20. Зміст та механізм зовнішньоекономічної політики держави.

За умов існування множинності рушійних сил зовнішньо­економічна стратегія і тактика урядів формуються під впли­вом кількох груп постійно діючих чинників.

Першу групу чинників, які визначають зовнішньоеко­номічну політику держав, становлять закономірності роз­витку і розміщення продуктивних сил.

При величезному науково-технічному, промисловому і фінансовому потенціалі, а також домінуючому становищі у світовому господарстві країн Заходу їхні уряди не можуть не враховувати у своїй зовнішньоекономічній політиці про­цеси інтернаціоналізації виробництва і капіталу, збільшення частки готової продукції у міжнародному товарообміні і посилення ролі закордонного внутрішньокорпораційного обороту ТНК. Уряди цих країн змушені через зовнішньо­економічні зв'язки підтримувати певні пропорції між ма­теріальними, трудовими і грошовими ресурсами, виробництвом і споживанням, товарною масою і купівельною спро­можністю населення, надходженням і платежами у розра­хунках з іншими країнами.

Другою групою таких чинників є спільні інтереси країн, які спонукають їх переслідувати у своїй зовнішньоеко­номічній політиці не тільки суто економічні, а й політичні цілі. Зокрема, їхні спільні інтереси стримують тенденцію до загострення взаємних суперечностей у боротьбі за світові ринки, спонукають до обмеження "вільної конкуренції", коли вона загрожує стабільності внутрішніх ринків, і ви­ражають готовність робити поступки в митному оподатку­ванні імпорту з держав, які розвиваються, сподіваючись, що це збільшить експорт, а відтак і купівельну спроможність останніх на користь постачальникам товарів з країн Заходу (маємо на увазі домовленість про Загальну систему префе­ренцій у межах ЮНКТАД).

До третьої групи чинників належать національні інтереси кожної країни, що визначаються її економічними позиціями, структурою господарства, залежністю від зовнішніх ринків та джерел сировини, а також — не в останню чергу — здатністю провідних державних діячів реалістично оціню­вати становище у світі й об'єктивні тенденції міжнародного поділу праці.

Економічні закономірності діють як глибинні, первинні чинники. Вони активізують діяльність урядів на пошук компромісів у процесі розробки зовнішньоекономічної стра­тегії.

Механізм здійснення зовнішньоеко­номічної політики складається з двох основних частин: із системи адміністративних державних орга­нів, які розробляють та втілюють у життя заходи, що впливають на формування зовнішньоекономічних зв'язків, та з комплексу інструментів такого впливу.

Особливістю сучасної системи державних органів, що беруть участь у розвитку зовнішньоекономічних зв'язків, є те, що вони включають, у свою чергу, дві взаємопов'язані, але такі, що виконують різні функції, підсистеми — на­ціональні і міжурядові органи. Діяльність національних ор­ганів спрямована, як правило, на обмеження доступу іно­земних товарів на внутрішній ринок і форсування вітчиз­няного експорту товарів (хоча трапляються й винятки), а також на контролювання припливу в країну іноземного капіталу та іноземної робочої сили, стримування або, на­впаки, залучення їх у певні періоди. Діяльність міжурядових організацій зосереджена на регулюванні та сприянні роз­витку міжнародного руху товарів, капіталу і робочої сили.

Найбільший вплив на формування зовнішньоекономіч­них відносин справляють міністерства, що відають еко­номічними зв'язками із зарубіжними країнами і питаннями зовнішньої політики. У США такими органами є Міні­стерство торгівлі (займається і внутрішньою торгівлею, яка відіграє для американських підприємців важливішу роль, ніж зовнішня торгівля) і Державний департамент (Мі­ністерство закордонних справ), у Японії — Міністерство зовнішньої торгівлі і промисловості (понад 90 % експорту країни у міжнародному судноплавстві є значним джерелом валютних надходжень) і Міністерство закордонних справ тощо. В окремих країнах, наприклад у Канаді й Бельгії, зовнішньоекономічні зв'язки взагалі належать до компе­тенції міністерств закордонних справ.

Формуванням і перетворенням у життя зовнішньоеко­номічної політики займається і ряд інших міністерств еко­номічного профілю.

Крім міністерств, важливу роль у здійсненні зовнішньоекономічної політики відіграють інститути, спеціалізовані на сприянні розвитку господарського співробітництва з ін­шими країнами. До таких інститутів належать, по-перше, державні установи, які фінансують зовнішню торгівлю, установи, які займаються страхуванням ек­спорту і зарубіжних капіталовкладень та установи, котрі надають фінансову допомогу країнам, що розвиваються

По-друге, цим займаються також державні та напівдержавні орга­нізації, які надають практичну допомогу підприємцям, заінтересованим в експорті або інвестиціях за рубежем. Найбільш відомими є японська ДЖЕТРО, Французький центр міжнародної торгівлі. Інститут зовнішньої торгівлі в Італії, Організація сприяння зовнішній торгівлі у Швей­царії.

Місцеві органи влади підключилися до зовнішньоеко­номічної діяльності в останні два десятиліття.

Дедалі більшого значення для здійснення зовнішньоекономічної політики набувають закордонні де­ржавні установи.

Інструменти зовнішньоекономічної політики. Різноманітні інструменти зовніш­ньоекономічної політики можна по­ділити на дві великі групи: еко­номічні та адміністративні. Під еко­номічними мають на увазі інструменти, що діють через ринковий механізм, зокрема сприяють подорожчанню імпорту і здешевленню експорту, а під адміністративними — такі, що безпосередньо впливають на економічні відноси­ни .

До економічних інструментів належать: у галузі ім­порту — митні тарифи, численні податки і збори з товарів, які ввозяться, імпортні депозити, а в галузі експорту — пільгові кредити експортерам, гарантії, субсидії, звільнення від сплачування податків, надання фінансової допомоги. Адміністративними інструментами є ембарго (повна забо­рона зовнішньоекономічних операцій), ліцензування і кількісне лімітування ввезення або вивезення, специфічні вимоги до товару, упаковки і маркірування, зобов'язання щодо самообмеження поставок експортерам, бюрократичне ускладнення митних процедур тощо.

Особливу роль у зовнішньоекономічній політиці відіг­рають валютні інструменти. Перегляд курсу національної валюти, наприклад її девальвація, дає можливість здешевити експорт і збільшити ціни на імпорт, а водночас зробити менш привабливим вивезення капіталу, і навпаки, залу­чення його в країну. Однак новий курс валюти лише створює загальні умови для зміни динаміки експорту та імпорту товарів і капіталу, реалізація яких багато в чому залежить від інших чинників, наприклад від того, чи є жвавим попит на експортовані країною товари, чи відносно вільним є капітал за рубежем.

1Країна вважається великою, якщо зміна попиту з її боку на імпортні товари веде до змін світових цін.

2 В міжнародній економіці країна вважається малою, якщо зміна попиту з її боку на імпортні товари не веде до змін світових цін

45