sbornik

–регіональна політика сприяння розвитку малого підприємництва;

–фінансування задекларованих програм;

–відповідальність держави щодо додержання вимог законодавства. Особисті напрямки:

–державна реєстрація;

–фінансова політика, у тому числі доступ до кредитних ресурсів;

–податкова політика;

–інновації, матеріально-технічні ресурси;

–створення інфраструктури (інформація, підготовка кадрів).

Державна підтримка малого підприємництва повинна здійснюватися в першу чергу через усунення непослідовності в регулюванні і розбалансованості законодавства, уніфікацію підходів щодо регулювання різними галузями законодавства, застосування єдиної термінології і єдиних правових механізмів у цивільному, податковому, фінансовому, адміністративному та інших галузях законодавства.

Цивільно-правова відповідальність як умова ефективності українських реформ*

Правовий аспект програми Кабінету Міністрів України є архіважливим для її дієвості, оскільки реалізація програмних положень має забезпечуватися передусім їх втіленням у законодавчі приписи, норми права, виходячи із сутності та напрямків намагань Уряду. Від того, наскільки законодавчі акти будуть опрацьовані у відповідності з «духом» Програми Уряду — залежить подальше життя в Українській державі за наведеними у Програмі напрямками. Але це лише один рівень. Другий — це механізм реалізації втілених у норми права положень Програми, який, як доводить практика застосування законів, є в Україні вкрай недосконалим.

Отже, нас очікують зміни в сфері законотворчої діяльності, які ми, науковці, маємо не спостерігати, а ініціювати та відпрацьовувати, віднайти дієві способи впливу на законотворчі процеси. Щоб «перебити» лобіювання1, щоб не допустити непрофесіоналізму в розробці законів, щоб упередити виникнення непродуманих, шкідливих для суспільства концептуальних підходів, як ми маємо приклад з Господарським кодексом. Ми не повинні бути осторонь від тих процесів, які відбуваються на наших очах. Ми не можемо обмежитись, отримуючи новий закон, просто врахуванням його в навчальному процесі. Зрозуміло, що не достатньо буде написання проблемної статті, критичного виступу на конференціях або інших наукових заходах, тобто того звичайного «набору інструментів» викладача та науковця, яким ми сьогодні оперуємо, вже не достатньо.

* Збірник матеріалів науково-практичної конференції «Проблеми правового забезпечення економічної та соціальної політики в Україні». — Х., 2005. — С. 99–108.

1 При цьому мається на увазі лобіювання як негатив, хоча не можна відмовляти лобіюванню в позитивному розумінні.

Більш того, від позиції обслуговування влади ми, правники, маємо перейти до запропонування їй адекватних механізмів вирішення тих завдань, які нею поставлені. Хто знає, може, це унікальний момент, який ми маємо використати для підвищення значущості правової науки і втілення її напрацювань у практичну площину. І не скористатися ним ми не маємо права, ми мусимо бути причетними до перетворень у нашому суспільстві.

Відтак я закликаю до активізації нашої діяльності, яка б дійсно була спрямована назустріч людям і давала свої дієві результати. Прагнення виявити злободенні проблеми, що є одними з гостріших для нашої сучасності, які так чи інакше перекликаються з Програмою Уряду, привели до постановки питання про відповідальність як одну з найсуттєвіших умов дієвості українських реформ. З цього приводу (в контексті Програми уряду і орієнтації на необхідність врахування її положень для вдосконалення правового регулювання суспільних відносин) слід зазначити наступне.

У чинному українському законодавстві застосовується не просто надто формальний підхід до притягнення до відповідальності заподіювачів шкоди, а навіть у численних випадках законодавець обмежується шаблонними фразами типу: «притягується до відповідальності у встановленому законом порядку». При цьому, яким законом і в якому порядку це відбувається — нікому не відомо.

Безумовно, стан регулювання цих питань з прийняттям нового ЦК покращився. Однак ефективному рівню його застосування заважають:

а) паралельне регулювання одних і тих самих відносин (і в тому числі відповідальності) поряд з ЦК ще й ГК, про що неодноразово зауважувалося на всіх рівнях. Це стосується видів відповідальності, строків позовної давності тощо;

б) невизначеність у співвідношенні регулювання ЦК та іншими кодексами і законами, наприклад, що стосується відповідальності членів виконавчих органів юридичних осіб, які за ч. 4 ст. 92 ЦК повинні нести солідарно відповідальність всім своїм майном за заподіяні неправомірними діями з неналежного управління. В той же час це не відповідає КЗпП, яким встановлюється обмежена відповідальність працівників юридичної особи їх середнім заробітком;

в) практична відсутність визначення підходів щодо відповідальності держави як власника по зобов’язаннях державних установ та казенних підприємств, погашення заборгованості яких у випадку, коли у них не вистачає коштів на це, держава задекларувала ще з 1991 р. у ст. 39 Закону України «Про власність»;

г) невизначеність загальних засад регулювання відповідальності, що випливає з майнових відносин з участю держави, коли вона виступає як рівний суб’єкт поряд із приватними фізичними та юридичними особами;

д) невизначеність джерел погашення державою заборгованості по своїх зобов’язаннях у таких відносинах, тобто неузгодженості цивільно-правового та бюджетного і фінансового законодавства в цих питаннях;

є) невизначеність в процесуальному законодавстві питання, хто буде належним відповідачем з боку держави, оскільки зазначення на державний орган, уповноважений

на це, не дає ані належної відповіді на це питання, ані ясності для тих приватних осіб, які необізнані з структурою цих органів, тим більш в умовах постійних адміністративних реформ;

е) відсутність гарантій стабільності відносин власності, що виникли після участі тих чи інших осіб у приватизації державного майна, що на сьогодні є однією з найактуальніших тем обговорення, яку позначають як «реприватизація»;

ж) нарешті, ці проблеми винесені за межі України і постало питання про відповідальність держави вже на рівні міжнародних судів, прикладом чого є арешт літака «Руслан» для звернення стягнення по боргах держави.

З приводу кожного з означених напрямків можна висловити багато міркувань та надати пропозицій, але зупинимося лише на деяких з них.

1.Держава і зокрема Уряд опікуються про забезпечення погашення зобов’язань перед державним бюджетом за наданими та своєчасно непогашеними кредитами, зокрема тими, що надані під гарантію Кабінету Міністрів. Це правильно

інеобхідно, більше того, в цьому полягає один з найважливіших напрямків діяльності будь-якого Уряду. Але це лише один бік проблеми. Іншим боком є зобов’язання державного бюджету перед особами, які вимагають розрахунків згідно з чинним законодавством. З яких джерел, хто, в які строки буде погашати ці обов’язки? В законодавстві це має бути не менш чітко визначено, бо за державою — державний апарат, у тому числі судовий, а за приватною особою, перед якою держава несе обов’язки — нікого і нічого. Це не свідчить ані про рівність сторін в зобов’язаннях, ані про рівний захист права власності різних власників.

2.В розділі Програми Уряду про недоторканність права власності, як це зазначено і в Конституції України, і в ЦК України, наголошується, що Уряд у своїй роботі вживатиме заходів для неухильного дотримання положень Конституції України щодо забезпечення державою захисту прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, а також рівності усіх суб’єктів права власності перед законом. При цьому слід враховувати, що так само це стосується й захисту власників від неправомірних дій держави. Тобто слід усвідомлювати, що якщо всі суб’єкти права власності і господарювання рівні, то і держава як суб’єкт права власності і господарювання є не першою серед рівних, а такою ж як всі. Тому законодавство України потребує перероблення з врахуванням зазначеного положення. Держава не тільки повинна налагодити надійний захист прав власників і підприємців, а й забезпечити надання їм такого ж надійного захисту проти себе. Як не прикро це констатувати, але частіше власники і підприємці потребують саме такого захисту.

3.До речі, в Програмі зазначається, що Уряд буде дбати про встановлення чітких процесуальних норм захисту прав та свобод людини; визначення повноважень

іфункцій органів державної влади та органів місцевого самоврядування; системне здійснення роботи, спрямованої на максимальне забезпечення гарантій захисту законних прав та інтересів осіб, що потерпіли від злочинів, реальне відшкодування заподіяної їм шкоди. В Програмі вказано, що Уряд посилюватиме як гарантії недо-

торканності права власності взагалі, так і права власності підприємця на прибуток, зокрема через удосконалення системи судового і позасудового захисту, врегулювання процедурних питань, пов’язаних з наданням державних послуг.

Тут передусім слід наголосити, що встановлення чітких процесуальних норм захисту прав та свобод людини потребує не лише людина, а й юридичні особи. Але більше того, не зрозуміло, як це стосується дій Уряду як органу виконавчої влади, коли це сфера законодавчої (забезпечити законотворення в цій царині) та судової влади (з налагодження відповідних механізмів).

4.Коли в Програмі Уряду йдеться про проведення системної роботи з поліпшення міжнародного інвестиційного іміджу України, то одразу згадується відміна гарантій іноземним інвесторам, які були надані державою на початку 90-х років. Задекларовані державні гарантії проти зміни законодавства потім були скасовані.

Встані постійних змін пріоритетів та перегляду не лише законодавства, а й гарантій держави навряд чи іноземних інвесторів буде приваблювати наш інвестиційний клімат. Думається, що це істотно перешкоджає розвитку України, навіть коли Уряд наголошує на державних гарантіях в сучасних умовах. Поставивши себе на місце іноземного інвестора, можна зрозуміти його невпевненість у дотриманні державою своїх гарантій, бо держава та ж сама, змінилися лише її органи. І відтак виходить, що зі зміною Уряду чи Верховної Ради змінюються й гарантії? Як би ми ставилися до відмови від гарантій за цивільно-правовим договором гарантії? Безумовно, гарант мусить погасити заборгованість боржника. Чому тоді так легко держава відмовляється від своїх гарантій? Звісно, що це різні правові інституції, але поряд із розбіжностями між ними, їх об’єднує загальний підхід у впевненості надійності їх застосування.

5.Подібне становище з реприватизацією. «Держава для людей, а не люди для держави — цей принцип визначатиме політику Уряду» — такий девіз запропоновано в урядовій Програмі. І це правильно у самих своїх витоках, але давайте проглянемо, як держава для людей пропонує розібратися в недоліках приватизації. Адже і ті, хто придбав об’єкти приватизації і кого звинувачують у заниженні ціни придбання — вони також люди. Що держава пропонує для цих людей? Якісь окремі правила, оскільки це якісь окремі люди, до яких і ставитися слід якось окремо?

Зазначаючи про перегляд приватизації окремих об’єктів, спрямований насамперед на захист прав та інтересів суспільства у цілому, не слід скидати з уваги й інший аспект цієї проблеми — захист прав власника, який придбав об’єкт приватизації.

Викликає дуже великий сумнів прийнятність запропонованого способу «виправлення помилок» — дооцінки таких об’єктів з пропозицією особам, які їх придбали, доплатити відповідні суми. Урядовцями пропонується колишній об’єкт права державної власності, що був приватизований, по-перше, дооцінити з метою встановлення його реальної вартості; по-друге, провести аукціони, які б визначили остаточну ціну таких об’єктів (припускається, що вона буде ще вищою за переоцінку); по-третє, запропонувати його власникам (тим, хто ці об’єкти вже придбав) доплатити відповідну суму. Думається, що тут більше негараздів, ніж позитиву.

Передусім, відносини приватизації вже завершилися набуттям відповідними приватними особами державного майна у власність. Відтепер держава вже не має ніяких прав на ці об’єкти і переглядати безпідставно їх ціну вона не вправі1. Що ж стосується наявності підстав для цього, то вони визначені у законодавстві, як визначені і правові механізми вирішення цих проблем (при чому не лише

удержави, а у будь-яких власників, а держава є звичайним власником, який нічим не відрізняється від приватного).

Цивільне право презюмує добросовісність. Є підстави визнання правочину недійсними, скажемо, укладеного під впливом тяжкої обставини (ст. 233 ЦК) або вчиненого в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншої стороною (ст. 232 ЦК), нарешті вчинення з порушенням публічного порядку (ст. 228 ЦК). Але всі ці підстави, по-перше, мають бути доведені в судовому порядку; по-друге, тягнуть за собою реституцію, тобто повернення сторін правочину у первісний стан.

Зцього приводу слід зазначити таке. Юристам має бути відомо, що твердження про «злочинність приватизації», «незаконність її наслідків», «пограбування народу» і подібні наголоси, що лунають з екранів телевізорів у виступах політиків та журналістів, залишаються лише виразами (не будемо їм давати оцінку, бо кожний, хто їх вживає, переслідує при цьому свою мету). Для того, щоб ці твердження набули юридичного забарвлення, необхідне рішення та/або вирок суду (про вчинення відповідного злочину, про визнання договору купівлі-продажу об’єкту приватизації недійсним тощо). Нині ж, напередодні прийняття закону «про реприватизацію», про це навіть не згадується, маси підігріваються, ситуація загострюється, ходять чутки про якісь списки об’єктів, приватизація яких буде переглядатися. Навіть вище керівництво України по-різному інформує про це народ. Такий підхід, на мою думку, підготовляє атмосферу для «пакетного» визнання незаконними результатів приватизації об’єктів, вартість яких вбачається заниженою. Такий «опт» не відповідає правовим засадам і гарантіям недоторканності права власності.

На підтвердження такого бачення слід навести й відверті висловлення про те, що на соціальні виплати, закладені в бюджеті, «ми заберемо гроші у багатих, які нажилися на приватизації». Отже огульні звинувачення і декларації мало того, що не є правовими, так і не будучи такими, вже набули законодавчого закріплення

уДержбюджеті. Бюджет же слід виконувати, а для цього ніколи втягуватися у судові процеси. Тому пропонується прийняти закон «про реприватизацію». Відтак, ми будемо мати примусове припинення права власності на підставі закону. Отже перелік підстав припинення права власності, що міститься у ст. 346 ЦК, пропонується доповнити ще однією.

Принципово це можливо, оскільки перелік відкритий, і право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом (ч. 2 ст. 346 ЦК). Але при цьому хоч і буде дотримуватися програмне положення Уряду, що кожен власник має

1 При цьому не будемо обговорювати ті питання, що стосуються збереження за державою певних прав контролювати додержання інвестиційних зобов’язань.

бути впевнений, що ніхто не позбавить його власності незаконним способом (тобто позбавлений він буде на підставі закону), але є відчуття, що це не буде дуже втішним для власників. А крім того, що головним при цьому є звинувачення власників, які придбали об’єкти права державної власності, в недобросовісності та розцінення результатів приватизації як незаконних. Проте всі ці факти слід довести в суді, і лише тоді вони набудуть юридичного значення підстав для припинення права власності.

Що стосується судових рішень з цих питань, то як свідчать яскраві приклади з Криворіжсталлю та Нікопольським заводом феросплавів, є кілька рішень про підтвердження правомірності приватизації та відсутності підстав для перегляду її результатів. Якщо ці рішення ставляться під сумнів (що для нашої сучасності є, на превеликий жаль, далеко не безпідставним), то це означатиме, що судовий механізм вирішення спорів, що є єдино прийнятним, виявляється не придатним для цього. В такому разі ми вже маємо інший рівень проблем, що стосуються не лише приватизації, а й взагалі законодавчої, виконавчої і судової влади на одному боці, і приватної особи — на іншому. Корені цих проблем полягають у тому, що опинившись перед цим «гордієвим вузлом», нова влада його не розв’язує, а розрубує. Це можна зрозуміти та виправдати благими намірами, намаганнями зробити найкращим чином та швидко, бо чим більше затягувати проблему, тим це унеможлюватиме її розв’язання. Проте помилки, допущені при приватизації, є важливим для держави питанням, але лише одним з численних, з якими новій владі доведеться стикатися і по-іншому їх вирішувати. І нам не слід нехтувати тим, що на цьому прикладі держава має намір продемонструвати силу в обхід правових способів вирішення проблем. Зрозумілими також є багато чинників, що «примушують» державу так вчиняти, але має бути зрозумілим і інше: замість глибинного процесу реформ, у тому числі і судових, такі її дії руйнують не лише результати приватизації і лозунги про недоторканність права власності, не лише останні міфи про справедливість і законність рішень суду, їх обов’язковість, а й їх застосування започаткує й невіру в нову владу, яка відшукує механізми реалізації своїх намірів поза правовим полем.

Наступне. Чомусь не враховується, що оцінював державне майно при приватизації незалежний оцінщик, а затверджував цю оцінку ФДМУ. Хто мав піклуватися про належну оцінку державного майна, як не продавець — держава? Покупець завжди зацікавлений придбати майно за нижчою ціною. І як в звичайному порядку укладення договору купівлі-продажу покупець може встановити невигідну продавцю ціну? Тим більш, що за продавцем стоїть державний апарат і ціла нормативна база, що регулює процес приватизації, в тому числі й оцінки? У такому разі слід звинувачувати саме продавця (державу) у заниженні оцінки майна, а тому й відповідачами в судах вже будуть не покупці, а продавці. Відтак — покупець не може нести негативні наслідки за помилки продавця (якщо не буде встановлено їх зловмисну домовленість). А значить шкоду, заподіяну державі, мають відшкодовувати державні посадові особи та незалежні оцінщики, що впливали на визначення ціни державного майна.

А інакше виходить, що за вину продавця негативні наслідки встановлюються для покупця. Ми можемо зрозуміти, чому висувається така пропозиція: з продавця нема чого взяти, він не компенсує заподіяні державі збитки, а покупець має змогу це зробити. Цікава логіка, яка до того ж продовжується у інших, не менш цікавих пропозиціях.

Наступне, що слід зауважити, це те, що Уряд виступає проти повернення об’єктів у державну власність. Одним із напрямків мотивації цього є дотримання прав власника, який придбав цей об’єкт при приватизації. Проте це не повною мірою відповідає правовим засадам з таких причин:

а) власник хоч і не позбавляється свого права, але примушується до виконання певних дій (сплати додаткових коштів) за своє (!) майно;

б) може скластися й інша ситуація, коли такий власник не матиме змоги заплатити суму, визначену на аукціоні. Тоді нез’ясованими будуть наслідки. Перший варіант: особа, яка запропонувала на аукціоні найвищу ціну, стане новим власником всього майна, що колись було приватизоване, а тепер знов опинилося на аукціоні. Тоді власник примусово позбавлятиметься свого права власності. Другий варіант: переможець аукціону придбає також право власності на майно, що колись було державним. В останньому разі знов-таки гіпотетично можливі два варіанти: спільна власність на це майно власника і переможця аукціону або (якщо йдеться про пакет акцій), випуск додаткових акцій на різницю в сумі, визначену на аукціоні.

При цьому слід зазначити, що у всіх цих випадках будуть мати місце порушення: а) права власності особи, яка придбала державне майно в процесі приватизації внаслідок безпідставного (без рішення суду) перегляду як порядку виникнення цього

права, так і його обсягу та об’єкта; б) прав осіб, які беруть участь в аукціоні, оскільки вони покликані «обслугува-

ти» державу визначенням аукціонної ціни колишнього її майна. Право ж на придбання майна вони набудуть лише за певних умов: коли власник цього майна відмовиться від його доплати і позбавиться свого права на все це майно або, залишившись його власником, надасть можливість оформити свої права переможцю аукціону;

в) одночасно прав власника майна и переможця аукціону, які в останньому випадку втрачають той обсяг прав, який надавав би їм реальної можливості впливати на управління юридичною особою, майно якої (пакет акцій) було придбано.

«Серйозні наміри» Уряду покликані підтримати державні сертифікати про амністію1, які будуть видаватися в результаті дооцінки. Крім того, що це само по собі нагадує індульгенцію, виникає питання, що означає «амністія»? Чи покупець об’єкта державної власності розцінюється винною особою, і до того ж осудженою? А крім того, яка надійність цих амністій? Адже наголоси на те, що вона гарантує, що більше повертатися до цієї приватизації неможливо, не дуже впевнюють в цьому. Хотілося б надіятися на це, але наша дійсність поки що розвіювала всі наші надії.

Слід сказати, що таке становище можливе лише у випадку участі держави у цивільних правовідносинах. Якщо припустити, що власник житлового будинку приму-

1 Про що говорила кореспондентам Ю. Тимошенко // Дзеркало тижня. — 2005. — №14. — С. 3.

шується колишнім його власником до сплати додаткових коштів, бо він невірно визначив ціну продажу, то навряд чи суд задовольнив би такі вимоги.

На завершення звернемося до Програми, в якій зазначається, що у своїй діяльності Кабінет Міністрів сподівається на солідарну відповідальність з Верховною Радою і гарантує суспільству прозорість та публічність у своїй діяльності. Завданням правників і є допомога нашому Уряду в правових засадах його діяльності, вказівки на вади запропонованих підходів і застереження про те, що усяка підтримка української спільноти (і насамперед правової) намагання Уряду відповідати за свої дії (та ще й солідарно з Верховної Радою) полягатиме у й прискіпливій оцінці такої відповідальності, яку Уряд має очікувати від нас.

Глава 8

ОБ’ЄКТИ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

Оборотоздатність об’єктів цивільних прав та її значення для вчинення правочинів*

Оборотоздатності об’єктів цивільних прав надається дуже вагоме значення, оскільки, як правило, певну цінність являють собою ті об’єкти, які перебувають у цивільному обороті. Тим не менш існують і такі об’єкти, які відповідно до своєї природи не здатні перебувати в обороті, оскільки їх призначення полягає зовсім в іншому. Це нематеріальні блага. Крім того, у ст. 178 ЦК України встановлюється, що існують об’єкти, обмежені в обороті, та оборот яких заборонено. Не виключається й те, що існує дещо, яке перебуває в обороті, але навряд чи визначається об’єктом (людські органи).

Основне значення обороту вбачається в тому, що він представляє собою рух тих або інших благ, тим самим задовольняючи потреби в них не одного, а декількох або багатьох суб’єктів. По суті, оборот є врегульованим нормами права процесом переходу благ від одного суб’єкта до іншого. Наслідком цього є набуття прав однією особою й припинення їх в іншої особи. Тоді йдеться про правонаступництво, що можливе як у результаті відчуження об’єктів шляхом укладення договорів купівлі-продажу, дарування та ін., або при спадкуванні, реорганізації юридичної особи, а також іншим способом.

Оборотоздатністю, безумовно, наділені такі об’єкти цивільних прав, як речі. Саме речі мають поділятися на ті, що перебувають в обороті, обмежені в обороті та вилучені з обороту.

Якщо говорити про майно як об’єкт цивільних прав, до складу якого входять разом з речами майнові права та майнові обов’язки, ситуація дещо ускладнюєть-

* Нотаріат для вас. — 2010. — №9. — С. 43–48.

ся. За загальним правилом, майно підлягає відчуженню за відповідними договорами (купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання тощо), передається в порядку правонаступництва з припиненням юридичної особи іншим юридичним особам (ч. 1 ст. 104 ЦК України), а також у спадщину.

ЦК України встановлює можливість обороту майнових прав як таких. Ураховуючи невизначеність самого поняття майнових прав та суперечливість їхньої юридичної природи (ст. 190 ЦК України), так само суперечливим є й питання про оборот майнових прав.

Якщо майновим правом вважати право вимоги, тобто зобов’язальне право майнового характеру, то його оборот врегульовується в ЦК України. Так, у ч. 1 ст. 512 ЦК України прямо вказується на можливість передання прав кредитором іншій особі. Тоді говорять про відступлення права вимоги, цесію.

Складнішим виявилося питання про можливість самостійного, тобто у відриві від свого об’єкта, переходу майнових прав речового характеру або, інакше кажучи, питання про можливість продати право на річ або саму річ. Як правило, вважається, що продаються речі, а не права на них, і особа, яка здобуває річ, стає її власником, тобто набуває й право на неї. Адже в юридичному розумінні річ невіддільна від права на неї. Продавати річ може лише власник, тобто особа, яка має право власності на неї, а також інша особа, яка має стосовно речі певне, установлене в законі право. Так, якщо річ неспроможного боржника або конфіскована річ продається з торгів, то переходить (в обороті перебуває) річ. Право ж на неї не підлягає обороту хоча б тому, що воно в таких випадках взагалі ігнорується, тобто до уваги не береться.

Однак це питання не таке просте, як здається на перший погляд. У ЦК України стосовно певних випадків йдеться про оборот майнових прав, а не речей або майна. У свою чергу, згідно зі ст. 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини. Тобто в цій статті не зазначається на речі, права та обов’язки, а йдеться лише про останні, хоча зрозуміло, що спадкоємці успадковують певні речі.

Безпосередньо про майнові права як окремий об’єкт цивільних прав, стосовно яких можуть укладатися договори, згадується у ч. 1 ст. 147 ЦК України, якою передбачається, що учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право продати свою частку (її частину) у статутному капіталі, тобто відповідно до неї має укладатися договір купівлі-продажу. Також ця частка може відступатися учасником товариства з обмеженою відповідальністю іншим чином. Унаслідок цього в такому разі об’єктом буде частка у статутному капіталі. Цей об’єкт потрібно відрізняти від такого об’єкта, як частка в праві спільної часткової власності (ст. 357 ЦК України). Учасники ТОВ не є співвласниками, і тому об’єкти їх прав та прав співвласників різні. Різним є й правовий режим цих об’єктів. Слід також відрізняти зазначені об’єкти від такого об’єкта, як вклад, яким оперують ч. 2 ст. 140, ч. 1 ст. 142, ч. 1 ст. 144 ЦК України. Ці об’єкти існують лише певний час — при їх внесенні до товариства (або, як вказується в законодавстві, до статутного чи складеного капіталу то-

вариств). З моменту їх внесення вони вже мають іншу назву — частка в статутному (складеному) капіталі.

Вирізняються також об’єкти прав учасників і прав самого товариства. Учасники ТОВ мають об’єктом своїх прав частку в статутному капіталі, а об’єктом прав ТОВ є його майно, що належить йому на праві власності.

Ще більше труднощів виникає з приводу оборотоздатності послуг як об’єктів цивільних прав. Постає питання, чи є послуга об’єктом, яку можна відчужувати тим самим механізмом, як і речі? Очевидно, що не може йтися про оборотоздатність такого об’єкта, як послуга, бо коли вживається термін «продаж послуг», то мається на увазі їх надання, унаслідок якого інша особа її отримує. Отже, при цьому існує рух певної субстанції від її першого джерела до набувача. Однак, по-перше, ця субстанція не може бути порівняна з речами як утіленням матеріальності. Тому науковці зважають на нематеріальність послуг. По-друге, унаслідок цього послуга як об’єкт не може

вподальшому відчужуватися набувачем. Тобто навряд чи є сенс у вживанні терміну «обіг послуг». На послуги не може поширюватися правовий режим речей на зразок з майновими правами, і тому межі поширення речового права на зобов’язальні відносини (конструкції) існують, і це обумовлено природними причинами.

Вищевикладене стосується і такого об’єкта, як результат робіт. Зрозуміло, що об’єктом є не просто роботи як дії, діяльність (як то має місце при наданні послуг), а їх результат. На відміну від послуг, така діяльність (зокрема, підрядника — ст. 837 ЦК України) має матеріальне втілення. Виконання робіт за договором підряду завершується переданням результату цих робіт замовникові. Саме по собі проведення робіт без їх результату не може вважатися належним виконанням договору підряду. Але це втілення має значення для самих цих відносин (підрядних), а для відносин обігу воно (втілення) або він (результат робіт) значення не має, оскільки окремим об’єктом результат цих дій (виконання робіт) не є. Такий результат (наприклад, виготовлена річ) стає об’єктом речового права — права власності і вже як такий він є оборотоздатним.

Для певних речей закон висуває окремі вимоги, дотримання яких робить їх оборотоздатними. Прикладом може слугувати зведення внаслідок виконання договору підряду будинку. Є результат робіт — будинок, але ще немає такої речі, як будинок, не тільки до завершення будівництва, прийняття його до експлуатації, а й до державної реєстрації права власності на нього (ч. 2 ст. 331 ЦК України). Якщо є потреба

вобороті (продажу) незавершеного будівництва, то це також можна зробити за умов державної реєстрації права на такий об’єкт (ч. 3 ст. 331 ЦК України). А отже, до цього моменту не існує окремого об’єкта, що називається незавершеним будівництвом (або недобудованим майном, або майном, незавершеним будівництвом), а тому й не можна вести мову про його оборотоздатність.

Тобто результат дій (виконання робіт) може розглядатися в подвійному розумінні — як об’єкт зобов’язальних правовідносин (наприклад, договору підряду) і як об’єкт речових відносин (наприклад, права власності). Їх перетинання