Тема 2. «міра людини»

1. Таємниця людської природи: мікрокосм;

2. Таємниця людської сутності;

3. Таємниця людської екзистенції;

4. Виміри людського буття.

1. Таємниця людської природи: мікрокосм

Людина – найглибша таємниця світобудови й загадка навіть для себе самої¹.

Весь комплекс знань про людину має назву – антропологія. Ця назва походить від поєднання двох грецьких слів «Âνθρωπος» (грець. – людина) та «λόγος» (грець. – слово, смисл, виклад). Антропологія є комплексним знанням. До її скарбниці роблять свій внесок, як так звані позитивні науки, так і релігія й філософія.

Ті з позитивних наук, що займаються дослідженням людини називаються гуманітарними. Ця їхня назва походить від латинського прикметника «humanus» (лат. – людський), що у свою чергу походить від латинського іменника «homo» (лат. – людина). До кола цих наук входять: історія, етнологія, політологія, соціологія, дослідження релігії (релігієзнавство), філологія, лінгвістика (мовознавство), літературознавство, мистецтвознавство, психологія, тощо. У певному сенсі до цих наук також є дотичною й медицина. Кожна з цих наук досліджує певну сферу людської життєдіяльності, маючи своїм предметом стихію людського досвіду.

Проте, якщо подивитися неупереджено, можна побачити, що всі ці науки займаються радше тим, що належить людині, огортає її існування, є його маніфестацією, ніж тим, чим людина є насправді.

Релігія – релігійна або теологічна (тобто богословська) антропологія – досліджують людину з огляду на ідеал й мету людського життя, поданий у св. Письмі, та відповідно до релігійного бачення перспектив як окремої людини, так і людства в цілому. З огляду на це, релігійне знання про людину має яскраво виражений сотеріологічний характер, тобто скероване на спасіння людини, тією мірою, як його розуміє та чи інша релігія. Зазвичай, релігійне вчення про людину розкривається у трьох площинах – догматичній (віровчення), екклезіологічній (церковне життя або життя у релігійній спільноті) та аскетичній (особистий вимір релігійності), що мають на меті втаємничення, посвячення людини у таємниці релігії, й як наслідок – повноцінне релігійне життя.

Проте, попри всю цінність, значущість й актуальність релігійного знання про людину для вірян тієї ти іншої релігії, це знання майже повністю втрачає свою актуальність, для людини, яка не навернута до тієї чи іншої релігії, не ладна просто повірити, а потребує й вимагає доведень; проте, також не ладна й задовольнитися тим знанням про людину, які можуть дати й дають позитивні науки – тут починається царина філософської антропології – філософського дискурсу про людину, напрочуд відмінного, як від дискурсу позитивних наук, так і від релігійного дискурсу.

Філософська антропологія намагається пізнати людину як ціле, скеровуючи свою активність на саму серцевину людського буття, пізнати природу людини, через прояснення самої її сутності. При цьому, філософське пізнання людини відбувається не відсторонено від людини, як пізнання позитивних наук, і не з позиції Божественного Об’явлення, тобто вищого авторитету, як пізнання релігійне, а безпосередньо з самої людини й суто людськими засобами – через людське мислення.

Власне, за великим рахунком, філософська антропологія – це і є сама філософія, а філософія і є філософською антропологією. Тобто можна сказати, що філософія є антропоцентричним пізнанням – тобто, таким пізнанням, у центрі якого стоїть людина, що одночасно, хоча й дещо по-різному, є і суб’єктом, і об’єктом пізнання.

Так, наприклад, філософська фізика – це філософське вчення про природу, як її знає людина (а не так, як воно там якось є саме-собою); філософська космологія – філософське вчення про світ має на меті з’ясування положення людини у світі, тобто прагне з’ясувати, що є людина у стосунку до світу, або яке місце у світі вона має обіймати, тощо. Звичайно, філософія прагне знайти відповіді на питання: що таке свідомість, що таке людська тілесність, як людина має діяти у світі, що є прекрасним, а що огидним, з точки зору людини; проте, робить вона це напрочуд відмінно від позитивної психології, медицини, соціології, політології, тощо.

Філософія історії, наприклад, задається питанням про виток, засади, сенс й мету історії², тоді як історична наука більше переймається встановленням безпосередніх історичних фактів і причинно-наслідкових зв’язків у контексті історичного процесу (так як вона його бачить). Звичайно, і філософія історії, і історична наука мають описово-інтерпретативний характер. Проте якщо історична наука має справу безпосередньо з наявними фактологічним матеріалом (тобто історичною фабулою), й тільки потім переходить до формування наукового історичного дискурсу, філософія історії намагається встановити сенс й призначення історії, виходячи з апріорних фактів, що спираються на певне філософське розуміння людської природи й людського буття.

Отже, можна сказати, що предметом філософії є все, настільки, наскільки воно відображається у людині. Саме тому, у філософському контексті, доволі часто, людина визначалася й визначається як мікрокосм – маленький світ, у великому, або брахікосм, за Філоном Олександрійським (бл. 20 р. до н.е. – 50 р. н.е.) – тобто, непротяжний, недискретний світ, на відміну від протяжного й дискретного макрокосму³, тобто великого світу.

Починаючи вже від Пітагора, що першим назвав Всесвіт космосом⁴, філософи всіх часів помічали цю паралельність між великим світом – макрокосмом, Універсумом та малим світом – мікрокосмом, людиною.

Проте, що це пояснює? Та й що таке світ? Він сам-собою є загадка. Філософи визначали його по-різному: «κόσμος» (грець. – лад, протилежність хаосу)⁵, «суще»⁶, «небо»⁷, «система речей»⁸, «все, що має місце… сукупність фактів, а не речей…»⁹, тощо.

Отже, філософія має справу з людиною, як мікрокосмом – маленьким світом, що здатен відображати. Проте, ця здатність до відображення не є тотожною з самою людиною. Філософія ж, проходячи крізь ці громади мінливих відблисків й відображень, намагається дістатися до самої людської сутності, осягнувши яку, сподіваємось осягнути разом з людиною й великий світ, й «все що трапляється», «все, що має місце».

А отже, можна сказати, що головним девізом філософії є спонука, що у давні часи прикрашала пропілеї храму Аполлона у Дельфах, й пізніше стала життєвим девізом знаменитого Сократа (бл. 469-399 до н.е.), а на українських землях – Григорія Савовича Сковороди: «Γν^θι σεαυτόν»¹⁰ (грець. – «Пізнай самого себе!»).

Втім, коли ми пізнаємо природу, ми можемо або пізнавати її сутність, тобто що таке вона є, або пізнаємо її існування – у який спосіб вона існує. На це, свого часу, звернув увагу ще Аристотель, коли сказав, що «…бути людиною й людина – не те ж саме…»¹¹.

Отже, пізнання природи може бути подвійним – перший, сутнісний спосіб пізнання дає нам уявлення про, так би мовити, статику, досліджуваної природи, тоді як другий – про динаміку, саму енергію, що являє її існування, а точніше, як і чим вона являється – тобто, являє нам себе.