Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
К-ра лит-пол. доби-з і.У..doc
Скачиваний:
78
Добавлен:
11.03.2016
Размер:
2.73 Mб
Скачать

VI. Запитання та завдання

  1. Простежте еволюцію матеріальної культури українського народу у XV - першій половині XVII ст.

  2. Якою мовою розмовляли українці у ХУ-ХУП ст.?

  3. Що ви знаєте про ідеї гуманізму та реформацію в Україні XVI - першої половини XVII ст.? Назвіть представників українсь­кого гуманізму.

  4. Дайте оцінку конфесійній боротьбі в Україні. Що ви знаєте про Брестську унію?

Борисенко

ЕТНІЧНА КОНСОЛІДАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНО-ДУХОВНЕ ПІДНЕСЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОСТІ У XV — ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVII СТ.

Населення й територія

Уніфікація мате­ріальної культури

Кристалізація нової на­ціональної свідомості

Зміни в національ­ній мові

Національно-духовне піднесен­ня

Реформаційний рух.

Братства

Кон­фесійна боротьба

Україна в уявленні іноземців

...

Уніфікація матеріальної культури. Етнічна консолідація українського народу проявлялася в уніфікації його матеріальної культури. Незважаючи на регіональні особливості, знаряддя праці та побутові речі населення, технологія ви­робництва різних товарів стають дедалі подібнішими одне до одного.

Найтиповішим орним знаряддям у лісостеповій і степо­вій зонах поступово стає плуг, багато в чому схожий на свого попередника домонгольського періоду. Він витіснив у лісові райони сохи, й рала, більш придатні для оранки піщаних і супіщаних ґрунтів. Поряд з косою-горбушею населення почало користуватися довгою косою, яку в Роси Називали литовкою. Колосові культури збирали серпами, "вигнуте лезо яких істотно, підвищувало продуктивність пра­ні женця. Зжате збіжжя Складалося в скирти та копи й після закінчення основних сільськогосподарських робіт молотилося ціпами. Перша згадка про них зустрічається у «Слові о полку Ігоревім». У різних регіонах ще існували .архаїчні сільськогосподарські знаряддя праці. Але вони не Визначали технічну озброєність-селянина. Зерно, як і ра­ніше, зберігалося в ямах, глиняних корчагах або дерев'яних кадовбах, що стояли в сінях чи коморах. Мололи пере­важно жорнами, у водяних млинах, аз XVII ст. і у вітряках.

Р' 3 сухопутного транспорту найбільш популярним був чотириколісний віз, відомий ще в докиївську добу. Проте із. Його конструкції сталися істотні зміни: з'явилися колеса зі. Складеними частинами, спицями, ободом і маточиною. Саме тоді українці сконструювали мажу — віз" для перевезення вантажів на далекі відстані. Взимку люди їздили саньми, в Карпатах—-і на волокушах. Для пересування по воді Користувалися стругами, дубасами, ладьями тощо, знаними *ще в Київській Русі. Але в XIV—XVI ст. українські майст­ри винайшли нові плавальні засоби — дуби й байдаки ' (чайки). Останні були добре пристосовані для плавання в різну погоду як річками, так і морем.

* Українське житло мало зрубну, стовпову чи каркасну Конструкцію, З XVI ст. замість староукраїнської назви «ізба» поширилася назва «хата». Дедалі більшало хат з димарями, хоча ще залишалося чимало курних. У внутріш­ньому плануванні житла зберігалися загальнослов'янські риси, але формувалися й національні особливості. Як правило, піч ставилася ліворуч або праворуч при вході, а по Діагоналі від неї розміщувалося покуття зі столом, лавами Й образами на стінах. Багаті хазяї споруджували сараї, комори, кухні, пекарні та інші господарські будівлі, а саме . Подвір'я огороджувалося плетеним з хмизу тином або парканом з дощок. Поселення мали одно-, дво-, трирядову, безсистемну чи гніздово-вуличну забудову. В багатьох містах, як писали очевидці, «кожен сідає як у лісі, кожному вольно будувати де хоче й як хоче».

Важливим компонентом матеріальної культури був на­родний одяг. На його формування визначальний вплив мали природно-географічне середовище, стан економіки та матеріальна спроможність сімей. Він відображав етнічну приналежність народу, його окремих етнічних груп й аку­мулював багатовіковий досвід людей. Народний одяг укра­їнців пізнього середньовіччя генетично пов'язувався з раннім періодом слов'янської культури і багато в чому був подібний до білоруського та російського. На його пошиття ішли тканини домашнього й зарубіжного виробництва -полотно, сукно, сатин, адамашка, атлас, оксамит, китайка тощо. Обов'язковим вбранням чоловіків і жінок були кошулі (рубашки, які вдягалися на сорочку й часто мали вишивку). Вони нагадували сорочки Середнього Подніпров'я VI—VII ст. З поясного жіночого одягу найпоширенішою була плахта, вбрання з двох зшитих до половини полот­нищ, які або вільно опускалися, або заправлялися за пояс. Міщанки носили також сукні та сукмани. Чоловіки вбира­лися в штани, які в різних регіонах називалися по-різному) гачами, портами, портяницями. Якщо на Подніпров'ї досить поширеними були шаровари, то в Східній Галичині, Північ­ній Буковині, Закарпатті та окремих місцях Полісся — вузькі, прикриті рубашками й підперезані ремінцем. Верх­ній одяг складався переважно з кожухів, сермягів, кепта­рів, жупанів і кунтушів. Чоловіки носили круглі баранячі або оксамитні шапки, баранячі шлики чи ковпаки із сукна, Найбільш популярним видом жіночого головного убору були рантух — довгий платок, що обмотував голову, брамка, рубок, тканиця, очіпок. Люди взувалися у черевики, чоботи, боти.

Найстабільнішим компонентом матеріальної культури була їжа, яка багато в чому нагадувала давньоукраїнську. .Щоденно українці вживали житній хліб, вівсяний кисіль, пшоняну кашу, а приблизно з XV ст. і звичний для наступ­них поколінь борщ. Досить поширеними не пізніше XVI ст. стали кваша, варене кисле тісто з житнього чи гречаного борошна. З м'ясних страв найуживанішою була варена, смажена чи інакше приготовлена свинина. Традиційною їжею українців стало сало. Не пізніше середини XVII от: люди навчилися робити ковбаси, багато різних овочевих страв, споживали рибу, солили капусту, огірки, пили узвар, квас, а з спиртних напоїв — пиво, мед, брагу, горілку.

...

Зміни в національній мові. Однією з головних ознак ет­носу є мова. Український етнос у цьому плані не стано­вив винятку. На XV сі, мовна ситуація на українських землях змінилася. Давньоукраїнська мова періоду Київської Русі-України збагатилася елементами національних говірок, частково увібрала в себе словниковий запас інших мов і стала загальновизнаною. Приблизно із середини XIII ст. вона перетворюється на староукраїнську й продов­жує розвиватися далі. Тривалий час староукраїнська, або, як тоді її називали, руська, мова функціонувала на двох, рівнях — розмовному і книжному. Бонн мали між собою суттєві відмінності. Розмовна мова використовувалася пе­реважно в побуті простого люду, книжна — в літературі, церковних справах, спілкуванні привілейованих-верств на­селення. З часом народна говірка щодалі активніше про­никала в книжну (церковнослов'янську) мову, ламаючи її закостенілість і певну відособленість від народного мов­ного середовища.

Офіційною мовою Великого князівства Литовського вва­жалася руська мова. У збірнику законів 1565 р. було за­писано, що «писарь меський, по-руськи маєть літерами і словами руськими всі листи і позови писати». Руська мова існувала у двох варіантах — північному (білоруському) й південному (українському). Нею писалися законодавчі акти, розпорядження, судові присуди, листи до україн­ських магнатів, що стосувалися місцевих справ..

Не пізніше першої половини XV ст. староукраїнська й старобілоруська мови починають розвиватися самостійно, хоч при цьому і продовжували зберігати чимало загально­слов'янських подібностей. Жива, розмовна мова-починає активніше витісняти з ужитку церковнослов'янську. Роз­ширюється сфера її використання, Найзнаменитішою поді­єю у мовному житті стала поява книг українською мовою, Найтиповішою з них вважається Пересопницьке євангеліє, переклад якого був здійснений у 1556—1561 рр. У ньому чітко виявлені фонетичні, граматичні, лексичні риси живої народної української мови XVI ст., Виходили й інші ана­логічні видання. Розвиткові української мови сприяли прийняті під тиском української знаті Люблінським сей­мом 1569 р. положення про її застосування в польському діловодстві.

Українська мова XVI — першої половини XVII ст. на­була чіткішого загальнонаціонального характеру й пере­творилася на визначальний фактор етнічного розвитку населення України на новому історичному етапі. Дедалі більше офіційних осіб зарубіжних країн і мандрівників розуміли її відмінність від мов інших слов'янських наро­дів. Це визнавали, зокрема, у XVII ст. шведський посол Готрад Веллінг, мандрівники італієць Божо, німець Вердум, турок Євлія Челебі та ін.

Національно-духовне піднесення. Національно-духовне життя українського народу зазнавало помітних впливів різноманітних факторів. Серед них чільне місце належало Політиці офіційних властей щодо народу, який населяв ук­раїнські землі. Уряд Великого князівства Литовського Загалом займав у цьому відношенні толерантну позицію, І Не перешкоджаючи руському населенню у розвиткові національних особливостей.

Значний вплив на національно-духовне піднесення української народності справили ідеї Гуманізму та Рефор­мації. Всупереч світоглядній системі середньовічного су­спільства, в основі якої був бог, гуманісти переносять увагу безпосередньо на людину, її місце в сьогобічному світі. Людське щастя гуманісти вбачали в особистій сво­боді й освіченості людини, справедливому устрої суспіль­ства. Одночасно пробуджується інтерес до рідної мови, культури, історії, з'являється гостра потреба в освіті та наукових знаннях.

Гуманістичні ідеї та тенденції проникають і в Україну, їхніми носіями стали насамперед ті українські інтелекту­али, які здобули освіту в польських та західноєвропей­ських університетах. У Сорбонському університеті в 1353 р. підвищували освіту магістр Петро Кордован і його «това­риші з Рутенії», вчилися у 1369 р. Іван «з Рутенії», у 1397 р.— Герман Вілевич «рутенської нації з Києва» та ін. З XV ст. при Краківському та Празькому університетах існували спеціальні бурси (гуртожитки) для студентів з України. Тільки в одному Краківському університеті в 1510—1560 рр. дістали освіту 352, а протягом ХУ-ХУ! ст.— 800 вихідців з України. Вчилися вони також у Болонському, Падуанському, Базельському (Італія), Гей­дельберзькому, Лейденському (Німеччина) та інших уні­верситетах. Абсолютна більшість випускників західноєвро­пейських університетів повернулася на Батьківщину, несу­чи з собою ідеї Гуманізму й Реформації. Чимало їх стало вчителями, поетами, визначними громадськими й політич­ними діячами.

Частина українських студентів залишалася працювати в Західній1 Європі, й деякі з них. стали видатними пред­ставниками західноєвропейської гуманістичної культури.

Серед них одне з помітних місць по праву належить Юрію Котермаку (бл. 1450—1494), більш знаному як Юрій Дрогобич. Син українського ремісника і Дрогобича після закінчення Краківського і Болонського університетів послідовно здобув звання бакалавра, магіст­ра і, нарешті, доктора філософії та медицини, Викладай у Болонському університеті й одночасно був його ректором. За великий внесок у національну культуру дістав титул довічного громадянина Болоньї. Своїми працями, енцик­лопедичними знаннями з астрономії, філософії, математики Дрогобич став на рівень з іншими гуманістами. Він є пер­шим українським автором друкованої книги, що побачили світ в Італії.

Павло Русин з Кросна (п. бл. 1517) деякий час працював у Німеччині та Угорщині. Викладав римську лі­тературу в Краківському університеті, де очолював поетич­ний гурток краківської молоді. Своєю діяльністю справив помітний вплив на формування плеяди відомих латиномовних поетів Польщі, започаткував гуманістичний напрям в польській та власне українській поезіях. Характерно, що, перебуваючи за межами України, Русин завжди підкрес­лював своє русинське походження, тим самим пропагуючи інтелектуальну силу свого народу.

Уродженець с. Оріхівців з-під Перемишля Станіслав Оріховський (1513—1566) почерпнув різно­манітні знання в Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському й Болонському університетах. Біль­шу частину життя прожив в Італії, але слава про нього поширилася по всій Європі. Праці Оріховського з філосо­фії, історії, публіцистичні твори й промови добре знали в Польщі, Угорщині, Франції, Німеччині, Італії та інших країнах. Особливо прославився він своїми промовами про­ти турецько-татарської агресії. Оріховського вважали неперевершеним оратором і прозвали українським Демосфеном. Він пишався своїм «рутенським» походженням і зав­жди підкреслював це у виступах.

Відомі й інші яскраві постаті гуманістів українського походження, які своєю діяльністю збагачували європей­ську культуру, примножували досягнення гуманізму епохи Відродження й тим самим звеличували свою Батьківщину в очах європейської громадськості.

Під впливом загальнослов'янського Відродження при­близно з XV ст. викристалізовуються національні особли­вості української культури. Зароджується національний епос у формі історичних пісень і дум. Він базувався на місцевих традиціях південних слов'ян попередніх століть і епох. В усній народній творчості відбивалися як загально­людські моральні цінності, так і ті пекучі проблеми, що стояли перед українським етносом. Серед них чільне місце займала боротьба проти турецько-татарської агресії. Головною особою в народній героїчній поезії виступав козак, патріот, непереможний в бою і поєдинку, в степу на полі і в турецькому полоні. Такими героями ставали в піс­не і думах Байда, Мамай, Самійло Кішка, Федір Безрідний та багато інших. Разом з тим народна творчість засуджувала порушення громадянської й родинної моралей, одночасно прославляла почуття патріотизму, вірності православній вірі й обов'язку перед своїм народом.

Приблизно у. другій половині XVI ст. зародилася нова українська література. Вона увібрала в себе кращі традиції Київської Русі-України та ідеї Відродження й Реформації, що й визначило її наступний розвиток. Найяскра­вішого сторінкою літературного життя України стала полемічна література. Відродившись у відповідь на «провадження католицизму й уніатства, вона наприкінці VI ст. почала бурхливо розвиватися. Боротьба велася між Католиками й уніатами, з одного боку, та православни­ми— з іншого, й мала довести переваги своєї віри. Пер­ший ректор Острозької школи Ге р а сим Смотрицький став одночасно й автором першого друкованого полемічного твору «Ключ царства небесного» (1587), в якому висміював папу римського і єзуїтів, відстоював право українського народу на православну віру. В свою чергу, пристрасний єзуїт Петро Скарга у книзі «На захист Брест­ської унії» (1597) захищав об'єднання католицької й пра­вославної церков, доводив благодійність цього історичного акту для православного люду. Навпаки, острозький шлях­тич Марцін Бронєвський (Христофор Філалет) в «Апокрисисі». польською (1597) й українською (1598) мовами залишав правомірність рішень Брестського собору православної церкви 1596 р. і засуджував унію.

Найяскравішою постаттю серед греко-католицьких полемістів став один із засновників уніатської церкви в Україні Іпатій Потій.

В своєму творі українською мовою «Антиапокрисис» (1599) він гостро полемізує з Бронєвським. А невідомий автор, що друкувався під псевдонімом (лірик Острозький, у трактаті «Пересторога» (1605) робив наголос на егоїстичних мотивах греко-католицьких єпископів при реорганізації церков.

Завзятістю й безкомпромісністю .відзначалися полемічні твори Івана Вишенського. У своїх посланнях з Афону (п-ов у Егейському морі в Греції) кінця XVI — початку XVII ст. він різко критикував суспільний лад Речі Посполитої, виступав проти покатоличення й ополячені і ч українського народу, відстоював рівноправність людини перед богом і законом. Вишенський написав не так вже її багато праць, але вони справили значний вплив на сучас­ників. Значний резонанс мали також полемічні твори Мелетія Смотрицького, Стефана Зизанія, Захарії Копистенського та ін. Полемічна література позитивно впливала на розвиток національної свідомості українського етносу, його виділення зі слов'янського загалу.

Духовній консолідації народу сприяло винайдення й по­ширення друкарства. Через друковані видання населення різних земель знайомилося з останніми досягнення­ми суспільно-політичної й наукової думки, відчувало при­належність до одного етносу. І чим більше видавалося книг, тим сильнішим був їхній вплив на уми та свідомість людей. Першу відому нам друкарню у 1573 р. відкрив у Львові втікач з Москви Іван Федоров. Пізніше дру­карні з'явилися в Острозі, Стрятині (поблизу Рогатина), Крилосі (поблизу Галича), в Києво-Печерській лаврі м. Києва та інших містах. Всього у 1574—1648 рр. їх на­лічувалося понад 20, Навколо друкарень зосереджувалися кращі інтелектуальні сили, які готували й видавали на­вчальні посібники, біблії, книги церковного та полемічного змісту. У виданнях поряд з церковнослов'янською дедалі частіше використовувалася українська мова, що робило їх доступнішими для широких верств населення.

Важливі зрушення відбулись у літописанні. На зміну стислим літописним оповіданням приходять щорічні записи про найважливіші події та явища. У такому ж ключі в Густинському літописі викладено історію України з часів Київської Русі-України до 1597 р. можливого автора Копистенського. Твір складено між 3623—1637 рр. У тексті зроблено посилання на староукраїнські, польські, литовські, візантійські та інші літописи й хроніки, що на­дало праці ґрунтовного наукового характеру. Багатьма фактами й подіями насичені Львівський літопис (1498— 1649) та Острозький літописець (1500-1636).

В Острозькій та Львівській братських школах вперше на українських землях у другій половині XVI ст. з'явився шкільний театр. Пізніше такі театри почали працювати і в інших навчальних закладах, залучаючи широ­кі кола людей до духовних надбань людства. Театральні дійства відбувалися у вигляді декламацій і діалогів. Не пізніше другої половини XVI ст. виник вертепні: її театр, Відома вертепна скринька зроблена місцевими майстрами у Ставищах 1591 р. Вертепний театр був над­звичайно популярним серед народу і майже в незмінному Вигляді проіснував до 30-х років XX ст.

З другої половини XVI ст. почався новий етап у розвит­ку української музики. Серед населення поширюється му­зична освіта, з'являються нові музичні осередки. Започат­ковуються багатоголосий спів з нот без музичного супроводу, а також різновид нотнолінійного письма, що дістав назву «київські знамена». У 3578 р. в Кам'янці виник пер­ший музичний цех — професійне об'єднання для захисту своїх інтересів. Українські наспіви й танці стають модними у Західній Європі. Мелодії гопака й козачка часто звучали при дворах і на весіллях королів та інших європей­ських вельмож. Відомий виконавець Себастьян з Фельшима (під Перемишлем) вважається «батьком» польської [музики.

Реформаційний рух. Братства. Реформаційний рух почався на українських землях тоді, коли в Західній Європі [після рішення Тридентського собору у Ватикані 1545— [1563 рр. розгорнувся наступ контрреформації. Ідеї реформації були спрямовані проти основ феодального ладу, засилля церковників у суспільному житті й на підпорядку­вання церкви світським властям.

Боротьба з контрреформацією і визначала найбільшу особливість суспільного життя України другої половини XVI—першої половини XVII ст. Одним з проявів цього руху стала діяльність кальвіністів, які дотримувалися про­тестантської віри. Основу кальвінізму становило вчення про «абсолютне напередвизначення» богом долі людини. >3а ним одні люди були приречені на вічне блаженство, [Інші — на вічні муки й поневіряння. Кальвіністи відстоювали тезу про те, що успіхи в практичній діяльності та [особистому житті є доказом «богообраності» людини. Таке [вчення ідеологічно обґрунтовувало підприємницьку діяль­ність шляхти й тому було нею з радістю прийняте. Родини Воловичів, Сапєг, Ходкєвичів, Радзивіллів та інших магна­тів перейшли у кальвінізм і пропагували його у своїх маєтках., Поширювалися протестантські варіанти Біблії та релігійних проповідей, з' яких робилися переклади на укра­їнську мову. Однак протестантські ідеї не знайшли відгуку серед селянства й почали поволі вщухати. На початок 1 XVII ст. більшість феодалів-відступників повернулася до Католицької віри. Значні успіхи мала контрреформа і в бо­ротьбі з радикальною течією в антитринітаристському русі ; (відкидала догму про троїстість бога). Переслідувалися І також представники поміркованого крила антитринітаризму, соціани, які піддавали критиці церковні догми й відстоювали свободу совісті людини як головну умову її ду­ховного вдосконалення.

Найбільша заслуга в національно-культурному підне­сенні кінця XVI — початку XVII ст. належала братст­вам. Вони увібрали в себе кращі традиції давньоруських братчин та організаційні елементи цехів і гільдій і най­повніше відображали інтереси міщанства та інших верст населення. Наприкінці 1585 р. оформилося Успенське братство у Львові, Рогатині та Красноставі (1589), Бресті та Городку (1591), Комарні (1592), Києві (1615), Луцьку (і617), а також у ряді менших міст та містечок. Засновниками братств у Львові стали міщани, у Луцьку й Києві поряд з ними активну роль відігравало духовенство та шляхта. Київська шляхтянка Гальшка Гулевичівна пода­рувала братству свій маєток під школу й шпиталь. Органі­заційну роботу по створенню братства виконали ченці Захарія Копистенський, Тарас Земка, Курцевич-Булига. Ко­лективним його членом стало Військо Запорізьке на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним, Братства існували на членські внески братчиків і добровільні по­жертвування православних шляхтичів, церковників і міщан.

Українські братства виступали проти засилля духовен­ства в суспільному житті, за право міських громад братії участь в управлінні церковними справами й контролі, за ді­яльністю єпископів. Львівські братчики активно проти­діяли намаганням Львівського православного єпископа Гедеона Балабана підкорити собі товариство й обмежити доступ міщан до освіти. У 1598 р. вони вийшли з-під вла­ди єпископа й домоглися участі в призначенні й зміщенні священиків. Але боротьба на цьому не припинилася й три­вала до 1602 р., коли Балабан був змушений визнати брат­ський статут і відмовитися від наміру передати єпархію у спадок своєму племінникові. Братство протестувало протії обмеження прав православних ремісників вступати до цехів, тяжкого становища міщан і закликало до єднання а боротьбі за існування українського народу. Таку саму бо­ротьбу вели Рогатинське, Городоцьке та інші братства, по­ступово відвойовуючи у духовенства дедалі більше пози­цій у суспільному житті.

Братства підтримували між собою тісний зв'язок і на­магалися поширити ідеї на інші регіони, для чого обмінює валися статутами й виряджали до інших міст кращих про­повідників. У 1593 р, до Вільно відправилися один з орга­нізаторів Львівського братства Юрій Рогатинець та його визначний ідеолог вчитель Стефан Зизаній. Рогатинець незабаром повернувся до Львова, а Зизаній повів, як писали учасники, «запеклу й велику війну з римчанами (католи­ками.— Авт.)». Незважаючи на королівські та єпископські заборони, Зизаній продовжував ідеологічну боротьбу з католиками до 1599 р,

Значний внесок зробили братства і в розвій українсько­го шкільництва, яке об'єктивно протистояло лінії властей і на покатоличення українського народу. Основоположним .принципом в освітній діяльності братств стала теза, що з науки «все доброє приходить», а занедбання її викликає внеряд і все зло». Хоча навчальні заклади існували й до цього, але з появою братських шкіл підвищується рівень викладання й поглиблюється зв'язок освіти з національним життям. Вже перша львівська братська школа, від­крита наприкінці 1585 р., мала елементи вищої освіти. Школа мала всестановий характер, у ній вчилися діти як за­можних, так і бідних батьків, сироти. Хоч школа і на­зивалася греко-слов'янською, але навчання у ній зводило­ся, за тодішнім виразом, до «українських студій», що ви­значало її національно-освітній характер. У 1615 р. на кошти Гальшки Гулевичівни відкрилася братська школа у Києві. До її організації чимало праці й хисту доклали пер­ший ректор Іов Борецький, а в 1620—1624 рр.— Касіян Сакович. Архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Мо­гила визнавав надзвичайно високий авторитет братської школи й після свого вступу до братства та відкриття шко­ли при Києво-Печерській лаврі об'єднав їх у 1632 р. в ки­ївську колегію, Так українські братства започаткували ви­щу освіту в Україні.

Конфесійна боротьба. У XVI ст. дедалі більша кількість православної шляхти та магнатів переходила в католицизм 1 ополячувалася. Одні робили це за покликом душі, інші під тиском. Загострилася конфесійна боротьба, яка часто набирала насильницьких дій, у тому числі фізичних роз­прав з неугодними. Католицьке віросповідання стало офі­ційною релігією на всіх землях Речі Посполитої й всіляко підтримувалося властями.

Головною метою правлячих кіл у конфесійній справі стало покатоличення українського населення й підпоряд­кування православної церкви Ватикану. Після Тридентського собору в конфесійну боротьбу активно втрутився орден єзуїтів. З'явившися в Польщі в 1566 р., єзуїти поши­рили свою .діяльність і в Україні. Для досягнення мети, або, як було записано в настановах ордену, «для збільшен­ня, слави божої» єзуїти не гребували нічим. Разом з тим вони організували мережу єзуїтських шкіл, де виховували українську молодь в єзуїтському дусі. Школи мали висо­кокваліфікованих учителів, які давали вихованцям ґрун­товну освіту й особливо вміння дискутувати. Єзуїтські заклади закінчило чимало видатних громадських діячів, і не всі вони стали переконаними католиками чи єзуїтами.

Незабаром після появи в Україні єзуїти почали пропа­гувати ідею об'єднання православної та католицької цер­ков. Вона знайшла широку підтримку серед католиків і частини православних ієрархів, які коливалися у своєму виборі, але заради зміцнення власних позицій ішли на компроміс з католицькою церквою. В 1695 р. православні єпископи (володимирський Іпатій Потій і луцький Кирило Терлецький) почали таємні переговори з польським коро­лем Сигізмундом III і римським папою про унію католиць­кої й православної церков. У зверненні до папи вони по­годжувалися визнати верховенство Ватикану, догматів католицизму й одночасно просили зберегти церковну обряд­ність та церковнослов'янську мову в богослужінні, зрівня­ти уніатів у правах з католиками. 6—10 жовтня 1,596 р. у Бресті відбувся собор для прийняття унії. З самого по­чатку він розколовся на православний і уніатський. Пра­вославний — відкинув унію, уніатський — прийняв її. Від­повідну грамоту підписали митрополит, п'ять єпископів і , три архімандрити. Уніатський собор визнав владу паші римського й догмати католицької церкви,, зберіг право­славні обряди й церковнослов'янську мову в богослужінні. Уніати діставали великі привілеї — церковники звільняли­ся від податків, шляхтичам відкривався доступ до держав­них посад, міщани зрівнювалися в професійних правах з католиками.

Православна релігія була поставлена у складні умовах. Православні ієрархи замінювалися уніатськими, у мона­стирів відбиралися маєтності, а самі вони перетворювали­ся на уніатські. Православні купці, ремісники та шляхти­чі обмежувалися в правах. Проти Брестської церковної унії виступили православне духовенство, частина право­славної шляхти, магнат Костянтин Острозький і просте на­селення. Якщо шляхта й духовенство діяли,, переважно шляхом скарг, прохань, відстоювань своїх прав на сейми­ках, то прості віруючі вдавалися до активного опору пока­толиченню. Київські міщани у 1599 р. не впустили до міста призначеного польським королем архімандритом Києво-Печерської лаври Потія. У 1618 р. втопили в Дніпрі на­місника уніатського митрополита Антонія Грековича. Виступи православного населення проти уніатського духо­венства відбувалися пізніше й в інших містах.

Тим часом в Україні визрівала думка про самовільне, відновлення православної церкви. У 1620 р. були обрані православні владики, з чим влада мусила примиритися, щоб дещо зняти конфесійну напругу. Але зробити це не пощастило. Церковна боротьба переросла на визвольну й загрожувала існуванню польсько-шляхетської влади в Україні. Під тиском конфесійно-визвольного руху поль­ський король Владислав у 1632 р. затвердив «Статті для заспокоєння руського народу», які офіційно визнали існу­вання православної церкви. їй поверталася частина захопленого майна, поряд з уніатськими дозволялися православні єпархії. При цьому польський уряд мав широкі можли­вості впливати на обрання православних митрополитів. Одні з них виявилися угодовцями й не залишили помітного сліду в історії православ'я. Інші сприяли розвитку україн­ської національної культури й православної віри. Серед них найпомітніше місце займав києво-печерський архі­мандрит, а з 1632 р. митрополит київський і галицький Петро Могила. Він виступав проти унії, домагався повернення православній церкві Видубицького монастиря, Софійського собору в Києві, інших монастирів та маєтностей, сприяв письменникам і художникам, розвиткові книго­друкування та освіти, писав полемічні твори проти унії. Однак попри всі дії патріотично настроєної української громадськості наступ уніатства на релігійно-національні права українського народу не припинявся.

Середницька. 8 клас.

ЦЕРКОВНЕ ЖИТТЯ

1299 р. — після зруйнування Києва монголо-татарами (1240 р.) київські митрополити перебралися до Владимира на Клязьмі.

1303 р. — Галицько-Волинські правителі домоглися ство­рення окремої Галицької митрополії.

1347 р. — було оголошено про скасування Галицької митрополії, що викликало обурення серед православних.

1371 р, — Галицьку митрополію було відновлено польсь­ким королем, з огляду на велике обурення серед наро­дних мас її скасуванням.

1448 р„ — собор у Москві без порозуміння з константино­польським патріархом, який доти висвячував митропо­литів, обрав свого митрополита. Так було започаткова­но незалежну Московську церкву.

1458 р. — відновлено Київську митрополію.

На київського митрополита висвячено грека Григорія. Київська митрополія охоплювала всі українські (разом із Галичиною) та білоруські землі й підпорядковувалася константинопольському патріархові. Друга половина XVI ст. — ця залежність Київської митрополії від константинопольського патріарха ослабла й перетворилася на просту формальність: патріарх давав своє благословіння митрополитові, якого обирав король за рекомендацією "князів і панів грець­кого закону."

Митрополит мав титул "Київського і всієї Русі", а з XVI ст. — "Київського, Галицького і всієї Русі". У Великому князівстві Литовському православна віра попервах стала панівною, але згодом занепала.

Занепадання православної віри почалося:

• за Ягайла, який прийняв католицьку віру;

• після Городельської унії 1413 р., коли великі привілеї дістали католики;

• після Люблінської унії (1569 р.), коли почалося ополячення й окатоличення українського населення;

• Головним знаряддям наступу католицизму став орден

єзуїтів, який поширив свій вплив на українські землі, що були під владою Польщі. Католицькі колегіуми було відкрито у Львові, Кам'янці-Подільському, Луцьку, Острозі, Фастові та інших містах. Православна церква втрачала свій вплив. Багато українських магнатів і шляхти, прагнучи посад, привілеїв, багатства, переходили в католицьку віру.

1582 р. — папа Григорій VIII провів календарну реформу, яка розвела у часі релігійні свята католиків та православних. Католики-феодали почали порушувати релігійні традиції українців.

БЕРЕСТЕЙСЬКА ЦЕРКОВНА УНІЯ 1596 р.

Люблінська унія зумовила загострення релігійних про­блем. Широкі верстви українського населення — селянство, міщани, частина дрібної та середньої шляхти — чинили опір окатоличенню і захищали православну віру.

Поліпшенню ситуації мала сприяти церковна унія.

Православне духовенство хотіло:

• щоб унія з римо-католицькою церквою була основою національного самозбереження українського народу;

• протидією переходу українців до католицизму.

1595 р. — у Кракові відбулася нарада за участю правос­лавних єпископів Кирила Терлецького, Іпатія Потія і се­наторів — католиків, де було вироблено умови унії,

1595 р. — єпископів-прихильників унії прийняв папа Климент VIII і урочисто схвалив унію.

1596 р. — у Бресті (Бересті) було скликано церковний собор (з'їзд прихильників унії), де ухвалено таке:

1. Проголошено унію православної церкви з католицькою.

2. Своїм главою уніати визнали папу римського, але збе­регли в уніатській церкві слов'янську мову та обряди православної церкви.

3. Уніатське духовенство отримувало від польських королів грамоти на володіння землями й селянами.

4. Уніатське духовенство, як католицьке, звільнялося від сплати податків.

5. Уніатська шляхта нарівні з католицькою могла претен­дувати на державні посади.

6. Польський уряд оголосив унію обов'язковою для всіх православних Речі Посполитої.

ПРОТИ УНП ВИСТУПИЛИ:

1. Інша частина православного духовенства зібрала свій со­бор, на якому засудила унію і прокляла її прихильників.

2. Громадський рух в Україні проти уніатства очолили князь Костянтин Острозький, який раніше виступав за єдність церков, а не за підпорядкування православної церкви католицькій.

3. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, який постійно підтримував православну віру.

4. Більшість народних рухів і повстань відбувалися під гас­лами боротьби проти католицизму та унії.

НАСЛІДКИ УНІЇ:

1. Українці були розділені між кількома церквами.

2. Релігійні протиріччя ще більше загострилися.

3. Почався масовий наступ на православну церкву.

4. Унія насаджувалася силою, православні церковні маєт­ності передавалися уніатам.

5. Розширилася сфера впливу Ватикану на Схід.

6. Значно зросли церковні володіння Ватикану.

7. З моменту свого утворення греко-католицька церква потрапила у складне становище, оскільки:

• католицька церква не сприймала уніатів як повноправних членів римо-католицької віри;

• більшість українського населення ставилася до неї як до чужої, що зрадила "батьківську" віру.

ЗНАЧЕННЯ УНІІ:

В умовах чужоземної окупації українських земель, національного й релігійно-церковного гноблення унія виправдала себе для збереження національної самобут­ності українського народу.

2. Унія стала засобом захисту української мови як важливої національної ознаки.

3. Унія створила передумови для появи національної інтелігенції.

ЦЕРКОВНЕ ЖИТТЯ НАПРИКІНЦІ XVI — У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVII ст.

ВПЛИВ БЕРЕСТЕЙСЬКОЇ УНІЇ НА РОЗВИТОК ЦЕРКОВНОГО ЖИТТЯ В УКРАЇНІ

1. Після Берестейського собору 1596 р. православне духо­венство, братства, міщани намагалися вплинути на ко­роля і сейм Речі Посполитої, щоби скасувати унію і не ламати церковних традицій в Україні. Але їхні зусилля виявилися марними.

2. Після Берестейської унії релігійне роз'єднання народу значно послаблювало боротьбу проти уніатської церкви.

3. На початку XVII ст. в Україні вже не було жодного православного єпископа, хоча, більшість населення до­тримувалася православної віри.

4. Уніатська церква була в принизливому становищі, бо поляки до неї ставилися зневажливо.

Українська шляхта, магнати почали переходити в като­лицьку віру.

5. Міжконфесійна боротьба загострилася після того, коли на захист православної церкви піднялось козацтво. Саме на козаків покладалася православна церква у своїх подаль­ших діях проти унії та католицизму.

6. Наступові католицизму, унії протистояли братства, які пожвавили свою діяльність наприкінці XVI — на почат­ку XVII ст.

ВІДНОВЛЕННЯ ПРАВОСЛАВНОЇ ІЄРАРХІЇ

1620 р. — за допомоги Петра Сагайдачного в Києві було поновлено православну ієрархію.

Єрусалимський патріарх Феофан, який проїжджав через Київ, повертаючись із Москви, висвятив шістьох правос­лавних єпископів і митрополита, яким став ректор Київської братської школи Йов Борецький.

Йов Борецький — високоосвічена людина, знавець ба­гатьох мов.

Навчався в Острозькій школі, а згодом у Краківському університеті. Був активним борцем за православну віру.

Митрополит Йов Борецький написав трактат "Протес­тація" (1621 р.), в якому обстоював право православного населення на свою віру і церкву, засуджував запровадження унії насильницькими методами і виступав проти утисків православних у Речі Посполитій. Він постійно виступав перед народом, закликаючи його до боротьби проти унії, проти католицизму. Часто виступав перед козаками, вважа­ючи їх оборонцями православної віри.

Польський уряд розцінив відновлення митрополії як державний злочин, а патріарха, митрополита і єпископів оголосив зрадниками. Проти них готувалися репресії, але війна Речі Посполитої з Туреччиною 1620 р. перешкодила їх здійсненню.

Перед смертю Йов Борецький написав духовний заповіт, в якому все своє майно заповів православній церкві в Києві. Помер 12 березня 1631 р.

ПЕТРО МОГИЛА (1596—1647)

Петро Могила — видатний церковний і культурний діяч, палкий захисник православної віри, людина з велики­ми організаторськими здібностями, високоосвічений, видат­ний вчений свого часу, просвітитель.

Походив із славного старовинного роду, син молдавсь­кого воєводи, навчався у Львівській братській школі, зго­дом у Парижі, здобув блискучу європейську освіту.

Сім'я Могил дотримувалася православної віри.

Служив у польському війську, брав участь у Хотинській війні, згодом постригся в ченці.

У 1627 році став архімандритом Києво-Печерської лаври. Петро Могила був рішучим противником церковної унії, дбав про піднесення авторитету православної церкви та піднесення традицій православ'я.

Він домігся повернення православній церкві від уніатів Софійського собору в Києві, Києво-Видубицького монасти­ря та деяких інших церков і монастирів. Дбав про освіту, культуру, реставрував ряд храмів.

1631 р. — Петро Могила заснував при Києво-Печерській лаврі школу.

1632 р. — ця школа була об'єднана з Київською братською школою і дістала назву Києво-Могилянської колегії. Не­забаром стала вищим навчальним закладом України — Києво-Могилянською академією. Щорічно у стінах ака­демії навчалося 2 тис. студентів, і вона стала науковим і духовним центром слов'янського світу.

У 1992 р. цей навчальний заклад було відроджено.

Петро Могила, ставши митрополитом, провів реформу православної церкви.

ЦЕРКОВНІ РЕФОРМИ ПЕТРА МОГИЛИ

1. 1640 р. — церковний собор у Києві затвердив перший православний катехізис.

Катехізис (повчання) — це стислий виклад християнсь­кого віровчення у формі запитань і відповідей.

2. 1646 р. — було надруковано виправлений "Требник" із правилами всіх церковних обрядів.

3. Було запроваджено посади митрополичих намісників,

4. Петро Могила створив церковний суд — консисторії.

5. Зміцнив матеріальну базу митрополії.

6. Під його управлінням було зосереджено великі земельні володіння.

7. Засновував школи, в яких вивчали основи релігії.

8. Дбав про високий рівень освіти. У школах вивчали мови (латину, грецьку, польську).

9. Петро Могила все робив щодо створення умов для ви­ховання освіченого духовенства, проповідників, письменників-полемістів.

10. Дбав, щоб освіту нести в народ, велика його роль як просвітителя.

12 грудня 1996 р. Петро Могила за заслуги перед Укра­їнською православною церквою був канонізований — визнаний святим.

ВИСНОВКИ

1. Українська православна церква протягом 65 років, од 1620 р. по 1685 р., вела самостійне духовне життя.

2. Вона рішуче виступала проти унії з католицькою церк­вою і не допускала над собою зверхності.

3. Реформи церкви переносили на український ґрунт західноєвропейські зразки духовного життя.

4. Церква духовно підтримувала боротьбу українського на­роду за незалежність і власну державність.

5. Церковна реформа сприяла відродженню православної церкви та перетворенню Києва на релігійний і культур­но-політичний центр українського народу.

РЕФОРМАЦІЙНІ РУХИ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

Від початку XVI ст. Західна Європа переживала великі зміни в релігійному житті, викликані Реформацією, що по­чалася в Німеччині.

Реформаційний, або протестантський, рух — це соціаль­но-політичний рух XVI — XVII ст., що охопив багато країн Європи та був спрямований проти засилля католиць­кої церкви.

Ця течія започаткувала новий напрям християнського вчення — протестантизм.

Протестантська церква проголошувала свою неза­лежність від влади папи римського.

В Україні стало багато прихильників протестантської церкви, особливо серед панів і шляхти, поширювалися різні віровчення і секти.

1. Кальвінізм — протестантська релігійна течія, ідеологом якої був Ж. Кальвін. Він проповідував необхідність де­шевої церкви, а також поміркованість, економію, підприємництво в особистому житті людини.

2. Аріанство — течія у християнстві, засновником якої був александрійський священик Арій (IV ст. н. є.). Аріанство заперечувало єдиносутність Бога — Отця і Бога — Сина (Христа), вважаючи останнього творінням Бога — Отця і отже, нижчим за нього.

3. У VI—VIII ст. це вчення дещо змінилося і дістало нову назву — социніанство (від імені засновника Ф. Социна). Социніани не визнавали:

• вчення про Святу Трійцю (Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух святий);

• проголошували Христа людиною, а не Богом;

• обстоювали свободу совісті.

В Україні социніанство було поширене в Чернігові, Хмільнику, Проскурові, Києві та ін.

Наприкінці XVII ст„ социніанське віросповідування в Речі Посполитій було заборонене.

Всі реформаційні рухи в Україні зароджувалися на основі морально-побутового занепаду церковної ієрархії.

КОНТРРЕФОРМАЦШНІ РУХИ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

Контрреформаційні рухи — намагання провести реформи всередині католицької церкви, щоби піднести її роль і вплив, підірвані реформацією.

Велику роль у цьому аспекті відіграв орден єзуїтів (дослівно "Товариство Ісуса"). Був заснований у 1534 р., офіційно затверджений папою Павлом III у 1540 р.

Його мета — зміцнення позицій католицької церкви, влади папи римського, підірваних реформаційним рухом. Єзуїти розгортали свою діяльність в Україні, відкрили єзуїтські школи у Львові, Кам'янці, Києві та ін., прагнучи збільшити кількість прихильників католицизму.

ВИСНОВКИ

1. Наприкінці XVI — в першій половині XVII ст. релігійна ситуація в Україні була складною: існували три конфесії (напрямки віросповідання): греко-католицька церква, православна церква, протестантська церква.

2. Передові люди цього часу висували ідею зближення церков.

3. Тривав наступ католицизму.

4. Українські віра, церква і духовність опинились у прини­зливому становищі.

КУЛЬТУРА УКРАЇНИ В XVI — ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVII ст.

УМОВИ НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОГО ВІДРОДЖЕННЯ В УКРАЇНІ

1. Україна перебувала під владою інших держав.

2. До середини XVII ст. Україна не мала своєї державності.

3. Це був період посилення боротьби за свою національну са­мобутність в умовах польсько-литовського панування, пог­либлення соціального, національного і релігійного гніту.

4: Культура розвивалася в умовах запеклої боротьби українського народу проти чужоземних гнобителів, постійної боротьби проти турецько-татарської агресії.

5. Набуваючи дедалі більше національних рис, культура України значно вплинула на подальший розвиток національної самосвідомості українського народу.

6. Виникнення козацтва й утворення Запорозької Січі сприяли розвиткові культури.

7. Значний був вплив польської культури на українську, по­ширилися західноєвропейські ідеї гуманізму і Реформації.

8. Значний, вплив на розвиток культури мало винайдення друкарського верстата.

ВИСНОВКИ:

1. Після тривалого занепаду розвиток культури України ХVІ-ХVІІ ст. набув характеру національного відродження.

2. В українській культурі ХVІ-ХVІІ ст. відчувався вплив європейських традицій та гуманізму.

3. Все ж таки культурний розвиток України гальмувався чужоземним пануванням.

РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Мова поряд із православною церквою залишалася ду­ховною опорою нації.

Стара "руська" мова, що ґрунтувалася на давньоруській основі (мала український та білоруський різновиди), служи­ла як офіційна мова Великого князівства Литовського кілька століть. 1566 р. — Литовський статут, де було про це записано.

Цією мовою друкувалися книжки й писалися наукові твори, документи, твори давньої літератури. Вона постійно збагачувалася.

Вчені — філологи того періоду: архієпископ Арсеній, Лаврентій Зизаній, Мелетій Смотрицький, Памва Беринда.

Вони: розробили граматику української мови; склали перші тлумачні словники; сприяли наближенню церковнослов'янської мови до народної української мови.

ПЕРЕСОПНИЦЬКЕ ЄВАНГЕЛІЄ

У Пересопниці в 1556—1561 рр. створено українську першокнигу — Пересопницьке Євангеліє, визначну пам'ят­ку української літературної мови і культури. Пересопницьке Євангеліє — визначна пам'ятка староук­раїнської мови, найдавніший переклад Євангелія з книжної церковнослов'янської мови на "просту" мову.

Книга написана на 482 пергаментних аркушах, оздобле­на заставками та малюнками. її писали архімандрит Гри­горій і писар Михайло Василевич, які переклали Святе Письмо зрозумілою народною мовою.

Пересопницьке Євангеліє — перша пам'ятка української писемності. Вона є національною святинею і зберігається в рукописному відділі Центральної наукової бібліотеки Національної академії наук України в Києві.

Президент України перед вступом на посаду присягає на Пересопницькому Євангелії.

БРАТСТВА

Це — громадські спілки православного українського на­селення — міщан, духовенства, української шляхти, козаків. Вони протистояли: наступові католицизму; національним утискам; політиці полонізації українських земель.

Братства відігравали визначну роль у політичному й культурному житті. Вони обстоювали право міських гро­мад брати участь в управлінні церковними справами й кон­тролі за діяльністю єпископів.

1586 р. - в Україні перше братство, разом із школою та друкарнею, з'явилось у Львові.

Львівське братство: збудувало церкву; заснувало першу українську гімназію; активно боролося за створення у Львові міського самоврядування, незалежного від влади Польщі;

Йому належала друкарня, в якій 1573 р. Іван Федоров надрукував книгу "Апостол".

Наприкінці XVI ст. подібні братства виникли в ряді інших міст: Дрогобичі, Галичі та ін.

1615 р. - виникло Київське братство. В його організації взяли участь представники міщанства, шляхти, духовенства: І.Борецький, 3. Копистенський та ін..

Гальшка Гулевичівна заповіла братству свій двір на Подолі та значні кошти.

1615-1616 рр. — на ці кошти було побудовано школу та Богоявленський монастир — основу майбутньої Києво-Могилянської академії.

ОСВІТА

1. Здавна в Україні було домашнє (сімейне, батьківське) виховання.

2. Були поширені школи початкової грамоти при церквах і монастирях.

Перша українська школа виникла 1550 р. в містечку Красноставі (Східна Галичина).

Шкіл було замало, і вони не могли забезпечити маси людей навіть початковою грамотою.

3. Перша вища школа в Україні — Острозька слов'яно-греко-латинська академія, заснована 1578 р. в Острозі коштом Костянтина Острозького.

Перший її ректор — Герасим Смотрицький.

Навчали тут за поширеною в Європі системою "семи цільних мистецтв": граматика; риторика; діалектика; арифметика; геометрія; музика; астрономія.

Із стін академії вийшли: Мелетій Смотрицький, автор однієї зі слов'янських граматик;

Петро Конашевич-Сагайдачний — гетьман українського козацтва та ін.

1640 р. — після смерті князя К. Острозького школа за­непала і припинила існування.

4. Православні братства засновували велику кількість шкіл, в яких навчалися діти не лише шляхти, а й козаків.

1586 р. — було засновано першу братську школу у Львові, а її ректором став Йов Борецький. 1615 р. — відкрито братську школу в Києві.

Навчання у братських школах регламентувалося стату­том "Порядок шкільний".

5. Митрополит Петро Могила в Печерській лаврі заснував гімназію.

6. 1632 р. — гімназія об'єдналася з братською школою в Київський колегіум, що згодом дістав назву Києво-Могилянської академії. Цей заклад не поступався кращим закордонним університетам.

Вивчали старослов'янську, грецьку, латинську, німецьку та інші мови. Термін навчання — 12 років. У 1992 р. цей навчальний заклад було відновлено.

7. У той період в Україні створювалися шкільні підручники: "Граматика словенська" (1619 р.) Мелетія Смотрицького.

"Адельфотес" - граматика грецької мови; видана 1591 р. у Львові. Поряд із грецьким матеріалом, давала слов'янські пара­лелі та сприяла розвиткові граматичної термінології.

ШКІЛЬНІ ЗВИЧАЇ

У школі всі учні, попри соціальне походження і достаток, були рівними. На перших місцях сиділи учні, які краще вчилися. Найкращий учень сидів біля вчителя.

Учні повинні були підтримувати лад і чистоту в школі, а тому чергували. Обов’язок чергових учнів був: прийти раніше до школи; школу замести; запалити піч; записувати тих, хто порушував дисципліну.

За всякі шкільні провини карали різками.

При школі була бурса. В ній жили студенти, що приїжджали з далеких місць. Харчувалися своїми продуктами, які привозили з дому: пшоно, крупи, горох, сухарі. Часто в бурсі бувало холодно і голодно.

Жителі бурси самі підтримували у себе порядок, на свята всі ходили до церкви на богослужіння, співали в хорі, за що отримували харчі й дрова.

Чимало бідних студентів вечорами ходили по домах міщан: співали релігійних пісень, читали псалтир, декламу­вали вірші. Міщани за це давала їм харчі. Пісня й гумор супроводжували життя студентів.

У бурсі готувалися до свят: організовували вистави, гумористичні інтермедії, на Різдво — вертеп, колядки та ін.

ПОЧАТОК КНИГОДРУКУВАННЯ

Вирішальне значення для розвитку освіти, науки і куль­тури мало книгодрукування

Першодрукарем був Ш. Фіоль, який у Кракові надру­кував книги, призначені для України.

1491 р. — надрукував релігійні книги "Октоїх" і "Часо­слов" (кириличним шрифтом).

З книгодрукуванням в Україні пов'язане ім'я Івана Федорова, який через переслідування в Москві в період ца­рювання Івана Грозного переїхав до Львова.

1573 р. — Іван Федоров за допомогою братства відкрив першу друкарню у Львові.

1574 р. — видав перші книги — "Апостол" і "Буквар" для навчання дітей грамоти.

Через матеріальні нестатки Іван Федоров був змушений продати свою друкарню і переїхати до Острога, який став новим центром видавничої справи.

В Острозі Іван Федоров видав:

• "Буквар" (1578 р.). До нашого часу збереглося лише два примірники "Букваря": один у королівській бібліотеці (Данія), інший — у Німеч­чині (м. Гота).

• "Острозьку Біблію" (1581 р.) — першу Біблію слов'янською мовою. Острозька Біблія є в багатьох бібліотеках: у Києві, Львові, Харкові, Ужгороді, Москві та ін.

Після смерті Івана Федорова (1583 р, друкарська справа в Україні не припинилася. Друкарні з'явилися в багатьох містах України: Києві, Луцьку, Новгороді-Сіверському, Ро­гатині та ін.

Львівське братство викупило друкарню Івана Федорова і видало у 1591 р, греко-слов'янську граматику.

Найбільш потужною була друкарня Києво-Печерської лаври, яку заснував архімандрит Єлисей Плетенецький.

УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ-

В усній народній творчості відображалися найважливіші події в житті українського народу — передусім боротьба проти турків і татар.

Виник новий жанр — героїчний епос (історичні пісні та Думи).

Найбільш відомі з них : "Втеча трьох братів з Азова", "Плач невільників", "Самійло Кішка", "Маруся Богуславка" та ін.

Пісні та думи виконували мандрівні співці —- лірники. Багато пісень і дум присвячено народним героям визволь­ної боротьби: С. Наливайку, Острянину, Павлюку та ін.

Кобзарі супроводжували у походах запорожців, склада­ли пісні й думи про їхню відвагу і хоробрість.

ЛІТЕРАТУРА

Особливості літературного процесу цього періоду:

• багатомовність;

• національне відродження;

• боротьба за православ'я;

• орієнтація на кращі зразки європейської культури;

• поширення ідей гуманізму, Реформації в Україні.

1. Найбільш поширеними були твори релігійного змісту: "Києво-Печерський патерик" (XV ст.) та ін,

2. Розвивалася перекладна література.

З'явилися твори, що надходили з Греції, Італії, Індії та інших країн: "Александрія", "Троянська війна", "Сказання про Індійське царство" та ін.

3. Розвивалася полемічна література (полеміка — дискусія, сперечання). Відомо близько 60 полемічних творів.

Ідейний зміст полемічної літератури був направлений проти полонізації (ополячення) українського народу, насад­ження католицизму та унії. Поштовхом до написання полемічних творів стала книга польського публіциста Петра Скарги "Про єдність церкви божої" (1577 р.), в якій автор висловлював думку про необхідність унії та погли­нання православної церкви католицькою.

Видатними полемістами були:

1. Герасим Смотрицький, який написав твір "Ключ царства небесного" (1587 р.), в якому захищав основи православної віри. Відомий і його твір

"Календар римський новий" (1587 р.).

2. Мелетій Смотрицький, син Герасима Смотрицького. Написав твір "Тренос", в якому показав занепад пра­вославної церкви, плач якої глибоко хвилював право­славних.

Автор змалював плач багатьох голосів за тими, хто пе­рейшов до католицької віри.

3. Іван Вишенський, автор полемічного твору "Порада", в якому він радив очистити православну віру від усякого зла та єресі. І. Вишенський написав близько 20 послань, адресуючи їх князю Острозькому, братствам, владикам і всім українцям.

("Послання до збіглих від православної віри єпископів", "Короткословна відповідь Петру Скарзі" та ін.).

Вперше твори І. Вишенського були зібрані й частково опубліковані 1815 р. Миколою Костомаровим.

Наукову роботу про Івана Вишенського та його творчість написав І. Франко. У поемі "Іван Вишенський" І. Франко відтворив образ великого полеміста.

4. Йов Борецький у творі "Протестація" (1621 р.) засуджу­вав католицизм, утиски православної церкви, рішуче виступав проти уніатської церкви.

5. Захарій Копистенський — його твір "Палінодія" (1622 р.) уславився обороною православної віри.

Написав він і дотепну "Книгу оборони. Крім того, 3. Копистенський виступав у різних виданнях як перекладач, редактор і видавець.

ЛІТОПИСАННЯ

Зберігалися традиція Київської Русі — літописання. Місце стислих літописних оповідань заступили щорічні записи про найважливіші події.

Найбільш відомі літописи XIV — XVII ст.: Густинський; Острозький; Київський; Львівський та ін.

У цих літописах проводилася основна ідея:

• засудження загарбання українських земель іншими державами та її гноблення;

• необхідність єдності українських земель;

• підтримка національно-визвольної боротьби українського народу проти чужоземних поневолювачів.

ТЕАТР

1. Основою українського театру стали народні ігри та обряди.

2. Набули поширення постановка п'єс на побутові теми, що відбувалися на майданах, ярмарках і збирали багато глядачів.

3. Популярністю користувалися народні актори — скомо­рохи, які влаштовували різні свята.

4. Був поширений вертеп — театр ляльок.

Це був мандрівний народний музичний театр. Українська вертепна драма складалася з двох частин: релігійної, яку показували на другому поверсі спеціально зробленої дерев'яної скрині. На нижньому поверсі показували другу частину — невеличкі вистави на побутові теми.

5. У школах (Острозькій школі, Київському колегіумі, брат­ських школах) влаштовували театралізовані вистави — шкільні драми. В антрактах драм ставили комедійні інтермедії (п'єси-вставки) на побутові теми. Про шкільні драми згадується в одному з послань Івана Вишенського.

МУЗИКА

1. Українська музика розвивалася на народній пісенній основі.

2. У братських школах вивчалася теорія музики і співу за рукописними нотними збірниками.

3. Професійна музика залишалася виключно церковною (вокальною і хоровою).

4. У школах, маєтках землевласників створювалися хорові капели.

5. Були поширені історичні пісні й думи, які прославляли героїчну боротьбу українського народу, показували його тяжке життя. Пісні й думи виконували лірники й кобзарі.

6. Музичними інструментами того періоду в Україні були: сопілки, бубни, цимбали, скрипки, бандури, кобзи, ліри та ін.

7. У той час виникають перші музичні товариства (в Києві, Львові, Кам'янці-Подільському та ін.).

АРХІТЕКТУРА

1. Широкого розмаху набрало будівництво замків — фор­тець, що їх великі магнати використовували для особис­тої безпеки. Такі фортеці побудовано в Луцьку, Кам'янці-Подільському, Острозі, Мукачеві, Львові та інших містах.

2. Навколо великих міст для захисту від нападів турецьких і кримсько-татарських військ будувалися вали, фортеці (навколо Києва, Чернігова, Канева, Житомира, Переяс­лава, Білої Церкви та ін.)

3. Подібними до фортець і оборонних споруд були монастирі: Печерський (Київ), Густинський (Чернігівщина),

Мгарський (Лубенщина), Троїцький (у Межиріччі під Острогом) та ін.

4. Зводилися нові монастирі та церкви: Дерманський монастир на Волині, Церква Богоявлення в Острозі та ін.

5. В архітектурі характерне поєднання самобутнього стилю з кращими надбаннями епохи Відродження:

будинок Костянтина Корнякта — відомого діяча брат­ства у Львові (1580 р.);

Успенська церква у Львові (1598—1630 рр.); будинок Артемихи у Києві (початок XVII ст.).

6. Шляхта, магнати будували прекрасні палаци, прикра­шені різьбленням по дереву, кам'яними і дерев'яними скульптурами, картинами.

Окрасою таких палаців були сади. У XVI ст. сади закладали на італійський кшталт.

Вони були засаджені місцевими деревами, найбільше ли­пами. В садах були клітки з різними пташками: синьогорлицями, куріпками тощо.

У квітниках росли лілії, конвалії, білявки, а згодом з'явилися квіти, привезені з європейських країн, — тюльпани, нарциси та ін.

У другій половині XVII ст. поширвалися сади, закладені за французьким зразком: симетричні квітники мали форму квадратів, трикутників. Ставили статуї старовинних богів і героїв, а дерева підстригали у вигляді звірів, птахів, музич­них інструментів та ін.

7. На будівництві палаців, церков в Україні працювали відомі архітектори:

Петро Італієць збудував Братську церкву Успення у Львові (1559 р.);

Петро Красовський спорудив Корняктівську вежу й Трьох­святительську каплицю при Успенській церкві у Львові;

Павло Римлянин побудував Успенську церкву у Львові (1591—1612 рр.).

8. До нас дійшли фрагменти споруди українського рене­сансу — братської церкви в Луцьку (збереглася її вівтар­на частина).

9. Розвинулася ренесансна декоративна різьба в камені й дереві. Декоративна різьба в дереві широко використо­вувалася в іконостасі,

10. На початку XVII ст. поширився архітектурний стиль — українське бароко: монастир і колегія у Вінниці (1610 р.); домініканський костел у Києві (30-ті рр. XVII ст.).

11. Ширився реставраційний рух, особливо за Петра Мо­гили, а згодом за часів Хмельниччини (\відбудова зруй­нованих будівель княжих часів)

Петро Могила відбудував: Софійський собор; церкву Спаса на Берестові; Михайлівську церкву Видубицького монастиря та ін.

ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО

1. Образотворчому мистецтву було властиве використання народних І релігійних традицій, поширення ідей гуманізму.

2. Церкви і палаци прикрашали настінним живописом.

3. Поширилося малювання ікон з уведенням побутових елементів в іконописну тематику.

4. У Львові було створено цех малярства, який мав свій статут (існував у XVI—XVIII ст.)

5. Поширилася книжкова графіка — оформлення рукопис­них і друкованих книг, зокрема "Віршів...козацького ри­царя П. Сагайдачного" (1622 р.)

Зображено кінний портрет гетьмана, герб Запорозького Війська та вигляд Кафи.

Митрополит П. Могила при бібліотеці Києво-Печерсь­кої лаври зібрав західноєвропейські зразки малярства, графіки, які були систематизовані та використовувалися українськими художниками.

6. Розвивався портретний живопис. У церквах малювали портрети державних, політичних, релігійних і культурних діячів.

7. Відомими українськими художниками XVI—XVII ст. були: Микола Петрахнович (Львів, друга половина XVI ст.) Гринь Іванович — співробітник Івана Федорова, оформ­ляв книжки.

8. Розвивалася мініатюра. Ними прикрашені рукописні книги: «Загорівський Апостол» — орнаментований заставками; з матово-блідого золота та безлічі мініатюрних зображень (1554 р.)

Євангеліє Києво-Печерської лаври (1538 р.) Пересопницьке Євангеліє (1556-1561 р.) — оздоблене застав­ками та малюнками, що зображують чотирьох євангелістів.

9. Українські майстри досягли великих успіхів у художній обробці металів. Декоративно оформлялися дзвони, гар­мати, шаблі, ліхтарі тощо.

10. Широко використовувалася інкрустація (оздоблення) виробів золотом, сріблом, коштовним камінням.

11. Умільці виявляли велику майстерність у художньому оформленні посуду, одягу, сідел, возів, човнів тощо.

ЦЕ все нове!

Гайдуков

КУЛЬТУРА УКРАЇНИ XVI - ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVII ст.

Розвиток культури у зазначений період проходив у вкрай супере­чливих умовах. З одного боку, розвивалися продуктивні сили, зростали міста тощо, з іншого ж — посилювався іноземний тиск на православну віру, українську мову і куль­туру. Але український народ не втрачав своєї самобутності. Його культура, зберігаючи не­розривність із давньоруськими традиціями, разом із тим відчувала значний вплив євро­пейського Відродження.

Найважливішим чинником піднесення на­ціональної самосвідомості, потужним рушієм етнічного розвитку на новому історичному ета­пі виступала українська мова. З'являються перші книги рідною мовою, зокрема Пересопницьке Євангеліє (1556— 1561 pp.). Укра­їнська мова набула такої ваги, що за рішенням Люблінського сейму 1569 р. нею стали користатися навіть у польському діловодстві.

Розвиткові української мови і культури значною мірою сприяло книгодрукування. У 1561 р. в маєтку Г. Хоткевича І. Федоров і П. Мстиславець заснували першу друкарню, яка видала Псалтир та Часослов. У 1573 p., переїхавши до Львова, І. Федоров друкує «Апостола», а пізніше — повне видання Біблії церковнослов'янською мовою. Згодом друкар­ні створюються в Києві, Чернігові, Луцьку, Новгороді-Сіверському, Рогатині. Найбільш потужною була друкарня Києво-Печерської лаври.

Новий етап у розвитку української музики позначений поширенням хорового співу, народних історичних дум. Виникають перші музичні товариства.

В архітектурі та живописі самобутній український стиль зазнає впливу Відродження. Будується багато фор­тець і замків, церков і монастирів, які прикрашаються іконами, скульптурою, різьбленням по каменю й дере­ву. Розвиваються ремесла — ювелірне, ковальське, гон­чарне.

Після тривалого занепаду Київ знову стає культурним центром українських земель, і їхній розвиток набуває характеру національного відродження.

Найтиповіші запитання на вступних іспитах:

• Коли українська мова перетворюється на важливий фактор етнічного розвитку?

• Коли з'являються перші книжки українською мовою?

• Де в Україні було створено перші друкарні?

• 3 чого починалась українська література?

• Хто були видатними церковними полемістами?

• Які навчальні заклади об'єднала Києво-Могилянська колегія?

• Де в Україні виникає шкільний театр?

Король-старий

БРЕСТСЬКА ЦЕРКОВНА УНІЯ ТА її НАСЛІД­КИ ДЛЯ ПОДАЛЬШОЇ ДОЛІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ.

ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ В УКРАЇНІ НАПРИКІНЦІ XVIПЕРШІЙ ЧВЕРТІ XVII СТОЛІТЬ.

Після Люблінської унії 1569 р. посилився суспільно-полі­тичний рух на українських землях як протидія польсько-ка­толицькій експансії. Зростає православна магнатсько-шляхет­ська опозиція, яку очолив князь Василь-Костянтин Острозь­кий. Вона прагнула розширення адміністративної та куль­турно-релігійної автономії українських земель у складі Речі Посполитої.

Місце цієї надто поміркованої опозиції заступала шляхет­сько-старшинська, більшість якої залишалася вірною батьків­ській «руській» вірі — православ'ю та бажала ліквідувати в Україні магнатське землеволодіння. її настрої згодом виражав Богдан Хмельницький, який вважав, що король має бути госу­дарем — «щоби карал і стинал шляхту і дуки, і князі, щоби вольний був собі: згріши князь — урізати йому шию, згріши козак — тоє ж йому учинити...».

Значну роль в активізації суспільного життя в цей час відіграли і братства, як одна з форм опозиції політиці ко­лонізації українських земель. Особливо активізувався цей рух у Львові, де братство оформилось у 1585 р. Братські «сходини» мали зосереджувати увагу на питаннях віри, цер­ковних справ, освіти. 1 січня 1586 р. антиохійський патріарх Йоаким, що прибув до Львова, затвердив статут Львівського Успенського братства. Це братство активно боролося за ство­рення у Львові міського самоврядування, незалежного від влади Польщі, рішуче виступало проти заборони православ­ним займатися справами магістрату, підтримувало зв'язки з Росією, Грецією, Молдовою та іншими країнами. В його діяльності брали участь відомі громадські і культурні діячі С. та Л. Зизанії, К. Ставровецький, І. Борецький.

Наприкінці XVI ст. подібні братства виникли в ряді інших міст: Красноставі, Городку, Галичі, Дрогобичі та ін.

У 1615 р. виникло Київське Богоявленське братство. 27 травня 1620 р. Єрусалимський патріарх Феофан підтвер­див його статут. В його організації взяли участь представ­ники міщанства, шляхти та духовенства: І. Борецький, 3. Копистенський. І. Курцевич, Є. Гулевич, яка заповіла братству свій двір на Подолі та значні кошти. На них у 1615—1616 pp. було побудовано школу та Богоявленський монастир, основу майбутньої Києво-Могилянської академії.

Мету братства його члени вбачали такою: «Братство нази­вається, коли православні християни, що живуть серед чужовірців, серед ляхів, уніятів і проклятих єретиків, хочуть від них відлучитись...»

Братства будували школи, де вчилися їхні діти, мали свої друкарні, де видавали просвітницьку літературу, закликали український народ до єдності у боротьбі з католицизмом. Так, Львівському братству належала друкарня, в якій 1573 р. Іван Федоров надрукував книгу «Апостол».

Католицька церква в ці часи намагалася шляхом унії утвердити католицизм на українських землях. Унія церков розглядалася Ватиканом не як повернення до того стану, кот­рий був у християнстві до розколу, а як приєднання право­славної національної церкви до католицької з обов'язковим погодженням з верховенством римських пап та визнанням ка­толицьких догматів єдино істинними. Отже, йшлося не до об'єднання на рівних засадах, як нині намагаються довести деякі історики, а про приєднання східної православної хри­стиянської церкви до католицької західної.

Ватикан вирішив створити нову, уніатську церкву, за до­помогою якої можна було б православних повернути до ка­толицизму, зберігаючи при цьому обряди православ'я, але визнаючи зверхність Ватикану і приймаючи догмати като­лицизму про непогрішимість і божественність папи рим­ського.

Вже в 1590 р. у Бєльську відбулася нарада чотирьох єпи­скопів: львівського — Г, Балабана, холмського — Діонісія, пінського — Леонтія та луцького — К. Терлецького, на якій було вирішено порушити клопотання про прийняття унії. У 1591 р. єпископи подали королеві заяву про готовність укласти унію. Сигізмунд III 18 травня 1592 р. таємно відпо­вів згодою. В 1594 р. до них пристали митрополит М. Рогоза та володимирський, берестейський і перемишльський єписко­пи. І. Потій, К. Терлецький і Г. Балабан звернулися з листом до Сигізмунда III з обґрунтуванням своїх мотивів схвалення унії.

В червні 1595 р. у Кракові відбулася нарада за участю Потія та Терлецького, сенаторів-католиків та єзуїта Скарги. Були остаточно вироблені умови унії, які схвалив папський нунцій.

Проти категорично виступив князь В. Острозький, але ко­роль проігнорував це.

23 грудня 1595 р. Терлецький і Потій в присутності папи Клемента VIII проголосили унію. Потім почалася підготовка уніатського собору. Все це викликало обурення серед право­славних, особливо серед козацтва. В ході селянсько-козаць­кого повстання 1594—1596 pp. під проводом Северина Нали­вайка громилися маєтності церковників — прибічників унії. Повстання, як відомо, охопило майже всю землю України і Східної Білорусі. С. Наливайко здобув Вінницю, Кременець, Луцьк, а потім, уже в Білорусі ~ Бобруйск, Могилев та інші міста. І хоча повстання було придушене, його антикатолицьке, антипольське спрямування, так само як і анало­гічне спрямування повстання Криштофа Косинського 1591— 1593 pp., було тією іскрою, яка надовго запалила полум'я боротьби українського народу з католицизмом і уніатством після Берестейської унії 1596 р. У жовтні того ж року у Бресті зібрався церковний собор для обговорення питання про унію. З самого початку він розділився на два собори. В уніатському брали участь митрополит М. Рогоза, 5 єписко­пів, 3 архимандрити, 3 католицьких єпископи і чимало шлях­ти. 8 жовтня 1596 р. під тиском представників короля вони відписали угоду про унію, що і було затверджено Сигізмундом III.

На православному соборі, який відкинув унію, було два єпископи — Балабан і Копистинський, белградський митро­полит Лука, дев'ять архимандритів, у тому числі і Києво-Печерський Никифор Тур, два представники східних патрі­архів і понад 200 представників православного духовенства. І все ж народ підтримав рішення православного собору, під­нявши кілька повстань проти унії.

Більшість народних рухів і повстань відбувалася під зна­менами і гаслами боротьби з католицизмом та унією, з шлях­тою, за творення нового суспільного ладу.

Проти унії виступив і гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний (р. н. не відомий — 20.IV.1622 p.), який постійно під­тримував православну віру. Він був серед засновників брат­ської школи на базі Братського монастиря в Києві на Подо­лі, що дала початок Києво-Могилянській академії. Він же фактично відновив православ'я в Україні у 1620—1621 pp., домігшись висвячення єрусалимським патріархом Феофаном, який саме перебував в Україні, митрополитом Київським Іова Борецького і ще п'ятьох єпископів.

Виступи проти засилля польських феодалів і унії стали постійним явищем життя тогочасної України. У подальші роки відбулися повстання під проводом гетьмана нереєстро­вого козацтва Тараса Федоровича (Трясила) 1630 p.), геть­мана нереєстрового січового козацтва Івана Сулими (1635), побратима Сулими Павла Бута, відомого в народі під іменем Павлюка, народного ватажка— Якова Острянина, який роз­бив поляків під Говтою 25 квітня 1638 р. Його справу про­довжив того ж року Дмитро Гуня, який теж завдав кілька поразок шляхетським військам.

Всі ці повстання знаменували собою найвище піднесення визвольного руху в першій половині XVII ст. Боротьба за волю і православну віру дедалі зростала.

Шляхами віків

Брестська церковна унія. Від часу запровадження християн­ства на Русі в кін. X ст. усі східні слов'яни сповідували християнство в православному варіанті. Загарбання українських зе­мель феодалами Польщі, Литви та Угорщини проклало туди шлях католицизмові. Однак народ противився відкриттю католи­цьких храмів і монастирів, що слугували в руках окупантів знаряддям національного й культурного поневолення, відмовлявся зрадити віру батьків й дідів. Релігія в ті часи була не лише ідеологією. Вона визначала тип культури. Українська культура з са­мого початку була культурою православною. Ось чому зміна релігії мала негативні наслідки для українського народу. Не дивлячись на зусилля властей, підтримку королівської влади, аж до кін. XVI ст. успіхи католицизму на Україні були жалюгідни­ми. Лише купка українських феодалів, прагнучи у всьому зрівнятися з прийшлими, зрадила свій народ й перейшла у като­лицьку віру. Тому 1590 р. за ініціативою й допомогою Ватикану розпочалися переговори між польським королем Сигізмундом III і верхівкою православної церкви на Україні з метою приєднання останньої до церкви католицької. Це робилося для того, щоб згодом денаціоналізувати, ополячити українців, придушити на­ціонально-визвольний рух й навічно закріпити загарбані українські землі за Річчю Посполитою.

Під сильним тиском польського короля й великих магнатів у жовтні 1596 р. в білоруському місті Бресті зібрався церковний собор для обговорення питання про унію. Однак він одразу роз­коловся на два окремих: православний собор рішуче відкинув унію, а уніатський її проголосив, прийнявши основні догмати ка­толицької церкви, але зберігай православні обряди й богослужіння на церковнослов'янській мові. Уряд і король Речі Посполи­тої постановили вважати унію обов'язковою для всіх православ­них на території країни. Втім українські й білоруські селяни та міщани стійко боролися проти насильницького запровадження нової «греко-католицької» віри. З кін. XVI ст. усі антифеодальні й національно-визвольні рухи і повстання на Україні проходять під гаслом ліквідації унії й надання можливості народові вільно сповідувати прабатьківську православну віру.

Боротьба проти унії була першочерговим завданням і гаслом очоленої Богданом Хмельницьким Визвольної війни 1648— 1654 pp. Заклик до ліквідації унії викликав величезний енту­зіазм у народі, згуртував всі класи й стани українського суспіль­ства — від магнатів і шляхти до кріпаків-селян. У перебігу Виз­вольної війни унія на Лівобережній Україні була скасована, а уніатські попи й ченці вигнані Хмельницьким з Києва. В кін. XVIII — на поч. XIX ст. унію ліквідували й на Правобе­режній Україні. А на західноукраїнських землях при підтримці австрійського, а потім і польського урядів, унія продовжувала існувати. Уніатські священики й ченці завжди були слухняним знаряддям у руках уряду й феодалів Речі Посполитої, допомага­ли їм гнобити український народ, позбавляючи його національ­ної мови й культури. В історичному плані запровадження й існу­вання церковної унії на Україні було реакційним явищем.

Початок книгодрукування в Україні. Іван Федоров (бл. І52516.ХІІ.1583). Як відомо, книгодрукування народилось у Німеччині в 1440-х pp. Його батьком вважають І. Гуттенберга. Перша ж книжка українського автора «Передбачальне судження» вийшла у Римі латинською мовою 1483 р. її написав Юрій Котермак із Дрогобича, що якийсь час був ректором Болонсько­го університету. Але на східнослов'янських землях книгодруку­вання розпочалося лише в другій пол. XVI ст. Першою точно да­тованою російською книжкою є «Апостол», видрукований у мо­сковській типографії за велінням царя Івана IV Грозного Іваном Федоровим та його помічником Петром Мстиславцем 1 березня 1564 р. Безпідставно переслідувані світськими й духовними вла­стями як єретики, Федоров з Мстиславцем втекли з Москви до Литви. 1572 р. Федоров перебрався до Львова, де заснував дру­карню на Краківській вул. 1574 р. він надрукував тут друге ви­дання «Апостола», а також свій знаменитий «Буквар». Ці книж­ки поклали початок книгодрукуванню на Україні.

Біографія і творчість Федорова залишаються мало відомими науці, вчені досі сперечаються щодо походження, місця народ­ження, головних етапів життя східнослов'янського першодрука­ря. Він народився бл. 1525 р. Поширені версії про те, начебто Федоров походив з російських міст Калуга або Новгород, біло­руського містечка Петкевич. Однак останнім часом дослідники (Я. Ісаєвич) схиляються до думки, що він народився у Москві або її околицях. Зазнаючи фінансових труднощів, Федоров на поч. І575 р. перебрався зі Львова до Острога, видатного науко­вого й просвітницького осередку того часу, який іноді називають «українськими Афінами». В Острозі діяла школа вищого типу — Острозька академія. Там 1581 р. Федоров надрукував Острозьку біблію, шедевр церковної вченості й видавничої справи свого ча­су, а також буквар, Новий завіт, ще ряд книжок. У 1582 р. він повернувся до Львова, плекаючи плани відновлення книгодрукування в цьому місті. Та їм не судилося збутися. У грудні 1583 р. після тяжкої хвороби Іван Федоров помер. Збереглася його могила біля церкви Онуфріївського монастиря у Львові.

розвиток науки й культури на Україні, був активним борцем проти нав'язуваної українському народові церковної унії. За­вдяки зусиллям гетьмана 1620 р. на Україні була офіційно відновлена православна церква, насильницьки ліквідована на уніатському Брестському соборі 1596 р. Сагайдачний помер у квітні 1622 р. від ран, отриманих у Хотинській битві 1621 р. По­хований в Києво-Братському монастирі.

Київська академія. Перша вища школа на східнослов'янських землях, видатний осередок освіти й культури. В основу її було покладено Київський колегіум, створений 1632 р. завдяки об'єднанню шкіл Київського братства (культурно-релігійної ор­ганізації) й Києво-Печерської лаври. Лаврську школу заснував київський митрополит Петра Могила, він же сприяв створенню колегіуму. Тому новий навчальний заклад, спочатку середнього типу, з 1633 р. названо Києво-Могилянською колегією — на честь свого покровителя. Основними дисциплінами, що викладались у колегіумі, були церковнослов'янська, давньогрецька й латинська мови, а також теологія, риторика, діалектика, музика, астрономія, арифметика. 1701 р. за указом Петра І колегія одержала права вищої школи й стала називатися академією, яку фінансував ро­сійський уряд. З того часу в академії у повному обсязі виклада­ються філософія та богослов'я, що до 1654 р. заборонялося по­льським урядом.

До академії приймали вихідців з усіх станів, але переваж­но там навчалися діти козацької старшини, шляхти, духовенства й заможних міщан. Рівень викладання в академії був дуже ви­сокий. З її стін вийшли видатні вчені другої пол. XVII — XVIII ст.— І. Гізель, Є. Славинецький, С. Полоцький, С. Яворський, Ф. Прокопович, Г. Сковорода, М. Бантиш-Каменський та багато ін. Київська академія, що проіснувала до 1817 розробила величезний внесок до розвитку науки, освіти й культури в Україні, вистояла у боротьбі з полонізацією й окатоличенням, що нав'язувались урядом і панством Речі Посполитої аж до 1654 p., коли Україна увійшла до складу Російської держави.

Могила Петро Симеонович (31.XII.1596—11.1.1647). Митро­полит київський і галицький (1632—1647). Народився в сім'ї господаря (князя) Валахії та Молдови. Князівське походження та багатство відкривали шлях до державної чи військової діяльності, але він обрав духовну стезю. Отримавши початкову освіту у Львівській братській православній школі, Могила далі навчав­ся в кількох університетах Західної Європи. Його чудова освіченість, вченість, гострий розум, начитаність, висока культу­ра вражали сучасників. Якийсь час Могила був військовим, але швидко постригся в ченці. Його духовна кар'єра була вражаюче стрімкою.

Вже 1627 р. Могилу обрали архімандритом (керівником) Києво-Печерського монастиря, а 1632 р.— митрополитом київсь­ким і галицьким. Того самого 1632 р. завдяки його зусиллям і рішучості уряд Речі Посполитої був змушений визнати право­славну церкву як таку, що має право на існування поряд із уніат­ською. За наполяганням Могили уніати передали православним чимало захоплених ними раніше монастирів і церков, серед них Софійський собор і Видубицький монастир у Києві. Могила був меценатом і покровителем наук і мистецтв, заснував Київську колегію. Його зусиллями й коштами були вперше ґрунтовно реставровані Софійський собор і багато споруд Києво-Печерського монастиря. Могила поважався сучасниками як чудовий оратор і вправний полеміст. Його перу належить кілька книжок релігій­но-філософського змісту, серед них «Євангеліє учительне» та «Анфологіон», а також багато проповідей полемічного напрям­ку, в яких обґрунтовувалося верховенство православної церкви на Україні й доводилась антинародна суть уніатства.

Нартов

У складних соціально-економічних, державно-політичних умовах відбувалося подальше формування української народності, основою якої була давньоруська народність, що сформувалася за часів Київ­ської Русі.

У XIV—XV ст. через Польщу і Литву посилився західноєвропей­ський вплив на Україну. Українці почали здобувати освіту в євро­пейських університетах (Краківському, Паризькому, Болонському, Празькому тощо). У цей час відкрилися можливості для діяльності українських вчених у Європі. Так, видатний учений Ю. Дрогобич (бл. 1450—1494) був ректором Болонського університету. У 1483 р. він видав у Римі працю «Прогностична оцінка поточного 1483 року...», написану латиною. Це була перша друкована праця українського автора.

Певний вплив на культуру України мало Відродження (Ренесанс), яке почалося у XIV—XV ст. в Італії та інших країнах Європи. Відро­дження сприяло виникненню нового світогляду, який дістав назву «гуманізм». Носіями ідей гуманізму в Україні були П. Русин із Крос­на, С. Оріховський та інші діячі.

У XIV—XV ст. була опрацьована нова редакція відомого твору часів Київської Русі «Києво-Печерський патерик», створеного на початку XIII ст., з'явилися литовсько-руські літописи, зокрема «Ко­роткий Київський літопис». Це було проявом зростання національ­ної свідомості, повернення до власної історичної традиції.

Велике значення для розвитку культури, духовності українського народу завжди мала православна Церква. У XIV—XV ст., за відсутності власної держави, церква була єдиною можливістю збереження ук­раїнської ідентичності (самобутності). Але з експансією Польщі почалося проникнення на українські землі католицизму (будівництво

монастирів, створення Латинської митрополії у Львові, заснування католицьких єпископських кафедр у Галичі, Холмі).

За таких умов православна Церква в Галичині поступово стає другорядною, провінційною. Покатоличенню сприяла і Кревська унія 1385 p., яка погіршила становище православних. Українська шляхта почала переходити у католицтво, бажаючи отримати права і привілеї, які надавалися лише шляхті католицької віри.

В цілому ж у XV ст. польська та литовська влада толерантно (віро­терпимо) ставилася до православної Церкви. Великі литовські князі, не бажаючи залишати українське православне населення під верхо­венством московського митрополита, у 1458 р. відновили митрополію в Києві, яка розірвала церковні зв'язки з Москвою та повернулася під владу константинопольського патріарха. Отже, відбувся оста­точний поділ московської й української православних Церков. Ук­раїнська Церква проіснувала як автокефальна до 1686 р.

Проте, як показав подальший перебіг подій, релігійна толерант­ність поступилася у другій половині XVI ст. широкому наступу ка­толицизму.

Протягом XIV—XV ст. у землях Північно-Східної Русі, що з ХШ ст. потрапили у залежність від Золотої Орди, також відбувалися важливі процеси. Місцеві князі повинні були одержувати від золотоординського хана ярлики — грамоти, які давали право на управління їхніми землями та збирання щорічної данини.

Наприкінці XIII ст. провідну роль серед князівств Північно-Схід­ної Русі почало відігравати Московське князівство. Особливо його значення зросло з 1325 p., коли, за згодою хана Золотої Орди, титул великого князя перейшов до правителя Московського князівства Івана І Калити (1325—1340), онука Олександра Невського. Калита почав об'єднувати землі навколо Москви, приєднавши до неї ряд сусідніх князівств. У відносинах з Ордою Іван І проводив лінію зов­нішньої покірності ханам, виплати данини, щоб не дати приводів для нових вторгнень монголо-татар, які за його князювання майже при­пинилися. За часів Калити було встановлено тісний союз московської великокнязівської влади з Церквою. Перенесення резиденції митро­полита з Володимира до Москви (1326) значно укріпило політичні позиції московських князів.

У 1448 р. собор єпископів у Москві вибрав за вказівкою великого князя, без дозволу константинопольського патріарха, нового мит­рополита. Ставши самостійною, російська православна Церква по­трапила, однак, у залежність від великокнязівської влади.

Майже за два століття, від Кревської до Люблінської унії, а особ­ливо після Люблінської унії на території Литви, України та Білорусії дедалі у більших масштабах відбувався процес полонізації. Литов­ські, українські та білоруські феодали переймали польські звичаї, мову, переходили у католицизм, родичалися з польськими феодала­ми. Гострі соціальні суперечності дедалі більше перепліталися у Речі Посполитій із суперечностями національно-релігійними.

Річ Посполита не була осторонь від Реформаційного руху (пере­устрою католицької Церкви), який охопив Західну Європу. Резуль­татом Реформації була поява поряд з католицизмом та православ'ям протестантизму (лютеранства, кальвінізму, англіканства тощо). Протестанти відкинули католицькі догмати про вищість і непо­грішимість Папи Римського, виступали за обмеження влади Цер­кви та духовенства. Однак Реформація у Польщі була поверховим, шляхетським рухом. У Речі Посполитій перемогла католицька реакція.

Польський король Сигізмунд II Август дав дозвіл на діяльність у Польщі (1564) та Литві (1569) єзуїтів — найвпливовішого католи­цького Ордену. Основна мета єзуїтів полягала у проповідуванні ідеї християнства, поширенні впливу католицької Церкви і зміцненні влади Папи Римського. В українських містах почали засновувати найкращі на той час єзуїтські (католицькі) колегіуми.

Католицька Церква намагалася також ввести на всій території Речі Посполитої новий, григоріанський, календар. Цей захід привів би до заборони православних богослужінь за старим — юліанським — ка­лендарем, що викликало б опір православних і протестантів.

Усі ці кроки ставили на меті підпорядкувати Риму, католицькій Церкві православну Церкву, яка у другій половині XVI ст. пережи­вала гостру кризу. Це пояснювалося тим, що наприкінці XV ст. ук­раїнські землі були поділені іноземними державами, а після Люб­лінської унії 1569 р. Україна втратила рештки автономії і державності. Люблінська унія привела до загального наступу католицизму, при­скорила подальше покатоличення значної частини вищих верств українського суспільства. Крім того, послаблення Константино­польського патріархату після захоплення турками Константинополя у 1453 р. посилило роль Московського патріархату, створеного у 1589 p., як центру православ'я. Тож українська православна Церква, не ма­ючи державної підтримки, втрачала авторитет серед українських магнатів та шляхти, вплив на українське суспільство.

Велику роль у боротьбі з покатоличенням та полонізацією україн­ства почали відігравати братства — православно-національні това­риства, які створювалися у містах. Братства були засновані у Львові (1586), Кам'янці (1589), Перемишлі (1592), Києві (1615), Луцьку (1617) тощо. В умовах кризи православ'я братства намагалися взяти під свій контроль церковне життя. Втручання у справи Церкви мирян (світ­ських, нецерковних людей) викликало невдоволення православних ієрархів.

На захист православ'я стали деякі українські магнати, наприклад князь Костянтин (Василь) Острозький (1526—1608). Саме він з метою розповсюдження православної освіти у 1576 р. заснував слов'яно-греко-латинську академію в Острозі. Але такі приклади були пооди­нокі і не могли врятувати православну Церкву.

За цих умов українська православна ієрархія з 1590 р. стала роби­ти перші кроки до порозуміння з католицькою Церквою у справі об'єднання. Ієрархи прагнули за допомогою унії добитися зрівняння у правах православного і католицького духовенства, підняти авто­ритет православної Церкви.

Папа Римський Климентій VIII та Сигізмунд III Ваза — король польський та великий литовський князь (1587—1632) вбачали в унії можливість посилити вплив католицької Церкви, розглядали унію як своєрідний місток до повного покатоличення та полонізації українців.

У жовтні 1596 р. у м. Берестя (нині м. Брест, Білорусія) було скликано церковний собор. Однак він розколовся на два табо­ри — прибічників унії (уніатів) та противників (православних). Уніати прийняли акт об'єднання з католицькою Церквою та утво­рили Українську греко-католицьку церкву (УГКЦ), або уніатську. Уніати визнали зверхність Папи Римського та догмати католицької Церкви. Поряд з цим УГКЦ зберігала православні обряди, церков­нослов'янську мову, використання юліанського календаря. Право­славне духовенство, шляхта, міщани, які визнали унію, були зрівняні в правах з католиками, звільнялися від сплати податків.

Православний табір не визнав рішення уніатів, що фактично призвело до розділу українців на дві конфесії — православну та греко-католицьку (уніатську).

Наслідками Берестейської церковної унії 1596 р. були заборона православної Церкви, ліквідація православної ієрархії, пересліду­вання православних священиків та посилення наступу католициз­му. На початку XVII ст. в Україні вже не було жодного православ­ного єпископа.

Проти унії повели боротьбу братства, деякі українські магнати на чолі з князем Острозьким. Братства здобули підтримку всіх верств українського населення, зокрема козацтва, у відстоюванні православ­ної віри.

Фактичного зрівняння у правах греко-католиків з католиками не відбулося. Останні не погоджувалися визнавати уніатів за повно­цінних громадян, а православні взагалі вважали уніатів зрадниками. Поряд з тим королівська влада віддавала перевагу греко-католикам над православними.

У XVI — першій половині XVII ст., незважаючи на польсько-ли­товське панування, приниження української мови, звичаїв, православ­ної віри, тривав процес розвитку української народності, зростання національної свідомості, розвитку культури українського народу.

Найбільшим досягненням у цей період була поява книгодруку­вання, яке з'явилося в Європі завдяки Й. Гутенбергу (1450). В Україні першим друкарем був І. Федоров, який заснував у Львові першу типографію та надрукував «Апостол», «Буквар» (1574), «Острозьку Біблію» (1581) тощо.

У середині XVI ст. з'явилася унікальна рукописна книга — Пересопницьке Євангеліє — видатна пам'ятка української культури. Зараз на Пересопницькому Євангелії складають присягу Президенти України.

Найвизначнішим літописом першої половини XVII ст. був Гусинський літопис, який висвітлював історичні події з часів давніх слов'ян до кінця XVI ст.

Осередками освіти в цей час були братські школи, Слов'яно-греко-латинська академія (1576). Окрім К. Острозького видатною постаттю в історії української культури був Петро Могила (1596—1647), київ­ський митрополит з 1632 р. Могила багато зробив для обстоювання прав української православної Церкви, заснував Києво-Могилянську колегію (1632).

Наприкінці XVI — першій половині XVII ст. розвивається по­лемічна література, спрямована проти Берестейської церковної унії та насадження католицизму. Найвідомішими полемістами, які висту­пали на захист православ'я, були М. Старицький (1572—1634) та І. Вишенський (між 1545—1550 — між 1621—1633).

Характерною особливістю цього періоду розвитку української культури було зародження театру (інтермедії, вертеп) та розвиток усної народної творчості, особливо народних дум. Думи оспівували любов до рідної землі, вільне козацьке життя, боротьбу проти іно­земних загарбників («Самійло Кішка», «Маруся Богуславка»).

Як і в XV ст., у XVI — першій половині XVII ст. на українську куль­туру впливали європейські культурні та ідеологічні процеси — Від­родження та Реформація.

Скрипник

Становище православної церкви в українських землях

Політика окатоличення українського народу. З утворенням Речі Посполитої Польща проводить політику централізації право­слав'я в українських землях та заміни його католицькою вірою. Окатоличення українського народу мало сприяти консолідації Речі Посполитої, а Ватикан, розширюючи сфери впливу на сході; знач­но посилював свої позиції у боротьбі з протестантизмом. Успіху католицької пропаганди сприяло її, пануюче в житті православної церкви, безладдя, яке було віддзеркаленням кризових явищ, що охопили всі сфери українського суспільства. Серйозної шкоди пра­вослав'ю завдавало окатоличення та ополячення української еліти, що вело до різкого звуження каналів матеріальної підтримки пра­вослав'я. Ті з українців, хто не втратив своєї національної ідентич­ності по-різному розуміли свою роль у розв'язанні складних релігійних проблем. Високі духовні помисли, що раніше визначали зміст патронату над релігійними установами, в нових умовах змінилися на прагматизм та економічні інтереси.

Церковна криза зумовила втручання у релігійні справи братств, які створювалися при парафіяльних церквах. Активно протидіючи окатоличенню та ополяченню українців, вони спробували взяти під контроль церковне життя та діяльність православної ієрархи, їх підтримала Константинопольська патріархія, яка у 1586 р. надала Львівському Успенському братству права ставропігії і доручила нагляд за єпископами та духовенством.

Втручання у справи церкви світської влади, братств (спроби тлумачення Святого Письма, усунення священників, вивід з-під влади єпископів церков, що отримали право ставропігії) та некон­структивна політика Константинопольської патріархії викликали невдоволення серед вищого православного духовенства. Поступо­во у частини ієрархів визріває думка про доцільність унії з като­лицькою церквою. Ця ідея знаходила прихильників і в світських колах українського суспільства. Зокрема, палкий прибічник та за­хисник православ'я князь К. Острозький у своєму листі до Паші за­значав: «Нічого не бажаю гарячіше, як єдності, віри і згоди всіх християн».

Для освічених і релігійних людей, пише І. Крип'якевич, об'єд­нання церкви було самозрозумілою річчю. Болісно переживаючи занепад православної церкви, вони сподівалися протиставити патріархатові Рим з сильною владою папи, де всі догматичні спра­ви впорядковано, єресі засуджено, духовенство підпорядковано дисципліні. Вважалося, що унія змінить ставлення Польської дер­жави до української церкви: закінчаться переслідування православ­них; українське духовенство зрівняється у своїх правах з католиць­ким: буде звільнено від податків, збереже свої земельні володіння та матиме своїх представників у сенаті та у трибуналах; по містах міщани грецького обряду матимуть ті самі права, що і поляки в урядах, цехах, торгівлі. Ці матеріальні користі робили унію при­надною для вищих класів і для пригніченого населення.

Загострення міжконфесійних стосунків. Активізації унійних настроїв сприяла, розгорнута 1564 р. у Польщі, а з 1569 р. і у Литві, Єзуїтська пропаганда. Осередки єзуїтів у Ярославі, Перемишлі, Львові, Бересті, Луцьку, Острозі, Кам'янці, Барі, Вінниці, Києві, католицькі костьоли, єзуїтські школи, релігійна література, диспу­ти, приватні розмови та проповіді мали змінювати свідомість українців та залучати їх до католицької культури. На ідею унії актив­но працювали єзуїтські проповідники, небезпідставно вказуючи православному духовенству на його неуцтво і темноту. Зокрема, П. Скарга, у своему трактаті «Про єдність церкви божої» (1577 p.) доводив, що головною причиною занепаду України є прийняття українцями культури Візантії.

Поглиблювала розкол суспільства проведена Папою Григорієм XIII у 1582 р. так звана «календарна реформа», яка розвела у часі релігійні свята католиків та православних. Через це католики-феодали неодноразово порушували релігійні традиції українських мі­щан та селянства. Унійні настрої підігрівав утворений у 1589 р. Мос­ковський патріархат, який одразу ж почав претендувати на ка­нонічний та юридичний контроль над Київською митрополією і за­лежними від неї єпархіями у Речі Посполитій. Отже, події, що назрівали у церковному житті українських земель в кінці XVI ст., вкотре засвідчили живучість ідеї об'єднання християнства, яка після розколу 1054 р. не раз знаходила своїх прихильників у право­славному світі.

Прагнення певних кіл українського суспільства до церковної унії з Римом висловили православні єпископи: львівський — Г. Ба­лабан, холмський — Д. Зборуйський, турово-пінський — Л. Пельчинський, луцький К. Терлецький, перемишлянський — М. Копистенський, володимирський - І. Потій, київський митрополит М. Рогоза. Вони, зауважує І. Крип'якевич, сподівалися, що задума­на справа буде розв'язана шляхом переговорів на відкритому со­борі обох церков, зі взаємними поступками та приязню. Але вже па підготовчому етапі стало зрозумілим, що через активну опозицію братств та недовірливість народу така дискусія поки що є немож­ливою. В цих умовах обговорення всіх питань, пов'язаних з укла­денням унії, відбувалося таємно. З 1590 по 1595 рік єпископи про­вели 5 синодів. У середині 1595 р. умови майбутньої унії були пого­джені з папським нунцієм і польським королем.

Православна громада, дізнавшись про унію, вибухнула обурен­ням. Уніатів рішуче засудив К. Острозький. В листі до змовників, він назвав їх вовками в овечій шкурі, які «злодійським способом», ні з ким не порозумівшись, розпочали справу і тим самим зламали єдиний фронт. За таких обставин від унії відступилися Г. Балабан і М. Копистенський. Однак події вже набрали необоротного харак­теру: унію підтримав своїм універсалом польський король, а І. Потій та К. Терлецький відбули до Риму, де 23 грудня 1595 р. були прийняті Папою Климентом VIII і склали йому присягу.

Берестейська унія. Київський митрополит та польський ко­роль для офіційного проголошення унії скликали церковний собор, який розпочав роботу 6 жовтня 1596 р. у Бересті. Для участі в со­борі прибули всі єпископи, багато архімандритів, ігуменів, свяще­ників та представників мирян. Однак єдиний собор так і не відбув­ся. Духовенство відразу поділилося на два окремі і ворожі собори. Уніати зібралися в Миколаївській церкві. Крім київського митро­полита, п'яти українських владик та посланців Папи в соборі прий­няли участь католицькі єпископи, видатні єзуїтські проповідники, представники влади.

Православний собор зібрався в будинку Райського, який охо­ронявся військом князя К. Острозького. Серед його учасників: єпископи Г. Балабан і М. Копистенський, представники константино­польського і олександрійського патріархатів, сербський митропо­лит, понад 200 осіб білого духовенства, владні особи, делегати від міщан та шляхти. Православні тричі зверталися до уніатів з про­ханням прибути на собор, але відповіді не отримали. В свою чергу вони не піддавалися на пропозицію королівських послів приєдна­тися до католицької частини собору.

Розкол ставав реальністю. 9 жовтня представник константино­польського патріарха Никифор позбавив київського митрополита та його однодумців єпископів сану за самовільне підданця Папі. Уніатський собор публічно проголосив унію, піддав прокляттю владик, які до неї не пристали, і учасників Православного собору та затвердив акт про об'єднання церков і утворення греко-католицької церкви.

Уніати визнали зверхність Папи як першоієрарха всієї христи­янської Церкви і прийняли католицькі догми. Разом з тим вони зберігали східний обряд, церковнослов'янську літургійну мову, право на заміщення митрополичої та єпископської кафедри, вжи­вання старого (Юліанського) календаря. Нижче духовенство зберігало право одружуватись. Уніатське духовенство, як і като­лицьке, звільнялося від сплати податків; уніатська шляхта та міща­ни одержували право займати посади у державних та міських уря­дах. Уніатським єпископам було обіцяно місце в сенаті.

Берестейська унія глибоко розколола українське суспільство, посилила позиції католиків і послабила православний табір. Водночас становище самих греко-католиків було досить хитким. Пра­вославні вбачали в уніатах зрадників, а католики не вважали їх по­вноцінними громадянами. До того ж католики не виконали значної частини своїх обіцянок, які було зроблено уніатам на Берестейському соборі, вони розглядали греко-католицьку церкву як засіб поширення власного впливу, а не як самостійну церковну орга­нізацію. Під приводом впровадження унії польська шляхта і като­лики розгорнули широкий наступ на православну церкву. Тих, хто не хотів перейти в унію, поляки називали схизматиками. З метою їх остаточної ліквідації після Берестейської унії в Україні офіційно за­боронено православну віру. Католики та уніати повели справжню війну проти тих, хто відмовлявся коритися постанові Берестейсько­го собору: вони відбирали православні храми, спустошували мона­стирі, забороняли будувати церкви і школи, не дозволяли здійсню­вати культові відправи, жорстоко придушували будь-які спроби спротив з боку міщан, коли ті, як це було в Острозі 1638 p., проте­стували проти закриття православного храму.

Загроза існуванню православ'я підняла на його захист здорові сили українського суспільства. Помітно активізували свою діяльність братства, їх представники та українські шляхтичі-патріоти за­хищали інтереси людей грецької віри на сеймах, сеймиках і в судах. Православну віру в гострій полемічній боротьбі відстоювали — С. Зизаній, І. Борецький, М. Смотрицький, І. Вишенський та інші українські патріоти. В кінці XVI — на початку XVII ст. па допомо­гу православному табору, який останніми силами обороняв свої позиції, прийшло козацтво. Зважаючи па опір козацтва і посполи­тих, польський уряд був змушений на початку 30-х років XVII ст. видати «Статті для заспокоєння руського народу», які узаконюва­ли існування православної церкви. Проте вони не припинили на­ступу католицизму та уніатства на Україні.

Бойко-питання і відповіді

Чим зумовлена поява Берестейської (Брестської) унії і які її наслідки для українських земель?

Форсований наступ католицизму на українські землі, що посилився після укладення Люблінської унії, мав своїм наслідком ополячення та окатоличення укра­їнської еліти, вів до загальної дезорганізації та за­непаду православної церкви, яка катастрофічно по­чала втрачати роль осередку культурного життя, га­ранта збереження національних традицій.

Спроби міщан, організованих у братства, поставити під кон­троль церковне життя, підштовхнути частину церковної ієрархії православної церкви до унії з католицькою церквою після ук­ладення Берестейської унії утворилась уніатська церква, поява якої поглибила наприкінці XVI ст. розкол українського сус­пільства. Лише з часом, у середині XIX ст.. , глибше інтегрую­чись у народні маси, вона починає перетворюватись у націо­нальну українську церкву.

З моменту розколу християнства у 1054 р. на православну та католицьку гілки ідея унії (об'єднання) завжди знаходила своїх прихильників. Але якщо православні вважали, що унія можлива лише при відмові римських пап від ієрархічної пер­шості у християнській церкві, то основною вимогою католиків було визнання православними зверхності папи.

Як свідчить перебіг подій, після церковного розколу слабі­юча православна церква, потрапляючи в силу обставин у кри­тичні ситуації, все частіше звертається за допомогою до Захо­ду, до церкви католицької. Так було у 1274 p., коли в Ліоні була підписана міжцерковна унія, спрямована проти монголе-татарської загрози, так було і в 1439 р. у Флоренції, коли Константинополь бажав заручитись підтримкою західного сві­ту у боротьбі з турками. Значення цих уній полягає у збере­женні та підтриманні самої ідеї об'єднання церков, а також у пошуках можливих форм церковної унії. Таким чином, напри­кінці XVI ст. унійний рух мав вже свою доволі довгу історію, протягом якої неодноразово доводив актуальність та доціль­ність ідеї об'єднання.

Що зумовило популярність ідей уніатства в Речі Посполи­тій після укладення Люблінської унії?

Зміцнення католицизму на фоні втрати православ'ям своїх позицій дало змогу Ватикану розставити свої акценти у питанні церковного об'єднання. Метою унії було приєднання правос­лавної церкви до католицької з обов'язковим визнанням верховенства римського папи, тобто розширення сфери впливу Ватикану на Схід та помітне збільшення церковних володінь. Ідею унії активно підтримував польський король, адже вона відкривала шлях для окатоличення та ополячення українських та білоруських земель, тим самим сприяючи консолідації Речі Посполитої.

Кризовий стан православної церкви створював у цей час умови не тільки для поширення ідей церковного єднання в українському суспільстві, а й для появи у ньому прихильників цієї ідеї. Достатньо сказати, що палкий прибічник та захисник православ'я князь К.Острозький у своєму листі до папи зазна­чав: «Нічого не бажаю гарячіше, як єдності, віри і згоди всіх християн». З огляду на реалії такі настрої цілком зрозумілі. Люблінська унія посилила процес окатоличення та ополячення української еліти. ї хоча мотиви у тих, хто переходив у като­лицьку віру, були різними (для одних це шлях до привілеїв і посад, для інших — урівняння в правах з поляками, для тре­тіх — прилучення, як вони вважали, до більш розвинутої куль­тури), результат для православ'я був один — різке звуження каналів матеріальної підтримки. Адже саме князі та багаті роди свого часу будували храми, фінансували монастирі, відкрива­ли школи при церквах. Характерною рисою цього періоду було те, що патронат-опіка, своєрідне середньовічне спонсорство церкві, поступово деформуючись, перетворюється на звичайне володіння церквою чи монастирем. Ці релігійні осередки за­ставляли, давали у посаг, у спадщину, здавали в оренду, обмі­нювали та продавали. Світська влада дедалі активніше проникає у церковне життя. Тепер вже не митрополит призначав єпископів, їх висували або ж Пани-Рада. або ж сам великий князь, що відкрило доступ до вищої ієрархії світським особам, які не тільки не переймалися церковно-релігійними інтересами, а переслідували виключно матеріальні цілі, зберігаючи при цьому свої світські звичаї — полювання, банкети, насильства, розпусне життя та ін.

Такий стан справ вів до моральної деградації церковної ієрархії, загальної дезорганізації та занепаду православної цер­кви. Вона вже не могла бути гарантом збереження національ­них традицій та осередку культурного життя. Церковна криза спричинила втручання у релігійні справи міщанства, організо­ваного у братства. Активно протидіючи католизації та полоні­зації українців, братства спробували взяти під свій контроль церковне життя, особливо діяльність церковної ієрархії. По­чин братчиків було підтримано Константинопольською Патрі­архією, яка надала Львівському Успенському братству права ставропігії (автономність, залежність безпосередньо від патрі­арха) і доручила нагляд за єпископами та духовенством.

Поступово у частини вищої церковної ієрархії православної церкви почала визрівати думка про доцільність унії з католиць­кою церквою. В основі таких настроїв лежало хитросплетіння егоїстичних інтересів духовенства та реальних потреб церкви. Прихильників уній не влаштовувало втручання світської влади у релігійне життя, неконструктивна, на їх думку, лінія Константинопольської Патріархії, бажання не тільки зберегти власні зе­мельні володіння, а й зрівнятись у політичних правах з католицьким духовенством. Свою роль у формуванні позиції уніатів відігравало, очевидно, й утворення в 1589 р. сильного Московського патріархату, який одразу почав претендувати на ка­нонічний та юридичний контроль над Київською митрополією і залежними від неї єпархіями у Речі Посполитій.

Два фактори підштовхнули активізацію унійного руху в середині XVI ст. Спочатку намагаючись убезпечити себе від реформації, польський король дозволяє єзуїтам розгорнути свою діяльність у Польщі (1564 p.), а незабаром у Литві (1569 p.). В результаті Річ Посполита за короткий час вкривається сіт­кою єзуїтських навчальних закладів. Широкого розголосу на­буває релігійна полеміка. Талановиті проповідники активно працювали на ідею унії. Так, Венедикт Гербест ще у 1567 р. цілком резонно вказував православному духовенству на його неуцтво і темноту, як вихід із критичного становища він про­понував церковну унію. Інший відомий проповідник Пйотр Скарга обстоював цю ж ідею у своєму відомому трактаті «Про єдність церкви Божой» (1577 р.) До речі. Скарга не без задо­волення неодноразово підкреслював, що заможні русини, не маючи змоги знайти ґрунтовні антиунійні аргументи, просто скуповували та спалювали його твір.

Поглиблювала розкол суспільства так звана «календарна реформа», проведена папою Григорієм XIII у 1582 р., яка сут­тєво розвела у часі релігійні свята католиків та православних. В результаті католики-феодали неодноразово почали порушу­вати релігійні традиції українських міщан та селянства.

Намагаючись підняти престиж православного духовенства, подолати дискримінацію православних віруючих, водночас ба­жаючи вирішити і цілий ряд власних егоїстичних інтересів, львівський єпископ Гедеон Балабан на з'їзді у Белзі (1590 р.) став ініціатором підписання унії. До нього приєднались луць­кий, турово-пінський та холмський єпископи. У 1595 р. папа Климент VIII офіційно визнав унію.

Остаточне юридичне оформлення унії мало відбутись у 1596 р. у м. Бересті. Однак собор розколовся на дві части­ни — уніатську та православну. Уніатська частина затвердила акт об'єднання церков та утворення греко-католицької церкви, яка підпорядковувалась римському папі. Було визнано основні догмати католицької церкви, разом з тим церковні обряди залишились православними, а церковнослов'янська мова — мо­вою богослужіння. Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялось від сплати податків, уніатська шляхта нарівні з католицькою могла претендувати на державні посади. Крім того, уніатським єпископам було обіцяно місце в сенаті. Пра­вославний собор не визнав правомірність рішення уніатів. Всі спроби примирення були марними: незабаром сторони прокля­ли одна одну В результаті унія замість консолідації ще більше поглибила розкол суспільства, фактично започаткувала нову площину розколу.

Після укладення унії розпочався масовий наступ на правос­лавну церкву Унія насаджувалась силою, православні цер­ковні маєтності передавались уніатам, православні залишились без вищої церковної ієрархії. Водночас уніатська церква пере­бувала в стані невизначеності, ніби між двома вогнями. Пра­вославні вбачали в них зрадників, а католики не вважали їх повноцінними громадянами і до того ж не виконали значної частини своїх обіцянок на Берестейському соборі. Слід зазна­чити, що католицька верхівка вбачала в греко-католицькій церкві лише засіб поширення власного впливу, а не самостійну цер­ковну організацію. І тому, якщо на перших порах після укла­дення Берестейської унії вона об'єктивно сприяє поширенню католицизму та ополяченню, то згодом прірва між українцями греко-католиками та поляками римо-католиками надзвичайно виростає Еволюція уніатської церкви в умовах ворожого ото­чення призводить до того, що лише у 1848 р. Розпочинається корінний поворот: греко-католицьке духовенство починає звіль­нятись від пропольських настроїв, а уніатська церква, глибше інтегруючись у галицьке суспільство, заявляє про себе як про національну українську церкву.

Таблиці

КУЛЬТУРА УКРАЇНИ В XVI - ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVII ст.

Освіта і наука.

Розвиток братських шкіл. Вивчення граматики, арифметики, астрономії, музики, філософії, грецької, латинської та польської мов. Для посилення впливу католицької церкви Орден Єзуїтів створює єзуїтські школи у Львові (1608 p.), Луцьку (1609 p.), Києві (1610 p.).

Відкриття вищих учбових закладів: Острозької академії (сер. 1570 p.), Київської братської школи (1615 р.),школи Києво-Печерської Лаври (заснована П. Могилою 1631 p.), створення Києво-Могилянської Академії (1632 р.)

Перші шкільні підручники. Букварі видані у друкарнях Львівського братства, Києво-Печерської Лаври, Чернігова і Новгород-Сіверського, "Букварь" Івана Федорова, "Граматика" Мелетія Смотрицького. Випуск різноманітних молитовників, псалтирів, часословів, "Арифметика" Л. Магницького, "Алгебра" Д. Анічкова.

Видатні вчені: філософія — Григорій Сковорода, Стефан Яворський, математика — Феофан Прокопович, історія - Інокентій Гізель (автор першого підручника з історії України "Синопсис", 1674 p.),література - Лазар Баранович, Григорій Кониський

Література

Козацькі літописи: - "Літопис Самовидця" Г. Граб'янки, С. Величка. Густинський літопис, Острозький літопис, Львівський літопис (XVII ст.), "Києво-Печерський патерик". Створюються "Хронографи" — середньовічні твори з всесвітньої історії та географії. Полемічна література (І. Вишенський, Г. Смотрицький). "Апостол" І. Федорова. Поезія (І. Бачинський,Д. Левицький, Д. Мазепа)

Архітектура

Розвиток церковної архітектури. Поширення українського бароко (від італійського bаrоссо - вигадливий, химерний). Дерманський монастир на Волині, церква Богоявлення в Острозі, Успенська церква у Львові, Троїцький собор у Чернігові, Преображенський собор біля Лубен, Покровський собор у Харкові.

Видатні зодчі: Йосип Старцев, Йоган Баптіст, Мартин Томашевський. Троїцька і головна церква Лаври у Києві, дзвіниця Києво-Печерської Лаври (Й. Г. Шедель), Андріївська церква у Києві (В. Растреллі, Д. Мічурін).

Поширення класицизму (від лат. classicus - зразковий, характерні строгість і чіткість архітектурних форм). Найвидатніші українські архітектори: С. Ковнір, І. Григорович-Барський.

Замкова та фортифікаційна архітектура. Будівництво замків (Луцьк, Володимир-Волинський, Кам'янець-Подільський, Острог, Львів, Хуст, Мукачеве та ін.). Будівництво Печерської фортеці у Києві

Живопис

Живопис присвячується релігійній тематиці. Іконостас.

Звернення художників до реального життя: природа, побутові сцени, батальні сюжети, портретний живопис.

Оформлення книжок. Мініатюри ("Пересопницьке євангіліє"), гравюри та ілюстрації "Апостола" та "Букваря" І. Федорова.

Видатні художники (Іов Кондзелевич з Волині, Іван Рутковський із Жовкви)

Театр і музика

Зародження театрального мистецтва.

Шкільні драми Острозької школи та Києво-Могилянської Академії.

XVII ст. - початок вертепу (ляльковий театр).

Поширення кобзарства.

Розвиток церковного співу

БРАТСТВА

Братства - релігійні та культурно-просвітні організації українських міщан, що існували при церковних парафіях в Україні у XV - XVIII ст.

Найбільш впливові братства діяли у Львові, Києві, Луцьку, Острозі, Перемишлі, Рогатині, Тернополі, Судовій Вишні та ін.

Етапи діяльності / Зміст діяльності

ХУ ст.

Релігійно-благодійницька діяльність: побудова та обслуговування церкви; влаштування громадського богослужіння, місцевих церковних урочистостей, братських обідів, допомога бідним і хворим; організація шпиталів та ін.

XVI - XVII ст.

Переважає громадсько-політична і національно-культурна діяльність: захист прав українського населення (скарги до судів, посольства, до короля); відкриття шкіл, друкарень, збирання бібліотек; контроль над церковними ієрархами; збереження і захист православної церкви в умовах втрати церковної ієрархії після Берестейської унії (1596); сприяння розвитку вищої освіти

ХVІІІ ст.

Релігійно-благодійницька та освітня діяльність: дбали про збере­ження церков, відправи богослужіння, розвиток освітньої справи

Семененко

Брестська церковна унія 1596 року

Протягом XVI—XVII століть у Європі ос­таточно сформувалися основні національно-релігійні ідеології. В результаті католицизм переміг в Іспанії, Італії, Польщі, Франції, протестантизм — в Голландії, англіканство — в Британії, православ'я — у Росії. Про­тилежні процеси розвивалися на українських та біло­руських землях. Після упадку в 1453 році Візантії Київська митрополія залишилась «без нагляду» патріар­хів Константинополя. Українство втратило релігійний прапор серед священників панували бездуховність, моральна неохайність, безграмотність, а церковні по­сиди часто купувалися. З дев'яти митрополитів XVI сто­ліття, від Іони II (1502-—1507) до М. Рогози (1589— ] 599), жодного не обирав церковний собор, всі вони призначалися королем і благословлялися після цього патріархом. Доходило до абсурду: дев'ять років митро­политом був Онісифер Петрович (за двожонство прозва­ний Дівочкою), який дозволяв єпископам одружуватись навіть тричі.

З середини XVI століття в Україну дедалі сильніше проникала латино-польська культура, протестантизм, що посилювало полонізацію місцевої еліти. Католиць­кий Захід, Ватикан були ініціаторами об'єднання хри­стиянських держав проти наступу Оттоманської Порти, а це насправді означало й посилення римської системи віри. Відомо, що в епоху Контрреформації із Заходу проникали музика бароко, сучасні на той період архітек­турі та живопис. І хоча в Україні розповсюджувався протестантизм, основною формою ідеологічного протесту проти засилля максималістського католицизму залиша­лася стара система віри — догматичне православ'я.

Відсутність у книжковій українській культурі націо­нальної мови, сильні прояви фундаменталізму полегшу­вали створення єзуїтських навчальних закладів, які мали найдосконалішу для середньовіччя систему навчання й виховання. Перша в Україні школа єзуїтів була створена в Ярославі (там, можливо, навчався і Б. Хмельницький), потім виникло ще 20 колегіумів, що прискорило процес полонізації та окатоличення української еліти. В деяких регіонах розгорнули актив­ну місіонерську діяльність ордени францисканців, домі­ніканців, бернардинців, римських католицьких сестер.

До спроб посилити позиції православ'я в кінці XVI століття вдавалися неодноразово, але собори у Вільно, Бресті, Тернополі, Володимирі не досягали бажаних результатів. Підписаний 28 січня 1573 року у Варшаві союз протестантів з православними про дотримання толерантності стосовно різних віровчень римо-католики не підтримали. Не виконувався і едикт Сигізмунда ПІ 1589 року про рівність прав ксьондзів та священиків, тому що в реальному житті католицьке духовенство переважало православне рівнем освіченості, вмінням ве­сти релігійні диспути. Природно, католики користува­лися потужною підтримкою державних інституцій.

З середини XV століття ініціатором церковних ре­форм у православ'ї стало організоване в братства міщанство. Спершу братства виникли в білоруських та українських містах як товариства, що переслідували , обмежену мету: проведення церковних свят, поховань. Потім вони перейшли до практики матеріальної під­тримки православ'я, створювали школи, займалися благодійництвом. Організовані братствами навчальні заклади благословляли патріархи Антіохії і Констан­тинополя, визнавала їх і польська влада. За рішеннями братств звільняли з посад священиків, які себе компрометували, створювались друкарні, бібліотеки, розпов­сюджувалась релігійна література. Саме братства стали. ініціаторами культурно-національного пожвавлення в Україні кінця XVI століття, вперто боролися проти наступу католицизму8 а з 1597 року — з уніатською церквою. Але витримати протиборство з католицькою системою освіти братства не могли. Опора на церков­нослов'янську та грецьку мови відрізала їх від основ­ного напряму європейської культури, перешкоджала випускникам братських шкіл просуватися по службі, тому що тоді панувала латина.

Питання про унію, тобто об'єднання християнських церков, виникло не пізніше як у XIII столітті. Важли­во підкреслити, що митрополія Київської Русі і після розколу 1.054 року епізодично підтримувала зв'язки з римською курією: так, 1091 року до папи було направ­лено посланника від київського митрополита, який до­ставив звідти святі мощі; 1106 року в Новгороді заснував монастир Антоній Римський, пізніше причислений до лику святих православною церквою. Однак про­позицію легата папи Олександра III в 1160-х роках провести релігійній диспут у Києві митрополит Іоанн IV не підтримав, пославшись на доцільність його проведен­ня чомусь тільки в Константинополі.

Відомо, що 1439 року на Флорентійському соборі ідея унії була формально реалізована, але на ньому не були присутніми представники московського православ'я і польського католицизму. Активними пропагандистами унії виступали єзуїти, а також та частина православного духовенства, яка дуже болісно переживала кризу грецької віри і бажала шляхом об'єднання з Римом позбавитись диктату польського догматичного католицизму і впливу Московської митрополії. В цей період папська влада набула чіткої та ефективної централізації, впорядкованості, досяг­ла високого рівня освіченості ксьондзів та кар­диналів.

Вище духовенство в Україні прагнуло з допомогою унії одержати рівні права з польським, аристократія мріяла про високі посади в структурах управління Речі Посполитої, міщанство добивалося місць у цехах, магістратах, судах. За ініціативою львівського влади­ки Г. Балабана з 1590 року в глибокій таємниці йшли переговори єпископів про підготовку релігійного союзу України й Білорусі з Римом. їх учасники усвідомлю­вали, що маси будуть негативно ставитись до цієї ідеї, а братства, козацтво взагалі були налаштовані воро­же, непримиренно. Тим не менш у грудні 1594 року єпископ К. Терлецький з Луцька, І. Потій (Поцей) з Во­лодимира на Волині розробили план і деталі переходу православних парафій України й Білорусі під владу папи Римського. їх підтримали ще три єпископи — з Полоцька, Холма і Пінська, а також митрополит М. Ро­гоза. Мотиви їх рішень могли бути найрозбіжнішими — від бажання захистити цінності православ'я до праг­нення забезпечити більш вигідні матеріально умови життя, відмежуватися від створеного 1589 року мос­ковського патріархата.

23 грудня 1595 року в Римі папа Климент VIII дав офіційну згоду на прийняття української й білоруської православної церкви під свою протекцію. 6—10 (16— 20) жовтня 1596 року у Бресті в церкві святого Миколая відкрився церковний собор, який. проголосив унію — перехід православної церкви під владу римсь­кого папи. Водночас у будинку князя К. Острожського представники православного духовенства, владики з Александрії, Константинополя, Бєлгорода та інших міст прокляли акт унії. Щоб захистити собор уніатів від можливого нападу православних ревнителів віри, для його охорони були виділені польські жовніри.

Уніатський собор, що поклав початок існуванню греко-католицької (уніатської) церкви, визнав юрисдик­цію папи, догмати католицизму, але зберіг православні обряди, традиції, церковнослов'яську мову в богослу­жінні. Священики-уніати дістали багато привілеїв: вони звільнялися від податків, мали право (на відміну від ксьондзів) створювати сім'ю; шляхтичам греко-католицької віри відкривалися більш широкі можливості для одержання державних посад; міщани-уніати мог­ли користуватися перевагами магдебурзького права нарівні з римо-католиками. Лише собор в Замості 1720 р. ліквідував український іконостас, урівняв православні поминки й пости з католицькими, богослужіння стало проводитися в бічних вівтарях, одяг священників-уніатів копіював убрання ксьондзів.

Відзначимо, що унія в Бресті мала місце тоді, коли в Європі лунав заклик: «Геть від Риму!» Це були часи Лютера, Кальвіна, Цвінглі, Генріха VIII, які намагалися підірвати єдність християнства, його всесвітній харак­тер. Подібна позиція пояснювалась тим, що лідери контрреформації не бажали відділяти питання віри від проблем культури. Але для України й Білорусі Брестський собор означав ускладнення й загострення релігійної атмосфери. Вона посилювалась тим, що польська влада визнала легітимним лише представниц­тво греко-католицьких общин. Митрополит І. Потій за­ходився відбирати у православних церковні споруди (в тому числі й храм Святої Софії в Києві), монастирі, друкарні, школи. В боротьбі з уніатами козацтво й мі­щанство не гребували прямим фізичним насильством, на яке перші відповідали аналогічними діями. Непри­миренними ворогами стали архієпископ-уніат Й. Кунцевич і православний єпископ М. Смотрицький. 12 ли­стопада 1623 р. у Вітебську після арешту православного священика натовп фанатичних прихильників право­слав'я по-звірячому розправився з Й. Кунцевичем, вбито також було його служників, кілька городян-уніатів. У свою чергу, М. Смотрицький був обвинувачений в то­му, що своєю полемікою налаштовує жителів на терор про­ти греко-католиків. Згідно з наказом короля 120 жителів Вітебська засудили до розстрілу, понад 200 — до покаран­ня батогами, а 100 людей — арештували. Через п'ять років М. Смотрицький перейшов до уніатства і в праці «Апологія» виправдав греко-католицьку церкву, хоча раніше в «Треносі» проклинав Брестський собор 1596 року.

Козаками було вбито 1618 року намісника уніатської церкви в Києві митрополита А. Грековича, міського війта Ф. Ходика, вони погрожували розправою членам церковного собору 1629 року.

В той же час літературна полеміка, яка розпалила­ся між адептами православ'я й греко-католицизму, сти­мулювала розвиток творчого потенціалу суспільства. Проти унії виступив казково багатий та впливовий ук­раїнський магнат К. Острозький, володар 35 містечок і тисячі сіл, — в основному на Волині й Подолії. На за­хист православ'я він міг у разі необхідності виставити до 20 тисяч озброєних людей.

Спочатку уніатська церква була впливовою лише на Волині й Галичині. Але до 1623 року, незважаючи на опір частини населення й еліти, понад 1,8 мільйона білорусів та українців стали греко-католиками. Лише Львівська й Перемишльська єпархії довго залишалися православними — до 1700 та 1691 років відповідно. Тим часом, наприклад, на Волині завдяки позиції княжих родів Острозьких і Корецьких уніатам деякий час вда­валося закріпитися в основному тільки у Володимирському повіті, де працювали авторитетні єпископи І. Потій та І. Мораховський. Така ситуація довго не тривала, бо до 1630 року клан Острозьких розпався, а його спадкоємці — Олександр, Володимир Заславські стали прибічниками уніатства. Тому на початку 30-х років XVII століття центрами греко-католицької церкви були Луцьк, Дубно, Кременець. І все-таки серед се­лян Волині в цілому ставлення до релігійного розко­лу було індиферентним, тому й уніатами вважали себе десь ЗО відсотків, а серед міщан ще менше — до 25 відсотків.

Справжньої рівності між римо-католиками й уніа­тами в Речі Посполитій так і не було досягнуто. Навіть місце в сенаті уніатський митрополит одержав лише 1790 року — всього за п'ять років до ліквідації Польської державності. Не дали результатів і спроби митрополитів І. Рутського, П. Могили, воєводи А. Киселя об'єднати греко-католиків і православних в єдину церкву під зверхністю Київської митрополії. По-перше, в листопаді 1632 на виборному, а в березні 1633 р. на коронаційному сеймі Польщі Владиславу IV вдалося досягти формального визнання прав православної й ка­толицької церкви, а уніати дістали можливість пере­ходити до православ'я. До того ж Ватикан заборонив католицьким ієрархам приневолювати віруючих до прийняття греко-католицької віри*. Ці рішення суттєво завадили процесу зближення двох українських церков. По-друге, на початку XVII століття серед православ­ного духівництва України й Білорусі значного впливу набула орієнтація на Московську державу. 1626 року І. Борецький за дорученням козаків звернувся до царя з проханням прийняти їх під своє заступництво, однак без володіння територією така ідея була нежиттєздат­ною для керівництва Росії. Безумовно, відповідні настрої існували, тому не випадково шведський посланець Ж. Руссель 1630 року умовляв запорожців повстати проти Польщі і перейти під владу Москви.

Термін «греко-католики» почав вживатися з середини XVIII сто­ліття австрійськими чиновниками, а в 1767 група католицьких єпископів під тиском Росії і Радомської конфедерації замінила образливе для православних прізвисько «схизматик» (розкольник) на «нез'єднаний», для уніатів же використали поняття «об'єднані».

Особливості розвитку культури в Україні (друга половина XVIперша половина XVII століття)

Вплив західної культури на Україну, який частково почався в першій половині XVI століття, знач­но посилився після Люблінської унії і тривав ледь не до кінця XVIII віку. На зламі XVI—XVII століть українське суспільство сприйняло польський варіант контррефор­мації, а упровадження єзуїтами латинської мови, нових педагогічних методів не відкидалося і частиною православ­ної аристократії. Уперше в історії українських земель верхи суспільства вступили в безпосередній контакт із джерелами культури саме в XVII столітті, бо в Київській Русі знайомство з еллінізмом було слабким. Важливо за­значити, що в Західній Європі перехід від церковної схоластики до світського раціоналізму нового часу від­бувався раніше. Тому відродження там потягу до антич­ності повернуло з минулого ідеали світу на основі культу розуму й справедливого порядку.

Вища для XVII віку культура Україною була запози­чена з Польщі. Реакція на цей феномен була надто стро­катою, викликавши як осуд, опір, відродження цінностей старої Русі, так і захоплене схвалення. Наступ західної культури ніс і потенційну небезпеку: розкол єдності ук­раїнської протонації (сучасне поняття «nation» стало вживатися освіченою частиною суспільства синхронно з європейцями в кінці XVIII віку). Тут мимовільно на­прошується порівняння з відчуженням між собою сербів і хорватів, які в XI столітті мали майже тотожну мову, але різну віру.

Наявність в Україні кількох релігійних напрямків принесло не тільки виснажливе протистояння. З кінця XVI століття протестанти надавали й допомогу право­славним у створенні полемічної літератури, наближа­ли писемну мову місцевих авторів до розмовної, фор­мували ідею українського космополітичного месіанізму. Уніати висунули теорію «етнічної нації», її консолідації на світській основі. Спостерігалися також явища українізації католиків: у діяльності створеної 1595 р. Замойської академії, українських домініканців, куль­турного товариства єпископа Й. Верещинського в Києві. Католик С. Кленович мріяв про український латиномовний Парнас, а Я. Домбровський у поемі «Дніпровські камені» закликав українську аристократію до почуття національної самосвідомості.

Не треба забувати, що в XV—XVI століттях завдя­ки еміграції до Польщі й Литви європейських гума­ністів, близькості ренесансних центрів (Кракова, Вар­шави, Відня) до України проникають ідеї Відродження, в тому числі в літературній, філософській, конфесійній формах. Проте економічний розвиток України не ство­рив головну діючу особу Реформації — бюргера, бо залежність міщан, купців, ремісників від шляхетсько-магнатської верхівки заважала динамічним соціокультурним та структурним змінам. Тому західна модель Реформації стала нежиттєвою, тобто ідейно не оформила суспільно-революційні процеси нового часу. Посилився феодалізм, Реформація в Україні не придбала політичних функцій і залишилась виключно явищем культурного життя.

Якщо в період Реформації Західна Європа мала до­сить багато вільних міст, то в Україні до середини XVII віку понад 80 відсотків міст належало приватним особам, і головними осередками нових ідей залишали­ся маєтки крупних патронів. Звідси й результат: новації протестантизму стали не фундаментом міської демок­ратичної культури, а елітарною релігією, і навіть єретичні рухи важко сприймалися масами.

І все ж з кінця XVI століття Польща була для Украї­ни своєрідним вікном у європейський культурний простір. Адже на працях таких мислителів, як А. Модржевський, Я. Ласкі, поетів М. Сербевського, Яна та Петра Кохановських, виховувалось багато видатних діячів України й Біло­русі. До того ж їхні творчі роботи не поступалися кра­щим зразкам європейського Ренесансу. З ними могли знайомитися ті українці., що навчалися в університетах Кракова, Болоньї, Падуї, Праги та інших освітніх центрів. Ще 1879 року при Карловому університеті Праги коро­лева Ядвіга створила бурсу для студентів з великого князівства Литовського. Аналогічний заклад було організовано 1409 року при Краківському університеті.

В українській культурі, літературі протягом XVII ві­ку розвивалися процеси перехідного характеру, створю­валися передумови для становлення й розвитку спіль­ного для всіх європейських культур напрямку — бароко. Пізніше «бароковий комплекс» було засвоєно Росією, південнослов'янськими країнами, румунськими князів­ствами Молдови і Волощини саме через посередництво Білорусі й України в «адаптованому» вигляді.

Процес полонізації зачепив верхівку українського . суспільства, яка найчастіше свідомо йшла на втрату національної та релігійної ідентифікації, поповнюючи таким чином склад земельних магнатів Польщі. Харак­терним у цьому відношенні є приклад І. Вишневецького — родича митрополита Київського П. Могили (Пет­ру Мовіле). Ставши католиком (змінив ім'я «Ярема» на «Ієремію»), він сконцентрував у своїх руках земельні угіддя навколо міста Лубни з населенням 288 тисяч людей, а його син Михайло 1669 року одержав королівську корону, хоча його діяльність на цій посаді надто плідною не була. Добре відома в польській історії роль таких етнічних українців, як Збаразькі, Чарторийські, Заславські, Потоцькі, Сангушки, Сапєги, Ходкевичі та ін.

Найімовірніше, перший науково-культурний гурток у Києві створили в XV столітті генуезці з Криму. В се­редині XV віку освічена частина киян з числа євреїв та караїмів займалася перекладами творів арабських і єврейських мислителів — Аль-Газалі, М. Маймоєна та інших. Існування цієї групи «ожидовлених» симво­лізувало переорієнтацію частини еліти на західно­європейську ренесансну культуру. Тому не випадково їхня система думки базувалася на арабо-європейській раціоналістичній філософії, давньоєврейській біблійній та науково-природничій оригінальній і перекладній літературі. «Ожидовлені» і близькі до них єретичні вчення являли релігійно-опозиційну течію, де визрівав потенціал вільнодумства.

Розгорталася діяльність польсько-українських гума­ністів С. Оріховського, П. Русина, Ю. Котермана, A. Чагровського, М. Стрийковського. Сприйнявши ідею «громадянського гуманізму», вони захищали її основні постулати: справедливість, соціальну стратифікацію, соціальну корекцію суспільного буття, теорію природ­ного права. Але в специфічних умовах України другої половини XV — першої половини XVI століття ці ідеї стали предметом не антропологічних чи етичних кон­цепцій, а історіософських.

Частина полонізованої української протоінтелігенії вважала Ягеллонську державу унікальною, пишалася її минулим та сучасним. Саме тому С. Оріховський, що на­вчався в чотирьох університетах Європи, називав себе етнічним українцем, а політично — поляком. Деякі істо­рики Речі Посполитої виводили початки польської державності від слави сарматів, Київської Русі. Такі концепції існували в «Історії всієї Русі» М. Стрий­ковського, яка була опублікована польською мовою 1582 року, в «Історії Польщі» В. Деболецького 1633 року та в інших працях. Відзначимо, що в Росії книга B. Деболецького, в якій проводилася ідея про право нащадків сарматського племені керувати світом, тричі друкувалася московськими видавництвами — в 1668, 1673 і 1688 роках.

Існування неформальних товариств і вплив польської історичної традиції були неминучим етапом у розвитку української історії і культури, системи освіти. Немож­ливо відкидати і роль князя А. Курбського, вплив його переписки (після втечі з Москви він жив у князя Ю. Слуцького на Волині) на становлення політичних пріоритетів аристократії України.

Важливо й те, що друковане слово надійшло до Ук­раїни з другої польської столиці — Кракова. За 83 ро­ки до появи «Апостола» і «Євангелія учительного» І. Федорова видавець Ш. Фіоль опублікував кири­лицею «Часословець» і «Осьмиглавник», причому за правилами української граматичної системи.

Бурхливе зростання кількості єзуїтських і протес­тантських навчальних закладів в містах України при­мусило частину православної шляхти протиставити їм заклади, які виховували національно орієнтовані кад­ри, насамперед — клерикальні. 8 1576 року князь К. Острозький створив у своєму родовому маєтку шко­лу для дітей, яка в кінці 70-х — на початку 80-х років XVI століття переросла в колегіум (історики помилко­во називають цю школу академією). В ньому існувала грецько-латинсько-слов'янська тримовність. Колегіум більше нагадував культурно-освітнє товариство, де крім проведення релігійних та літературних диспутів, періодично навчали молодь основ деяких наук. Першим ректором був М. Смотрицький, вчителями працювали місцеві уродженці, серед них були як католики, так і протестанти, частина — греки і українці. Після 1620 року онука князя Ганна Ходкевич реорганізувала цей навчальний комплекс в єзуїтський коледж.

1614 року пожежа знищила братську школу під Старокиївською горою. Тоді, 15 жовтня 1615 p., знатна міщанка Є. В. Гулевич-Лозко подарувала місту свою садибу на Подолі, надала кошти на монастир і шкільний будинок для дітей з будь-яких верств, а також приміщення для прихожан — незадовго перед своєю смертю в Луцьку 1645 року. Київське братство пожвави­ло свою діяльність, здобувши право ставропігії, тобто воно знаходилось під прямою протекцією патріарха Константинополя. Після напівлегального відновлення патріархом Феофаном 1620 року православної єпархії України й Білорусі (під шаленим натиском козацтва) значення Київського братства ще більше посилилось. 1629 р. його офіційно визнав король Сигізмунд III. Ак­тивними провідниками православ'я та національного духу стали такі діячі, як митрополит І. Борецький, юрист В. Борецький, архімандрит Києво-Печерського монастиря З. Копистенський, інтелектуали М. Смотрицький і К. Сакович.

З 1628 року архімандритом Печерського монастиря став П. Могила. Він організував на його території шко­лу, навчання в якій набуло не грецько-слов'янської, а латино-польської спрямованості. Хоча такий перебіг подій схвилював ревнителів догматичного православ'я, але П. Могила не відступав від наміченого. Він добре розумів, до яких прорахунків у навчанні призводять консерватизм братських шкіл, застарілі педагогічні ме­тоди, вперте невизнання латинської мови в системі освіти (сам П. Могила закінчив єзуїтську академію у Вільно або колегіум у Замості). Коли 1631 року П. Могилі вдалося досягти схвалення свого навчально­го закладу патріархом, цькування архімандрита та його ста учнів посилилось, а козаки навіть погрожували йому смертю за використання в навчанні латинської й польсь­кої мов. Але гнучкими дипломатичними маневрами він нейтралізував опонентів, і 1632 року його школа зли­лася з братською школою на Подолі. 12 березня цього ж року в Каневі козачий гетьман І. Петражицький і представники січовиків підписали документ, за яким вони запроваджували протекцію над Києво-Братським (Могилянським) колегіумом.

Хоча єзуїти, побоюючись конкуренції з боку коле­гіуму (їхня перша школа на Подолі відкрилася 1620 ро­ку), апелювали до польської влади з вимогою не переда­вати до рук місцевого населення вищої освіти, 1635 року король Владислав IV узаконив Києво-Могилянський колегіум, відмовивши в той же час у праві називатися академією і вводити ряд навчальних дисциплін. За про­грамою Києво-Могилянського колегіуму працювала з 1634 року школа у Вінниці (пізніше — в Гощі), з 1636 — в Кременці. С. Почасський організував навчальний заклад в Яссах. І все ж підкреслимо для порівняння: Оксфордський університет створено 1102 року, в Саламанці й Валенсії — на початку XIII століття, в Італії з 1245 до 1444 pp. відкрито дев'ять вищих шкіл, у Німеччині в 1476 р. було 13 університетів і т. д.

Навчання в Києво-Могилянському колегіумі трива­ло п'ять років. Вивчалися грецька, латинська, польська, слов'янські мови, арифметика, катехізиси, літургія, літературна теорія і практика, риторика, діалектика, логіка, етика, фізика, метафізика. Як підручники ви­користовувались праці таких авторів, як С. Полоцький, Ф. Прокопович, М. К. Сарбевський, Я. Кохановський, С. Твардовський, І. Гізель, С. Ожеховський, І. Конопович-Горбацький, вивчалися роботи Е. Роттердамського, Арістотеля. У старших класах домашні завдан­ня не практикувалися, зате щосуботи проходили диспути, а в кінці курсу чи навчального року — публічні диспути латинською мовою. Кількість студентів колегіуму доходила до п'ятисот. Жили во­ни дуже бідно, нерідко навіть жебракували, тому що пожертв на їх утримання завжди було обмаль.

Щоб довести православному та уніатському духовен­ству необхідність широкого використання польської й грецької мов, П. Могила підкреслював: знання грець­кої та церковнослов'янської мов потребують релігійні церемонії, а латини й польської необхідні для підвищення політичної значущості й активності української еліти. У XVII столітті більшість освічених людей в Україні володіла, як правило, крім рідної мови, також польською, латинською, церковнослов'янською.

Перед Києво-Могилянським колегіумом фактично ставилось завдання засвоєння культурних стандартів Заходу, а не розробка оригінальних концепцій. Опо­середковано навчання в ньому сприяло зростанню національної самосвідомості, відродженню пам'яті про минуле Русі. Сам П. Могила вважав, що корені насе­лення Київської Русі виходять від Яфета, а один зі студентів назвав українців «нацією» князя Володимира Святого.

Принципово навчання в колегіумі планувалося на базі модернізованого Арістотеля та богословських тез Фоми Аквінського, тому відзначалося схоластичним духом. В результаті учні не вміли самостійно мисли­ти, не в пошані був критичний підхід чи науково-дослідницький аналіз джерел, насаджувалася сліпа віра в церковні авторитети. Практично в колегіумі готували лише вправних полемістів для захисту релігійних догматів, проповідників, майстрів склада­ти панегіричні твори, користуючись працями класиків минулих епох. Серед студентів вербувались таємні й офіційні наглядачі (візітатори). Суд та розправу чинив ректор, широко застосовувались тілесні по­карання.

У другій половині XVI століття зароджується нова література полемічного характеру, яку репрезентува­ли такі автори, як Г. Смотрицький, М. Броневський, І. Потій, єзуїт П. Скарга та інші. Надзвичайною безкомпромісністю відзначалися праці І. Вишенського. В них чітко проглядається ідея байдужості до зем­них соціально-політичних вимірів життя, оцінка людського розуму як отрути, що губить душу. Філософ з півострова Афон в Егейському морі не бачив і не передбачав національної субстанції українського наро­ду, проповідував егоцентризм, презирство до світської культури, тому його концепції суттєво страждали на анахронізм.

В результаті повзучої полонізації зникла як стан категорія українських магнатів. Тому в XVII столітті українське суспільство втратило ту керівну й органі­зуючу силу, яка була б в змозі зайнятись місцевим державним управлінням. Заможна українська шлях­та теж значною мірою денаціоналізувалася, і близько до мас знаходилось лише дрібне шляхетство, частина білого й чорного духовенства. В цей період тривав процес об'єднання окремого прошарку аристократії з козацькою старшиною, і саме цей союз виявився найбільш переконаним захисником православ'я, з ньо­го почалося національно-культурне й соціально-політичне пробудження.

Водночас виникли дві культури і два типи україн­ського характеру: селянський та лицарський, козачий. Якщо для носіїв першого з них головною, стрижневою ідеєю життя була віра в Божий захист, то для других — оборона віри, групових святинь, презирство доземного, духовний аскетизм (але в чудернацькому сполученні з побутовим розгулом). Якщо для козацького світо­відчуття смерть була найглибшою трагедією, то для селянського — означала лише неминучий етап циклічного процесу буття.

Підсумовуючи сказане, відзначимо: перебування ук­раїнських земель під владою Речі Посполитої стало причиною того, що на початку XVII століття українців на території Московської держави розглядали як іноземців, мова котрих така ж незрозуміла, як, скажімо, польська. З цієї причини спілкування в Москві з Л. Зизанієм відбувалося 1627 року через перекладача.

Черкашина

В XVI — першій половині XVII ст. майже по всій Європі по­чалась боротьба між протестантськими церквами та католицтвом. В Україні набули поширення такі протестантські церкви: кальвініс­ти, соцініани. Соцініанське вчення, засноване в Польщі італійцем Фаустом Соціном (1539-1604), відкидало вчення про трійцю, вважа­ло Христа людиною, яка вказала шлях до спасіння та набула бо­жественних властивостей після Воскресіння. Соцініани вважали Святе Письмо єдиним джерелом віровчення, але лише тоді, коли воно не суперечило здоровому глузду. Соцініан в Україні назива­ли ще аріанами.

У кінці XVI ст. в Хмельнику заснована соцініанська школа, яка готувала борців з католицтвом. В Панівцях під Кам'янцем за спри­яння Яна Потоцького поселились кальвіністи, які в 1590 р. відкрили школи — нижчу та вищу (академію). Тут було відкрито друкарню, з якої в 1608-1611 pp. вийшло принаймні 7 видань, що були направле­ні проти папства. Із однієї з цих книг дізнаємось про існування про­тестантського єпископа для Руського та Подільського воєводств. Але після смерті Я. Потоцького новий володар Панівців виганяє кальвіністів.

На допомогу католицькому духовенству, яке після періоду роз­губленості знов увійшло в силу й почало змагатися з «протестанта­ми», прийшли в Польщу ченці-єзуїти. Єзуїти навернули знов до ка­толицтва тих панів, що було одпали від нього, вони засновували школи, друкували книжки.

Виступ православних в оборону своєї віри можна побачити в реакції на реформу календаря римського папи Григорія XIII, коли в 1282 р. король Стефан Баторій розпорядився впровадити календар без огляду на віру. Констянтинопольський патріарх Єремія через своїх представників наставляв українців на неприйняття засад нового календаря. Доходило навіть до сутичок. Тому польський король змушений був піти на поступки.

Українські шляхтичі, які дорожили королівською ласкою й на­магались не відрізнятися від польського панства, переймали польську мову, звичаї й релігію. Велика частина української шляхти полонізу­валась і покатоличилась.

Православні архієреї побачили, що панство схиляється до като­лицтва, а православ'я зостається вірою людей простих, тому дехто з них почав схилятись до того, щоб визнати владу Римського Папи та прийняти деякі положення з католицтва. В 1596 р. у Бресті скликано собор духовенства й мирян. Він розколовся на дві частини: одні сто­яли за унію, інші — проти неї. Єпископи Іпатій Потій і Кирило Терлецький, а за ними й митрополит київський Михайло Рогоза пере­йшли в унію. Але не все духовенство згодилось на унію. Простий люд, а почасти й шляхта виступили на захист православ'я.

При церквах здавна засновувались братства для взаємної допо­моги, для спільного обходу під час важливих церковних свят, підтримання свого храму в належному вигляді. Вони взяли у свої руки справу оборони православної віри. Братства в Києві, Львові, Луцьку мали велику силу й вплив. З ними мусили рахуватись не лише архієреї, але й навіть сам польський уряд.

Львівське Успенське братство належало до найбільш шанова­них. Воно було Ставропігійським, тобто непідвладним місцевим церковним ієрархам. Основними напрямками діяльності братства були шкільна та видавнича. Іван Федоров продав свою друкарню, її негайно придбало братство та перетворило на справжню зброю про­ти наступу католицизму. В школі братства викладали знані автори­тети: Зезаній Тустановський, Кирило Ставровецький, Іов Борецький (майбутній митрополит) та ін.

На початок XVII ст. провідною стає Київська братська школа. В її стінах працювали: І. Борецький, М. Смотрицький, К. Сакович. У 1632 p., завдяки заходам Петра Могили, Братська школа об'єдналася з Лаврською. Пізніше цей заклад став називатися Києво-Могилянською колегією.

У 1589 р. патріархом Єремією було дозволено братство при церкві Святої Трійці в Кам'янці-Подільському.

Виникали братства і в інших містах: Ярославі, Холмі, Рогатині, Летичеві, Меджибожі й навіть у деяких селах. Для Південної Волині головним осередком освіти була Острозька академія.

Прославилися тогочасні діячі культури. Відомий у першій половині XVI ст. Ісайя Кам'янчанин потрапив до Москви за царя Івана Грозного. За те, що він не схилявся перед деспотизмом царя, той заслав його до монастирської в'язниці, де він пробув кілька десятків років. Збереглися його твори цього періоду: «Плач» («Якийсь монах диякон з Кам'янця-Подільського плакав і сам себе втішав у, землі Московській в містечку Ростові в темниці року 1566...») та «Скарга».

Перший ректор Острозької школи Герасим Данилович Смотрицький народився в містечку Смотричі. До 1576 р. він був місь­ким писарем у Кам'янці-Подільському, а в 1580 р. очолив Острозь­ку школу. Герасим Смотрицький — автор першої друкованої пам'ятки полемічної літератури («Ключ царства небесного», Ост­рог, 1587). У своїх творах він висміював і таврував Папу Римсько­го та єзуїтів.

Син Герасима Смотрицького — Максим (після прийняття чер­нецтва — Мелетій) народився у 1578 р. в Смотричі, навчався в Острозькій школі та Віденській єзуїтській колегії. У 1605-1608 pp. вчився в університетах Вроцлава, Лейпціга, Нюрнберга, Віттенберга. В 1617 р. постригся в ченці, з 1620 р. — архиепископ полоць­кий, єпископ вітебський і мстиславський. Найвідоміші його пра­ці: «Тренос» («Плач») (1610) та «Граматика словенська...» (1618). Він був високоерудованою людиною, справжнім гуманістом, гаря­че вболівав за простий народ, був прихильником єднання христи­янських церков. Саме цими обставинами зумовлено його перехід до унії в 1627 році.

В кінці XVI — на початку XVII ст. багато вихідців з України навчалось в університетах Західної Європи, де знайомились з гуманістичними вченнями. Наприклад, Авраам та Христофор Сенюти (власники Тихомля та Ляхівець) у 1603 р. вступили до Гейдельберзь­кого університету в Німеччині, а в 1605 р. перейшли до Лейденсько­го університету в Голандії (повернувшись на батьківщину, прийняли у себе соцініан). У Падуанському університеті в Італії навчався шлях­тич Станіслав Мрозовицький (відомий під час Визвольної війни як легендарний козацький полковник Морозенко).

Політична історія

Братський рух у боротьбі за політичну консолідацію українського суспільства

Поява і поширення братств як національно-релігійних організацій пов'язані з загальноєвропейською тенденцією посилення ролі суспільства під впливом ідей Ренесансу та Реформації. З другої половини XVI ст. в Україні братсь­кий рух набув самостійного значення в політичному жит­ті, протистоячи зростаючому тиску польсько-католиць­ких елементів.

Перше — Львівське Успенське братство — засноване у 1463 р. міщанами, купцями та ремісниками при церкві Успіння Пресвятої Богородиці. Вслід за ним виникли Луцьке Хрестовоздвиженське (1483), Віленське (1485). Спочатку братства дбали про забезпечення церков книга­ми, іконами, свічками, опікувалися хворими, сиротами, бідними, зубожілими громадянами. Згодом ставали куль­турними і духовними осередками українського громадян­ства в місті або в цілому регіоні, як, приміром, Львівсь­ке, Луцьке та Київське.

Між 1589—1615 рр. братства виникли майже у 20 містах — Кам'янці-Подільському, Рогатині, Острозі, Перемишлі та ін. Знаковим було заснування 1615 р. Ки­ївського братства. У 20—30-ті роки XVII ст. братства постали в містах Наддніпрянщини — Немирові, Вінниці, Лубнах. З 1585 р. починається організаційне оформлен­ня братств. 1 січня 1586 р. Антіохійський патріарх Йоаким затвердив статут Львівського братства, а в грудні 1587 р. константинопольський патріарх Єремія визнав за ним право ставропігії (автономної церковної організації, не підлеглої юрисдикції місцевих єпископів) з правом зверхності над іншими братствами, нагляду за діяльніс­тю духовних і світських осіб. У братстві були запрова­джені загальні збори, членські внески (півгроша на мі­сяць), щорічні вибори керівництва — чотирьох старій­шин. Львівське братство відігравало значну роль у боротьбі з польським національним і релігійним тиском, добиваючись релігійної та професійної рівноправності українського громадянства, православних з католиками.

Окремі риси діяльності українських братств зближу­вали їх з протестантським реформаційним рухом XVI ст. у Західній і Центральній Європі. Братства запроваджу­вали принцип виборності служителів церкви, в тому числі з достойних світських осіб; засновували власні дру­карні та школи, вириваючи суспільство з під цілковитої залежності від духовенства. Друкарня Львівського брат­ства у 1574 р. стараннями Івана Федорова видрукувала «Апостол» та «Буквар», а протягом 1591 —1722 рр. — 140 книг тиражем 160 тис. примірників, які розходили­ся по Україні, Білорусі, Валахії, Молдові, Болгарії, Московії, Сербії.

У 80-ті роки XVI ст. з'являються братські школи у Вільні (1585), Львові (1586), Перемишлі (1592), Києві (1615) та інших містах, деяких селах. Ректорів та вик­ладачів обирали загальні збори братств. Навчання в них відповідало програмам тогочасних середніх шкіл: вивчення класичних мов, діалектики, риторики, поетики, гомілетики (духовного красномовства), арифметики, гео­метрії, музики.

Братські школи ставали центрами формування нової української еліти, науковими осередками, кузнею полі­тичних провідників. Вони сприяли формуванню інтелек­туального потенціалу нації, створенню передумов для відкриття навчальних закладів вищого типу (Київського колегіуму), готували ґрунт для подальшого інтелектуаль­ного, духовного прориву, який здійснив «гурток Петра Могили» у 1630—1640 рр.

Українська політична, релігійна думка наприкінці XVI — на початку XVII ст.

Адаптація до політичних, суспільних і культурних умов Речі Посполитої ускладнювалась провінціалізмом, пасивністю української еліти. її політичне виховання до 1569 р. відбувалось у процесі вирішення відносно обме­женого кола питань: литовсько-татарських, литовсько-московських взаємин, протистояння між прихильниками самостійності Литви і так званою «польською партією». Після Люблінської унії перед українською шляхтою роз­крились нові перспективи, можливість участі в загально­європейських справах. Приміром, протистояння з Кри­мом трансформувалось у боротьбу християнської Європи проти наступу мусульманської Османської імперії. Річ Посполита, одна з найпотужніших держав Європи, опи­нилася на самому вістрі цієї боротьби. Проникнення в Україну концепцій, сформованих Реформацією та контр­реформацією, ще більше ускладнили стосунки в суспіль­стві. На ці проблеми нашаровувались кризові явища все­редині української православної церкви, спроби польсь­кої еліти духовно, релігійно уніфікувати українські зем­лі. Зважаючи на ключову роль релігії в тогочасному сус­пільстві, боротьба за захист православної віри набула ви­няткового політичного змісту.

Православ'я в українських землях опинилось на­прикінці XVI ст. у глибокій кризі. Місцева церковна вер­хівка, священики сконцентрували увагу на майнових, по­бутових проблемах. Константинопольські патріархи рідко втручались в українські церковні справи, обмежуючись висвяченням митрополитів, а коли і намагались впливати на місцеві проблеми, то діяли не завжди обдумано. Втру­чання польської влади у призначення церковних ієрархів в Україні мало політичні цілі. Виникла ситуація, якою незадоволені були всі верстви українського населення. Спа­лахнула полеміка між представниками православної та ка­толицької української еліти, поляками щодо церковного устрою, взаємин між віруючими східного і західного обря­дів, освіти, мови і змісту навчання, ролі еліти й народу, козацтва. Фактично, це була полеміка про подальшу долю політичної системи Речі Посполитої, гарантії релігійних, національних, станових прав всіх її жителів.

Започаткував полеміку в 1577 р. польський теолог, письменник-полеміст Петро Скарга книжкою «Про єдність церков». У ній засуджувалась православна віра, доводи­лась потреба унії української церкви з Римом, наводились культурні та матеріальні вигоди для української шляхти і духовенства внаслідок об'єднання. П. Скарга критикував втручання мирян у справи православної церкви; викорис­тання при богослужінні незрозумілої народу мови; практи­ку шлюбів священиків православної церкви та ін.

Першою спробою викриття ворожості до українського народу папства та католицизму стала книга письменника, педагога, культурно-освітнього діяча Герасима Смотрицького «Ключ царства небесного» (1587). У ній обґрунтову­валась недоцільність календарної реформи Папи Римсько­го Григорія XIII, містився заклик до всіх православних і передусім до князя Олександра Острозького непохитно стояти на обороні православної церкви.

Після Брестського собору 1596 р. розпочалась наступ­на фаза полемічної боротьби. У відповідь на новий твір П. Скарги, який доводив правомірність унії між право­славною та католицькою церквами, заперечувалась мож­ливість світським особам мати голос в цій справі, з'явились праці православних ідеологів Христофора Філалета, Мелетія Смотрицького, Івана Вишенського, Іова Борецького, Захарія Копистенського.

У книзі «Апокрисис» (1597) X. Філалет — представ­ник шляхетської верстви, прибічник Василя Костянтина Острозького (1527—1608) — обґрунтував принцип собор­ності та ідею демократичної церкви, спростував нападки на константинопольського патріарха, застеріг проти по­рушень релігійної свободи в Речі Посполитій, доводив, що впровадження унії не відповідає традиціям польсько­го політичного права, засадам шляхетського парламента­ризму.

З іншої позиції атакував унію православний письмен­ник-полеміст, чернець монастиря на Афоні І. Вишенський. Обстоюючи погляди українського демосу і близького до нього нижчого духовенства, він визнавав можливість іс­нування церкви без ієрархії служителів, рівність представ­ників усіх станів суспільства. «Хлопи Христові», на дум­ку І. Вишенського, вищі від архієреїв, які засудили Хри­ста, тобто від «іродів» і «пілатів», до котрих прирівнював він владик, які уклали унію. І. Вишенський різко засуджував весь політичний лад Польщі, заперечував контак­ти із західною культурою, «латинську та мирську муд­рість», закликав православних обмежитись вивченням ли­ше церковних книжок.

У сучасній науці існують діаметрально протилежні оцінки політичних поглядів українських публіцистів кінця XVI — початку XVII ст. За одними, православні полемісти, передусім І. Вишенський, розробили у своїх працях комплекс реформаційних ідей, що значно поси­лювали українське суспільство. Натомість М. Грушевський піддав критиці «культурне старовірство» І. Вишенського, яке «мало відповідало... духові часу». Деякі сучасні автори називають І. Вишенського непохитним ортодоксом.

Помітним явищем політичного життя наприкінці XVI ст. став доробок київського католицького єпископа, українця за походженням Й. Верещинського. Переймаю­чись проблемами усунення загрози для України з боку татар, турків та Москви, він чи не першим почав ужи­вати термін «народ український християнський» щодо українського населення замість поширених назв геогра­фічного походження («подоляни», «волинці» тощо); за­кликав подолати стереотипи у поглядах шляхти на козаків і визнати за ними рівноправність, рицарський статус. У 1590—1596 pp. він розробив кілька проектів перебудови політичного життя в Україні, спираючись на політичну й організаційну модель Війська Запорозького. Йому належить пропозиція щодо створення Задніпровсь­кої козацької держави, яка була б своєрідною лицарсь­кою корпорацією. Спираючись на тогочасні теорії держа­ви, в яких актуальним було визначення суверенітету че­рез главу держави (государя), вважав, що очолювати її повинен князь, залежний від центрального уряду Речі Посполитої на засадах васалітету. Ця ідея була на той час найрадикальнішим виявом політичної теорії націо­нальної держави.

Брестська церковна унія: політичні причини та наслідки

Деякі українські церковні ієрархи засобом подолання кризи в православній церкві (діяльність братств вони вважали одним з її проявів) та упередженості польського католицького керівництва стосовно українців вважали унію з католицькою церквою, що відповідало настроям частини тогочасного українського суспільства. Ідею унії між православною та католицькою церквами на рівно­правних засадах, згідно з домовленостями Флорентійсь­кого собору (1439), спершу підтримував князь Констянтин Острозький — впливовий і рішучий захисник православ'я. Однак переговори між українськими влади­ками, представниками українських світських кіл, поль­ською світською владою та папськими послами затягува­лись. Згодом прискорили їх, очевидно, зовнішні обстави­ни. У 1589 р. була проголошена автокефалія Московсько­го патріархату, глава якого отримував титул патріарха Московського і всієї Русі. Це могло призвести до посиле­ного втручання Москви у внутрішні справи Речі Посполи­тої під приводом захисту православних в Україні й Біло­русі. У 1590 р. шість єпископів — львівський, луцький, холмський та белзький, туровський і пінський закликали визнати верховенство Папи Римського за умови збережен­ня церковного устрою і богослужіння за грецьким обря­дом. Найактивніші діячі — К. Терлецький та І. Потій — у 1594 р. підготували програму унії, так звані Торчинські артикули. Наприкінці 1595 р. вони відвідали Рим й уклали офіційну угоду з папою. Тільки після цього в жовтні 1596 р. у Бресті було скликано собор, який мав ух­валити рішення, прийняте групою ієрархів. Фактично одночасно відбулись два собори. За унію виступали митро­полит, п'ять єпископів з ігуменами, архимандритами, ча­стиною духовенства і шляхти. Проти — двоє єпископів, велика частина духовенства і шляхти на чолі з К. Ост­розьким. Король Сигізмунд III спеціальним універсалом підтримав рішення прихильників унії.

Виникнення греко-католицької церкви стало подією в політичному житті України, яку не можна оцінити одно­значно. З одного боку, українське суспільство замість очікуваного порозуміння ще більше розкололось; розпо­чалась довготривала завзята внутрішня боротьба, яка стала одним з головних чинників політичного життя до початку Визвольної війни у 1648 р. З іншого — саме греко-католицька церква на західноукраїнських землях протягом XVIII—XX ст. була могутнім фактором збере­ження національної самосвідомості українців.

Савченко