До першої світової війни пануючим фінансовим центром був Лондон. Це обумовлювалося високим рівнем розвитку капіталізму в Англії, її широкими торгівельними зв’язками з іншими країнами, відносною стійкістю фунта, розвинутою кредитною системою країни.
Після першої світової війни через дію закону про нерівномірність розвитку країн повідний світовий фінансовий центр перемістився до США, що займали монопольні позиції до 60-из років ХХ ст., хоча Лондон продовжував відігравати важливу роль у міжнародних фінансових операціях. З 60-их років монопольне положення США як світового фінансового центру було підірвано через виникнення нових центрів – в Західній Європі і Японії. З метою підвищення конкурентноздатності і рейтингу національних банків, що здійснюють міжнародні операції, промислово-розвинуті країни провели дерегулювання їхньої діяльності, поступово скасувавши обмеження, особливо валютні.
Країни ЄС давно намагалися створити власний фінансовий центр. Проте інтеграція валютних, кредитних, фінансових ринків довгий час йшла позаду інтеграції в галузі промисловості, сільського господарства, зовнішньої торгівлі. Це обумовлено протиріччями в ЄС, небажанням країн-членів поступитися своїм суверенітетом в проведенні бюджетної, кредитної, інвестиційної політики на користь наднаціональних рішень. В 90-их роках у відповідності з «планом Делора» про створення економічного і валютного союзу країни ЄС активно формували єдиний фінансовий простір шляхом скасування всіх валютних обмежень. Згідно з Маастрихтським договором вершиною інтеграції став єдиний західноєвропейський ринок капіталів і фінансових послуг. З введенням євро цінні папери і деривативи номінуються в єдиній валюті, через що у інвесторів на першому плані стоїть питання вибору не країни, а сектору фінансових операцій. Зник валютний ризик.
Світовим фінансовим центром є Цюріх, що конкурує з Лондоном по операціям з золотом, а також Люксембург. На долю останнього припадає майже ¼ всіх євровалютних кредитів. Світовим фінансовим центром став Токіо в результаті посилення позицій Японії в світовому господарстві під час конкурентної боротьби, створення за кордоном великої банківської мережі, включення єни в світовий фінансовий обіг, скасування валютних обмежень. Але наприкінці 90-их рр. відбулося послаблення позицій Японії через фінансову і валютну кризу в Азії.
Поява фінансових центрів на периферії світового господарства, таких як Багамські острови, Сінгапур, Сянган (Гонконг), Панама, Бахрейн тощо обумовлена в певній мірі більш низькими податками і операційними витратами, незначним державним втручанням, ліберальним валютним законодавством.
Світові фінансові центри, де кредитні установи здійснюють операції в основному з нерезидентами в іноземній для даної країни валюті, отримали назву фінансових центрів «оффшор». Такі фінансові центри слугують також податковими схованками, оскільки операції в них не обкладаються місцевими податками і вільні від валютних обмежень.
В даний час в 13 світових фінансових центрах зосереджено більше 1000 філіалів і відділень іноземних банків.
12. Головні форми вивозу капіталу в системі мев.
Міжнародна торгівля не є єдиним видом зовнішньоекономічної діяльності. Іншою формою міжнародних економічних відносин є міжнародний рух факторів виробництва (МРФВ). При цьому між МРФВ і МТ існують певні залежності:
Міжнародний рух факторів виробництва заміщає міжнародну торгівлю товарами у тому випадку коли її причиною є різниця в забезпеченості країн факторами виробництва. Припустимо, що капіталонасичена країна експортує капіталомісткий товар. При цьому вона вивозить і капітал, який розташовується в країнах, де процентна ставка вища, ніж в даній країна. Збільшення виробництва товару на експорт веде до збільшення попиту на капітал, а це в свою чергу призводить до зростання ціни капіталу. Якщо зросла ціна на капітал, то власники капіталу зменшують експорт капіталу, тому що ціна на капітал (процентна ставка) на внутрішньому ринку має тенденцію до зближення зі світовою ціною на капітал. Отже, можна зробити висновок, що експорт товарів заважає експорту капіталу.
Міжнародний рух факторів виробництва доповнює міжнародну торгівлю товарами в тому випадку, коли в основі МТ знаходяться інші причини, ніж відмінність у забезпеченні факторами виробництва. Якщо забезпеченість країн факторами виробництва і їх ціна однакові, то збільшення виробництва капіталомісткого (експортного) товару веде до зростання попиту на капітал, а це в свою чергу веде до збільшення його ціни. Якщо внутрішня ціна капіталу встановлюється вище світового рівня, то дана країна здійснюватиме імпорт капіталу. Таким чином, МТ веде до зміни ціни на фактори виробництва, а це в свою чергу веде до руху капіталу між країнами. Вданому випадку експорт товару стимулює імпорт капіталу.
Міжнародний рух капіталу заміщує міжгалузеву торгівлю та доповнює внутрішньогалузеву торгівлю в умовах великих відмінностей у забезпеченості країн факторами виробництва. Коли рівень забезпеченості факторами між країнами дуже відрізняється, то кожна країна спеціалізується на виробництві певного товару, і міжнародний рух факторів виробництва відсутній. Між країнами можлива лише міжгалузева торгівля. Коли ж розпочинається рух факторів виробництва, то обидві країни починають виробляти схожі товари, і між ними виникає внутрішньогалузева торгівля
Треба сказати, що коли має місце рух капіталів, то обсяг світового виробництва зростає значно швидше ніж за умов існування лише МТ. Яка ж відмінність між МТ і МРФВ? При МТ країни обмінюються лише кінцевими товарами. При МРФВ має місце міжнародний рух тих факторів, які використовується для виробництва кінцевих товарів. Треба сказати, що міжнародний рух капіталу контролюється урядом більш жорстко, ніж МТ.
Форми міжнародного руху капіталу
Існує декілька форм МРК.
За джерелами походження капіталу на світовому ринку виділяють офіційний та приватний капітал.
Офіційний (державний) капітал – це кошти з державного бюджету, що переміщуються за кордон, або ті, що приймаються в країну за рішенням уряду, чи міжурядових організацій. До офіційного капіталу відносять всі державні позики, гранти, міждержавна допомога на основі міжурядових угод. До офіційного капіталу відноситься і капітал міжнародних організацій: МВФ, СБ, ООН тощо. Джерелами офіційного капіталу є кошти державного бюджету.
Приватний капітал – це кошти приватних фірм, банків, недержавних організацій та установ, що переміщуються за кордон, або приймаються з-за кордону за рішенням керівних органів підприємств. До цієї категорії капіталу відносять: інвестиції за кордон приватними фірмами, надання торгових кредитів та міжбанківське кредитування. Джерелом приватного капіталу є власні чи запозичені кошти приватних фірм.
За характером використання капітал поділяється на підприємницький та позичковий.
Підприємницький капітал – це кошти, що прямо чи опосередковано вкладаються у виробництво з метою отримання прибутку. До підприємницького капіталу найчастіше можна віднести приватний капітал.
Позичковий капітал – це кошти, що позичаються з метою отримання відсотків.
За строком вкладення капітал буває коротко-, середньо- та довгостроковий.
Короткостроковий капітал – це кошти, вкладені на термін до 1 року. В основному це – позичковий капітал.
Середньостроковий капітал – це кошти, вкладені на термін від 1 до 7 років.
Довгостроковий капітал – це кошти, вкладені на термін понад 7 років.Середньостроковий та довгостроковий – це в основному підприємницький капітал.
За метою вкладення капітал буває у вигляді прямих та портфельних інвестицій.
Прямі закордонні інвестиції – це кладення капіталу з метою придбання довгострокового економічного інтересу в країні-імпортері капіталу. Цей довгостроковий інтерес забезпечує контроль над об’єктом розміщення капіталу. До прямих закордонних інвестицій відноситься в основному приватний капітал.
Портфельні інвестиції – це вкладення капіталу в іноземні цінні папери, що не дають інвестору право реального контролю над об’єктом розміщення капіталу.
Інвестиційна позиція країни – це співвідношення активів, котрі знаходяться у розпорядженні країни за кордоном і активі, які перебувають у власності іноземців в країні.
Країни-експортери мають більше активів, котрі знаходяться у розпорядженні країни за кордоном ніж активи, які перебувають у власності іноземців в країні.
Країни-імпортери мають менше активів, котрі знаходяться у розпорядженні країни за кордоном ніж активи, які перебувають у власності іноземців в країні.
Іноземні інвестиції отримали розвиток в період переходу від світового ринку до світового господарства (19 - початок 20 століття)
ООН та МВФ відносять до міжнародних інвестицій:
вкладання власного приватного капіталу компаній за кордон – капітал філій, які відкриваються за кордоном, а також доля акцій в дочірніх та асоційованих компаніях;
реінвестування прибутку за кордоном;
внутрішньокорпораційні переводи капіталу.
До підприємства з іноземними інвестиціями можна віднести акціонерні чи неакціонерні підприємства, в якому іноземному інвестору належить більше, ніж 10% капіталу.
Підприємство з іноземними інвестиціями може мати 3 форми:
Дочірня компанія – компанія, в якому іноземному інвестору належить більше, ніж 50% капіталу.
Асоційована компанія – компанія, в якому іноземному інвестору належить менше, ніж 50% капіталу.
Філіал – компанія, в якому іноземному інвестору належить 100% капіталу.
Як показує практика, найпоширенішими формами підприємств з іноземними інвестиціями є дочірня компанія та філія.
Прямий інвестор – це державна чи приватна організація, фізична чи юридична особа, що володіє підприємством з іноземними інвестиціями.
Серед прямих інвесторів в особливу групу виділяють банки, які можуть бути як посередниками, так і безпосередньо займатися інвестуванням власних фондів.
