§ 7. Життєвий шлях особистості

Життєвий шлях особистості є на сьогодні однією з найпоши­реніших міждисциплінарних проблем сучасного людинознавства, що нею опікуються різні науки — філософія, психологія, етно­графія, історія, соціологія тощо. Звичайно, першість тут належить психології, адже життєвий шлях — це процес самореалізації особистості, втілення у життєвому процесі певних цілей, заду­мів, життєвих програм. Проте ця самореалізація відбувається у соціальному просторі й соціальному часі. Життєвий шлях осо­бистості за всієї його неповторності значною мірою відтворює певні нормативні взірці "життєвого розпису", характерного для суспільства, в якому вона живе. Певні події життєвого шляху запрограмовані законодавчими нормами (наприклад, здобуття середньої освіти), інші — нормативними вимогами, очікування­ми суспільства, які не мають сили закону, але "тиснуть" на осо­бистість (наприклад, необхідність взяти шлюб та відтворити свій рід). Соціальне середовище ставить до індивіда вимоги не лише щодо подій життя, а й щодо строків, коли ці події мають відбутися. Ці вимоги втілені у вікових рольових очікуваннях, тобто в нор­мах і вимогах, що висуваються до індивідів певного віку і соціального статусу.

Так, від школяра-відмінника чекають, що він вступатиме до вищого закладу освіти і продовжить навчання, від науковця очікують захисту дисертації, і якщо у 30 років "беззахисний" науко­вець виглядає терпимо, то у 40 вже викликає подив. Для більшості соціальних статусів вікові рольові очікування досить визначені, і людина може якщо не прямо їм слідувати, то принаймні орієн­туватися на них, маючи на меті домогтися певного становища в суспільстві. Випередження вікових рольових очікувань, достроко­ве прийняття і виконання наступної вікової ролі підвищують авторитет людини, викликають повагу оточення. Відставання від вікових рольових очікувань не схвалюється громадською дум­кою, і ця реакція сприймається індивідом іноді досить болісно.

Вікові рольові очікування становлять критерій визначення соціального віку людини.

Взагалі є кілька вікових вимірів. Коли говорять про вік, то на думку приходить звичайно вік за паспортом, хронологічний вік, тобто об'єктивна кількість років, які прожила людина. На цьому ґрунтуються різні юридичні акти, скажімо, про вік настання відповідальності, вік укладення шлюбу та ін.

Однак, здавалося б, суто хронологічна періодизація життєвого шляху несе на собі відбиток соціальності, наприклад, дошкільний і шкільний вік передбачає, що школа існує як осередок соціалізації.

Біологічний вік може не збігатися з хронологічним, він ви­значається не за паспортом, а за станом обміну речовин та функцій організму порівняно із середньостатистичним рівнем, характер­ним для всієї популяції певного віку.

Психічний вік вимірюється шляхом зіставлення рівня пси­хічного розвитку (розумового, емоційного тощо) індивіда з від­повідним середньостатистичним (це відбивається у таких по­ширених оцінках, як "занадто розумний", "морально інфантиль­ний" та ін.).

Соціальний вік визначається шляхом зіставлення рівня соці­ального розвитку людини (наприклад, оволодіння певним набо­ром соціальних ролей) з тим, що статистично є нормальним для її однолітків.

Існує також психологічний вік — суб'єктивний, такий, що переживається. Якщо попередні виміри часу йшли "ззовні", від суспільства, довколишнього середовища, то психологічний вік визначається самосвідомістю, самосприйманням людини і є пев­ною синтезуючою характеристикою психічного і соціального віку, що залежить від суб'єктивно оцінюваної міри самореалізації особистості, напруженості, наповненості життя подіями.

Оригі­нальну методику вимірювання психологічного віку запропону­вали Євген Головаха та Олександр Кронік.

Для соціологічного опису мотиваційного аспекту життєвого шляху в соціології використовуються такі поняття, як життєві плани, програми, орієнтації. Найбільш узагальненим поняттям у цьому ряді є життєва перспектива, що змальовує цілісну картину майбутнього у складному суперечливому взаємозв'язку запрограмованих і очікуваних подій, з якими людина пов'язує соціальну цінність та індивідуальний зміст свого життя.

Якщо психолога цікавить насамперед часова структура життєвої пер­спективи особистості (її тривалість, послідовність, диференційованість), то за соціологічного підходу основна увага зосереджуєть­ся на змістовних характеристиках — змісті життєвих цілей, планів, орієнтацій різних соціальних груп у різних сферах життє­діяльності. Так, скажімо, психолога цікавить механізм формування у людини реалістичного і впевненого погляду в майбутнє, п соціолога — рівень соціального оптимізму та реалістичність уявлень про майбутнє різних соціальних груп за конкретних умов суспільного життя.

Як свідчать результати соціологічних досліджень, зміст жит­тєвої перспективи та інші параметри індивідуального життєво­го шляху змінюються від покоління до покоління. Специфічно соціологічним методом дослідження життєвого шляху є вивчення життєвих шляхів покоління, або когорти, за допомогою лонгітюдного та біографічного методів.

Покоління (або когорта) використовується в соціології у двох розуміннях: 1) "когорта народження", тобто група осіб, наро­джених у певний проміжок часу; 2) "когорта подій", тобто спільність сучасників, які сформувалися за певних історичних умов під впливом якихось значущих історичних подій, і тому характеризуються деякими спільними соціальними та соціаль­но-психологічними показниками (наприклад, говорять про "воєн­не", "повоєнне" покоління, "покоління шістдесятників" та ін.). Когортний аналіз дає змогу описати типову структуру життєвого шляху, особливості колективної біографії поколінь, а також про­стежити динаміку історичних змін у суспільстві через їх уособленість у житті людини. Вперше в соціології дослідження жит­тя цілого покоління здійснили В. Томас і Ф. Знанецький у праці "Польський селянин у Європі та Америці" (1918—1920). Це була спроба вивчити життя певної соціальної групи, використовуючи біографічний метод (через аналіз особистих документів, листу­вання, щоденників, автобіографій та ін.).

Лонгітюдне дослідження (від англ.— тривалість) — вид повторного дослідження у психології та соціології, під час якого здійснюється тривале періодичне спостереження одних і тих самих осіб або соціальних об'єктів. Лонгітюдне досліджен­ня — трудомісткий та дорогий метод у соціологічній науці, оскільки потребує збереження контактів між дослідниками і рес­пондентами протягом багатьох років.

Одним з найвідоміших центрів проведення лонгітюдних до­сліджень є Інститут розвитку людини Каліфорнійського універ­ситету, де з 20-х років вивчається життєвий шлях людей, почи­наючи від народження або підліткового віку.

Вивчаючи архіви Каліфорнійського лонгітюду, Г. Елдер ("Діти великої депресії", 1974) мав на меті дослідити вплив соціальних умов на покоління.

Він порівняв структуру життєвого шляху двох вікових когорт, перша з яких 1920—1921 року народження була з м. Окленда, друга (1928—1929) — із сусіднього Берклі. Вікова різниця між ними не така вже й значна, вони застали одні и ті самі історичні події — економічну кризу і депресію 1929—1932 рр., Другу світову війну. Проте вік, у якому вони зіткнулися з цими подіями, мав вирішальний вплив на їхні долю, освіту, професійну кар'єру та інші складові життя.

Старших, оклендських, дітей економічна депресія застала вже школярами, тому вони були змушені допомагати своїм сім'ям, а це значно обмежило їхні можливості здобути пристойну освіту. Потім майже усі чоловіки (90 %) служили в армії і воювали. А от молодша когорта з Берклі мала тяжке раннє дитинство, яке збіглося з економічною кризою, зате їхній перехідний вік припав не на депресію, а на економічне піднесення перед- та повоєнних років, лише половина з чоловіків цієї вікової когорти воювала, але вже в Кореї. Ці відмінності, дуже істотні, і зумовили соціаль­но-психологічний склад цих людей, структуру і "розклад" (тобто час) основних життєвих подій.

У соціології на терені колишнього СРСР лонгітюдні дослі­дження здійснювалися переважно в Естонії під керівництвом Мікка Тітми, вперше його було розпочато у 1966 р. вивченням процесу самовизначення і дальшого життєвого шляху випуск­ників середніх шкіл 1966 р. і надалі, до 1979 р., було проведено чотири опитування цієї когорти. У результаті було зроблено низку висновків щодо впливу освіти на професійну кар'єру та соціаль­ний статус людини.

На основі цього дослідження було розроблено програму міжре­гіонального лонгітюду "Шляхи покоління", в рамках якого в 1983—1984 рр. та 1989—1990 рр. проведено два етапи лонгітю­ду в Харківській області. 1991 р. в Українському науково-дослід­ному інституті проблем молоді розпочато лонгітюдний дослід­ницький проект "Життєвий шлях молоді".

Серед теоретико-методологічних вітчизняних досліджень, що зробили внесок у розробку проблеми життєвого шляху особи­стості, слід назвати насамперед праці Київської школи соціаль­ної психології (Лідія Сохань, Євген Головаха, Олена Злобіна та ін.).

Основні поняття і терміни розділу

Базисний тип особистості — адекватний репрезентант куль­тури, соціальної структури та ідеології конкретного суспільства; емпірично фіксується як статистично найпоширеніший або як найяскравіший представник цінностей певного суспільства.

Групування — об'єднання множини елементів у сукупності за будь-якою довільно обраною ознакою.

Інтерналізація — процес внутрішнього прийняття особисті­стю певної ролі, засвоєння правил і вимог її.

Класифікація — операція впорядкування сукупності різно­манітних об'єктів за допомогою обґрунтованого критерію.

Мала група — спільнота, у якій індивіди перебувають у без­посередній взаємодії і кожен член групи має досвід спілкування з усіма іншими.

Особистість — соціально-типова характеристика людини як сукупності соціальних ролей, що визначаються соціальним статусом.

Потреби — усвідомлена і пережита людиною необхідність у тому, що відповідає вимогам її життєдіяльності та розвитку.

Референтна група — реальний чи вигаданий об'єкт орієн­тації особистості, фонд зразків стилю мислення, життя, поведін­ки, яким особистість намагається слідувати.

Рольова структура особистості — сукупність ролей, викону­ваних особою в різних соціальних групах і будь-яких соціаль­них ситуаціях.

Соціалізація — процес засвоєння індивідом певної системи знань, норм і цінностей, процес становлення його як особистості.

Соціальна роль — модель поведінки, об'єктивно задана ста­тусом особистості.

Соціальне мікросередовище — посередник у взаємодії су­спільства і особистості; по-перше, забезпечує інтеграцію індивіда в суспільну систему,

а по-друге, зберігає в колективних формах життя індивідуальні особливості кожної людини.

Соціальний характер — сукупність особистісних характери­стик більшості членів певної соціальної групи.

Соціальні очікування — деяка сукупність легітимних і за­гальноприйнятих зразків виконання особою ролей, які відпові­дають її статусу.

Типологія — об'єднання елементів у сукупність на основі системоутворювальних ознак і встановленого суттєвого зв'язку між ними.

Установка — орієнтація особистості (еттітюд), яку характе­ризують усвідомлення свого ставлення до об'єкта, емоційна оцінка об'єкта, реальна поведінка щодо нього.

Рекомендована література

1. Головаха Е.И., Бекешкина И., Небоженко В.С. Демократизация общества и развитие личности. — К.: Наук. думка, 1991.

2. Жизненньїй путь личности / Под ред. Л.В. Сохань. — К.: Наук. думка, 1987.

3. Кон И.С. В поисках себя: Личность и ее самосознание. — М.: Политиздат, 1984.

4. Кон И.С. Открьітие "Я". — М.: Политиздат, 1978.

5. Кон И.С. Социология личности. — М.: Мысль, 1967.

6. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. — М.: Мьісль, 1977.

7. Мартинюк І.О., Соболева Н.І. Люди і ролі. — К.: Україна, 1993.

8. Социальная психология. История. Теория. Эмпирические исследования. — Ленинград: Наука, 1979. — Гл. III.

9. Человек и общество. Хрестоматия. — К.: Ин-т социологии НАН Украины, 1999. — Гл. 5.

10. Шибутани Т. Социальная психология. — М.: Прогресс, 1969.

Швець