Тема 7. Національно-культурний рух в Україні в другій половині 16 -першій половині 17 ст.

7.1. Становище православної церкви. Православні брат­ства. Реформаційні та контрреформаційні рухи в Україні. Церковні собори в Бересті 1596 p., утворення української греко-католицької церкви. Вплив Бере­стейської унії на розвиток церковного життя в Україні. Митрополит П. Могила, його заходи щодо впорядку­вання церковного життя. Спроби церковного порозуміння.

1582 р. - Запровадження в Речі Посполитій нового - григоріанського календаря.

1586 р. - Затвердження статуту Львівського братства антіохійським патріархом Йоакимом.

1596 р. - Православний та уніатський собори в Бересті. Утворення на уніатському соборі греко-католицької церкви.

1599-1613 pp. - Діяльність уніатського митрополита Іпатія Потія.

1613-1637 pp. - Діяльність уніатського митрополита Йосифа-Вельяміна Рутського.

1615 р. - Заснування Київського братства та школи при ньому. Початок діяльності друкарні Києво-Печерського монастиря, створеної Єлисеєм Плетенецьким.

1620 р. - Відновлення православної ієрархії. Обрання київським православним митрополитом Йова Борецького.

1632 р. - Прийняття польським сеймом «Статей для заспокоєння руського народу».

1632-1647 pp. - Діяльність православного київського митрополита Петра Могили.

Реформаційний рух в Україні

На українських землях нечисленні осе­редки протестантизму почали з'являтись у 30-40-хрр. 16 ст.

Нове віровчення привертало увагу пе­редусім шляхти й магнатів, які вбачали в протестантських (особливо кальвініст­ських) вимогах послаблення влади вищих церковних ієрархів; ліквідацію церковного землеволодіння; контроль мирян над духівництвом; віротерпимість і обмеження коро­лівського всевладдя; близькість до ідеалів шляхетської вольниці.

Перехід української шляхти до проте­стантизму не мав масового характеру. Українські шляхтичі, прагнучи розширення своєї влади, обирали здебільшого католи­цизм. Не знайшли особливої підтримки протестантські церкви також у середовищі міщан. В окремих містах, частіше магнат­ських, осередки протестантизму таки з'яв­лялися, але тоді, коли міських мешканців спонукали до цього власники міста. Що ж до селян, то для них протестантизм був чу­жим і незрозумілим. У кращому випадку українські селяни ставилися до нього як до «панської церкви», зберігаючи вірність батьківській, православній.

Протестантизм в українських землях не знайшов підтримки ні в середовищі мож­новладців, ні серед простого люду, а вплив Реформації виявився в застосуванні реформаційних ідей для оновлення православної церкви.

Православні братства

Вплив реформаційних ідей засвідчує й діяльність православних братств. Найав­торитетнішим було Львівське Успенське братство. Року 1586 антіохійський пат­ріарх Йоаким затвердив статут Львівського братства. Статут установлював за брат­ством право зверхності над іншими брат­ствами та контролю за духівництвом, у то­му числі за єпископами. Незабаром Львів­ське братство домоглося ставропігії. Кіль­кість братств невпинно зростала. Попервах братства проводили доброчинну діяльність. Поступово вони перетворювалися на націо­нально-релігійні організації зі своїми стату­тами. Вони розгорнули широку культурно-освітню діяльність. З їхньої ініціативи створювалися бібліотеки, відкривалися друкар­ні та школи.

Наприкінці 16-у першій половині 17 ст. в Україні діяло близько ЗО братських шкіл, які, на відміну від початкових парафіяльних, давали середню освіту. Діячі братсько­го руху прагнули поліпшити становище церкви. Вони виступали проти матеріально­го збагачення церкви, зловживань вищого духівництва, шукали шляхів розв'язання проблеми ставлення до тих священиків, які нехтували обов'язками. Братства намага­лись очистити релігійне життя від пишної зовнішньої обрядовості, виступали за рішу­че впорядкування церковних справ, хотіли бачити церкву «дешевою» і загальнодо­ступною.

Контрреформаційний рух в Україні

Початки Контрреформації - католиць­кої реформи церковного життя - дослідники пов'язують із розгортанням реформаційних рухів і проведенням католицького Тридентського собору (1545-1547, 1551-1552, 1562-1563). Методи боротьби з Реформа­цією багато в чому були новаторськими: за­провадження власного шкільництва, розвиток книгодрукування, надання особливого значення проповіді тощо. Справі реформу­вання католицької церкви слугував орден єзуїтів (дослівно «товариство Ісуса»), заснований 1534 р. й офіційно затверджений папою римським 1540 р.

Розгортанню діяльності єзуїтів в Україні сприяла Люблінська унія. У 1571 р. Було відкрито єзуїтську колегію в Ярославі (Галичина), а незабаром єзуїтські школи з'яви­лись у Львові, Кам'янці, Луцьку, Перемиш­лі, Острозі, Новгороді-Сіверському і Києві. 1593 р. почала діяти Замойська академія -навчальний заклад вищого типу. Єзуїти прагнули збільшити кількість прихильників католицизму. Той рівень освіти, що його на­давали єзуїтські навчальні заклади, при­ваблював українських шляхтичів; до того ж

їхні випускники мали змогу поглиблювати освіту в європейських університетах. З од­ного боку, єзуїти сприяли поширенню осві­ти, прилучали українців до досягнень євро­пейської науки. Платою ж за навчання в єзуїтських навчальних закладах частогусто ставало зречення батьківської віри, а відтак і національного коріння, - адже після Бере­стейської унії діяльність єзуїтів була спря­мована проти православної церкви.

Календарна реформа в римо-католицькій церкві

Безпосереднім приводом до загострення церковного протистояння в Україні стала календарна реформа, проведена з ініціативи папи Григорія XIII. 21 лютого 1582 р. він оголосив про впровадження нового кален­даря, що його згодом назвали григоріанським, або календарем нового стилю, на від­міну від старого юліанського. Календарна реформа мала на меті подолати відставання календарного часу від астрономічного, яке в 16 ст. становило 10 днів (у 17 ст. теж 10 днів, у 18 ст. - 11, у 19 ст. - 12, а в 20 і 21 ст. - 13). Однак новий календар не сприйняли у схід­ному християнському світі. Православна церква в Україні ще й досі дотримується юліанського календаря.

Становище православної церкви

Головною причиною занепаду право­славної Церкви в Україні була втрата влас­ної держави. Щоб протидіяти польському католицизмові, який через розгалужену ме­режу своїх колегіумів і друкарень невпинно поширював вплив на нові східні землі, Українська православна церква мусила ви­робити власну систему освіти. Але ні до­статньої кількості книжок, ні відповідних навчальних закладів для вищого духів­ництва не було. Становище Української пра­вославної церкви ускладнювалося й зовнішніми обставинами. Захоплений турками 1453 р. Константинополь утратив колишній статус центру православ'я, а відтак не міг

надати належної підтримки православній церкві України. Натомість із кожним роком дедалі потужнішою ставала Московська митрополія, яка прагнула перебрати славу згаслого Константинополя. Проголошення 1589 р. самостійності Московського патріархату і надання його главі титулу пат­ріарха московського та всієї Русі надзви­чайно занепокоїло українців, оскільки промовисто свідчило про наміри Московської держави щодо українських земель.

Думки православних щодо унії з ка­толиками. Розуміючи складність ситуації, у якій опинилася рідна церква, представ­ники вищого духівництва і шляхти та українські магнати дедалі більше схилялися до ідеї об'єднання з римо-католицькою цер­квою. Через унію з римо-католицькою цер­квою українці сподівалися досягти єдності свого народу. Бо тільки справжня рівність у правах католицької й православної церков у католицькій державі, якою була Польща, могла б покласти край переслідуванню пра­вославних. Адже йшлося про збереження традиційного грецького обряду й мови бо­гослужінь. Крім того, унія здатна була, як здавалося її прихильникам, розв'язати про­блему підпорядкування Української право­славної церкви: після її переходу під зверх­ність папи римського відпадала потреба бо­ротьби із зазіханнями Московського пат­ріархату.

Були й особисті мотиви. В унії право­славні єпископи, та й сам митрополит Ми­хайло Рогоза, вбачали можливість позбути­ся опіки братств, відлучивши їх від церков­них справ силою папського благословення усупереч колишнім рішенням Константинополя.

Думки католиків щодо унії з право­славними. У Польщі щодо унії церков не було одностайності. Одні виступали проти будь-якого об'єднання, інші ж (а їх була більшість на чолі з королем) не заперечува­ли можливості унії. Проте польським можновладцям не потрібна була авторитетна українська церква, рівна у правах із польсь­кою. Тому об'єднання церков вони тлума­чили як навернення до католицизму.

Церковні собори в Бересті 1596 р.

Аби пришвидшити втілення ідеї унії в життя, двоє з православних єпископів - най­більші її поборники Іпатій Потій та Ки­рило Терлецький - вирушили в подорож до Риму, де наприкінці 1595 р. відбулася їхня зустріч із папою римським та офіційна церемонія з'єднання єпископів із католиць­кою церквою. Та, попри згоду сторін, оста­точне рішення щодо унії, за традицією, мав винести церковний собор. Його було при­значено на 6 жовтня 1596 р. у м. Бересті (нині Брест у Білорусі). До Берестейського собору готувалися не лише прихильники унії, а й її противники.

Не дійшовши згоди навіть щодо спіль­ного засідання, кожна зі сторін 8 жовтня 1596 р. розпочала свій окремий собор.

Прихильники унії проводили собор у міській церкві св. Миколая. Затверджено попереднє рішення про утворення греко-католицької церкви. Король Сигізмунд III підтримав унію і визнав чинною ухвалу уніатського собору.

Противники унії зібралися в палаці, де зупинився князь В.-К. Острозький. Вони засудили унію і владик-відступників.

• Нова церква підпорядковувалася папі римському.

• Було визнано деякі засади католиць­кого віровчення (догмати), зокрема догмат про походження Святого Духа від Отця й Сина (православні визнають, що Дух Святий походить лише від Отця).

• Церковні обряди, свята, таїнства, особ­ливості храмового будівництва, іконопису, церковного співу залишалися православними, а мовою богослужінь - церковно­слов'янська мова.

• Греко-католицьке духовенство, як і ка­толицьке, звільнялося від сплати податків.

• Уніатська шляхта нарівні з католицькою могла претендувати на державні посади.

• Греко-католицьким єпископам було обіцяно місце в сенаті.

Що ж до Української православної цер­кви, то вона, попри велику кількість при­хильників, опинилася поза законом.

Отож, подія, покликана об'єднувати, посилила протистояння, бо противники унії висловили твердий намір усіма силами боротися проти неї.

Вплив Берестейської унії на розвиток церковного життя в Україні. Відновлення православної ієрархії

1. Берестейська унія погіршила стано­вище православної церкви, проте вірною їй залишалася більшість тогочасного українського населення.

2. Розгортання боротьби за відновлення прав утискуваної церкви, до якої прилучи­лися представники всіх верств українського суспільства, а очолили її братства.

Широких повноважень братствам надавало право ставропігії, що його деякі з них отримували від східних патріархів. Ставропігійними, крім львівського Успен­ського, з 1620 р. були луцьке Хрестоздвиженське та київське Богоявленське брат­ства. Право ставропігії мало надзвичайне значення для збереження православної цер­кви. Адже після Берестейської унії майже всі православні єпископи стали уніатами. Вірними православ'ю залишилися тільки два єпископи: львівський Гедеон Балабан та перемишльський Михайло Копистенський. Після їхньої смерті єдиним православним єпископом був Єремія Тисаровський, який спромігся обійняти Львівську кафедру, за­певнивши короля, що він - уніат. Після смерті Єремії польський уряд міг, скориставшись відсутністю єпископів, оголосити православну церкву неіснуючою.

Перетворення братств на потужну силу, здатну боротися за православну віру, від­бувалося поступово. На початку 17 cт. братства - впливові церковні організації.

Так, вони мали право через своїх священи­ків відлучати парафіян від церкви, пильну­вати дотримання священиками церковних приписів тощо. Діяльністю православних братств опікувалися запорожці, яких було чимало поміж братчиків. Козаки підтримували братства й православну церкву не ли­ше коштами, а й військовою силою. За під­тримки козацтва 1615 р. у Києві було засно­ване Богоявленське братство, а вступ до нього Петра Конашевича-Сагайдачного з усім Військом Запорозьким засвідчив, що козацтво брало православну віру під захист та опіку. Саме за його сприяння 1620 р. було поновлено вищу православну церковну ієрархію. Для цього було запрошено єру­салимського патріарха Феофана, коли той повертався з Московії. Сагайдачний з коза­ками перестрів його біля московського кор­дону. Патріарх висвятив нового київського митрополита (Иова Борецького) та кількох єпископів.

Греко-католицька церква

Від першого року існування греко-като­лицька церква потрапила в складне стано­вище. З одного боку, уніатські єпископи всупереч запевненням польської влади не отримали тих прав, що їх мало католицьке духівництво, отож досягти рівності церков, як сподівалися прихильники унії, вони не змогли. З іншого боку, до уніатської церкви більшість українського населення стави­лась як до чужої, утвореної внаслідок зради батьківської віри. Ситуація навколо греко-католицької церкви загострювалася й май­новими суперечками: всі церкви й монасти­рі грецького обряду як уніати, так і право­славні вважали своїми.

Ієрархи греко-католицької церкви вдава­лися до енергійних заходів, аби подолати кризу своєї церкви. Іпатій Потій, якого називали «батьком унії», по смерті Михай­ла Рогози став митрополитом. Був талано­витим проповідником, письменником-полемістом, адміністратором, однак в боротьбі за унію діяв здебільшого силою. Митропо­лит Йосиф-Вельямін Рутський доклав ба­гато зусиль для розбудови уніатської цер­кви. На відміну від свого попередника - Потія, Рутський особливо дбав про підви­щення рівня освіти духівництва, наполег­ливо шукав способів порозумітися з право­славними, вбачаючи у злагоді головну умову піднесення обох церков. Водночас він діяльно сприяв впорядкуванню та оновлен­ню церковного життя, закладав нові мона­стирі, впроваджував поміж ченців сувору дисципліну, дбав про заснування уніатської семінарії, хоча для її відкриття забракло коштів. Здійснив реформу уніатського чер­нецтва, яке його зусиллями було об'єднане в один орден - Василіанський. Подібно до єзуїтів, василіани займалися просвітниць­кою та місіонерською діяльністю.

Митрополит Петро Могила, його заходи щодо впорядкування церковного життя

У 1632 р. щойно обраний польський ко­роль Владислав IV підписав «Пункти заспо­коєння руського народу», за якими укра­їнцям та білорусам поверталися втрачені після Берестейської унії права:

- за православними визнавалося право мати свого митрополита та єпископів;

- визначалися умови розв'язання супе­речок між православними та греко-католи­ками щодо церков і земель тощо.

У 1632 р. митрополичу кафедру посів Петро Могила.

Заходи Петра Могили в оновленні церковного життя.

• Запроваджено постійний нагляд за дис­ципліною духівництва, порядком бого­служінь тощо.

• Обов'язковим стало проголошення свя­щениками виховних проповідей для па­рафіян по неділях і у свята.

• У богослужінні запроваджено українсь­ку мову замість церковнослов'янської,

яка була не зовсім зрозумілою україн­цям.

• Обмежено права магнатів втручатися в церковні справи на території своїх маєтків.

• Збільшено кількість й оновлено зміст церковних книжок. Основним осеред­ком друкарства стала друкарня Києво-Печерської лаври.

• Поверталося майно й землі Українській православній церкві.

• Відновлення духовних святинь право­слав'я:

- реставровано Софійський собор;

- Десятинну церкву;

- церкву Спаса на Берестові;

- Михайлівську церкву у Видубицькому монастирі та багато інших.

• Для підвищення культурно-освітнього рівня православних священиків ство­рено 1632 р. Києво-Братську колегію (згодом - Києво-Могилянська акаде­мія).

Значення діяльності Петра Могили, спрямованої на розбудову церковного й куль­турного життя України, надзвичайно велике. Недарма час, протягом якого він був митрополитом, називають Могилянською добою. Київська митрополія за Петра Могили була найбільш самостійною та авторитетною за 13-18 ст.

Поняття та терміни

Християнська церква. До 1054 р. вважалася єдиною церквою, але для полегшення адміні­стративної діяльності поділялася на п'ять вищих патріархій: Константинопольська, Александрійська, Антіохійська, Єрусалимська та Римська. 1054 р. стався розкол: єдина вселенська церква поділилася на дві: православну (Константинополь, Александрія, Антіохія, Єрусалим) та като­лицьку (Рим). Католицький патріарх дістав титул папи.

Вищі церковні ієрархи - діячі, які обіймають найвищі посади в церковній організації (поділ на вищі й нижчі чини називають ієрархією - від грец. hieros - священний і arche - влада).

Літургія - головне богослужіння у християнській церкві.

Ставропігія - автономна православна одиниця (церква, монастир, братство), яка підлягала юрисдикції не місцевих ієрархів, а безпосередньо патріархові, й користувалася спеціальними правами.

Реформація - соціально-політичний рух 16-17 ст., спрямований проти католицької церкви. Він поклав початок новому напрямкові християнського вчення - протестантизмові. Протестанти оголо­сили свою незалежність від влади папи римського.

7.2. Пересопницьке Євангеліє. Стан шкільництва. Острозька академія. Братські школи. Утворення Києво-Могилянської академії. Книгодрукування. Діяльність І. Федоровича в Україні. Усна народна творчість. Літе­ратура. Розквіт полемічної літератури. Драматична література й театр. Архітектура й містобудування. Образотворче мистецтво.

1556-1561 pp. - Створення Пересопницького Євангелія.

1572-1629 pp. - Будівництво ансамблю Успенської церкви у Львові.

1576-1578 pp. - Заснування князем Костянтином Острозьким друкарні та школи, виникнення Острозького літературно-наукового гуртка.

1586 р. - Заснування у Львові Успенського братства та братської школи.

1615 р. - Шляхтянка Галшка Гулевичівна подарувала Київському братству свій «двір пляцем» на Подолі. Початок діяльності братської школи в Києві.

1617 р. - Заснування Луцького Хрестовоздвиженського братства та братської школи ньому.

1646 р. - Видання друкарнею Києво-Печерської лаври «Требника» Петра Могили.

Розвиток української мови. Пересопницьке Євангеліє

Протягом 16 - першої половини 17 ст. відбувалися важливі зрушення в розвитку української мови. Вони стосувалися мови

літературної. Від часів Київської Русі три­вала традиція застосування двох літератур­них мов: книжкової староукраїнської

(у другій половині 16 ст. її називали прос­тою мовою) та слов'яно-руської. Проста мова була наближена до мови розмовної. Нею писалися найрізноманітніші судові та урядові документи, полемічні та оратор­сько-проповідницькі твори, повчальна пое­зія, літописи. Мова слов'яно-руська - ук­раїнський різновид церковнослов'янської мови. Церковні книжки й надалі писалися церковнослов'янською мовою, яку тоді на­зивали слов’яно-руською. І хоча вона за­знавала впливів розмовної мови українців, проте залишалася незрозумілою народові.

Від другої половини 16 ст. почали з'яв­лятися переклади простою мовою церков­них текстів: Пересопницьке Євангеліє (1556-1561); Крехівський «Апостол» (60-х pp. 16 ст.); Волинське Євангеліє (1571) тощо.

Першою відомою книгою Святого Письма, перекладеною тогочасною книж­ною українською мовою, є Пересопницьке Євангеліє. Розпочато її було в с. Двірці, а закінчено у волинському містечку Пересопниці, яке й дало назву книзі.

Переклад грецьких та церковнослов'ян­ських текстів чотирьох Євангелій здійснив архімандрит пересопницького Пречистенського монастиря ієромонах Григорій. Спи­сав переклад син протопопа із Сянока Ми­хайло. Рукопис виготовлено на пергаменті з уживанням чорного чорнила та кіновару. Усі 482 його аркуші оправлено в дубові дошки, обгорнуті зеленим оксамитом. У па­м'ятці засвідчено фонетичні, граматичні, лексичні й синтаксичні особливості живої української мови 16 ст.

Освіта. Стан шкільництва

За традицією школи діяли при церквах і монастирях. Підготовлені дяки навчали дітей письму церковнослов'янською мо­вою, основам арифметики, молитвам, співу. Такі школи існували в найбільших містах, згодом їх кількість зростала. Розгортання реформаційного руху зумовило появу про­тестантських шкіл. Вони, зокрема, були засновані в Гощі, Белзі, Львові, Берестечку, Хмільнику.

Створювали свої школи та колегіуми і єзуїти, які головну мету виховної діяльно­сті вбачали в наверненні якомога більшої кількості українців до католицької віри.

Острозька академія. Нові риси у розвитку освіти найяскравіше втілилися в ді­яльності Острозького культурно-освітнього осередку. Його було створено 1576 р. з іні­ціативи князя Василя-Костянтина Ост­розького. Головну мету діяльності він уба­чав у відродженні української культури на засадах православ'я. З цією метою не піз­ніше 1578 р. в Острозі було створено школу. В ній ґрунтовно вивчалися мови — церков­нослов'янська, грецька й латина. Виклада­лися і «сім вільних наук» - граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика. Шкільна програма, за якою здійснювалося навчання в Острозькій школі, передбачала початкову й середню освіту з елементами вищої. Влас­не, тому сучасники називали Острозьку школу і школою, і колегіумом, і академією. То була слов'яно-греко-латинська шко­ла - перша вища школа в Україні та на східнослов'янських землях. Першим рек­тором Острозької академії був Герасим Смотрицький - знавець літератури, поет, письменник. На запрошення Костянтина Острозького він прибув до Острога та очо­лив гурток учених, які готували до друку Острозьку Біблію. Герасим Смотрицький був головним перекладачем і редактором цього видання. Серед вихованців Острозь­кої академії було багато видатних особи­стостей, зокрема Максим (Мелетій) і Сте­пан Смотрицькі, Петро Конашевич-Сагайдачний, Иов Борецький.

Братські школи. Освітянські й виховні ідеї Острозької академії були підхоплені братствами. Необхідність протидіяти наступові католицької культури спричинила появу братських шкіл. Перша така школа з'явилась у Львові 1586 p., а незабаром їх почали створювати по всій Україні. На по­чатку 17 ст. братських шкіл налічувалося близько 30. Утримувалися вони коштом братств. Діти з незаможних родин і сироти навчалися безкоштовно. Головне призна­чення братських шкіл - давати добру освіту й виховувати відданість давнім традиціям та батьківській вірі. Братські школи, так само як і Острозька школа, були слов'яно-греко-латинськими. У 1615 р. постала братська школа в Києві. До її заснування доклали зусиль вчені, письменники й про­відні діячі православної церкви, які гурту­валися навколо архімандрита Києво-Печер­ської лаври Єлисея Плетенецького. Першим ректором Київської братської школи був Йов Борецький. Восени 1631 р. в Києві ви­никла ще одна школа - Лаврська. Заснував її архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила. Незабаром Лаврську школу було об'єднано з Київською братською. Об'єднана школа почала діяти у вересні 1632 р. Називалася вона колегією.

Києво-Могилянська академія. Київ­ська колегія (згодом Києво-Могилянська академія) була вищим навчальним закла­дом. Повний курс навчання тривав 12 років. Усього в академії було вісім класів, а кіль­кість предметів перевищувала ЗО. Основу навчальних предметів становили ті ж таки «сім вільних наук». У перших чотирьох кла­сах академії вивчалися мови: книжна укра­їнська, церковнослов'янська, грецька, ла­тинська й польська. Усі вищі науки в Києво-Могилянській академії викладалися, як і скрізь у Західній Європі, латиною. Проте дбали в академії і про належне знання укра­їнської мови. Києво-Могилянська академія впродовж тривалого часу була єдиним ви­щим навчальним закладом для всіх станів України, Східної Європи і православного світу.

Розвиток книговидання

Новий етап в історії книговидання в Україні пов'язують з іменем московського першодрукаря Івана Федоровича (Федо­рова). Зазнавши переслідувань у Московії, він на початку 70-х pp. 16 ст. прибув до Львова.

У 1574 р. у Львові Іван Федорович видав «Апостол» і перший український друкова­ний підручник для навчання грамоти -«Буквар». У 1581 р. в Острозі Федорович видав справжній шедевр серед стародру­ків - Острозьку Біблію.

До середини 17 ст. в Україні вже діяло 25 друкарень в різних містах та селах. Спершу було чимало малих приватних друкарень, але поступово видання книжок зосередилось у найбільших друкарнях - Києво-Пе­черської лаври, Львівського братства, Ми­хайла Сльозки, Львівського єзуїтського ко­легіуму. Найбільшим центром книгодруку­вання в Україні у першій половині 17 ст. стала друкарня Києво-Печерської лаври. її заснував 1615 р. архімандрит Лаври Єлисей Плетенецький. Лаврська друкарня видала першу книжку 1616р.; протягом другої по­ловини 17 ст. у ній було видано 120 найме­нувань книг - насамперед богослужебна література, а також букварі, словники, ка­лендарі, праці з історії тощо. Найуславленіше видання того часу - «Требник» Петра Могили. Друкарня Києво-Печерської лаври проіснувала понад 300 років.

Відомі книжкові пам'ятки

Назва пам'ятки	Місце й рік видання	Стисла характеристика
«Апостол»	1574 р. Львів, друкарня Івана Федоровича	Апостол - скорочена назва однієї з найважливіших богослужебних книг, що містить опис діянь апостолів та їхні послання. Праця над «Апостолом» тривала майже рік – від 25 лютого 1573 р. по 15 лютого 1574 р. Вона рясно прикрашена вибагливими заставками, кінцівками, художніми ініціалами, фігурними зображеннями. В «Апостолі» є й сторінкові гравюри: зображення євангеліста Луки та орнаментальна композиція з гербом Львова та друкарським знаком І. Федоровича. Книга вийшла накладом близько 1000 примірників, із яких дотепер збереглося 85. Дванадцять із них знаходиться в бібліотеках і музеях Львова
«Буквар»	1574 р. Львів, друкарня Івана Федоровича	Перший на східнослов'янських землях підручник для навчання грамоти. І за змістом, і за технікою виконання, і за шрифтом він вважався взірцем для подальших видань букварів аж до 19 ст. «Буквар» -невелика книга, прикрашена маленькими заставками, кінцівками і дещо спрощеними зображеннями гербів м. Львова та Івана Федоровича
Острозька Біблія	1581 р. Острог, надруковано Іваном Федоровичем коштом Василя-Костянтина Острозького	Перше повне друковане видання Біблії церковнослов'янською мовою
«Адельфотес»	1591 р. Друкарня Львів­ського братства	Граматика грецької мови для слов'ян
«Граматика словенська» Лаврентія Зизанія	1596 р. Друкарня Віден­ського братства	Перша граматика церковнослов'янської мови на східнослов'янських землях
«Лексис» Лаврентія Зизанія	1596 р. Друкарня Віден­ського братства	Перший український друкований словник, у якому понад тисячу церковнослов'янських слів перекладалися тодішньою українською мовою
«Граматика» Мелетія Смотрицького	1619р. м. Єв'є (біля Вільна)	Одна з найвизначніших мовознавчих праць. Протягом двох століть вона слугувала за основний підручник граматики церковнослов'янської мови у школах України, Білорусі, Росії, Болгарії та Сербії
«Лексикон славенороський» Памви Беринди	1627 р. Друкарня Києво-Печерської лаври	У словнику, що складався з двох частин, було зібрано майже 7 тисяч слів. У першій частині церковнослов'янські слова перекладено книжною українською мовою, а в другій - витлумачено власні назви та імена людей

Усна народна творчість

На 16—17 ст. випав розквіт українського епосу - дум, балад, історичних пісень, яки­ми український народ відгукувався на нові умови свого історичного розвитку. До твор­чості спонукали не лише історичні події. Українці відгукувалися піснею і на буденні клопоти, родинні радощі й негаразди. Тож розвивалися жанри родинно-побутової, ліричної, жартівливої пісні. З-поміж усно­поетичних творів, зокрема історичних пі­сень і балад, думи вирізняються значно більшим обсягом, своєрідними віршовою та музичною формами. Великого значення у виконанні дум набувала імпровізація; дума творилася під час кожного виконання; незмінними при цьому залишалися тема й найголовніші елементи сюжету. Найдавніші думи виникли в 14—15 ст. У них відображено тяжкі лиха і злигодні українського народу, турецько-татарська навала, страшні руйнування міст і жорстоке плюндрування сіл, знищення і масове захоплення в полон українців. Розповідають думи і про гірку долю невільників. Інший цикл дум, з-поміж яких «Маруся Богуславка», «Втеча трьох братів з города Азова», «Самійло Кішка», присвячено звитяжній боротьбі козацтва проти завойовників. Творцями й виконав­цями дум та історичних пісень були кобзарі, бандуристи, лірники.

Розвиток літератури

Під впливом ідей гуманізму і Реформа­ції українське письменство 16-17 ст. де­далі ширше використовувало мистецькі засоби фольклору. Водночас книжні тра­диції проникали в усну народну творчість. Такий взаємовплив пожвавив розвиток української літератури, збагатив її новими жанрами й формами, сприяв розвитку літературних родів, зокрема драми й лірики.

Іншою важливою особливістю роз­витку української літератури була поява латино- і польськомовних творів. Так, латиномовна та польськомовна українська поезія була здебільшого світською за зміс­том і грунтувалася на мистецьких законах європейського Відродження. З-поміж латиномовних українських поетів великої слави зажив Себастіян Кленовим (бл. 1550-1602). Вельми шанували в Європі письмен­ника, публіциста, оратора Станіслава Орі-ховського (1513-1566). Сучасники назива­ли його «рутенським (українським) Демо­сфеном». Сам Оріховський протягом усього життя наголошував: «Я - русин, гордий цим і охоче говорю про це всюди».

Суспільно-політичні події тих часів зу­мовили появу полемічної літератури -публіцистичні твори, що стосувалися цер­ковно-релігійного життя й зокрема пробле­ми унії православної і католицької церков. Полемічні трактати писали представники різних таборів, що брали участь у суспіль­ній полеміці.

Найвидатніші полемісти та їхні твори

■ Іван Вишенський

Надрукованим за життя письменника був лише один твір - «Послання до єпископів», у якому з надзвичайною пристрасністю висловлено думки щодо унії. Твір Вишенського - результат його ідейних шукань, багатолітньої науки, глибоких роздумів про світ і місце людини в ньому.

■ Герасим Смотрицький

«Ключ царства небесного...» та «Календар римський новий». Книжка з двома тракта­тами надрукована 1587 р. в Острозі. Твори спрямовані проти римо-католицизму та календарної реформи 1582 р.

■ Мелетій Смотрицький

«Тренос» («Плач», 1610 р.). Мистецьки довершений та оригінальний твір, написаний польською мовою, розкривав становище православних українців та білорусів, які потер­пали від національно-релігійних утисків. «Тренос» скомпоновано як плач Церкви-України, покинутої та зневаженої власними дітьми.

■ Стефан Зизаній

«Казання святого Кирила, патріарха єрусалимського» (українською й польською мовами), 1595-1596 pp., видано у Вільні. Твір скомпоновано з біблійних текстів, цитат із писань отців церкви, католицьких та протестантських богословів, спрямований проти папи римського.

■ Іпатій Потій

«Унія, або виклад попередніх артикулів...» (Вільно, 1595). Йдеться про п'ять найго­ловніших артикулів, навколо яких точиться суперечка між православними й католиками.

■ Йов Борецький

«Протестація» (1621). Написана спільно з Єзекіїлем Курцевичем та Ісайєю Копинським. Обґрунтовувалася законність відновлення православної ієрархії на українських і білоруських землях та підносилася роль козацтва у цій справі.

Драматична література й театр

У 16 - першій половині 17 ст. почала формуватися українська драматургія. Знач­них драматичних творів ще не було, хоча згадки про перші вистави датовано кінцем 16 ст. На початку 17 ст. набула поширення так звана шкільна драма. У братських шко­лах, Острозькій та Києво-Могилянській академіях викладалися не лише правила складання віршів, а й закони декламації. Учні писали вірші, промови, а потім виго­лошували їх. Шкільні вистави присвячува­лися найбільшим християнським святам - Різдву, Великодню, впливовим особам чи важливим подіям. Драма мала великий об­сяг, тому глядачам давали перепочинок і час для роздумів. Так виникли інтермедії (від лат. intermedius — проміжний, середній), що ставилися в антрактах між діями спектак­лю. Інтермедії писалися українською мо­вою на матеріалі народного побуту, тоді як шкільна драма - книжною і на релігійні теми.

У першій половині 17 ст. розвинувся український мандрівний ляльковий театр -вертеп. Вертепна драма складалася з двох частин: драми про Ірода, писаної книжною українською мовою, та інтермедійної - кількох інтермедійних сцен живою (розмовною) українською мовою.

Архітектура та містобудування

Старі міста, відбудовуючись, набува­ли інших архітектурних рис. Невпізнанно змінилися, зокрема, Львів, Дрогобич, Кам'янець, Острог. Виникало багато нових міст. Серед них - Жовква, Броди, Станіслав (тепер Івано-Франківськ), Бережани, Тернопіль, що закладались як фортеці-резиденції магнатів. Сприятливішими для поя­ви нових міст були західноукраїнські землі, більш віддалені від кочового Степу. На Київщині, Брацлавщині, Волині, які за тих часів потерпали від татарських і ногайських нападів, міста здебільшого виникали із за­селенням давніх городищ, коли для будів­ництва міських укріплень використовува­лися вали і рештки оборонних споруд ми­нулих часів. Найголовніше досягнення містобудування тієї епохи - втілення принципу регулярної забудови.

Містобудування 16 - першої половини 17 ст. зазнало відчутного впливу європей­ського Відродження. Особливо яскраво ренесансні риси втілено в західноукраїнських містах.

Провідне місце в архітектурі Відро­дження належить світським будівлям -ратушам, замкам-палацам, житлам мі­щан. Унікальним зразком ренесансного бу­дівництва став ансамбль львівських споруд: будівлі на площі Ринок - будинок Корнякта, Чорна кам'яниця, пам'ятки, пов'язані зі львівським Успенським братством - Успенська церква, каплиця Трьох святи­телів, вежа Корнякта. Авторами цих про­ектів були Павло Римлянин, Войтех Капінос, Амброджо Прихильний, Петро Барбон та ін. Найнаочніше засвідчують ренесансні риси в архітектурі каплиць Боїмів та Камп'янів. Ці пам'ятки оздоблені розкішним різьбленням, у якому поєднуються біблійні сюжети, реалістичні зображення-портрети, витончені орнаменти з виноградних грон і квітів аканта.

Оборонні споруди. Вироблена в попе­редню епоху баштова система укріплень, коли основу фортифікації становили високі й товсті мури, на яких споруджувалися ве­жі, застосовувалася українськими архітек­торами до кінця 17 ст. При цьому міські укріплення часто будували з дерева. Дере­в'яна фортеця була неодмінною ознакою міста на землях Подніпров'я та Лівобереж­жя, де не існувало інших будівельних мате­ріалів. Дерев'яні захисні споруди мав тогочасний Київ. В оборонній архітектурі застосовувалися й нові способи будівництва. По-іншому зводили захисні мури: вони стали нижчими, проте значно ширшими. Винахо­дом тих часів були бастіонні укріплення, У 16 ст. внаслідок будівельних робіт нових обрисів набув славнозвісний Луцький за­мок. Було перебудовано й замок є Острозі. Протягом 16 - початку 17 ст. перебудову­валась і Кам'янець-Подільська фортеця. її обклали каменем, звели нові вежі. Слави нездоланних фортець у 17 ст. зажили замки-бастіони у Бродах та Бережанах.

Замки у Збаражі, Золочеві й Підгірцях поєднують риси оборонної архітектури з палацовою. Оборонні палаци - так нази­вають подібні споруди - здебільшого бу­дувалися для відпочинку магнатів-воєначальників. Потреби оборони враховувалися також під час будівництва культових спо­руд. Великі монастирі подекуди набували вигляду справжніх фортець, захищених міцними мурами з вежами-бастіонами. Такими, зокрема, є Троїцький монастир у Межиріччі під Острогом, Успенський Почаївський монастир. До оборони при­стосовувалися й окремі храми, як, приміром, П'ятницька церква у Львові, Успенська церква А. Киселя в с. Низкиничі на Волині.

Образотворче мистецтво

Скульптура. Розвиток скульптури без­посередньо пов'язаний з поступом архітек­тури, позаяк скульптурні зображення за­стосовували для оздоблення архітектурних споруд. Так, львівські споруди прикрашали скульптурними рельєфами та пишним різьбленням, в орнаментах якого примхливо переплітаються листя аканта, квіти гра­ната, виноградні грона. Неоціненні шедев­ри українського мистецтва - скульптурні різьблення львівських каплиць Камп'янів та Боїмів. У ті часи набув поширення і скульптурний портрет. Він виконував функцію надгробного пам'ятника. Так, 1579 р. в Успенському соборі Києво-Печер­ської лаври було встановлено надгробок князя К. І. Острозького: одягнений у рицар­ський обладунок князь ніби відпочивав на ложі.

Малярство. Протягом 16 - першої по­ловини 17 ст. розвивався іконопис - найпопулярніший і найпоширеніший вид живо­пису. Українським іконам 16 - першої поло­вини 17 ст. властиве тяжіння до відобра­ження реального світу. Дедалі частіше зо­браження на образах набували портретних рис конкретних людей. Виняткової май­стерності досягай українські митці у ство­ренні іконостасів. Справжньою перлиною українського мистецтва є іконостас П'ятницької церкви, створений львівськими митцями в першій половині 17 ст. До ше­деврів українського мистецтва належить та­кож іконостас львівської Успенської цер­кви. Ікони для нього малювали видатні львівські художники Федір Сенькович та Микола Петрахнович. Поряд із церков­ним розвивались і світські жанри. За тієї доби, зокрема, з'явилися портрет, істо­рична та батальна картини, краєвид. Особливо популярним був портретний жи­вопис. У портретах українських художників другої половини 16 — першої половини 17 ст. відчутні впливи європейського мис­тецтва. Показовими щодо цього є портрети князя Костянтина Острозького, руського воєводи Яна Даниловича.

Книжкова мініатюра та гравюра.

В оздобленні книжок також з'явилися рене­сансні риси й деталі, вихоплені з реального життя. Яскравим взірцем використання ук­раїнськими майстрами мотивів європейсь­кого Відродження можуть слугувати мініа­тюри Пересопницького Євангелія. На початку 17 ст. книжкова мініатюра сходить з історичної арени. З появою друкарства особливої популярності набула гравюра. Високою майстерністю відзначалися гра­фічні зображення «Апостола» (1574) та Острозької Біблії (1581). Чимало тогочасних українських гравюр присвячено світ­ським сюжетам. Перші такі гравюри було вміщено як ілюстрації до «Віршів на жалостний погреб знатного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного» (1622) Касіяна Саковича. Вони мають особливо важливе значення як історичні джерела, бо присвя­чені подіям з історії українського козацтва.

Поняття та терміни

Історичні пісні - ліро-епічні фольклорні твори про конкретні історичні події, процеси та історичних осіб.

Балади - жанр ліро-епічної поезії фантастичного, історично-героїчного чи соціально-побу­тового змісту з драматичним сюжетом.

Думи - уснопоетичні героїчні твори про важливі події та видатних діячів української історії, які напівпроспівувались-напівпромовлялися під музичний супровід на бандурі, кобзі чи лірі мандрів­ними співцями.

Бастіон - п'ятикутна в плані наріжна частина фортеці, що утворює виступ, призначена для встановлення бойових артилерійських гармат, які прострілюють підступи до фортеці.

Графіка - один з видів образотворчого мистецтва, близький до живопису з погляду змісту і форми, але має власні завдання й художні можливості. На відміну від живопису, основними обра­зотворчими засобами графіки є однотоновий рисунок - лінія, риска, штрих, світлотінь.

Гравюра - вид мистецтва графіки, що охоплює різноманітні способи ручної обробки дощок чи металевих пластин і друкування з них відбитків. Відбиток на папері з вирізьбленого рисунка на дерев'яній дошці - дереворит, мідній - мідьорит або на покритій спеціальним лаком металевій пластинці - офорт.

Верстюк

...

Церковні та міжконфесійні відносини XIV — другої третини XVI ст.

Українські землі під литовською зверхністю не знали суспільної боротьби на релігійному ґрунті, передусім через толерантність, яку виявляли володарі Литви щодо різних конфесій. Вона сформу­валась усією історією цієї держави, що виступала своєрідним буфером між православним Сходом і ка­толицьким Заходом. Уже її засновник князь Міндовг, не маючи достатніх сил для боротьби з Лівонським орденом, котрий вів наступ на Литву під гаслом бо­ротьби з язичництвом, охрестився за католицьким обрядом і мусив заснувати єпископію (1251). Та це хрещення, хоч і принесло йому королівську корону, за висловом літописця, „льстиво було". 1260 p. Міндовг розірвав угоду з Орденом і папою та зрікся християнства, керуючись власними політичними роз­рахунками. Суто прагматичними міркуваннями керувався згодом і Гедимін, котрий, намагаючись зав'язати торговельні контакти з містами Ганзи, у своїх посланнях давав згоду хреститись і будувати церкви, а потім, зі зміною обставин, рішуче відхилив пропозицію папських легатів перейти в католицтво.

Уже в XIV ст. виразно проявились „руські" впли­ви у Литві: православ'я прийняли сини Гедиміна Любарт, Коріат, Наримунт, Явнут, Ольгерд і майже всі діти останнього. Досить поширеними були й родинні зв'язки литовських князів із православними династіями Північно-Східної Русі. Важко судити, наскільки далекосяжними могли б бути наслідки , шлюбу Ягайла з дочкою Дмитра Донського (адже, за попередньою угодою, литовський князь мав ста­ти православним). Проте історія розпорядилась інакше. Саме Ягайло, одружившись на королеві Ядвізі, рішуче зв'язав долю своєї країни з католиць­кою Польщею. За умовами Кревської унії язичників-литовців було охрещено за католицьким об­рядом, а бояр-католиків зрівняно у правах з польською шляхтою; крім того, за Городельським привілеєм 1413 р. вони отримали виключне право займати посади каштелянів і воєвод та брати участь у роботі державної ради. Згодом, з ускладненням внутрішньополітичної ситуації у Великому князівстві Литовському, привілеями 1432 і 1434 pp. ці права бу­ли поширені на руських князів та бояр, щоб стабілізувати становище в країні та „уникнути на майбутнє розколу між народами" Литовської держа­ви. Однак майже через сторіччя,1529 p., чинність Городельського привілею було підтверджено, чому передував протест литовських панів проти призначення троцьким воєводою православного князя Костянти­на Острозького (1522).

Характерною рисою політики правлячих кіл Лит­ви щодо православної церкви було їх намагання позбутися залежності від Москви (куди у 20-х pp. XIV ст. переїхав митрополит) — адже з політичним відчуженням східнослов'янських земель існування єдиної митрополії, цього релікта давньоруської доби, перестало відповідати реаліям часу. Литовські воло­дарі прагнули мати у межах своєї країни самостійну церковну організацію. Паралельно докладалося чи­мало зусиль до відновлення єдності католицької та православної церков. Відомо, що, для переговорів, про їх унію на Констанцький собор (1414—1418) Вітовт відрядив литовського митрополита Григорія Цамблака. Проте укладення унії відбулося пізніше, 1439 р., на Флорентійському соборі, де були остаточ­но з'ясовані всі догматичні питання. Вищі ієрархи православної церкви визнали католицькі догмати про супрематію римського папи, чистилище тощо. Митро­полит Ісидор, який представляв на соборі єдину на той час митрополію Київську та всієї Русі, був висвяче­ний папою на кардинала. Повертаючись з Італії до Москви, він розіслав по підвладних йому єпархіях папську буллу, де повідомлялось про укладення унії. Однак володар Московщини Василій II виступив проти укладеної у Флоренції унії, й Ісидор мусив шукати порятунку в Римі. У 1451 р. Казимир Ягеллончик передав „митрополич столець" московському митрополиту Іоні*, хоч і ненадовго: після призна­чення в Римі на київську митрополію учня Ісидора, Григорія Болгарина (1458), йому всупереч опору з бо­ку Іони й великого князя московського, були підпорядковані всі православні литовські єпархії, чим остаточно ліквідовано єдність загальноруської митрополії. За словами сучасника, „відтоді стало два митрополити на Русі — один у Москві, а другий у Києві".

* Іона був висвячений у митрополити собором єпископів 1448 р. без санкції Константинополя і, таким чином, став першим виборним митрополитом в історії Московської Русі, церква якої фактично перетворилася на автокефальну.

Новостворена митрополія, спочатку перебуваю­чи під зверхністю римського папи, згодом знов опинилася під контролем Константинополя, де унія була соборно засуджена 1451 p., Царгородський патріарх затвердив на митрополичій кафедрі Григорія Болгарина (1467). З благословіння Констан­тинополя ставали митрополитами і його наступники, що їх обирали на сан у Литві.

Таким чином, на території Великого князівства Литовського церковну унію так і не було втілено у життя. Як писав наприкінці XVI ст. єпископ Іпатій Потій, „з'єднання грецької церкви з римською... ма­ло не півтораста літ... по соборі Флорентійському отлогом лежало", причину чого він убачав у недба­лості вищих церковних ієрархів. Втім, пояснення цього слід скоріше шукати у тогочасній боротьбі за давньоруську політичну спадщину, в якій володарі Московщини охоче використовували гасло захисту православних від наступу католицизму. Тож недар­ма Сигізмунд І, на правління котрого припало три литовсько-московські війни, „Русь любительно милував".

Дещо інша ситуація склалася на руських землях Корони, де позиції католицтва були значно міцніши­ми, ніж у Литовській державі. І хоч і тут православні користувалися свободою віросповідання, їхня конфесія розглядалася як нижча за католицьку, ознакою чого було оподаткування православного духовенства, об­меження окремих культових відправ,: церковного будівництва та ін. Релігійна політика останнього Ягеллона —польського короля і великого князя ли­товського Сигізмунда II Августа — не відзначалася послідовністю. Двічі (1547 і 1551) підтвердивши чинність Городельського привілею, він 1563 р. ска­сував його, зрівнявши у правах шляхту католицького і православного віросповідань, чим заразом задо­вольнялися станові інтереси останньої та закладалися підвалини унії 1569 р.

...

Берестейська церковна унія

Принцип свободи віросповідання мав особли­ве значення для Речі Посполитої — і не лише з огляду на приєднання населених „схиз­матиками" українських земель, а й через бурхливе поширення тут протестантизму. Цей принцип прокламували наступники Сигізмунда-Августа — Генріх Валуа, Стефан Баторій, Сигізмунд III. Проте водно­час у країні розгорталася діяльність ордену єзуїтів, котрі спрямовували зусилля на боротьбу з Рефор­мацією. Паралельно вони активно обстоювали ідею церковної унії. Їй, зокрема, було присвячено працю єзуїтського проповідника Петра Скарги „Про єдність, церкви Божої" (1577), адресовану князю Василю-Костянтину Острозькому *. На нього, як і на інших сучасників, цей твір справив помітне враження.

Успіху католицької пропаганди сприяло безлад­дя, яке на той час панувало в житті православної церкви. За умов існування практики, „подання", цер­ковні уряди нерідко розглядалися лише як джерело прибутків. Ті ж, хто обіймав їх у гонитві за „достат­ком мирським" та „властительством", часто не тільки не являли собою взірець християнських чеснот, а й по­рушували найелементарніші моральні норми — були, за висловом сучасника, не святителями, а „сквернителями".

За цих обставин на захист авторитету право­слав'я виступили міщанські організації — братства, які створювалися при парафіяльних церквах. Пріори­тет у цій справі належав львівському Успенському братству, що за статутом, ухваленим1586 р. антіохійським патріархом Иоакимом, узяло на себе функції контролю за діяльністю духовенства. Це призвело до конфлікту між братством і місцевою єпархіальною владою в особі владики Гедеона Бала­бана. В боротьбі з ним братчики сперлися на підтримку Константинопольського патріарха Ієремії. Останній під час свого перебування у Речі Посполитій зробив низку рішучих, але не досить продуманих кроків, то суворо додержуючись канонічної практи­ки, то йдучи за існуючою традицією — передусім, позбавив сану митрополита Онисифора, призначив­ши на його місце Михайла Рогозу, і запровадив уряд патріаршого намісника з титулом екзарха, надавши йо­го луцькому єпископу Кирилові Терлецькому (1589).

Енергійне втручання патріархії у справи місцевої церкви та виразне протегування Константинополем братського руху викликали невдоволення серед ви­щого духовенства, яке стало замислюватися „над способом утечі від того всього галасу й неспокою, який підняли домашні реформатори й грецькі ієрархи" (М. Грушевський). Унія гарантувала їм повне визволення з „неволі константинопольських патріархів", і саме тому ідея переходу під супрематію римського папи почала поступово оволодівати умами право­славних владик.

Ініціатива в цій справі належала Гедеонові Бала­бану, якого на з'їзді у Белзі підтримали луцький, турово-пінський і холмський єпископи, письмово засвідчивши свою прихильність до унії (1590). Їх наміри були схвалені Сигізмундом III. До змовників приєдналися нововисвячені єпископи перемишльсь­кий (Михайло Копистенський) та володимирський (Іпатій Потій), а згодом — і митрополит Михайло Рогоза. У середині 1595 р. умови укладення унії бу­ли погоджені з папським нунцієм і королем. Водночас

позначилася протидія об'єднавчим задумам у ви­гляді протестів української шляхти й віденського духовенства. Унійна авантюра була різко засуджена у посланні Василя-Костянтина Острозького, який за­кликав до рішучогo опору діям владик, котрі ігнорували волю православного загалу. Серйозність власних намірів він підтвердив заявою про готовність виставити в разі необхідності 15—20 тис. чоловік на захист „благочестя". За таких обставин навіть Гедеон Балабан почав заперечувати свою причетність до унійного заміру.

Однак події вже набрали необоротного характе­ру: король своїм універсалом підтримав унію, а Потій і Терлецький відбули до. Рима, де 23 грудня 1595 р. були прийняті папою й склали йому присягу. Заключ­ний акт укладення унії мав відбутися на соборі в Бересті (нині м. Брест), призначеному на 6 жовтня 1596 р. Але прибулі на собор одразу розділилися на два ворожих табори. Перший, офіційний, репрезен­тували митрополит, п'ять владик-уніатів і католицьке духовенство. Їм протистояли захисники ортодоксії— представники патріархату, єпископи Балабан і Копистенський, більшість православного кліру, князь Острозький із сином, шляхта, міщанські депутації. Після невдалих спроб порозумітися обидві сторони прокляли одна одну. Так унія глибоко розколола то­гочасне суспільство замість того, щоб, за словами Сигізмундового універсалу, „зберегти й укріпити" єдність Речі Посполитої.

Петровський

БРЕСТСЬКА ЦЕРКОВНА УНІЯ 1596 РОКУ

Протягом XVI—XVII ст. у Європі остаточно сформувалися основні націо­нально-релігійні ідеології. Католицизм переміг в Іспанії, Італії, Польщі, Францїї, протестантизм — в Голландії, англіканство — у Британії, православ'я — в Росії. Протилежні процеси розвивалися на українських та білоруських землях. Після падіння 1453 р. Візантії Київська митрополія залишилася «без нагляду» константинопольських патріархів. Українство втратило релігійний прапор — серед священиків панували бездуховність, моральна розбещеність, невігластво, церковні посади часто купувались. Із дев'яти митрополитів XVI ст., від Іони II (1502—1507) до М. Рогози (1589—1599), жодного не обирав церковний собор, усі вони призначалися королем і після цього одержували благословення патрі­арха. Доходило до абсурду: дев'ять років митрополитом був Онісифер Петро­вич (за двожонство прозваний Дівочкою), який дозволяв єпископам одружу­ватися навіть тричі.

Із середини XVI ст. в Україні дедалі сильніше відчувався вплив латино-польської культури, протестантизму, що посилювало полонізацію місцевої еліти. Католицький Захід, Ватикан виступали ініціаторами об'єднання християнських держав проти наступу Оттоманської Порти, а це реально означало й укріплення позицій католицизму. Відомо, що в епоху Контрреформації в Україну проникала з Заходу музика бароко, євро­пейські архітектура та живопис того часу. І хоча певного поширення в країні набув про­тестантизм, основною формою ідеологічного протесту проти засилля максималістського католицизму лишалася стара система віри — догматичне православ'я.

¹ Фундаменталізм — одна з релігійних течій, яка різко заперечує перегляд усталених понять.

Відсутність у книжковій українській культурі національної мови, сильні прояви фундаменталізму¹ полегшували створення єзуїтських навчальних за­кладів, які мали найдосконалішу для Середньовіччя систему навчання й ви­ховання. Перша в Україні школа єзуїтів була створена в м. Ярославі (можливо, там навчався і Б. Хмельницький), потім виникло ще,20 колегіумів, що приско­рило процес полонізації та покатоличення української еліти. У деяких регіонах розгорнули активну місіонерську діяльність ордени францисканців, домінікан­ців, бернардинців, римських католицьких сестер.

Наприкінці XVI ст. неодноразово робилися спроби посилити позиції пра­вослав'я, але собори у Вільно, Бресті, Тернополі, Володимирі не досягали бажа­них результатів. Підписану 28 січня 1573 р. у Варшаві угоду про союз протес­тантів із православними та дотримання толерантності щодо різних віровчень не підтримали римо-католики. Не виконувався й едикт Сигізмунда III 1589 р. про рівні права ксьондзів та священиків, оскільки в реальному житті като­лицьке духовенство мало перевагу над православним щодо рівня освіченості та вміння вести релігійні диспути* До того ж католики спиралися на міцну під­тримку державних інституцій.

Десь із середини XV ст. ініціатором церковних реформ у православ'ї ста­ло організоване у братства міщанство. Спершу братства виникли в білорусь­ких та українських містах як товариства, що мали обмежену мету: проведення церковних свят, поховань. Потім вони перейшли до матеріальної підтримки православ'я, засновували школи, займалися доброчинністю. Відкриті братствами навчальні заклади благословляли патріархи Антіохії та Константино­поля, визнавала їх і польська влада. За рішеннями братств звільнялися з по­сад священики, які себе скомпрометували, створювалися друкарні, бібліотеки, розповсюджувалася релігійна література. Саме братства стали ініціаторами культурно-національного руху в Україні кінця XVI ст., вони вперто боролися проти наступу католицизму, а з 1597 р. — з уніатською церквою. Але у змаганні з католицькою системою освіти перемога була не на боці братства. Орієнтація на церковнослов'янську та грецьку мови відсторонила їх від основного напря­му європейської культури, заважала випускникам братських шкіл просуватися по службі, оскільки в діловій мові тоді панувала латина.

Питання про унію, тобто об'єднання християнських церков, виникло не пізніше XIII ст. Навіть після розколу 1054 р. митрополія Київської Русі час від часу підтримувала зв'язок із римською курією: так, 1091 р. до папи було направлено посланника київського митрополита, який доставив з Рима святі мощі; у 1106 р. в Новгороді заснував монастир Антоній Римський, пізніше при­єднаний до лику святих православною церквою. Однак митрополит Іоанн IV не підтримав пропозицію легата папи Олександра III провести в 1160-х pp. релігійний диспут у Києві, пославшись на доцільність проведення такого дис­путу тільки в Константинополі.

Відомо, що 1439 р. на Флорентійському соборі ідея унії була формально реалізована, але на ньому не були присутні представники московського право­слав'я та польського католицизму. Активними пропагандистами унії виступали єзуїти, а також та частина православного духовенства, яка болісно переживала кризу грецької віри і прагнула шляхом об'єднання з Римом позбутися дикта­ту польського догматичного католицизму та впливу Московської митрополії. У цей період папська влада набула чіткої та ефективної централізації, упоряд­кованості, досягла високого рівня освіченості ксьондзів та кардиналів.

Вище духовенство в Україні хотіло за допомогою унії одержати рівні права з польськими церковними ієрархами, аристократія мріяла про високі посади в структурах управління Речі Посполитої, міщанство домагалося місць у цехах, магістратах, судах. За ініціативою львівського владики Г. Балабана з 1590 р. у глибокій таємниці йшли перемовини єпископів про підготовку релігійного союзу України й Білорусі з Римом. їх учасники усвідомлювали, що маси не­гативно поставляться до ідеї об'єднання, а братства й козацтво взагалі будуть налаштовані вороже й непримиренно. Проте у грудні 1594 р. єпископ К. Терлецький з Луцька та І. Потій (Поцей) з Володимира на Волині розробили план і деталі переходу православних парафій України й Білорусі під владу папи римського. їх підтримали ще три єпископи — з Полоцька, Холма і Пінська, а також митрополит М. Рогоза. Мотиви їхніх рішень могли бути найрізнома­нітнішими — від бажання захистити цінності православ'я до намагання забез­печити кращі матеріальні умови життя, відмежуватися від створеного 1589 р. Московського патріархату.

23 грудня 1595 р. Папа Климент VIII дав офіційну згоду на прийняття укра­їнської та білоруської православної церкви під свою протекцію. 6—10 (16—20) жовтня 1596 р. у Бресті в церкві святого Миколая відкрився церковний собор, який проголосив унію — перехід православної церкви під владу римського папи. Водночас у домі князя К. Острозького представники православного ду­ховенства, владики з Александрії, Константинополя, Бєлгорода та інших міст прокляли акт унії. Щоб захистити собор уніатів від можливого нападу право­славних ревнителів віри, для його охорони були виділені польські жовніри. Православні ієрархи вимагали зняти сан з М. Рогози і п'яти єпископів, а коли цього не сталося, вибухнуло повстання С. Наливайка під гаслом «Мир християнству, а на зачинщиків — Бог і Хрест!».

Уніатський собор, який поклав початок існуванню греко-католицької (уні­атської) церкви, визнав юрисдикцію папи та догмати католицизму, але зберіг православні обряди, традиції, церковнослов'янську мову в богослужінні. Священики-уніати дістали чималі привілеї: вони звільнялися від податків, мали право (на відміну від ксьондзів) створювати сім'ю; для шляхтичів греко-католицької віри відкривалися більші можливості щодо одержання державних посад; міщани-уніати могли користуватися перевагами магдебурзького права нарівні з римо-католиками. Лише уніатський собор 1720 р. у Замості ліквідував український іконостас, урівняв православні поминки й пости з католицькими. Згідно з його рішеннями, богослужіння стали проводити в бічних вівтарях, а одяг священиків-уніатів мав копіювати вбрання ксьондзів.

Відзначимо, що унія в Бресті відбулася тоді, коли в Європі лунав заклик: «Геть від Риму!» Це були часи Лютера, Кальвіна, Цвінглі, Генріха VIII, які намагалися підірвати єдність християнства, його всесвітній характер. Подібна позиція пояснювалася тим, що лідери Контрреформації не бажали відділяти питання віри від проблем культури. Але для Украї­ни й Білорусі Брестський собор означав ускладнення й загострення релігійних протиріч. Вони посилювались тим, що польська влада визнала легітимним¹ лише представництво греко-католицьких общин. Легітимний — законний.

Митрополит І. Потій заходився відбирати у православних церковні споруди (в тому числі й храм Святої Софії в Києві), монастирі, друкарні, школи. У боротьбі з уніатами козацтво й міщанство не зупинялися перед прямим фізичним на­сильством, на яке прихильники унії відповідали аналогічними діями. Непримиренними ворогами стали архієпископ-уніат Й. Кунцевич і православний єпис­коп, відомий церковний полеміст М. Смотрицький. 12 листопада 1623 р. у Вітебську після арешту православного священика натовп фанатичних прихильників православ'я по-зві­рячому розправився з Й. Кунцевичем, вбили також його служників та кількох городян-уніатів. У свою чергу, М. Смотрицький був звинувачений у тому, що своїми полемічними виступами підбурює жителів на терор проти греко-католиків. За наказом короля 120 жи­телів Вітебська засудили до розстрілу, понад 200 — до покарання батогами, 100 чоловік кинули до в'язниці. Через п'ять років М. Смотрицький перейшов до уніатства і в своїй праці «Апологія» виправдав греко-католицьку церкву, хоча раніше у «Треносі» прокли­нав Брестський собор 1596 р.

Козаки вбили 1618 р. намісника уніатської церкви в Києві митрополита А. Грековича, міського війта Ф. Ходику, священика Юзефовича. Для козацтва захист православ'я пере­творився на своєрідний засіб для виправдання боротьби проти польської влади та уря­дових кіл. Козаки вперто не хотіли підтримувати тих ієрархів, які намагалися примирити уніатів і православних. Шляхом погроз і тиску вони примусили єпископів відмовитися на соборах 1628 і 1629 pp. від такого кроку. Конфронтація віруючих розводила конфесії врізнобіч: православні дедалі більше проймалися думкою про належність руського на­роду до Святої Східної церкви та всього східнослов'янського християнства, тоді як уніати наближалися до католицизму.

Зовсім не випадково єрусалимський патріарх Теофан, висвятивши на прохання П. Сагайдачного налаштовану промосковськи Київську митро­полію, закликав козаків урочисто покаятися в тому, що вони воювали з Москвою. Грецьким ієрархам вдалося нацькувати козаків на уніатів заради «врятування України». І хоча папа Урбан VIII заборонив покатоличення уніатів, але після 1632 р. протестанти та православні присягнулися боротися з католиками, що призвело до подальшого загострення ситуації. Шлях до Переяславської угоди 1654 р. ще 3 вересня 1624 р. освятив київський ми­трополит Й. Борецький. Саме в цей день він писав до московського царя, що українці-малоросіяни є молодшими, а росіяни-великороси старшими братами в одній сім'ї.

Проти унії виступив багатий та впливовий український магнат К. Ост­розький. На захист православ'я він міг у разі потреби виставити до 20 тисяч озброєних людей.

Спочатку уніатська церква була впливовою лише на Волині й Галичині. Але до 1623 p., незважаючи на опір частини населення та шляхетської верхівки, понад 1,8 млн. білорусів та українців стали греко-католиками. Лише Львівська й Перемишльська єпархії довго лишалися православними — до 1700 та 1691 pp. відповідно. Тим часом, наприклад, на Волині через непримиренну позицію кня­жих родів Острозьких та Корецьких уніатам деякий час вдавалося закріпитися тільки у Володимирському повіті, де працювали авторитетні єпископи І. Потій та І. Мораховський. Така ситуація тривала недовго, бо до 1630 р. клан Острозь­ких розпався, а його спадкоємці, Олександр і Володимир Заславські, стали при­бічниками уніатства. Тому на початку 30-х років XVII ст. центрами греко-католицької церкви стали Луцьк, Дубно, Кременець. І все-таки селянство Волині загалом байдуже ставилося до релігійного розколу, тому й уніатами вважали себе десь 30 % селян, а серед міщан таких було ще менше — до 25 %.

Справжньої рівності між римо-католиками та уніатами в Речі Посполитій так і набуло досягнуто. Навіть місце в сенаті уніатський митрополит одержав лише 1790 р. — всього за п'ять років до ліквідації Польської державності. Мар­ними виявилися й спроби митрополитів І. Рутського та П. Могили, а також воєводи А. Киселя об'єднати греко-католиків і православних в єдину церкву під зверхністю Київської митрополії. По-перше, в листопаді 1632 р. на ви борному, а в березні 1633 р. — на коронаційному сеймі Польщі Владиславу IV вдалося досягти формального визнання рівних прав православної й католиць­кої церкви, а уніати дістали змогу переходити до православ'я. До того ж Вати­кан заборонив католицьким ієрархам приневолювати віруючих до прийняття греко-католицької віри. Ці рішення істотно завадили процесу зближення двох українських церков. По-друге, на початку XVII ст. серед православного ду­хівництва України й Білорусі значно поширилася орієнтація на Московську державу. 1626 р. релігійний діяч І. Борецький на доручення козаків звернувся до царя із проханням прийняти їх під своє заступництво, проте без володіння територією така ідея не зацікавила керівництво Росії. Безумовно, відповідні настрої існували, тому невипадково представник Швеції Ж. Руссель 1630 р. намовляв запорожців повстати проти Польщі і перейти під владу Москви.

ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ КУЛЬТУРИ В УКРАЇНІ (друга половина XVI — перша половина XVII ст.)

Вплив західної культури на Україну, який частково почався ще в першій половині XVI ст., значно посилився після Люблінської унії і тривав майже до кінця XVIII ст. На зламі двох століть — XVI і XVII — українське суспіль­ство сприйняло польський варіант Контрреформації, а запровадження єзуїта­ми латинської мови та нових педагогічних методів не відкидалося й частиною православної аристократії. Уперше в історії українських земель верхи суспіль­ства увійшли в безпосередній контакт із джерелами високої культури саме в XVII ст., бо в Київській Русі знайомство з еллінізмом було досить слабким. Важливо зазначити, що в Західній Європі перехід від церковної схоластики до світського раціоналізму нового часу відбувся раніше. Тому відродження там потягу до античності повернуло з минулого світові ідеали на основі культу розуму та справедливості.

Досить високу як для XVII ст. культуру Україна запозичила з Польщі. Реакція на цей феномен була надто суперечливою: від осуду до захопленого схвалення. Наступ західної культури ніс із собою потенційну небезпеку: розкол української протонації (сучасне поняття нація (nation) стало вживатися освіче­ною частиною українського суспільства водночас із європейцями, наприкінці XVІII ст.). Тут мимоволі напрошується порівняння з розходженням між серба­ми та хорватами, які в XI ст. мали майже тотожну мову, але різну віру.

Наявність в Україні кількох релігійних напрямів спричинила не тільки виснажливе протистояння. Із кінця XVI ст. протестанти надавали допомогу православним у друкуванні полемічної літератури, наближаючи писемну мову місцевих авторів до розмовної, формували ідею українського космополітично­го месіанізму'.

*Месіанізм — тут: вчення про особливу, виключну роль якогось народу в історії.

Уніати висунули теорію «етнічної нації», її консолідації на світській осно­ві. Спостерігалися також елементи українізації католиків: у діяльності створе­ної 1595 р. Замойської академії, українських домініканців, культурного това­риства єпископа Й. Верещинського в Києві. Католик С. Кленович мріяв про український латиномовний Парнас, а Я. Домбровський у поемі «Дніпровські камени» закликав українську аристократію до національної самосвідомості.

Не слід забувати, що в XV—XVI ст. завдяки еміграції до Польщі й Литви європейських гуманістів та близькості ренесансних центрів (Кракова, Варша­ви, Відня) в Україну проникають ідеї Відродження — у літературній, філософ­ській, конфесійній формах. Проте економічний розвиток України не створив головну дійову особу Реформації — бюргера, оскільки залежність міщан, куп­ців та ремісників від шляхетсько-магнатської верхівки заважала динамічним соціокультурним та структурним змінам. Тому західна модель Реформації не набула тут життєвості, не спричинила суспільно-революційних процесів ново­го часу. Через посилення позицій феодалізму Реформація в Україні залишила­ся виключно явищем культурного життя.

Якщо в період Реформації Західна Європа мала досить багато вільних міст, то в Україні до середини XVII ст. понад 80 % міст належали приватним осо­бам, і головними осередками нових ідей були маєтки крупних землевласників. Звідси й результат: новації протестантизму стали не підґрунтям міської демо­кратичної культури, а елітарною релігією, і тому навіть єретичні рухи майже не сприймалися масами.

І все ж таки з кінця XVI ст. Польша була для України своєрідним вік­ном у європейський культурний простір. Адже на ідеях таких мислителів, як А. Модржевський, Я. Ласкі, на поезії М. Сербевського, Яна та Петра Кохановських виховувалося чимало видатних діячів України й Білорусі. До того ж їхні творчі праці не поступалися кращим зразкам європейського Ренесансу. З ними могли ознайомитися українці, які навчалися в університетах Кракова, Болоньї, Падуї, Праги та інших освітніх центрів. Ще 1379 р. королева Ядвіга створила при Кардовому університеті Праги бурсу для студентів з великого князівства Литовського. Аналогічний заклад було організовано 1409 р. при Краківському університеті.

Син ремісника з Дрогобича Ю. Дрогобич-Котермак (1450—1494) після навчання в Кракові продовжив освіту в Італії, став доктором медицини і філософії, був ректором Болонського університету. У Римі він надрукував книгу «Прогностичні судження», одним із його сту­дентів був знаменитий Николай Коперник.

Павло Русин із Красного (1470—1517) навчався у Грайсфельді (Німеччина), працював про­фесором Краківського університету. У Сорбонні в другій половині XVI ст. вчилися кияни Б. Сервінус та І. Тинкевич, які здобули ступені докторів богослов'я та філософії. У цьому ж славетному французькому університеті навчався майбутній митрополит України П. Мо­гила, а І. Гізель (автор «Синопсиса») здобув освіту в аристократичному Кембріджі. Високоосвіченими для свого часу були: син шевця з Самбора, автор багатьох поем Г. Чуй (1523—1573), автор поеми «Роксолана» С. Ф. Кленович, який походив із сім'ї львівських вірменів; Григорій Тичина (Тичинський), Іван Туробінський та ін. Але усіх їх вабила до себе Західна Європа, де вони могли краще застосувати свої знання. Адже наприкінці XV ст. там було вже 89 університетів, а на початку XVI ст. видруковано не менше 40 тис. книг лише з технологічних питань. На жаль, мало хто з русинів, що навчалися за кордо­ном, потім повернувся на батьківщину.

В українській культурі та літературі протягом XVII ст. розвивалися про­цеси перехідного характеру, створювалися передумови для становлення й роз­витку спільного для всіх європейських культур напрямку — бароко. Пізніше «бароковий комплекс» засвоїли Росія, південнослов'янські країни, румунські князівства Молдови та Волощини саме через посередництво Білорусі й Украї­ни, в «адаптованому» вигляді.

Процес полонізації торкнувся верхівки українського суспільства, яка най­частіше свідомо відмовлялася від національної та релігійної ідентифікації, по­повнюючи таким чином ряди земельних магнатів Польщі. Характерним у цьо­му відношенні є приклад І. Вишневецького — родича митрополита Київського П. Могили. Ставши католиком (змінивши при цьому ім'я Ярема на Ієремію), він зосередив у своїх руках земельні угіддя навколо м. Лубни з населенням 288 тис. осіб, а його син Михайло 1669 р. здобув королівську корону, хоча його діяльність на троні не була надто плідною. Добре відома роль у польській істо­рії таких етнічних українців, як Збаразькі, Чарторийські, Заславські, Потоцькі, Сангушки, Сапєги, Ходкевичі та ін.

Найімовірніше, перший науково-культурний гурток у Києві створили в XV ст. генуезці, вихідці із Криму. У середині цього століття освічена частина киян з числа євреїв та караїмів займалася перекладами творів арабських і єв­рейських мислителів — Аль-Газалі, М. Маймоєна та ін. Існування цієї групи «ожидовлених» означало переорієнтацію частини міської інтелектуальної еліти на західноєвропейську ренесансну культуру. Тому невипадково їхня система думки ґрунтувалася на арабо-європейській раціоналістичній філософії, дав­ньоєврейській біблійній та науково-природничій оригінальній і перекладній літературі. «Ожидовлені» та близькі до них єретичні вчення являли собою ре­лігійно-опозиційну течію, у надрах якої визрівав потенціал вільнодумства.

Розгорталася діяльність польсько-українських гуманістів С. Оріховського, П. Русина, Ю. Котермака, А. Чагровського, М. Стрийковського. Сприйнявши ідею «громадянського гуманізму», вони захищали її основні постулати: спра­ведливість, соціальна стратифікація¹, соціальна корекція суспільного буття, теорія природного права. Але в специфічних умовах України другої половини XV — першої половини XVI ст. ці ідеї стали предметом не антропологічних чи етичних, а умоглядних концепцій.

Стратифікація — тут: соціальне розшарування суспільства.

Частина полонізованої української протоінтелігенції вважала Ягеллонську державу унікальною, пишалася нею та її минулим. Саме тому С. Оріховський, який навчався в чотирьох університетах Європи, називав себе етнічним україн­цем, а за політичними вподобаннями — поляком. Деякі історики Речі Поспо­литої виводили початки польської державності від слави сарматів, від Київської Русі. Такі концепції викладено в «Історії всієї Русі» М. Стрийковського, опублі­кованої польською мовою 1582 р., в «Історії Польщі» В. Деболецького (1633 р.) та в інших працях. Зазначимо, що книга В. Деболецького, у якій проголошува­лася ідея про право нащадків сарматського племені правити світом, тричі друку­валася московськими видавництвами — у 1668, 1673 та 1688 роках.

Виникнення неформальних товариств і вплив польської історичної тра­диції стали визначальним етапом у розвитку української історії і культури, системи освіти. Неможливо відкидати й роль князя А. Курбського, вплив його листування з Іваном IV Грозним (після втечі з Москви А. Курбський жив у князя Ю. Слуцького на Волині) на становлення політичних пріоритетів укра­їнської аристократії.

Важливо й те, що друковане слово прийшло в Україну із другої польської столиці — Кракова. За 83 роки до появи «Апостола» і «Євангелія учительно­го» І. Федорова видавець Ш. Фіоль надрукував кирилицею «Часословець» і «Осьмиглавник», причому за правилами української граматичної системи.

Бурхливе зростання кількості єзуїтських та протестантських навчальних закладів у містах України змусило частину православної шляхти протиставити їм освітні заклади, які виховували національно орієнтовані кадри, насамперед клерикальні. У 1576 р. князь К. Острозький заснував у своєму родовому маєтку школу для дітей, що наприкінці 70 — на початку 80-х років XVI ст. переросла в колегіум (деякі історики помилково називають школу Острозькою академією). У колегіумі існувала греко-латино-слов'янська тримовність. Цей навчальний заклад більше нагадував культурно-освітнє товариство, де, крім проведення релігійних та літературних диспутів, періодично навчали молодь основ деяких наук. Першим ректором був М. Смотрицький, вчителями працювали місцеві уродженці — як католики, так і православні, серед них були греки й українці. Після 1620 р. онука князя Ганна Ходкевич реорганізувала навчальний комп­лекс, перетворивши його на єзуїтський коледж.

Пожежа 1614 р. знищила братську школу під Старокиївською горою. Тоді 15 жовтня 1615 р. знатна міщанка Є. В. Гулевич-Лозко подарувала місту свою садибу на Подолі, дала кошти на будівництво монастиря і шкільного будинку для дітей з усіх верств населення, а 1645 p., незадовго до своєї смерті, збуду­вала приміщення для парафіян. Київське братство активізувало свою діяль­ність, здобувши право ставропігії, тобто безпосередньої протекції патріарха Константинополя. Після напівлегального відновлення патріархом Феофаном 1620 p. православної єпархії України й Білорусі (під шаленим тиском козацтва) значення Київського братства ще більше посилилось. У 1629 р. його офіцій­но визнав король Сигізмунд III. Активними провідниками ідей православ'я та національного духу стали такі діячі, як митрополит І. Борецький, юрист В. Борецький, архімандрит Києво-Печерського монастиря 3. Копистенський, інтелектуали М. Смотрицький і К. Сакович.

З 1628 p. архімандритом Києво-Печерського монастиря став П. Могила. Він організував на території монастиря школу, де навчання набуло не греко-слов'янської, а латино-польської спрямованості. Хоча така орієнтація збен­тежила ревнителів догматичного православ'я, П. Могила не відступив від на­міченого. Він добре розумів, до яких хибних наслідків у навчанні призводять консерватизм братських шкіл, застарілі педагогічні методи, уперте невизнання латинської мови в системі освіти (сам П. Могила закінчив єзуїтську академію у Вільно, за іншими даними — колегіум у Замості). Коли 1631 р. навчальний заклад П. Могили був схвалений патріархом, цькування архімандрита та його ста учнів посилилось, а козаки навіть погрожували йому смертю за використання в навчанні латинської й польської мов. Але завдяки гнучким дипломатичним маневрам П. Могилі вдалося нейтралізувати опонентів, і 1632 р. його школа злилася з братською школою на Подолі. 12 березня цього ж року в Каневі козачий гетьман І. Петражицький і представники січовиків підписали доку­мент, за яким вони запроваджували протекцію над Києво-Братським (Могилянським) колегіумом.

Хоча єзуїти, побоюючись конкуренції з боку колегіуму (перша єзуїтська школа на Подолі відкрилася 1620 p.), апелювали до польської влади з вимогою не передавати вищої освіти до рук місцевого населення, 1635 р. король Владислав IV узаконив Києво-Могилянський колегіум, відмовивши йому, однак, у праві називатися академією і заборонивши введення деяких навчальних дисциплін. За програмою Києво-Могилянського колегіуму працювала з 1634 р. школа у Вінниці (пізніше — у Гощі), з 1636 р. — у Кременці, С. Почасський організував навчальний заклад в Яссах. І все ж підкреслимо для порівняння: Оксфордський університет створено 1102 p., університети в Саламанці та Валенсії — на початку XIII ст., в Італії у 1245—1444 pp. відкрито дев'ять вищих шкіл, у Німеччині в 1476 р. було 13 уні­верситетів.

Навчання в колегіумі тривало п'ять років. Вивчалися грецька, латинська, польська, слов'янські мови, арифметика, катехізис, літургія, літературна тео­рія і практика, риторика, діалектика, логіка, етика, фізика, метафізика. Під­ручниками слугували праці таких авторів, як С. Полоцький, Ф. Прокопович, М. Сарбевський, Я. Кохановський, С. Твардовський, І. Гізель, С. Ожеховський, І. Конопович-Горбацький, вивчалися роботи Е. Роттердамського, Арістотеля. У старших класах домашні завдання не практикувались, зате щосуботи проходили диспути, а наприкінці курсу чи навчального року влаштовувалися публічні диспути латинською мовою. Кількість студентів колегіуму доходила до п'ятисот. Жили вони дуже бідно, нерідко навіть жебракували, оскільки бла­годійних пожертв на їхнє утримання завжди було обмаль.

Доводячи православному та уніатському духовенству необхідність широ­кого використання польської і грецької мов, П. Могила підкреслював: знання грецької та церковнослов'янської мов потребують релігійні церемонії, а ла­тини й польської — необхідні для підвищення політичної ваги та активності української еліти. У XVII ст. більшість освічених людей в Україні володіла, як правило, крім рідної мови, також польською, латинською, церковнослов'ян­ською.

Фактично завданням Києво-Могилянського колегіуму було засвоєння культурних стандартів Заходу, а не розробка оригінальних концепцій. Проте опосередковано навчання в ньому сприяло зростанню національної самосвідомості, відродженню пам'яті про минуле Русі. Сам П. Могила вважав, що коре­ні населення Київської Русі виходять від біблійного Яфета, а один із студентів назвав українців «нацією» князя Володимира Святого.

Принципово навчання в колегіумі ґрунтувалося на модернізованому філо­софському вченні Арістотеля та на богословських тезах Фоми Аквінського, і тому відзначалося схоластичним духом. Студентів не вчили самостійно мисли­ти, не в пошані був критичний підхід чи науково-дослідницький аналіз дже­рел, насаджувалася сліпа віра в церковні авторитети. Практично колегіум готу­вав лише вправних полемістів для захисту релігійних догматів, проповідників, майстрів складати панегіричні твори на основі надбань класиків минулих епох. Серед студентів вербувалися таємні та офіційні наглядачі (візітатори). Суд та розправу чинив ректор, широко застосовувалися тілесні покарання.

ПЕТРО МОГИЛА (1596—1647) — церковний і просвітницький діяч, письменник, митро­полит Київський і Галицький. Побудував систему східнохристиянської теології на раціо­нально-логічній основі, із використанням досягнень католицького віровчення. Навчався у Львівській братській школі, з 1612 р. — в університетах Польщі, Франції. В 30-річному віці П. Могила, блискучий офіцер польського війська, приймає чернецтво, а в 1627 р. стає архімандритом Києво-Печерської лаври. Його зусиллями 1631 р. при Лаврі створено пра­вославну школу, де система навчання була такою, як і в єзуїтських колегіумах. Об'єднав­ши влітку 1632 р. Лаврську та Києво-Подільську школи, він упровадив традиційну для Західної Європи систему навчання — вивчалися «сім вільних наук» (граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика). П. Могила умовив Владислава IV видати 1633 р. «Статті для заспокоєння руського народу». Цей юридич­ний документ узаконював рівні права католиків, право­славних та уніатів, дозволяв відкривати національні школи, друкарні. Православним віруючим повернули Со­фійський собор, Видубицький та Пустельно-Нікольський монастирі. У полеміці з юдаїзмом та католицизмом П. Мо­гила розробив власне трактування поновленого право­славного богослов'я, піднісши тим самим роль Києва як «другого Єрусалима» — центру європейської освіченості та богословської культури. Йому була близька ідея збли­ження Західної й Східної церков, не виключаючи. їхнього об'єднання на конфедеративній основі. Обстоюючи цю ідею, він листувався з папою римським.

На жаль, козацтво звинувачувало П. Могилу в шаленій «латинізації», загрожуючи нагодувати осетрів у Дніпрі вчителями з Києво-Могилянського колегіуму. Але ж у цьому колегіумі навчалися протягом XVII—XVIII ст. 14 майбутніх гетьманів України, включаючи І. Мазепу, П. Орлика, П. Полу­ботка, Д. Апостола, П. Дорошенка, І. Скоропадського, І. Виговського. Його вихованці займалися просвітництвом і місіонерством у багатьох слов'янських та західноєвропейських країнах, у Китаї та Персії. Відомими просвітителями були викладачі колегіуму: письменник Й. Борецький, філософи й письмен­ники І. Гізель, К. Сакович, Ф. Прокопович, філологи М. Смотрицький, В. Лащевський, С. Тодорський, математик і богослов І. Фальковський. До лику святих православної церкви були приєднані такі києво-могилянці, як Д. Туптало, І. Максимович, П. Конюшкевич, І. Кульчицький, І. Горленко, С. Кришталевський, Ф. Углицький, П. Величковський.

Філіали Києво-Могилянського колегіуму відкрилися до середини XVIII ст. у Вінниці, Гощі, Кременці, Чернігові, Бєлгороді, Харкові, Переяславці. У 1703— 1774 pp. 15 із 22 ректорів Московської Слов'яно-греко-латинської академії були випускниками київського колегіуму, 20 — із 27 професорів філософії.

Після смерті П. Могили Києво-Могилянський колегіум переживав гли­боку кризу, у Вінниці уніати взяли під свій контроль створений ним філіал. Під час пожежі 1654 р. згоріли Братський монастир і колегіум. Після спроби їх відновити 1657 р. І. Галятовським чергова пожежа 1665 р. знову знищила всі навчальні приміщення. Студенти (спудеї) уже вкотре залишилися «жаждны, гладны и хладны». Дещо поліпшилося їхнє становище 1672 p., коли вихова­нець колегіуму гетьман І. Самойлович надав своїй «alma mater» істотну мате­ріальну допомогу.

У другій половині XVI ст. зароджується нова література полемічного ха­рактеру, яку репрезентували такі автори, як Г. Смотрицький, М. Броневський, І. Потій, єзуїт П. Скарга та ін. Надзвичайною безкомпромісністю відзначалися праці І. Вишенського (бл. 1550 — після 1620). У них чітко простежується ідея байдужості до земних соціально-політичних вимірів життя, оцінка людського розуму як отрути, що губить душу. Філософ з півострова Афон в Егейському морі, українець за походженням, не бачив і не передбачав національної суб­станції¹ українського народу, проповідував егоцентризм, презирство до світ­ської культури, тому його ідеї вже тоді здавалися анахронізмом².

Субстанція — тут: основний складовий елемент, суть чого-небудь.

Анахронізм — тут: застарілі погляди, пережиток.

У результаті поступової полонізації зникли як стан українські магнати. Тому в XVII ст. українське суспільство втратило ту керівну й організуючу силу, яка була б у змозі зайнятися місцевим та державним управлінням. Замож­на українська шляхта теж значною мірою денаціоналізувалася, і близьким до мас залишалося лише дрібне шляхетство та частина білого й чорного духовен­ства. У цей період тривав процес об'єднання окремого прошарку аристократії з козацькою старшиною, і саме цей союз поклав початок найпослідовнішому захисту православ'я, національно-культурному та соціально-політичному від­родженню української нації.

Водночас виникли дві культури і два типи українського характеру: селян­ський та лицарський, козачий. Для носіїв першого з них головною, стрижне­вою ідеєю життя була віра в Божий захист, для других — захист віри, святих місць, презирство до земного, духовний аскетизм (але в дивовижному поєднан­ні з побутовим розгулом). Якщо для козацького світосприйняття найбільшою трагедією була смерть, то для селянського вона означала лише неминучий етап циклічного процесу буття.

Підсумовуючи сказане, відзначимо: тривале перебування українських зе­мель під владою Речі Посполитої призвело до того, що на початку XVII ст. українців на території Московської держави розглядали як іноземців, мова котрих була такою ж незрозумілою, як, скажімо, польська. З цієї причини спілкування московських дяків із Л. Зизанієм відбувалося 1627 р. через пере­кладача.

Литвин

2. Церковне і культурне життя України XIV — початку XVII ст.