Тема 3. Особистість як суб'єкт соціальних відносин.

1. Поняття особистості. Біопсихосоціальна детермінація особистості.

Головною категорією даної теми є особистість. Що таке особистість? У якому співвідношенні знаходяться поняття "людина", "індивід", "особистість", "індивідуальність"?

Поняття "особистість" зазнало чимало дивних пригод на своєму історичному шляху. Спочатку латинський термін "persona" (особистість) означав маску, що одягав актор античного театру. Маска відтворювала го­ловний зміст зображуваного персонажа. В подальшому вона мовби "приросла" і стала визначати внутрішню сутність діючої особи. Потім особистість зійшла зі сцени і зробила крок у світ. У Стародавньому Римі особистість - це особа перед законом.

Уточнення поняття "особистість" потребує з'ясування його співвідношень з такими поняттями як "людина", "індивід", "індивідуальність". Перше - "людина" вказує на якісну відміну даного типу живого організму від тварин і нічого не говорить про соціальну обумовленість відмінностей між людьми. Воно фіксує такі загальнородові ознаки як морфофізіологічна організація, свідомість, мова, праця.

Поняттям "індивід" звичайно позначається людина як одиничний пред­ставник людства, що відзначається специфічним проявом родових ознак.

Щодо поняття "особистість", то воно відображає соціальну сутність тієї чи іншої людини, певну інтеграцію в ній соціально значущих рис та соціальних відносин певного типу суспільства. Соціологічний підхід до особистості виявляється в акцентуванні уваги на приналежності людини до соціальної спільності, що зумовлює формування її соціальних ознак та рис. Поняття "особистість" вживається стосовно кожної людини, яка ви­являє значимі риси як тієї чи іншої спільності, так і суспільства в цілому. Отже, особистість - це усталений комплекс якостей та властивостей, які людина набуває в певному суспільстві під впливом відповідної культури, конкретних соціальних спільностей, до яких вона належить.

Індивідуальність же є проявом того особливого, специфічного, що відрізняє одну людину від іншої як суб'єкта діяльності внаслідок взаємодії її природних і соціальних властивостей.

Таким чином, найбільш загальним, об'єднуючим всі вище розглянуті поняття, є людина, яка виступає як єдність біопсихосоціальних елементів.

Яким же чином взаємопов'язані ці елементи в еволюції людини як індивіда, особистості та індивідуальності?

Розвиток людини починається ще в філогенезі, коли зустрічаються чо­ловіча та жіноча яйцеклітини і розпочинається розвиток зародка.

Вже во­ни є носіями генетичної інформації, що визначає функціонування людини як індивіда, особистості та індивідуальності. Внаслідок філогенезу і з'яв­ляється людина як вид Homo Sapiens.

Розвиток людини як виду в процесі онтогенезу й формує індивід. У процесі онтогенезу та життєвого шляху (соціалізації) народжується люди­на як особистість. В ході соціалізації людина набуває необхідні їй для життя в суспільстві навички та знання, засвоює вимоги, що ставить перед нею суспільство, визначає своє місце в ньому. Подальший життєвий шлях особистості, її взаємодія з іншими дає можливість розглядати людину че­рез людство як історію суспільства. Проявом особистості як суб'єкта діяльності та поведінки є індивідуальність.

Отже, людина - це біологічний організм, вища ступінь у розвитку тва­ринного світу, вид Homo Sapiens.

Людина - це індивід, який визначається через віково-статеві та індивідуально-типові властивості. Перші визначають такі риси індивіду, як вікові особливості психічного розвитку з урахуванням статевої дифе­ренціації. Індивідуально-типові ознаки охоплюють конституційні особли­вості, ендокринну, морфологічну та соматичну регуляції, нейродинамічні особливості. Взаємодія цих компонентів визначає динаміку пси­хофізіологічних функцій, структуру генетичних потреб, вітальний тонус. їх інтеграція обумовлює певний тип темпераменту та задатки індивіда.

У процесі взаємодії онтогенезу та життєвого шляху формується осо­бистість, головною соціологічною характеристикою якої є статус. Статус спирається на соціальні функції та ролі як права і обов'язки особистості, а також цінності та ціннісні орієнтації. їх взаємодія визначає два контури регуляції: соціально-генетичні потреби, особливості мотивації поведінки і соціальні потреби, структуру суспільної поведінки. В результаті вони інтегрують такі властивості особистості, як характер, нахили, провідні мо­тиви.

Головними категоріями аналізу людини як суб'єкта діяльності є струк­тура свідомості й структура діяльності. Формування людини як суб'єкта діяльності відбувається через засвоєння технічних засобів праці та спеціальних знакових систем. їх взаємодія визначає характер умінь і нави­чок, які набуває суб'єкт діяльності, формує його індивідуальність. Інтеграторами властивостей особистості як суб'єкту діяльності є творчість, талант, здібності.

Всі три структурні характеристики людини (індивід, особистість, індивідуальність) взаємозв'язані та визначають форми розвитку кожного.

Темперамент і задатки індивіда, що утворюється в ході онтогенетичної еволюції, впливають на становлення особистості та формування її індивідуальності. Характер, нахили, ведучі мотиви особистості формую­ться внаслідок взаємозв'язку онтогенезу та життєвого шляху, визначаючи особливості її свідомості та характеру діяльності, становища людини в суспільстві. Творчість, талант, здібності характеризуються такими форма­ми розвитку діяльності суб'єкта, як підготовка, старт, кульмінація, фініш, кожна з яких залежить не тільки від біопсихічних особливостей індивіда, а й статусно-рольових характеристик особистості. Таким чином, осо­бистість хоча і є носієм соціальних якостей людини, які вона набуває в ході соціалізації і які виступають її основними характеристиками, носить в собі біологічні, психологічні та інші ознаки. Специфіка їх обумовлює в значній мірі те, яких саме соціальних властивостей набуває той чи інший індивід.

Тісний зв'язок всіх трьох компонентів в структурі людини повинен ре­алізовуватись у взаємодії лікаря і пацієнта під час лікувально-діагностичного процесу. Розглянемо це на прикладах порушень психо­логічного та психічного здоров'я. Важливою передумовою становлення людини як особистості є свідомість. Саме рівень розвитку свідомості у людини та її вищої форми самосвідомості визначає характер, ступінь та особливості становлення людини як особистості. Психічні захворювання є одночасно і хворобами свідомості і хворобами особистості. Сутність їх у формі та рівні неадекватного відбиття дійсності, що зумовлено відхиленням у функціонуванні головних компонентів свідомості: розуму, емоцій, волі.

Розлад різних сторін свідомості тим самим зумовлює руйнацію особис­тості. Так порушення в діяльності біологічних субстратів мозку (перша та друга сигнальна системи) позначається насамперед на розумових здібностях. Одним з проявів такого порушення є ідіотія. В цьому випадку ми маємо справу з подобою людини, яка може лише самостійно пити, їсти, доглядати за собою на рівні дитини 2-3 років, але не здатна виконувати психоаналітичної операції. Причини такої розумової відсталості мають хромосомний характер. Така людина виступає як індивід, котрий має біопсихічну патологію, що обмежує подальшу соціалізацію, або робить її неможливою. Порушення розумової діяльності виникають внаслідок біогенних дисгармоній.

Ця діяльність зазнає впливу також при психозах (шизофренія, маніакально-депресивний психоз, реактивний психоз). У ви­падку реактивного психозу ефект "зсуву розуму" виникає внаслідок сильної зовнішньої дії. Тому він лікується звільненням від обставин, що при­звели до нього, з одночасним використанням фармакологічних засобів. Шизофренія та маніакально-депресивний психоз прямують до розладу ро­зумової діяльності, а отже обмежують соціалізацію.

Друга група розладів - це порушення емоційно-вольової сфери. Вико­нуючи дві функції - сигнальну та регуляторну - емоції надають мож­ливість накопичення енергії для здійснення сильної дії-відповіді. Коли ж людина за якихось обставин не може її здійснити, накопичення негатив­них емоцій призводить до різного роду соматичних розладів. Ці порушен­ня частіше викликають неврози. Різновидом психічних порушень в цій сфері є епілепсія, яка характеризується наявністю в одній з ділянок кори застійного осередку постійного збудження. Тобто має місце ефект "ступору" - даний центр збуджується та блокує інші центри мозку.

Воля як компонент свідомості розглядається у декількох вимірах. По-перше, вона завжди постає, як певна спонукальна сила. По-друге, як мож­ливість довільного вибору. По-третє, вона виявляється як здатність пере­борювати перешкоди. Нарешті, воля виступає як здатність до саморегу­ляції, володіння собою в різних випадках. Отже, воля - це дія, що довільно змінює мотивацію поведінки та діяльності. При шизофренії та маніакально-депресивному психозі вольова сфера, як правило, руйнується. Але й в нормі рівень її виявлення різниться, що детермінується як типом темпераменту, так і конкретними умовами діяльності особистості.

Отже, взаємодія основних компонентів психіки людини під кутом зору психічного та психологічного здоров'я можлива у таких варіантах:

1. Всі компоненти в нормі.

2. Розумова сфера - норма, емоційна - патологія, вольова норма (підвищена збудженість, істеричність, неврози; епілепсія).

3. Розумова - норма, емоційна - норма, вольова - патологія (шизофренія, маніакально-депресивний психоз; розкиданість як риса характеру).

4. Розумова - патологія (дебілізм, ідіотія, олігофренія), емоційна та во­льова - норма. (Варіант можливий у випадку олігофренії.

Нормальність як адекватність емоційно-вольових дій розумовому розвитку).

5. Всі - патологія.

Психологічне здоров'я на відміну від психічного насамперед визначаєть­ся характером стосунків між людьми, але при певних умовах вони можуть призводити до психічних патологій. В сучасному суспільстві через його надмірну колективізованість (10-12 годин на добу ми знаходимось серед інших людей) люди все більше і більше персоніфікуються, тобто намага­ються уособитись в своїх персональних вічках. В той же час низький

рівень життя заважає цьому процесові. Неможливість уособлення призво­дить до стресових ситуацій та збільшення неврозів. Невротик - це людина, яка нормально, але неадекватно переживає дійсність і неадекватно сприй­має себе.

За думкою психологів психологічно здорових людей дуже мало, бо практично всі люди акцентуали (акценгуйовані особистості). Акцентуація (з лат. accentus - наголос) - це надмірне посилення окремих рис характеру, що виявляється у вибірковій вразливості особистості по відношенню до певного роду психогенних впливів (тяжких переживань, надзвичайних нервово-психічних навантажень) при добрій і навіть підвищеній устале­ності до інших.

Акцентуація - це вже не норма, але ще не патологія. Згідно з типами акцентуації вирізняють такі типи особистостей: циклоїдний, астенічний, шизоїдний, застріваючий, епілептоїдний, демонстративний, боязкий (сензетивний), гіпертимний, дистимний, нестійкий, конформний.

Особли­вості того чи іншого типу акцентуації виявляються за певних умов та об­ставин під час виконання особистістю своїх соціальних ролей та впливають на якість їх виконання і статус людини.

Отже, особистість - це людина як член суспільства. В час свого наро­дження індивід розпочинає свій шлях в суспільство. І те, як він буде відбуватися, зумовлено як його біопсихічними ознаками, так і характером суспільства, в якому відбувається цей процес. Біопсихічні чинники визна­чають можливість або неможливість інтеграції індивіда в суспільство. Соціальні - характер і форми цієї інтеграції. Тому саме типи соціальних відносин визначають соціальні типи особистості. Особистість - це частка суспільства. Але суспільство не безпосередньо складається з суспільних індивідів. Елементами, з яких будується суспільство, є соціальні спільності. Через соціальні спільності і відбувається інтеграція людини в суспільство.

Якщо процес інтеграції людини в суспільство неможливий, то індивід ніколи не набуває соціальних ознак, тобто залишається лише біологічною істотою.