2. Теорія і практика соціалізації особи

Методологія теорії особи

Соціологія виходить з розуміння особи як системи ясно інтегрованих в індивіді соціаль­но значущих рис і соціальних відносин суспільства. В процесі соціологічних досліджень виявляються соціальні визна­чення особистісних якостей, соціальний зміст і соціальні функції існуючих у суспільстві типів особи. Для визначення характерних рис особи, її поведінки важливо відшукати не внутрішньо індивідуальний метод аналізу внут­рішньої структури особи, а міжіндивідуальний метод, що бере за висхідні соціальні зв'язки людини. Проте важливо враховувати досягнення психології, щоб розкрити процес перетворення соціальних рушійних сил загаль­ного характеру і причини поведінки індивідів та їх якості.

Аналізуючи реальну життєдіяльність людей, визначаючи різні опосередку­вання, що як соціальні визначення відображають різноманітні прояви пове­дінки, їх соціальних функцій і механізмів. Важливою формою опосередку­вання виступають малі соціальні спільності, верстви, в які включена людина. Варто враховувати і те, що одна і та ж людина має типові якості, і, отже, може належати до різних соціальних типів. Переплетіння типових рис в життєдіяльності однієї і тієї ж людини (представника нації, класу, певної сім'ї та ін.) створює основу неповторності унікальності її поведінки. З'ясування і прогнозування соціальної поведінки особи, механізмів, спонукальних при­чин, визначальних факторів здійснюється здебільшого дослідженням цін­ностей особи. Поняття цінності — одне з фундаментальних понять соціоло­гії. Поняття цінності широко використовують філософи, політологи, психологи та ін., вкладаючи в їх зміст особливе розуміння, що відображає ті' чи інші сторони соціального явища. Цінність не завжди є предметом, реально потріб­ним, необхідним людині. Адже речі, предмети явища постають перед кон­кретною особою як цінності, що вистроюються в певну ціннісну ієрархію, через дії складних соціальних механізмів, що визначають міру відповідності між реальною значущістю речі для потреб і інтересів особи і ЇЇ сприйняттям як цінності.

Сукупність ціннісних уявлень, усвоєних і прийнятих особистістю, ле­жить в основі того, що вона навколо себе і в самій собі вважає потрібним, необхідним того, до чого вона прагне в своїй поведінці. Процес формування ціннісної свідомості особистості не є процесом однобічного усвоення індиві­дом готових, надіндивідуальних стандартів, зразків, ціннісних критеріїв, влас­тивих суспільній свідомості. Особа здатна більш-менш адекватно усвідом­лювати власні потреби та інтереси, зв'язок між ними і природними, соціальними умовами своєї життєдіяльності, критично ставитись до готових ціннісних уявлень, перевіряти їх істинність власним життєвим досвідом. Цін­нісна свідомість особи не проста проекція ціннісних уявлень суспільства, соціальної спільності на внутрішній світ людини, а складне багатоманітне духовне явище, де є загальнопоширені ціннісні стереотипи, прийняті не реф­лексивно, на віру, а перевірені практикою, життям, власні оцінки, власні ціннісні міркування.

Методологічно значущим в особистості стає положення про те, що соціальна визначеність розвитку особи є результат пасивного сприйняття особою впливу середовища, становить активну проти­дію їй і взаємодію з нею. "Уже засвоєні людиною елементи соціаль­них відносин здебільшого розвитку особи. З мужінням людина часті­ше приймає свідомі рішення. Самосвідомість людини, що виступає об'єктом аналізу в соціологічних дослідженнях, розглядається пере­важно як результат соціальної взаємодії, в ході якої індивід здобуває знання, навики, уміння, дивиться на себе очима інших людей тощо. Тут скрита небезпека ототожнення суб'єктивних бажань з глибин­ними об'єктивними інтересами особистості. Природно, особистість на основі урахування принципів поєднання індивідуальних і соціаль­но-типових рис в її життєдіяльності, проявлення нею активності в соціальних зв'язках і взаємодіях сприяє перетворенню соціальних рушійних сил суспільства в рушійну силу соціальної активності.

Поняття соціалізація особи

Процес входження людини в суспільство, включення її в соціальні зв'язки і інтегра­ції, в різні типи соціальних спільностей, внаслідок чого відбувається становлення її соціальності, називається соціалізацією. В процесі соціалізації формуються соціальні якості, цінності, знання, навики, уміння людини, і вона стає дієздатним учасником суспільних відносин. Здійснюється перетворення вродженим, природних людських сил і потенцій суспільством, їх окультурення, тому що соціалізація реалізується з допомогою усвоення індивідом елементів культури, соціальних норм і цінностей. Соціалізацією забезпечується, з одного боку, самовідновлення суспільних відносин, збереження її культурних цінностей, а з другого — комфортність життєдіяльності індивідів і можливість самореалізації особи в соці­альних зв'язках.

Джерела сучасної концепції соціалізації є в працях французького соціолога Габріеля Тарда, який поклав в основу теорії соціалізації принцип наслідування, що лежить в основі взаємовідносин людей, а відносини вчитель — учень проголошує типовими соціальними відно­синами.

Розгорнуту соціологічну теорію, що розглядає процеси загаль­ноприйнятих норм інтеграції індивіда в соціальну систему з допомо­гою усвоення загальноприйнятих норм в процесі спілкування із «знач­ними іншими», сформулював соціолог Толкотт Парсонс. Органи соціалізації на його думку, включаючи сім'ю та інститути освіти, вико­нують функцію відтворення соціальної структури. Становлення осо­би — найскладніший тривалий процес залучення особи до соціально­го, тобто її соціалізації. Сучасна західна соціологія визначає соціалізацію як процес усвоення індивідом на протязі життя соціальних норм і культурних цінностей того суспільства, до якого належить індивід. Со­ціалізація охоплює всі соціальні процеси, завдяки яким індивід усвоює певні знання, норми, цінності, що дозволяють йому функціонува­ти; як повноправним початком соціалізації є цілеспрямований вплив (навчання, виховання) та соціалізація включає і стихійні, спонтанні процеси, що впливають на формування особистості.

Фактори і механізми соціалізації особи

Соціалізація — процес впливу соціаль­них умов на життєдіяльність індивіда з ме­тою включення його як дієздатного суб'єкта

в систему суспільних відносин. Основними факторами соціалізації особи виступає соціальне середовище з яким взаємодіє людина. По-перше, це сукупність ролей і статусів, що суспільство пропонує людині. По-друге, сукупність соціальних інститутів, суспільних організацій, соціальних спільностей в межах яких індивід реалізує певні соціальні ролі і набуває бажаних соціальних статусів. По-третє, елементами соціального середовища, що визначають соціалізацію осо­би, виступає сукупність цінностей соціальних норм, знань, звичок і навиків, уміння, якостей, яких людина набуває, щоб відповідно з потребами суспільства реалізувати відповідні ролі і підтримувати набутий статус. По-четверте, соціальне середовище охоплює сукупність соціальних інститутів і соціальних технологій виробництва, відтворення і передачі культурних зв'язків, цінностей, норм. На формуван­ня ціннісних настанов і поведінку індивіда в суспільстві значно впливають конкретні, події, соціальні явища.

Особа не може існувати поза соціальною діяльністю і без спілкування з людьми. Тільки включаючись у процес історичної практики, індивід проявляє соціальну суть, формує свої соціальні якості, виробляє ціннісні орієнтації. Головна сфера становлення людини — її трудова діяльність. Праця становить основу соціального буття люди­ни, тому що саме в праці людина здебільшого виражає себе як суспільний індивід. На формування особистості впливають фактори тру­дової діяльності, суспільний характер праці, її предметний зміст, форма колективної організації, суспільна значущість результатів, технологічний процес праці, можливість для розгортання, прояву самостійності, ініціативи, творчості.

Розвиток ринкових відносин в економіці і становлення плюралістичності в діяльності політичних сил в сучасній Україні обумовлює появу нових соціальних ролей і статусів, що пропонуються суспільством індивіду, розширення спектру духовних цінностей, соціальних вимог, прояву людиною таких якостей, як ініціативність, діловитість, самостійність. У сучасних умовах в Україні найбільшу роль у соціалізації людини відіграє сім'я, групи ровесників, виконання індивідом професійних ролей, національні традиції, суперечності і труднощі соціальних перетворень. Велике спрощення трактувати соціалізацію як одномірний, односпрямований процес дії соціальних факторів на конкретну людину, де індивіду відводиться пасивна роль об'єкта впливу. До впливу соціального середовища людина ставить­ся вибірково на основі сформованих у неї в свідомості системи цін­ностей, і уже набуті соціальні якості виступають своєрідним ситом, через яке просіюються імпульси соціального середовища. Звичайно ж, сама індивідуальність особи, її потенціальні можливості освоїти культурний пласт суспільства, її потреби та інтереси, спрямованість її соціальної активності — виступають важливішими факторами її соціалізації.

Отже, соціалізація охоплює всі соціальні процеси, завдяки яким індивід засвоює певні знання, норми, цінності, що дозволяють йому функціонувати як повноправному члену суспільства. Зміст соціаліза­ції особи охоплює засвоєння особою мови соціальної спільності; від­повідних способів, методів мислення, властивих культурі особи; форм раціональності і почуттів, прийнятих особою норм, цінностей, тра­дицій, звичаїв, зразків і методів діяльності тощо. Індивід соціалізу­ється, включаючись у різноманітні форми соціальної діяльності, засво­юючи характерні для них соціальні ролі. Людина засвоює світ культури вибірково, через свої інтереси, свій світогляд. Освоюючи культуру, людина формує свої здібності, потреби, цінності. Тому нема соціалізації без індивідуалізації. Процес поєднання факторів, що характеризують умови соціального середовища, з факторами особистими, становлять механізм соціалізації. Процес соціалізації складається з ряду етапів: первинна і вторинна соціалізація (засво­єння соціальних норм і цінностей дитиною, входження її в певну культуру і наступне засвоєння соціальних ролей, що відрізняють життєдіяльність дорослої людини). Виділяють і стадії соціалізації: дотрудова (охоплює період життя людини до початку трудової ді­яльності) ; трудова (охоплює період активної трудової діяльності людини); післятрудова (період, що починається з припиненням актив­ної трудової діяльності людини).

В політичній соціалізації соціологи, політологи, психологи виділяють дві моделі: модель підкорення і модель інтересу, що характеризують різні меха­нізми включення людини в політичне, соціально-економічне життя. їх від­мінності полягають у різному розумінні першоджерел соціалізації особи, якими можуть виступати суспільна необхідність або інтереси конкретної особи. Соціалізація відбувається стихійно і цілеспрямовано під впливом бага­тьох відповідних суспільних структур та інститутів, соціальних факторів. В соціалізації психолог Зігмунд Фрейд виділяв психологічні механізми: іміта­цію, індентифікацію, почуття сорому, вини та ін. В соціологічній теорії соці­альної дії соціолог Толкотт Парсонс оперує поняттями імітації як процесу засвоєння елементів культури, а індентифікація як відображення ставлення до соціального світу сприйняття цінностей. Та соціалізація включає і адапта­цію або пристосування особи до нових умов, ролей, норм та інтеріоризацію, тобто сприйняття норм, цінностей, включення їх у внутрішній світ людини.

В умовах дії моделі підкорення, що функціонують у суспільстві або спіль­ностях людей з досить високим ступенем регламентації, відбувається взає­модія механізму відбору, механізму пропозиції, рекомендації і механізму контролю. В межах дії моделі підкорення суспільство з допомогою соціаль­них інститутів, цінностей і норм відбирає на ту або іншу роль людей, які володіють певними здібностями, рівнем підготовки, біопсихічними якостя­ми, що відповідають соціальним вимогам. Потім соціальне середовище че­рез зразок виконання соціальної ролі функціонально і соціокультурно пе­редбачає, рекомендує особі стандартний набір моральних, трудових та інших якостей.

Формування стійких переконань, дотримання позицій, світогля­ду є важливою складовою частиною процесу політичної соціалізації індивіду. Наявність розвинутої політичної свідомості, вказує соціо­лог Олена Шаповал, служить гарантією стабільної участі в політичному житті, чіткої ідейної орієнтації без яких немислима і політична людина. Адже відправним витоком розуміння соціальної активності є з'ясування ЇЇ зв'язку із соціальністю особи. Соціальність особи — це її зв'язок із соціальною спільністю, суспільством. Соціальність особи можна з'ясувати лише через вивчення системи соціальних зв’язків особи з найрізноманітнішими спільностями (класами, професіо­нальними, поселенськими, демографічними, етнічними, статусними та ін.). Але хоча будь-яка політична система заінтересована в попов­ненні своїх рядів, в підтримці прихильниками, в їх служінні не за страх, а за совість, можливі різні тактичні методи і способи. І нареш­ті, суспільство здійснює контроль за реалізацією людиною взятої на себе ролі у суворій відповідності з певними ролевими нормами, бо саме через поняття соціальної ролі з'ясовується механізм входження особистості в соціальне життя. Позиція особистості в соціальній сис­темі, що зв’язана з належністю до певної соціальної спільності, про­шарку, групи, аналіз її соціальних ролей, якість і ступінь виконання їх соціальних ролей і є соціальним статусом. Соціальний статус охоп­лює узагальнюючу характеристику становища індивіда в суспільстві: професію, кваліфікацію, характер реально виконуваної праці, поса­ду, матеріальне забезпечення, політичний вплив, ділові стосунки, по­літичну чи громадсько-суспільну діяльність, релігійність, вік, сімейне становище, родинні зв'язки тощо — тобто все, що Роберт Мертон називає статусним набором. Звичайно, соціальна активність особи — системна соціальна якість, в якій відображається і реалізується рі­вень її соціальності, тобто глибинна повнота зв'язків особи із соціумом, тобто із спільністю, рівень перетворення особи в суб'єкта суспіль­них відносин. Соціальна активність не зводиться до якогось одного моменту свідомості або дії особи, а є висхідна, початкова якість, що виражає цілісність, стійке активне ставлення до суспільства, його шляхів і проблем просування, визначає якісні особливості і свідо­мості, і діяльності, і стану загального тощо. Однією з принципових засад рольової теорії особистості є визнання залежності соціальної ролі людини, як істоти соціальної, від очікувань інших людей, зв'яза­них з їх розумінням соціального статусу конкретної особистості.

Модель інтересу, характерна для суспільств, де торжествують ідеали лі­бералізму і демократизму, де модель інтересу виступає нібито дзеркальним відображенням моделі підкорення, але протилежна, і де функціонує меха­нізм вибору особою соціальної ролі на основі наявності у неї потреб, інтере­сів, цінностей, розуміння інтелектуальних, фізіологічних і психічних мож­ливостей, набутих нею звичок та уміння; механізм аналізу соціальних вимог і активного оволодіння необхідними якостями; механізм самоконтролю — контролю індивіду за власною поведінкою з точки зору не лише здійснення, соціальної ролі, а й особистих інтересів. Порушення цілісності активності як соціальної системної якості в житті і буває у взаємозв'язку ціннісної орієн­тації і діяльності, коли діяльність розвивається всупереч ціннісним орієнта­ціям на основі ситуаційних мотивів. Високо оцінюючи творчий характер праці, творчу атмосферу в колективі, все ж більшість орієнтується не на новації, творчість у сучасній праці, а тільки на добросовісність дотримання трудових зобов'язань. Ось чому здебільшого зустрічаємось у житті з типом особи-виконавця, а не творця.

Труднощі переходу від моделі підкорення до моделі інтересу зв'я­зані з небажанням елітних верств та державних структур відмови­тись від наявних у них раніше широких можливостей розпоряджень та соціального контролю і з неготовністю більшості людей до вияв­лення самостійності на базі усвідомленого інтересу. Проте докорінні перетворення в Україні неможливі без зміни моделі соціалізації осо­би, тому що вона істотно впливає на відтворення суспільних струк­тур і соціальної цілісності. В сучасних умовах в Україні ефективність включення людини в суспільні зв'язки залежить від взаємодоповненості та взаємовідповідності імпульсів, висхідних з різних факторів соціалізації особи, поєднання універсальних соціальних інститутів із специфічними каналами і механізмами, що забезпечують залучення індивіда до гуманістичної, демократичної культури. В сучасних умовах в Україні владні верхи намагаються нав'язати економічні і політичні реформи і перетворення, не враховуючи сучасного менталітету ук­раїнського народу, не враховуючи того, що процеси суверенізації, демократизації, формування ринкових відносин ще не стали загаль­ноукраїнською національною ідеєю, саме загальнонаціональною ук­раїнською ідеєю.

Процес соціалізації особи має дві форми: соціальну адаптацію та інтеріоризацію. Поняття адаптація (латин, adapto — пристосування) введено в біології для визначення пристосування структури та фун­кції організмів до умов існування і звикання до них. В соціології кінця XIX — початку XX ст. поняття адаптація використовується пред­ставниками органістської школи (Герберт Спенсер, Павло Лілієнфельд, Альберт Шеффле, Рене Вормс, Альфред Еспінас та ін.), що проводили аналогію між суспільством та організмом. Адаптація — обов'язко­вий етап включення людини в систему суспільних відносин.

Соціальна адаптація та інтеріоризація

Соціальна адаптація — вид взаємодії особи із соціальним середовищем, в ході того відбувається погодження вимог та сподівань обох взаємодіючих сторін. Адаптація означає пристосу­вання індивіду до рольових функцій, соціальних норм, до соціальних спільностей, прошарків, верств, інститутів, організацій, до умов фун­кціонування різних сфер суспільства. В процесі адаптації індивід по­годжує самооцінки і свої претензії зі своїми можливостями і реаль­ностями соціального середовища. Особливо тяжко здійснюється адаптація в перехідні періоди суспільного розвитку, коли в людей середнього і похилого віку, що становлять основну масу населення будь-якої країни, претензії залишаються орієнтованими на систему ролей і статусів зникаючих суспільних відносин.

Через інерційність ціннісних орієнтацій особистості людям старшого віку трудніше, аніж молоді, вписатися в нові соціальні механізми.

Тож адаптація індивіда не забезпечить його повноцінної і комфортної участі в соціальних зв'язках, можливостей його самореалізації.

Тому-то наступним ета­пом соціалізації особи стає інтеріоризація.

Інтеріоризація (латин. іntегіог — внутрішній). Поняття інтеріориза­ція введено в науковий обіг психологами Полем Жане, Жаком Піаже, Анрі Віллоном. Інтеріоризація — процес формування внутрішньої структури людської психіки з допомогою усвоєння соціальних норм, цінностей та інших компонентів соціального середовища внаслідок соціальної діяльності, процес переведення елементів зовнішнього се­редовища у внутрішнє «Я». Інтеріоризацію відрізняють від будь-яких форм одержання «ззовні», перероблення і збереження «всередині» психіки знакової інформації, якою є пам'ять і сприйняття. Результат інтеріорізації є індивідуальність особистості, неповторюваність її ду­ховного світу, специфіка соціальної активності, що народжується поєднанням вроджених особливостей темпераменту, інтелекту, уявлення і соціальних умов. На основі взаємопереходів біогенних і соціальних властивостей формуються внутрішньоособисті утворення, де вияв­ляються схрещеними генетичні своєрідності і соціальні якості особи.

Природно, якщо в фазі соціалізації особи, тобто в процесі адап­тації відбувається пристосування індивіду до соціального середови­ща, то потім в процесі інтеріоризації впливу соціальної системи, змінюючись через внутрішнє «Я» людини, проявляється в зміні її поведінки. Поведінкові новації починаються з порушення рівнова­ги в адаптації особи до особливостей системи і завершуються ста­білізацією, але уже на іншому рівні.

Адаптація: активність особи

В соціології є два підходи до визначення змісту і суті адаптації. Одні соціологи пояснюють адаптацію як пасивний процес пристосування суб'єкта до вимог суспільства, в тому числі ціною жертв з боку особи. В концепціях швейцарського психолога Жака Піаже, англійського соціолога Роберта Мертона соціальна адаптація розглядається як двосторонній процес і результат зустрічної активності суб'єкта і соціального середовища. Другий підхід, мабуть, є адекватним реальним соціальним процесом і доцільним з позицій з'ясування процесів активної діяльності соціальної особи. Якщо ж в ході адаптації людина виступає активним суб'єктом, то виникає пи­тання: в чому ж суть свободи соціальної активності особи і які її межі? Включаючись у суспільне життя, особа зберігає свободу вибо­ру — вибору соціальних ролей, соціальних спільностей, цінностей, форм і видів діяльності. Людина вибирає своє майбутнє, свої варіан­ти реалізації соціальних ролей відповідно зі своєю життєвою метою і амбіціями. Особисті пріоритети, ієрархія цінностей визначає пове­дінку особи в конфлікті ролей, коли людина робить свій вибір на користь якоїсь ролі вченого-соціолога або практика-соціолога, практика-політолога, дбайливого щирого сім'янина або щасливого бізнес­мена тощо. Звичайно ж, в межах запропонованих суспільством об­ставин, особа має можливість творити свою долю і сприяти суспільно значущим перетворенням внаслідок трудової діяльності. Інакше ка­жучи, особа пристосовується до соціального середовища, заразом змінюючи його.

Проте свобода соціальної активності людини не незалежна. Суспільство обмежує особі свободу вибору. Свобода особи не поширюється на загальнолюдські і загальногромадянські рольові ре­комендації. Щоб включитися в соціальні зв'язки, людина має хоча б елементарно оволодіти правилами, нормами людського спілкування, співжиття, знати мову, культуру суспільства (речі, жести, міміка, символи та ін.).

Суспільство обмежує людині свободу діяльності, ство­рює об'єктивні можливості (матеріально-технічні ресурси, нагромад­ження духовно-наукового потенціалу тощо) для досягнення постав­леної мети. В умовах тоталітарного режиму суттєво звужуються межі свободи індивіда. Але навіть у звужених межах свободи людина на­магається проявляти активність, вибирати варіанти, що дають їй ре­алізувати поставлену мету. Досягається реалізація мети адаптацією до умов і обставин, в яких опинилась особа.

Отже, людина адаптується, тобто пристосовується до соціальних умов, активізує діяльність у сфері політичного життя, всіляко прагне освоїти культурні зразки, соціальний досвід, норми моралі та пове­дінки, проявляючи соціальну творчість. Але тому, що суспільство постійно прагне і зацікавлене в збереженні своєї цілісності, стабіль­ності, в постійному русі по шляху соціального прогресу, то й ство­рює механізми цілеспрямованого впливу на соціальну активність лю­дини і, насамперед, на її ціннісні орієнтації, тому що цінності і мотиви політичної і соціальної активності є основою вільної людини, її віль­ного вибору в житті, її активної діяльності.

Проблема взаємовідносин особи і суспільства

Проблема взаємовідносин індивіда і суспільства займає основне місце в здійсненні соціального контролю. Мабуть, відносини суспільства та особи в умовах існування і постійної дії соціального контролю виглядають досить просто: під­гонка індивідуальних якостей під соціальний стандарт.

Насправді ж відносини ускладнюються наявністю в особі індивідуальної свідомості, а отже, можливостей свідомої оцінки, прийняття, відмовлення або зміни тих стереотипів, норм і цінностей, що їх пропонується індиві­ду на рівні суспільної свідомості. Соціальний контроль здійснюється в межах взаємовпливу індивідуальних і колективних дій індивідів, соціальних спільностей. Суб'єктом контролюючої дії виступає не тіль­ки держава, а й соціальні інститути: освіта, мораль, культура тощо. З позиції соціального контролю у взаємодії суспільства і особи виявля­ється внутрішня суперечливість взаємодії. З одного боку, людина оволодіває соціальними якостями і стає соціально обумовленою ін­дивідуальністю тільки під впливом соціальної системи, а з другого — не може розвивати індивідуальність і самореалізуватися, якщо сліпо копіюватиме пропоновані системою зразки культури. Часто відсто­юючи свою позицію, люди говорять: що вони вірять у щось.

Нас­правді ж мова йде про оцінку, міркування позитивне чи негативне з приводу якогось об'єктивного предмета або явища, що існує неза­лежно від ставлення до нього людини. «Я вірю в демократичну сис­тему» або «Я вірю в Україну — могутню, суверенну». Інше, коли людина вірить у щось таке, що вважається, що є вагомі причини вважати себе правою. «Я вірю в торжество української національної ідеї». Отже, тут поняття віри має значення переконання.

Співвідношення понять переконання і віра в соціальному житті може пояснюватись з позицій їх емоціональної природи. Переко­нання здебільшого апелює до розуму і розсудливості людини, тоді як віра апелює до почуттів і серця. Переконання визначають і соціаль­ну, і політичну, і громадянську поведінку людей, коли вони вважа­ють їх правильними, вірними. Тут переконання більш усвідомлене явище, аніж ставлення. Заявити, що люди переконані в необхідності надзвичайного становища в Україні означає дати зрозуміти, що проб­лема уже детально аналізувалась, враховано всі плюси і мінуси. Зви­чайно, ж абсолютно неправими або правими люди не можуть бути, але люди щиро вірять у правильність суджень. Звідси з очевидністю випливає, що переконання в соціальному, політичному, суспільному житті є зовсім не те ж саме, що знання. Людина не знає напевно про природу тих чи інших речей, явищ, доки не переконається в їх ре­альному існуванні. Та людина може вірити і в найдавніші, неправдо­подібні і безглузді речі, явища, на зразок полтергейста, приворотно­го зілля або світової сіоністської змови, не вимагаючи очевидного підтвердження, а лише суб'єктивного міркування тощо. Різні люди можуть мати кардинально різні переконання і всі будуть себе вважа­ти справедливими. Хтось може бути твердо переконаний, що підви­щені митні тарифи на імпортне устаткування та товари покликані забезпечити умови для піднесення виробництва на вітчизняних під­приємствах, що виробляють аналогічну продукцію. Хтось, навпаки, менш переконаний, що такий захід лише штучно реанімує неконкурентноздатне виробництво і всупереч очевидному змусить «Ладу» коштувати стільки ж, скільки «Мерседес». І всі зійдуться на одному переконанні про необхідність економічного розквіту країни. В таких випадках важливо забезпечення обороноздатності держави і вихо­вання патріотизму у людей.

Визрівання і постійне вирішення суперечностей здійснюється в процесі соціалізації індивіда, коли свідомо засвоюються соціальні нор­ми і цінності та здійснюються рольові вимоги та сподівання. Саме в ході соціалізації і реалізується в різних формах соціальний контроль. Здійснюючи декілька функцій на індивідуальному і в межах соціаль­но-політичної системи, соціалізація, з одного боку, ставить процеси з допомогою яких особа формує свою політичну орієнтацію і погля­ди на явища навколишнього світу, а з другого, — спосіб існування і відтворення соціальної і політичної системи.

На індивідуальному рів­ні соціалізація передбачає процес навчання особистості основам і переважаючим цінностям соціально-політичної і економічної систем. Соціалізація дає людині уявлення про призначення та зміст відносин індивіда із системою: якими законами, правилами і нормами регулю­ються її поведінка в політичній і соціальній сфері, що мають від неї чекати і вимагати від уряду і влади. Процес соціалізації забезпечує підтримання і відтворення соціальної і політичної сфери. Це взаємозворотний процес між особою і суспільством, що надає легітимності і виправдання існуючої політичної системи і влади в країні.

Отже, політична соціалізація — необхідний і важливий компо­нент будь-якої державності. Навчаючи громадян і пояснюючи їм зміст законів і правил, система водночас забезпечує існування, тому, що в реальному житті функціонування політичних інститутів держави здій­снюються тими ж людьми, тільки одягненими в мантії суддів, мун­дири міліції і солдат, людьми, які обіймаючи певні державні пости, посади, мають повноваження тощо.

Без спільної взаємодії громадян держави неможливо уявити нормальне функціонування політичної системи, владних структур. Процес політичної соціалізації особи три­ває постійно, все життя. Особа набуває знання і ціннісних настанов в політичній сфері під впливом певних інститутів політичної соціалі­зації (сім'я, школа, державні, партійні, релігійні, суспільні, громадсь­кі об'єднання, засоби масової інформації і самі події політичного жит­тя).

За діями, поведінкою особи стежать і держава, і суспільство і здійснюють соціальний контроль.

Суспільство використовує різні санкції. Санкції — способи реагу­вання оточення на поведінку людини, здійснювані в формі заохочен­ня та покарання. Звідси і розрізняють позитивні (заохочення на дії бажані і корисні для суспільства) і негативні (покарання за небажані, шкідливі дії) санкції. Конкретний зміст санкцій залежить від особли­востей культури, моралі, певної суспільної, державної системи тощо. Характер суспільної реакції (санкцій) визначає і ознаки відтворення індивідуального акту: його повторення, зміну або припинення. Регу­лятивну роль відіграють не лише санкції за дії, але й чекання засто­сування санкцій за ще нездійснені дії. В застосуванні суспільством позитивних і негативних санкцій важливо дотримуватись заходів, законів. Інакше, станеться їх девальвація. Крім того, з етики мораль­ності, неправомірно абсолютизувати роль покарання (насильства) в системі соціального контролю. В перспективі суспільних процесів неефективно послаблення негативних санкцій тому, що небажані форми індивідуальної поведінки відновлюються. Використання санкцій як несхвалення, моральне осудження, ефективні лише тоді, ко­ли людина цінить соціальну спільність, невідчуженість від неї.

Щоб стати ефективним регулятором поведінки людей, соціальна санкція може стати адекватною соціальній вагомості вчинку і соціальною межею його наслідків. Визначення такого ступеня адекватності сан­кцій — складна соціальна проблема. В сучасному суспільстві ще не знайдено адекватні наслідки загострення в ході людських дій гло­бальних проблем.

У суспільстві існує багато найрізноманітних санкцій. Одні з них (правові санкції) суворо регламентовані, формалізовані і застосову­ються повноважними особами, владними структурами відповідно до норм права. Інші санкції (моральні) неформальні і застосовуються окремими членами соціальної спільності і у формі посмішки або на­суплених брів та ін. і у формі висловленого незадоволення, осуду або ж схвалення, похвали тощо. Соціальні санкції класифікуються за рів­нем спільності (суспільство, колектив, сім'я) і сфері дії (в межах різ­номанітних соціальних інститутів) та ін.

Всі види соціальних санкцій створюють якусь систему, можуть взаємно нейтралізувати один од­ного, якщо вступають в суперечності, або посилити один одного за умови збігу їх змісту на ефективність дій санкцій щодо конкретної людини, що, в свою чергу, обумовлено цінностями і ціннісними орієнтаціями особи, рівнем її самосвідомості. Без впливу на самосвідо­мість індивіда система соціального контролю перестає існувати, якщо соціальний контроль лише спостереження, а не дія.

Самосвідомість, саморегуляція особи

Суспільство характеризує, оцінює індивіда, та и індивід оцінює суспільство і самого себе в суспільстві. Самосвідомість - важлива со­ціально-психологічна характеристика людини. Джерело, з якого людина черпає уявлення про самого себе — оточуючі його і значущі для нього люди. За їх реакцією на її поведінку, за їх оцінками її вчинків, індивід думає про те, яким є він. У самосвідомості особи присутні реальні (яким є він дійсно), і ідеальні (якою має стати), і фантастичні (яким хотів би бути та ін.) образи. Самосвідомість формується в процесі діяльності і спілкуванні людини з іншими людьми і обумовлена широким соціально-культурним контекстом. Лю­дина суб'єкт політики і та соціальна реальність, в яку вона включена, і ті соціальні функції, ролі, що їх вона виконує. Соціальна роль — це такий образ поведінки індивіда, який чекає від кожного, хто займає становище в системі суспільних відносин. Нормативи, зразки поведінки індивіда, який бере на себе здійснення певної соціальної ролі, даються йому як щось зовнішнє більш або менш обов'язкове. Та щоб людина мала спроможність, здат­ність здійснювати певну роль у суспільстві, важко попередньо освоїти так чи інакше соціальний досвід, пристосуватися до існуючих умов своєї життє­діяльності. Процес інтеграції індивіда в суспільство, в різні типи соціальних спільностей з допомогою усвоєння ним елементів культури, соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значущі риси особи і є соціалізація.

Стадії формування самосвідомості визначаються реальними стадіями роз­витку людини (дитинство, юність, зрілість та ін.). Перехід людини від однієї стадії до іншої супроводжується руйнуванням попередніх форм саморозуміння, виникненням, формуванням якісно нових уявлень індивіда про себе, що відбивають зміни об'єктивних умов життєдіяльності. Перехідний про­цес — це криза самосвідомості. Криза самосвідомості справді породжує серйозні складності в житті людини. Зміни самооцінки можуть статися тоді, коли людина входить в новий колектив, створює сім ю, в межах нової соціальної спільності, коли змінюються і зовнішня реакція на поведінку індивіда та ін. Вплив соціального середовища на становлення особистості складає суть соціалізації. Соціалізація полягає у сходженні людини від індивідуаль­ного до соціального, адже особистістю не народжуються, а нею стають під прямим чи опосередкованим впливом факторів соціального становища: су­купність соціальних ролей і статусів, що їх суспільство пропонує людині, соціальні спільності, в межах яких індивід реалізує певні соціальні ролі і набутий конкретний статус: система соціальних цінностей і норм, що домінують в суспільстві; соціальні інститути, що забезпечують виробництво і відтворення культурних зразків, норм і цінностей та їх засвоєння; загальна ситуація в країні.

Процес соціалізації, формування самосвідомості охоплює всі можливос­ті залучення особи до культури, виховання та навчання, за допомогою яких особа набуває соціальної природи і здібності брати участь у соціальному, політичному житті. І перехід від однієї стадії до іншої відбувається тому, що умови життя людини, а значить, і сама вона постійно змінюються, постійно здійснює все нові й нові соціальні ролі і змінює соціальний статус. Механізмами соціалізації, за визначенням соціолога Жюльєна Фройнда, є імітація — усвідомлені спроби дитини копіювати і наслідувати поведінку дорослих і ідентифікація — засвоєння дітьми поведінки батьків, соціальних цінностей і норм як власних і почуття сорому, вини та ін.

Звичайно ж, ці механізми спрацьовують переважно на стадії дитинства. Та фройндівські поняття вжи­ваються Толкоттом Парсонсом в обгрунтуванні теорії соціальної дії, де іміта­ція уже процес засвоєння елементів культури шляхом наслідування, аніж свідомого вибору, а індентифікація — вияв ставлення до соціального стано­вища, засвоєння цінностей, норм, усвідомлення належності до соціальної спільності тощо.

Духовна зрілість особи настає тоді, коли людина починає усвідомлювати проблеми свого буття як проблеми вибору справжнього шляху життя, коли особа починає дивитись на себе із загальнолюдських позицій і оцінювати своє життя або як беззмістовне, убоге, нікчемне або як піднесене, що має реальний позитивний сенс. Правда, бувають парадокси самосвідомості, зв'я­зані з нетотожністю міркувань людини про саму себе і з реакціями навколишніх і реальними внутрішніми збуджуючими мотивами її вчинків, мірку­вань, що відображають принципи життєдіяльності, що можуть і не бути реалізовані в кожному конкретному випадку, і міркувань, що фіксують дії, які сталися тощо. Самосвідомість виступає важливим елементом саморегуляції особи, тобто вибору і дотримання доцільних форм життєдіяльності.

Важливим компонентом саморегуляції особи є визначення мети діяль­ності і способів, і умов діяльності, вироблена програма дій і системи крите­ріїв успішності діяльності, звершення самих дій, одержання інформації про реально досягнуті результати. Роль самосвідомості і саморегуляції у визна­ченні спрямованості поведінки людини настільки велика, що в ідентичних ситуаціях в межах одного і того ж суспільства така різноманітність поведін­ки є проявом різних суб'єктивних уявлень людини про сенс свого життя, про її духовні орієнтири. В умовах сучасної України, коли породжується розширення можливостей вільного самовизначення і самоформування інди­відів, гостро постає формування культури самосвідомості, певна єдність розуміння цінностей передбачає передумови і для взаєморозуміння і прояву творчості. Бувають випадки коли створюється ситуація, за якої докорінно змінюється соціальне середовище і виникає необхідність, потреба особи пристосуватися до змінених соціальних обставин, до нових форм, цінностей тощо. Це надзвичайно болючий для людини процес: людина переживає змі­ну поглядів на суспільство, переоцінку свого минулого життя, руйнування основ світогляду і усвідомлення формування нового світорозуміння, вимушений розрив з традиціями, культурними цінностями, прагнення йти в

«ногу із сучасністю», граючи інколи зовсім невідповідну своїм бажанням соціальну роль та ін. Згуртоване суспільство на основі спільної спрямова­ності соціальної діяльності людей — необхідна умова реалізації соціальних перетворень в Україні.

ЛЮДИНА І СУСПІЛЬСТВО

(Соціологічний аналіз)