившись.

Соціальна роль пов'язана із соціальною позицією особистості — місцем особистості у системі соціальних відносин.

Для пізнання її важливі такі поняття, як сег­менти позиції — сукупності соціальних зв'язків; рольо­ві очікування — соціальні норми, орієнтовані на особис­тість як представника певної ролі; рольові партнери — агенти рольових очікувань; рольові приписи — внут­рішній контроль над рольовою діяльністю.

Ролі неод­норідні, вони можуть бути обумовлені постійними і змінними характеристиками людини (чоловік, батько, покупець, пацієнт тощо), існувати незалежно від суб'єкта (стать, вік, національність) або засвоюватись ним (професія, освіта).

Учасників офіційної (інституціональної) взаємодії поділяють на агентів і клієнтів.

Агенти — це представ­ники соціальних інститутів (юристи, викладачі, ліка­рі); клієнти — люди, не пов'язані з соціальними інсти­тутами (пацієнти, учні).

Соціальний статус людини може бути вираже­ний у соціальній дистанції між учасниками соціального контакту, яка залежить від «диспозиції особистості ».

Диспозиція (лат.— розміщую) особистості — схильність особи до певного сприйняття умов діяльності і певної поведінки в цих умовах.

Диспозиції поділяють на вищі, середнього типу і нижчі. Вищі диспозиції регулюють загальну поведінку особистості, визначають її концепцію життя, ціннісні орієнтації, узагальнені соціальні установки на типові соціальні об'єкти і ситуації, а також ситуативні соці­альні установки (схильність особистості до конкретного типу поведінки у певних ситуаціях, предметному і соці­альному середовищі). Диспозиції середнього типу дифе­ренціюють сприйняття і реакцію особистості на різні групи, сукупність об'єктів і явищ соціальної дійсності. Нижчі диспозиції виражають схильність до певної поведінки у конкретних сферах діяльності, скерованість дій і вчинків у типових ситуаціях. Структурно диспози­ції містять три компоненти: когнітивний (усвідомлення особистістю об'єкта установки на абстрактно-теоретич­ному рівні); афективний (емоційна оцінка об'єкта); конативний, поведінковий (воля і прагнення до дії, скеро­вана на об'єкт переддія).

Чим відчутніші відмінності між соціальним стано­вищем соціальних суб'єктів, тим вірогідніше збіль­шення соціальної дистанції між ними.

Так, у кастово­му суспільстві соціальні контакти представників різ­них страт найбільш формалізовані.

Водночас соціальна дистанція — динамічний феномен, зміна її є прерогати­вою вищого за статусом учасника соціальних контактів.

Нормативний аспект статусу розкривається в при­вілеях, престижі та повазі. Відмінності у становищі людей пов'язані з їхнім соціальним статусом, поведін­кою, правами та обов'язками, з якими асоціюється їх місце в ціннісній шкалі конкретного суспільства.

Привілеями є особливі права, відсутні у представни­ків інших верств; престиж пов'язаний із певною пози­цією в соціальній ієрархії; повага свідчить про наяв­ність необхідних для зайняття певної позиції якостей.

Базовим символом в окресленні соціального статусу є престиж. Безпосередній вияв його має символічний характер, наприклад повага, нагорода орденами та медалями, присвоєння почесних звань тощо. Свідченнями престижу можуть бути членство у певній соці­альній групі, контролювання колективу, формування порядку його життя. Основними його типами є: полі­тичний, солідарно-інтеграційний, економічний і моральний.

Нормативний аспект статусу виявляється і в увазі, яка концентрується в особливих актах поведінки: при­вітаннях, звертаннях, автохарактеристиках тощо.

Соціальний статус особистості залежить від став­лення до неї референтних груп, оскільки надширокі со­ціальні утворення нездатні забезпечити її комфортне самопочуття та існування. Референтні групи більше відповідають її прагненням, інтересам і потребам, ос­кільки вона сама обирає їх, належить до них із власної волі.

Референтна група — соціальна група, на яку індивід орієнтує свою поведінку, до якої належав, належить і прагне належати в майбутньому.

Референтними групами можуть бути сім'я, клас, ре­лігійні громади, виробничі кооперативи, політичні пар­тії тощо.

Життєдіяльність особистості відчутно регулюють норми — правила, взірці, що обумовлюють мислення, дії, визначають установки, диспозиції, впливають на її соціалізацію.

Проблематика людини є центральною в соціогуманітарних науках. У соціології антропологічні проблеми тісно пов'язані із соціальною практикою людини.

Запитання. Завдання

1. У чому полягають відмінності між поняттями «людина», «інди­від», «особистість»?

2. На яких підставах вік особистості тлумачать як соціальну кате­горію?

3. Охарактеризуйте особливості вікових етапів людського життя.

4. Що таке тендерна соціалізація? Які чинники впливають на цей процес? У чому полягають відмінності у соціалізації чоловіків і жінок?

5. Проаналізуйте сутність і роль тендерних стереотипів, тенденцію їх розвитку в сучасному суспільстві.

Піча

СОЦІОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ

Суспільство - це світ людей. Людина живе у цьому світі. Вона в ньому народжується, розвивається, стає особистістю. Через нього сприймає певні знання, цінності, норми поведінки. Через нього включається в різні види діяльності, взаємодіє з оточенням, набуває певного соціального становища.

З усім цим пов'язана ціла низка таких важливих соціологічних понять, як соціалізація, соціальні статуси і ролі, структура особистості, девіантна поведінка і т.д., соціологічному аналізові яких й присвячена ця тема.

Після вивчення матеріалу теми Ви повинні:

Знати:

специфіку соціологічного підходу до вивчення особистості;

основні соціологічні концепції особистості та її соціальну структуру;

соціологічний зміст понять "соціальний статус", "соціальна роль";

компоненти, етапи, основні підходи до визначення сутності соціалізації;

Вміти:

розкрити сутність соціологічної теорії особистості та її проблематику;

охарактеризувати основні соціальні типи особистості та їхні характерні риси;

визначити соціальні регулятори діяльності та основні типи девіантної поведінки;

розкрити суть основних тенденцій в взаємодії людини і суспільства в сучасних умовах.

План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:

7.1. Поняття особистості Особливості соціологічного аналізу особистості

7.2. Соціалізація особистості: сутність, агенти, етапи.

7.3. Соціальний статус і соціальні ролі особистості

7.4. Соціальна структура особистості

7.5. Соціальні регулятори діяльності та проблеми девіантної поведінки.

7.6. Соціальні типи особистості.

7.7. Нові тенденції взаємодії людини і суспільства у сучасних умовах.

Ключові поняття та	терміни
• людина	• потреби
• індивід	• інтеріоризація
• особистість	• рольові вимоги
• особа	• соціалізація
• індивідуальність	• агенти соціалізації
• структура особистості	• інтереси
• соціальні типи особистості	• рольовий конфлікт
• рольові вимоги	• соціальна санкція
• соціалізація	• соціальна роль
• соціальний престиж	• соціальний статус
• спрямованість особистості	• інтеріоризація
• соціальна адаптація	• особистий статус
• статус здобутий	• ціннісні орієнтації
• цінності	• статус аскриптивний
• соціальна норма	(приписаний)
• девіантна поведінка