§ 1. Утворення і діяльність Центральної Ради

Наприкінці лютого 1917 р. у Петрограді у результаті збройного повстання робітників і солдатів царизм було повалено. Проте боро­тьба за владу не закінчилася. Паралельно існували дві політичні структури, які відбивали інтереси різних соціальних верств: Тим­часовий уряд, сформований в основному з ліберально-буржуазних депутатів IV Державної Думи, і Рада робітничих і солдатських депутатів.

В Україні ситуація виявилася ще складнішою. Поряд з органа­ми Тимчасового уряду та робітничими і солдатськими Радами (лише у березні Ї917 р. їх було вже понад 170), виник ще один орган, який згуртував українські національно-демократичні сили, — Центральна Рада (ЦР). Це спочатку громадське об'єднання було створене 7 березня 1917 р. у Києві з ініціативи низки політичних, громадських, наукових організацій. Головою ЦР обрали визначно­го історика і громадського діяча М. С, Грушевського, а його заступ­ником – В. П. Науменка. Серед партій провідну роль у ЦР відігравали Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ), Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРІІ) і Укра­їнська партія есерів (УПСР). У більшості Рад робітничих і солдат­ських депутатів переважали меншовики і есери.

Періодизація діяльності Центральної Ради:

1. Березень-початок червня 1917 р. – становлення ЦР, форму­вання її складу, боротьба за демократизацію й українізацію, співробітництво з Тимчасовим урядом, кристалізація ідеї ав­тономії України у складі Росії;

2. Кінець червня – початок жовтня 1917 р. – поглиблення про­цесу державного будівництва в Україні на засадах автономно-федеративного принципу, легітимізація автономії в умовах досягнення тимчасового компромісу з Тимчасовим урядом;

3. Жовтень 1917 р. – січень 1918 р. – боротьба за владу з центра­льним більшовицьким урядом;

4. Березень-28 квітня 1918 р.– існування формально самостій­ної Української Народної Республіки під протекторатом Ні­меччини й Австро-Угорщини.

19 березня 1917 р. у Києві пройшла грандіозна демонстрація (більше 100 тис. учасників), у ході якої висувалися вимоги надати Україні автономію. 7-8 квітня 1917 р. у Києві відбувся Українсь­кий Національний Конгрес, у роботі якого взяли участь делегати від губерній України, українських громадських організацій Петрограда, Москви, Криму, Кубані, Холмщини. У цей момент ЦР складалася з 822 місць, близько чверті з них належало російським, єврейським, польським та іншим неукраїнським партіям. На кон­гресі відбулося конституціювання ЦР, вона стала представниць­ким органом українського народу. Цей був перший крок відро­дження нації на шляху державності. Керівництво ЦР почало роботу щодо створення підлеглих їй місцевих органів влади — українсь­ких рад (губернських, міських, повітових). Таким чином, в Укра­їні створився трикутник політичних сил. Важливим рішенням кон­гресу була пропозиція, щоб кордони між автономними республіками в Новій Росії визначалися на основі етнографічного принципу.

ЦР висувала вимоги автономії України, підтримувала заходи щодо створення української преси, впровадження української мови у школах, скасування будь-яких обмежень щодо розвитку україн­ської культури і громадсько-політичного життя. Загальнодемо­кратичні вимоги і лінія ЦР знайшли підтримку з боку скликаних у Києві у травні 1917 р. всеукраїнських з'їздів: військового, селян­ського, робітничого.

10 червня 1917 р. ЦР видала свій І Універсал, тобто державний документ у формі звернення до населення. У ньому проголошува­лась автономія України і підкреслювалось, що Україна не відділяється від Росії. Порядок і лад в Україні мали дати «вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сейм)». Це був перший крок до здійснення на­ціонально-територіальної автономії України.

В Універсалі підкреслювалося, що склад ЦР буде поповнено представниками інших народів, які живуть в Україні, і це дасть їй змогу стати єдиним найвищим органом революційної демократії краю. Комплектування окремих військових частин лише україн­цями здійснюватиметься під контролем військового міністра і Ге­нерального штабу. Проблему земельної реформи тож повинні були вирішити Установчі збори.

З липня 1917 р. ЦР видала II Універсал, де проголошувалося, що вона не стоїть за відділення України від Росії і відкладає вирішення питання про здійснення автономії України до Всеукра­їнських Установчих Зборів.

ІІ Універсал був певною поступкою російському Тимчасовому урядові, компромісом, деякою мірою кроком назад порівняно з І Уні­версалом. Це виявилося у тому, що не визначалася територія, на яку поширювалася влада ЦР, не уточнювалися повноваження Ге­нерального секретаріату, особливо у відносинах із місцевими орга­нами Тимчасового уряду. Проте, проголошення самостійності Укра­їни у тих умовах було нереальним.

Невдовзі ЦР створила свій виконавчий орган — Генеральний секретаріат на чолі з відомим українським письменником В. К. Винниченком. До складу секретаріату входило вісім міністерств, яки­ми керували переважно представники соціал-демократичної партії. Дії ЦР викликали невдоволення з боку Тимчасового уряду і лише, черговий провал нового наступу російських військ в Галичині змусив його піти на переговори з ЦР. У переговорах взяли участь О. Керенський, І. Церетелі від Тимчасового уряду, М. Грушевський і В. Винниченко від ЦР. Тимчасовий уряд змушений був визнати Ге­неральний секретаріат своїм крайовим органом управління п'яти (з дев'яти) українських губерній (Київської, Полтавської, Поділь­ської, Волинської та Чернігівської). Це означало зростання авто­ритету, впливу і влади ЦР.

Проте, ЦР позбавлялася законодавчих прав. Цей новий компроміс з російським урядом було зафіксовано у «Тимчасовій інструкції для Генерального секретаріату». З компетенції Секретаріату вилучалися нійськові, судові, продовольчі справи, а також пошта та телеграф.

Генеральний секретаріат був підзвітний Малій Раді (з '40 лю­дей) — органу, який вирішував поточні і нагальні проблеми. ЦР погоджувалася співробітничати з «неукраїнськими групами насе­лення», якщо останні визнавали її «вищим правомочним органом». Слід відзначити, що розходження ЦР з Тимчасовим урядом торка­лися лише національного питання і перспектив устрою України. Щодо питань державного ладу, економічної, земельної, соціальної, воєнної політики, то тут розходження були незначними або вза­галі відсутніми.

У своїй діяльності ЦР припустилася низки помилок. Вона фак­тично не вирішувала соціально-економічних проблем (серед яких головною була земельна), а зосередила свою увагу лише на національних аспектах. До того ж діячам ЦР бракувало досвіду і у вирішенні суто практичних проблем, таких, як збереження право­порядку, забезпечення міст продуктами, організація роботи залізниць. Багато часу забрали дебати та ідейні конфлікти, особ­ливо між соціал-демократами та соціалістами-революціонерами. Зв'язок з масами обмежувався виступами на мітингах у містах, німців на село, де проживала більшість населення України, змен­шувався. Суттєвою була помилка ЦР щодо військових формувань. Влітку 1917 р. близько 300 тис. українських солдатів стихійно реорганізувалися в українські формування, присягнувши на вірність ЦР, Крім того, генерал Павло Скоропадський надав у розпоряджен­ня ЦР українізований корпус із 40 тис. бійців, більш дисцип­лінованих і краще споряджених порівняно з дезорганізованими російськими військами. Але його пропозиція була відкинута, бо керівники ЦР вважали, що армія у постреволюційному демокра­тичному суспільстві буде непотрібна і, крім того, не можна довіряти багатому землевласнику Скоропадському.

Утопічним було ставлення ЦР і до чиновників. Голова уряду Виїщнченко називав їх «найгіршими і найшкідливішими людь-, ми», вважаючи, що вони є пережитком деспотичної держави. Але швидко стало ясно, що без армії і чиновників обійтися неможливо.

ЦР намагалася стати координуючим центром національно-ви­звольного Руху народів Росії. З цією метою 10 вересня 1917 р. у Києві було проведено З'їзд поневолених народів Росії. У його робо­ті взяли участь представники національних організацій, які ви­знавали федеральний принцип державотворення Росії й боролися за автономію в її складі. Серед делегатів з'їзду були українці, ла­тиші, євреї, литовці, грузини, молдавани, естонці, білоруси, поля­ки. Делегати одностайно ухвалили, що Росія як федерація пови­нна бути побудована за національними принципами. Пропонувалось національним меншинам регіонів надати право національно-персо­нальної автономії, а розпорошеним національностям (напр. євре­ям) — право на екстериторіально-персональну автономію. Для реалізації цих принципів була сформована Рада народів з перебу­ванням у Києві на чолі з М. Грушевським. До неї мали входити по 4 представники кожної національності незалежно від чисельності цієї національності.

Таким чином, ЦР у цей час стояла на автономістично-федералі-стичних позиціях, намагалася сприяти національно-визвольному руху інших народів, не обмежуючись лише вирішенням власне українських питань.