2. Таємниця людської сутності

Сутність – це те, що робить річ нею самою. Втрачаючи власну сутність річ перестає бути собою. Тобто, дати визначення сутності означає вказати на те, що є самим центром, серцевиною буття речі, пізнати річ у всій її даності й конкретності.

Людина є складною істотою, на це звернув увагу вже Платон (427-347 рр. до н.е.), у своєму діалозі «Федр», уподібнивши людську душу колісниці, запряженій двома конями – шляхетним (воля) й бридким (чуттєвість), якими править візниця-розум¹².

Філософи різних часів робили спроби визначити сутність людського єства. Відомі класичні визначення людини, що сходять до Аристотеля як: «ζíον λογικός» (грець. – «розумна жива істота», лат. – «animal rationalis») та «ζíον πολιτικόν» (грець. – «політична, громадянська або суспільна жива істота», лат. – «animal civile» або «animal socialis»).

Не важко помітити, що в основі цього визначення лежить розуміння людини як «ζíον», тобто живої істоти. Втім, що означає бути «ζíον»? Бути живою істотою, означає мати у собі життя, бути причетним до життя. Протилежністю живого є мертве, не живе, позбавлене або непричетне життю. Проте, чи є певна межа між живим та неживим, а якщо й так, то як можна встановити із певністю де проходить ця межа? Та й що таке саме-собою життя?

Безумовно, що визначення людини як «ζíον» споріднює її з тваринним царством, а можливо, уводить навіть глибше, сходами таємничої ієрархії буття, проте, чи дійсно людина є вершиною живої природи? Чи немає істот досконаліших за людину, істот, що перевищують людину за ступенем досконалості, так само, як здається вона перевищує за ступенем досконалості решту представників тваринного світу?

У філософії це питання лишається без відповіді, виходячи у сферу релігії, яка дає позитивну відповідь на це питання – такі, досконаліші за людину живі істоти дійсно існують, це Бог та янголи. Проте, ця відповідь, якщо й не суперечить розуму, – оскільки, все, що є досконалішім за щось, цілком вірогідно, є менш досконаліше за щось інше, – то, принаймні перевищує його, є надрозумною, а тому може бути сприйнята тільки вірою. А отже, не задовольняє автономні вимоги людського розуму.

Тобто, при більш пильному розгляді поняття «ζíον» зринає надзвичайна кількість питань, що радше уводять нас від безпосередньої даності людського буття, у абстрактні тонкощі й логічні хитросплетіння. Тобто, поняття «жива істота» не задовольняє потребу відповіді на питання «що є людина?». Принаймні, визначення людини як «ζíον» є хоча й не повністю не вірним, вочевидь надто широким, а тому таким, що не досягає мети визначення сутності людини.

Саме тому, філософи намагалися у певний спосіб намагалися звузити перспективу, додаючи до «ζíον» певні атрибути, що на їх думку виражали суто людський спосіб буття у світі, наприклад, як це має місце у Аристотеля, який говорить про «ζíον λογικός» та «ζíον πολιτικόν», тобто вказуючи на «розумність» й «політичне життя», як атрибути, що репрезентують суто людський спосіб буття у світі.

Проте, і тут існує певна проблема. По-перше, те, що якщо ці атрибути й проводять певну межу між людським й тваринним світом, втім, не є певним те, що вони властиві тільки людині. По-друге, вказуючи на предикат й його атрибути, тобто намагаючись категоріально окреслити поняття людської сутності, ми радше вказуємо не на саму сутність, а на те, що у ній й довкола неї, тобто на певні її ознаки, що є нетотожними із самим предикатом. Навіть, можливо, що ці ознаки є далеко не головні, а просто являються нам такими, при першому побіжному ознайомленні, що не сягає глибини, а сковзає поверхнею.

Свого часу, цю проблему помітив й доволі вправно розбирав, у своїх «Метафізичних розмислах» (1641 р.)¹³, французький філософ Рене Декарт (31.03.1595-11.02.1650 рр.), якого доволі часто називають «батьком європейського раціоналізму Нового часу» або навіть «батьком модерної філософії».

Розв’язуючи питання щодо людської сутності й шукаючи найбільш очевидного визначення, Р. Декарт вважає, що для цього потрібно знайти атрибут, що був би тотожний із предикатом. А відповідно, подаючи визначення людини, ототожнює предикат (людину) й атрибут (мислення), а отже, за Р. Декартом, людина є «res cogitans» (лат. – «мисляча річ»). Тобто, заперечивши можливість сутнісного визначення людини як «мислячої істоти» (або «розумної тварини»), разом із тим, Р. Декарт вважає, що мислення є єдиним невідчужуваним атрибутом людини¹⁴.

Проте для Р. Декарта та його послідовників – картезіанців, що так вправно підійшли до визначення людини як «мислячої речі», сама речовинність людини, так і лишилася найвеличнішою загадкою людського життя, так само, як у онтологічному контексті (тобто у вченні про буття), головною таємницею для них лишився зв'язок між тими двома речами, які вони визнавали базовими сутностями світу – мислячою субстанцією (лат. – «res cogitans») й протяжною субстанцією (лат. – «res extensa»)¹⁵.

Намагаючись у певний спосіб визначити людську тілесність, картезіанці не знайшли нічого кращого, як визначити людське тіло (так само як і тіла тварин), у дусі свого часу, тобто механістично, уподібнивши його машині, механізму.

Французький лікар й філософ-матеріаліст Жюльєн Оффрей де Ла Меттрі (23.11.1709-11.11.1751 рр.), не будучи сам картезіанцем, проте, знаходячись, так би мовити, «під шармом» картезіанського розуміння людського тіла й тілесності навіть написав книгу, що називалася «L'homme machine» (фр. – «Людина-машина»). У цій книзі, Ла Меттрі стверджував наївно-матеріалістичне розуміння людини й механістично-матеріалістичний характер людської тілесності, що визнавалася єдиною базовою реальністю людської організації. Не важко помітити, що такий наївно-матеріалістичний погляд на людину є просто, так би мовити, «картезіанством навпаки», а отже є просто іншою крайністю.

Тобто, розв’язання питання про сутність людини так і не відбулося, оскільки всі спроби пошуку сутнісного визначення, що спиралися на принцип самототожність предикату його головному атрибуту (чи атрибутам), якщо й не цілковито потерпіли крах й far fiasco, то були вочевидь лише частковими, тобто таким, яким бракувало повноти змісту.

Виявляється, що людина є надзвичайно особливою істотою. Коли кожна з решти інших, відомих нам, живих істот, що населяють цей світ посідають кожна своє окреме, як здається раз і назавжди відведене їй місце, людина знаходиться у постійному русі й змінах. Мабуть є зайвим говорити, що, зазвичай, різниця між двома нормально розвиненими індивідами, представниками людської природи є набагато глибшою, ніж аналогічна різниця між нормально розвинутими індивідами, що репрезентують тваринний світ, хоча б й на вищих щаблях його організації.

Окрім того, представники людської природи не тільки перебувають у постійних змінах, а й самі активно змінюють цей світ, перетворюючи його, так би мовити, «під себе», пристосовуючи під свої потреби, створюючи, так звану, «другу природу людини» (І. Кант, К. Маркс (05.05.1818-14.03.1883 рр.) та ін.), «Lebenswelt» (нім. – «Життєвий світ», Е. Гуссерль, М. Гайдеґґер (26.09.1889-26.05.1976 рр.)), «Габітус» (П’єр Бурдью, 01.08.1930-23.01.2002 рр.).

Тобто, можна сказати, що сутність людини ніби постійно «вислизає», уникаючи визначення.

Людина, насправді, може бути, а може й не бути «ζíον λογικός»¹⁶, «ζíον πολιτικόν»¹⁷, «істотою здатною до пізнання»¹⁸, «історичною істотою»¹⁹, «істотою, що творить історію й не може ані повторити власного минулого, ані позбутися його, полишивши позаду»²⁰, «релігійною істотою»²¹, «істотою, що виробляє засоби існування»²², «істотою, що виготовляє знаряддя праці»²³, «істотою, що вміє сміятися»²⁴, «істотою, що обіцяє»²⁵, тощо. Вона і «res cogitans»²⁶, і «res extensa»: вона і все те, й нічого з того. Людина – тотожна самій собі, вона ніби є мікрокосм, проте, на відміну від макрокосму, постійно прагне вийти за власні межі, перевищити себе, змінитися.

Як свого часу влучно зауважив Макс Шелер (22.08.1874-19.05.1928 рр.), у своїй книзі «Положення людини у космосі» (1927 р.): «У порівнянні зі звіром, існування якого є втіленням філістерства²⁷, людина – це вічний «Фауст», bestia cupidissima rerum novarum²⁸, що ніколи не заспокоюється на оточуючій її дійсності, завжди прагне прорвати бар’єри визначеності власного тепер-і-тут-так-буття, й прорвавши їх, також завжди воліє перейти межі оточуючої її дійсності, а з ними й само-власну конкретну дійсність власної індивідуальності. У цьому ж сенсі й Зиґмунд Фройд (06.05.1856-23.09.1939 рр.), у його книзі «Потойбіч принципу насолоди», угледів у людині «того, хто витісняє потяги»²⁹»³⁰.

Можливо ця мінливість й непостійність, несталість людського буття та людське прагнення до постійного оновлення себе й світу і є її головною, сутнісною характеристикою – вона є всім і нічим, й врешті решт тільки їй обирати що вона таке, чим вона є, куди їй іти, чим чи ким вона хоча бути, а отже, сутність людини – це диво й таємниця.