Філософія / kaf_philosofpidruchkirychok

ди, партії тощо), економічні (інститут грошей, банку й ін.) релігій- ні, культурні й ін. Чи не найголовнішими у регулюванні стосунків між людьми є політичні соціальні інститути.

До політичних соціальних інститутів належать інститут дер-

жави, інститут партії, інститут влади, інститут громадської організації, інститут профспілки тощо.

Ніцше небезпідставно наголошував на важливості «волі до влади». Що б нам не говорили політики, саме бажання панувати над іншими людьми, а не «служити народу», лежить в основі влади. Важливим стримуючим фактором для влади є вплив на неї з боку підлеглих громадян. Саме стосунки влади і підлеглих визначають тип суспільства. У прадавні часи, коли формувалась Східна та Західна Римські імперії, між цими двома цивілізаційними материками окреслилися суттєві відмінності, які стосувалися, передусім, відносин між владою і підлеглими. На Заході ці стосунки ґрунтувалися переважно на домовленостях і взаємовідповідальності. Підтвердженням тому є «Велика хартія вольностей 1215 р.», документ, який за своєю значимістю співмірний хіба що з «Всезагальною Декларацією прав людини». Він рельєфно демонструє ці засадничі основи західноєвропейської політики. Взаємна домовленість і клятва, верховенство закону над усіма без винятку, непідкупність правосуддя, недоторканність власності, рівність усіх вільних – такий лейтмотив тексту, складеного в досить-таки жорстоку за сучасними мірками добу.

На візантійському Сході відносини з владою будувалися цілком інакше: їх головний принцип – повна відданість підлеглих можновладцю. «Візантія, – писав Арон Гуревич, – не знала феодальної домовленості, принципу васальної вірності або групової солідарності перів. Замість тісних «горизонтальних» зв’язків між особами однакового статусу переважали «вертикально» спрямовані відносини підлеглих до государя… Нічого подібного до «Великої хартії вольностей», правового компромісу між державою і васалами, у Візантії неможливо собі уявити…»259. Ці два типи зв’язків згодом виллються у так звану європейську демократію та

259 Гуревич А.Я. Категории средневековой культуры.– М.: Искусство, 1984.– C. 157– 158.

й ін.). Інші мислителі, зокрема філософи-постмодерністи, стверджують, що після голокостів і двох світових воєн про соціальний прогрес нічого і вести мову. Побутують також думки, що суспільство розвивається циклічно, проходячи послідовно стадії підйому та спаду. Такої думки дотримуються, зокрема, традиціоналісти

(Рене Ґенон (1886–1951), Мірча Еліаде (1907–1986) й ін.). Одним із найскладніших у соціальній філософії є питання про те, що саме є причиною змін у суспільстві. Чи то божественний Першодвигун, як вважав Арістотель, чи то Бог, як гадали в епоху Середньовіччя, чи то географічні чинники, чи то демографічні. Дехто з мислителів вважав причинами змін у суспільстві науку, техніку і технології, творчих особистостей, протиріччя між потребами та можливостями їх задоволення. Якими б не були відповіді на це складне питання, безсумнівним є те, що суспільство змінюється внаслідок змін людини, якій притаманне прагнення до саморозвитку, а також завдяки тому, що, вона, як уже йшлося вище, вміє ставити перед собою все більші і більші потреби.

1.5. Роль географічних, демографічних та інших чинників у розвитку суспільства

Головними чинниками, що впливають на розвиток суспільства, вважають:

1. Географічні чинники. Суспільство є системою, яку можна вважати підсистемою дійсності, яка функціонує поряд з іще однією підсистемою, яку ми називаємо «природа», – воно тісно пов’язане з природою. В ході суспільної діяльності людина використовує матеріал, який чарпає з природи. Для того, наприклад, аби побудувати дім, вона має добути глину й інші природні ресурси. Таким чином, природа довкола людей, ресурси, які їх оточують, географічне середовище, в якому живуть ті чи інші народи, впливає на виробництво предметів, а отже, й на соціальну діяльність та спілкування людей. Починаючи від Монтеск’є, різні мислителі вивчають вплив географічного середовища на суспільство, визначаючи, що в суспільній, предметній діяльності та спілкуванні людей, які живуть у різних частинах планети, спостерігаються суттєві відмінності. Мешканці півночі відрізняється від жителів півдня чи сходу. Людина, яка живе в пустелі, буде інакше будувати дім чи спілкуватися

5. Культурні чинники. Від розвитку культури також у великій мірі залежить суспільна динаміка. Культура охоплює такі сфери, як мораль, право, державу, політику, від яких безпосередньо залежать відносини між людьми, структура суспільства, соціальні мотиви й цінності.

7. Технологічні чинники. Суспільні зміни безпосередньо залежать від розвитку техніки і технологій. Щоб переконатися в цьому достатньо усвідомити, настільки змінили світ людських комунікацій Інтернет, електронна пошта, мобільний телефон і таке інше. Вплив техніки і технологій на розвиток суспільства може бути двояким: з одного боку, техніка полегшує нам життя, а, з іншого, – вона може вбивати, адже атомна бомба, хімічна та біологічна зброя – це також продукти розвитку техніки і технологій. Таким чином, суспільні зміни під дією технологічного чинника повинні контролюватися суспільством і мораллю.

Отже, суспільна діяльність, спілкування та історичний розвиток суспільства залежать від географічних, демографічних, біологічних, економічних, культурних і технологічних чинників.

2. Філософія історії

Як уже зазначалося вище, важливою ознакою суспільства є його історичність, тобто здатність передавати досвід від покоління до покоління, зберігати набутки людства. Впродовж життя людини з нею постійно відбуваються якісь події, а про те, що сталося до її народження, вона дізнається з книг чи розповідей старших людей і, таким чином, у свідомості людини постає історична реальність чи образ історичного процесу. Починаючи з античних часів, у структурі філософського знання почала формуватись особлива галузь –

філософія історії, або історіософія. Сам термін «філософія істо-

рії» вперше ввів Вольтер у ХVIII ст., однак становлення цієї галузі зобов’язане праці Йоганна Ґотфріда Гердера (1744–1803) «Ідеї до філософії історії людства»260 та курсу лекцій із філософії історії, прочитаному Геґелем у 1822–1831 рр. До головних питань, на які намагається дати відповідь філософія історії, належать наступні:

1) Хто є суб’єктом, головним «виконавцем» історії (людина,

260 Нім. «Ideen zur Philosophie der Geschichte der Menschheit»

ли, що ментальність, тобто сукупність усіх свідомих і підсвідомих

уявлень людини, впливає на історію не менше, ніж економічні чинники263.

2.2. Проблема існування історичних закономірностей

Людина рухає історію, але вона є істотою різноманітною у своїх думках, уявленнях і діях, а тому історія на кожному етапі є по- ліваріативною (багатоваріантною). Безперечно, історичні події пов’язані між собою, одна подія спричиняє іншу (наприклад, неврожай призводить до голоду, війна – до зниження народжуваності), однак, незважаючи на це, варіантів розвитку подій після тої чи іншої історичні події чи етапу є безліч. Якби Александр Македонський не помер молодим – історія б набула зовсім іншого характеру, якби польський шляхтич Чаплинський не вбив сина Богдана Хмельницького, це могло б і не призвести до знаменитих визвольних козацьких війн. Злиття давньогрецької та давньоримської цивілізацій відбулося завдяки одній єдиній людині – іберійському вождю Меріску, який відчинив браму грецького міста Сіракузи, впустивши туди римські війська, ставши на перешкоді союзу греків із Карфаґеном. Як писав із цього приводу історик Норман Дейвіс, «якби Меріск не відчинив брами, якби Сіракузи відборонилися від Риму,… якби Ганібал зруйнував Рим так само, як Рим потім зруйнував Карфаґен; якби грецький світ злився кі- нець-кінцем із семітським Карфаґеном, – тоді історія була б зовсім іншою. Суть у тому, що Меріск таки відчинив браму»264. Така поліваріативність дає підстави декому з філософів, як, наприклад, Попперу, стверджувати, що історія позбавлена закономірностей. «Історизм», тобто філософські вчення, які вбачають якісь закономірності в історії, є нісенітницею і догматизмом. Історія не підпорядковується ніяким законам, – її творить людина, яка сама встановлює й «конструює» ці закони. Процес «соціального конструювання», вважав філософ, залежить виключно від неї самої та від розвитку наукових знань.

263Таким чином, їх праці називають «історією ментальностей».

264Дейвіс, Норман. Європа: Історія / Пер. з англ. П. Таращук, О. Коваленко.– К., Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2001.– С 163.

Неможливість відшукати закономірності в історії, на думку Поппера, робить історичне пізнання ненауковим, оскільки науковим, як буде сказано нижче, є лише те пізнання, яке може виявити стійкі закономірності (наприклад, фізичне, біологічне чи хімічне пізнання). Незважаючи на суперечки, що точаться з приводу існування чи відсутності історичних закономірностей і можливості чи неможливості їх пізнати, незаперечним залишається те, що історія повинна розглядати не тільки ті події, які відбулися, але й ті, які могли б відбутися. З огляду на це, важливим є поняття «історичне апріорі», запропоноване Фуко (іншою назвою історичного апріорі є «епістеми»). Під історичним апріорі французький філософ розуміє структури, що історично змінюються, не структури власне історичної дійсності як такої, а передусім можливос- ті будь-якої історичної дійсності, сукупності умов, які визначають можливість здійснення історичних подій. За Фуко: «...такий аналіз не є історією ідей або наук; це, скоріше, дослідження, ціль якого, виходячи із чого стали можливими пізнання і теорії, у відповідності з яким простором порядку конструювались знання; на основі якого історичного а priori і в стихії якої позитивності ідеї могли з'явитися, науки – скластися, досвід – отримати відображення у філософських системах, раціональності – сформуватися, а потім, можливо, невдовзі розсипатися і зникнути»265. Можна сказати, що епістеми – це ті історичні рамки, що обмежують поліваріативність історії в той чи інший час, у ту чи іншу епоху.

2.3. Проблема «закінчення» і «сенсу» історії

Якщо повірити в існування історичних закономірностей, то можна припустити можливість пізнати майбутнє. Адже, пізнавши «закон історії», ми передбачимо його дію у майбутньому. А це, в свою чергу, змушує задуматися над тим, чи має історія сенс і кінець, чи має вона завершення. До чого рухається людство і до чого воно врешті-решт прийде: до загибелі, до ідеально можливого стану чи знову повернеться до дикості й невігластва? Саме кінець історії, її фінальна точка надає смислу всьому історичному процесу, адже це

265 Фуко М. Воля к истине: по ту сторону знания власти и сексуальности. Работы разных лет/ Пер. с фр.– М: Касталь, 1996.– С. 25.

те, до чого рухалося людство впродовж віків. Уявлення про смисл історії існували не лише в філософії, але й у міфології та релігії. Міфологія розглядає історію як процес циклічний, який має тенденцію повторюватися. В минулому був «золотий вік», час, коли природа, суспільство й люди були ідеальними; з тих пір людство змінюється не на краще, однак згодом все повернеться «на круги своя». Релігія, зокрема християнська, привносить у міфологічне розуміння лінійну схему історії, тобто уявлення про історію, як таку, що має свій початок і кінець. Аврелій Авґустін, наприклад, розглядає історію, як процес, який почався зі створення світу, а далі

– через визначені історичні віхи: пришестя Христа, розп’яття й інші прямує до Другого Пришестя Христа і Страшного Суду, після якого історія має скінчитися. Аналогічних поглядів дотримувалися Тома Аквінський та неотомісти, наприклад, Жільсон і Марітен. Саме Страшний Суд є сенсом і вінцем історії. У межах філософії й теології навіть окреслилась окрема галузь знання – есхатологія (від гр. «¡sc¼ta» – кінець і «l3go~» – слово, вчення, закон), яка намагається пізнати, яким саме буде закінчення історії. Хоча філософія не є ні міфологією, ні релігією, однак філософи теж пропонують як циклічні схеми історії (наприклад, , Ґенон, Еліаде, Ніцше), згідно з якими історія ввесь час повторюється, так і лінійні (Геґель, Маркс, Кроче, Робін Джордж Колінґвуд (1889–1943), згідно з якими історія рухається від свого початку до кінця. Останнім поглядам притаманний фіналізм – віра в завершення історії, в ідеальний стан людства, до якого воно прямує. Марксизм, наприклад, вважає, що людство поступово прямує до ідеальної стадії, – комунізму.

У сучасній філософії історії досить популярна ориґінальна фіналістська концепція Френсіса Фукуями (нар. 1954), який, спостерігаючи розвал тоталітарних, комуністичних і соціалістичних систем, вважає, що сучасні моделі лібералізму є кінцевою формацією життя людей, після них якихось інших формацій не існуватиме. Всі суспільства Фукуяма ділить на історичні й «постісто- ричні». Постісторичні – це розвинені західні суспільства, в яких сформувався ліберально-демократичний устрій, які, власне, досягли кінця історії і будуть перебувати у стані «постісторії», що характеризується відсутністю соціальних конфліктів, революцій чи інших історичних подій і змін. У суспільствах, що не є постіс-