Філософія / kaf_philosofpidruchkirychok

Філософія Геґеля й зараз вражає своєю потужністю і величчю. Вона є гігантською системою людського знання, що може зрівнятися з ученнями Платона, Арістотеля чи Канта.

Система філософії Геґеля

5.6. Чому філософію Геґеля називають «вершиною класичної філософії»?

Філософію Геґеля називають вершиною класичної філософії, і це не безпідставно. Дійсно, той спосіб філософування, про який ми розповіли у розділі, присвяченому Платону, пройшовши тривалий історичний шлях, здобув у філософії Геґеля свого найвеличнішого вираження. Давайте спробуємо це уяснити.

Насамперед, філософію Геґеля можна розглядати одночасно як самостійне знання і як своєрідну суму всіх попередніх класичних систем. Так, поняття «діалектика», яке застосовує Геґель, близьке до платонівського. У Платона, як ми пам’ятаємо, діалектика – це перехід від менш загального поняття, до більш загального, який теж відбувається через відшукання протиріччя в самому понятті. Однак Геґель критикує Платона за те, що у нього поняття ніби «завмерли» у світі ідей, є нерухомими, «мертвими». Геґель навпаки стверджує, що поняття мають саморух, він, як і інші представники класичної філософії, Кант, наголошує на активності розуму і таким чином відмежовується від Платона, хоча це не заважає йому використовувати близьке до Платонівської філософії поняття Ідеї.

Геґель близький також до поглядів Фіхте. Однак, якщо у філософії Фіхте саморухомим духом є суб’єктивний, людський Дух і поза ним нічого не існує, то в Геґеля суб’єктивний (людський) дух – це тільки один із моментів становлення об’єктивного Духу. Окрім того безкінечне подолання свідомістю підсвідомого Геґель називає «дурною безкінечністю».

Синтез Природи й Ідеї дещо нагадує філософію Шеллінґа, однак на думку Геґеля, останній помилявся в тому, що розглядав Дух і природу як одне і те саме. За Геґелем, – це знову ж таки моменти розвитку і розгортання об’єктивного Духу, які слід чітко розрізняти. Філософія Шеллінґа, що їх не розрізняє, є ніччю, де «всі кішки сірі», – як образно висловився сам Геґель.

Ознаками класичної філософії, як особливого способу філософування, як ми вже писали раніше, є прерогатива розуму і раціональності, завершеність і всеохопність. Але чи не є філософія Геґеля, яка всю дійсність зробила раціональним Духом, найбільш «раціональною» з усіх попередніх? Чи не є філософія, яка до-

вою філософії, Віко також обґрунтовував пізнання за допомогою вольових зусиль, яке є прерогативою «філології».

Паскаль і Віко були першими, хто виступив проти ілюзій раціоналізму, емпіризму та Просвітництва, безжально розвінчуючи сліпу віру в науку, раціональне пізнання та всесильність людського розуму.

6.Філософія Локка.

7.Філософія Берклі.

8.Філософія Г’юма.

9.Філософія Просвітництва.

10.Філософія Канта.

11.Романтизм як рекція на крах ілюзій Просвітництва та його вплив на німецький ідеалізм

12.Філософія Фіхте.

13.Філософія Шеллінґа.

14.Філософія Геґеля.

15.Чому філософію Геґеля називають «вершиною» класичної філософії?

16.Паскаль і Віко проти філософських установок Нового часу.

Завдання для читання

Прочитайте статтю Й. В. Ф. Геґеля: «Хто мислить абстрактно?» (Гегель И.Ф. Кто мыслит абстрактно // Мир философии: Книга для чтения. В 2-х. ч. Ч. 1.– М.:

Политиздат, 1991.– С. 521–525.) Чому Геґель вважає абстрагування найнижчим щаблем пізнання і як ця думка пов’язана з усією системою філософії Геґеля.

Завдання, вправи, тести

1. Вставте пропущені слова

Наукова революція – це ряд ... ..., що призвели до злету ..., а згодом і до зміни всього світогляду. Вважають, що наукова революція почалась із публікації роботи ... ... і завершилась виходом у світ роботи ..., яка називалась ... … … ….

2. Вставте пропущені слова

Головними ідеями філософії Нового часу були:

1.Переконаність у всесильності ... і ... ... .

2.Уявлення про те, що філософію слід будувати на взірець ....

3.Інтерес до механізмів ... ... та можливостей ... ... .

5. «Дійсність є Дух, що покладає самого себе», – так вважав: а) Шеллінґ; б) Кант; в) Фіхте; г) Геґель; д) Ніцше.

Література:

1.Гусєв В.І. Західна філософія Нового часу ХVII –XVIII ст.– К.: «Либідь», 1998.

2.Скратон Р. Коротка історія новітньої філософії: Від Декарта до Вітгенштайна.– Київ, «Основи», 1998.

3.Coplston Fr. A history of philosophy.: Vol.5.– New York, 1994.

4.Гейне Г. К истории религии и философии в Германии // Соч.: В 10 т.– Т.6.– М., 1958.– С.13–

5.Гулыга А.В. Немецкая классическая философия.– М., 1986.– С.3-42, 302–304.

Основні тексти, першоджерела:

1.Декарт Р. Метафізичні розмисли / пер. з фр. З. Борисюк та О. Жупанського.– К.: Юніверс,

2000.– 304 с.

2.Декарт Р. Міркування про метод, щоб правильно спрямовувати свій розум і відшуковувати істину в науках / Пер. з фр. В. Адрушка і С. Гатальської.– К.: Тандем, 2001.– 104 с.

3.Спиноза Б. Этика // Избр. произв.: В 2-х т.– Т.2.– М., 1957.

4.Спіноза Б.Теологічно-політичний трактат / пер. з лат. та вст. слово В. Литвинова.– К.,

«Основи», 2003.

5.Лейбниц Г. Соч.: В 4-х т.– М., 1982,1983,1984,1989.

6.Бэкон Ф. Соч.: В 2-х т.– М., 1971.– Т.1, 1972.

7.Гоббс Т. Левіафан / пер. з англ.– Р. Димерець, Н. Іванова, Є. Мірошниченко, В. Єрмоленко.– К.: Дух і Літера, 2000.

8.Джон Локк. Розвідка про людське розуміння. У 4-х книгах.– «Акта», 2002.

9.Джон Лок. Два трактати про врядування.– Київ, «Основи», 2001.

10.Беркли Дж. Сочинения.– М., 1978.

11.Г'юм Девід. Трактат про людську природу: Спроба запровадження експериментального методу міркувань про об'єкти моралі/ За ред. та з передм. Е.К.Мосснера; З англ. пер.

П. Насада.– К.: Вид дім «Всесвіт», 2003.

12.Вольтер. Философские сочинения.– М., 1988.

13.Гельвецій К.А. Про людину, її розумові здібності та її виховання.– К., 1994.

14.Руссо Ж.-Ж.. Про суспільну угоду, або про принципи політичного права.– «Port-Royal»,

2001.

15.Кант И. Критика чистого разума // Соч.: В 6-ти т.– М., 1964.– Т.3.– С.68–695.

16.Кант И. Критика практического разума. Предисловие. Введение // Соч.: В 6-ти т.– М.,

1965.– Т.4.– Ч.1.– С.311–328.

17.Кант И. Первое введение в критику способности суждения // Соч.: В 6-ти т.– М., 1980.–

Т.1.– С.65–305

18.Фихте И.Г. О понятии наукоучения, или так называемой философии // Соч.: В 2-х т.- СПб.,

1993.– Т.1.– С.7–64.

19.Шеллинг Ф.В.Й. Система трансцендентального идеализма // Соч.: В 2-х т.– М., 1987.– Т.1.–

С.227–489.

20.Гегель Г.В.Ф. Феноменология духа // Соч. в 14 т.– М., 1959.– Т.4.– 440с.

21.Гегель Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук. - М., 1974.– Т.1–3 1974–1077.

22.Джамбаттиста Вико. Основания новой науки об общей природе наций.– М.– К., 1994.

23.Паскаль Б. Мысли // Библиотека всемирной литературы.– М., 1974.– Т.42.

притаманні філософії класичній, створюючи строкате розмаїття філософських напрямів, кожен із яких іменує себе відповідно тій реальності, яка претендує на роль визначальної: філософія людини,

філософія мови, філософія діалогу, праґматизм, екзистенціалізм тощо133.

Засновником класичної філософії, як уже говорилося вище, вважається Платон, а останнім яскравим представником – Геґель. Чи є засновник у некласичної філософії? Це питання досить спірне, однак традиційно вважється засновником некласичного філософування непримиренний противник Геґеля німецький філософ Артур Шопенґауер.

2. Перші спроби подолання Геґелівської філософії. Артур Шопенґауер

Перші спроби подолання класичної геґелівської філософії припадають на час, коли Геґель був ще живий і перебував у розквіті своєї слави. Засліплені величчю його філософської системи сучасники майже не звернули на них уваги. Тільки згодом, коли запал від геґелівської філософії дещо вщух, стало очевидним, що ці поодинокі мислителі відшукали, дійсно, слабкі місця Геґлівської системи, на критиці яких зростатиме вся філософія ХІХ–ХХ ст.

Серед цих мислителів були: Йоганн Фрідріх Гербарт (1776– 1841), який закинув геґелівському ідеалізму відірваність від жит- тя та спекулятивність і протиставив йому свою власну філософію, яку назвав «реалізмом», Якоб Фріз (1773–1843), котрий кри-

тикував Геґеля за відірваність його філософії від людини і про-

тиставив йому так званий «психологізм», Адольф Тренделен-

133 Мистецтво ХІХ – пер. пол. ХХ століття також називають «некласичним». Дійсно, у ХІХ – пер. пол. ХХ ст. митці знаходять додаткові можливості виразності у порушенні класичних канонів. У малярстві виникає спотворення і деформація зображень. Так, маляр Сальватор Далі для того щоб підкреслити плинність часу, не просто малює годинник, а зображує годинник, що стікає зі столу. У музиці з’являються дисонанси й інші порушення гармонії (джаз, блюз й ін.). Так само, як і у філософії, у мистецтві виникає розмаїття напрямів, кожен з яких підкреслює той чи інший бік реальності: абстракціонізм, символізм, примітивізм, імпресіонізм та експресіонізм, кубізм, футуризм тощо. В наступних лекціях також буде розглянуто поняття некласичної науки. Все це дає підстави застосовувати слово «некласичний» так само, як і «класичний» не тільки до філософії , але й до культури в цілому.