sbornik

5)нормальні відносини з реєстратором/депозитарієм;

6)високий рівень юридичного забезпечення діяльності компанії і своєчасне виправлення допущених помилок.

Можливо також, що доцільно через небезпеку погрози тримати активи в більш захищеній компанії, контрольованій особами, які виступають проти рейдерів, та ін.

Таким чином, навіть досить загальний аналіз найбільш істотних рис рейдерства

іспособів його прояву свідчить про реальну загрозу втрати бізнесу. Ступінь такої загрози в Україні значно підвищений внаслідок відсутності належного законодавства з корпоративного управління, проблем із судовим захистом прав потерпілих від рейдерської атаки, відсутності корпоративної культури та інших важливих причин, не називати і не враховувати які ми не маємо права. Тому, крім загальних зусиль, які варто почати докладати українському суспільству, — створення умов для нормальної життєдіяльності і сприятливого комерційного середовища, стабілізація, вдосконалення діяльності судової й адміністративної системи й ефективні механізми притягнення до відповідальності всіх задіяних у порушеннях чиновників, суддів, фігур, які працюють в ринковій інфраструктурі, звичайно, у першу чергу, слід пам’ятати про створення безпечного середовища в своїй компанії.

Професійна діяльність юристів та ефективний судовий захист підвищить ступінь боротьби з рейдерством. Можливо, дасть результат і діяльність створеного при Міжнародній торговельній палаті Бюро протидії комерційним злочинам і рейдерству. Можливо, стануть більш активними різні структури громадянського суспільства, зокрема, організації підприємців, комерсантів, інвесторів тощо. Будемо сподіватися, що спільними зусиллями перерозподіл ринку, компаній, сфер впливу і капіталів пройде без руйнівних наслідків для становища нашої країни та для її іміджу у світі.

Глава 6

АКЦІОНЕРНІ ТОВАРИСТВА

Історико-економічний нарис розвитку акціонерного руху в Україні*

Тенденція законодавчого регулювання корпоративних правовідносин у світі переслідувала мету «покращити, не руйнуючи, корпоративний лад, запобігти зловживанням, але при цьому не ускладнити роботи цієї злагодженої машини, що називається корпорацією, не жертвувати свободою корпорації заради інтересів тих, чия довірливість не знає меж, і в той же час не приносити їх інтереси в жертву»1.

* Проблеми законності. — 2000. — №45. — С. 71–75.

1 Кашанина Т.В. Хозяйственные товарищества и общества: правовое регулирование внутрифирменной деятельности. — М., 1995. — С. 346.

компанію для здобування цукру з буряків». Оскільки Україна входила до складу Росії, окремого законодавчого регулювання акціонерних правовідносин вона не мала. Відповідно до діючого на той час Маніфесту 1807 р. акціонерні товариства створювались виключно в дозвільному порядку. При цьому спеціально оговорювалося, що під цим не розуміється порука уряду в успіху самого підприємства1.

У дореволюційний період в Україні окреслилися суттєві риси АТ, які набували свого подальшого розвитку. До них належать приватний характер товариства; відокремлення особистості АТ від множинності осіб, які його створили (акціонерів); постійність капіталу АТ; однаковий розмір внесення вкладів у оплату акцій; обмежена відповідальність акціонерів за зобов’язаннями товариства; залежність голосування від кількості акцій; неможливість для акціонерів витребувати в АТ внесений в оплату акцій капітал. Питанням же управління товариства не приділялося достатньої уваги, і вони не були регламентовані з боку держави, оскільки в Україні здавна використовувалась артільна форма — принцип підпорядкування меншості більшості, закладений в основу управління корпорацією.

Таким чином, протягом століть складалися оптимальні способи залучення і збереження капіталу, які з виникненням товариств і корпорацій втілювалися у різні правові форми. Перефразуючи П. Гогена, можна стверджувати, що форма АТ, яка вимагається крупним капіталом, і є настільки ж важливою і такою, наскільки тіло є виключним засобом для вираження душі.

На жаль, економічна і політична ситуація в пореволюційний період у Радянській державі, до складу якої входила Україна, змінилася. Відбулася поступова «націоналізація акціонерних підприємств, акції яких все ж таки не анулювалися»2. У той же час, володіючи ними, іноземні особи не мали ні прав на управління АТ, ні інших прав акціонерів. Про це «прозорливо» і цинічно говорив В.І. Ленін, зазначаючи, що «подібні махінації не допоможуть капіталістам, що цінні папери, які є предметом усякого роду угод, перетворяться на пустий, нікуди не гідний старий папір»3. Вважалося, що засоби виробництва перестають бути капіталом і стають надбанням їх дійсного хазяїна і творця — народу в особі його держави. Було заборонено продаж і придбання, здачу в оренду і в заставу підприємств, розділ і злиття акціонерних товариств, створення нових об’єднань, скасовано акції на пред’явника та інші цінні папери, введено обов’язкову реєстрацію вітчизняних та іноземних акцій і облігацій.

Ці заходи, звичайно, не сприяли можливості «розпорядження титулами власності на капітал, паралізувалися спроби російської буржуазії передавати підприємства іноземним капіталістам»4. Пропозиції ж іноземних інвесторів щодо вкладення і збереження капіталу в АТ навіть не бралися до уваги, не дивлячись на те, що вони не заперечували проти націоналізації, яку розуміли як перехід усього управління

до держави. З боку іноземних акціонерів були висловлені наміри створення державного синдикату, зокрема в гумовій промисловості, до правління якого ввійшли

бпредставники уряду, робітників та службовців, акціонерів. Але такі проекти були неприйнятними для Радянської держави, бо це викликало б виплату доходів акціонерам, які залишили б за собою і право на участь в управлінні, а держава стала

б«фактично представником акціонерів»1.

Незважаючи на те, що окремі акціонерні товариства діяли як іноземні юридичні особи, що значна кількість їх акцій належала іноземцям (як, наприклад, в АТ заводу сільськогосподарських машин у Харкові), вони були націоналізовані. Заперечення правління товариства «Гельферих-Саде» про недоторканність їх майна, яке знаходиться під захистом інших держав, до уваги не було прийняте.

Із прийняттям Цивільного кодексу Української РСР 1923 р., який містить 44 статті, присвячені регулюванню АТ, стали відчутні недоліки у правовому регулюванні АТ, у зв’язку із чим 17 серпня 1927 р. ЦВК і РНК СРСР було прийнято Положення про акціонерні товариства2. Акціонерні товариства з урахуванням форм власності на вклади, що вносилися в оплату акцій, поділялися на державні, змішані і приватні. Поступово вводилися заборони на котирування акцій на біржах, не існувало вимог до формування статутного капіталу в АТ шляхом підписки на акції. АТ фактично перетворювалися на державні підприємства. Винятки складали ВАТ «Інтурист» та ВАТ «Індержстрах», в яких 100% акцій належали державі.

З реформуванням економіки в колишньому Союзі РСР спочатку стали виникати кооперативи, малі підприємства, а пізніше і господарські товариства. Як непритаманні соціалістичному праву об’єкти почали випускатися акції трудових колективів і підприємств, які тільки в 1991 р. були заборонені і поступово вилучалися з обігу із заміною їх на акції АТ3. Законодавче закріплення створення й функціонування АТ одержали з прийняттям законів України «Про господарські товариства», «Про цінні папери та фондову біржу». Цими законами були закладені основи формування ринку цінних паперів в Україні.

Починаючи з 1991 р. в основному створювалися закриті АТ. Відкриті АТ виникали вкрай рідко, бо ця форма підприємницької діяльності використовується, як правило, для залучення значного капіталу від вільного продажу акцій. Оскільки крупні підприємства залишалися в державній власності, інвестиційних компаній ще не було і потреби не виникало в акумулюванні капіталу, у формі відкритих АТ створювалися комерційні банки і деякі інші підприємницькі структури.

Розвиток акціонування в Україні пов’язаний з процесами приватизації і створенням відкритих АТ на базі державного майна, яке приватизувалося.

Поступово став складатися первинний ринок акцій шляхом, по-перше, їх випуску емітентами, по-друге, продажу акцій підприємств, що приватизуються, на фондовій

біржі, по-третє, проведення сертифікатних аукціонів. Формування вторинного ринку акцій пов’язано із завершенням етапів приватизації, що здійснювалася з використанням приватизаційних паперів.

В Україні виникла ситуація, коли, з одного боку, у держави зосереджені значні виробничі потужності, з іншого боку — держава не в змозі забезпечити їх належної експлуатації, для чого необхідне вкладення додаткових ресурсів, яких у неї немає. Процеси приватизації і покликані вирішити ці проблеми. У той же час слід враховувати, що в «ході приватизації акціонерна форма організації підприємництва була використана з метою, прямо протилежною тим, заради яких вона створювалася, а саме — «роздачі» (розподілу), а не для концентрації капіталу»1. Незважаючи на наявність матеріальних благ, що передаються у власність АТ, створеного в процесі приватизації, ними неможливо скористуватися з прибутком без додаткових інвестицій. Залучення ж додаткових коштів можливе різними способами — через приватизацію під інвестиційні зобов’язання, додаткові випуски акцій тощо.

Таким чином, у 90-х роках в Україні було поновлено акціонерний рух, який набув свого розвитку і складовою частиною якого є виникнення АТ в результаті приватизації із притаманними їм особливостями правового регулювання.

На підставі наведеного можна визначити, що загальними економічними передумовами виникнення АТ є концентрація і централізація капіталу з метою формування крупного капіталу і обмеження підприємницького ризику від вкладення свого капіталу з метою отримання прибутку. В Україні крім цих основних передумов для відновлення АТ набула значення приватизація, в результаті якої склалися форми участі держави в АТ і поняття управління державними корпоративними правами.

Правовая природа акционерных обществ*

Правоотношения, складывающиеся при создании и в последующей деятельности акционерных обществ (АО) в Украине, не подвергались исследованию по меньшей мере столетие. Причиной этому было отсутствие экономических предпосылок и правовой базы для их создания. После принятия Закона Украины 1991 г. «О хозяйственных обществах» образование открытых АО происходило крайне редко, так как эта форма предпринимательской деятельности используется, как правило, для привлечения крупного капитала от свободной продажи акций. Поскольку крупные предприятия оставались в государственной собственности, инвестиционных компаний еще не было и не возникало потребности в аккумулировании капитала, в форме открытых АО создавались коммерческие банки

инекоторые другие предпринимательские структуры.

1 Комментарий части первой Гражданского кодекса Российской Федерации / М.И. Брагинский,

В.В. Витрянский и др. — М., 1996. — С. 154.

* Предпринимательство, хозяйство и право. — 1998. — №12. — С. 14–20.

Снижение роли личного участия и, напротив, повышение значения участия капиталом наблюдается в обществах с ограниченной и дополнительной ответственностью, для создания которых необходимо формирование минимального уставного фонда. Управление этими видами обществ осуществляется только самими участниками, формирующими органы юридического лица.

Наконец, максимально абстрагированным от личного участия и, напротив, сконцентрированным на участии капиталом является акционерное общество, не требующее труда акционеров в нем, ни даже участия в его управлении. Появление акции как нового объекта права еще более абстрагировало капитал АО от акционеров. По большому счету вряд ли можно говорить даже о системе участия

вакционерном обществе, ибо в нем формируются иные законы функционирования и управления капиталами, опосредованные правами акционеров и реализуемые зачастую даже не акционерами, а наемными членами правления (наемными управляющими, менеджерами). Тем не менее, важным в понимании природы акционерного общества является то, что каким бы образом ни осуществлялось управление капиталом, результаты такого управления в виде имущественного дохода (дивидендов) могут принадлежать только акционерам, а не посторонним, не имеющим отношения к обществу лицам, как это имеет место в учреждении (больнице, музее и т. п.).

Сущность наделения учреждения капиталом заключается в его последующем обязательном целевом использовании лицами, не имеющими к нему никакого отношения, не принимающими участия ни своей волей в его создании, ни своим капиталом в образовании его имущества. Поэтому отрывать значение капитала от значения субъектного субстрата АО, в интересах которого и создано юридическое лицо, недопустимо.

Гармоничное сочетание «союза лиц» и «союза капиталов» в разных корпоративных юридических лицах проявляется по-разному. Самый простой «союз лиц» понимается в смысле отсутствия единства в виде нового юридического лица. Самый сложный «союз» предполагает возникновение нового собственника — АО и новых объектов права собственности — акций. В учреждении же отсутствует вообще какой бы то ни было и «союз лиц» и «союз капиталов», а есть просто капитал, предоставленный лицом, впоследствии не связанным с учреждением настолько, что даже прекращение этого лица не влечет за собой ликвидацию учреждения.

ВАО, как и любой корпорации, даже при многочисленности акционеров их состав определен, будь они собственниками именных акций или акций на предъявителя,

вотличие от неопределенности лиц, пользующихся услугами учреждения. Определенность состава акционеров важна для возможности проведения общего собрания и распределения доходов АО.

При характеристике корпоративных правоотношений в АО следует исходить:

– из исторически и экономически сложившегося понятия акционерного общества как корпорации в дореволюционный период1;

1 Известные дореволюционные исследователи АО не подвергали сомнению их отнесения к корпорациям. См.: Каминка А.И. Акционерные компании. — СПб., 1902; Тарасов И. Учение об акционерных компаниях. — Киев, 1878.

собственности. Оплачивая стоимость акций, лицо тем самым приобретает в собственность новый объект, а средства от оплаты акций становятся собственностью АО (корпорации). Отсюда, инвестируя свои средства, акционеры не являются ни кредиторами АО, ни его собственниками. Утрачивая право собственности на эти средства, акционер не приобретает взамен каких-либо обязательственных требований к АО (корпорации), как-то: возврата внесенных им средств в натуре или денежном выражении, выкупа акций в случае своего выхода из общества и проч.1

В отношении правовой природы акций англо-саксонское и континентальное право исходит из понятия сертификата акции как подтверждающего документа. Сама акция удостоверяет право собственности лица, указанного в ней (для именной акции) либо ее владельца (для акции на предъявителя). Действующее законодательство Украины не только не разделяет такого подхода, но и в целом дает совершенно неприемлемое определение как ценной бумаги вообще, так и акции в частности. Исходя из указаний ст. 1 Закона Украины «О ценных бумагах и фондовой бирже», что ценные бумаги удостоверяют отношения владения или займа, а также ст. 4 этого же Закона о том, что акция удостоверяет долевое участие в уставном фонде АО, можно прийти к неверному выводу о том, что акция предоставляет акционеру право собственности на часть капитала АО. Подобные несоответствия правовой природы акций очевидны и будут устранены в новой редакции Закона Украины «О ценных бумагах и фондовой бирже». При этом должно быть учтено также отсутствие обязательственных правоотношений между акционером и АО, о чем говорилось выше. Наиболее приемлемым является подход Единообразного торгового кодекса США о закреплении акцией совокупности имущественных и неимущественных прав и определение ее природы как инвестиционной ценной бумаги.

Понятие акционера как собственника акций в законодательстве США и Украины совпадают с той лишь оговоркой, что украинское законодательство помимо термина «собственник акции» оперирует также терминами «владелец акции», «держатель акции», участник. Не вызывает сомнений, что акционеры должны именоваться только собственниками акций. Что касается соотношения понятий «акционер» и «участник», американское право исходит из достаточности использования первого, т. к. прекращение права собственности на акцию лишает лицо прав акционера и, следовательно, прекращается его связь с обществом (то есть, его участие в АО). Представляется такой подход приемлемым. Однако и рассмотрение прав акционера как участника этому не противоречит.

Право на свободную передачу акций также закреплено в законодательстве Украины. Положения отдельных уставов АО о принудительном выкупе акций у акционеров в случае прекращения ими трудовых отношений с обществом признаются судами недействительными.

1 Действующим законодательством Украины о приватизации и проектом закона об АО предусматривается возможность акционера требовать от АО выкупа его акций при наличии определенных условий. Однако указанные механизмы применяются в порядке защиты прав акционеров и не являются предметом настоящего исследования.

Централизованное управление корпорацией членами правления по американскому праву является одной из существенных ее черт, отличающих ее от АО, управляемых самими акционерами. Особенностью АО континентального права является более тесная связь между акционерами, пользование ими своими правами на участие в управлении делами обществ. Это в первую очередь присуще АО, созданным в результате приватизации, поскольку у акционеров сохранились социальные и трудовые связи как работников государственных предприятий. Вместе с тем в ст. ст. 4, 23, 41 Закона Украины «О хозяйственных обществах», как и законодательстве иных стран (например, §277 венгерского Закона «О хозяйственных обществах», §184 Торгового кодекса Чехии и Словакии) общее собрание не названо органом управления. В п. 1 ст. 47 российского закона об АО, напротив, предусмотрено, что собрание акционеров является высшим органом управления обществом.

Следовательно, акционеры, участвуя в общем собрании, создают базу для деятельности правления и наблюдательного совета, которыми осуществляется управление АО.

Одной из главных черт корпорации является ограниченная ответственность акционеров, как исключение их ответственности по долгам корпорации. Согласно ст. 24 Закона Украины «О хозяйственных обществах» акционеры отвечают по обязательствам общества только в пределах принадлежащих им акций. Подобный подход противоречит главному и определяющему признаку АО как юридического лица — самостоятельной имущественной ответственности. Недопустимость утверждения о какой бы то ни было ответственности акционеров требует сама правовая природа АО независимо от того, будет ли положена в его основание правовая доктрина корпорации США или континентального права. Проектом украинского закона об АО предусматривается норма о несении акционерами не ответственности по обязательствам общества, а риска убытков, связанных с его деятельностью, в пределах стоимости принадлежащих им акций. Очевидно, при этом имеется в виду, что в случае убыточной деятельности общества вплоть до его банкротства акционеры теряют свои средства, вложенные ими в акции. Однако вряд ли правомерно говорить о несении акционерами подобного риска по нескольким причинам. Во-первых, акционеры утратили право на деньги или имущество, переданные ими в оплату акций с возникновением права собственности на переданные деньги (имущество) у АО, а на акции — у акционера. Во-вторых, акционеры не осуществляют предпринимательскую деятельность, а делегируют ее обществу и поэтому их риск опосредован не только возникновением у них нового объекта их права собственности — акций, а и нового субъекта предпринимательской деятельности — АО. В-третьих, акция как самостоятельный объект права собственности, безусловно, сохраняет свою зависимость от АО и результатов его деятельности (прибыльности либо убыточности), но ее стоимость обуславливается и иными законами фондового рынка, подчас никак не связанными с деятельностью АО.

Украинские акционеры, не полностью оплатившие акции, отвечают по обязательствам общества в пределах неоплаченных сумм лишь в случаях, предусмотренных уставом АО. Проектом нового закона предлагается установить норму