Філософія / kaf_philosofpidruchkirychok

нього виникають, насамперед, як віддалення, «втеча» від повсякденності, як абстрактний роздум.

Поняттям протилежним до буття є категорія «небуття», або «ніщо». Однак небуття по суті своїй неможливе. Якщо ми навіть скажемо: «небуття є», то цим самим використовуємо слово «є» (існує), яке покладає буття. Так вважав філософ Парменід, який у своїй поемі «Про природу» написав: «Ні, ніколи не вимовити цього «не існуюче – існує... не мислиме і не може бути висловленим: є те, що не є»222.

Що ж до категорій «не існування», «не існуюче», «не суще», які стосуються не всього буття, а тільки якогось конкретного сущого, то вживання цих термінів є цілком легітимним. Якщо ми говоримо про якесь конкретне суще, наприклад, про людину, то її неіснування можливе. Що ж до людини, то її неіснуванням є смерть, і саме до цієї теми повсякчас звертається філософія та онтологія. У повсякденному житті людина рідко думає про смерть, тобто про можливість свого неіснування, – повсякденність відволікає від цих роздумів. Однак онтологія і філософія не цураються розмірковувати про не існування людини, а отже, і про смисл та доцільність її існування. Камю вважає, що існування людини має закінчення, а отже, позбавлене сенсу. Вінець усім нашим прагненням – смерть, однак людина для того і є людиною, щоб, усвідомлюючи це, все одно продовжувати жити і робити речі, які з точки зору вічності є абсурдними. Себто людина повинна мати «мужність жити», жити без сенсу. Власне, в кожен момент свого життя людина бореться з неіснуванням, вона добуває засоби для існування, бореться із хворобами і небезпеками і саме в цій боротьбі, в тому, щоб бути, стверджувати життя, за яке людина відповідальна, і є смисл її життя. Які б цілі ми не ставили в житті, однак більшу частину свого часу людина витрачає на сон, їжу, заробіток грошей, піклування про здоров’я чи то самої себе, чи то інших людей, чи то всього світу. Це і є «підтримування» буття, а якщо говорити про якісь інші цілі, то їх реалізація можлива тільки при умові, що людина «є», «існує».

222 Парменид. Про природу// Фрагменты ранних греческих философов. М.: Наука,

1989.– Т.1.– С. 296.

2. Форми життєвого світу людини

За допомогою онтології людина запитує про сутність, властивості і першооснови буття. Все, що існує, суще людина уявляє таким, що наділене сутністю. Сутність – це смисл даної речі, те, чим вона є сама по собі, на відміну від інших речей, на відміну від змінних станів предмета. Коли ми запитуємо, вказуючи на предмет: «Що це таке?», або «Чим є даний предмет?», то це означає, що ми запитуємо про сутність. Сутність слід відрізняти від форми. Форма (від лат. forma – вид, образ) – це спосіб існування, «образ», спосіб організації предмета. Коли людина розпізнає предмет, то вона осягає сутність, хоча досить часто і починає розглядати предмет із форми. Коли ми заходимо у магазин меблів, то бачимо там столи найрізноманітнішої форми: круглі, квадратні, прямокутні, з ніжками і без, журнальні, кухонні тощо. Однак, тільки глянувши на предмет, чітко означуємо: «Це стіл». При цьому форма тут не грає ніякої ролі. Так ось, саме те невловиме, що робить даний предмет столом (а це аж ніяк не форма), і називається у філософії сутністю.

Людина мала б жити у світі сутностей, який Гусерль назвав «Lebeswelt» (від нім. «життєвий світ»), проте вона насправді живе у світі наукових понять, об’єктивностей, раціональностей – і це призводить до «кризи європейського людства, науки і філософії». Людина повинна повернутися до «життєвого світу», який є донауковим, первинним відносно науки, світу «безпосередніх очевидностей», котрий є первинно даним у будь-якому досвіді. Життєвий світ – це свідомість, що має смислове наповнення.

Як вказує видатний сучасний філософ і теолог Емеріх Корет, треба відрізняти від деякого космологічного поняття світу: «Ми вживаємо слово «світ» переважно по відношенню до людини і «її світу», її життєвого простору, поля зору, горизонту досвіду і розуміння. Таким чином, від деякого космологічного поняття світу, яке наближено співпадає з тим, що називають також «природою», можна відрізняти деяке антропологічне поняття світу, яке в новітні часи феноменологічно розгорталося і герменевтично витлумачувалось»223.

223 Корет Э. Основы метафизики: // Пер. с нем. В. Терлецкого (под ред. В.А. Демьянова).– К.: Тандем, 1998.

Філософські суперечки стосувались проблеми, що чому передує: сутність існуванню чи існування сутності. Наприклад, Платон вважав, що первинною є сутність речі, а тоді вже і сама річ. Світ сутностей існував вічно, а світ речей бог Деміург створив, користуючись як взірцем світом ідей (сутностей). Однак у ХХ столітті цей погляд починає переосмислюватись. Сартр вважає навпаки: існування предмета передує сутності, а Гайдеґер узагалі запитував, «в силу якої долі... постає це ділення буття на esse essentiae і esse existentiae», тобто на існування і сутність. «Сутнісне бачення», тобто здатність сприймати буття як світ сутностей є суто людською властивістю, а не властивістю предмета. Таким чином, «новітня онтологія» поступово позбавляється від уявлення про сутність, першооснову та властивості буття, як незалежні від людини, називаючи такі погляди «есенціалізмом»224. Людина відповідальна за буття, а отже, воно залежить від її уявлень і мислення, а це означає, що різні типи мислення, різні світогляди призводять до різних онтологічних припущень, кожне з яких має сенс.

3. Властивості буття

Кожен предмет має свої властивості, наприклад, колір, смак, форму тощо. Однак, які саме властивості має буття, тобто все, що існує? Це досить складне питання, однак онтологія зухвало береться за його вирішення. Питання про властивості, або, як іще кажуть, про «категорії», «категоріальні визначення», буття постало вперше у творчості ще засновника онтології Парменіда.

1. Темпоральність. Чи не найфундаментальнішою властивістю буття Гайдеґер вважав час225 та й, взагалі, саме буття є здійсненням, відбуванням. Властивість свідомості сприймати буття у часі називається темпоральністю. Темпоральність породжується змінністю, плинністю, або минущістю сущого. Про суще ми говоримо «було», «є», «буде», підкреслюючи його минущість, тобто здатність «коливатися» між буттям і небуттям. Однак, хоча суще є минущим, буття, якщо його розглядати як суще в цілому, є вічним, тобто таким, що завжди було, є і буде.

224Від лат. «essentia» – «сутність».

225Хайдеггер М. Бытие и время.– М.: Аd Маrginem, 1997.

фахівця, може вийти хороший спеціаліст, а може – некомпетентна людина.

7.Феноменальність та трансцендентність. Буття також може виступати перед нами у формі феноменального та трансцендентного буття. Буття, яке людина може бачити перед собою, називається

феноменальним буттям. Феноменальне – це наявне, фактичне,

видиме буття. «Феномен» у перекладі з латинського (phainomenon) означає «явище», тобто те, що «являється», показує себе нам. Однак існує таке буття, що «не хоче» показуватись, «приховується». Ось це невидиме, приховане буття називається трансцендентним (від латинського transcendere – «переступати»), таким, що знаходиться поза межами видимого. Чи не найкраще смисл трансцендентного буття розкрив Сковорода. Трансцендентне український філософ називав «невидимою натурою» буття: «Весь мир, – пише він, – состоит из двоих натур: одна видимая, другая невидимая. Видимая называется тварь, а невидимая – Бог. Сия невидимая натура, или

Бог, есть и будет. Как же ему не досадно, если мы смотря на перемћну тлћнныя натуры, пугаемся»226. В історії філософії трансцендентними вважали різні речі. У фрагментах, що залишилися від твору Геракліта «Про природу», ми знаходимо вислів «Природа (fvsi~) приховуватись полюбляє», що вказує на трансцендентність, прихованість «фізису», тобто першооснови світу. Парменід, засновник вчення про буття, також вважав його прихованим за видимістю світу. Платон, фактично продовжуючи цю думку, вказує на прихованість світу ідей за оболонкою матерії. Згодом трансцендентними вважали «світову душу», «світову волю», Бога тощо. Сковорода вважав «невидимими» дух, душу, Бога та прихований смисл

уБіблії. Однак, яким би не було змістове наповнення трансцендентного, важливе не наповнення, а сам акт трансцендентування, «переступання» межі видимого і проникнення у приховане, оскільки саме такий акт трансцендентування є основою філософування.

8.Ідеальність та матеріальність. Те з існуючого, що не можна ні відчути на дотик, ні спробувати на смак, ні побачити, ні взагалі зафіксувати якимось фізичним приладом, називається ідеальним

226 Сковорода Г. Наркіс. Разглагол о том: узнай себе // Сковорода Г. Твори в 2-х

томах.– К., 1961.– Т. 1.– С. 57.

5. Космос, природа, Бог. Онтологія і теологія

Частина сущого, яка уявляється людині впорядкованою, стрункою і гармонійною, називається космосом (від гр. k3smo~ – «впорядкованість», «порядок», «світобудова»), невпорядкований регіон сущого називають хаосом (від. гр. c=o~ – «первинний безформний стан світу», «похмура безодня», «безкінечний простір»). На людському переконанні, що суще має якийсь порядок, якісь закони, які можна дослідити, ґрунтується уявлення про природу – довкілля людини, в якому діють якісь закони (закони природи). Впорядкованість, гармонійність космосу і природи надихали людину на переконання в існуванні розумної субстанції, яка облаштовує буття. Таким чином в онтологію потрапляє ідея Бога, який у різних філософських вченнях мав різний онтологічний статус. Бог – майстер, що виробляє з матерії речі (Платон), Бог – творець космосу (Біблія), Бог – саме буття (Тома Аквінський), Бог – те, що народжує відчуття (Берклі) й ін. Таким чином, говорять, що буття може бути сакральним і профанним. Сакральне – це те буття, якому надається атрибут божественності, святості. Ці поняття тісно пов’язані з поняттями природного і надприродного. Надприродне – це те, що існує поза природою, вище за неї і впорядковує її.

«Питання про буття послідовно веде до питання про Бога, – пише Корет. – Це усвідомлювала вже грецька філософія... Платон, Арістотель, а також Плотін й інші тим більше намагалися досягти думкою найвищої божественної основи буття... апологети и отці церкви, Авґустін, пізніше Ансельм, Тома Аквінський и вся схоластика Середньовіччя прагнула до філософського пізнання Бога...»227. Отже, філософія і теологія (вчення про божественне) – тісно пов’язані, однак, продовжує автор: «з XVIII й ще більше в XIX столітті проти цього протестує атеїзм. Якщо Ніцше, а вслід за ним також Гайдеґер, а сьогодні і багато хто інший, проголошують «кінець метафізики», то головний мотив цього лозунгу найчастіше знаходиться... у вченні про Бога (теології)»228.

Така розбіжність поглядів надихає на спробу розібратися, чи є у філософії місце для Бога. На наш погляд, «філософський Бог»

227Корет Э. Основы метафизики // Пер. с нем. В. Терлецкого (под ред. В.А. Демьянова).– К.: Тандем, 1998.

228Там само.

Однак, як ми вже писали, в найсучаснішій філософії спостерігається переосмислення постмодернізму у межах «неокласицизму», який намагається «повернути втрачене значення», тобто відновити зв’язок між знаком та означуваним, а це, зрештою, має, на наш погляд, привести і до «воскресіння» буття.

Питання до семінарського заняття

1.Людина і буття.

2.Форми життєвого світу людини.

3.Властивості буття.

4.Типи онтології.

5.Космос, природа, Бог. Онтологія і теологія.

6.Спроба «подолання» онтології у філософії постмодернізму.

Завдання, вправи, тести

1. Вставте пропущені слова

Суще – це те, що ....

Буття – це ... в цілому.

Буття є категорія, якою може оперувати тільки ....

2. Доповніть пару властивостей буття

3. З’єднайте лінією речення у лівому стовпчику, із відповідним йому словом у правому