Філософія / kaf_philosofpidruchkirychok
.pdfЛекція 9. Філософська антропологія |
251 |
|
|
межу – смерть. Людина – істота, якої може не стати, вона єдина серед живої природи усвідомлює це, а тому запитує про смисл життя. Пересічна людина не любить думати про смерть, вона тікає від цих «проклятих питань», за висловом Камю. Однак справжній філософ часто думає про смерть і не боїться її. Усвідомлення краху всіх мрій, абсурдності людського існування наголошувалась багатьма філософами ХХ століття. Особливо гостро цю проблему поставив Камю. «Чи варте це життя, щоб бути прожитим?» – запитує він і знаходить на це питання позитивну відповідь. Безумовно, треба ставити цілі, складати плани, вважав він, однак слід пам’ятати, що вони ніколи не здійсняться. Незважаючи на всю абсурдність людського буття, людина має жити і робити свою справу, навіть усвідомлюючи її абсурдність, – у цьому смисл і велич людського існування. Дещо відмінної думки дотримувався Гайдеґер. Людина має спробувати вийти за межі смерті, – вважав він, тобто вибрати такі проекти життя, які недосяжні для смерті, – заслужити собі безсмертя славою, написаною книгою, продовжити себе в дітях тощо.
5. Людське буття як «співбуття»
З гайдеґерівської філософії випливає одна важлива думка: людське життя втрачає сенс, коли поруч із людиною немає інших людей. Адже всі форми безсмертя (слава, книга, діти й ін.) потребують інших людей, які б пам’ятали, шанували нас за життя і після смерті, а тому у межах філософської антропології постає ще одна важлива проблема: співбуття «Я» та «Іншого».
Людське буття не є буттям ізольованого індивіда, воно є «співбут- тям», тобто існуванням разом із іншими людьми. Поняття «Іншого» є досить складне в філософії. «Інший» може бути просто моїм уявленням, а може бути об’єктивною дійсністю, він може бути вічною загадкою, а може виявитись цілком пізнаваним явищем, однак, і це найголовніше, яким би цей «Інший» не був, ми чітко усвідомлюємо, що він має думки, мрії, тобто є «таким, як ми»; аналогічно нам володіє суб’єктивністю. Філософію ХХ століття зацікавила так звана «проблема інтерсуб’єктивності», тобто питання, яким чином ми знаємо про суб’єктивність іншої людини, адже ми не можемо проникнути в її голову і думки і дізнатися, що там є. Гусерль, намагаючись вирішити
252 |
Лекція 9. Філософська антропологія |
|
|
цю проблему, вказав, що ми знаємо про суб’єктивність іншого на основі уявлень про самих себе, про власну «самість». До уявлення про «Іншого» у філософії Бубера висувається вимога бути уявленням про іншого «рівного» нам самим. Тільки відношення до універсуму як до чогось рівного самому суб’єкту стане, на думку мислителя, справжнім «діалогом».
6. Філософія особистості
Усвідомлюючи «іншість» «Іншого», ми усвідомлюємо також його відмінність від нас, – адже всі люди різні. Щоб підкреслити відмінність однієї людини від іншої, використовують термін «особистість», однак перед тим, як розкрити зміст цього поняття, давайте з’ясуємо його співвідношення з такими поняттями, як людина, індивід та особа. У філософії вживають термін людина, коли хочуть підкреслити спільні для всіх властивості, себто слово людина вказує на приналежність до людського роду. Людиною називається жива істота, яка має властивості діяльності, буттєвості, здатності до трансцендування, інтелекту, духу, вибору, свободи, творчості, відповідальності. «Першовідкривачем» людини, тобто першим дослідником її властивостей, як ми знаємо, був філософ Сократ. Поняття людина є абстрактним поняттям, яке охоплює всіх людей. Якщо ми хочемо вести мову не про всіх людей, а про одну людську одиницю, про окрему людину, то слід вживати слово індивід. Індивід – це окремий (одиничний) представник людського роду. Вважається, що індивіда «відкрили» в добу еллінізму, коли намагались показати, що людина може бути самодостатньою, незалежною від інших людей. Згадаймо хоча б Діогена Синопського, який своєю екстравагантною поведінкою всіляко підкреслював свою самодостатність. Якщо ж хочуть підкреслити відмінність окремої людини від інших людей, її неповторність, то вживають поняття особа. Особа – це неповторний і відмінний від усіх інших індивід. І, зрештою, особа, яка усвідомлює свою неповторність, своєрідність, унікальність, відмінність від всіх інших людей і намагається її всіляко зберегти, називається особистіс- тю. В кінці ХІХ ст. особистість починає інтенсивно вивчатись у межах філософського напряму, який називається персоналізм (від лат. persona – особистість), яскравими представниками якого бу-
Лекція 9. Філософська антропологія |
253 |
|
|
ли, як ми знаємо, Боун, Калкінс , Кнудсон, Флюеллінґ, Штерн, Лакруа, Бердяєв.
Вони описували особистість, як самостійну, цілісну, духовностійку людину, яка самоусвідомлює свою цінність, неповторність, знає свої можливості й переваги, має власні принципи, життєву позицією та уявлення про світ. Можна бути людиною, індивідом, зрештою, особою, однак не бути особистістю. Український філософ Василь Лісовий у 70-х роках ХХ ст., після того, як арештували за дисидентські погляди його друзів і колег, звернувся до влади з проханням арештувати і його, оскільки він повністю розділяє принципи і погляди своїх побратимів. 11 років він провів у радянських концтаборах, але не відмовився від власних поглядів. Це приклад яскравої особистості. Представники персоналізму розкривають суспільну роль особистості. Вони вважають, що саме наявність особистостей у суспільстві робить його могутнім, а культуру – величною. Особистість іноді вибирає смерть, однак не порушує свої принципи. Для особистості бути – означає бути собою.
Стосунки особистості з іншими людьми не завжди гармонійні. Принципову противагу особистості й суспільства обстоює чимало філософій. У ХХ столітті особистість опинилася під загрозою. Відчуження людини від діяльності, незадоволеність духовних потреб, засилля «індустрії культури», спрямованої на примітивізацію людини, не сприяє виникненню та формуванню особистостей. Однак, не зважаючи на це, особистості завжди були й будуть, адже вони змінюють світ і творять історію.
Філософська антропологія не лише вивчає сутність людини, але й вказує невідповідність людини її сутності. Протягом ХХ ст., та й зараз часто говорять про «випадання» людини зі своєї «істинної природи», відхід від самої себе.
Час-від-часу політики чи священики прагнуть привести людину до хибного розуміння власної сутності і призначення. Інколи стверджують, що призначення людини у «служінні державі», Богові чи іншій людині. Однак така людина перестає бути людиною, стаючи інструментом маніпуляції влади, служницею релігії, держави чи іншої людини. Намагання і турбота про те, як би людина
254 |
Лекція 9. Філософська антропологія |
|
|
стала людяною, а не не-людяною, тобто відірваною від своєї сутності, називається гуманізмом252.
Досить часто гуманізм розуміють хибно, наприклад, вважають «гуманістом» викладача, котрий незаслужено ставить хороші оцінки, але гуманізм – це не доброчинність, а допомога людині стати людиною.
Питання до семінарського заняття
1.Сутність людини.
2.Тілесність людини.
3.Проблема походження людини.
4.Смисл життя людини.
5.Людське буття як «співбуття».
6.Філософія особистості.
Завдання, вправи, тести
1. Вставте пропущені слова
Розділ філософії, що вивчає людину називається … … .
... вважають «першовідкривачем» людини, тобто мислителем, який уперше привернув увагу філософів до проблеми людини.
Засновником філософської антропології вважають ... .
2. Заповніть пусті рамки
Властивості людини
Діяльність
252 Це тлумачення терміну «гуманізм» належить філософу Гайдеґеру.
Лекція 9. Філософська антропологія |
255 |
|
|
2.Заповніть пусті рамки
Головні версії походження людини
4. З’єднайте лінією речення у лівому стовпчику із відповідним йому словом у правому
Істота, що належить до людського роду |
Індивід |
Окрема людська одиниця |
Особистість |
Неповторна людина, що усвідомлює |
Людина |
свою неповторність і намагається її |
|
підтримати |
|
5. Виберіть із п’яти варіантів відповідей на кожне запитання один правильний
1.Термін «філософська антропологія» означає:
а) філософське вчення про суспільство; б) філософське вчення про людину;
в) філософське вчення про мораль; г) філософське вчення про відносини людини і світу; д) філософське вчення про природу.
2.Засновником філософської антропології є
а) Гусерль; б) Шелер; в) Гайдеґер; г) Конт; д) Пола.
3.Що з перерахованого є головною сутнісною ознакою людини?
а) діяльність; б) трансцендентність; в) ідеальність;
г) вітальність; д) матеріальність.
4.Яка із перерахованих нижче версій походження людини стверджує, що розум і матерія виникли на загальній основі і є лише двома властивостями однієї й тієї ж реальності.
а) еволюціоністська; б) антропна;
в) версія виникнення людини внаслідок збою у ході природних процесів; г) креаціоністська;
д) релігійна.
5.Засновником персоналізму є:
а) Гусерль; б) Шелер; в) Гайдеґер; г) Мунь’є; д) Пола.
Література:
1.Шеллер М. Избранные произведения.– М., 1994.
2.Тейяр де Шарден П. Феномен человека.– М., 1987.
3.Мунье Э. Что такое персонализм.– М., 1994.
4.Мунье Э. Персонализм.– М., 1992.
256 |
Лекція 10. Соціальна філософія: людина й історичний процес |
|
|
ЛЕКЦІЯ 10. СОЦІАЛЬНА ФІЛОСОФІЯ: ЛЮДИНА Й ІСТОРИЧНИЙ ПРОЦЕС
1.Соціальна філософія
1.1.Основні філософські підходи до розуміння суспільства
Як ми вже знаємо з попереднього викладу, для того, аби людське життя мало сенс, нам потрібні інші люди, а тому людина не живе ізольовано, а живе у суспільстві. Суспільство – це сукупність людей, пов’язаних між собою найрізноманітнішими зв’язками. Галузь філософського знання, що вивчає суспільство, називається со- ціальною філософією. Головними проблемами, які намагається вирішити соціальна філософія, є:
1.Проблема сутності суспільства та його головних ознак.
2.Будови суспільства.
3.Закономірностей розвитку суспільства.
4.Долі і перспектив суспільства.
Філософські погляди на суспільство існували віддавна, а такі мислителі, як Платон, Арістотель, Аврелій Авґустін, Тома Аквінсь-
Лекція 10. Соціальна філософія: людина й історичний процес |
257 |
|
|
кий та ін. стали творцями відомих учень про суспільство, хоча сам термін «соціальна філософія» ці давні мислителі ще не використовували. В ХVI ст. вперше в обігу з’являється термін «соціальна фізика», яким позначали не соціальну філософію, а суспільствознавство в цілому. Слово «фізика» вказувало на те, що суспільствознавство фактично вважалося частиною «фізики», а закономірності, що діють у суспільстві, уподібнювалися фізичним закономірностям і мали досліджуватися природничими методами. Даний термін вжи-
вався включно до другої половини ХІХ століття. Його
|
використовували |
знаменитий |
|
дослідник |
||||
|
статистичних |
закономірностей |
в |
суспільстві |
||||
|
Ламбер |
Адольф Жак Кетле (1796–1874) |
та |
|||||
|
засновник філософії позитивізму Конт, хоча |
|||||||
|
останній |
з |
часом відмовився |
|
від |
терміна |
||
|
«соціальна фізика» і почав використовувати |
|||||||
|
слово «соціологія», яке вживається |
дотепер. Сто- |
||||||
Макс Горкгаймер |
совно терміна |
|
«соціальна філософія», |
то його |
||||
(1895–1973) – |
вперше ввів |
Макс |
Горкгаймер |
(1895–1973) |
– |
|||
|
||||||||
німецький філософ, відомий представник «франкфуртської школи».
У наш час соціальна філософія – це досить різноманітний комплекс ідей, що пояснюють причини виникнення суспільства, його сутність, будову, той чи інший чинник розвитку суспільства. Однак із-поміж розмаїття філософських підходів можна виділи чотири основні типи концепцій суспільства:
1. Натуралістичні концепції суспільства, які розглядають його як біологічну цілісність, намагаючись дослідити з допомогою методів природничих наук. Натуралістичні концепції суспільства, в свою чергу, поділяють на кілька груп:
а) соціальний біологізм – уявлення про суспільство як біологічне утворення. Біологізм поділяється на:
органіцизм – уявлення про суспільство як великий організм, подібний до людського (вперше такий погляд з’явився у діалогах Платона, а згодом цю ідею розвивали Арістотель, Гоббс, Спіноза, Руссо,
Спенсер, Альберт Еберхард Фрідріх Шеффле (1831–1903), Рене Вормс (1869–1926) та ін.).
соціальний дарвінізм, або еволюціонізм – уявлення про сус-
258 |
Лекція 10. Соціальна філософія: людина й історичний процес |
|
|
пільство як продукт еволюції (Спенсер, Людвіґ Ґумпловіч (1838– 1909), Вільям Ґрем Самнер (1840–1910) й ін.).
б) соціальний механіцизм – намагання пояснити закономірності функціонування суспільства методами фізичних наук (Кетле,
Вільфредо Парето (1848–1923) й ін.).
в) методологічний натуралізм – переконаність в існуванні спільного для всіх наук (як природничих, так і соціальних) методу (до цього напряму належать функціональний підхід, неоеволюціонізм, теорії соціального обміну253 тощо);
г) онтологічний натуралізм – переконаність у тому, що в природі і суспільстві діють одні й ті ж закономірності (до цих концепцій належать біхевіоризм та інші філософські напрями).
2.Соціопсихологічні концепції – вважають суспільство продук-
том людської психології. (до цих концепцій відносяться теорії
«психології мас» (Сціпіон Сіґле (1868–1913), Ґюстав Лебон
(1841–1931)254, теорія «інстинктів соціальної поведінки» (Едвард Олсворт Росс (1866–1951), Еміль Дюркґайм (1858–1917)255,
концепції Фройда та Юнґа256, теорія Парсонса257 й ін.)
3.Теорія предметної дії – вважає суспільство продуктом матеріальних стосунків між людьми (суспільної практики, способів виробництва тощо (до цього типу концепцій належить філософія, зорієнтована на марксизм).
4.Теорія соціальної дії, автором якої є Вебер, котрий вважав, що в основі суспільства лежить особливий тип діяльності – соціальна діяльність.
1.2.Сутність суспільства та його головні ознаки
Суспільство – це складне і багатовимірне явище, яке не можна однозначно вважати продуктом біології, психології чи економіки.
253Це теорія, яка стверджує, що основою суспільства є духовний та матеріальний обміни між людьми.
254«Психологія мас» вважає, що в основу суспільства покладено так званий «стадний інстинкт».
255Який вважав, що в основу суспільства покладені колективні уявлення.
256Ці мислителі вважали, що в основі суспільства лежать підсвідомі уявлення.
257Який дотримувався думки, що суспільство тримається завдяки особливим (суспільним) нормам і цінностям.
Лекція 10. Соціальна філософія: людина й історичний процес |
259 |
|
|
Суспільство досить чітко окреслюється як окремий, відмінний від усього іншого, феномен.
Що таке суспільство? Це неповторне явище, яке має такі сутнісні ознаки, які відрізняють його від усього існуючого. Можна виділити такі три ознаки:
1.Суспільна діяльність. Як ми вже знаємо з минулої лекції, присвяченій філософській антропології, Ґелен вважав головною відмінною рисою людини від тварини діяльність. Діяльність людини досить різноманітна: вона будує житло, створює матеріальні блага і художні цінності. Однак серед усього цього розмаїття є особлива діяльність, яку людина здійснює тільки спільно з іншими людьми. Ця діяльність називається суспільною діяльністю. Суспільна діяльність існувала з давніх-давен. Колективне полювання на великих звірів, колективний захист свого майна, колективний обробіток землі – все це найдавніші форми суспільної діяльності. В наш час без допомоги інших людей, фактично, не можна ні побу-
дувати дім, ні роздобути їжу, ні навіть виховати дитину, – тобто сучасна людина зайнята переважно суспільною діяльністю258. На думку Вебера, соціальна діяльність може бути традиційною (що спирається на традиції), афективною (під дією емоцій), цінніснораціональною (на основі раціональних міркувань і цінностей), ціле- раціональною (спрямованою на досягнення певної мети). Отже, суспільна діяльність є найпершою і найголовнішою ознакою суспільства.
2.Спілкування. Люди, зайняті суспільною діяльністю, можуть передавати один одному способи цієї діяльності, свої емоційні стани й іншу інформацію. Необхідність координувати свої дії під час колективного полювання, обмінюватись іншою інформацією тощо виникли в людини ще в найдавніші періоди розвитку. Цей процес називається спілкуванням. За індивідуальної діяльності спілкування відсутнє. Це друга суттєва ознака суспільства.
258 Хоча індивідуальна діяльність у сучасному суспільстві теж має місце. До індиві- дуальної діяльності, тобто діяльності, яку окремна людина здійснює самостійно, відносять написання віршів поетом, створення картини художником й інше.
260 |
Лекція 10. Соціальна філософія: людина й історичний процес |
|
|
3. Передача досвіду. Передача способів діяльності від старшого покоління молодшому, а від нього – наступному дає змогу суспільству зберігати впродовж століть свої надбання і примножувати їх (наприклад, математичні, хімічні чи інші знання, вміння будувати житло, рецепти приготування їжі й інше). Цю рису суспільства іноді називають історичністю. Ізольована від суспільства людина не є історичною, оскільки вона не має доступу ні до спадщини минулого, ні можливості передати свої надбання нащадкам. Тварина також позбавлена здатності передавати свої набутки. На це вперше вказав Ніцше у своїй праці «Про користь і шкоду історії для життя». Історичним є лише суспільство.
Таким чином, суспільне життя – це реальний життєвий історичний процес, що характеризується соціальною діяльністю, істо-
ричністю та спілкуванням.
1.3. Суспільство як система, що саморозвивається
З точки зору системно-структурного та синерґетичного підходів (хоча ці методи пізнання критикують постмодерністи) суспільство є системою, що самоогранізовується й саморозвивається. Як система, суспільство складається з елементів, тобто складових частин, а також зв’язків між ними.
Головними елементами – складовими частинами суспільства – є
окремі індивіди, соціальні групи, соціальні спільноти, соціальні організації (формальні й неформальні), та соціальні інститути –
історично сформовані системи правил і норм соціальної поведінки. Люди об’єднуються у групи, спільності та інститути на основі власних прагнень, інтересів, формуючи тим самим соціальну структуру суспільства – його склад, будову, стійкі й упорядковані зв’язки між різними групами. Ще Платон, як ми пам’ятаємо, розподіляв суспільство на кілька прошарків, а Арістотель вперше оголосив «середній прошарок» основою суспільства. Поняття «соціальна група» вперше застосував Гоббс, а згодом у філософському обігу з’явилися такі поняття, як «клас» і «страта»