Питання до самоконтролю:

1. Пакт від 23 серпня 1939 р. між СРСР і Німеччиною. Розчленування Західної України між Німеччиною, СРСР і Угорщиною.

2. Напад фашистської Німеччини на СРСР.

3. Окупація України та Фашистський терор проти мирного населення.

4. Розгортання партизанського і підпільного руху на Україні.

5. Формування загонів УПА. Боротьба на два фронти.

6. Корінний перелом у ході війни та звільнення Лівобережжя і Правобережжя. Головні битви.

Реферати до теми:

1. ОУН та УПА в роки Другої світової війни.

2. Оборона Одеси в роки Другої світової війни.

3. Фашистський окупаційний режим в Одесі.

4. Антифашистський Рух Опору в країнах Європи в 1939 – 1945 рр.

Література:

1. Сторінки політичної історії України. – К., 1991.

2. Бойко Олександр Дмитрович. Історія України: Посібник. — 2.вид., доп. — К. : Академвидав, 2004. — 655 с.

3. Світлична Валентина Василівна. Історія України: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Ю.М. Алексєєв (ред.). — 3. вид. — К. : Каравела, 2004. — 408с.

4. Субтельний О. Історія України. – К., 1993.

Тема 14. Україна наприкінці 1940-х – на початку 1980 –х рр.

Методичні поради

Війна і післявоєнне врегулювання державних кордонів привели до змін у національному складі населення України. Збільшення національної однорідності сільських жителів викликало включення у склад Української РСР Західної України з 7 млн. українців. Ніколи раніше населення Української РСР не було таким національно однорідним, як після 1945 р. Цей момент передбачав серйозні й далекосяжні політичні наслідки. Як вдало відмітила поетеса Ліна Костенко, об’єднання «Малоросії» з «Малопольщею» дало Велику Україну. Об’єднання Західної і Східної України прискорило справу національної консолідації. Цей процес був двостороннім – не лише більш національно свідомі західні українці дістали можливість поширювати свої ідеї на схід від р. Збруч, але й східні українці справляли помітний вплив на Західну Україну.

Інша проблема, з якою довелося зіткнутися сталінському режимові у перші післявоєнні роки – це поширення прозахідних настроїв серед радянських громадян. До 1947 р. з Німеччини в Україну повернулися 1 млн. 250 чол. – бл.40% українців, насильно депортованих на роботи в Рейх. Не менш ніж 300 тис. з них зразу ж були вивезені НКВД на Сибір ніби-то за державну зраду.

Студенти повинні знати, що як і в довоєнні десятиліття, однією з головних жертв стала українська інтелігенція. У 1946-1951 рр. Москва гостро критикувала ЦК КП(б)У за неувагу «до підбору й ідеологічно-політичного виховання кадрів у галузі науки, літератури й мистецтва», де знайшла притулок «ворожа буржуазно-націоналістична ідеологія». Переслідування української інтелігенції складало частину ширшої кампанії, яка охопила весь Радянський Союз у 1946-1948 рр. – т. зв. ждановщини. Вона ставила собі за мету вичищення з підрадянського інтелектуального життя будь-які прояви прозахідних культурних впливів та лібералізму, незалежної думки. У республіках до стандартних звинувачень у формалізмі, відхилень від марксизму-ленінізму, захоплення Заходом і т.д. обов’язково додавалося ще одне: ідеалізація національного минулого.

Найстрашнішим лихом, яке випало на долю населення України у перші післявоєнні роки, став голод 1946-1947 рр. Зруйнування сільського господарства війною та незадовільні кліматичні умови весни-літа та посуха 1946 р. (на півдні України вона повторилася у 1947 р.) сильно загострили продовольчу ситуацію.

Восени 1946 р. Хрущов доповів Сталіну про голод на півдні України і попрохав зменшити норми держпоставок. Сталін обізвав Хрущова брехуном, а ЦК ВКП(б) наказав посилити роботу щодо виконання плану державної хлібозаготівлі. Опальний Хрущов був зміщений з посади першого секретаря ЦК КПУ, а його місце з березня по грудень 1947 р. зайняв безжалісний Лазар Каганович. Незважаючи на голод, у 1947 р., державний план в Україні було виконано на 99,7%.

Смерть Сталіна (5 березня 1953 р.) поклала початок гострій боротьбі за владу серед центрального московського керівництва. Перемога Хрущова у боротьбі за владу у Москві привела до підвищення питомої ваги українських лідерів як у керівництві Української РСР, так і всього СРСР. Своєму підвищенню Хрущов у великій мірі завдячував підтримці українських партійних керівників, з якими його пов’язували старі зв’язки ще з часів його секретарювання в ЦК КПбУ у 1938-1949 рр. студенти мають знати, що віддякою за цю підтримку стало їхнє сходження вверх по щаблях партійно-державної драбини. Як Кириченко, так і його наступник на посаді першого секретаря ЦК КПУ у 1957-1963 рр. Підгорний були переведені на відповідальні посади у ЦК КПРС. У склад всесоюзного уряду ввійшло близько десяти колишніх міністрів Української РСР. Серед 11 нових маршалів Радянського Союзу у 1955 р. половина були військові українського походження.

На той час територія республіки у травні 1957 р. була поділена на 11 економічних адміністративних районів, управління якими на основі територіального принципу здійснювали т.зв. раднаргоспи. Таким чином було нанесено істотний удар всесоюзній, міністерській бюрократії. Майже вся промисловість України перейшла у підпорядкування республіканського уряду.

Як не дивно, перші роки правління Брежнєва у Москві супроводжувалися посиленням автономного курсу українського керівництва. Це посилення було пов’язано з фігурою нового першого (з липня 1963 р.) секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста.

Студенти мають знати, що автономістський курс Шелеста був так довго можливим, як довго в радянському суспільстві залишалися живими ліберальні здобутки хрущовської «відлиги». Хоча репресії й продовжувалися – у листопаді 1967 р. у Львові був засуджений В’ячеслав Чорновіл за підготовку документального збірника «Лихо з розуму» про розправу над українською інтелігенцією – але до кінця 60-х років ліберальної атмосфери збереглися хоча б скромні ознаки.

1972 р. відкрив новий період у післявоєнній історії України. У січні 1972 р. радянські спецслужби провели масові політичні арешти, ув’язнивши багато провідних діячів національно-культурного відродження. Арешти й переслідування 1970-х років були найбільшими за своїм розмахом репресіями у післясталінський період в Україні. Масштаби репресій в Україні 1970-х років дали нагоду українському самвидаву охрестити ці події як «великий погром». Кількість арештованих дисидентів у 1972-1973 рр. за різними оцінками коливалася у межах 70-и – 100-а осіб. Незрівнянно більше число осіб

Смерть Леоніда Брежнєва у 1982 р. поклала початок перехідному періодові в радянському керівництві. Ситуація, за якої один за одним умирають перестарілі радянські лідери, з усією очевидністю виявляла потребу в молодшому, енергійнішому й новаторському керівництві. В результаті у 1985 р. для проведення в СРСР нового курсу керівники партії обрали протеже Андропова Михайла Горбачова. З його приходом до влади на арену вийшла нова генерація партійних апаратників. Розумний і прагматичний Горбачов та його прибічники були першим поколінням радянських лідерів, котрі висунулися вже після смерті Сталіна. Горбачов розпочав кампанію перебудови радянської системи й особливо її застійної економіки на ефективнішу, потужнішу й продуктивнішу.

Студентам слід усвідомити, що нові настрої гласності й самокритики стали проймати найбільші газети; неодноразово критикував культ особи Сталіна і зловживання владою з боку органів внутрішніх справ і бюрократії популярний журнал «Огонек» на чолі з колишнім киянином українським поетом Віталієм Коротичем: стали публікуватися російські поети, які дотримуються відверто антирадянських поглядів; навіть лишається незабороненою громадська організація «Пам'ять», що пропагує войовничий і вкрай ворожий марксизмові російський шовінізм і антисемітизм.

Кінець 1989 р. - перша половина 1990 р. пройшли під знаком нових моральних перемог опозиції. 28 жовтня 1989 р. Верховна Рада Української РСР, у відповідь на аналогічні заходи у сусідніх республіках, прийняла закон про державність української мови. 1 грудня 1989 р., під час візиту Горбачова до Ватикану, оголошено легалізацію Української греко-католицької церкви. 21 січня 1990 р. на честь відзначення Акту про злуку (22 січня 1919 р.) Рух організував «живий ланцюг» між Львовом і Києвом – акцію, яка зібрала, за різними оцінками, від 400 тис. до 3 млн. чол.

Однак результати березневих виборів 1990 р. стали розчаруванням для демократичної опозиції. Їй вдалося завоювати лише четверту частину всіх місць у парламенті. Найкращими були результати в Галичині, де демократи виграли 47 із 43 місць. У Центральній Україні вони одержали половину голосів. Натомість у Східній і Південній Україні, за винятком деяких великих міст, як от Донецьк і Харків, Демократичний блок зазнав поразки. Вибори 1990 р. показали, що КПУ втратила свою монополію на владу в Україні, але опозиція є не достатньо сильною, що перебрати цю владу у свої руки.

Паралельно в Україні розпочалося формування політичних партій. Від осені 1989 по зиму 1990 р. відбулися установчі збори українських «зелених», республіканців, демократів, соціал-демократів, селянських демократів, народних демократів та ін.

І, вже як відомо, 1 грудня 1991 року 90,3% учасників референдуму підтримали ідею самостійності України. Референдум був останнім цвяхом, забитим у домовину Радянського Союзу. На початку грудня 1991 року на зустрічі у Мінську лідери трьох найбільших республік – Борис Єльцин, Леонід Кравчук та Голова Верховної Ради Республіки Бєларусь Шушкевич – заявили, що СРСР як суб’єкт міжнародного права й геополітична реальність перестала існувати.