Олійник

У 1596 році була підписана Берестейська (Брестська) церковна унія, наслідком якої стало значне послаб­лення православної церкви, а отже, і позицій українського право­славного населення. Внаслідок цього український народ опинився на межі повного національного знищення.

Офіційна російська та радянська історіографія трактувала Берестейську церковну унію 1596 р. однобічно та однозначно-негативно. Утім, було ряд факторів й позитивного змісту, які штовхали вищий православний клір України до спілки з Римом. Коли Україна-Русь прийняла християнство, ще не було розколу на православ'я і католицизм. Тому ідея єдності християнства завжди знаходила в Україні своїх прихильників (володар Галицько-Волинської держави Данило, Київський митрополит Григорій Цамблак та ін.), це по-перше.

По-друге, частина православних владик вбачала у Ватикані силу, яка насправді могла захистити їх і паству від нецивілізованого наступу польського католицизму, зокрема шаленого тиску ордену єзуїтів, надати неминучому зближенню між віруючими різних конфесій більш м'якого і толерантного характеру.

По-третє, частина православного духовенства небезпідставно вважала, що союз із Римом призупинить занепад східної церкви взагалі:

послабить прояви централізму (підпорядкування духовної влади світській);

підштовхне розвиток богословської науки;

піднесе мораль священиків тощо.

По-четверте, українське православне духовенство розрахову­вало за допомогою унії припинити загравання східних патріархів з московськими царями і духовенством, яке вело до створення Московської патріархії і підпорядкування їй українських єпархій. Отже, унія певною мірою могла б мати й позитивні моменти, але цього не сталося, головним чином через відсутність у її творців розуміння, що релігія в ті часи визначала не тільки ідеологію, але й тип культури. Отже, зміна релігії означала відмову від своєї культурної і національної суті.

Затверджена у Бресті унія хоч і зберегла православні обряди і церковнослов'янську мову богослужіння, але в основу поклала головні догмати католицької церкви, що вело до денаціоналізації й ополячення українців.

Уряд і король Речі Посполитої Жигмонд III постановили вважати унію обов'язковою для всіх православних віруючих на території країни. Проте ідеї унії виявилися малозрозумілими для переважної більшості міщан та селян, нижчого і середнього духовенства. Вони трактувалися як зрада. Тому дослідники відзначають, що виник­нення уніатської церкви призвело до розколу українського суспіль­ства, до поглиблення соціальних суперечностей. Гасло боротьби з унією було одним з основних під час національно-визвольних рухів козацької епохи. Лише через 200 років, у середині XIX ст. уніатська церква на Заході України виступила виразником націо­нальних інтересів українського народу.

Посилення економічного і національно-релігійного гніту приво­дило до зростання протесту в усіх верствах українського суспільства.

У панівних колах виникла православна магнатсько-шляхет­ська опозиція з князем Василем-Костянтином Острозьким.

Мета опозиції - розширення автономії України в складі Речі Посполитої.

Методи досягнення мети:

> петиції до сейму і короля;

> підтримка культурно-освітньої справи;

> сприяння реформаційним рухам (кальвінізму, соцініанству);

> виступи за свободу совісті.

З часом місце магнатсько-князівської опозиції заступила шляхетсько-старшинська. Мета і методи досягнення подібні.

Виникла опозиція і серед міщан, які наповнили новим змістом таку легальну форму відстоювання своїх прав, як братства. Вперше братства на території України згадуються у документах 1460-80-х рр. стосовно Львова і Луцька. Означали тоді вони ремісничі цехи, куди входили православні майстри, і нічим не відрізнялися від західноєвропейських. Зовсім інше обличчя мають братства, що виникають з другої половини XVI ст. Хоча спочатку формувались вони на основі цехових братств і перейняли від них такі організаційні принципи, як внески за вступ і членство, щорічні вибори старшин, власне судочинство, систему штрафів і покарань та такі функції, як контроль за діяльністю своїх членів, взаємна підтримка, допомога членам братства, які потрапили у скруту, і сім'ям померлих братчиків. Але були й значні відмінності.

У братства мали право вступати не тільки ремісники, а й усі православні будь-якого стану: шляхтичі, священики, купці, вихідці зі селян. Братства організовувалися навколо певної церкви, іменем якої і звалися. Наприклад, Львівське Успенське братство, Київське Богоявленське. Основною турботою була допомога православній церкві у захисті народу від духовного і колоніального гноблення: окатоличення, ополячення. З цією метою братства організовують школи, друкарні; слідкують, щоб духовенство сумлінно ставилося до своїх обов'язків. Усі члени братства були формально рівноправні як у діяльності, так і в покараннях - аж до відлучення від церкви. У братства приймали і жінок.

Центром братського руху був Львів, найбільшого поширення він набув в Галичині. І це не дивно - саме тут польське колоніальне гноблення було найдавнішим і найсильнішим. Згодом діяльність братств поширюється на всю Україну. Між 1589-1615 рр. братства виникли майже у 20 містах - Кам'янці-Подільському, Острозі, Рогатині, Перемишлі, Києві, Немирові, Вінниці та ін. За числом членів вони були невеликі. Найбільше - Львівське - нараховувало до 30 чоловік. У містах, через численні заборони польської влади, жило дуже мало українських сімей. Незважаючи на це, вплив діяльності братств був значним. Вони багато зробили для захисту і розвитку українського культурного життя. Братські школи вико­ристовували передові для свого часу програми західноєвро­пейських навчальних закладів, але були більш демократичні. Від викладача вимагалось, щоб єдиним критерієм його ставлення до учнів були їхні знання. Школярі з бідних сімей і сироти повністю утримувалися за кошти братства. Посіяне братствами зерно зросло в козацькій державі у вигляді Могилянської академії, розвинутого книгодрукування, високої, порівняно зі сусідніми країнами, грамотності населення. Виконавши своє завдання захисту націо­нальної культури, братства в козацькій державі припинили своє існування, а в Західній Україні вони діяли аж до кінця XVIII ст. Своєю просвітницькою та антиуніатською діяльністю братства ідейно підготували національно-визвольну боротьбу українського народу XVII ст.

Король.

Це додаткове:

4.3. Берестейська церковна унія і її наслідки для українського народу

Після Люблінської унії 1569 р. на спротив польсько-католицькій експансії посилився суспільно-політичний рух на українських землях. Міцніла православна магнат­сько-шляхетська опозиція, яку очолив князь Костянтин (Василь) Острозький. Вона прагнула розширення адміністративної та культурно-релігійної автономії українських земель у складі Речі Посполитої, залишалася вірною пра­вослав'ю та прагнула ліквідувати в Україні магнатське землеволодіння. її настрої згодом виражав Богдан Хмель­ницький, який вважав, що король має бути государем: «що­би карал і стинал шляхту і дуки, князі, щоби вольний був собі: згріши князь — урізати йому шию, згріши козак — тоє ж йому учинити...»

Важливу роль в активізації суспільного життя тоді ві­дігравали братства як одна з форм протидії політиці по­лонізації українських земель. Особливо посилився цей рух у Львові, де братство сформувалося у 1585 р. 1 січня 1586 року антіохійський патріарх Йоаким, який прибув до міста, затвердив статут Львівського Успенського братства. Воно переймалося проблемами віри, церковни­ми справами, освітою; активно боролося за створення у Львові міського самоврядування, незалежного від влади Польщі; рішуче виступало проти заборони православному населенню займатися справами магістрату; підтримувало зв'язки з Росією, Грецією, Молдовою та іншими країна­ми. У діяльності братства брали участь відомі громад­ські й культурні діячі: С. та Л. Зизанії, К. Ставровецький, І. Борецький.

Наприкінці XVI ст. братства виникли і в Красноставі, Городку, Галичі, Дрогобичі.

У 1615 р. засноване Київське Богоявленське братство. 27 травня 1620 року єрусалимський патріарх Феофан зат­вердив його статут. У організації братства взяли участь представники міщанства, шляхти та духовенства: І. Борець­кий, 3. Копистенський, І. Курцевич, Г. (Є.) Гулевичівна.

Галшка (Єлизавета) Гулевичівна (1575 — 1642) — дру­жина мозирського маршалка Стефана Лозки, православна шляхтичка. Для утвердження просвітництва в Україні 15 жовтня 1615 року подарувала свою землю в Києві на Подолі київському братству «на монастир і на школу дітям — як шляхетським, так і міщанським». Останні роки життя провела в Луцьку, де опікувалася Луцьким братством та його школою. На виділені нею кошти у 1615—1616 pp. бу­ло збудовано школу та Богоявленський монастир — основу майбутньої Києво-Могилянської академії.

Братства споруджували школи, де навчалися їхні ді­ти, мали свої друкарні, де видавали просвітницьку літера­туру, закликали українців до єдності в боротьбі проти ка­толицизму. Так, Львівському братству належала друкарня, в якій 1574 року Іван Федоров надрукував книгу «Апостол».

Федоров Іван (прибл. 1525—1583) — засновник книгодруку в Росії та Україні. У 1533—1563 pp. керував будів­ництвом державної друкарні в Москві, а в 1564 р. разом із П. Мстиславцем надрукував першу російську книгу — «Апо­стол». У 1565—1566 pp. Федоров та Мстиславець через релі­гійні переслідування покинули Москву і до 1572 р. перебува­ли в Заблудові (Литва), де відкрили друкарню і видали «Єван­геліє учительне» (1569), «Псалтир» (1570). У 1572 р. Федоров переїхав до Львова, де в 1573 р. відкрив друкарню, а в 1574 р. надрукував друге видання «Апостола» і «Буквар». Згодом він перейшов на службу до князя Острозького. В Острозі напри­кінці 70-х років заснував друкарню, де разом з іншими кни­гами видав «Острозьку Біблію» (1581). Помер у Львові.

Католицька церква продовжувала намагатися утверди­ти католицизм на українських землях. Вона прагнула при­єднання православної національної церкви з обов'язковим визнанням верховенства римського папи і католицьких догматів. Отже, йшлося не про об'єднання на рівних заса­дах а про приєднання. Ватикан вирішив створити нову (уніатську) церкву, за допомогою якої можна було б навер­нути православних до католицизму. При цьому передбача­лося зберегти обряди православ'я, але визнавалося верхо­венство Ватикану і приймалися догмати католицизму про непогрішимість і божественність римського папи.

Берестейська церковна унія. 1590 року у Бельську від­булася нарада чотирьох єпископів: львівського — Г. Бала­бана, холмського — Діонісія, пінського — Леонтія та луць­кого — К. Терлецького, на якій обговорювалося прийняття унії. У 1591 р. єпископи подали королю заяву про готов­ність її укласти. 18 травня 1592 року Сигізмунд III погодив­ся. 1594 року до них пристали митрополит М. Рогоза та єпископи І. Потій, К. Терлецький і Г. Балабан. У червні 1595 року в Кракові відбулася нарада за участю Потія й Терлецького, сенаторів-католиків та єзуїта Скарги. Було остаточно розроблено умови унії. їх схвалив папський нун­цій (представник вищого рангу). Категорично проти був князь К. Острозький, але король проігнорував це. 23 грудня 1595 року Терлецький і Потій у присутності папи Клемен­та VIII проголосили унію. Потім почалася підготовка уніатського собору. Значна частина православних, особливо ко­зацтво, рішуче виступали проти унії.

8—9 жовтня 1596 року у Бересті зібрався церковний собор для обговорення питання про унію, який одразу поділився на два собори. В уніатському брали участь митро­полит М. Рогоза, п'ять єпископів, три архімандрити, три католицькі єпископи й чимало шляхти. 8 жовтня 1596 ро­ку під тиском представників короля вони підписали угоду про унію, яку затвердив Сигізмунд III.

На православному соборі, який відкинув унію, було два єпископи — Г. Балабан і 3. Копистинський, бєлгородський митрополит Лука, дев'ять архімандритів, у тому числі й києво-печерський Н. Тур, два представники східних патрі­архів і понад 200 представників православного духовенс­тва. Противників унії очолив князь К. Острозький.

Визвольний рух в Україні. Народ підтримав рішення православного собору, піднявши кілька повстань проти унії. Проти неї виступив і гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний (?—1622), який завжди підтримував право­славну віру. Він був серед засновників Братської школи при Братському монастирі в Києві, на Подолі. Конашевич-Сагайдачний фактично відновив православ'я в Ук­раїні у 1620—1621 pp., домігшись висвячення єрусалим­ським патріархом Феофаном (саме перебував тут) Іова Борецького митрополитом київським та ще п'ятьох єпископів.

Після прийняття Берестейської унії почалася відкри­та експансія католицизму на українські землі. Прибічни­ки унії з православного духовенства почали впроваджува­ти її силою. Так, єпископ Потій особисто очолив похід проти Іллінського православного монастиря на Волині, ченці якого виступили проти рішень Берестейського цер­ковного собору. Монастир було пограбовано і спустошено. Засобом упровадження унії було також «право презенти», що його використовували магнати, призначаючи уніатів священиками в церквах своїх маєтків. Уніати силою за­хоплювали великі православні монастирі та парафіяльні церкви, деякі розоряли. Це активізувало виступи україн­ського населення проти унії. У 1620 р. спалахнуло повстання православних міщан Луцька, яким місцеві власті заборонили будувати церкву і школу. 1629 року селяни відмовилися виконувати повинності на користь ченців Дерманського монастиря, які прийняли унію. Міщани Острога у 1638 р. виступили проти закриття православ­них храмів.

На початку 30-х років XVII ст. польська влада змуше­на була видати «Статті для заспокоєння руського народу», які узаконювали діяльність православної церкви. Проте наступ католицизму та уніатства в Україні тривав.

Оцінку Берестейської унії та її наслідків для українсько­го народу дав І. Франко: «Укладена за мотивами далеко більш політичними і адміністративно-дисциплінарними, ніж догматично-релігійними, Берестейська унія відразу внесла величезний фермент в лоно руського (тобто україн­ського — прим. авт.) народу, спричинила тимчасовий запал, пожвавлення, інтелектуальний рух, жваві диспути, ...та в кінцевому підсумку ослабила Русь, деморалізувала її нена­вистю братів до братів, взаємним недовір'ям і нетерпимістю і була однією з причин козацьких війн, які принесли Украї­ні "руїну", а Польщі — зародок політичного занепаду».

Найважливіші події

1375 р. — створення Галицької католицької митрополії. Початок експансії католицизму на українські землі.

Прибл. 1525—1583 pp. — роки життя Івана Федорова — заснов­ника книгодрукування в Росії та Україні.

1588 р. — видано «Новий» Литовський статут.

1596—1647 pp. — роки життя Петра Могили — митрополита Ки­ївського, засновника Києво-Могилянської колегії (1632).

1596 р. — Берестейська церковна унія.

А це було: