1. Людина - соціальне явище

Соціологія досліджує проблеми людини з метою глибше, всебічніше зрозуміти, з'ясувати соціальну реальність, соціальні зв'язки та взаємодії.

Людина — продукт біологічної еволюції. Людина — це родо­ве поняття, що вказує на належність до людського роду, вищого ступеня розвитку живої природи на планеті. Всяка тварина народ­жується на світ уже будучи наділеною багатьма інстинктами, що заздалегідь і навіть із запасом забезпечують її пристосованість в пев­них умовах життя, але саме тому обмежують індивідуальні варіації поведінки. Поведінка тварини — одна з форм функціювання її орга­нізму. Саме структура організму визначає потреби тварини і програ­ми їх поведінки. Тварини генетично належать до видової поведінко-вої ролі і ніяка потреба не навчить, наприклад, рись, вести себе так, як веде себе вовк, лисиця та ін. Інша справа з людиною. Як жива істота людина підкоряється основним біологічним та фізіологічним законам, а як соціальне явище — законам розвитку суспільства.

Що таке людина?

Всі люди, які живуть на Землі майже 500 тисяч років, належать до одного і того ж біологічного типу — Ното заріепз — людина розумна.

Факт загальновизнанний. Та ось поки що нікому не вдалося відшукати в людині природжену роль поведінки: людина може вести себе на зразок будь-якого виду тварини (як ловець, мисливець, наприклад, людина здат­на вдатися до найдивовижніших комбінацій вичікування та тактики переслідування), у поведінці людей спостерігаються глибокі відмін­ності, властиві різним історичним соціальним суспільним спільнос­тям. Та внутрішні відмінності не вроджені. Хлопчик-негреня в ди­тинстві привезений в Україну в Харків з часом стає «стопроцентним харків'янином». Син селянина, вихований в місті, в сім'ї вчителя, засвоює всі умовності і звичаї міського життя і сім'ї вчителя, тощо і міська дитина, яка виросла в сім'ї селянина, засвоює все сільське, селянське. Багатоманітність відмінностей серед людей свідчить про індивідуальну варіантну поведінку, невідому тваринному світу.

І те, що запрограмовано у тварин, визначено інстинктами їх поведінки. Головні ж засоби передачі програми, що визначає поведінку людей, є мова (зрозуміла, розбірлива), показ і приклад. Місце генетичних інструкцій займають норми, замість спадковості — послідовність, звичність тощо. Специфічна для людини нормативно успадкована програмована поведінка називається культурою. Саме культура, що з дитинства освоюється людським індивідумом, будучи заданою йому іншими дорослими, відіграє вирішальну роль у визначенні людських вчинків.

Соціологію цікавить людина як соціальна істота, як про­дукт і суб'єкт суспільних процесів, як відображення суспільних від­носин.

Якщо ж розуміти під суспільством просто сукупність індивідів, які живуть постійно взаємодіючи між собою, то доведеться визнати наявність суспільства і в тварин. Згуртування тварин — це або ж стадо, де над всіма інстинктами домінує індивідуальний інстинкт са­мозбереження, або ж специфічне скупчення комах —мурашник, бджо­лина сім'я, які не стільки спільність рівнозначних особей, скільки колектив надіндивідів, які живуть і діють за принципом фізичного розподілу функцій. Тільки люди утворюють суспільство і люди не можуть перетворитися в стадо, ні стати функціонально-ієрархічною сукупністю типу мурашника. Людське суспільство відмінне від при­родних спільностей тварин, насамперед, цілісністю надбіологічною, що тримається на єдності культурних норм. Адже культура — це форма, де розвиваються і передаються з покоління в покоління взаємозв'язки людських індивідів. Та людей відрізняє від тварин не тільки культура, а й свідомість, релігія, тощо. Відрізняються люди від тварин виробництвом необхідних їм життєвих засобів і потреб. Виробляючи необхідні їм життєві засоби, люди побічно виробляють і саме своє матеріальне життя. І тільки там, де існує виробництво (постійно відновлюваний процес праці) і може мати місце суспіль­ство — соціокультурне об'єднання людей. Суспільство створюєть­ся і відтворюється тому що триває процес, де людина своєю влас­ною діяльністю опосереднює, регулює і контролює обмін речовин між собою і природою. Виробництво і відрізняє людину від тварин. Матеріальне виробництво — творчість, де втілюються різноманітні фізичні і духовні здібності людини. Отже, вироблені, сформульова­ні мислителями визначення людини: людина — істота розумна, лю­дина — істота, яка має самосвідомість, людина — істота моральна і вільна, яка становить інтерес і відображає ті або інші якості люди­ни, її місце в соціальному, суспільному житті.

Основи соціального життя

Людина, за визначенням американського філософа Беніаміна Франкліна, є тварина, яка створює знаряддя праці. Справді, створення знарядь праці — це постійний стержень людської виробничої діяльності та її сфера, де спостерігається невпинне нагромадження досягнень та ус­піхів.

Найстародавніші ж знаряддя настільки елементарні, що дозво­ляють допустити можливість їх виготовлення ще «пралюдьми», які не володіли ні понятійним мисленням, ні самосвідомістю, ні зрозу­мілою мовою. Адже виробництво найпростіших знарядь почалось за мільйон-півтора років раніше, аніж виникла мова і мислення. Три­валий період мова і мислення розвивались, еволюціонували ще в інстиктивній, тваринній формі, а виробництво знарядь здійснюва­лось напівсвідомо, в інстинктивній тваринній формі і мало своїм най­більшим наслідком послаблення і розлад інстинктивної основи пове­дінки людини на ранній її стадії. Праця, що виникає, потребувала для свого розвитку і вдосконалення всередині стада. Але забезпечи­ти мир всередині стада можна лише докорінно перетворюючи сам спосіб спілкування, лише з допомогою переходу від стада до общи­ни. Виробництво знарядь диктувало необхідність уже надбіологічно-го об'єднання, що відповідало виробничо-господарській кооперації індивідуальних умов.

Вирішити таке завдання можливо лише з допо­могою впливу вторинних засобів соціалізації

Одним з важливих факторів походження і становлення людини став роз­виток мови. З допомогою мови процес спілкування між людьми досягає максимуму ефективності. Відомий психолог Лев Виготський показав, що мова має яскраво виражений предметний характер і забезпечує успішний розвиток предметно-практичної діяльності людей. Мова не просто пасивно фіксує незалежно від неї виниклі предметні відмінності і розуміння, бере участь у самому народженні предметного середовища і соціальної єдності людських індивідів. І які б величезні не були соціалізуючі можливості мови, їх все-таки недосить, щоб забезпечити справжню солідарність і в праці і досягти миру всередині стада.

Істотну роль у розв'язанні завдання досягнення внутрішньостадного миру відіграв перехід до регулювання шлюбних відносин і виникнення первісної родової общини. Сталась одна з найрадикальніших революцій, що мала гли­бокий вплив на людину — суб'єкта предметно-практичної діяльності.

Йдеть­ся про разючу відмінність у відтворенні між тваринним стадом і найпрості­шою з форм людської спільності — первісно-родинною общиною. Стадо ба­зувалося на внутрішньошлюбних зв'язках, що виключають або серйозно обмежують зв'язки, шлюби і контакти на стороні з представниками інших стад. Община засновувалась на принципах виключення близькородинних шлюбних контактів; члени общини мали шукати шлюбних партнерів в ін­ших — спочатку в обмежено певних общинах. Перехід від внутрішньооб-щинних шлюбних контактів і зв'язків до зовнішніх позаобщинних контактів і шлюбів пояснюється гострою потребою поза внутрістадного світу, виключен­ням внутрішньостадної шлюбної конкуренції та суперництва, що приводить до боротьби, яка завершувалась загибеллю суперника. Заборона близькоро­динних кровозмішувальних зв'язків стала тим вихідним початком, з якого розгорталася історія облагородження та одухотворення статевих почуттів. Від­тоді люди назавжди приречували себе на те, щоб ріднитися з далекими сусіда­ми, долаючи їх відчуженість, ворожнечу, прагнучи до взаєморозуміння, тер­піння і довір'я. Статева любов виступала важливим фактором миролюбства у відносинах між общинами, родами, племенами. Рід, селище, не біологічна спіль­ність, а швидше «просто соціальна» реальність — початок соціального життя. Тільки люди усвідомлюють свою родовідну, знають і класифікують родовідні родинні відносини (спочатку мати, дядя, бабуся, брат, сестра, а потім — бать­ко, дідусь, дядя по лінії батька тощо) і вони, виникнувши за давніх давен, не зникнуть і не втратять сенсу, поки людина залишається людиною.

Морально-соціальні заборони констатують первісно-родову общину в протилежність тваринному стаду гурту. Звичайно, найдавніші моральні нор­ми, вимоги завжди істотно відрізняються від пізніше розвинутої моралі. Людина історична, і віками їй суджено пройти через величезну різнома­нітність звичаїв і моральності, модифікувати свої погляди, світогляд сто­совно до нових і нових матеріально-економічних запитів, визначити незалежні принципи (справедливість, вірність домовленостям, договорам, по­вага чесності людини, заохочення в праці тощо). Соціально-моральна єд­ність первісно-родової общини стала формою колективності, в середині якої складається і розвивається виробничо-господарська кооперація пер­вісних людей. Всі особливі ролі, достоїнства, гідність, що відрізняли одного індивіда від інших, є суспільними відносинами. Отже, суть людини не абстракт, властивий окремому індивіду. В реальній дійсності суть людини є сукупність всіх суспільних відносин.

Природне і суспільне

Відповідно з суттю людини як сукупності суспільних відносин, людина постає в людині істотою соціальною, але разом з тим, лю­дина — частина природи, то, отже, людина істота біологічна. Всякий біологічний вид і людина розумна в тому числі характеризується пев­ною сукупністю видових ознак. На виявлення багатьох біологічних ознак виду можуть впливати і соціальні процеси.

За даними сучасної науки, середня нормальна тривалість життя людини становить 90—100 років, якщо вона не страждає спадковими захворювання­ми і не стане жертвою зовнішніх щодо її організму причин смерті (інфекції, хвороби, викликані ненормальним становищем навколишнього середовища, біда, лихо тощо). Але під впливом соціальних процесів тривалість біологічно­го життя змінюється: реальна середня тривалість життя зросла з 20 — 25 ро­ків у сивій давнині до ЗО — 35 років у XVIII ст. і 75 — 77 років — у розвинутих країнах на кінець XX ст. Біологічно обумовлена тривалість дитинства, зрі­лості і старості людини: допущено можливий вік, в якому жінки можуть народжувати дітей — 15 — 50 років; визначається народження однієї дитини, близнят, трійні тощо. Біологічно запрограмована послідовність таких проце­сів у розвитку людського організму: здатність засвоювати різні види їжі, оволодівати мовою в дитинстві та ін. Спадкована, тобто біологічно обумов­лена, є і обдарованість різних людей (музика, математика, фізика, філосо­фія, історія, література та ін.). Расова різноманітність людей зв'язана з тим, що окремі спільності населення різних регіонів планети адаптувались до конкретних особливостей середовища їх проживання тощо. Людина розум­на, до якої б раси не належала, має властивості з успіхом брати участь в будь-якій із сфер життєдіяльності людського суспільства. Унікальність кож­ної людини — факт найважливіший і в філософії, і в соціології. Визнання безконечної різноманітності здібностей й обдарувань, що ними володіють люди, є одним з основних принципів гуманізму. Включенність людини від­разу в два світи — в світ суспільства і світ органічної природи породжує немало проблем існування людей.

Арістотель називав людину політичною твариною, підкреслюючи наявність у людини двох джерел: тваринного і со­ціального (політичного).

У формуванні здібностей, почуттів, поведінки, дій людини відіграють роль і політичне і природне.

Існує багато концепцій людини — біологічних і соціальних. Концепції людини біологічні або натуралістичні абсолютизують роль природних, біологічних початків у людини. Біологічні концепції — расизм, який виходить з того, що в істотному природа людини визна­чається її расовою належністю; соціал-дарвінізм, який намагається з'ясувати явища суспільного життя (боротьба класів), опираючись на вчення Чарльза Дарвіна про природний відбір і еволюцію, зма­гання за виживання тощо. Спроба перенести явища і процеси, що відбуваються в природі на явища і процеси, що відбуваються в суспіль­стві широко розповсюджені в біологічних концепціях про природу людини. Так, у 20 —30-х роках XX ст. в соціології Заходу з посилан­нями на етологію (науку про поведінку тварини) багато писалось про те, що людині властиві вроджені інстинкти агресивності, спад-ковані нею нібито від тваринних предків. Хоча саме поняття агресії, агресивність у поведінці тварини привнесено з повсякденного жит­тя і набуло іншої суті. Потім поняття агресивності перенесено уже на поведінку людини і надало йому сенс спадковості від природи. Невиправдане перенесення значення понять біології на суспільство характерне і для одержаного нині широкого розповсюдження в ряді країн Заходу соціології. Один з її засновників американський вче­ний Говард Уілсон пропонує розглядати історію людини з позицій зоологів з іншої планети, що складають каталог земних тварин.

Тоді, всі гуманітарні і соціальні науки стануть лише спеціальними розділа­ми біології, а історія і художня література — лише способами дослід­ження поведінки людини як біологічного типу.

Соціологічні концепції зображують людину лише зліпком з ото­чуючих її соціальних відносин, її пасивного поводження. Характерне для соціологічних трактувань зневажливе ставлення до біологічного в людині частково зберігається у вигляді християнської традиції, де духовне різко протиставляється тілесному, плотському як величне — негідному, підлому. Але ж визначальне в людині — соціальне. Люди­на і суспільство нерозривні: лише в суспільстві, в межах конкретних соціальних утворень. Людина реалізується як людина, завжди зали­шаючись суттю всіх соціальних утворень, але ці утворення виступа­ють також і як її справжня, дійсна спільність, тому також і як спільне всім людям. Свідомість і мислення людини виникають як суспільні продукти і, отже, є вторинними до її суспільного буття. На такій основі формуються і специфічні матеріальні і духовні потреби люди­ни, що також визначають суть людини.

Визначаючи соціальну суть людини, підкреслюючи її суспільні зв'язки, оцінки, не можна нівелювати особливості окремих індиві­дів, не принижувати їх специфічних якостей як особистостей, наді­лених характером, волею, здібностями і пристрастями. Людина є без­посередньо природною істотою і як природна істота наділена при­родними силами, життєвими силами, будучи діяльною, природною істотою. Ці сили існують в ній у вигляді задатків, нахилів і здібнос­тей, у вигляді захоплень тощо. Люди не владарюють над природою, а навпаки, їх плоттю, кров'ю і розумом належать природі і живуть в ній. Звичайно ж, у суті і природі людини соціальні і біологічні факто­ри відіграють якісно різні ролі. Ще в античності надавалась велика увага створенню ідеала гармонійно розвинутої особи і нині, утвер­джуючи розвиток багатства людської природи як самоціль, важливо зосередити увагу на створенні умов, що забезпечують духовну, мо­ральну, естетичну і фізичну досконалість людини.

Раніше і тепер в філософії, соціології та і в конкретних науках, що вивчають людину, панують спрощені однобокі інтерпретації вчен­ня про людину, підкреслюються лише її соціальні характеристики, а всякі спроби вивчення біології людини не беруться до уваги. Фак­тично біологія людини вульгаризаторськи тлумачиться як якийсь аморфний субстракт, що формується суспільством. Нехтування за­питами медицини і охорони здоров'я, забруднення оточуючого середовища відходами, шкідливими для здоров'я людини. В епоху науко­во-технічної революції людство багато досягло у створенні різнома­нітних засобів, пригнічуючих, нівечуючих, деформуючих біологіч­них основ людської істоти — це і нервово-психічні стреси і хімічні препарати, забруднюючі атмосферу, воду, грунт і багато чого. Не випадково в сучасних умовах однією з глобальних проблем стала проблема збереження людини як біологічного типу. Це змушує бага­то в чому переосмислити проблему співвідношення біологічного та соціального в людині. Людина незрівняно універсальніша, її органіч­на будова дозволяє порівняно з іншими біологічними видами адапту­ватися в дуже широкому діапазоні зовнішніх умов. Та все ж можли­вості людини далеко не безмежні — існують такі граничні межі зов­нішніх умов, за якими біологічна організація людської істоти зазнає невідтворюваних руйнівних її змін. У взаємодії біологічного і соці­ального, біологічне — продукт тривалої еволюції, а соціальне — про­дукт суспільного розвитку. В умовах сучасної високорозвиненої тех­нічної суспільної цивілізації можливості адаптації, пристосування людського організму надто обмежені, тим більше, що біологічна організація людини є щось самоцінне і ніяка соціальна мета не може виправдати ні насилля над людиною, ні її оновлюючого перетворен­ня. Людина є суспільна істота, і її життя є утвердженням суспільного соціального життя.

Дьячук

ЛИЧНОСТЬ И СОЦИАЛИЗАЦИЯ

Личность в социологии

Понятие личности играет в социологии не всегда центральную, но очень важную роль. Независимо от того, рассматриваем ли мы обще­ство как первичное по отношению к человеку или, наоборот, видим в человеке «строителя» социальной реальности, мы не можем отрицать того факта, что обязательным субстратом социального является ин­дивид как носитель биологических и психологических особенностей.

Социология чаще оперирует понятием «индивид». Эта традиция сложилась в рамках классической социологии Э. Дюркгейма. Еще М. Вебер заметил, что такой подход явно недостаточен. Однако по­нимание личностного у Вебера ограничивалось выделением специфи­ческих мотивов и основанных на них типах действий. Парсонс сделал еще один шаг вперед — ввел в социологию понятия «ценности» и «культуры», которые рассматривал как атрибуты личностного.

Личность — индивид, который является носителем не только био­логических и психологических особенностей, но и социально значи­мых качеств. Понятие «личность» подчеркивает надприродную сущ­ность человека, то есть то, что не детерминировано генетически и биологически.

На то, что личность является «продуктом» взаимодействий, указы­вает тот факт, что личностью становятся, а не рождаются: мы никогда не говорим о личности новорожденного. Новорожденный — это все­го лишь индивид, один из представителей человеческого рода, кото­рый пока еще не принял на себя социальные обязательства.

Личность можно рассмотреть как типичного носителя норм, цен­ностей, традиций определенной социальной группы (или нескольких социальных групп). Однако отказ принимать ценности не отменяет того, что некто является личностью. Скорее, наоборот, «бунтарь» в нашем сознании в большей степени является личностью, чем человек, покорно подчиняющийся существующим нормам. Следовательно, и принятие норм и ценностей, и протест против них являются свойствами личности.

Личность формируется во взаимодействии внутренних побужде­ний и внешних ограничений.

Теории личности в социологии

На протяжении истории социологии было выработано множество концепций личности. Различия между ними связаны в основном с тем, какого подхода придерживались исследователи, рассматривали ли они общество в микросоциологической или макросоциологической перс­пективе.

Представители структурного функционализма разработали так называемую ролевую концепцию личности, которая сводится к тому, что личность является функцией от того множества ролей, которые выполняются индивидом. Они считали, что основной единицей анализа в социологии является не личность, а роль — совокупность тех ожида­ний относительно поведения человека, которые имеет его окружение. С этой точки зрения индивид, чтобы стать личностью, должен принять на себя роли.

По мнению Ч.Х. Кули, одного из основателей микросоциологичес­кого подхода к обществу, отличительной чертой идеи, именами кото­рой являются местоимения первого лица, выступает некий характер­ный тип чувства, который можно назвать «чувством моего» или «чувст­вом присвоения».

Кули поставил перед собой задачу исследовать процесс посте­пенного понимания личностью отличия своего Я от других, личностей.

В результате исследований он пришел к выводу, что становление кон­цепции собственного Я, во-первых, предполагает длительный и проти­воречивый процесс, а во-вторых, не может осуществляться без участия других личностей, т.е. без социального окружения.

Из понятия самости следует концепция зеркального «Я». Каждый человек, по предположению Ч. Кули, строит свое Я, основываясь на воспринятых им реакциях других людей, с которыми он вступает в контакт. Существует по меньшей мере два восприятия «Я». Во-пер­вых, это восприятие «Я» через самого себя. Во-вторых, это восприя­тие «Я» как бы в отражении в других. Другими словами, для индивида важно не только то, что он думает о себе сам, но и то, что думают о нем другие. Мы используем представления других о нас самих как зеркало и судим о самих себе по тому отражению, которое там обна­руживаем. Зеркальное «Я» включает три компонента: а) восприятие индивида другими, б) реакция других на индивида и в) восприятие индивидом реакции на него.

При этом существует опасность неверного, тенденциозного истол­кования мнений, которые мы получаем от других, то есть от искажен­ного зеркала. Так, например, люди часто принимают и поддерживают те высказывания 6 себе, которые им приятны, но которые в действительности оказываются не более чем лестью; точно так же человек может отнести критику начальника на свой счет, принять ее близко к сердцу, считая, что она справедлива, тогда как это просто проявление его плохого настроения.

При помощи отношений с другими, через принятие их оценок чело­век выясняет для себя, умный он или глупый, привлекательный или непривлекательный, достойный или никчемный. Подобная оценка не обя­зательно соответствует реальности, но имеет огромное значение.

Кули подробно проанализировал развитие личности на основании концепции зеркального «Я». Как отмечает Кули, уже в возрасте шес­ти месяцев ребенок неодинаково реагирует на разных людей и по-разному организует в их присутствии собственное поведение.

Идеи Кули получили развитие в творчестве Джорджа Герберта Мида. Мид разработал теорию, при помощи которой можно описать и объяснить то, как индивид воспринимает других личностей. Резуль­татом исследований Мида стала концепция «обобщенного другого», дополняющая теорию зеркального «Я».

Согласно Миду, «обобщенный другой» — это ценности и стандар­ты, которые разделяются некоторой группой, формируют у членов этой группы индивидуальный Я-образ. Индивид оценивает свои действия и наружность в соответствии с представляемыми оценками его «обоб­щенного другого», как бы смотрит на себя со стороны. Другими с-ловами, индивид в процессе общения как бы встает на место других индивидов и видит себя другой личностью.

Осознание «обобщенного другого» предполагает два других про­цесса, без которых оно невозможно: «принятие роли» и «исполнение роли».

Принятие роли представляет собой попытку принять на себя по­ведение личности, которая находится в другой ситуации или выполняет другую роль. Так, например, участники детских игр принимают на себя различные роли, например, при игре в семью (ты будешь мамой, ты - папой, ты - ребенком).

Исполнение роли — это действия, связанные с действительным ролевым поведением, в то время как принятие роли только претенду­ет на игру.

Мид пишет, что особенно важную роль такой процесс играет в раннем развитии ребенка, поскольку именно через то, как его воспри­нимают и реагируют на него другие люди, формируются его идеи и представления о самом себе, которые затем выстраиваются в ста­бильную концепцию собственной личности.

Дж. Г. Мид выделил три стадии формирования «Я»:

а) имитация — копирование поведения взрослых без понимания его смысла;

б) игра — воспроизведение поведения взрослого в игре, что, в отли чие от предыдущей стадии, уже предполагает понимание смысла разыгрываемой роли;

в) коллективные игры — этап, на котором ребенок начинает осозна­вать ожидания не только одного конкретного человека, но и всех представителей группы, воплощенных в образе обобщенного и без­личного (то есть лишенного индивидуальных черт) другого. Психоанализ. В теории психоанализа взаимодействие личности и общества осмысляется как конфликт между стремлениями индивида, с одной стороны, и ограничениями и наказаниями за их нарушение, устанавливаемыми обществом, — с другой.

Фрейд противопоставил принцип реальности и принцип удоволь­ствия как два основных движущих механизма в психике человека.

Принцип реальности состоит в том, что далеко не все желания по объективным причинам могут быть удовлетворены немедленно.

На­пример, летом мы не всегда можем пойти на пляж, поскольку случается, что идет дождь; зимой в нашем климате это вообще невозможно: нужно либо ждать лета, либо совершать очень длительное путеше­ствие. Принцип удовольствия связан с действием психических ин­станций.

Оно, содержащее интенсивные желания, требует от человека (от Я) немедленного их удовлетворения. Сверх-Я, то есть совокуп­ность ценностей, норм, идеалов, полученных человеком от окружения, требует от Я, чтобы его действия соответствовали нормам; нарушение их приводит к наказанию или потере любви и уважения со стороны значимых1 других. Сверх-Я воплощает в себе социальный контроль, а потому эту инстанцию нельзя полностью отождествлять с желанием. Но противоречия между желанием и требованиями Сверх-Я в общем нет, так как при условии обладания Сверх-Я положительно оценивае­мыми чертами человек может надеяться на одобрение со стороны окружения, а следовательно, его стремления быть уважаемым и люби­мым будут удовлетворены. Кроме того, сам факт достижения идеала или приближения к нему может стать источником очень интенсивного удовольствия вне соотнесения с ожидаемой оценкой других людей (хотя в основе этого удовольствия все равно лежит детский опыт, а именно, одобрение родителей или лиц, заменявших их).

По сути, указанные инстанции психики являются интернализованными (перенесенными внутрь) объективными отношениями между ин­дивидом и его социальным окружением. Процесс интернализации про­исходит в детстве, когда под влиянием родителей и других значимых формируются основные модели отношения личности к окружению и самой себе.

Психоаналитический подход во многом односторонний. Запреты Сверх-Я и принцип реальности, как правило, не носят абсолютного характера; если они становятся слишком жесткими, возникает психическая патология, которая и лечится психоанализом. Как справедливо отмечал Бронислав Малиновский, спортивные организации и армия пре­доставляют возможность легитимного (законного) проявления агрес­сивных побуждений, а семья узаконивает сферу, в которой реализуют­ся сексуальные желания. С этой точки зрения функцию указанных социальных институтов можно сравнить с функцией, которую выпол­няет сублимация — направление запретных желаний в приемлемую с социальной точки зрения сферу. Однако в любом случае удовлетво­рение желания для человека возможно лишь в виде компромисса между запретами общества и собственными желаниями.

Как отмечал П. Монс, рассмотрение личностного начала в социо­логии — вопроса, который тесно связан с понятием свободы, — влечет за собой ряд проблем:

1) если человек свободен и его действия определяются только ин­тенциями его психики, то социология утрачивает свой предмет, то есть социальное, и становится излишней, так как все поведение че­ловека может быть объяснено психологией;

2) если же человек не свободен и его действия определяются дей­ствием как культурных, так и экономических общих законов, то социология все равно утрачивает свой объект, то есть человека как субъекта. Но на этот раз она должна быть сведена к культуро­логии или экономической теории.

Социальные нормы — это предписания, требования, рекоменда­ции и ожидания, которые являются общими указаниями для социаль­ного действия. Социальную норму можно рассматривать как своего рода образец, которому должно соответствовать поведение любого человека, совершающего определенное действие. Она представляет собой очень широкое явление, которое охватывает такие важные па­раметры поведения, как мысли, чувства, действия, слова, и определяет, что в определенной ситуации позволительно, допустимо, а от чего сле­дует отказаться.

Социальные нормы находятся в сложных отношениях с действия­ми. Реальное поведение далеко не всегда соответствует нормам, а социальные нормы — это далеко не всегда наиболее типичный и час­то встречающийся способ поведения. Норма предполагает ожида­ние правильного поведения, а следовательно, не может существовать без согласия и более или менее сильного принуждения.

Нормы выполняют очень важные функции. Прежде всего, они объединяют членов группы и помогают пройти социализацию ее новым членам. Одинаковое отношение к одному и тому же виду поведения помогает группе стать более сплоченной.

Иногда нормы поведения могут играть роль отличительного при­знака члена данной группы. Например, развязное поведение в обще­ственных местах является важным признаком, обеспечивающим спло­ченность некоторых молодежных группировок. При этом важно, что развязное поведение оценивается членами группы как отличающее их от всех остальных людей.

Социальные нормы далеко не всегда являются универсальными, и нередко небольшая социальная группа может выработать свои соб­ственные нормы, действительные только для ее членов. Такие соци­альные нормы получили название «групповых привычек». Например, в рамках такой небольшой социальной группы, как семья, может воз­никнуть норма, в соответствии с которой члены семьи не должны раз­говаривать с другим членом семьи, если он обидел кого-то из «сво­их», и подобное поведение мотивируется «чувством солидарности» с обиженным. При этом речь не идет о поведении отдельного человека, такому «образцу» в соответствующей ситуации автоматически под­чиняют свои действия все члены семьи. Естественно, такое поведение, имеющее более откровенное название — «бойкот», заслуживает пори­цания, однако в некоторых семьях оно практикуется.

Макєєв

ОСОБИСТІСТЬ