§ 6. Наростання кризових явищ у суспільно-економічному, політичному та культурному житті

Після зняття М. С. Хрущова 1965 р. була здійснена спроба за­провадження господарської реформи, перш за все вдосконалення управління виробництвом. Раднаргоспи були ліквідовані, натомість створювались понад 40 міністерств і відомств. Передбачалося по­силення економічних методів управління промисловістю, розши­рення прав підприємств, перехід їх на госпрозрахунок, посилення економічного стимулювання. Але в умовах над централізації виро­бництва здійснення цієї реформи ставало проблематичним. Хоча збільшилася зарплата робітників і службовців у всіх галузях, зро­стало житлове будівництво, кількість проблем не зменшувалась, а збільшувалась. Основним гаслом брежнєвського керівництва стала стабільність, що фактично означало незмінність, застій. У 60-80 рр. політичний курс радянського керівництва відрізнявся різко вира­женим консерватизмом. Будь-який опозиційний рух нещадно при­душувався. Проте неосталіністи не могли повернутися і до відкри­того і масового терору. У країні зберігався тоталітарний режим, компартія прагнула контролювати всіх і все, керівництво України слухняно прямувало у фарватері курсу, визначеного у Москві.

Криза радянської системи виявлялася у зростанні науково-тех­нічної відсталості країни порівняно з передовими західними краї­нами, уповільненні темпів економічного розвитку,¹ низькій якості більшості вітчизняних промислових товарів, нездатності колгосп­но-радгоспної системи забезпечити країну продовольством відпові­дно до потреб і життєвих норм, явній безгосподарності. Потенційні можливості командно-адміністративної системи вичерпалися, вона стала нечутливою до науково-технічного прогресу. Темпи занепаду економіки України все зростали. Якщо 1961-1965 рр. серед­ньорічний приріст валового суспільного продукту в УРСР становив 6,9%, то 1981-1985 рр. — 3,5 %.

Негативні процеси вразили аграрний сектор. З 1965 р. почала проводитись реформа й тут. Вкотре вже були підвищені закупівельні ціпи на сільгоспродукцію, збільшені капіталовкладення в сільське господарство, у колгоспах вводилася гарантована оплата трудодня грошима, а також надбавка за кінцеві результати, знижувалась ціна на сільгосптехніку. Проте технічних засобів, необхідних для впро­вадження індустріальних технологій не вистачало. Нераціонально використовувалась земля. Залишалося невирішеним питання про соціальний розвиток села, його газифікацію, теплофікацію, водопо­стачання, медичне й торговельне обслуговування. Трудові ресурси на селі значно зменшилися внаслідок процесів урбанізації. Все це призвело до уповільнення темпів розвитку виробництва. 1982 р. була прийнята Продовольча програма УРСР, яка передбачала зміни в управлінні аграрним сектором (створення структури агропрому), інтенсифікацію виробництва. Проте вона не була виконана.

Екстенсивна спрямованість виробництва потребувала величезних матеріальних ресурсів і робочої сили. Через недостатнє використайня досягнень науково-технічного прогресу навіть на нових підпри­ємствах діяли застарілі, екологічно небезпечні технології. Зростан­ня видобувних галузей призводило до розбазарювання природних багатств, забруднення території республіки відходами мінерально-сировинного комплексу у 10 разів інтенсивніше, чим по СРСР у цілому. Щорічний видобуток більш 1 млрд т корисних копалин су­проводжувався винесенням на поверхню 2,5 млрд т брудних порід. Вичерпувалися ресурси Донбасу. Якщо 1971-1976 рр. Донбас давав щорічно більше від 200 млн т вугілля, то 1981-1986 рр. менпіе від 180. Збільшувалася собівартість видобутку, погіршувалися умови праці шахтарів, зростала небезпека для їхнього життя.

Основним гальмом у сільському господарстві був не дефіцит машин, а безглузді виробничі відносини у колгоспах, низька заці­кавленість колгоспників у результатах своєї праці. 5 % присадиб­них ділянок, де за допомогою простих інструментів, але з високою особистою зацікавленістю трудилися селяни, давала 1/3 виробниц­тва м'яса, 1/4 — молока, 40 % картоплі.

Прагнучи збільшити збирання сільгосппродукції, влада розши­рювала посівні площі. Ступінь ріллі безпосередньо сільськогоспо­дарських угідь сягала 80 % проти 25 % у США і 48 % у Франції. Це призводило до посилення ерозії ґрунтів і Україна щорічно втра­чала до 600 млн т родючих ґрунтів.

Низький рівень життя і важкі умови праці призводили до відто­ку населення із сіл. За 1966-1985 рр. з українського села виїхало 4,6 млн людей, в основному молодь. Змінилася соціальна структу­ра населення республіки. Якщо 1960 р. сільські жителі складали половину населення республіки, то 1985 р. — 1/3.

Рівень постачання населення, особливо у 70-ті рр., підтримува­вся в основному з продажу нафти за кордон. На ці «нафтодолари» купувалися за кордоном одяг, взуття і продовольство, що дозволя­ло створювати ілюзію наявності товарів, хоча їх для більшості на­селення все ж хронічно не вистачало. Ситуація погіршувалася гон­кою озброєнь, на яку витрачалися величезні кошти, війною в Афганістані (із 1979 р.), підтримкою прорадянських режимів в Африці, Азії і Латинській Америці, на що теж ішли величезні ко­шти. Соціальним злом стало поширення алкоголізму і пияцтва. Вживання алкоголю набуло таких масштабів (1984 р. держава отри­мала від продажу алкогольних напоїв 90 млрд руб. прибутку), що це стало загрожувати генофонду народу.

Протягом 1959-1988 рр. населення України зросло на 9,6 млн людей і 1989 р, складало 51,7 млн. Проте народжуваність знизила­ся. Природний приріст перестав забезпечувати просте відтворення поколінь. У 7 областях було зафіксоване зменшення чисельності населення, а у двох (Чернігівській і Сумській) припинився і при­родний приріст населення: кількість померлих почала перевищу­вати кількість народжених.

1978 р. була прийнята Конституція УРСР, в якій декларувалися принципи розширення й поглиблення «соціалістичної демократії» шляхом активізації діяльності Рад народних депутатів, залучення

мас до участі в управлінні державою. Але це були лише декла­рації. Панували адміністративно-командні методи управління, підміна Рад партійними органами, їхній диктат. У республіці все­владдя бюрократії проявлялося у вигляді узаконеного самоправст­ва всесоюзних міністерств, які нехтували місцевими інтересами. В умовах надцентралізації роль місцевих органів обмежувалась «па­лким» і «цілковитим» схваленням рішень, прийнятих у Москві.

Офіційно оголошувалось, що у СРСР побудовано «розвинутий соціалізм», проте рівень життя був набагато нижчим, ніж у краї­нах Європи. Споживання товарів обмежувалось наявністю багатьох «дефіцитів», тобто їхньою відсутністю. Люди не могли купити не­обхідні їм речі, навіть маючи гроші. Відбувалося зміщення життє­вих орієнтирів, коли у суспільстві почали домінувати апатія, скеп­тицизм, зневіра у справедливості, а у верхніх ланках влади — корупція і цинізм. Погіршувалась екологічна ситуація, зменшува­лась середня тривалість життя. За рівнем смертності Україна посі­дала 3-тє місце серед республік СРСР.

Виходячи з свого постулату про «злиття» радянських народів, партійне керівництво, особливо за часів В. В. Щербицького (1972-1989), почало проводити в Україні політику русифікації.

Всі ці явища викликали появу дисиденства — руху інакомисля­чих, які критикували політику уряду. Вони вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Власті пере­слідували їх, організувавши декілька політичних процесів. Обви­нуваченими стали В. Чорновіл,

В. Стус, І. Дзюба та ін. 1976 р. група дисидентів створили Українську гельсінську групу (УГГ), яка повинна була сприяти виконанню Гельсінських угод у сфері прав людини. У неї входили

М. Руденко, О. Бердник, II. Григоренко, Л. Лук'яненко та ін. Проте цей рух не набув значного поширення у зв'язку з тим, що більшість людей лякало інакомислення, вони десятиліттями виховувались у покорі, до того ж питання, які ста­вили дисиденти, не були проблемами щоденного буття.

На життя країни все більше впливала некомпетентність керів­ництва, самозаспокоєність. Почав роздуватися культ особи Л. /. Бре жнєва, який захопився самонагородженням орденами та звання­ми героя, і зовсім не думав про зміни, необхідність яких все більше назрівала. Соціалістична система потрапила у глибоку кризу.