Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Філософія / Philos_lect2_Chernyshov.doc
Скачиваний:
3
Добавлен:
05.03.2016
Размер:
200.7 Кб
Скачать

4. Виміри людського буття

Людина є унікальною істотою. Свого часу, Ф.Ніцше звернув увагу на те, що у кожен з нас є ніби «ланкою» між звіром та Надлюдиною, тобто у певному сенсі, у кожному з нас поєднані звір та надлюдина63. Більш того, ми самі є цим поєднанням й мабуть тільки від нас залежить, хто візьме у нас гору – дикий звір, чи Надлюдина, чи стане людина «ζíον Âλογος» – безсловесною, тобто позбавленою смислу, нерозумною істотою, чи перетвориться на «θεός», тобто Бога, а точніше стане «Θεάνθρωπος» – Боголюдиною.

В силу власного межового положення у світі, у людина є центром перетину різних онтологічних планів, що сходяться у ній, й сполучаючись, конституюють її буття, відповідно до її волі й розуму. Кожен з цих планів, у певному сенсі, є автономною сферою реалізації, так би мовити, «людськості», кожен з них є необхідним для її повноцінного розкриття, повноцінної й досконалої реалізації цієї «людськості».

Філософська дисципліна, що намагається осягнути ці плани та відмінності між ними називається онтологією. Онтологія64 – філософське вчення про буття, суще, тобто те, що є насправді, а не тільки здається таким. Слово «онтологія» грецького походження й постало у поєднанні двох грецьких слів: «§ν» (грець. – суще) або «§ντα» (грець. – дійсно суще, справжнє буття) та «λόγος» (грець. – слово, смисл, виклад). Так би мовити, головним питанням онтології є питання щодо з’ясування того, що дійсно й насправді є.

У контексті антропології, онтологія застосовується, головним чином, для прояснення й розрізнення тих планів, що сходяться у людині, з якими людина безпосередньо має справу.

Безпосереднє дослідження людини відкриває нам людину як психофізичну істоту, що має власний вітальний простір65, який, у свою чергу, розпадається на дві великі сфери – індивідуальний вітальний простір та колективний вітальний простір.

У свою чергу, погляд на людину як психофізичну істоту відкриває нові площини дослідження.

На індивідуальному рівні це особистий план, що відкривається як такий, що має три базові виміри:

1) Тілесно-фізіологічна реальність людського організму, тобто людська тілесність;

2) психічна реальність людини, що у свою чергу розпадається на сферу логічного (раціонального) – розсудку й сферу емоційно-вольового (ірраціонального) в людині, тобто волі – самої її здатності жадати, бажати, воліти;

3) Духовна реальність людської особистості, тобто людська особистість, що відкривається у реальності інтелекту та свобідної волі, що у свою чергу відкриває перед людиною безліч можливостей.

Більш того, потрібно сказати, що якщо перші два виміри мають фізичний66, то третій – простір Духу має метафізичний характер. Всі ці три плани постійно перетинаються, взаємно проникають один у другий. А отже, всі ці три тісно переплетені67 плани утворюють реальність конкретної людини як живої істоти, що знаходить своє закріплення у її пам’яті, конституюється нею й у ній, уможливлюючи самосвідомий характер людської екзистенції.

На колективному рівні це суспільно-політичний план, що теж має три виміри:

1) Комунікативний простір – простір спілкування, міжособистісної комунікації, що відкривається у осягненні й розумінні особистістю символіко-смислової реальності дійсного буття людських спільнот (колективів);

2) Суспільний або соціально-економічний простір – простір виробництва та споживання;

3) Політичний простір – простір визначення цілей, орієнтирів, суспільно-політичних орієнтацій людських спільнот, законотворення, тощо. Власне, можна сказати, що суспільно-політичний план практично повторює особистий план, тільки вже на колективному рівні.

Кожен з цих планів, або вимірів, має, так би мовити, поле свого розгортання, свої переваги й загрози, а отже кожен з цих планів окремо, так і всі вони у своїй сукупності є предметом філософського дослідження.

Так, наприклад, на рівні осягнення людської індивідуальності головними загрозами виступають: 1) віталізм та гедонізм; 2) соліпсизм; 3) панлогізм, волюнтаризм, пантеїзм, антропоморфізм.

Віталізм68 – надзвичайно спрощуючи, можна сказати, що це впевненість у пріоритетності тілесного життя, коли тілесність сприймається як майже єдиний вимір людського життя й її збереження проголошується вищою цінністю, як на рівні особи, так і на колективному рівні – прикладом останнього можуть бути, різні види расизму, нацизму й соціалізму.

Гедонізм69 – це вчення про пріоритетний характер насолод та життя у своє задоволення, коли життя сповнене насолод й задоволення проголошується вищою цінністю й єдиною метою людського існування.

Соліпсизм70 – це позиція, що проголошує єдиною істиною реальністю реальність буття суб’єкту – власної, індивідуальної свідомості, з одночасним запереченням об’єктивної реальності оточуючого світу.

Панлогізм71 – це позиція, що стверджує наскрізну розумність усього сущого, наголошуючи на тотожності буття та мислення, майже ототожнюючи онтологію з логікою.

Волюнтаризм72 – це вчення про вольовий характер буття, в основі якого лежить «сліпа воля». Можна сказати, що волюнтаризм є прямою протилежністю панлогізму – іншою крайністю, порівняно з останнім.

Пантеїзм73 – це позиція, що ототожнює Бога й світ, проголошуючи їх субстанційну тотожність, тобто єдність за їхньою сутністю.

Антропоморфізм74 – це наївне приписування суто людських рис досліджуваним предметам, що не є людиною, лежать поза нею. Тобто, можна сказати, що антропоморфізм – це перенесенням особливостей людського сприйняття дійсності на інші предмети.

У справі ж осягнення колективного рівня, головними загрозами виступають: 1) Егоїзм; 2) Соціалізм, анархізм, комунізм та споживацтво; 3) Цинізм та нігілізм.

Егоїзм75 – це позиція в основі якої лежить акцентуація на власному інтересі, який проголошуються вищою й абсолютною цінністю, що унеможливлює адекватну двобічну комунікацію76.

Соціалізм77 – можна сказати, що це радикальний колективізм, тобто позиція, яка стверджує безумовну й абсолютну перевагу суспільного (соціального) над особистим (індивідуальним). Соціалізм може бути демократичним чи націоналістичним.

Анархізм78 – майже пряма протилежність соціалізму, хоча й виходить зі спільного джерела з останнім, тобто революційного протесту. Доктрина анархізму стверджує зайвість й навіть шкідливість існування держави, державних та формалізованих суспільних інституцій, вважає, що держава має бути подолана через встановлення стосунків між індивідами, ґрунтованих на їхньому приватному інтересі.

Комунізм79 – надзвичайно спрощуючи ситуацію, можна сказати, що комунізм – це вчення, що стверджує хибний й шкідливий характер приватної власності, заперечуючи її, вважає, що все має бути спільним.

Споживацтво80 – це позиція, що характеризується нерозумінням й втратою справжнього сенсу життя, змішенням акцентів з «бути» на «мати», або навіть «здаватися, що ти є…», «здаватися, що ти маєш». Граничними патологічними проявами споживацтва є наркоманія, порнографія, тощо.

Цинізм81 – це відверте, а часто й нахабне, нехтування правилами, ґрунтованими на традиційному усвідомленні цінностей та ціннісних орієнтирів людини у суспільстві, та встановлених норм людської поведінки, що склалися історично. Цинізм може бути: етичним, соціальним, політичним, ідеологічним, культурним, тощо.

Нігілізм82 – це заперечення існуючих традиційних суспільно-політичних цінностей, що склалися історично й є основою соціально-політичного життя. Нігілізм може бути: етичним, релігійним, соціальним, політичним, культурним, тощо.

Можна помітити, що головною ознакою більшості з наведених загроз є абсолютизація однієї з рис, хоча б й дуже важливої, на шкоду загальній істині; чого, власне, потрібно уникати.

Тобто, можна сказати, що філософія є комплексним способом осягнення усіх сфер людського буття, як на індивідуальному рівні – існування живої людської істоти – людської екзистенції, так і на колективному рівні – існування людських спільнот, як у історичному, так і сучасному вимірах їх існування.

Проникнення до таємниці людського існування, вводить філософа до, так би мовити, «Святого Святих» людського буття, й врешті решт уможливлює осягнення й самої сутності людського буття, проте, вже не на загально-поверхневому рівні наївних раціонально-вербальних визначень, а на глибинно-філософському рівні особистісного споглядання, проникнення під покров цієї таємниці, з подальшим її інтуїтивним осягненням.

1 Як казав, свого часу, великий російський письменник Федір Михайлович Достоєвський (30.10/11.11.1821-28.01/09.02.1881 рр.), у листі до брата, написаному з Санки-Петербургу 16 серпня 1839 року: «Человек есть тайна. Ея надо разгадать, и ежели будешь разгадывать всю жизнь, то не говори, что потерял время: я занимаюсь этой тайной, ибо хочу быть человеком».

2 Німецький філософ й історик Карл Теодор Ясперс (23.02.1883-26.02.1969 рр.) навіть написав книгу «Vom Ursprung und Ziel des Geschichte» – літерально: «Про виток й мету історії», що у російському перекладі здобула назву «Смысл и назначение истории» [Див.: Jaspers K. Vom Ursprung und Ziel des Geschichte. Zürich: Artemis, 1949; München: Piper, 1949 (1983); Ясперс К. Смысл и назначение истории. М.: Издательство политической литературы, 1991. 528 с.].

3Див.: Conger G. P.Theories of Macrocosms and Microcosms in the History of Philosophy. New York: Columbia University Press, 1922. 146 p.

4Див.: Фрагментыраннихгреческихфилософов.От эпических теокосмогоний до возникновения атомистики. [Подготовка издания А.В. Лебедева]. – М.: Наука, 1989. – 576 с. – С. 147.

5 Див.: Платон. Горгій, 507 е 6.

6 Аристотель.

7 Аристотель.

8 Див.: Jean Baudrillard. Le système des objets. Paris: Gallimard, 1991.

9Wittgenstein L.Tractatus Logico-Philosophicus. London: Routledge & Kegan Paul; New York: The Humanity Press, 1961.166p.

10 Платон. Протагор, 343a-343b. Федр, 229е-230а. Також див.: Pausanias. Description of Greece.[with an English Translation by W.H.S. Jones, Litt.D., and H.A. Ormerod, M.A., in 4 Volumes]. Cambridge, MA: Harvard University Press; London: William Heinemann Ltd. 1918. – 10.24.

11«…τὸ γὰρ τί ἦν εἶναι τῷ εἴδει καὶ τῇ ἐνεργείᾳ ὑπάρχει. ψυχὴ μὲν γὰρ καὶ ψυχῇ εἶναι ταὐτόν, ἀνθρώπῳ δὲ καὶ ἄνθρωπος οὐ ταὐτόν, εἰ μὴ καὶ ἡ ψυχὴ ἄνθρωπος λεχθήσεται: οὕτω δὲ τινὶ μὲν τινὶ δ᾽ οὔ»[Aristotelis.Metaphysica, VIII.3; 1043 b].

12«Порівняємо душу з воєдино злитою силою запряжених у колісницю крилатих коней та візника. У богів коні й візники всі добрі й шляхетного роду, а в інших – різнорідні. А в людей править запрягом цей же візничий, причому один з його коней прекрасний, благородний, і такого ж походження, а другий – протилежність цьому, як за походженням, так і за властивостями. Тим-то править ними, звичайно, справа важка і виснажлива…» [Платон. Федр, 246 b // Платон. Діалоги / Платон; [Пер. з давньогр. Й. Кобів, У. Головач, Д. Коваль, Т. Лучук, Ю. Мушак]. – К.: Основи, 1999. – 395 с. – С. 309].

13 «Усе просто – я вважав себе людиною. Тоді, що таке людина? Чи скажу я, що це розумна тварина? Звичайно, ні, бо тоді довелося б з'ясовувати, що таке “тварина” і що означає “розумна”; і, таким чином, одне питання непомітно привело б нас до безлічі інших, іще складніших і заплутаніших, а мені не хотілося б зловживати тією дещицею часу й дозвілля, яка ще залишається в мене, гаючи її на розплутування подібних тонкощів. Краще зупинюся на аналізі думок, які перед цим самовільно виникали в моєму мозку (насправді, в оригіналі стоїть esprit, тобто «розум», «свідомість», а не «мозок» – В.Ч.), підказані лише моєю природою, коли я прагнув з'ясувати своє буття. Насамперед я вважав, що маю обличчя, долоні, руки й узагалі весь той механізм із кісток і плоті, такий, який можна побачити в трупа, що його я назвав тілом. Окрім того, я враховував, що я їм, ходжу, відчуваю й мислю, – усі ці дії я приписував душі; але я й далі міркував над тим, що таке душа, а коли й зупинявся, то уявляв, що це щось вкрай розріджене й трепетне, як ото вітер, полум'я або геть розріджене повітря, що просочилось і наповнило найгрубіші частини мого тіла. У мене не виникало жодних сумнівів щодо природи мого тіла, бо я вважав, що достеменно її знаю, і якби захотів описати згідно з наявним у мене розумінням, то описав би її так: під тілом я розумію все, що може бути окреслене якоюсь формою, що може перебувати в якомусь місці, заповнити певний простір, виключаючи присутність іншого тіла в ньому, що може сприйматись дотиком або зором, слухом або смаком, що може рухатись по-різному, але не саме по собі, а завдяки чомусь сторонньому, яке торкається його й залишає свій відбиток. Бо, як на мене, здатність рухатися, відчувати й думати зовсім не належить до переваг тілесної природи; навпаки, мене скоріше дивувало, коли я зауважував подібні властивості в деяких тілах.

Але хто ж тоді я сам, якщо допускаю існування якогось надзвичайно могутнього і, якщо дозволите, в'їдливого хитруна, який докладає всіх зусиль і вміння, щоб мене ошукувати? Чи ж можу я бути певен, що володію бодай чимось із усього, що я перелічив, як приналежне до природи тіла? Я зосереджено розмірковую, подумки розглядаю й перебираю всі ці речі, але не знаходжу жодної, про яку б сказав, що вона належить мені. Немає потреби зупинятись, аби їх перелічувати. Звернімося краще до атрибутів душі, щоб з'ясувати, чи якісь із них мені властиві. Це передусім здатність їсти й ходити, але якщо те, що тіла я не маю, слушно, тоді істинне те, що я не можу ні ходити, ні їсти. Далі – здатність відчувати, але без тіла відчуття неможливі; окрім того, траплялося, що вві сні у мене не раз виникало відчуття багатьох речей, яких, як я відзначав прокинувшись, я зовсім не відчував. Ще далі – здатність мислити, ось тут я вважаю, що мислення – справді мій атрибут. Воно єдине не може бути відчужене від мене. Я є, я існую – це достовірно, але як довго? Стільки, скільки я мислю, бо, можливо, я перестав би нараз бути або існувати, якби перестав мислити. Тепер я не припускаю нічого, що не є неодмінно істинним; власне кажучи, я тільки річ, яка мислить, тобто розум, або інтелект, або глузд, – значення цих термінів досі мені було невідоме. Отже, я істинна, справді існуюча річ, але яка ця річ? Річ мисляча, як я вже сказав. Що ще? Я напружу всю свою уяву в намаганні з'ясувати, чи я не щось іще. Я зовсім не поєднання членів, що називається людським тілом. Я не всепроникне розріджене повітря, що пронизало все тіло; я не вітер, не подих, не пара, ніщо з усього того, що я міг би вигадати або уявити, бо припустив, що все це ніщо, і, не змінюючи цього положення, вважаю, що я надалі достовірний і що я – дещо…» [Декарт Р. Метафізичні розмисли / Рене Декарт; [Пер. з фр. З. Борисюк та О. Жупанського]. – К.: Юніверс, 2000. – 304 с. – С. 28-29].

14«Que chaque substance a un attribut principal, et que celui de l’âme est la pensée, comme l’extension est celui du corps» [Descartes R.Principes, I.53]. Ця позиція одержала назву раціоналізм (від лат. – «ratio», тобто «розсудок») й, поруч з емпіризмом, є однією з двох головних гносеологічних (тобто, пізнавальних) позицій Нового часу.

15 Ця позиція має назву картезіанського онтологічного дуалізму.

16 Аристотель, стоїки, мислителі християнського середньовіччя, тощо.

17 Аристотель, перипатетики та дотичні до них мислителі.

18 Аристотель, перипатетики та дотичні до них мислителі.

19Джеффрі Барраклоуф (10.05.1908-26.12.1984рр.)[див.: Barraclough G.History in a Changing World. Oxford: Basil Blackwell, 1955. 246 p.].

20Вистан Гью Оден (21.02.1907-29.09.1973 рр.) [див.: Auden W.H.The Dyer's Hand, and Other Essays. New York: Random House, 1962. 527 p.].

21Мірча Еліаде (28.02./13.03.1907-22.04.1987 рр.).

22К.Маркс, Фрідріх Енґельс (28.11.1820-05.08.1895 рр.) у творі «Німецька ідеологія» (1845-1846).

23 Ф. Енґельс.

24 Аристотель, Томас Гоббс (05.04.1588-04.12.1679 рр.) А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, А. Берґсон.

25 Ф. Ніцше.

26 Р.Декарт

27 Тобто обивательської зашкарублості, пересічності, узвичаєності, буденності.

28 «Звірина, що палко закохана у новизни» – лат.

29Див.: Freud S. Jenseits des Lustprinzips. Wien: Internationaler Psychoanalytischer Verlag Ges. m. b. H. Leipzig, Wien Zürich, 1921. 64 S. – S. 41.

30 «Auf alle Fälle ist der Mensch im Verhältnis zum Tiere, dessen Dasein das verkörperte Philisterium ist, der ewige „Faust“, die bestia cupidissima rerum novarum, nie sich beruhigend mit der ihn umringenden Wirklichkeit, immer begierig, die Schranken seines Jetz-Hier-Soseins zu durchbrechen, immer strebend, die Wirklichkeit, die ihn umgibt, zu transzendieren – darunter auch seine eigene jeweilige Selbstwirklichkeit. In diesem Sinne sieht auch Sigmund Freud im Menschen den „Triebverdränger“» [Scheler M. Die Stellung des Menschen im Kosmos. München: Nymphenburger Verlagshendlung, 1947. 99 S. – S. 52].

31Див.: The Epic of Gilgamesh. The Babylonian Epic Poem and Other Texts in Akkadian and Sumerian / Translated with an introduction by Andrew George. – London: Penguin Books, 1999. – 228 p.

32Найбільш повною редакцією тексту є вавилонська, яку атрибутують вавилонському поету Сін-ліке-уннінні.

33 2100 р. до н.е. є суто умовною, так би мовити, «можливою датою» створення шумерського тексту Епосу.

34 Знайдений у січні 1962 року у м. Дервені у Греції. Датується приблизно 350 р. до н.е. Напр., див.: The Derveni Papyrus. Edited with Introduction and Commentary. Studi e testi per il “Corpus dei papiri filosofici greci e latini”, vol. 13, Florence, 2006.

35Див.: Diels H. Die Fragmente der Vorsocratiker.Griechisch und Deutsch. Bd. 2. Berlin: Weidmannsche Buchhandlung, 1922. – S. 175-178; Фрагменты ранних греческих философов. От эпических теокосмогоний до возникновения атомистики. [Подготовка издания А.В. Лебедева]. – М.: Наука, 1989. – 576 с. – С. 43-45.

36 Там само.

37 Там само.

38 Там само. Тут можна помітити певну паралель з юдейською традицією, таємничою старозавітною забороною: «Не варитимеш козеняти у молоці матері його» (Вих. 23.19; 34.26; Втор. 14.21).

39 Там само.

40 Там само.

41 В історії філософії відомий також концепт «вічне повернення», який зустрічаємо у багатьох давніх передфілософських й філософських традиціях – його географія коливається від древніх Індії, Китаю, Єгипту та Америки до Греції й Німеччини. В античній філософії концепт «вічного повернення» зустрічається у пітагорейців та стоїків. У Середньовіччі – у містичному єврейському вченні Каббала. На межі Середніх віків та Нового часу – у алхіміків Ренесансу символом вічного повернення став Ouroboros – змій, або дракон, що тримає себе за хвіст (див.: Sir Thomas Browne. A Letter to a Friend. c.1657). У Новому часі, хоча й з дещо відмінним змістом, про «вічне повернення» говорять у А. Шопенгауер та Ф. Ніцше (від його Веселої науки, § 341 до Ecce Homo й Так казав Заратустра).

42 В античній мітології, Мнемозина – богиня пам’яті й сама пам'ять. За Гесіодом (бл. 750-650 рр. до н.е.), Мнемозина є матір’ю дев’яти олімпійських муз, яких вона народила від Зевса [див.: Гесіод. Теогонія, 052-084]. Пізніше, кожна з муз була ототожнена з окремим видом мистецтва: Калліопа – муза епічної поезії, Кліо – муза історії, Ерато – муза любовної поезії, Евтерпа – муза ліричної поезії та музики, Мельпомена – муза трагедії, Полігімнія – муза співу, імітації, священного танцю, Терпсихора – муза танцю та хорового співу, Талія – муза комедії та пасторальної поезії, Уранія – муза астрономії.

43 Пор. західноукраїнське «шуя» – негідні, нікчемні, не варті уваги й поваги люди. На нашу думку, цей іменник радше походить від «шуйца» (слов’янське – ліва рука), ніж так, як це подають окремі сучасні словники української мови від «шушваль», що, у свою чергу, є спорідненим із рос. – «шваль», походячи від «cheval» (фр. – «кінь»), інтерпретованого як груба лайка – «кобила». Тобто зближення іменників «шуя» та «шушваль» у сучасній українській мові є вірним семантично (тобто за самим своїм значенням), проте, не вірним етимологічно (тобто, за їх походженням).

44 Цілком можливо, що одним з аспектів цього поєднання, на думку орфіків, було поєднання чоловічого та жіночого початків. (Символічною оповіддю про це, можливо, є міт про Орфея та Евредику. Пор. також міф про людей-андрогенів у «Бенкеті» Платона).

45 Пор. з метою подорожей Ґільґамеша у «Епосі про Ґільґамеша».

46 Орфічний «аналог» Страшного суду, відомого багатьом релігіям.

47 «...το$ #νθρώπου 6στίν öδιον τò εúναι βροτόν, καJ το$ γίνεσθαι Âνθρωπον εöη Âν öδιον τò γίνεσθαι βροτόν, καJ το$ φθείρεσθαι Âνθρωπον τò φθείρεσθαι βροτόν…» [Aristotelis. Topica, 5.7; 137 b].

48Descartes R. Discourse sur la méthode (1637), IV;Les Principes de la philosophie (1644), P. I, § 7.

49«Nulla in his veris Academicorum argumenta formido, dicentium, Quid, si falleris? Si enim fallor, sum. Nam qui non est, utique nec falli potest: ac per hoc sum, si fallor. Quia ergo sum si fallor, quomodo esse me fallor, quando certum est me esse, si fallor? Quia igitur essem qui fallerer, etiamsi fallerer; procul dubio in eo quod me novi esse, non fallor. Consequens est autem, ut etiam in eo quod me novi nosse, non fallar. Sicut enim novi me esse, ita novi etiam hoc ipsum, nosse me. Eaque duo cum amo, eumdem quoque amorem quiddam tertium, nec imparis aestimationis, eis quas novi rebus adjungo» [Augustinus Hipponensis. De civitatis Dei, XI, 26 // Migne PL 41, col. 340].

50Платон. Федон, 81 А // Платон. Діалоги / Платон; [Пер. з давньогр. Й. Кобів, У. Головач, Д. Коваль, Т. Лучук, Ю. Мушак]. – К.: Основи, 1999. – 395 с. – С. 258.

51 «[H]omo circumferens mortalitatem suam...» – «[Л]юдина оточена своєю смертністю…» [Augustinus Hipponensis. Confessiones, I.1.1 // Migne PL 32, col. 661].

52Heidegger M. Sein und Zeit, § 46-53.

53 Сартр Ж.-П. Буття і ніщо: Нарис феноменологічної онтології / Жан-Поль Сартр; [Пер. з фр. В. Лях, П. Таращук]. – К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2001. – 854 с.

54«L’homme n’est qu’un roseau, le plus faible de la nature, mais c’est un roseau pensant. Il ne faut pas que l’univers entier s’arme pour l’ecraser; une vapeur, une goutte d’eau suffit pour le tuer. Mais quand l’universe l’écraserait, l’homme serait encore plus noble que ce qui le tue puisque’il sais qu’il meurt et l’avantage que l’univers a sur lui, l’univers n’en sait rien. Tout notre dignité consiste donc en la pensée. C’est de là qu’il faut nous relever et non de l’espace et de la durée, que nous ne saurions remplir. Travaillions donc à bien penser : voilà le principe de la morale» [Pascal B. Pensées / Blaise Pascal; [Édition présentée, établie et annotée par Michel Le Guern Professeur à l’Université Lyon II]. Paris: Gallimard, 1977. 764 p. – P. 161].

55 Schopenhauer A. Die Welt als Wille und Vorstellung, §27.

56 Ніцше Ф. Так казав Заратустра; Жадання влади / Фрідріх Ніцше; [Пер. з нім. А. Онишка, П. Таращука]. К.: Основи, Дніпро, 1993. – 415 с. – С. 13.

57 Там само. – С. 11.

58 Німецький філософ Людвіг Фоєрбах (28.07.1804-13.09.1872 р.) відомий як автор доктрини антропологічного матеріалізму. На початку 40-х років ХІХ ст. у Німеччині він став лідером руху младогеґеліянців, сутність якого полягала у так званому «Едиповому повстанні» проти гегельянського ідеалізму – більшість представників цього руху, включаючи самого Л. Фоєрбаха, сприймали Гегеля як свого «другого батька», а отже, це «повстання» було подібним до відомої з давньогрецької мітології історії про Едипа, який вбив власного батька й одружився на власній матері (пізніше цей міфологічний образ будуть активно використовувати у психоаналітичній доктрині З. Фройд та його послідовники). В історії філософії, головним чином, Л. Фоєрбах поцінований як «перехідна ланка» між філософією Г. В. Ф. Гегеля та діалектично-матеріалістичною доктриною К. Маркса та Ф. Енґельса.

59 Сучасний французький філософ Мішель Онфрей (народ. 01.01.1959 р.) відомий своєю пропагандою ідей гедонізму, атеїзму й анархізму.

60 «Dasein» – «наявне буття», «тут-буття», «ось-буття» – безпосередня даність існування.

61 «Existentia» – те, що існує тут і тепер з самої себе, безпосередня даність існування, сама «Істота» людини, речі, тощо.

62 Колись, дивовижний польський поет й священик Ян Твардовський (01.06.1915-18.01.2006 рр.) написав вірша, що починається таким рядком: «Śpieszmy się kochać ludzi, tak szybko odchodzą...» – «Покваптеся любити людей, бо швидко минають…». Проте, можна зауважити, що й той, хто мусить «поквапитися любити» теж з тих, хто минає й «швидко відходять…».

63 До Ф. Ніцше на цю подвійність людської природи неодноразово звертали увагу християнські мислителі, а у німецькій поезії, мабуть найбільш потужне вираження ця ідея знайшла у трагедії Ґете «Фауст»:

«Faust: Du bist dir nur des einen Triebs bewußt,

O lerne nie den andern kennen!

Zwei Seelen wohnen, ach! in meiner Brust,

Die eine will sich von der andern trennen:

Die eine hält, in derber Liebeslust,

Sich an die Welt mit klammernden Organen;

Die andre hebt gewaltsam sich vom Dust

Zu den Gefielden hoher Ahnen...»[Goete. Faust //Goetes Werke. Mit einer Einführung von Gerhart Hauptmann. 1 Bd. Berlin: Verlag von Th. Knaur Nachs., o. J. – S. 609-896. – S. 636-637].

64 Сам термін «Онтологія» вперше запропонував німецький філософ й лютеранський теолог Рудольф Ґокленіус (01.03.1547-08.06.1628 рр.) у своєму «Lexicon philosophicum, quo tanquam clave philisophiae fores aperiunter» (Франкфурт на Майні, 1613 р.), а у практичному філософському вжитку він був закріплений Християном фон Вольфом (24.01.1679-09.04.1754 рр.). Альтернативним варіантом цього терміну є термін «Онтософія», що був запропонований німецьким картезіанцем Йоганном Клауберґом (1622-1665 рр.) у його роботі «Metaphysika de ente, quae rectus Ontosophia» (1656 р.).

65 Тобто, життєвий простір, від «vita» (лат. – життя).

66 Його ще називають «плотським», тобто таким, що безпосередньо пов'язаний з існуванням плоті (гебр. – בָּשָׂר [basar (baw-sawr')]; грець. – σάρξ; лат. – caro) – одушевленого, живого тіла.

67 Іноді перетин й переплетення цих планів дає такі, дещо химерні, філософські конструкти, як, наприклад, «тіло без органів», про яке говорив Жиль Дельоз (18.01.1925-04.11.1995 рр.) у своїй праці «Logique du sens» (1969 р.) та пізніших роботах: «L'anti-Oedipe» (1972 р.) та «Mille plateaux» (1980 р.), написаних у співавторстві з П’єром-Феліксом Ґваттарі (30.04.1930-29.08.1992 р.), які стали двома частинами їх спільного теоретико-філософського проекту «Capitalisme et Schizophrénie».

68 Сам термін походить від слова «vita» (лат. – життя). Велике дослідження віталізму здійснив, свого часу, Ганс Адольф Едвард Дріш (28.10.1867-16.04.1941 р.) [Див.: Дриш Г. Витализм его история и система / Ганс Дриш; [Автор. пер. с нем. А. Г. Гуревича]. – М.: Наука, 1915. – 280 с.; (Перевидання: – М.: URSS, 2007).].

69 Термін «гедонізм» походить від слова «Ódon/» (грець. – задоволення, насолода). Засновником гедонізму вважається давньогрецький філософ Аристипп (435-355 рр. до н. е.). У сучасній філософії особливою схильністю до гедонізму відзначається, так звана, «Утилітарна філософія» або Утилітаризм. Головними представниками утилітаризму, що прислужилися до розробки гедоністичної проблематики є: Джеремі Бентам (15.02.1748-06.06.1832 рр.), Генрі Сідгвік (31.05.1838-28.08.1900 рр.) та сучасний британський філософ Давид Пірс, автор книги «The Hedonic Imperative» [http://www.hedweb.com/hedethic/tabconhi.htm].

70 Термін походить від «solus» (лат. – тільки, один, одинак) й «ipse» (лат. – сам). Вперше в історії філософії ця позиція, приписувана софісту Ґорґію (бл. 483-375 рр. до н.е.), зафіксована римським скептиком Секстом Емпіриком (бл. 160-210 рр.) [див.: Sextus Empiricus. Pyrrhoneioi hypotyposeis. Ex recensione Immanuelis Bekkeri. Berolini: Typis et impensis Ge. Reimeri, 1842. 816 p.; Рос. мовою: Секст Эмпирик. Три книги Пирроновых основоположений. Мн.: Харвест; М.: АСТ, 2000. – 272 с. – Кн. ІІ,57]. Надзвичайно близькими до соліпсизму є позиція суб’єктивного ідеалізму, засновником якого є Джордж Берклі (12.03.1685-14.01.1753 рр.), та скептична позиція Девіда Г’юма (26.04.1711-25.08.1776 рр.).

71 Цей термін постав у поєднанні двох грецьких слів: «πÀν» (грець. – все) та «λόγος» (грець. – слово, смисл, виклад). Найбільш яскраво ця позиція виявилася у філософії Г. В. Ф.Гегеля. Вперше, цей термін застосував Йоганн Едуард Ердманн (13.06.1805-12.06.1892 рр.), здійснюючи критичний огляд філософії Гегеля.

72 Термін походить від слова «voluntas» (лат. – воля) й був запропонований німецьким філософом й соціологом Фердинандом Тьоннісом (26.07.1855-09.04.1936 рр.) й був популяризований у роботах Вільгельма Вундта (16.08.1832-31.08.1920 рр.) та Фрідріха Паульсена (16.07.1846-14.08.1908 рр.  ). У пізній Античності та у Середні віки волюнтаристичні акценти присутні у багатьох мислителів, проте, без абсолютизації. Найбільш яскравими прикладами є Аврелій Августин, Тома Аквінський (бл. 1225-07.03.1274 рр.), Йоан Дунс Скот (бл. 1265-08.11.1308 рр.), Вільям Оккам (бл. 1288-1347/1348). У Новому часі, волюнтаристська концепція особливо представлена у творчості А. Шопенгауера (його концепт – «воля до життя») та Ф. Ніцше (його концепт – «воля до влади»).

73 Цей термін постав у поєднанні двох грецьких слів: «πÀν» (грець. – все) та «θεός» (грець. – Божество, Бог). Так би мовити, «класичного» вигляду пантеїзм набув у філософському вченні Бенедикта Спінози (24.11.1632-21.02.1677 рр.).

74 Цей термін постав у поєднанні двох слів: «Âνθρωπος» (грець. – людина) та «μορφή» (грець. – вид, образ, форма). Засновник британського Емпіризму Нового часу Френсіс Бекон (22.01.1561-09.04.1626 рр.) у своєму творі «Новий Органон» (1620 р.) навіть розвинув спеціальне вчення про ідоли або омани, зваби людського розуму – «ідоли роду», «ідоли печери», «ідоли ринкової площі», «ідоли театру», в основі яких лежить антропоморфічне сприйняття дійсності.

75 Термін походить від слів «6γ9», «ego» (грець., лат. – я).

76 У філософії також, зазвичай, виділяють різні види егоїзму: раціональний, етичний, психологічний, анархічний, тощо. Іноді егоїзм також зближують із соліпсизмом та егоцентризмом, що є припустимим тільки умовно, до певної міри. Протилежністю егоїзму, зазвичай, вважається альтруїзм.

77 Термін походить від слова «socialis» (лат. – суспільний). Головними ідеологами сучасного соціалізму вважаються К. Маркс та Ф. Енґельс.

78 Термін походить від слова «#ναρχjα» (грець. – безвладдя, непідвладність, незалежність, громадянська непокора). Головними ідеологами сучасного анархізму вважаються Михайло Олександрович Бакунін (18/30.05.1814-19.06/01.07.1876 рр.) та Петро Олексійович Кропоткін (27.11/09.12.1842-08.02.1921 рр.).

79 Термін походить від «communis» (лат. – спільний) чи «commune» (лат. – спільна власність, комуна). Витоки комуністичної ідеології можна помітити вже у «Державі» Платона, маргінальних течіях Середньовіччя, утопічних вченнях доби Відродження та початку Нового часу, проте, головними ідеологами сучасного комунізму є К. Маркс та Ф. Енґельс – автори «Маніфесту комуністичної партії» (1848 р.), а також російські більшовики: Володимир Ілліч Ульянов-Ленін (22.04.1870-21.01.1924 рр.), Лев Давидович Троцький (справжнє ім’я – Лейба Давидович Бронштейн; 26.10/07.11.1879-21.08.1940 рр.) та Йосиф Віссаріонович Джугашвілі-Сталін (народ. 06/18.12.1878, за офіц. верс. – 09/21.12.1879-05.03.1953 рр.).

80 Феномен споживацтва й споживацького суспільства неодноразово ставав предметом дослідження й філософської критики останніх десятиліть. Наприклад, можна згадати книгу Е. Фромма «Haben oder Sein» – «Мати чи бути?» (1976 р.). Особливу критику споживацтва у сучасному західному світі здійснює Римо-Католицька Церква. На особливу увагу заслуговують енцикліки Папи Лева ХІІІ (світське ім’я – граф Вінченцо Джоакіно Печі; 02.03.1810-20.07.1903 рр.) «Rerum novarum» (1891р.) та Папи Йоана Павла ІІ (світське ім’я – Кароль Войтила; 18.05.1920-02.04.2005 рр.) «Centesimus Annus» (1991 р.).

81 Термін бере початок від слова «κυνισμός» (грець. – собача поведінка). Історично існує паралель з нахабною поведінкою давньогрецьких філософів-кініків, яких називали «собачими філософами» (від грець. «κύνα» – собака) одним з найвідоміших з яких був Діоген з Синопи (бл. 412-10.06.323 рр. до н.е.).

82 Термін бере свій початок від «nihil» (лат. – ніщо).

18