§ 3. Соціальна типологія особистості

Типологія особистості як метод пізнання узагальнених харак­теристик, притаманних тим чи іншим категоріям людей, має багатовікову історію, пов'язану з іменами видатних учених, які у своїх працях приділяли значну увагу описові психологічних, етич­них і соціально-політичних типів особистості. З розвитком соціо­логії як самостійної науки та виникненням специфічних методів соціологічного дослідження соціальна типологія особистості набу­ває ознак строгої науковості, які пов'язані з можливостями емпі­ричної верифікації (перевірки) теоретичних конструктів та виді­ленням соціальних типів на підставі емпіричної типології — аналізу й узагальнення даних емпіричних соціологічних до­сліджень.

На початок XX ст. було створено теоретичну базу соціологіч­них досліджень особистості, розроблено понятійний апарат, що дав змогу соціологам розпочати систематичне опрацювання про­блеми соціальної типології особистості.

Перші дослідження проблем соціальної типології особистості

Емпірично обґрунтовану соціологічну типологію особистості започаткували американський соціолог Вільям Томас та Флоріан Знанецький у дослідженні особливостей адаптації особи до но­вих умов соціальної організації. Виділені типи особистості — "представник богеми", "філістер" та "творча людина" — відображали три різні шляхи адаптації: представник богеми присто­совується до ситуаційних умов, не знаходячи твердої опори в собі та пливучи за течією; філістер спирається на традицію, не виявляючи соціальної гнучкості й також не знаходячи стабіль­ної опори в собі; творча людина спирається на власні сили і здатна змінювати моделі поведінки відповідно до динаміки соці­альної організації.

Серед розгорнутих у 20-ті роки досліджень соціальної типо­логії особистості найширший резонанс мали роботи Г.Д. Лассуелла, який здійснив типологію політичних діячів, виходячи з особливостей їхнього ставлення до різних фаз політичної дії. У книзі "Психопатологія і політика"

Г.Д. Лассуелл розглянув різні підходи до типології особистості в політиці і на підставі аналізу феномену "політичної людини", виділеного Шпрангером, деталь­но вивчив типи особистості політичних агітаторів та адміністра­торів, використавши при цьому психоаналітичний підхід до соціо­логічного аналізу матеріалів з біографій та історій хвороби полі­тичних активістів, що страждали від розладу психічного здоров'я.

Теорія "соціального характеру"

У межах психоаналітичного підходу виникли також теорії "соціального характеру", що з'явилися напередодні та після Дру­гої світової війни як спроба соціологів пояснити процеси деін­дивідуалізації, поширення конформізму та авторитаризму, виник­нення тривожних тенденцій тоталітарного переродження демо­кратичних держав та претензій фашизму і комунізму на світове панування.

У межах теорії соціального характеру опрацьовувались пи­тання взаємозв'язку соціально типових характеристик особи­стості й динаміки суспільних перетворень. Один з творців цієї теорії Е. Фромм підкреслював, що соціальний характер як су­купність особистісних характеристик більшості членів певної соціальної групи стає вирішальною передумовою того чи іншого політичного вибору за умов соціальної нестабільності, характер­ної для перехідного стану суспільства. Цим, наприклад, він пояснював той факт, що "нижчий середній клас" Німеччини, який завжди вирізнявся любов'ю до сили, ненавистю до слабких, агре­сивністю тощо, саме в період перебудови країни після Першої світової війни сприйняв нацистську ідеологію та сприяв прихо­дові фашизму до влади. Е. Фромм зробив значний внесок до

соціальної типології особистості, а виділені ним соціальні типи ("некрофіли" та "біофіли", "конформісти", "ескапісти" та ін.) стали відправною точкою для численних емпіричних досліджень у соціології, соціальній психології та соціальній психіатрії.

У соціології особистості дістав визнання також підхід до до­слідження соціального характеру, запропонований Д. Рісменом та його співавторами, які у книзі "Одинокий натовп" (1950) виді­ляють типи соціального характеру, що домінували в різні періоди історичного розвитку суспільства.

До того ж перехід від тради­ційного до індустріального суспільства пов'язується з виникнен­ням нового типу особистості, яка орієнтується не стільки на тра­диційні регулятори поведінки, скільки на внутрішню ініціативу, прагнення до нововведень та змін. Внутрішньо орієнтована осо­бистість епохи індустріального розвитку суспільства є прикла­дом особистості перехідного періоду. З одного боку, вона виявляє ініціативу та цілеспрямованість щодо перетворення природи і суспільства, а з іншого — має сильну внутрішню інерцію, зумов­лену існуванням традиційних регуляторів способу життя, збере­жених насамперед у сімейному мікросередовищі.

У згаданій роботі вичленовуються типи соціального характе­ру, що відповідають узагальненим типам суспільного устрою — традиційному, індустріальному, споживацькому. Проте глобаль­на трансформація суспільних систем та відповідних типів особистості є тривалим еволюційним процесом, у межах якого відбу­ваються процеси вибухового характеру, зокрема експансія тота­літарних ідеологій, їх стрімке поширення та крах.

Зміни відбу­ваються протягом історично обмеженого часу, тому категорія соціального характеру, що розкриває найбільш стійкі способи адаптації індивіда до суспільних умов, виявляється недостатньо продуктивною для аналізу місця і ролі особистості у становленні та руйнуванні тоталітарних режимів.

Не випадково популярність концепції, яка вбачала основу то­талітарної системи в масовому поширенні такого типу особи­стості, котрий характеризується конформізмом, соціальною нетер­пимістю, агресивністю, консерватизмом, культом сили тощо, зміни­лася вельми критичним ставленням до неї наукової громад­ськості. Перший успіх цієї концепції пов'язувався з поясненням передумов поширення в цивілізованій Європі такого явища, як фашизм, що шокувало інтелектуальну еліту. Проте, як довели емпіричні дослідження визначного представника франкфуртської школи Т.Адорно та його колег, авторитарна особистість є масовим явищем і в демократичних суспільствах. Виходячи з цього сенсаційного факту, вони оголосили наявні на той час демокра­тичні режими фашизоїдними, які опинилися під дамокловим мечем тоталітаризму. Проте, і це довела історія, якщо західні демократії другої половини XX ст. зазнали певних труднощів під час еволюційного переходу до постіндустріального суспіль­ства, то їх причиною була аж ніяк не глобальна загроза з боку авторитарної особистості.

Справа в тому, що політичні режими самі собою не формують особливої психічної конституції особистості, яка визначає уза­гальнений соціальний тип, здатний існувати лише за певних умов. Кардинальні зміни соціального характеру особистості передба­чають тривалу історичну еволюцію, що охоплює всі сфери життя людей. Незрозумілі з погляду специфіки соціального характеру особистості стрімкі злети та зникнення тоталітарних держав, коли одні й ті самі люди виступають у ролі покірних виконавців роз­поряджень деспотичних правителів і вільних громадян, які ви­магають від властей поваги до своїх прав і свобод, свідчать: по­шук особистісних чинників політичних трансформацій має по­в'язуватися насамперед з аналізом типів особистості, виділених за динамічними ознаками, серед яких вирішальну роль відігра­ють соціальні орієнтації особистості.

Історичний крах тоталітаризму неминучий, тому що він намага­ється насильницьки змінити особистість, перетворивши її на зна­ряддя самознищення. Його тимчасовий успіх зумовлений не тота­літарним характером поширення садомазохістського комплексу, як стверджували песимістично настроєні соціофрейдисти, а поши­ренням у "кризових суспільствах" ідеології тоталітаризму, що укорінюється в масовій свідомості під прикриттям популістських лозунгів та протягом обмеженого часу створює базисний тип осо­бистості, готової принести в жертву свободу і гідність заради позбавлення від труднощів та проблем нестабільного суспільства.

Базисний тип особистості за соціалізму та в посттоталітарному суспільстві

Термін "базисний (основний) тип особистості" було введено до соціології та концептуально інтерпретовано у працях амери­канських соціологів Абрахама Кардінера та Алекса Інкельса. Базисна особистість немовби репрезентує своє суспільство і по­стає у двох іпостасях: по-перше, як тип особистості, що статистично найчастіше зустрічається (наприклад, конформіст у тоталі­тарному суспільстві), а по-друге, як найяскравіший представник цінностей певного суспільства, навіть якщо реальні представники цього соціального типу в меншості (наприклад, "ударник" та "новатор" у радянському суспільстві епохи сталінізму).

Концепція базисної особистості є важливою методологічною засадою аналізу особливостей розвитку особистості як об'єкта соціального експерименту, здійсненого прихильниками комуні­стичної ідеології та практики глобальної перебудови суспільства. На різних етапах розвитку радянського суспільства домінуючи­ми були різні базисні типи особистості.

1. Особистість, "розчинена" в суспільстві, не виділялася із системи традиційних суспільних зв'язків і засвоїла колекти­вістську ідеологію, в межах якої окрема людина — лише функ­ціонально визначений елемент суспільної системи, який тільки в ній знаходить смисл функціонування, а в її цілях — власну гідність і цінність. Цей тип особистості домінував у СРСР аж до початку періоду, який було названо "застоєм". Саме в цей період відбувався "процес відокремлення особистості від держави", при­ватизації інтересів та відчуження їх від інтересів тоталітарної системи.

2. Особистість, відчужена від суспільства, відповідає періо­дові поступового занепаду тоталітарної ідеології і характеризуєть­ся подвійною системою цінностей. Одна система призначалася для внутрішнього використання як виявлення власних "егої­стичних" інтересів, а інша — для пристосування до зовнішніх вимог, умов жорсткого ідеологічного контролю. Людина, що живе у двох вимірах морального та ідеологічного простору, багато в чому відрізняється від "одномірної" особистості общинно-колек­тивістського типу, для якої індивідуальне — лише нескінченно мала краплина в єдиному суспільному потоці. І хоча вона відчу­вала себе нескінченно малою величиною стосовно соціуму, це відчуття мало якісно іншу природу — не розчинення у "спільній справі" та "спільному інтересі", а протистояння їм у формі гли­бокого внутрішнього відчуження.

3. Амбівалентна особистість. Процес демократизації, що ґрун­тувався на принципах політичного та економічного плюралізму, попри всю непослідовність створив передумови для формування демократичної свідомості суспільства та особистості. Проте су­перечності переходу від тоталітарної системи до демократії зу­мовлюють і переважання "перехідного типу" особистості, який

характеризується амбівалентністю — двоїстим, суперечливим ставленням до перспективи розвитку суспільства.

Свідомість амбівалентної особистості формується з двох скла­дових — демократичних ціннісних уявлень, з одного боку, і тоталі­тарних орієнтацій, породжених у жорсткій нормативній системі закритого суспільства, — з іншого. Кожному типові суспільного устрою, що є недавнім минулим (тоталітарна система), його де­кларованим майбутнім (стабільна й розвинена демократія) та сьогоденням (перехідний нестабільний стан), відповідають такі типи соціально-політичних орієнтацій:

1) одноманітність — тоталітарний "монотип";

2) плюралізм — взаємоузгоджена різноманітність, або демо­кратичний "політип";

3) амбівалентність — взаємовиключна різноманітність, або перехідний "амбітип".

Якщо "монотип" забезпечує членові суспільства своєрідний психологічний комфорт, ставлячи мінімальні вимоги до адап­тивних ресурсів, то демократичний "політип" вимагає постійного психологічного напруження, оскільки сам об'єкт адаптації значно ускладнюється порівняно з тоталітарним ціннісно-нормативним монолітом. Не всі члени суспільства здатні адаптуватися до плю­ралістичних норм, відчуваючи тугу за "твердою рукою" і підтри­муючи навіть у стабільних демократичних державах ідеї авто­ритарного і тоталітарного правління. Тим паче психологічно нестерпним стає "амбітип", коли фактично зруйнованим вияв­ляється об'єкт адаптації, а механізми пристосування, зберігаю­чись функціонально, починають працювати вхолосту. Звідси ана­логії з роздвоєнням особистості, "соціальною шизофренією" як феноменом одночасного існування особистості та суспільства у двох ціннісно-нормативних світах, що не пересікаються.

Враховуючи, що за умов нестабільного суспільства особистий вибір є однією з головних передумов вибору суспільного, на особ­ливу увагу заслуговують такі типові форми вияву амбівалентно­го типу особистості.

Конформно-амбівалентний тип особистості. Для нього є ха­рактерним некритичне прийняття будь-яких соціально-політич­них альтернатив, а також підтримка політичних рішень, лідерів і організацій, які взаємно виключають одна одну. У республіках колишнього Союзу цей тип свідомості виявив себе в майже одно­стайному голосуванні за Союз та незалежність від Союзу, а вже у суверенних державах — в обранні на найвищі державні посади

символічних політичних лідерів, які поєднують у собі взаємовиключні риси комуністичного минулого та антикомуністичної перспективи з химерним поєднанням минулого та майбутнього у "перехідному" сьогоденні.

Конформно-амбівалентна свідомість не може зберігатися дов­го без руйнівних соціальних та психологічних наслідків для осо­бистості й суспільства. Вичерпання конформно-амбівалентного типу свідомості, що по-своєму стабілізує суспільство, призводить до дедалі більшого поширення реакції, протилежної амбівалент­ній, — негативізму.

Нігілістично-амбівалентний тип особистості. Схильний до заперечення будь-яких альтернатив суспільного розвитку, до нега­тивізму у ставленні до будь-якої організованої політичної сили. Переважання таких реакцій призводить до відмови від політично­го життя в усіх його формах, крім стихійного висловлювання невдоволення та протесту. У посттоталітарному суспільстві недо­віра буквально до всіх політичних організацій та владних струк­тур набуває характеру "масової епідемії". Вражаючою ілюстрацією вияву цього типу свідомості є дані досліджень, проведених протя­гом 90-х років Інститутом соціології НАН України, під час яких більшість громадян України негативно оцінили і попередній, і сучасний, і навіть майбутній уряди щодо наслідків їхньої діяльності й потенціалу розв'язання соціально-економічних проблем України.

Нігілістично-амбівалентна свідомість чинить опір будь-яким спробам вивести суспільство з кризи перехідного періоду, її сти­хія — це поглиблення кризи, що постійно підкидає хмиз до тлію­чого багаття незадоволення всім й усіма. Будучи в стабільному суспільстві долею люмпенізованих та маргінальних верств, цей тип свідомості за умов затяжної кризи набуває масового поши­рення. Знайшовши ідеологічну доктрину в нехитромудрому гаслі "чим гірше, тим краще", він перетворюється на стихію руйну­вання матеріальних і духовних засад суспільного життя.

Мозаїчно-амбівалентний тип особистості. Характеризується суперечливим поєднанням елементів демократичної свідомості, що формується, та тоталітарних структур, що поступово руйну­ються. До того ж основний конфлікт мозаїчної свідомості поля­гає в суперечності між демократичним ідеалом та реальними темпами і масштабами демократизації, що породжує намагання будь-якими засобами прискорити процес демократичного онов­лення, у тому числі й засобами з добре засвоєного тоталітарного арсеналу — посиленням боротьби з "ворогами демократії".

Якщо конформно-амбівалентна свідомість веде суспільство до авторитарної форми правління (по суті, до неототалітаризму), а нігілістично-амбівалентна — до бунту, закономірним фіналом якого буде загальний хаос або (правильніше, "та") диктатура, то мозаїчна свідомість здається найбільш гнучкою, здатною в міру руйнування ідеологічних стереотипів минулого до сприйняття демократичних норм. Переважання того чи іншого типу свідо­мості зумовлює і можливий варіант розвитку суспільства: до авторитарної влади, до бунту та диктатури або до демократичної еволюції.