§ 2. Типологія як метод соціального пізнання та застосування її в дослідженнях особистості

Основні характеристики методу типології та проблеми побудови соціальних типів

Поняття "метод" у сучасній науці має широке значення й охоплює різні рівні наукового дослідження: від загальнометодологічного (стратегії наукового дослідження) до конкретних тех­нічних шляхів одержання, обробки та аналізу наукових даних.

Особливе місце серед загальнонаукових методів посідає типо­логія, оскільки вона, з одного боку, є методологічним рівнем пізнання, а з іншого — передбачає конкретну техніку аналізу об'єкта дослідження. Як певний методологічний рівень пізнан­ня типологія дає змогу здійснити перехід від найзагальнішого, абстрактного аналізу об'єкта до конкретного дослідження, тобто передбачає виділення типу, що є перехідним від емпіричної класифікації до теоретичної концепції видом пізнання.

Сутність типології як конкретної методики дослідження має такі аспекти. У класичному експерименті основними парамет­рами є дві змінні.

Одна з них, так звана незалежна змінна, контро­люється експериментатором і довільно змінюється ним. При цьо­му фіксуються зміни іншого параметра — залежної змінної. Як результат, визначається характер зв'язку між двома рядами одер­жаних характеристик. При переході від природничих наук до дослідження людини і складних соціальних явищ виникають особливі труднощі. У разі, якщо предмет вивчення надто складний та недостатньо вивчений (наприклад структура особистості або спосіб життя), то як змінна він є невідомим, заради якого задума­не дослідження. Проте невизначеність незалежної змінної мож­на зменшити об'єднанням у групи чи класи конкретних елементів (наприклад, індивідів) за певною ознакою (стать, вік, соматичні або психологічні особливості, умови життя тощо). Таке об'єд­нання й характеризує типологізацію як технологію здобуття ново­го знання.

У сучасній науці поширені різні підходи до розуміння поняття "тип", до оцінки значення методу типології. Висхідною точкою дискусії про поняття типу, його методологічне значення й засто­сування в більшості випадків є оцінка поняття "ідеальний тип", введеного до соціального пізнання Максом Вебером. Типи в соці­альних науках розглядаються ним як "уявні образи, одержані за допомогою утопічної раціональності". Основну характерну рису типології М. Вебер вбачає в тому, що типоутворююча ознака, яку виділяє дослідник, не є суттєвою ознакою самого об'єкта вивчення, а привноситься в реальність дослідником для осмислення, розу­міння, пояснення процесів, що відбуваються, з певного погляду.

Приймаючи в цілому методологічну концепцію Вебера, аме­риканський соціолог Говард Беккер замінив термін "ідеальний тип" на "конструктивний тип". На його думку, основне призна­чення типу — не відображення реальності, а пояснення її. "Його цінність визначається не точністю його відповідності реальності, а здатністю пояснити її". Значення та функції типології як ме­тоду наукового пізнання визначаються гносеологічною приро­дою (походженням) поняття "тип".

Вивчаючи походження та становлення типології як науково­го методу, американський соціолог Дж. Маккінні вважав, що здат­ність до типологізації закладена в повсякденній свідомості, у способі мислення; це є спосіб існування в довколишньому середо­вищі з його численними чинниками впливу на людину: "Взаємодія людей може мати місце за посередництвом абстракції, ідеалі­зації довколишнього світу. Так звана раціональна поведінка передбачає вміння типологізувати. Тільки за допомогою типо­логії можна передбачити наслідки дій на підставі минулого до­свіду.

Виходячи з цих міркувань, можна стверджувати, що людські істоти неминуче категоризують свій досвід через абстракції, кон­цепції, типи.

Як учасники соціального процесу люди самі на підставі здорового глузду і життєвого досвіду на "фольклорно­му" рівні займаються створенням типів".

Справді, збірний типовий образ наявний у ранніх формах на­родної творчості: казках, міфах, легендах, у повсякденній свідо­мості існують життєві типи (наприклад, "мати" й "мачуха" з усім комплексом рис характеру та поведінки). Існують кількісні типи, що виникли в практиці повсякденного життя. Наприклад, по­няття "градус" у медицині пов'язане з усім симптомокомплексом стану організму; градус при визначенні температури повітря асоціюється з усім системокомплексом відчуттів тощо.

Становлення наукової типології відбувається в період загаль­ного піднесення розвитку науки, початок якого можна умовно віднести до середини XVII ст. Відкриття в оптиці, фізиці та інших науках приводять до технічного вдосконалення методів отриман­ня даних і накопичення нових наукових фактів. У зв'язку з розширенням можливостей одержання нових даних не лише про видимі, а й про приховані властивості довколишніх явищ вини­кає потреба вдосконалити методики впорядкування одержаних фактів. Якщо в практичному житті людей типізація предметів, явищ, властивостей відбувається на підставі ознак, що мають зна­чення в повсякденному житті, то наукова функція типологізації полягає насамперед у встановленні серед численних ознак об'єк­та основних взаємопов'язаних ознак, що визначають сутність самого об'єкта.

Типологія як загальнонауковий принцип пізнання застосову­ється в різних науках. Проте частка її, порівняно з іншими мето­дами, збільшується в науках, які мають своїм предметом людину з її соціальним світом. У зв'язку з цим слід зупинитися на розмежуванні понять, що виникли в межах розвитку типологіч­ного методу: "групування", "класифікація", "типологізація" тощо.

Групування — це технічний засіб об'єднання множини еле­ментів у сукупності. Результати групування можна зустріти у переписах, звітах.

У соціологічних дослідженнях про групування говорять у разі довільного розподілу сукупності за конкретною

ознакою (наприклад, під час розподілу опитаних за віком з дво-, п'яти-, десятирічним інтервалом без спеціального обґрунтуван­ня такого інтервалу).

Класифікація, за визначенням українського соціолога Миколи Шульги, "полягає у пошуку засад для "упорядкування" деякої сукупності різноманітних об'єктів". Правильно знайдений кри­терій класифікації дає змогу встановити зв'язок між елемента­ми сукупності, який зумовлює їхню упорядкованість. Основним завданням класифікації є групування численних елементів сукуп­ності, яке має на меті упорядкування їх.

На відміну від "механічної" процедури групування та "фор­мальної" класифікації типологізація поєднує виділення системо-утворювальних ознак складного явища та встановлення суттєвого зв'язку між ними. Як підкреслює один із творців сучасної теорії методів соціології Пол Лазарсфельд, аналіз серії спостережень, одержаних під час дослідження, може поєднувати багато класифі­каційних процедур різної складності — від простого упорядку­вання (групування) характеристик без виділення зв'язку між ними до систематичної типології, яка розкриває сутнісні харак­теристики виділених типів. До того ж вирішальну роль у виді­ленні конкретних типів відіграє логічна комбінація найважливі­ших атрибутів соціальної реальності, що типологізується.

Теоретична та емпірична типології в дослідженні особистості

У сучасній науці склалися два основних типологічних підхо­ди: емпірична та теоретична типологізація. Емпірична типо­логізація будується на засадах сучасних методів математично-статистичного аналізу. Вона здійснюється за допомогою особистісних питальників, які сьогодні широко застосовуються в соціо­логії та соціальній психології.

Метод побудови емпіричних типів особистості передбачає таку процедуру: складається повний список усіх можливих якісних рис особистості й опитуваний отримує за кожну з них певний бал, тим вищий, чим виразніше вона йому властива. За допомо­гою факторного аналізу тісно пов'язані риси складаються в типоутворювальну єдність. Так, широко відома модель особистості, побудована Раймондом Кеттелом (США), поєднує 16 характери­стик (чинників) особистості: шизотимія, інтелектуальність, емо­ційна стійкість, конформність, безтурботність, сила "над-Я" (внутрішні норми), несміливість, сензитивність, підозрілість, практичність, простодушність, упевненість у собі, консерватизм, неза­лежність, самоконтроль, напруженість.

Еклектичність наймену­вань та змісту чинників, а також переважання в них психоаналі­тичної спрямованості пояснюються тим, що під час складання первісного списку властивостей особистості Р. Кеттел спирався на особистісні характеристики, які одержали понятійний статус та обґрунтування в роботах різних авторів, переважно персоно-логічної та психоаналітичної орієнтації. Справа в тому, що навіть за умови емпіричної типологізації дослідник не може претенду­вати на повну об'єктивність одержаних даних, оскільки фактор­ний аналіз може виявити лише ті виміри особистості, які напе­ред було введено до матеріалу, що підлягає обробці.

У соціології аналогічний спосіб типологізації обґрунтував П. Лазарсфельд, коли ввів у науковий обіг поняття "простір вла­стивостей".

Індивідові більшою чи меншою мірою притаманні властивості, введені та обґрунтовані дослідником. Вони й утворю­ють деякий "простір".

Якщо властивості (ознаки) взаємопов'я­зані, то статистичний аналіз у прийнятій системі координат ви­являє концентрації індивідів з наперед визначеними властиво­стями, що становить типову групу — таксон.

Теоретична типологізація є принципово іншою за спосо­бом аналізу. В ній вибір та обґрунтування ознаки-критерію пе­редбачають логічний аналіз об'єкта. У противному разі може виникнути класифікація, пародію на яку знаходимо в одному з творів аргентинського письменника Хорхе Луїса Борхеса, де ци­тується "якась китайська енциклопедія, яка говорить, що "тва­рини поділяються на:

а) тих, що належать імператору; б) бальза­мованих; в) приручених; г) молочних поросят; д) сирен; є) казко­вих; є) бродячих собак;

ж) внесених до цієї класифікації; з) тих, що шаленіють наче божевільні; и) незліченних; і) намальованих дуже тонким пензлем з верблюжої вовни;

ї) інших; й) тих, які щойно розбили глечик; к) тих, що здалеку здаються мухами".

Пошук та обґрунтування суттєвої ознаки об'єкта вивчення, яка є критерієм типологізації, — це основне методологічне зав­дання дослідника, а сконструйовані типи становлять загальну позицію автора — теорію, на якій вони ґрунтуються.

В науках про людину здійснювалися різні підходи до обґрунтування кри­терію типології залежно від:

а) специфіки науки, з погляду якої вивчається людина; б) особливостей наукової позиції вченого; в) завдань конкретного дослідження.

Під час пошуку людських типів здавалося принадним вста­новити зв'язок між фізичними (соматичними) та психічними особливостями індивіда, оскільки фізичні властивості значно легше піддаються вимірюванню. Так були побудовані конститу­ціональна типологія Ернста Кречмера (Німеччина) та соматотипи Вільяма Герберта Шелдона (США), які, проте, не знайшли по­дальшого емпіричного обґрунтування в дослідженнях інших авторів.

Е. Шпрангер, типологізуючи людську індивідуальність за ціннісно-орієнтаційною спрямованістю людини, виділив шість ідеальних типів: "економічна" людина господарства, "теоретич­на" людина науки, "естетична" людина мистецтва, "соціальна" людина любові та самовіддачі, "політична" людина влади і "релі­гійна" людина.

Прикладом застосування методу теоретичної типології в соціо­логії особистості може бути базована на рольовій теорії типоло­гія процесу соціальної адаптації особи (Наталя Паніна). Теоре­тичний засновок полягає в тому, що внаслідок будь-якого соці­ального переміщення (працевлаштування, взяття шлюбу, підви­щення посади, вихід на пенсію тощо) відбувається зміна соціаль­ного мікросередовища і соціальних функцій (ролей).

Виконання нових ролей тією чи іншою мірою може не збігатися з очікуван­нями (експектаціями) оточуючих, які мають власне уявлення про те, як людина має виконувати цю функцію. Процес соціальної адаптації полягає у встановленні відповідності між очікування­ми оточуючих щодо виконання ролі індивідом та результатами діяльності останнього, який виконує цю роль. Оскільки резуль­тати можуть бути нижчими або вищими за очікувані, то адап­тація відбуватиметься як за рахунок підвищення або зниження результативності діяльності, так і за рахунок підвищення або зниження очікувань оточуючих. Звідси випливають чотири типи соціальної адаптації: особистісно-результативний прогресивний (підвищення результатів діяльності), особистісно-результативний регресивний (зниження результатів діяльності), експектаційнорольовий прогресивний (підвищення очікувань оточуючих), експектаційно-рольовий регресивний (зниження очікувань ото­чуючих).

Отже, типологію можна визначити як процес (а виділені типи — як результат) систематизації сукупності елементів об'єкта до­слідження, що здійснюється на підставі аналізу ознак цього об'єкта: виділення серед них найбільш значущих (суттєвих); об­ґрунтування значущості виділеної ознаки; групування всієї сукупності елементів об'єкта на підставі суттєвої ознаки (або су­купності ознак). Головне завдання типології зводиться до пошу­ку суттєвих ознак, що визначають внутрішні закони розвитку об'єкта і його закономірні зв'язки з іншими об'єктами зовніш­нього світу.

Теоретична типологізація передбачає виділення типів на під­ставі теоретично обґрунтованих критеріїв, а емпірична — на ґрунті багаторазового перебору властивостей складних соціальних об'єктів з метою виявлення стійкого поєднання їх. Одержані емпіричним шляхом типи мають перевірятися логічним дове­денням, а дані теоретичної типології потребують емпіричної пере­вірки у конкретних дослідженнях.