Класифікація податків

Прямі податки		Непрямі податки			Внески до фонду соціального
Реальні податки	Особисті податки	Акцизи	Фіскальні монопольні податки	Митні збори	Внески найманої праці Внески підприємств
поземельний подомовий промисловий на цінні папери	прибутковий податок з населення податок на прибуток корпорацій податок на надприбуток податок на прибутки від видобутку нафти податок на прибутки від грошових капіталів податок з спадщини і дарувань помайновий податок	індивідуальні: на пиво, на цукор, на бензин і т. д. Універсальний (податок з обороту): Однократний, Багаторазовий Податок на додану вартість	на сіль на тютюн на сірники на спирт і т.д.	за походженням: експортні, імпортні, транзитні по цілях: фіскальні, протекціоністські, анти-демпінгові, преференційні по ставках: специфічні, адвалерні, змішані

В Росії крайній напрям першого підходу до оподаткування був характерний для епохи Петра I, коли податкова політика була направлена виключно для фінансування військових дій. Податки як з худого решета, посипалися на голови російських платників, привівши до зубожіння селянських господарств, скорочення населення країни і зменшення збирання податків.

Економіка вимагала більш мудрої податкової політики, яка б не підривала умов відтворювання. Прикладом орієнтації на такі мінімальні вимоги можна назвати податкову політику радянського періоду, починаючи з 30-х рр. Тоді діючим підприємствам залишалися прибутки, що забезпечують лише просте відтворювання, частина прибутків, що залишилася йшла державі. З середини 60-х рр. стали робитися боязкі спроби залишити підприємствам частину прибутку для забезпечення розширеного відтворювання за рахунок власних джерел.

В розвинених країнах цей напрям податкової політики отримав більш широкий розвиток. Вважається, що податки не повинні гасити прагнення виробника нарощувати випуск продукції. Це дозволить йому знайти і розрахувати зону позитивного ефекту масштабу виробництва, при якому можливо отримувати найбільший прибуток на вкладений капітал. У цьому випадку зростають не тільки прибутки підприємця, але і держави, скарбниця якої поповниться додатковими ресурсами, бо збільшені прибутки дозволяють збільшити суму податків, що збираються.

Наступний ступінь розвитку концепції оподаткування пов'язаний з розумінням того, що маніпуляція податковими ставками, ув'язка податків з використанням ресурсів перетворює їх в могутній регулятор господарських пропорцій. Наприклад, введення плати за ресурси (землю, чисту воду і інш.) сприяє економії ресурсів в господарській діяльності. Плата за землю звичайно веде до збільшення висоти виробничих будівель. Зниження податкових ставок або введення режиму прискореної амортизації стимулює зростання виробництва. Посилювання ж податкових ставок його гальмує.

У другій половині XX в. податки активно використовуються як регулятор загальної рівноваги ринкового господарства. Зокрема, таке використання податків передбачається в численних антициклічних програмах. Ці програми відводять різну роль податкам як регуляторам економіки, що залежить від концепції, якою керується уряд.

По Кейнсу, під час спаду податки знижуються для стимулювання виробництва. Під час підйому, навпаки, - податки зростають, що дозволяє загальмувати зростання інвестицій, попередивши перегрів економіки наростаючими диспропорціями. Зростання податкових надходжень під час підйому дозволить виплатити державну заборгованість, яка утворилася в депресивний період для фінансування державних витрат.

По теорії монетаристів і концепції економіки пропозиція зниження податків стає значним стимулом ефективного виробництва. М. Фрідмен - ідеолог монетарної школи - рекомендує знижувати податковий тягар, коли економічна криза пройде свою нижчу точку і залишить на ринку тільки ефективних виробників, розоривши інших. У цьому випадку більш низькі ставки податків для сильних виробників нададуть їм великі можливості для інвестування і дозволять країні перейти на більш високий ступінь ефективності виробництва.

Теорія пропозиції рекомендує підтримувати режим конкуренції, полегшуючи податковий тягар, аж до застосування податкових канікул для малого бізнесу, або для тих, хто здійснює випуск товарів, що відповідають інтересам суспільства.

Принципи оподаткування виявляються в способах стягування податків.

Таких принципів досить багато:

• принцип вигоди;

• принцип пожертвування;

• прогресивність ставок оподаткування прибутків;

• рівність податків на прибутки підприємств різної форми власності;

• поєднання стійкості податкової системи з її гнучкістю;

• визначення рівня податкових ставок, що не підривають відтворювального процесу;

• виключення можливостей перекладення податкового тягаря;

• простота і ясність системи і процедури оподаткування.

Принцип вигоди передбачає ув'язку податку з ресурсом, що використовується. Наприклад, той, хто використовує чисту питну воду в технічних цілях, повинен платить податок за неї.

Принцип пожертвування виходить з того, що за використання благ, що надаються державою окремим громадянам або підприємствам, платять все, в тому числі ті, кому ці блага не дістаються. Таким є податок на фонд заробітної плати, що відраховується в пенсійний фонд.

Сучасне оподаткування прибутків спирається на використання прогресивних ставок. Ставки зростають в міру збільшення прибутків. Прогресивне оподаткування враховує різні можливості соціальних верств населення в фінансуванні державних витрат.

Принцип рівності. Рівність податків на прибутки підприємств різної форми власності забезпечує рівні стартові умови для їх розвитку. У такому випадку конкуренція повинна реально відобразити закладені в податках умови для ефективного господарювання.

У командно-адміністративній системі, яка не враховувала закони ринку, податкові привілеї завжди супроводжували державне і колективне господарювання. Приватне господарство, по суті, було «задушене» податками.

Серед принципів оподаткування звичайно називають гнучкість і адаптивність його до змінних суспільно-політичних потреб. Однак в цій гнучкості потрібно дотримувати міру, не підриваючи стійкість діючого оподаткування. Якщо ставки податків постійно міняються, бізнес втрачає орієнтири, необхідні для вироблення довгострокової стратегії. Інвестиційна діяльність обростає додатковими ризиками, що зміцнює прагнення бізнесу обмежуватися виключно спекулятивними операціями.

Рівень податкової ставки повинен встановлюватися з урахуванням можливостей платника податків, величини прибутків, що отримуються ним. Порушення цього принципу підриває дії ринку, зменшує кількість платників податків, зменшує пропозицію товарів. У споживачів надмірний тягар оподаткування зменшує попит, що веде до скорочення місткості ринку і тим самим пригнічує на стимули виробництва.

Дуже складний для виконання принцип виключення подвійного і багаторазового оподаткування. Необхідність дотримання цього принципу усвідомлюється всіма державами, але рідко кому вдається повністю йому слідувати. Наприклад, оподаткування акціонерних компаній звичайно будується на подвійному оподаткуванні. Податком обкладаються нерозподілений прибуток компанії і дивіденди її членів. Така система діє в країнах Бенілюксу, США, Швеції, Швейцарії, Росії. Рішенням виключення багаторазового оподаткування сировини, що використовується є введення податку на додану вартість. При використанні цього податку надбавка до ціни сировини, що виникає при проходженні продукту по виробничому ланцюжку, оподатковується всього один раз. Податком обкладаються тільки ті результати діяльності, які додаються до отриманого з зовні напівфабрикату.

В оподаткуванні важливо додержати принцип, що виключає можливість перекладення податкового тягаря. У країнах з розвиненою ринковою економікою податок на прибуток вважається не самим кращим податком, оскільки підприємець звичайно намагається включити цей податок в ціну з метою компенсації дорожчання витрат. У результаті податковий тягар перекладається на покупця. Саме він оплачує податок, а підприємець виступає, по суті, збирачем цього податку.

З метою валютно-фінансового регулювання МЕВ досить широко застосовується фінансова політика. Вона являє собою сукупність регулятивних фінансових заходів держави щодо зосередження фінансових ресурсів, їх роз­поділу та використання для досягнення певних соціально-економічних цілей. За допомогою фінансового регулювання держава впливає на міжнародну торгівлю товарами та по­слугами, на рух капіталів, міжнародні кредитні відносини, баланс міжнародних розрахунків та ін.

Сучасний механізм фінансового регулювання міжнарод­них економічних відносин відзначається великою різнома­нітністю форм та інструментів, які поділяються на інстру­менти прямого (прямі) та опосередкованого впливу (опосе­редковані). До прямих інструментів належать методи бюд­жетного регулювання, впроваджувані через держбюджетне фінансування. Опосередковані методи — це заходи, за до­помогою яких держава впливає на фінансові можливості виробників товарів та послуг, а також на обсяг споживчого попиту. Насамперед це система оподаткування. Головними напрямами фінансового регулювання міжнародних еконо­мічних відносин є регулювання експорту й імпорту товарів і послуг, регулювання руху капіталів.

Головна увага в межах фінансового регулювання приді­ляється регулюванню (насамперед стимулюванню) експорту як основи розвитку зовнішньої торгівлі й забезпеченню стабільності національної валюти.

Одним із основних методів стимулювання експорту є його державне кредитування. Розрізняють внутрішнє і зов­нішнє кредитування експорту. При внутрішньому кредиту­ванні держава надає кредити фірмам на розвиток експорт­ного виробництва, а також обслуговує всі стадії руху товарів від експортера до споживача. Зовнішнє кредитування експорту здійснюється у вигляді комерційних кредитів імпор­терам. Як правило, держава здійснює кредитування насам­перед тих товарів, реалізація яких потребує довгострокового фінансування (головним чином машин та обладнання). У міру зростання в експорті частки готових виробів держава розширює кредитування безпосередньо імпортерів націо­нальної продукції. Кредитування експорту доповнюється впливом держави на обсяги та умови експортних кредитів, особливо середньо- та довгострокових.

Важливим бюджетним інструментом є змішане креди­тування експорту, яке поєднує спільне використання дер­жавних і приватних фінансових коштів. Його основні форми — це рефінансування державою частини експортних кредитів, що надаються комерційними банками, боніфіка­ція — субсидування процентних ставок, тобто відшкоду­вання приватним банкам за рахунок держбюджету різниці між поточною ринковою і пільговою ставками за експорт­ними кредитами.

Одним із найефективніших методів бюджетного регулю­вання є державне страхування зовнішньоторгових та між­народних кредитних операцій, особливо середньо- та дов­гострокового характеру. Таке страхування є важливим за­собом державного регулювання міжнародних кредитних від­носин. Воно реалізується переважно у вигляді гарантій за кредитами.

Державне страхування експорту має два напрями. Внут­рішнє страхування здійснюється з тих бюджетних коштів, які покривають певну частину ризиків при великих капі­таловкладеннях у розвиток експортного виробництва. Стра­хуванню, наприклад, підлягають капіталовкладення в "ризиковий" (венчурний) бізнес, що займається перспек­тивними експортними розробками. При зовнішньому стра­хуванні держава приймає на себе частину ризиків, пов'язаних із зовнішньоекономічною діяльністю. Надаючи відповідні гарантії комерційним банкам, вона зобов'язується компенсувати частину збитків, що можуть виникнути внас­лідок кредитних операцій з експортерами або іноземними покупцями. Державне страхування охоплює не лише значну частину комерційних ризиків, а й політичні і форсмажорні ризики. Все це забезпечує експортерові конкурентні пере­ваги й дає можливість значно підвищувати заінтересованість національних виробників у вивезенні товарів.

При стимулюванні експорту широко використовується податкове регулювання, зокрема податкові пільги для екс­портерів. Найбільш поширеними формами податкових пільг експортерам є диференційовані податки та різноманітні знижки з податку на доходи, відстрочки щодо їх оплати залежно від частки експорту у виробництві або темпів зростання експортних операцій, звільнення експортерів від оплати опосередкованих податків. Експортерам надається право створення неоподатковуваних фондів розвитку екс­порту, дозволяється спрямовувати частину своїх доходів на різноманітні заходи сприяння експорту (наприклад рекламу за рубежем), які в загальному випадку звільняються від податків.

Фінансовий механізм державного регулювання імпорту також являє собою досить розгалужену диференційовану систему. Але якщо регулювання експорту здійснюється переважно за допомогою бюджетних інструментів, то регулю­вання імпорту — переважно через податковий інструмен­тарій.

Засоби стримування імпорту діють у трьох головних напрямах:

• прямо чи опосередковано підвищують ціну імпор­тованих товарів;

• обмежують обсяг імпорту;

• створюють перешкоди для продажу і споживання товарів, що імпорт-ся.

Найважливішим інструментом регулювання імпорту є митні податки. Вони підвищують ціну імпортованих товарів і тим самим впливають на обсяг та структуру зовнішньо­торгового обігу.

Фіскальна політика охоплює також досить широке коло так званих тарифних інструментів регулювання зовнішньої торгівлі.

Серед нетарифних інструментів фінансового регулюван­ня імпорту слід відзначити імпортні податки та імпортні депозити, застосування яких спрямоване на стримування ввозу в країну товарів та послуг. Імпортні податки — це додаткові платежі, що стягуються зверх мита. До їх числа звичайно належать прикордонний податок, який установ­люється на товари при перетинанні кордону; різноманітні стягнення, пов'язані з митними процедурами: оформленням документів, доглядом товарів, перевіркою їх якості, збері­ганням тощо; статистичні, ліцензійні, фітосанітарні та інші стягнення. Імпортні депозити являють собою заставу у на­ціональній чи іноземній валюті, яку імпортер має внести до банку перед закупівлею іноземних товарів.

Для стримування імпорту застосовуються також цінові преференції. Вони являють собою мінімальну різницю, на яку ціни імпортованих товарів повинні бути нижчими за ціни аналогічних національних товарів, Як правило, цінові преференції встановлюються для імпортерів значних партій промислових товарів, найчастіше — машин та устаткування.

Таким чином, основні форми та інструменти валютно-фінансового регулювання утворюють досить об'ємну су­купність методів впливу на міжнародні економічні відно­сини.

Еволюція механізму валютно-фінансового МЕВ здійснюється за двома напрямами:

1. розширення інструментарію втручання і

2. докорінної якісної перебудови всієї структури зовнішньоеко­номічного регулювання.

При цьому традиційні інструменти, що стали менш ефективними, замінюються на інші, більш адекватні, краще пристосовані до сучасного механізму функціонування міжнародних економічні відносин. Вод­ночас проявляється тенденція синтезу різних методів економічної політики.