Філософія / kaf_philosofpidruchkirychok

вині ХІХ століття популярність Шопенґауера стала безпрецедентною. Саме його вважають засновником некласичної філософії ХІХ–ХХ ст.

людина повинна опинитися «по той бік добра і зла»139. Тобто сприймати вчинки не як «добрі» чи «злі», а як такі, що відповідають прагненню до влади, і як такі, що йому заважають.

Філософія Ніцше мала безпрецедентний уплив на соціальну філософію та філософську антропологію, філософію культури, аксіологію, філософію історії. Ніцше визнають своїм предтечею такі напрями західноєвропейської філософії, як екзистенціалізм, філософська антропологія, філософська герменевтика, фройдизм, персоналізм, постмодернізм. Можна впевнено стверджувати, що Ніцше «дав життя» некласичній філософії ХІХ – першої половини ХХ століть.

4. Головні напрями і течії західної філософії ХІХ–ХХ ст.

Філософія ХІХ–ХХ століття досить різноманітна. Некласичний спосіб філософування породив цілу палітру шкіл, напрямів і течій. Якоїсь єдиної магістральної лінії, єдиного головного поняття чи набору якихось спільних установок, як це було у філософії Античності, Середньовіччя та Нового часу, тут просто немає. Виділення окремих напрямів і шкіл є цілком умовним, досить часто одні й ті самі мислителі належали до різних філософських напрямів, досить часто напрями сходилися і перетиналися. Тому представлена нижче палітра течій напрямів і шкіл філософії ХІХ– ХХ ст. є досить узагальненою і схематичною.

4.1. Позитивізм, неопозитивізм, постпозитивізм

«Позитивізм» – це філософський напрям, який на противагу абстрактній і спекулятивній геґелівській філософії, намагається наблизити філософію до людського життя, визнаючи цінність тільки так званого «позитивного» знання, тобто знання, яке є незалежне від людини, об’єктивне, і його можна перевірити науковими методами. Наприклад, коли ми говоримо: «в замкнутій системі кількість енерґії залишається незмінною», тобто формулюємо

139 Див. книги Ніцше «По той бік добра і зла» («Jenseits von Gut und Böse») та «Генеалогія моралі» («Zur Geneologie der Moral»). Іншими відомими творами філософа були: «Народження трагедії із духу музики» («Die Geburt der Tragödie aus dem Geiste der Musik»), «Людське, занадто людське» («Menschliches, allzumenschliches), «Весела наука» («Die Fröhliche Wissenschaft»), «Ecce Homo», «Присмерки ідолів» («Die Götzendämmerung»).

отже, вона має найбільшу цінність. Соціологія – це наука, яка вивчає зв’язки між соціальними явищами з метою встановлення гармонії в суспільстві.

Герберт Спенсер (1820–1903) – один із найвидатніших послідовників Конта; подібно своєму вчителю розвивав думку про те, що право на істинність має тільки «позитивне», а не відірване від практики абстрактне й умоглядне знання. Спенсер, розрізняв слабкі і туманні «ідеї» та яскраві «враження». Відповідність «ідей» «враженням» і є тим, що ми називаємо істиною. Спенсер на відміну від Конта, спробував відповісти на питання про «причину» вражень, тобто про їх основу. На його думку, такою причиною є еволюція142. Еволюція – це аксіоматичне начало, першооснова всього, яка проявляється у переході від простого до складного, переходу від однорідного до різноманітного та переходу від невизначеного до визначеного, – це трансцендентна сила, яка в релігії називається Богом, а тому Спенсер стверджував, що релігія і наука подібні у визнанні існування «непізнаного».

Філософи, яких називають представниками «другого позитивізму», або «махізму», ввели в цю систему поглядів ідею «економії мислення». Австрійський філософ Ернст Мах (1838–1916), як і Конт і Спенсер, виступає за виключення з філософії «метафізичних проблем». Філософія, на його думку, має бути виключно «науковою методологією і психологією пізнання». Загальні й абстрактні поняття, якими оперує метафізика («субстанція», «буття», «матерія»), виникають із тієї причини, що людське мислення прагне до економії, намагається одним словом охопити великі класи речей. Однак дійсним об’єктом пізнання є не загальні ідеї, а емпіричні «враження», або «елементи», як їх називає Мах, які є «нейтральними», тобто їх не можна однозначно віднести ні до фізичної реальності, як це робив Конт, ні до реальності психічної, як це робив, наприклад, Берклі. «Елементи» – це остання філософська реальність, яка є субстанцією. «Я не знаю ні фізичного, ні психічного, а тільки третє», – писав Ріхард Авенаріус (1843–1896), вважаючи питання про «місцезнаходження» явищ чи то у дійсності, чи то у психіці некоректним.

142 Такий погляд називають «еволюціонізмом».

їх перевірки. Однак із його впровадженням почали проявлятись недоліки позитивізму, оскільки разом із необґрунтованими «метафізичними» судженнями, цим принципом були відкинуті також висловлювання про добро та зло, красу, моральність тощо. Окрім того, принцип верифікації виявився неспроможним для аналізу «науковості» багатьох висловлювань, що стосуються минулого і майбутнього, а тому згодом неопозитивісти дещо послабили його, замінивши слова «вказати на умови перевірки істинності» словами «вказати на можливість перевірки істинності», а сам принцип перейменували у «принцип верифіковуваності». Однак і він не зміг врятувати наукове знання від того, що ми називаємо людською суб’єктивністю.

Візьмемо, наприклад, вислів «Вчора був дощ». Єдиною підставою стосовно умов перевірки даного судження є свідчення очевидців, аналіз ґрунту, відеозаписи, однак жодне з них не дає абсолютної впевненості в істинності чи хибності вислову, оскільки людина або група людей, які пегерлядають плівку, можуть стверджувати, що нічого схожого, на дощ не бачать. Тому в концепції «фізикалізму» От- то Нейрата (1882–1945) з’явився заклик орієнтуватися не на слова людей, а лише на фізичні явища. Зрештою, позитивізм логічно дійшов до визнання, що істинність тверджень – річ цілком суб’єктивна і є предметом домовленості конвенції компетентних учених. Таким чином, у рамках неопозитивізму набуває актуальності напрям, який називається конвенціоналізм (від лат. conventio – угода). Що таке системи аксіом у геометрії? – запитує Жуль Анрі Пуанкаре (1854– 1912), якого вважають засновником конвенціоналізму, – це не що інше, як просто домовленості між ученими, які знаходяться поза питанням про істинність чи хибність, і застосовуються, виходячи виключно із міркувань зручності144.

На межі 60–70-х років ХХ століття стала очевидною обмеженість логічного позитивізму. Програма Віденського гуртка, не витримавши критики, зайшла в глухий кут, а серед позитивістськи налаштованих мислителів з’являється бажання подолати таку

144 Наприклад, у геометрії Лобачевского одна з аксіом гласить, що через точку поза даною прямою можна провести більше, ніж одну пряму, паралельну даній, однак навіть геометрія, побудована на основі такої системи аксіом, здобула своє практичне застосування.

обмеженість. Цей останній сучасний етап розвитку даного типу філософії традиційно називають «постпозитивізмом».

Подолання логічного позитивізму в другій половині ХХ ст. відбувається двома шляхами. З одного боку, постпозитивісти використовують конвенціоналістську ідею про те, що наукове знання не може бути «незалежним» і «об’єктивним», як того бажав позитивізм і неопозитивізм, і залежить від суспільства, культури, історії й суб’єктивності самих її творців. Томас Кун (1922–1996) запроваджує поняття «парадиґми» – визначального взірця, в межах якого розвивається наука у той чи інший період свого існування. Наука розвивається шляхом «наукових революцій» – відмов від старих парадиґм і утвердження нових, які час від часу виникали в історії. При цьому, як стверджує Пол Фоєрабенд 1924–1994), саме «безглузді», «метафізичні», «необґрунтовані, фантастичні ідеї», від яких намагався очистити науку весь попередній позитивізм, відігравали в цих революціях провідну роль. Адже саме до таких ідей відносили свого часу геліоцентричну систему Коперніка, геометрію Лобачевського, психоаналіз Фройда тощо.

З іншого боку, Карл Поппер (1902–1994), який назвав свою філософію «критичним раціоналізмом», на противагу принципу верифікації пропонує «принцип фальсифіковуваності», який стверджує, що науковою може бути тільки та теорія, яка згодом може бути спростована, причому, як наголошує учень Поппера Імре Лакатос (1922–1974), сперечаючись із Куном та Фоєрабендом, спростовуючи (піддаючи фальсифікації) стару теорію, нова теорія її не заперечує, а включає її в себе як частковий випадок145.

Позитивізм, який був своєрідною «інтервенцією» учених до царини філософії, адже багато хто з позитивістів був більше вченим ніж філософом (Конт, Пуанкаре й ін.), не дивлячись на драматичний і суперечливий шлях розвитку, навчив сучасну думку чіткості й строгості в тих випадках,коли вона претендує на науковість.

145 Наприклад, релятивістська і квантова механіка не заперечує класичну механіку Ньютона, а лише встановлює її межі, визнаючи, що та є справедливою тільки при тих швидкостях, при яких можна знехтувати релятивістським ефектом.

Роки життя провідних представників позитивізму та неопозитивізму