sbornik

Правові категорії, пов’язані з поняттям інформації як об’єктом цивільних прав*

1. Загальні підходи до значення інформації

До формування інформаційного суспільства інформація в приватноправових відносинах найчастіше фігурувала у відносинах захисту, що складалися про поширенні неправдивої інформації про особу. Для вчинення правочинів використовувалася й інша інформація (наприклад, дані реєстру прав на нерухомість).

Поступово потреба в інформації збільшується — з поширенням акціонерного руху створюються реєстри власників іменних акцій, з набранням обертів приватизацією — реєстри різних об’єктів, які підлягають або не підлягають приватизації. При поступовому налагодженні приватного бізнесу виникає потреба в забезпеченні конфіденційності інформації, а з розвитком новітніх технологій — ноу-хау, збереження наукових досягнень.

Вихід на новий рівень телекомунікацій поставив численні проблеми, пов’язані з використанням інформаційних мереж. Складаються різні реєстри, бази даних, технологічно переозброюється навіть управління (електронний уряд). З входженням суспільства у ринкове середовище, та ще й на рівні XXI століття, пожвавлюється договірна сфера, набуває розбудови електронна комерція. А це пов’язане з розрахунками, кредитуванням, мобільністю укладення правочинів. Розширюється ринок деривативів (спекулятивний ринок), який побудований на використанні міцного електронного ресурсу. Все активніше наголошується на CALS-технологіях, що розуміються по-різному — і як комп’ютерна підтримка поставок продукції, і як об’єднання зусиль кількох компаній зі створення віртуальних підприємств, і в інших близьких до цього значеннях.

Все це зумовлює виникнення потреби у тотальному забезпеченні правовідносин у суспільстві інформацією та її захисті. Одночасно наведені процеси вимагають дещо іншого підходу до ідентифікації суб’єктів, які беруть в них участь. Створюється система кодування фізичних осіб, електронні підписи тощо.

Звичайно, що з усім цим пов’язані численні проблеми, до яких право виявилося не зовсім готовим. Однак перед тим, як перейти до суто власного бачення зазначених проблем, є необхідність у двох застереженнях.

Перше. Умови життєдіяльності людини (як в сфері повсякденного буття, так і в підприємницькій діяльності, в соціумі взагалі) істотно змінилися. Кажуть, що ми живемо в «електронному суспільстві» і перейшли в епоху «віртуальної економіки». Звичайно, це не може не хвилювати не лише правників, а й соціологів, психологів,

* Інформаційні правовідносини та право інтелектуальної власності як інститути приватного права: Четверті цивілістичні читання, присвячені пам’яті проф. О.А. Підопригори, Київ, 25 берез. 2010 р.: Зб. наук. доп. та ст. — К., 2011. — С. 55–61.

релігійних людей, багато з яких завдаються питаннями на взірець того, як поводитися в оцифрованому житті, як зберегти довічні цінності та донести їх нащадкам тощо. Тобто все, що так чи інакше торкається проблематики інформації, розгалужено. Воно стосується політичних, економічних, технічних, навіть релігійних, а також правових аспектів. Всі вони важливі, взаємопов’язані і мають бути враховані при аналізі кожного з них. Втім наведена проблематика, хоча й є дуже цікавою й актуальною, але виходить далеко за межі мого виступу. Тому я її залишу іншим.

Друге. Ці проблеми складні як самі по собі, так і тому, що неодмінно торкаються таких суто дискусійних питань: чи можна вважати право інтелектуальної власності одним із проявів права власності, як розуміти об’єкт права — як речі чи як дії; як співвідносяться ідеї та права, тілесні та безтілесні речі.

Я свідомо хотіла би обійти такі питання, щоб не зав’язнути в цій дискусії. Адже не буде часу на аналіз суто властивих інформаційним відносинам проблем. Крім того, заявлена тематика є настільки об’ємною та глибинною, що в моєму виступі можуть вміститись лише постановочні питання.

2. Правові категорії, які останнім часом вживаються стосовно інформації

Останнім часом з набранням інформацією ваги та значення для численних правовідносин, до яких вступають суб’єкти права, більш поширеним стало вживання таких термінів, як інформаційно-правові норми; інформаційні правовідносини; інформаційні закони (існуючий «Про інформацію» та ін. та Інформаційний кодекс, що пропонується прийняти); інформація; інформаційне право; право на інформацію; інформатизація; інформаційні системи; інформаційне суспільство; електронний уряд та ін.

З приводу вказаних понять також можна багато сперечатися, і вони надто місткі, щоб охопити всіх їх разом і кожне окремо, але основне, що можна винести з окресленого кола термінології, якою оперують дослідники інформації та відносин, що складаються з її приводу, це два види поглядів.

Перший — що виникають особливі правовідносини (інформаційні правовідносини, відносини в інформаційному суспільстві — це якщо додати до правової трохи соціально-технічної термінології). Другий — що зміни, які відбулися в суспільстві, можна назвати інформатизацією відомих відносин, тобто тих, які вже встановилися в суспільстві.

Таким чином, прихильники обох позицій зважають на істотні зміни, яких зазнали суспільні відносини. Але при цьому другі більш консервативні та виважені, на відміну від перших, які виходять за межі усталених поглядів на правовідносини, що сформувалися здавна і є класикою права.

Видається за необхідне при дослідженні інформації як правового феномена всебічно оцінити ці точки зору, адже прибічники першої з них йдуть настільки далеко, що починають використовувати такі поняття, як «інформаційно-правові норми», «інформаційна правота дієздатність», «інформаційний статус» та подібні ним.

Все це вимушує постійно тримати в полі зору як концептуальні засади побудови права (з визначенням його складових — норм, інститутів, галузей, можливості існування комплексних інститутів та галузей), так і розібратися у співвідношенні понять, які є основоположними для правовідносин із інформацією, з існуючими в цивільному праві — правом власності, особистими немайновими правами, правом інтелектуальної власності.

3. Правові сфери, в яких використовується інформація

Не говорячи про суто технічну та економічну проблематику, з якою пов’язане формування та надання інформації, право просто пронизане тими відносинами, в яких так чи інакше має значення інформація.

Інформація розгалужена: це й управлінська діяльність, і адміністративна, й інтелектуальна власність (що також виходить далеко за межі цивільно-правового регулювання). Про її застосування йдеться й в ракурсі переведення державних органів на безперервне діловодство, і формування електронних баз даних (як правових, так

істатистичних, реєстрових), які за своїм функціональним призначенням забезпечують публічну достовірність відомостей, що мають значення для вчинення правочинів або здійснення інших дій учасниками приватноправових відносин.

Отже, як правило, відносини з приводу інформації перебувають одночасно як в публічній, так і в приватній сфері. Це не потребує доведення і навіть не дискутується.

Вплощині приватного права інформаційні дані мають піддаватися регулюванню, охороні та захисту. Наприклад, персональні дані фізичних осіб: ведення реєстрів перебуває в площині публічного права, забезпечення ж охорони цих даних є справою держави, яка зобов’язана забезпечити охорону особистих немайнових прав фізичних осіб, зокрема відповідно до Конвенції Ради Європи «Про захист фізичних осіб при автоматизованій обробці персональних даних», 1981 року.

Щодо співвідношення права на інформацію та права інтелектуальної власності, то існують різні погляди на це: перше вважають однією зі складових другої і навпаки — праву інтелектуальної власності відводять місце в системі норм інформаційного права (проф. В.А. Копилов). Вказується на необхідність уточнення того, яку особливу роль слід відвести інформаційній складовій права промислової власності в регулюванні суспільних відносин із інформаційною складовою. Пропонується розмежувати поняття права авторства і прав на інформаційні системи, технології і засоби забезпечення інформації (О.В. Кохановська).

Щодо співвідношення права власності та права на інформацію, так само є дві точки зору: а) на інформацію розповсюджується право власності (І.Л. Бачило, В.О. Копилов, О.О. Підопригора); б) на інформацію право власності не розповсюджується (В.А. Дозорцев, В.І. Жуков, Р.Б. Шишка).

Таким чином, розуміння того, що ж являє собою право на інформацію, не існує,

іце вже само по собі свідчить про передчасність ставити питання про його відокремлення в певну галузь права.

4. Поняття інформації як правової категорії

Очевидно, що різномаїття точок зору про право на інформацію та суміжні з цим поняття викликані різними властивостями самої інформації. Тому важливо з’ясувати те, що вона являє собою (звичайно, насамперед як об’єкт цивільного права).

Якщо виражати інформацію через якесь інше поняття, то це: відомості, знання, які в сукупності можуть визнаватися досвідом тощо. (Хоча це розуміння майже загальноприйняте, згадується Julien Green з його «де мудрість, яку знання вимусило нас загубити? Де знання, яке ми замінили інформацією?»). Ці відомості можуть бути досить різноманітними і стосуватися осіб (ідентифікаційний код), предметів (наприклад, земельні кадастри), фактів, що мають правове значення, подій і процесів (реєстри прав на нерухомість, їх набуття, зміни та припинення, обтяжень).

Можна продовжувати переліки та приклади інформації, що являє собою певні відомості, значущі для учасників приватних відносин, але слід виявити ті характеристики, які надали б можливості визначити відомості в якості об’єкту права. Для цього відомості мають бути такими, що можуть бути сприйняті, а отже, як правило, зафіксовані на певних носіях.

Вони можуть бути класифіковані: за змістом; за видами матеріального носія, за категоріями доступу, за формами власності, за вагомістю використання.

Не зупиняючись на таких безумовно важливих видах інформації, як політична, економічна, наукова та ін., розподілимо її використання на ті сфери, в яких вона фігурує і має значення для цивільно-правових відносин. Ними є:

1)сфера права як надсистемна категорія (реєстри нормативно-правових актів або бази даних, реєстри судових рішень, реєстри фізичних осіб — ідентифікаційні коди, персональні дані), сфера економіки (статистична), безпеки (ліцензування певних видів діяльності);

2)інтелектуальна сфера (де, крім інформації як самоцінної категорії, використовуваної в значенні, наприклад, комерційної таємниці, вона має значення як бази даних численних реєстрів прав на різні об’єкти права інтелектуальної власності);

3)сфера обслуговування права власності на майно (реєстрація майна та прав на майно), на цінні папери;

4)підприємницька діяльність (реєстрація юридичних осіб);

5)пов’язана з ними сфера здійснення контролю за певною діяльністю або діяльністю певних осіб (звітування перед державою — податковим органам, ДКЦПФР, перед акціонерами на загальних зборах шляхом дотримання права акціонерів на інформацію тощо);

6)сфера повсякденного буття, в якому інформація має значення для споживачів (наприклад, про якість продуктів);

7)певні стани, інформація про перебування в яких має значення для різних юридичних дій (наприклад, для правочинів із заінтересованістю; для статусу тих чи інших осіб, від чого залежить можливість їх обрання на посади в товариствах (досвід, освіта, кваліфікація); кредитні історії тощо);

8)освітянська сфера;

9)сфера здійснення професійної діяльності (у т. ч. експертної);

10)культури, розвитку та виховання (телекомунікації, друковані засоби масової інформації).

Інформація може й інакше класифікуватись:

• за ступенем самостійної цінності — як та, якою займаються професійно (телепередачі, газети), та загальна, що супроводжує інші процеси чи діяльність;

• за колом поширення (загальнодоступна, архівна, конфіденційна, таємна);

• за призначенням (професійна та загальна);

• як інтелектуальний продукт та як суто реєстраційний (хоча створення програм для цього, що передувало такому використанню інформації, також є продуктом інтелектуальної діяльності).

Звичайно, що наведені класифікації не претендують ані на новизну, ані на виключність, але самі по собі вони демонструють досить різноманітні сфери, в яких фігурує інформація, знаходячи свій прояв по-різному та виконуючи різні функції, маючи різні властивості. Натомість в будь-якому разі інформація для того, щоб фігу-

рувати в таких різноманітних відносинах, має бути певним чином охарактеризована

івідокремлена від інших об’єктів цивільного права.

Зцього приводу існують також різні бачення, але основоположними характеристиками інформації можна назвати:

– її нематеріальний характер (ідеальність інформації), що не заважає її об’єктивізації, для чого вона має певним чином фіксуватися, сприйматися, передаватися. Для цього використовуються різні матеріальні носії. Але не тільки. Нематеріальний характер інформації не заважає її кількісному та вартісному визначенню і сприяє можливості її неодноразового використання. Здебільшого завдяки такій характеристиці інформації її можна характеризувати й як незнищувану;

– її позначення як об’єкта права — з нею вчиняються різні правочини, тобто вона є оборотоздатним об’єктом як будь-який товар (за винятком секретної інформації). Поширеними є й послуги з приводу інформації. Тобто інформація може виступати як предмет договорів про відчуження та надання послуг, на виконання робіт. В цій якості інформація має бути певним чином регламентована, в тому числі оцінена. Така участь інформації в цивільних відносинах вимушує до розгляду її як своєрідного товару, що знаходить свій прояв в наступному: навіть при передачі інформації, вона тим не менш залишається й у відчужувача. Це свідчить про її фізичну невідчужуваність. Крім того, іноді постає питання (або має значення) її віддільність або невіддільність від людини (наприклад, як в body art), адже іноді важливою є не інформація сама по собі, а такий своєрідний носій інформації, як людина — генератор, переробник інформації. Іноді — якраз навпаки, інформація має втілення в інший об’єкт (уречевлення або на електронних носіях) чи в усній формі. Будучи категорією ідеального, інформація непомітна, неспоживна і часом не може бути об’єктом правовідносин безвідносно до фізичного об’єкта, соціального та психологічного процесів.

5. Право на інформацію

Виходячи з характеристики інформації, можна вбачити те, що вона знаходиться десь між об’єктами права інтелектуальної власності та об’єктами речових або зобов’язальних прав.

Право на інформацію також перебуває десь між ними і носить немовби обслуговуючий їх характер. Тобто вона є цінністю не сама по собі, а як засіб для реалізації інших прав, але найтіснішим чином вона пов’язана з відносинами інтелектуальної власності. Тому те, що йменується інформаційними правовідносинами, означає, що всі правовідносини, в яких задіяна інформація, знаходяться неначе у зв’язаному вигляді, переплетені з іншими відносинами — управлінськими, майновими, організаційними, особистими немайновими та, як правило, є складовою частиною цих відносин.

Чи можна з цього робити якісь умовиводи — це справа тієї наукової школи, що виховує того діяча, який стверджує про виникнення нового виду правовідносин і нового утворення в праві, або ухиляється від цих тверджень з різних підстав (спірності, недоведеності, кон’юнктурності, невиваженості та з інших причин). Справедливості заради слід вказати на те, що навіть такий загальновизнаний діяч в цій науковій сфері, як проф. В.А. Дозорцев, спочатку заперечував факт існування інформаційних відносин, відмічаючи, що не можна любі зв’язки, зокрема що виникають з появою нових видів праці або діяльності, оголошувати новим особливим видом суспільних відносин1. Згодом він позначав на можливість виділення інформаційних відносин як окремої категорії2 і на існування інформаційних відносин в аспекті виключних прав3.

Обережно ставиться до інформаційних відносин С.С. Алексєєв, який їх характеризує як відносини у сфері інформатики, інформатизації та масової інформації, констатуючи лише те, що проблематика інформаційних відносин поки ще триває.

Тобто залишається відкритим питання про те, чи є інформаційні правовідносини окремим видом правовідносин, чи вони є відомими правовідносинами (майновими, особистими немайновими, організаційними, корпоративними, виключними) в певній сфері людського буття або з приводу такого об’єкта права, як інформація в її, як вказувалося, варіативних змінах існування, призначення, вигляду, а відтак — використання, передання, заборон тощо?

Як на мене, то правильною видається друга точка зору. Можна безперешкодно засвідчити можливість фіксування прав на інформацію за певною особою. Існує й оборот у вигляді використання інформації, що породжує фігурування її у відповідних майнових, особистих немайнових та організаційних відносинах. Таке ж (або подібне) бачення висловлюється й О.В. Кохановською, яка, тим не менш, не вбачає в цьому перешкод для того, щоб ввести в обіг термін «інформаційні

Сб. ст. / Под ред. В.А. Литовкина. — М., 2000. — С. 304.

правовідносини», характеризуючи їх як особисті немайнові та майнові правовідносини, засновані на нормах цивільного законодавства, які виникають, змінюються та припиняються з приводу інформації інших інформаційних об’єктів1. Отже, визначальним для цих правовідносин є той об’єкт, який стає його наріжним камінням і цим наділяє певною специфікою ті майнові та особисті немайнові відносини, які входять до сфери регулювання цивільного права.

Головне ж, на мій погляд, що потребує акценту, це не інформаційні правовідносини, а правовий режим цього об’єкта. Правда, слід констатувати й інше: непопулярність серед вітчизняних правників спрямовувати свої дослідження крізь призму правового режиму, тим більш, що царина правового режиму традиційно пов’язується з речами (майном) і обмежується цим. Тому цілісної картини такого бачення інформації (або в такому її ракурсі) так і не сталося.

Думається, що слід рухатися шляхом дослідження специфіки правового режиму різноманітних об’єктів, а не плодити різні правовідносини, що видається безперспективним, як безперспективні й пропозиції розцінювати сукупності норм, що регулюють ті чи інші відносини як галузі права. Але це вже предмет іншої дискусії.

Поняття нерухомого майна та права на нього*

Поняття нерухомого майна

У ст. 182 ЦК України відновлено поділ речей на рухомі та нерухомі, якого довгий час була позбавлена цивілістика радянського періоду. Очевидно, визначальним для цього кроку стало виявлення тієї особливості об’єктів, яка знаходить свій прояв у їхньому правовому режимі, що й дозволяє їх охарактеризувати у типовій для них правовій сфері існування2. Беззаперечним є те, що найважливішою сферою для виявлення такої особливості є цивільний оборот, який, власне, й обумовлює необхідність вказаної класифікації речей та вимагає закріплення певних правил щодо обороту нерухомості. З набранням обертів цивільний обіг потребував врахування специфіки нерухомих речей. Як відомо, за радянських часів масштаби такого обороту були настільки незначними, що навряд чи був сенс про нього говорити, адже практично всі об’єкти подібного роду перебували у власності держави. Остання ж перерозподіляла його між державними підприємствами, установами та організаціями або передавала своє майно іншим особам (якщо взагалі це відбувалося) на невизначеній правовій основі. Це і викликало в подальшому численні спори з приводу прав на переда-

1Кохановська О.В. Теоретичні проблеми інформаційних відносин у цивільному праві. — К., 2006. —

С.150, 166.

* Українське комерційне право. — 2009. — №9: Актуальні питання правового регулювання відносин із приводу нерухомості. — С. 10–19.

2 Сенчищев В.И. Обьект гражданского правоотношения. Общее понятие // Актуальные проблемы гражданского права / Под ред. М.И. Брагинского. — М, 1998. — С. 141.

не таким чином майно1. Коли ж держава стала таким самим власником, як і приватні особи, а відчуження майна відбувалося на договірних засадах і набуло тотального характеру, ситуація кардинально змінилася. Оборот став вимагати створення умов для впевненості осіб, які беруть в ньому участь, у набутті прав на придбане майно, стабільності, визначеності, доказовості, зовнішнього розрізнення, забезпечення безпеки прав на нерухомість та інтересів третіх осіб. Це досягається, як правило, встановленням більш складних вимог у порівнянні з оборотом інших об’єктів. Вказувалося також на можливість (внаслідок постійної фіксації нерухомого об’єкта в просторі) сконцентрувати в одному місці всі записи, що стосуються цього об’єкта (на відміну від рухомих речей, щодо яких це неможливо в силу їх природи)2.

Розподіл речей на нерухомі і рухомі обумовлений насамперед їх фізичними властивостями. Нерухомі речі постійно знаходяться на одному місці (земля, житлові будинки, інші будівлі, споруди тощо), а їх переміщення в просторі або взагалі неможливе, або може призвести до істотного знецінювання. Це є загальним уявленням про нерухомі речі, хоча існує думка, ніби сучасні технічні досягнення дозволяють переміщувати навіть монументальні будівлі без завдання їм збитків та руйнування3.

Отже, визначальним для віднесення речей до нерухомих був і продо-

вжує залишатися їх зв’язок із землею.

Втім, ця ознака не завжди однозначно спрацьовує. Так, російська судова практика помилково віднесла стаціонарний промисловий холодильник до рухомого майна4, очевидно, внаслідок більшої, ніж в інших випадках, залежності розуміння цього об’єкта від оціночності поняття міцного зв’язку із землею5. У відсутність же позначення в українському законодавстві на міцність зв’язку із землею збільшується й коло проблем, оскільки треба надати оцінки тому зв’язку, який має об’єкт із землею і вплив на його властивість і правовий режим. Це стосується, наприклад, павільйонів, зупинок з відповідним обладнанням, торговельних майданчиків тощо.

Наше законодавство не пішло шляхом визначення нерухомості майна в силу його призначення, як це зроблено у Франції та деяких інших країнах6. В такому разі до нерухомих речей мали б відноситися машини, обладнання, інструменти,

1 Наприклад, відомий спір між державою та профспілками, яким були передані численні об’єкти соціально-побутового призначення, в тому числі будинки та споруди, використовувані для відпочинку, лікування тощо.

2Ельяшевич В.Б. Очерк развития форм поземельного оборота на Западе. — СПб., 1913. —

С.5–7; Победоносцев К.П. Курс гражданского права. Первая часть: Вотчинные права. — М., 2002. —

С.88–91.

движимое имущество и сделок с ним» / Под общ. ред. П.В. Крашенинникова. — М., 1999. — С.14–15. 6 Ст. 524 ФЦК, ст. ст. 750, 751 ЦК Мексики, ст. 43 Бразілії. З цього приводу див. також: Цвайгерт К., Кетц Х. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права: В 2 т. Т. 1: Основы. —

Пер. с нем. — М., 1998.— С.118–203.

сировина, що використовується у підприємницькій діяльності, сільськогосподарське знаряддя і тварини тощо1. Цей критерій принципово відрізняється від критерію віднесення космічних об’єктів та суден до нерухомих, що викликане складністю цих речей і необхідністю врахування їхньої значущості для цивільного обороту. Тобто для віднесення цих речей до нерухомих враховується їхнє «юридичне життя». Перелічені об’єкти, які є рухомими речами (тварини, сільськогосподарський інвентар тощо), розміщуються на земельній ділянці і забезпечують її експлуатацію та обслуговування2. Вони поєднуються з іншою річчю — земельною ділянкою, яка беззаперечно є нерухомістю за фізичним критерієм, а обслуговуючі речі прирівнюються до нерухомих також за своїм фізичним призначенням. Існує думка, що й підприємство має вважатися нерухомістю за призначенням3.

Отже, так чи інакше, визначальним фактором для того, щоб віднести річ до нерухомих, визнаний її зв’язок з землею, бо землі властиві такі характеристики, як:

(а) природність цього об’єкта; (б) її незамінність для людини; (в) територіальна обмеженість як землі в цілому, так і земельних ділянок як об’єктів права власності окремих осіб; (г) особливості, викликані місцем її розташування. Останнє обумовлює необхідність встановлення додаткових благ або, відповідно, обмежень у вигляді земельних сервітутів; (д) фундаментальність (оскільки цей об’єкт неможливо втратити, зламати, вкрасти4 ).

Останнє характеризує не тільки земельну ділянку, а й інші об’єкти нерухомості, що мають ще такі властивості:

–корисність (необхідна умова придбання права власності на будівлі і споруди, що побудовані або знаходяться на земельній ділянці);

–довговічність (залежно від матеріалу основних конструкцій — фундаментів, стін, перекриттів — об’єкти нерухомості підрозділяють на 6 груп із нормативними строками служби від 15 до 150 років);

–стаціонарність (об’єкти нерухомості міцно пов’язані із землею і їх переміщення неможливе без нанесення даному об’єктові збитку);

–неповторність (кожен об’єкт має певні, властиві тільки йому ознаки, що відрізняють його від інших об’єктів нерухомості);

–необхідність утримання в належному стані (проведення ремонту, користування різними комунальними послугами);

–тверда регламентація правового статусу й правочинів із нерухомістю.

В цілому, речі, які можна віднести до нерухомості, складають три групи:

• ті, що природно мають такі властивості, які дозволяють їх віднести до нерухомих речей. Насамперед, це земельні ділянки та інші природні об’єкти, що так чи інакше пов’язані з нерухомістю — водоймища, насадження тощо;

•ті, що створені людиною, але також мають такі властивості, які дозволяють їх віднести до нерухомих речей, тобто мають прив’язку до землі — будинки, споруди;

•створені людиною речі, які не мають зв’язку з землею, але внаслідок їхньої важливості для цивільного обороту на них поширюється правовий режим нерухомої речі.

Отже, є об’єкти, які (а) природно є нерухомістю (земельна ділянка) або внаслідок зв’язку з природною річчю (будинки); (б) не є нерухомістю, на них лише поширений відповідний режим нерухомих речей (пароплави, літаки).

При віднесенні речей до нерухомих до уваги мають братися фізичний

стан та правовий аспект1. Який з них переважає? Це питання є надто вагомим, щоб на ньому не зупинитися. Іноді робиться спроба визначити те, який з критерієв має пріоритет. Якщо другий, то нерухомої речі немає, доки вона не буде піддана державній реєстрації (наприклад, в ЦК штату Каліфорнія в § 658 прямо передбачено віднесення майна до нерухомого в силу закону). Саме подібний приклад можна навести з незавершеним будівництвом. Хоча природно цей об’єкт є нерухомим, але до останнього часу юридично він нерухомістю не визнавався, оскільки його не було включено до переліку об’єктів, що підлягають державній реєстрації2.

Правовий аспект має істотне значення, оскільки в певних юридичних конструкціях задіюються лише ті чи інші об’єкти, окремі договори можуть укладатися тільки стосовно речі, яка є нерухомою, тобто саме вона визначає предмет договору і вид договору. Наприклад, предметом іпотеки може виступати тільки нерухоме майно. Договори позики та позички розрізняються насамперед за предметом: предметом першого можуть бути тільки рухомі речі, визначені родовими ознаками; предметом другого — нерухомі.

Слід також підкреслити, що й правовий режим різних нерухомих речей не є однаковим3. Так, має певні відмінності регулювання сільськогосподарських земель.

Однак іноді виникають й інші нетривіальні ситуації. Законодавець визначає, що якщо речі в силу свого правового значення відносяться до нерухомих, то на них має поширюватися правовий режим нерухомих речей. Це насамперед стосується космічних об’єктів, суден та підприємств. Відтак, ми маємо речі, які за своєю природою нерухомістю не є, адже для них не характерна така відмітна ознака нерухомих речей, як зв’язок із землею. Тоді логічно було б, щоб для цих об’єктів визначальною стала інша ознака і передусім нею мала би бути державна реєстрація прав на них, нотаріальне посвідчення та державна реєстрація правочинів з ними, як це має місце з усіма нерухомими речами.

Проте так не сталося. На сьогодні українським законодавством не передбачається державна реєстрація прав на підприємство як на єдиний майновий комплекс, хоча

1 Під яким слід розуміти вимоги законодавця щодо врахування цих речей, прав на них або правочинів із ними.

блеми законності. — 2003. — №61. — С. 81.