3.4 Сучасний етап (з середини 80-х рр. XX ст.)

За радянської влади філософія права вважалася «буржуазною наукою». Інтерес до неї юристів стримувавсяі гальмувався упередженими ідеологічними догмами. Як дисципліна вона не вивчалася на юридичних факультетах університетів, що істотно звужувало методологічну підготовку майбутніх юристів.

Із початком перебудови у Радянському Союзі зацікавленість проблемами, що їх досліджує філософія права, значно зросла. Зявилися нові визначення предмета і завдань цієї науки, які у різних варіаціях продовжують існувати і дотепер.

Останніми роками спостерігається активний розвиток філософії права не лише в Україні, а й на всьому пострадянському просторі. Свідченням цього є поява низки підручників, посібників, хрестоматій, а також численних статей та дисертаційних робіт. Від 1997 р. наказом ВАК України філософія права отримала статус окремої самостійної спеціальності – 12.00.12, з якої можуть присуджувати вчені ступені як з юридичних, так і філософських наук. Згодом у Національній академії внутрішніх справ України створюється спеціалізована вчена рада із захисту дисертацій. Незабаром провідні вищі навчальні заклади юридичного профілю стають і осередками розвитку філософії права: вже Національна академія внутрішніх справ, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, Київський університет права НАН України, Одеська національна юридична академія, а також «класичні» університети з потужними юридичними факультетами (КНУ імені Тараса Шевченка, Національний університет «Києво-Могилянська академія», ЛНУ ім. І. Франка тощо).

4. Видатні викладачі філософії права Київського університету

4. Костянтин Олексійович Неволін 

Костянтин Олексійович Неволін (1806 - 1855) — український та російський науковець, засновник київської юридичної школи. Ректор Київського університету (1837-1843).

Народився в 1806 р. у м. Орлові В'ятській губернії у родині священика. Навчався у В’ятській духовній семінарії та Московській духовної академії. По закінченні академії (1827 р.) був відряджений до ІІ відділення Власної його Імператорської величності канцелярії, де вивчав курс російського законодавства під керівництва графа М. Сперанського та його «правої руки» - М. Балуг’янського. Після успішного складання іспитів разом з одногрупниками був направлений до Берлінського університету для подальшого вдосконалення в юридичних науках, де перебував упродовж 1829-1832 рр. 

У Берліні К. Неволін навчався у відомого німецького ученого Ф. К. Савіньї, звертаючи головну увагу на енциклопедію і філософію права, історію і теорію державного права та римське, германське, прусське і міжнародне право. Становленню К. Неволіна як дослідника філософії права сприяв також Г. Г. Гуго, лекційний курс якого «Енциклопедія філософських наук» він прослухав.

Після повернення до Петербурга в жовтні 1832 р. К. Неволін знову був прикріплений до ІІ відділення Імператорської канцелярії. В люьому 1835 р. у Петербурзькому університеті відбувся захист його дисертації «О философии законодательства у древних» на здобуття доктора законознавства, і цього ж року молодого науковця призначили виконувачем обов’язків ординарного професора кафедри енциклопедії прав та установ Російської імперії в Університеті Св. Володимира. 30 січня 1936 р. він був затверджений на цій посаді.

4 травня 1837 р. він був обраний ректором Київського університету Св.Володимира, обіймав цю посаду по 1843 р. З 1843 року працював у Петербурзькому університеті, завідувачем кафедри цивільних законів. Був проректором Петербурзького університету та деканом юридичного факультету.

Упродовж 1839-1840 рр. вийшла друком двотомна праця К. Неволіна «Энциклопедия законоведения», яка вплинула нелише на рівень юридичної освіти в університеті, а й на подальший розвиток усього російського правознавства. Книга була високо оцінена як сучасниками Костянтина Олексійовича, так і вченими пізнішого часу. К. Неволін розділив «Энциклопедию законоведения» на дві частини: загальну і особливу. У першій він визначає предмет науки , характеризуючи її сутність, походження, поступове утворення законів, поділ їх на роди та види, а потім додає загальний огляд змісту і форми наук законознавства. Друга частина містить огляд законів історії законів і законодавчих наук.

На думку більшості дослідників, саме у другій частині праці К. Неволін уперше у вітчизняній юридичній літературі виклав загальну історію законодавства та окреслив її головні явища. Він також першим зробив систематичний виклад історії державно-правових поглядів і державно-правових інституцій.

Система історико-правової частини «Энциклопедии законоведения» вибудовувалася відповідно до тогочасного поділу всесвітньої історії на два основні періоди – історію давніх і нових народів. У розлогому розділі «Древняя история положительных законодательств» автор висвітлює закони Китаю, Індії, Єгипту, Персії, Фінікії, єврейського народу та ін.. тут також характеризувалися грецькі й римські закони. Розділ «Новая история положителных законодательств» охоплює церковне й римське право, право германських та слов’янських народів, а також європейське народне право.

17 квітня 1842 р. він був «произведен в коллежские совітники», тобто отримав спадкове дворянство. Від 1854 р. став консультантом Міністерства юстиції.

Чегова фундаментальна праця К. неволі на «История российских гражданських законов» ( три томи, 1851 р. ) здобула повну Демидівську премію Академії наук (1852 р. ). У 1854 р. йому втретє присуджено Демидівську премію за працю в галузі географії «о псятинах и погостах новгородських в XVI .»

У грудні 1853 р. – член – кореспондент Петербурзької Академії наук по відділенню російської мови та словесності. 1854 р. – почесний член Університету Св. Володимира. Був членом Імператорського російського географічного товариства, Комітету дослідження і збереження старожитностей (Київ), ряду інших товариств і комісій.

У травні 1855 р. Костянтин Олексійович Неволін виїхав для лікування сухот спочатку до Німеччини, потім до Австрії, де й помер 18 жовтня 1855 р. Його прах перепоховали на Смоленському кладовищі у Санкт - Петербурзі.

4. Микола Іванович Піленкевич

Микола Іванович Піленкевич (1819-1856) - кандидат юридичних наук, в.о. ад’юнкт-професора кафедри енциклопедії законодавства.

Народився у м. Чернігові, де його батько був гімназійним учителем латинської мови. Закінчивши Першу київську гімназію у 1834р., вступив на юридичний факультет Київського університету. Після закінчення юридичного факультету (1839р.) молодого правника призначили учителем історії та географії Києво-Подільського дворянського повітового училища, а 1841р. перевели учителем історії до Першої київської гімназії, але через 2 місяці він повернувся на попереднє місце роботи. Того ж року за рекомендацію юридичного факультету Університету Св. Володимира М. Пілянкевич був призначений в Ніжинський ліцей князя Безбородька в.о. професора громадянських законів, де пропрацював до 1843р.

У 1842р. був рекомендований для стажування за кордоном. Законне відрядження тривало з 1843 по 1846р., а Берлінський університет став головним місцем наукового стажування молодого дослідника. • Після повернення з відрядження Миколу Івановича призначили на посаду ад’юнкта кафедри енциклопедії законознавства, яка стала вакантною після переходу професора К. Неволіна до Петербурзького університету. Тут він працював 12 років.

Довгі роки науковий доробок М. Пілянкевича залишався маловідомим і майже забутим. 

М. Ранненкампф, проаналізувавши його лекційний курс з історії філософського права , свідчив, що він написаний головним чином на основі творів Раумера, Шталя, Варкеринга й особливо Росбаха, також за допомогою французьких творів Лерміньє, Демірона та статей з історії філософії права в Німеччині, Шотландії, Франції. 

Проте саме завдяки зусиллям професора Ранненкампфа, котрий з дозволу рідного брата Миколи Івановича опублікував найважливішу частину спадку вченого, ім’я цієї безумовно талановитої людини із драматичною долею залишиться на скрижалях університетської історії.

4. Микола Карлович Ренненкампф

Микола Карлович Ренненкампф (1832-1899) - правознавець, доктор державного права (з 1868), заслужений ординарний професор (з 1884), ректор (1883 - 1890) університету Св. Володимира, Київський міський голова (1875 - 1879).

10 вересня 1832 р. Народився в містечку Олександрівка (тепер Сосниця Чернігівської обл.) у дворянській родині німецького походження. 1849р. Закінчив навчання в Чернігівській гімназії. 1849р. Вступив на юридичний факультет Ніжинського ліцею князя Безбородька.

1850 р. Перевівся до університету Св. Володимира на історико-філологічний факультет, але через півроку перейшов на юридичний факультет. 1855 р. Закінчив юридичний факультет із золотою медаллю, здобувши ступінь кандидата за твір "О правах и обязанностях оседлых инородцев и в особенности евреев в России".

1856-1859 рр. Працював позаштатним старшим учителем Другої Київської гімназії.

1859 р. Після захисту дисертації "История учения публицистов о праве осмотра кораблей во время войны" отримав ступінь магістра загальнонародного правознавства та обійняв посаду ад'юнкта кафедри енциклопедії за-конознавства університету Св. Володимира.

Грудень 1862 р. Призначений екстраординарним професором кафедри енциклопедії законознавства університету Св. Володимира. 1868 р. Після захисту дисертацію "Очерки юридической энциклопедии", отримав ступінь доктора державного права та був затверджений ординарним професором кафедри юридичної енциклопедії. З 1869 р. Обіймав посаду ординарного професора новоствореної кафедри "истории важнейших иностранных законодательств древних и новых".

1870 р. Був гласним Київської міської думи.

1872-1877 рр. Був почесним мировим суддею Київського та Чернігівського округів.

1875-1879 рр. Працював київським міським головою.

1884 р. Затверджений у званні заслуженого ординарного професора кафедри енциклопедії юридичних та політичних наук.

1 травня 1883 р. - 1 серпня 1890 р. Був ректором університету Св. Володимира.

1886-1887 рр. Виконував обов'язки попечителя Київського навчального округу.

10 травня 1899 р. Помер в Києві й похований на Байковому цвинтарі.