2. Енциклопедія права

Прагнення створити науку, здатну дати цілісне уявлення про право, існувало віддавна. Спочатку така роль відводилася енциклопедії права, а у подальшому – філософії та теорії права. У цьому сенсі енциклопедію права доцільніше розглядати як науку про право у її первісному варіанті.

Енциклопедія права – дисципліна, яка містить викладення загальних положень юриспруденції та загальний огляд окремих юридичних наук.

Енциклопедія права тривалий час вивчалася на юридичних факультетах західноєвропейських університетів, а вже звідти потрапила до університетів Російської імперії.

Термін «енциклопедія» на загал означає коло наук, необхідних для загальної освіти, і під ним завжди розумівся систематичний огляд сукупності людських знань. Тож енциклопедія права являла собою стислий огляд всіх юридичних наук.

Виникнення енциклопедії права відносять до XVI століття, коли з'являється безліч творів методологічного і систематичного характеру. обнімали всі галузі права. Це й зумовлює появу енциклопедії права.

Першою книгою, що мала назву енциклопедія права, був твір Г. Гунніуса 1638 року. У 1640 р. У Франкфурті-на-Майні виходить відома енциклопедія права І. Форбурга, яка складалась із юридичного словника та зібрання юридичних правил.

Наприкінці XVIII – на початку XIX ст. енциклопедія права викладається практично в усіх юридичних вищих закладах Європи і претендує на статус самостійної науки. У той час її називали «наукою наук».

У Російській імперії (у тому числі в Україні) наприкінці XVIII ст. розпочинається викладання енциклопедії права, а Університетьским статутом 1835 р. запроваджується обов’язковий курс «Енциклопедія законознавства та російських державних законів».

У 1839-1840 рр. видається відома «Енциклопедія законознавства» К. Неволіна, також зявляється роботи Н. Реннекампфа « Нариси юридичної енциклопедії 1868 року, Є Трубецького «Лекція з енциклопедії права 1907 року.

Отже, одним з перших видань даної тематики стала книга Гунніуса «Універсальна енциклопедія права», що побачила світ 1638 року. В Російській імперії енциклопедія права як навчальна дисципліна почала викладатися з XVIII ст. в Московському університеті. Читання курсу здійснювали німецькі юристи Баузе і Пургольд. На початку XIX ст. з’явилися перші російськомовні підручники. Першим був підручник «Юридическая Грамматика Правикова» (1803 р.), хоча її зміст, на думку К. Неволіна був обмежений. Потім вийшли два невеликі твори Сандунова (1820 р.) і Смирнова ( 1821 р.) «О способе изучения российских законов». у 1831 р. в Москві були опубліковані «Пособия и правила изучения российских законов, или Материалы к энциклопедии и истории российского права» П.Дегая.

3. Історичні періоди становлення і розвитку філософії права

Питання про історичні періоди становлення і розвитку філософії права у західній науковій літературі залишається відкритим. У вітчизняній науці дискусія, розпочата у ХІХ ст., також досі не закінчена.

П. Редкін називав творцем філософії права Гуго Горація, який першим відділив вчення про право від науки, відомої під назвою «політика», оскільки до нього філософія права і політика ототожнювалися. Натомість П.Новгородцев писав, що Гуго Горація не слід вважати родоначальником філософії права: його заслуги в цій галузі перебільшені німецькими послідовниками.

По-іншому підійшов до проблеми становлення філософії права Г.Шершеневич. він окресив декілька періодів її розвитку – давній, середньовічний і новий, який починався від Гуго Горація. Згідно з Г. Шершеневичем, філософія права є складовою філософії. У цьому він пішов за Гегелем, який ще у 1820р. опублікував «Філософію права», де цей постулат проголошувався з усією чіткістю.

На думку інших вчених філософсько-правова думка в Україні прошла в своєму розвитку наступні етапи:

1. докласичний (IX-XVII ст.);

2. класичний (XVIII – перша половина XIX ст.);

3. ліберально-романтичний (друга половина XIX – поч. XX ст.);

4. сучасний етап (з середини 80-х рр. XX ст.)

3. Докласичний етап(IX-XVII ст.)

Виникнення філософської, у тому числі філософсько-правової думки в Україні історично відноситься до періоду формування першої держави східних слов'ян – Київської Русі і грунтується на наступних чинниках:

а) виникнення і поширення писемності;

б) християнізація Київської Русі;

в) формування державності.

Саме у цей період виникають перші філософсько-правові ідеї, які спочатку мали релігійно-міфологічний, а потім (у зв'язку з прийняттям і поширенням християнства) теологічний характер. Слід зазначити, що власне філософсько-правові концепції стали формуватися у класичний період.

Для першого періоду становлення філософсько-правового знання (IX–XVII ст.) характерне виникнення окремих ідей, що стали прообразом філософії права. До них можна віднести наступні:

• ідея рівноцінності і рівноправ'я народів, сформульована митрополитом Іларіоном в «Слові про закон і благодать»;

• ідея демократизації церкви і свободи совісті як майбутня підстава принципу автономії особи;

• ідея права України на самовизначення і суверенітет, обгрунтована в першій «Конституції України» Пилипа Орлика (1672-1742).

3.2 Класичний етап (XVIII – перша половина XIX ст.)

Філософська Освіта в Україні (кінець XVII – друга половина XVIII ст.) безпосередньо пов'язана з діяльністю професорів Києво-могилянської академії (Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Ян Козельський, Семен Десницкий та ін). Вони спиралися на ідеї природного права і суспільного договору,що виникли в Європі. Тогочасна філософія полягала в універсальному обґрунтуванні ідеї права.

До інших характерних рис філософсько-правової думки класичного періоду в Україні можна віднести:

а) зародження класичної національної філософії права;

б) поширення і подальший розвиток в українській філософсько-правовій думці «філософії серця»;

в) поява професійних філософів, розробляючих, у тому числі, і філософсько-правові питання.

Методологічну основу класичної національної філософії права складає «філософія серця» (кардіоцентризм). Цей філософський напрямок припускає, що при аналізі сутності людини, її думок, вчинків не треба не обмежуватися лише свідомими психічними переживаннями, а бачити їхню найглибшу першооснову – «серце» як джерело думок і пізнання. Національному характеру українського народу властиві такі риси як емоціоналізм, індивідуалізм і прагнення до волі, визнання цінності миру між людьми і гармонії людини з Богом. Тому найбільш адекватному національному характеру є кардиоцентрично-екзістенціональна релігійна філософія, чи "філософія серця". З позиції "філософії серця" акцент в обґрунтуванні права робиться на внутрішній духовній сутності права. Ідея права в рамках кардиоцентризма складається не у формально-зовнішньому примусі, а в регулюванні життя з урахуванням внутрішнього світу і волі людини. Право при цьому розглядається як умова, можливість творчої самореалізації особистості, її індивідуального розвитку. Одним із прихильників кардіоцентризму в українській філософській думці був Григорій Сковорода. Оригінальна концепція права Г. Сковороди припускає не раціоналістичне, а релігійно-онтологічне обґрунтування природного права, що відбиває його внутрішню духовну сутність. Вихідні принципи правового світогляду - ідея моральної автономії особистості й ідея справедливості - у Сковороди знаходять обґрунтування в його концепції «спорідненої праці». «Спорідненість» розглядається Сковородою як божий закон, що у той же час є і законом для природи і людського суспільства. Якщо цей закон виконується, то у світі встановлюється мир, а в індивідуальному плані – щастя Г. Сковорода визнає державу необхідною формою організації громадського життя, призначення якої - у захисті хліборобів і купців від внутрішніх грабіжників і зовнішніх ворогів. У державі він виділяє силу внутрішню - це принцип покликання (призначення), природи, і зовнішню силу - дії правлячого шару. Істотний внесок у розвиток вітчизняного екзістенціально-романтичного світогляду внесли також Микола Гоголь, члени Кирило-Мефодіївського товариства - Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко. Останніми з позиції філософії серця було дане обґрунтування української національної ідеї. Подальший розвиток кардиоцентризм в Україні одержав у творчості Памфіла Юркевича, у якого "філософія серця" здобуває характер загальфілософської концепції. П. Юркевич.В обґрунтуванні права П. Юркевич, як і Г. Сковорода, дотримувався позиції інтуїтивізму, гадаючи, що світ, і, насамперед, індивідуально-особистісний світ, не доступний для розуму. Джерелом морального і правового законодавства, на думку Юркевича, є не розум, а серце, любов, тобто вільно прийнята система цінностей. Морально зріла людина, на думку Юркевича, керується не тільки досягненнями розуму, але кориться заповіді любові, що потребує жертвувати своїми особистими вигодами для блага інших, для блага загального. Розглядаючи питання про предмет філософії права, Юркевич відзначає, що філософія права «методично досліджує ті постійні й істотні підстави, з яких відбуваються з необхідністю форми права позитивного». Філософія права стосовно діючого (позитивного) права – це аналітика його засад. Вона не повинна розглядатися як неухильний закон. Людина може судити про те, що є право, не тільки на підставі позитивного права, але на підставі ідеї права, створеної внутрішньо. Як підставу філософії права Юркевич виділяє такі антропологічні посилки: 1) чоловік може визначатися не тільки зовнішніми, емпіричними чинниками, але і свідомістю ідей; 2) людина має визначені правила, звичаї, коритися яким справа добра і свята; 3) підкоряючись цим правилам і звичаям, вона має здатність судження про їх достоїнство. Таким чином, «філософія серця» у класичній українській філософії права виступає як методологічний фундамент морального обґрунтування права.