3. Бреттон-Вудська валютна система: принципи, механізм функціонування.
Бреттон-Вудська валютна система була запропонована США і прийнята на конференції у 1944 році (правове оформлення такої угоди завершилося лише в 50-х – 60-х роках). Значення цієї системи полягає в тому, що це була перша міжнародна валютна система, яка базувалася на міждержавній угоді. Були прийняті єдині правила і створена організація, яка мала функцію контролю над діяльністю цієї системи.
Бреттон-Вудська система базувалася на золотовалютному стандарті, але фактично це був золотодоларовий стандарт. Її суть полягає в тому, що деякі валюти (а саме долар США та фунт стерлінгів, щоправда останній майже не використовувався) в міжнародних розрахунках розглядаються як еквівалент золота.
Принципи Бреттон-Вудської системи:
валютні відносини повинні бути стабільними;
конвертованість валют, яка повинна була б забезпечити свободу та багатосторонність розрахунків за поточними операціями;
система базується на золотовалютному стандарті, який повинен відповідати існуючим економічним реаліям.
Розглянемо ці принципи більш детально.
Перший принцип. Для забезпечення стабільності валют були впроваджені фіксовані валютні курси. Кожна країна була зобов’язана встановити для своєї національної валюти фіксований паритет по відношенню до золота чи до іншої валюти. На практиці лише США встановили золотий паритет своєї національної валюти, інші країни встановили паритет по відношенню до долару, який встановлювався на основі вартості долара на 1944 рік 35 доларів за 1 троїсту унцію = 31,1 грам). Для забезпечення цього паритету кожна країна може гарантувати конвертованість національної валюти в золото на основі офіційної ціни на золото. Крім того, кожна країна повинна підтримувати курс у межах 1% від фіксованого паритету.
Другий принцип. Стаття 8 статуту МВФ забороняє країнам обмежувати платежі та розрахунки, які здійснюють резиденти країни у сфері поточних операцій (експорт-імпорт товарів та послуг); а також здійснення дискримінаційної практики по відношенню до інших членів МВФ.
Національні валюти, які використовувалися як при поточних, так і при капітальних розрахунках, вільно обмінювалися на приватних ринках в межах допустимих коливань. Державні органи здійснювали контроль за функціонуванням механізму міждержавних розрахунків, а також приватних валютних ринків. Крім того, під регулювання потрапив ринок золота для того, щоб ринкова ціна не відхилялася від офіційної. Країни Західної Європи признали другий принцип де-юре лише у 1958 році, а Японія зробила це у 1964 році. Для того, щоб пом’якшити кризові явища у міжнародних валютних відносинах, Бреттон-Вудська передбачила механізми кредитування країн (централізованого та двостороннього), які мали труднощі із платіжним балансом.
Третій принцип. Бреттон-Вудська система базувалася на золотому стандарті, однак мала декілька розбіжностей:
при золотому стандарті золото використовувалося як в межах країни, так і за її межами. При Бреттон-Вудській валютній системи золото використовувалося лише для розрахунків між державами;
якщо при золотому стандарті резиденти могли обміняти національну валюту на золото, то Бреттон-Вудська система передбачала такий обмін лише на міждержавному рівні.
Для підтримки курсу своєї валюти країна, яка стикнулася з проблемами, могла:
використовувати свої золотовалютні запаси;
отримати кредит від МВФ;
отримати кредит від іншої держави;
якщо країна не могла втримати курс вона мала право девальвувати національну валюту: до 10% - самостійно, понад 10% - лише погоджено з МВФ.
В кінці 60-х роках межі коливань валюти (1%) були змінені на 2,25% (Вашингтонське рішення), однак суттєвого впливу це не мало.
Бреттон-Вудська система проіснувала до кінця 60-х років, коли декотрі країни ввели плаваючі валютні курси, рамки коливань постійно порушувалися, крім того постійно здійснювала ревальвацію Німеччина.
Ефективність цієї системи забезпечувалася високим ступенем довіри до долару США. Причиною цього був економічний потенціал США, які займали перше місце у світовому експорті товарів, а також виступали чистим світовим кредитором (40-ті – 60-ті роки). Крім того вони володіли 70% світового золотого запасу, який у 1949 році оцінювався у 24,6 млрд. доларів, що в 3 рази перевищувало обсяги доларової маси за межами США.
Третьою причиною була бездефіцитність торгівельного балансу США.
Крім того, друга основна валюта – фунт стерлінгів, був досить слабким.
В 1971 році США припинили конвертацію долару в золото. Це знаменувало крах Бреттон-Вудської валютної системи. Причинами цього можна назвати:
структурні кризи, в тому числі нафтові 1973-1974 рр.;
нестабільність платіжних балансів країн: в кінці 60-х років США та Великобританія (чиї валюти вважалися головними) мали граничні показники дефіциту, а Німеччина та Японія мали профіцит;
невідповідність Бреттон-Вудської системи новому співвідношенню сил у МЕВ. Німеччина і Японія піднімали питання, чому їх валюти не можуть використовуватися в якості світових;
активізація діяльності ринку євродоларів;
американський долар не міг обслуговувати зачне зростання обсягів світової торгівлі.
