sbornik

комісії, до складу якої входять представники кредиторів, фінансових органів, а в разі необхідності — також представники державного органу у справах нагляду за страховою діяльністю, Антимонопольного комітету України. У разі ліквідації державного підприємства або підприємства, у статутному капіталі (фонді) якого державна частка складає більш ніж двадцять п’ять відсотків, господарський суд призначає членами ліквідаційної комісії представника державного органу з питань банкрутства та при необхідності — органу місцевого самоврядування (ч. 1 та 2 ст. 24, ч. 3 ст. 25 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»).

Завдання комісії:

–інвентаризація активів і зобов’язань;

–здійснення повноважень щодо управління юридичною особою (ч. 3 ст. 105 ЦК);

–виступ у суді від імені юридичної особи, яка припиняється;

–публікація в пресі про припинення юридичної особи (ч. 4 ст. 105 ЦК);

–застосування заходів щодо виявлення кредиторів та їх повідомлення;

–складання розподільчого (у випадку виділу або поділу) або ліквідаційного балансу (у випадку ліквідації) чи передавального акту (у випадку злиття, приєднання або перетворення). При ліквідації юридичної особи має місце також складання проміжного ліквідаційного балансу (ч. 1 ст. 111 ЦК).

Спрямовування коштів юридичної особи при її припиненні

Після проведення інвентаризації та оцінки майна юридичної особи, що припиняється (ст. 29, 30 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом») та у разі недостатності у юридичної особи, що ліквідується, коштів для задоволення вимог кредиторів ліквідаційна комісія здійснює продаж майна юридичної особи (абз. 2 ч. 2 ст. 111 ЦК). Особливості щодо продажу майна банкрута передбачаються ст. 30 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», які стосуються:

(а) оповіщення через засоби масової інформації про порядок продажу майна банкрута, склад, умови та строки придбання майна; (б) врахування вимог законодавства з питань приватизації щодо продажу майна юридичних осіб-банкрутів, заснованих на державній власності; (в) застосування передусім конкурсних засад продажу майна банкрута; (г) звітування ліквідатора перед кредиторами та господарським судом про продаж майна банкрута та ін.

Задоволення вимог кредиторів відбувається в порядку, передбаченому ст. 112 ЦК, з урахуванням особливостей, встановлених ст. 31 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

У випадку, якщо не вистачить коштів для задоволення вимог кредиторів:

– юридичної особи, яка ліквідується в добровільному порядку або в судовому порядку, але не з підстав банкрутства, юридична особа переходить у режим ліквідації, встановлений законом про відновлення платоспроможності або визнання банкрутом;

–юридичної особи, яка не задоволена через відсутність у неї майна, ці вимоги вважаються погашеними;

–повного та командитного товариств, а також товариства з додатковою відповідальністю, до відповідальності по їх боргах залучаються учасники цих товариств. При цьому учасники повного товариства та повні учасники командитного товариства відповідають солідарно перед кредиторами товариств до повного погашення заборгованості (ч. 1 ст. 119, ч. 1 ст. 133 ЦК). Учасники товариства з додатковою відповідальністю притягуються до відповідальності по боргах товариства в розмірі, кратному для всіх учасників до вартості внесеного кожним учасником вкладу. У разі визнання банкрутом одного з учасників його відповідальність за зобов’язаннями товариства розподіляється між іншими учасниками товариства пропорційно їх часткам

устатутному капіталі товариства (ч. 2 ст. 151 ЦК);

–виробничого кооперативу згідно зі ст. 163 ЦК притягуються до субсидіарної відповідальності його члени в розмірі та порядку, встановлених статутом кооперативу та законом. Однак згідно зі ст. 27 Закону України «Про кооперацію» члени кооперативу відповідають за зобов’язаннями кооперативу в межах внесеного ними паю, якщо інше не передбачено статутом кооперативу або законом, тобто відповідальність власним майном членів кооперативів по боргах кооперативу цим Законом не передбачається. Враховуючи правило про те, що діє закон, який набув чинності пізніше, можна вказати на те, що перевагу в цьому питанні має ЦК, і члени кооперативу мають нести відповідальність по боргах кооперативу. Проте у зв’язку з тим, що розмір цієї відповідальності в законі не встановлено, то реально залучити членів кооперативу до відповідальності по його боргах поки що не уявляється можливим.

Правова доля майна, що залишилося після ліквідації юридичної особи

Вона обумовлюється організаційно-правовою формою, яку має ця юридична особа. Залежно від цього це майно може (а) або розподілятися між учасниками юридичної особи, (б) або частково розподілятися між ними, а частково передаватися іншим особам, (в) або виключно передаватися іншим особам.

Майно, що залишилося після розрахунків із кредиторами, підлягає розподілу між учасниками всіх видів господарських товариств (повних, командитних, з обмеженою та додатковою відповідальністю, акціонерних товариств), які ліквідуються.

Майно кооперативу, що залишилося після задоволення всіх вимог до кооперативу, розподіляється між членами кооперативу, за винятком майна неподільного фонду, яке не підлягає поділу між його членами і передається за рішенням ліквідаційної комісії іншій (іншим) кооперативній організації (кооперативним організаціям). При цьому у рішенні повинні бути визначені напрями використання зазначеного майна (ч. 6 та 7 ст. 29 Закону України «Про кооперацію»).

При ліквідації установи, благодійної організації та об’єднань громадян майно засновнику (засновникам, учасникам, членам) не передається, а спрямовується на ті цілі, для яких було створено зазначені юридичні особи (ст. 21 Закону України

«Про об’єднання громадян», ст. 18 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», а також опосередковано випливає з ч. 3 ст. 83 ЦК). Згідно зі ст. 20 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» майно релігійної організації, що ліквідувалася, переходить у власність держави. У разі припинення діяльності релігійної організації у зв’язку з порушенням цього Закону та інших законодавчих актів України майно, що перебуває в її власності, за винятком культового, може безоплатно переходити у власність держави. Культове майно передається іншим релігійним організаціям. Очевидно, це положення є застарілим та не може застосовуватися, оскільки не відповідає принципам цивільного законодавства. Майно релігійних організацій, що ліквідуються, має передаватися іншим релігійним організаціям або на благодійні цілі.

Невірно буде зазначати (як це часто робиться на практиці), що юридична особа ліквідується, а «на базі її майна створюється інша юридична особа»

зтаких причин:

–при ліквідації юридичної особи її майно розпродається і погашається заборгованість перед кредиторами. Якщо після цього залишиться майно, то юридична особа (а) або продовжує існувати як така, (б) або припиняється, і відомості про це вносяться в державний реєстр, а те майно, що залишилося, спрямовується за тими напрямами, які були зазначені вище;

–ліквідація юридичної особи є припиненням без правонаступництва, тому вираз «створити на базі ліквідованої юридичної особи» є юридично невірним, оскільки ніякої «бази» після ліквідації юридичної особи існувати не може;

–юридична особа не може бути одночасно і припиненою в результаті її перетворення на іншу особу (припинення з правонаступництвом), та її ліквідації, яка виключає правонаступництво. Тобто при такому підході відбувається змішання двох способів припинення юридичних осіб, що не допустимо.

Таким чином:

–законодавство України містить деякі розбіжності стосовно порядку припинення юридичних осіб, які полягають у такому: поряд із термінами «добровільний та примусовий порядок припинення» юридичних осіб вживаються терміни «добровільний та примусовий розпуск». Сутність цих термінів одна й та ж сама, тому слід уніфікувати термінологію в законодавстві, використовуючи ту, що передбачена ЦК;

–потребує вдосконалення врегулювання питання про те, хто приймає рішення про припинення установи (в тому числі благодійної організації, створеної у формі установи);

–підстави добровільного припинення юридичної особи в законодавстві України не встановлюються, а підстави примусового припинення передбачаються ЦК та Законами «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців», «Про господарські товариства» та іншими спеціальними законами;

–спеціальні закони, прийняті до набрання чинності ЦК, мають застосовуватися в тій частині, що не суперечать йому;

–існують різні положення щодо тих судових інстанцій, які приймають рішення про примусовий порядок припинення юридичних осіб — це суди загальної юрисдикції, господарський суд (у випадку банкрутства юридичної особи) та Верховний Суд України при припиненні політичної партії;

–припинення юридичної особи тягне за собою обов’язки для її учасників або органів (залежно від виду юридичної особи) дотримуватися порядку припинення, в тому числі щодо формування та здійснення діяльності комісією з припинення (ліквідаційної комісії).

3. Особливості припинення юридичних осіб із правонаступництвом (реорганізації)

При злитті дві або більш юридичні особи, об’єднуючи своє майно, права й обов’язки, утворюють одну юридичну особу. Це відбувається в добровільному порядку. При цьому виражається внутрішня воля юридичних осіб, що зливаються, втіленому в рішеннях їх вищих органів (наприклад, загальних зборів акціонерів). Зовні воля на злиття повинна виражатися шляхом укладання договору про злиття між двома або більш юридичними особами. Проте юридичні особи, що уклали договір про злиття, не виступають як засновники нової юридичної особи, тому що їх злиття не припускає продовження їхнього самостійного існування. Злиття диктує необхідність об’єднання всього майна юридичних осіб і тим самим припинення їхнього існування як самостійних суб’єктів.

При такій процедурі договір про злиття виконує роль договору про створення юридичної особи, але укладатися він буде не між її учасниками, а між юридичними особами, які підлягають припиненню після завершення цього процесу, тобто виключаються з єдиного державного реєстру. Учасниками ж нової юридичної особи виступають учасники тих юридичних осіб, що припинилися шляхом злиття. Цей договір строковий, він діє до державної реєстрації нової юридичної особи, створеної у процесі злиття. У змісті цього договору повинні знайти відображення порядок і умови злиття, порядок конвертації акцій акціонерних товариств, що зливаються, якщо ними будуть акціонерні товариства, тощо.

Після вирішення питань вищими органами кожної з юридичних осіб, що зливаються, мають бути проведені загальні для їхніх учасників збори, на яких затверджується установчий документ нової юридичної особи та обираються її органи (для товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю, акціонерних товариств, кооперативів) або покладається ведення справ на учасника товариства (для повних та командитних товариств). Завершується процес злиття занесенням запису до єдиного державного реєстру про створення юридичної особи і про припинення юридичних осіб, що зливаються.

Практично аналогічним описаному є порядок приєднання однієї юридичної особи до іншої. В цьому разі також має укладатися договір про приєднання між юридичною особою, що приєднується, і юридичною особою, до якої приєднується інша

особа. Укладенню цього договору передує винесення рішення вищих органів управління зазначених юридичних осіб (проведення загальних зборів товариств). Після укладення зазначеного договору вищий орган, в якому беруть участь учасники обох юридичних осіб, має прийняти рішення про внесення змін до статуту юридичної особи, до якої приєдналася інша юридична особа. Це пов’язано передусім із збільшенням статутного капіталу (фонду), кількості акцій (для акціонерних товариств), а в певних випадках — кількості учасників (для інших господарських товариств).

При злитті та приєднанні юридичних осіб комісією з припинення складається передавальний акт, який затверджується учасниками юридичної особи або органом, що прийняв рішення про її припинення.

Відмінною рисою створення юридичної особи в результаті поділу й виділу є правонаступництво у відношенні прав і обов’язків, визначене на основі розподільчого балансу. Рішення про це також приймається вищим органом юридичної особи, яким визначається процедура проведення виділу або поділу, їх умови, вирішується питання про створення нових юридичних осіб, а також у відповідних випадках — порядок конвертації акцій акціонерного товариства, що припиняється (або з якого виділяється інше акціонерне товариство), на акції створюваних шляхом виділу або поділу акціонерних товариств.

При виділі та поділі майна юридичної особи договір про його передачу створюваній (створюваним) юридичним особам не оформляється, оскільки нової юридичної особи до її державної реєстрації ще не існує. Отже, немає другої сторони, з якою можна було б укладати договір. Статті 107 та 109 ЦК установлюють, що при виділі та поділі складається розподільчий баланс.

Процедура реорганізації юридичної особи покликана забезпечити:

–універсальність правонаступництва між юридичною особою, що припиняється, і знову створюваними юридичними особами;

–захист інтересів кредиторів;

–захист корпоративних інтересів учасників (засновників, акціонерів) юридичних осіб, які реорганізуються.

Як така, процедура реорганізації є внутрішньою справою кожної юридичної особи, і тому вона оформляється відповідно до її установчих та внутрішніх документів.

Разом з тим передавальний акт та розподільчий баланс юридичної особи спрямовані не тільки для внутрішнього користування, але і для третіх осіб, зокрема, кредиторів, які його використовують у частині продовження правовідносин із суб’єктами, створеними в процесі реорганізації. Правове положення кредиторів стосовно процесу реорганізації юридичної особи є досить своєрідним. Воно диктує, з одного боку, обов’язок для них підкоритися передавальному акту та розподільчому балансові

іпроцесові реорганізації в цілому, а з іншого — саме на них і позначиться несправедливість такої реорганізації. Це спричинило необхідність розробки правового механізму впливу кредиторів на процес реорганізації без втручання в нього.

Відповідно до ч. 1 ст. 107 ЦК кредитори юридичної особи, що припиняється, мають право вимагати припинення або дострокового виконання зобов’язань і відшко-

дування збитків. Це не означає, що кредитори можуть якимсь чином перешкодити припиненню юридичної особи або вплинути на волевиявлення уповноваженого органу про її проведення. Просто їм надане право залишитися в тих самих умовах, на яких вони укладали договори із юридичною особою до її припинення.

Процедурою проведення реорганізації повинно бути визначено, яким чином здійснюється інвентаризація всього майна юридичної особи, що припиняється (з якої виділяється майно для створення іншої юридичної особи), строки інвентаризації, має призначатися комісія з інвентаризації. Метою цих заходів є найбільш повне виявлення всього комплексу прав і обов’язків для встановлення правонаступництва.

Припинення юридичної особи у разі злиття, приєднання та перетворення припускає складання передавального акту, а у разі поділу — розподільчого балансу. Відповідно, складення розподільчого балансу вимагається й при виділі майна до однієї або кількох створюваних юридичних осіб. З цього слідує кілька висновків:

–розподільчий баланс за звичайними мірками розуміється як бухгалтерський документ стандартної форми, у якому фіксується результат визначення як активів, так і пасивів (заборгованості) у загальних цифрах, що переходять до знову створених юридичних осіб. З розподільчого балансу прямо не випливає, яке конкретне зобов’язання перейшло до нових юридичних осіб, що є правонаступниками (а у випадку виділу — яке збереглося за тією юридичною особою, з якої виділилася частина майна, передана для створення інших юридичних осіб). Не ясним також є те, які договори після припинення юридичної особи (або при виділі) будуть вважатися укладеними з яким із правонаступників;

–з огляду на те, що в балансі відобразити кожне з договірних зобов’язань, що перейшли до нової особи, неможливо, конкретні питання правонаступництва повинні знайти своє закріплення в іншому документі. У ньому на підставі абсолютних цифр розподільчого балансу докладно фіксується, стороною за якими договорами будуть юридичні особи, що створюються в результаті поділу або виділу, а стороною яких договірних зобов’язань залишиться юридична особа, зі складу якої було виділене майно для створення іншої юридичної особи;

–основою складання розподільчого балансу має служити загальна інвентаризація майна юридичної особи, що припиняється, у тому числі всіх видів фінансових зобов’язань. Очевидно, що має потребу в упорядкуванні і документація договірно-правової роботи в юридичній особі з поіменними відомостями про всіх

їїконтрагентів;

–якщо юридична особа має ліцензії на проведення певних видів діяльності, що потребують дозволів на своє здійснення, у цьому документі має вказуватися, хто буде здійснювати ці види діяльності для переоформлення ліцензій.

Безумовно, кредитори повинні бути проінформовані певним чином про припинення юридичної особи і якось на цю інформацію зреагувати. Однак, якщо вони не скористалися своїм правом вимоги про припинення або дострокове виконання зобов’язання (ч. 1 ст. 107 ЦК) і неможливо точно визначити правонаступника щодо

конкретних обов’язків юридичної особи, що припинилася, юридичні особи — правонаступники несуть солідарну відповідальність перед кредиторами юридичної особи, що припинилася (ч. 5 ст. 107 ЦК).

Для забезпечення процедури припинення, захисту інтересів кредиторів ч. 3 ст. 107 ЦК та ст. 32 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» установлюється, що при державній реєстрації юридичних осіб, створених у процесі виділу або поділу, обов’язкове надання державному реєстраційному органові розподільчого балансу.

У результаті припинення юридичної особи настає правонаступництво знову створених юридичних осіб. Причому цивільне право і законодавство, в юрисдикції яких знаходяться ці питання, виходить з універсальності правонаступництва. При цьому має йтися про правонаступництво не тільки речових, але і зобов’язальних прав разом з кореспондуючими їм обов’язками, тобто правонаступництво в майні.

Слід також зазначити на співвідношення правонаступництва при припиненні юридичної особи, та правонаступництва у правовідносинах з договірних і інших зобов’язань, у яких воно випливає із заміни сторони в зобов’язанні (відступлення вимоги або переведення боргу — ст. ст. 512–523 ЦК), а також у спадкоємних правовідносинах. Очевидно, що в них є загальне — це наслідок, результат, а саме — правонаступництво. Причому, якщо для відступлення вимоги і переведення боргу переслідувався саме цей результат, то для правовідносин щодо припинення юридичних осіб правонаступництво є лише юридичним засобом, що забезпечує інші численні правовідносини з їхньою участю. Звідси випливає, що правонаступництво і відступлення вимоги (переведення боргу) співвідносяться як загальне і спеціальне (родове та видове поняття). Тому неприпустимо говорити про оформлення правонаступництва при припиненні юридичної особи шляхом обов’язкового укладення договорів відступлення вимоги або переведення боргу з властивими саме цим правовим конструкціям вимогами. У противному випадку склалася б ситуація, коли кредитори, не даючи згоди на переведення боргу на знову створюване в результаті припинення юридичної особи, тим самим би втручалися в процес припинення, що суперечить самій конструкції юридичної особи.

Таким чином:

–специфіка таких видів припинення юридичних осіб, як злиття та приєднання, полягає в укладенні між юридичними особами, що зливаються, договору та передавального акту. Причому такий договір не є установчим документом створюваної в результаті злиття юридичної особи. Таким також не є договір між юридичною особою, що приєднується та до якої приєднується;

–специфіка поділу юридичної особи полягає у складанні розподільчого балансу та документів про правонаступництво по конкретних видах договірних зобов’язань;

–захист прав кредиторів в процесі виділу та поділу забезпечується наданням ним права вимагати припинення або дострокового виконання зобов’язань з юридич-

ною особою, що припиняється або з якої відбувається виділ майна, а також установленням правила про солідарну відповідальність правонаступників юридичної особи, що припинилася (або з якої здійснено виділ майна);

– правонаступництво і заміна сторони в зобов’язанні, врегульована статтями 512–523 ЦК, співвідносяться як загальне і спеціальне (родове та видове поняття), внаслідок чого правонаступництво при припиненні юридичної особи не вимагає укладення договорів відступлення вимоги або переведення боргу.

Проблеми відповідальності юридичних осіб*

Питання правового режиму майна юридичної особи і суб’єктів відповідальності по її боргах є взаємопов’язаними, як взаємопов’язані й ознаки юридичної особи — належність їй відокремленого майна і самостійна майнова відповідальність. Тому з’ясування питань про те, чи є та чи інша юридична особа власником

іякі права набувають засновник (ки) на майно створюваної їм (ними) юридичної особи, має істотне значення.

Оскільки серед юридичних осіб України є власники і невласники свого майна, а також існують такі, правовий статус майна яких залишається спірним1, постають проблеми визначення прав і повноважень засновників щодо майна створюваних ними юридичних осіб.

Так, якщо юридична особа є власником свого майна, то зрозуміло, що її засновники (учасники) власниками цього майна бути не можуть, їхні права щодо майна юридичної особи опосередковуються корпоративними правовідносинами, в яких вони перебувають з юридичною особою. Це стосується учасників господарських товариств, членів кооперативів, колективних підприємств тощо, які здійснюють свої права шляхом участі в управлінні юридичною особою, у тому числі щодо права власності.

Майно юридичних осіб — невласників закріплене за ними на праві господарського відання або оперативного управління, які часто розуміються також як речові права, похідні від права власності. Проте права засновників цих юридичних осіб також не ґрунтуються на праві власності, оскільки вони самі не є власниками. Наприклад, засновник державного підприємства — міністерство або відомство — не є власником державного майна, а виступає уповноваженим державою органом. І незважаючи на те, що воно покликане реалізовувати права держави як власника, у міністерства не виникають повноваження щодо володіння, користування і розпоряджання майном державного підприємства. Означені повноваження належать самому підприємству

істановлять сутність його права повного господарського відання. Міністерство ж як засновник має право управління щодо державного підприємства.

* Підприємництво, господарство і право. — 2001. — №9. — С. 3–6.

1Спасибо-Фатєєва І. Окремі аспекти поняття юридичних осіб // Підприємництво, господарство

іправо. — 2001. — №8. — С. 21.

Тому правовідносини між засновниками і юридичними особами в першому й другому випадках практично збігаються, хоча їх підстави виникнення різняться.

Щодо юридичних осіб із невизначеним правовим статусом майна — проблемність з’ясування їх правовідносин із засновниками полягає в тому, що останні завжди є власниками майна, яке вони передають створюваній ними юридичній особі. Звідси і постає питання про те, чи їхнє право (право власності) перетворюється на інше право. На нашу думку, засновник з моменту державної реєстрації юридичної особи перестає бути власником того майна, яке він їй передав, а стає суб’єктом права на управління цією юридичною особою, що реалізується в корпоративних правовідносинах.

Окреслені проблемні моменти, у свою чергу, викликають необхідність визначити,

чи буде засновник відповідати по боргах юридичної особи.

З першого погляду, для відповіді на це запитання не вбачається суттєвих перешкод, оскільки відповідно до універсального підходу власник і створені ним юридичні особи несуть самостійну майнову відповідальність1. При цьому наведена норма не ставить це правило в залежність від того, чи буде юридична особа власником. Проте законодавство України не завжди дотримується проголошеного принципу, що викликає багато непорозумінь, а іноді робить неможливим розв’язання пов’язаних з цим проблем на практиці. Розглянемо докладніше ці питання.

Так, у ч. 2 ст. 140 ЦК встановлюється, що учасники ТОВ не відповідають по боргах товариства, а несуть ризик, пов’язаний з діяльністю товариства, в межах вартості своїх вкладів. Водночас у ст. 50 Закону України «Про господарські товариства» збереглося положення про те, що учасники ТОВ несуть відповідальність по боргах товариства в межах їх вкладів. Окрім того, і в ЦК, і в названому Законі встановлюється положення про відповідальність акціонерів, які не повністю сплатили вартість акцій (ч. 2 ст. 153 ЦК), та учасників ТОВ, які не повністю внесли свої вклади (ст. 50 вказаного Закону), за зобов’язаннями товариства.

У дійсності цим припускається змішання розуміння відповідальності та ризику, оскільки ані акціонери, ані учасники товариства з обмеженою відповідальністю насправді не притягуються до відповідальності по боргах товариства,

анесуть ризик знецінення належних їм акцій або неможливості задоволення своїх вимог щодо виділення частки майна товариства, пропорційної їх частці в статутному капіталі. Ситуація не змінюється й у разі, якщо акціонер не повністю сплатив вартість акцій (або учасник ТОВ не повністю вніс вклад до статутного капіталу товариства), оскільки ці особи і тоді відповідають не по боргах товариства,

апо своїх власних боргах перед ним.

Однак найяскравішим прикладом невизначеності законодавства у проблемах відповідальності та правового режиму майна є вирішення цих питань щодо дочірнього і материнського підприємств і, зокрема, при банкрутстві останнього.

1 Це положення є диспозитивним і припускає можливість у випадках, встановлених законодавчими актами України, передбачити інше. При цьому звичайними прикладами є відповідальність засновників повного, командитного товариства, товариства з додатковою відповідальністю, державних установ і казенних підприємств, питання про що в рамках цієї статті не розглядатиметься.

Наприклад, ст. 26 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» установлюється, що до складу ліквідаційної маси включаються усі види майнових активів банкрута, які належать йому на праві власності або повного господарського відання, за окремими винятками. Як майнові активи Закон визначає майно та майнові права.

Майно материнського і дочірнього підприємств різне, незалежно від права, на якому воно передане дочірньому підприємству — у власність чи господарське відання (як це сьогодні поширено на практиці). А відтак має діяти норма про самостійну майнову відповідальність материнського підприємства і неможливість притягнення до відповідальності дочірнього по його боргах.

Таке міркування викликає труднощі при визначенні частки дочірнього підприємства, адже воно настільки тісно пов’язане з материнським, що після припинення останнього самостійно існувати не може.

Між тим не викликає сумнівів і те, що материнське підприємство має по відношенню до дочірнього майнові права як у тому випадку, коли воно є власником майна дочірнього підприємства, так і тоді, коли дочірнє підприємство вважається власником, а материнське залишає за собою корпоративне право на управління створеним ним підприємством. При такому підході застосування ст. 26 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» приводить до діаметрально протилежного висновку про можливість притягнення до відповідальності дочірнього підприємства по боргах материнського.

Таке становище викликає багато непорозумінь і неминуче призводить до напівправомірних вирішень проблем правового статусу дочірнього підприємства. Це стає можливим через відсутність належного правового регулювання, тим більше, що чинне законодавство України не містить перешкод до перетворення в процесі банкрутства дочірніх підприємств на інші види, незалежні від материнського. Так, у Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» встановлюється низка заходів, покликаних зберегти майно боржника від необґрунтованого відчуження не в інтересах кредиторів. Проте ані в п. 13 ст. 13 зазначеного Закону, де передбачається перелік дій керівника або органу управління боржника, які вони здійснюють виключно за погодженням з розпорядником майна, ані в ст. 17 щодо повноважень керуючого санацією заборон проти прийняття рішення про зміну статусу дочірнього підприємства не міститься. Неможливо однозначно стверджувати, що передбачений у них механізм укладення договорів щодо розпорядження майном боржника, балансова вартість якого становить понад один відсоток балансової вартості активів боржника, або визнання недійсними угод боржника, у тому числі укладених до прийняття господарським судом рішення про санацію поширюються на заборону перетворення дочірнього підприємства з метою уникнення від урахування його майна в ліквідаційній масі материнського підприємства.

Дійсно, при перетворенні дочірнього підприємства не відбувається розпорядження майном боржника в розумінні цього Закону, оскільки майно цього дочірнього