Змістовий модуль і. Історія України від найдавніших часів до початку хх ст. Теми самостійних робіт

Тема 1.Стародавня історія України

Методичні поради

Виникнення людини й суспільства являє собою досить складним та довготривалим процесом, пов’язаним з багатьма таємницями, припущеннями та гіпотезами. Сам період появи первісної людини має назву антропогенний. Архантропи (найдавніші люди) проникли на українські землі близько 1 млн. років тому. За археологічними даними у Закарпатті - с. Королеве, на Наддністрянщині - біля с. Лука Врублевецька, заселення України здійснювалось з півдня Західної Європи через Балкани і, певно, з заходу. Не виключено проникнення архантропів через Кавказ. Архантропи мешкали і в Криму та північно-Східному Приазов'ї, а дещо згодом з'явились і в північних районах Житомирщини. Заселення України, як і Європи, проходило в умовах похолодання та значного зледеніння. Без використання якихось сховів та вогню, одягу важко уявити тодішнє життя.

Період діяльності архантропів є початковою стадію антропогенезу і збігається з раннім палеолітом. Цей період, пов'язаний з існуванням Homo habilis (людини вмілої) і Homo erectus (власно архантропами). Останні заселяли значну частину Старого світу, де від місця знаходження називаються пітекантропами, синантропами тощо. З ними пов'язують перші кроки у створенні мови, а через це і мислення. Проживаючи у зонах помірного та прохолодного клімату, вони почали користуватися вогнем. Завершальна стадія антропогенезу пов'язана із стадією палеоантропів (неандертальців, давніх людей). Вона датується близько 300 тис. років тому. Палеоантропи заселяли майже усю Східну Європу. Умови їх існування визначили головне їх заняття - мисливство. Палеоантропи вели досить рухливий спосіб життя, поєднуючи його з більш-менш тривалою осілістю в особливо зручних місцях. З ними пов'язані й найдавніші житла на території України, а саме у Наддністрянщині у Керноси, Молодово.

Студентам слід звернути увагу на те, що період антропогенезу є перехідною епохою від біологічних форм існування до біосоціальної (суспільства), тобто від тварин до людей. Людське суспільство, передусім, певна встановлена система суспільних відносин, виникла не відразу, а формувалась разом із людиною та на її ґрунті. Залишаючись біологічною істотою, людина підкорювала соціальним мотивам біологічні інстинкти - статевий, харчовий, самозбереження, тобто починала жити за певними правилами, які диктував їй колектив.

В зв'язку з цим студенти мусять зрозуміти, що розглянутий вище період антропогенезу є перехідним і другим періодом давньої історії, в якому істоти поєднують риси тваринного та світу людей, їхнє життя та розвиток зумовлюються дією як біологічних, так і соціальних чинників. Передує йому перший період, коли з'являються і еволюціонують істоти найвищого рівня розвитку тваринного світу і для них характерно панування біологічних закономірностей існування. Третій період, пов'язаний із появою й існуванням людини й суспільства, де провідне місце в житті та еволюції посіли соціальні чинники. Тут на історичну арену вийшла людина розумна (людина сучасного типу, неоантроп, Homo sapiens). Сталося це близько 40-35 тис. років тому за добу пізнього палеоліту. Розселення неоантропів відбувається по Північній і Середній Наддніпрянщині, Західному Поділлі, Південній Волині, Закарпатті, Криму, де знайдено близько 800 пізньопалеолітичних поселень.

Зміни клімату у 14-10 тис. до н.е. (мезоліт) призвели до зміни фауни та флори, а разом із тим до кризи полювання на великих стадних тварин. Це призвело до пошуку нових форм адаптації. Провідним знаряддям праці мисливців став лук із стрілами. В цей період у межах України вчені виділяють три господарські системи: північну лісову, південну степову, гірського Криму. Спосіб життя населення цих смуг різнився прийомами полювання й вагою рибальства та збиральництва. В мисливстві цієї доби відзначається значна індивідуалізація праці, а у зв'язку з цим перехід від характерних для попереднього періоду пізнього палеоліту дислокального (коли кожен член «подружжя» продовжували залишатися членами своїх общин) і парно-групового (коли шлюбні взаємини між певними колективами з утворенням нетривких шлюбних пар) до локального й парного шлюбу. В мезоліті лежать витоки ранньородової общини у зв'язку з виникненням сім'ї та порушенням єдності общини за рахунок прийшлих членів, це закладає ґрунт до спорідненості, генеалогічного роду.

Студенти мусять знати, що саме за мезоліту склалися умови виникнення відтворюючого господарства, як системи досвіду накопиченого в процесі пізнання рослин і тварин та існування необхідного геоботанічного та зоологічного фону (тобто наявність рослин і тварин придатних для культивування та доместикації). Таких первинних осередків, де виникло відтворююче господарство - п'ять. В одному з них, а саме у передньоазійському регіоні в VII - VI тис. до н.е. і зародилось орне землеробство, звідси воно проникло в Південну та Центральну Європу, а на початку V тис. до н.е. з'явилось на території України. Цим самим шляхом могли поширюватися найдавніші культи та вірування землеробів, деякі основні форми посуду, металургія. Проте не відкидається можливість паралельного самостійного виникнення землеробства в Україні.

Неолітична революція (як ще називають зміни у господарському та суспільному житті людини неоліту) супроводжувалась низкою вдосконалень і винаходів, які докорінно змінили життя та побут людини і сприяли розкриттю її потенційних можливостей розуму. За неоліту освоєне рослинне волокно, з'явилось прядіння й ткацтво, в побут людей активно входить глина. Унікальною пам'яткою цієї доби є пагорб із брил Кам'яна Могила поблизу Мелітополя. Тут у печерах виявлені численні зображення биків, коней, оленів тощо.

Наступний період розвитку людини - енеоліт - час розквіту землеробських культур, впровадження зрошувального землеробства, освоєння степів і виникнення перших цивілізацій. Поява у енеоліті міді відкрила небачені досі перспективи для господарчої творчості людини.

Географічне положення України призводить до того, що у III тис. до н.е. її територія стає місцем зіткнення трьох великих етнічних груп: племен, які прийшли з Північної та Західної Європи (зокрема, культура кулястих амфор), євразійських племен степу та місцевої трипільської культури. На Поліссі, Волині та Прикарпатті розвивалась культура шнурової кераміки або культура бойових сокир. Усе це дає можливість вченим припускати, що територія України стала місцем формування та розвитку стародавніх індоєвропейців.

В епоху бронзи на землях України вчені виділяють у північно-східній частині України та на Поліссі нащадків давніх місцевих мезолітичних палеоєвропейських племен, і племена, що належали до південної групи праугро-фінського етнічного масиву; у степах від Дону до Дунаю - кочові та напівкочові племена (катакомбна, сабатинівська культури), походження яких пов'язують з індоєвропейськими енеолітичними місцевими племенами й частиною населення, що прийшло сюди із східних степів і Кавказу. З цих племен сформувався етнос, до якого належали арійські, іранські племена, скіфи та сармати. На правобережній лісостеповій частині України - в Наддніпрянщині, на Волині та Поділлі жили індоєвропейські племена з давніми традиціями землеробської культури, предки праслов'ян.

Студентам тут потрібно звернути свою увагу на те, що ранній період праслов'янської історії був часом первісної консолідації протослов'янських племен, який тривав усю другу половину II тис. до н. е., його археологічними відповідниками в Україні були тщинецька, комарівська та білогрудівська культури. Разом із праслов'янами та праіранцями у другій половині II тис. до н.е. на Прикарпатті та західному Поділлі зростали прафракійські племена (археологічна культура Ноа).

Згодом на українські землі приходять кочовики. Першими з них були кіммерійці, які належали до іраномовних груп. Деякі історики вважають, що вони виділились з племен зрубної культури хоча питання це й зараз є доволі дискусійним. Кіммерійці – перше населення на території України, згадане у писемному джерелі – «Одіссеї» Гомера.

Студентам слід пам’ятати, що саме вони першими опанували технологію залізоробного виробництва з болотяних руд. Основна діяльність кіммерійців пов’язана з військовими походами, які сягали країн Малої та Передньої Азії. Мобільні вершники, озброєні залізною зброєю, ці завойовники були значною військовою потугою. Кіммерійці не мали постійних осель. Вони об’єднувалися у племена, а ті, в свою чергу, у союз племен на чолі з вождем.

Наприкінці VІІ ст. до н.е. кіммерійців витиснули іраномовні племена скіфів, які мали чисельну перевагу, були краще зорганізовані та вишколені. Очолювали племена скіфів царі з необмеженою владою.

Видатний давньогрецький історик Геродот вирізняв серед них царських скіфів, скіфів-кочовиків, скіфів-орачів і скіфів-землеробів. Перші жили на берегах Азовського моря і у степовому Криму, кочовики - у степах Наддніпрянщини, землероби - у лісостеповій зоні, орачі - між Дніпром і Дністром. Окрім військових походів, скіфи торгували з грецькими колоніями у Причорномор’ї. В обмін на зерно, хутра, віск, мед, а особливо - рабів скіфи отримували вино, зброю, предмети розкоші.

Студенти мають пам'ятати, що під час «Великої грецької колонізації» (VIII - VI ст. до н.е.) уже з VII ст. до н.е. в Північному Причорномор'ї з'являються перші грецькі поселення - у пониззі південного Бугу - на о-ві Березань, у Буго-Дністровському лимані - Ольвія, згодом - у пониззі Дністра виникли Тіра, Ніконій, в Західному Криму - Херсонес, Керкінітіда, Калос Лімен, на сході Криму у 480 р. до н. е. постало Боспорське царство з містами Пантікапей, Фанагорія, Гермонаста, Тірітака, Кіммерік.

Звернемо увагу на те, що вже в І тис. н. є. з'являється власне слов'янський етнос. Писемні джерела перших століть нової ери подають відомості про них під іменем венедів. За кілька століть до нової ери та її початку слов'яни були об'єднані в межах двох культур - зарубинецької і частини пшеворської. За археологічними даними на початку раннього середньовіччя на території України виділяють три великі слов'янські культури: празько-корчацьку, пеньківську, колочинську. Останні дві пов'язують із двома великими слов'янськими об'єднаннями - антами на сході та склавинами на заході. Після тривалих війн з аварами, що прийшли з Центральної Азії у середині VI ст., антське об'єднання припинило своє існування, але на його основі з'являються багато нових слов'янських племінних утворень, що згадуються у літописах та інших джерелах. За даними літописів перед утворенням держави Київської Русі у східних слов'ян існувало 14 великих племінних об'єднань, більшість з яких пов'язані з територією України - поляни, дуліби (пізніші бужани і волиняни), деревляни, сіверяни, тиверці, уличі, східні хорвати та інші. Протягом І тис. н. є. у них тривав складний процес формування державності, який завершився у другій половині IX ст. і був пов'язаний з утвердженням феодальних відносин.

Студентам також слід звернути свою увагу на ще один іракомовний народ який проживав на теренах степової України з ІІІ ст. до н.е. по ІІІ ст. н.е. Це були спілки декількох племен - язигів, роксаланів, аланів, які, однак, не мали міцної центральної влади. Основою господарства сарматів було кочове скотарство. Розводили велику рогату худобу, коней, овець. Окрім цього, вони полювали, займались ремеслами.

Наприкінці І ст. н.е. з ініціативи та під керівництвом племені аланів було створено великий союз племен. Проте у ІІІ ст. н.е. у ці краї прийшли вихідці з Прибалтики - племена готів, а трохи пізніше – зі Сходу - гунів, і пануванню сарматів настав кінець.