Філософія / kaf_philosofpidruchkirychok

нерівність, тобто поділ людей на «нижчих» і «вищих» (ніцшеанських «надлюдей»).

«Філософія української ідеї» дожила аж до краху Радянської Союзу в 1991 році й органічно вписалась у канву української філософії сьогодення. Важко сказати, чи була вона «професійною», адже поряд із «професійними» трактатами, що використовували ідеї позитивізму, філософії Ніцше, вона втілювалася у віршах, полемічних статтях і літературній прозі. Її термінологія була нечіткою («пасіонарний запас», «пасивна страждальність», «національний інстинкт» тощо), а засадничі принципи розмитими.

Однак це було яскраве явище нашої духовності, без якого неможливо свідчити про українську філософію ХІХ–ХХ стт.

Роки життя провідних українських філософів другої половини XVIII – першої половини ХХ ст.

сій за звинуваченнями в «українському буржуазному націоналізмі». Певним досягненням інституту було також освоєння спадщини німецького ідеалізму школою Володимира Іларіоновича Шинкарука (1928–2002) і навіть створення власної концепції філософії як «смислотворчості буття» Сергієм Борисовичем Кримським (нар. 1930).

Інститут філософії і нині залишається в авангарді наукових філософських досліджень в Україні. З 2002 року цей заклад очолив відомий український філософ Мирослав Володимирович Попович (нар. 1930).

8. Сучасна українська філософія

Після краху Радянського Союзу в 1991 році настав якісно новий етап у розвитку української філософії. Руйнування ідеологічних заборон стимулювало виникнення найрізноманітнішого спектру сучасних філософських досліджень. У наш час в Інституті філософії АН України та Київському національному Університеті ім. Т.Г. Шевченка досліджуються найрізноманітніші напрями зарубіжної та української філософії, сучасна комунікативна філософія, філософія релігії, філософія культури, філософська антропологія тощо.

У1992 році було відроджено Києво-Могилянську академію, до якої одразу ж запросили авторитетного українського філософа Ві-

лена Сергійовича Горського (1931–2006), який став фундато-

ром філософської освіти, засновником кафедри філософії та релігієзнавства, а згодом і засновником справжньої наукової школи з дослідження української філософії, що почала діяти в цьому закладі. Зараз у стінах Національного університету «Києво-Моги- лянська академія» відроджується втрачена після марксистського перевороту система високоякісної європейської освіти, що включає вивчення класичних текстів та оволодіння іноземними мовами, в тім числі давньогрецькою та латиною. До викладання постійно залучаються провідні фахівці з-за кордону.

Унаш час в Україні формується нове покоління молодих українських філософів, які, з одного боку, вже не мають на собі тягаря комуністичної ідеологічної обробки, а, з іншого, – отримують близьку до європейських взірців філософську підготовку, в тім числі й у зарубіжних університетах. Все більше з’являється молодих

3.Що було визначальною ідеєю у філософії професорів Києво-Могилянської академії? а) атеїзм; б) пантеїзм;

в) гілозоїзм; г) матеріалізм;

д) агностицизм.

4.Хто автор вчення про дві натури і три світи? а) Григорій Сковорода; б) Кирило Лукаріс; в) Кирило Туровський;

г) Христофор Філалет; д) Микола Міхновський.

5.Хто із вказаних нижче українських філософів вніс значних вклад у дослідження творчості професорів Києво-Могилянської академії?

а) Мирослав Попович; б) Сергій Кримський; в) Вілен Горський; г) Валерія Нічик;

д) Анатолій Колодний.

Література:

1.Горський В.С. Історія української філософії. – К., 2000.

2.Історія філософії на Україні: У 3-х т.– К., 1992.

3.Історія філософії України: Хрестоматія.– К., 1993.

4.Огородник I. В., Огородник В. В. Історія філософської думки в Україні. Курс лекцій: Навч. посіб.– К., 1999.

5.Огородник І.В., Русин М.Ю. Українська філософія в іменах: Навч. посіб.– К.: Либідь, 1997.

6.Федів Ю., Мозгова Н. Історія української філософії: Навч. посіб.– К.: Україна,

2001.

7.Філософська думка України: Біобібліографічний словник.– К., 2002.

8.Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні.– К., 1992.

9.Горский В. С. Философские идеи в культуре Киевской Руси XI – начала XII вв. – К., 1988.

10.Горський В. С. Нариси з історії' філософської культури Київської Русі (середина XII – середина XIII ст.).– К., 1993.

11.Нічик В.М., Литвинов В.Д., Стратій Я.М. Гуманістичні й реформаційні ідеї на Україні.– К., 1990.

12.Пам'ятки братських шкіл на Україні.– К., 1988.

13.Філософія Відродження на Україні.– К., 1990.

14.Ткачук М.Л. Київська академічна філософія XIX– початку XX ст.: методологічні проблеми дослідження.– К., 2000.

15.Пітч Р. Найголовніші елементи філософії П. Д. Юркевича // Філософська і соціологічна думка.– 1992.– № 9.

16.Сковорода Г. Повне зібрання творів: У 2-х т.– К., 1973.

17.Юркевич П.Д. Вибране.– К., 1993.

18.Юркевич П. Із рукописної спадщини / Упоряд., перекл. укр. і комент. М. Ткачук.– К., 1999.

1628) у своєму філософському словнику, що вийшов друком у 1613 році212. Професор Берлінського університету Християн Вольф вперше почав викладати курс під назвою «Онтологія». Саме завдяки його зусиллям «онтології», як самостійні філософські

дисципліни, почали поширюватися в той час в усіх університетах світу213.

Що ж таке буття? Буття – це все, що існує, суще в цілому. Термін «суще» позначає кожну існуючу у світі річ окремо. Це те, що існує частково. Існує, наприклад, людина, тварина, сонце, небо, тому можна сказати, що сонце, небо, людина є сущими, існуючими (онтичним). А коли узяти все суще взагалі, то його слід означувати поняттям буття (онтологічне). Слова «суще» та «існуюче» є, по суті, синонімами, відмінність між ними суто граматична. Окрім слова «існуюче», ми можемо вживати такі його форми, як «існування», «існувати». З’ясуємо також смисл поняття «існування». Існуванням називається все розмаїття речей. Ці поняття, які в буденній мові досить часто вживаються як синоніми, в онтології слід розрізняти. Отже, про окрему річ (людину, стіл, стілець)

212Lexicon philosophicum, quo tanquom clave philisophiae fores aperiunter. Fransofurti, 1613.

213Після Парменіда проблема буття стала однією з найголовніших у філософії. Своє вчення про буття створив Платон, який однак не вживав слова «онтологія», Арістотель також велику увагу приділяв проблемі буття, хоча називав своє вчення просто «мудрість» або «перша філософія». В І ст. до н.е. послідовник Арістотеля Андронік Родоський вирішив упорядкувати і заново переписати увесь корпус трактатів свого вчителя за науковими галузями, які зараз відомі як corpus aristotelicum. Арістотель мав трактати з багатьох галузей знань: фізики, психології тощо. За текстами, що відносилися до фізики, Андронік помістив групу трактатів, де розглядалися проблеми буття і пізнання, і не знайшовши для них адекватного найменування, назвав їх τά μετά τά υνσικά («те, що йде після фізики»). Цей вислів, який спочатку просто вказував на місцезнаходження деяких творів у corpus aristotelicum, залишився у вжитку, давши назву новій галузі знань – «метафізиці» («metaphysika»), вченню про першооснови буття; і дійсно, охоплює сферу, що знаходяться ніби «поза фізикою», «вище» від неї. Метафизика в такому розумінні мала вивчати «все, що є», «все, що існує», починаючи від видимих речей і закінчуючи існуванням Бога. Саме так розуміли метафізику у Середньовіччі і на початку Нового часу, зокрема таких поглядів дотримується Тома Аквінський. Однак із XVII століття метафізика вже не може розглядатися як вчення про буття. Німецький філософ Християн Вольф ділить метафізику на «загальну метафізику» (metaphysica generalis) – загальне вчення про суще, і «спеціальну метафізику» (metaphysica specialis), яка охоплює космологію – вчення про світ, психологію – вчення про душу і теологію – вчення про Бога. Якраз «загальна метафізика» і є тим, що Ґокленій назвав «онтологією». По-різному тлумачився і предмет метафізики. Грецькі слова «буття» і «суще» близькі за змістом. Суще – це те, що існує (наприклад стіл, стілець, людина), а суще в цілому, «все суще», називають словом буття. Довгий час онтологія вважалась вченням про буття і про суще, однак Мартін Гайдеґер у своїй книзі «Буття і час» (1927) критикує всю традиційну онтологію і метафізику за те, що вона вивчала «суще» і не вивчала «буття». Розділ метафізики, що вивчає першооснови пізнання, має назву епістемологія, або гносеологія.