21. Малоросійська політика російського царизму та формування укр. Нації.

Осноособливості особливості

· Заборонено викладання українською мовою у тих школах, де воно було самовільно запровадже-

не в період революції. Скасовано циркуляр міністра освіти від 1906 р., за яким учителям дозво-

лялося пояснювати учням української мовою те, що вони не зрозуміють

· Спеціальним циркуляром міністра освіти вчителям заборонялося розмовляти з учнями україн-

ською мовою поза межами школи і в позаурочний час. У школах заборонялося співати україн-

ські пісні, декламувати вірші української мовою, виконувати національні мелодії

· Під тиском властей припинили діяльність київська, одеська, чернігівська, полтавська, ніжин-

ська та інші «Просвіти», українські клуби, товариства тощо

· Комітет у справах друку заборонив вживати на сторінках періодичної преси та будь-яких інших

виданнях терміни «Україна» та «українських народ»

· 1908 р. в Києві було створено «Клуб російських націоналістів», що мав «вести суспільну і куль-

турну війну проти українського руху на захист основ Російської держави в Україні»

· Циркуляром від 20 січня 1910 р. заборонялося реєструвати будь-які товариства і видавництва,

створені «іноземцями»

· Відновлено примусове виселення євреїв з місцевостей, де їм не дозволялося проживати, припи-

нене в 1904—1906 рр.Наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. у Наддніпрянщині розгорнувся процес національно-культурного відродження. Крім появи досліджень історичного та народознавчого характеру, він знайшов втілення у відновленні й розширенні сфери вжитку української мови, насамперед у середовищі місцевої еліти. Окрім того, найбільш прогресивних представників останньої не могло не стурбувати наростаюче відставання Російської імперії від більш розвинутих країн Заходу. Це знайшло вияв в утворенні низки таємних організації. Однак змовницький етап боротьби з царизмом успіху не мав, а культурницька діяльність могла увінчатися вагомими досягненнями тільки у віддаленій перспективі.

Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства фактично поклала початок переходу від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України. Активно пропагувала демократичні, антикріпосницькі ідеї, ненависть до національного гноблення новопостала українська література (насамперед завдяки такому титану духа, яким був Т.Шевченко).

Соціально-економічне становище, що об’єктивно погіршувалося, спротив населення, хай і не досить масовий та організований, змушували владу впроваджувати певні зміни в суспільстві. В цьому Австрійська імперія значно випереджала Російську. Реформи середини XІX ст., особливо скасування кріпацтва, сприяли багатьом суспільним змінам, дали суттєвий поштовх розвиткові капіталістичних відносин, модернізації промисловості, однак докорінних проблем не розв’язували.

22. Поділ Польщі, специфіка розвитку укр.. В складі двох імперій

У 1772 р. відбувся І поділ Польщі: Східна Білорусь відійшла до Росії, Галичина – до Австрії. Загарбання останньою Буковини після укладення Константинопольської конвенції з Туреччиною датується 1775 р. ІІ поділ Польщі стався у 1793 р., коли був виданий маніфест Катерини ІІ про включення Правобережної України до складу Росії. Нарешті, у 1795 р. (ІІІ поділ) Росія приєднала й Західну Волинь.

Після припинення існування польсько-литовської держави 62% її території та 45% населення дісталися Росії. А українці Галичини і Буковини потрапили під австрійське панування. Крім того, ще з ХVІІ ст. у складі Австрійської монархії під владою Угорського королівства перебувало Закарпаття.

Якщо політичне, культурне й соціально-економічне зна­чення Західної України у XVІІІ ст. було ледь відчутним, то під владою Австрії це становище докорінно змінилося, й галичани та буковинці знову почали грати першорядну роль в історії свого народу.

Аж до закінчення XІX ст. західноукраїнське суспільство складалося лише з двох соціальних верств: селянської маси й невеликої касти священиків. При цьому умови життя простого люду характеризувалися одним словом: бідність. Галичина мала сумну репутацію однієї з найбільш нужденних і відсталих частин Австрійської імперії.

Щоправда становище селян дещо поліпшилося внаслідок реформ в дусі освіченого абсолютизму, впроваджених цісарем Йосифом ІІ. Починаючи з 1781 р., правитель здійснив ряд заходів, спрямованих на обмеження кріпацтва. Так, землевласникові заборонялося вимагати від селянина більше 3 днів панщини на тиждень, для найбідніших кріпаків встановлювалася ще менша панщина. Суворо обмежувалися додаткові повинності. Селянину надавалися такі особисті свободи, як право одружуватися без дозволу пана, переходити на інші наділи, звертатися зі скаргами на свого пана до суду. Сільські громади отримали права самоврядування.

Покращувалося становище греко-католицької церкви, вона здобула рівні права з католицькою та протестантською. В 1784 р., прагнучи мати більше освічених чиновників і священиків, Йосиф ІІ заснував у Львові університет, в якому для небагатьох українських студентів було організовано окремий факультет. Викладання тут велося штучною мовою, котра поєднувала церковнослов’янську з місцевою українською говіркою.

Однак вагомого впливу на життя західних українців реформи не мали. Надто обмеженими були можливості економічного розвитку регіону: обмаль землі, нерозвиненість промисловості в містах.

Після смерті Йосифа ІІ (1790) у правлячих колах імперії на зміну реформаторству, лібералізму, освіченому абсолютизму поступово приходить консерватизм, контрреформізм, реакція. Скориставшись цим, поміщики змогли майже повністю відновити свої колишні права та привілеї.

Центром політичного життя на Західній Україні виступав Львів. Тут впродовж 1830–1837 рр. відбувалася активна діяльність напівлегального демократично-просвітницького й літературного гуртка «Руська трійця». Його засновники – студенти Львівського університету і водночас вихованці греко-католицької духовної семінарії М.Шашкевич (1811–1843), І.Вагилевич (1811–1866) та Я.Головацький (1814–1888) – поставили собі за мету піднесення національної свідомості та запровадження української мови в усі сфери громадського житя.

Революційні події 1848 р. в Європі («Весна народів») дали поштовх новій хвилі визвольного руху в Східній Галичині. 2 травня у Львові було створено українську політичну організацію – «Головну руську раду». Її завдання полягало в представництві інтересів українського населення в центральному уряді