§ 4. Західноукраїнські землі під владою Австрійської імперії (наприкінці XVIII—XIX ст.)

У результаті поділів Полі.іці та Константинопольської конвенції з Туреччиною (1775) Галичина і Буковина увійшли до складу Авст­рії, Закарпаття перебувало у складі Угорщини ще з XVII ст. На цій території проживало 2,5 млн людей (з них 2 млн українці), а її площа сягала 70 тис. кв. км. Галичина разом з частиною польсь­ких земель була виділена в окремий коронний край — «королівст­во Галіції і Лодомерії» з центром у Львові. Закарпаття входило до складу Пожонського (Братиславського) намісництва. У межах однієї держави західноукраїнські землі залишались адміністративно розмежованими. У Галичині адміністрацію очолював губернатор, в округах — старости. На місцях адміністративні та судово-полі­цейські функції виконували поміщики або призначені старостами мандатори. Містами управляли магістрати. Органами крайового управління були становий сейм у Галичині (1775-1845) та крайові сейми у Галичині та Буковині (1861-1914). На Закарпатті адмініс­трацію очолювали жупани, періодично скликали збори дворянст­ва. Буковина (ця назва, популярна ще з XIV ст., була залишена австрійським урядом як офіційна) мала площу 10,6 кв. км і насе­лення 75 тис, 60 % з них були українці.

В 70-80 рр. XVIII ст. австрійськими імператорами Марією Терезою та Иосифом II була проведена низка реформ, в тому числі об­меження і ліквідація панщини, надання селянам елементарних гро­мадських прав (одружуватись без згоди пана, переселятися тощо). Але згодом ці реформи було згорнуто.

Основною галуззю економіки залишалося сільське господарст­во, головним чином землеробство, яке через наявність кріпацтва і низької агрокультури знаходилось на низькому рівні. Поміщики вели своє господарство екстенсивними методами.

Промисловість у першій чверті XIX ст. знаходилась у стані за­стою. 1841 р. у Східній Галичині нараховувалось 183 мануфакту­ри, що становило 3,6 % від їхньої загальної кількості н Австрії. Лише 1843 р. в Галичині з'явилися дві перші парові машини, тоді як по всій країні їх діяло уже 231. Більшість міст була промислово нерозвиненими. 1849 р. Львів мав 68 тис. населення, Чернівці – 18 тис, Тернопіль – 16 тис, Ужгород – 7 тис.

Перша половина XIX ст. для українців в Австрії була дуже важ­кою. Тут не було недавніх традицій державності хоча й обмеже­ній формі, як це було у Придніпровської Україні в Росії. Не було тут і української шляхти, як у тій самій Східній Україні і роль національного чинника в основному виконувала греко-католицька церква. Це було пов'язано з тим, що нечисленна українська інтелі­генція складалася в той час власне зі священиків або їхніх дітей, що здобували освіту. У цьому була особливість національного від­родження у Західній Україні і його відмінність від відродження у Східній Україні.

1830-х рр. на Західній Україні достатньо рельєфно почав крис­талізуватися національний рух. На його піднесення і активність мали сильний вплив два чинники: 1) польське повстання 1831 р. і заперечення поляками взагалі українського питання у Галичині; 2) вплив українського національного відродження на Лівобереж­ній Україні. Почалася пропаганда української мови, робота над українським словником і вивченням історії свого краю.

У червні 1848 р. у Празі був скликаний з'їзд представників сло­в'янських народів Австрійської імперії – Перший слов'янський конгрес. Українське питання обговорювалося на Галицько-руській секції, де більшість мали поляки. Незважаючи на це, польська де­легація змушена була погодитися на рівноправність української мови у школах і установах, на окремі гімназії для поляків і укра­їнців; викладання в ліцеях і університетах повинно було проводи­тися на двох мовах, а в сеймі і діловодстві українська мова повинна була бути зрівняна з польською, і обидва народи повинні були мати свою гвардію. Це була перша польсько-українська справедли­ва угода, але у зв'язку з наступом на Прагу австрійських військ Конгрес був розпущений і угода залишилася нереалізованою. На Слов'янському Конгресі український народ через своїх представ­ників заявив про свої національні вимоги і ввійшов як рівноправ­ний партнер у сім'ю слов'янських народів. Водночас Конгрес пока­зав і розбіжності між самими слов'янськими народами, хоча до цього взаємини між ними зайве романтизувалися.

На початку 1848 р. у багатьох європейських країнах, в тому числі і у Австро-Угорщині почалися буржуазно-демократичні ре­волюції. Уряд Австро-Угорщини змушений був відмінити кріпос­не право (у квітні 1848 р.). У травні 1848 р. представники украї­нської ліберальної буржуазії, інтелігенції та уніатського духовенства створили у Львові українську політичну організацію «Головну Руську Раду» на чолі з єпископом Г. Яхимовичом. Вона почала видавати першу газету українською мовою – „3орю Гали­цьку”, символом українського народу проголосила галицький герб, – золотого лева на блакитному тлі і жовто-блакитний пра­пор. На території Східної Галичини були організовані 12 окруж­них та 50 деканальних і сільських руських рад. Головна Руська Рада діяла в цілому з лояльних позицій щодо Австро-Угорської монархії, не зачіпаючи основ ладу. Вона виступала за перетво­рення Східної Галичини в окрему провінцію, тобто за її територі­альну автономію, створення української національної гвардії, поширення української мови (навчання, публікація документів), дозвіл українцям обіймати державні посади, зрівняти уніатське духовенство з католицьким. Але з цієї програми реалізовано було лише навчання (з 1848р.) українською мовою в народних шко­лах та викладання її в гімназіях. Прагнення Головної Руської Ради об'єднати всі землі, на яких жили українці у межах Авст­рійської імперії, закінчилося невдачею. У березні 1849 р. румун­ська аристократія домоглася відділення Буковини від Галичини в окремий коронний край. З іншого боку, угорці не допустили від­ділення Закарпаття, де вони панували. Головна Руська Рада зму­шена була припинити свою діяльність 1851 р.

В листопаді 1848 р. вибухнуло збройне повстання у Львові, де висувались вимоги введення автономії у Східній Галичині. По­встання зазнало поразки. У Північній Буковині 1848 р. селяни відмовлялися виконувати феодальні повинності, захоплювали помі­щицькі володіння. Повстання очолив депутат австрійського рейх­стагу Лук'ян Кобилиця. Владі вдалося придушити повстання лише через 1,5 року.Значення революції виявилося у ліквідації кріпосного права і піднесенні національно-визвольного руху.

Незважаючи на поразку буржуазно-демократичної революції 1848-1849 рр. в Австрії, криза феодалізму в цій імперії ще більше загострилася, йшов процес розвитку капіталістичних відносин. 1867 р. прийнято конституцію, за якою Австрійська імперія стала двоїстою, перетворилася на Австро-Угорську, декларувався перехід від централізму до федералізму, розподіл законодавчої влади між імператором, рейхстагом і обласними сеймами. Офіційно про­голошувалась рівноправність у державних установах, судах, шко­лах. Але реально панівне становище на західноукраїнських зем­лях посідали австрійська, угорська, польська, румунська верхівки. Галичині надали обмежену внутрішню автономію. Українська те­риторія Галичини охоплювала 59 повітів із 3759 місцевостями, причому українці мали в 3173 місцевостях абсолютну більшість, а в 77 – відносну, А відповідно до перепису населення 1900 р. у Галичині проживало 7 млн 185 тис. людей, із них 42,3 % складали українці. Українці становили більшість населення західноукраїн­ських земель (з 6,4 млн – 4,6 були українці).

У повітах, де українці складали понад 90 % населення, офіцій­ною мовою була лише польська. Першу українську гімназію уда­лося відкрити у Львові 1867 р. і за 40 наступних років їх було відкрито тільки 5, тоді як поляки мали 4 вищих навчальних за­клади, 96 гуманітарних і 14 реальних гімназій.

За ліквідацію феодальних повинностей поміщики 1851 р. отри­мали певну суму 5% облігаціями, які погашалися з 1859 р. Селя­ни ж за це повинні були сплатити великий викуп, який для гали­чан був у 5 разів більшим, ніж для німецьких селян.

Розширювалась і зміцнювалась приватна власність на землю, зменшувалось поміщицьке землеволодіння, зростала ціна землі як товару. Характерними ознаками селянських господарств були ма­лоземелля, кругова порука, обтяженість викупними платежами, податками і повинностями, аграрне перенаселення. 1900 р. 42,6 % селянських господаоств мали меньше ніж 2 га, а наступні 37,5 % від 2 до 5 га. Промисловість західноукраїнських земель розвива­лась повільно. Низка галузей (цукрова, шкіряна, текстильна), не витримуючи конкуренції дешевих виробів з Австрії, занепадали. Але розвивалися галузі видобування і первинної обробки сировини (нафтова, лісообробна). Промисловість мала дрібний, кустарно-ре­місничий характер, була маломеханізованою. Почалося будівницт­во залізниць. 1864 р. залізнична колія була проведена з Кракова до Львова.

В суспільно-політичному русі на західноукраїнських землях до­мінували дві течії: москвофільська і народовська.

Москвофільство – мовно-літературна, потім суспільно-політична течія, яка об'єднувала частину консервативної інтелігенції та духо­венства, зорієнтованої на Москву. Бони розчарувалися в австрійській монархії, яка не дала їм ніяких привілеїв і сподівалися дістати їх від російського уряду. Москвофіли виступали за недоторканість існуючо­го ладу, не сприймали деякі суттєві аспекти капіталізму, який вже виявив себе у Західні Європі. Москвофіли заперечували право украї­нського народу на самостійний національний розвиток. У своїх ви­даннях вони використовували так зване «язичіє», що було сумішшю церковнослов'янської, російської й української мов. їхніми лідерами були: Д. Зубрицький, В. Ділицький. Під їх впливом знаходились низка культурно-освітніх товариств і часописів.

Народовці – політична течія ліберального напряму, яка бере початок від Львівського гуртка, заснованого 1861 р. групою моло­дих письменників і громадських діячів. Це була українофільська тенденція у суспільно-політичному русі, яка виступала за єдність українських земель, розвиток української літератури та мови. Вони проводили значну культурницьку діяльність ліберального напря­му. Лідерами народовців були: В. Шашкевич, В. Барвінський, А. Вахнянин.

Значну роль у розвитку самосвідомості українського народу ві­діграло культурно-освітнє товариство «Просвіта», засноване 1868 р. народовцями у Львові. Воно видавало твори українських письмен­ників, шкільні підручники, газети, організовувало читальні. До 1912 р. «Просвіта» видала 445 назв книг загальним накладом 3 млн 115 тис. і нараховувала 77 філій, 2364 бібліотеки. До неї входили 197 тис. людей «Просвіта» виділяла стипендії для студентів, вела антиалкогольну й антиникотинову пропаганду.

Важливе значення для консолідації наукових сил України мало створення 1892 р. Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ), яке фактично стало Українською Академією Наук. Товариство мало три секції: філологічну, історико-філософську, математично-природничо-лікарську, при яких діяли друкарня, книгарня та бібліо­течна комісії. НТШ мало й свій музей. Деякий час очолював НТШ видатний історик М. С. Грушевський. До 1914 р. НТШ видало 300 томів наукових праць українською мовою з різних галузей, а найбільше з українознавства.

В середині 70-х рр. у Галичині розгортається радикальний рево­люційно-демократичний рух на чолі з І. Франком, М. Павликом. 1890 р. засновується Русько-українська радикальна партія (РУРП) – перша легальна українська політична партія європейсь­кого типу і водночас перша в Європі селянська партія соціальної орієнтації. У програмі – максимум РУПР висували вимогу здо­буття політичної, економічної та культурної самостійності україн­ського народу, його державної незалежності та об'єднання його земель. 1895 р. один з лідерів цієї партії Юліан Вачинський опуб­лікував свою працю «Україна іrredentа» («Україна уярмлена»), де вперше в історії українського політичного руху показав, що полі­тична самостійність України є необхідною передумовою її економі­чної та культурної розбудови, взагалі передумовою самої можливо­сті її існування. У другій половині 80-х центр українського політичного руху переміщується у Східну Галичину («Українсь­кий П'ємонт»). 1899 р. була створена Українська національно-де­мократична партія (УНДІІ) і Українська соціал-демократична пар­тія (УСДП), а 1896 р. – Католицький русько-народний союз. УНДП і УСДП стояли на тих самих позиціях, що й РУРП щодо своєї кінцевої мети. Політична самостійність України стає головним га­слом національного руху в Галичині та на Буковині. З виникнен­ням партій національна ідея з гурткової стає масово-політичною.

Малоземелля та безробіття, низький рівень життя, аграрне пе­ренаселення викликали масову еміграцію західноукраїнського населення переважно в Америку. Першими українськими переселен­цями до США у 70-х рр. XIX ст. були закарпатці. На кінець XIX ст. українська громада у США налічувала понад 200 тис. людей Пере­селялись також у Канаду, Бразилію, Аргентину. На початок XX ст. у Південній Америці проживало близько 20 тис. українців. Вони засновували тут поселення, ферми, відкривали крамниці, зробив­ши свій внесок у розвиток цих країн.