- •1. Початки людської цивілізації на території України
- •2. Перші державні утворення у Північному Причорномор'ї та в Криму
- •3. Східні слов'яни у давнину
- •1. Початки людської цивілізації на території України
- •§ 2. Перші державні утворення у Північному Причорномор'ї та в Криму
- •§ 3. Східні слов'яни у давнину
- •Тема 2. Княжа доба. Київська Русь
- •§ 2. Розквіт Київської Русі. Політичний лад
- •§ 3. Розпад Київської Русі. Галицько-Волинське князівство
- •§ 4. Соціально-економічний розвиток Київської Русі
- •§ 5. Культура Київської Русі
- •Тема 3. Українські землі під владою іноземних держав (хіу-хуі ст.)
- •§ 2. Виникнення і розвиток українського козацтва
- •§ 3. Суспільно-політичний лад та економічний розвиток України наприкінці XVI — першій половині XVII ст.
- •§ 4. Селянсько-козацькі повстання
- •§ 5. Культура України у XVI — першій половині XVII ст.
- •Нова історія України
- •Основні періоди Національної революції та Визвольної війни:
- •§ 2. Формування української національної держави
- •§ 3. Переяславська рада 8 січня 1654 року
- •§ 4. Політичне становище в Україні після Переяславського договору. Поділ України
- •Тема 5. Політичне становище та соціально-економічний розвиток України наприкінці XVII—XVIII ст.
- •§ 2. Україна і Північна війна
- •§ 3. Ліквідація автономії України у складі Російської імперії
- •§ 4. Правобережні і західноукраїнські землі наприкінці XVII — у XVIII ст.
- •§ 5. Визвольна боротьба народних мас України у XVIII ст. Слобідська Україна наприкінці хуіі-хуш ст.
- •§ 6 Приєднання Північного Причорномор'я та Правобережної України до складу Російської імперії
- •§ 7. Соціально-економічний розвиток України в другій половині хуп—хупі ст.
- •§ 8. Українська культура наприкінці хуп-хуш ст.
- •Тема 6. Українські землі у складі Російської та Австрійської імперій (4 год.)
- •§ 2. Суспільно-політичні рухи в Україні в 20-ті рр. XIX ст.
- •§ 3. Початки українського національного відродження. Кирило-Мефодіївське товариство.
- •§ 4. Західноукраїнські землі під владою Австрійської імперії (наприкінці XVIII—XIX ст.)
- •5. Ліберальні реформи 60-70 рр. XIX ст.
- •§ 6. Соціально-економічний розвиток українських земель у другій половині XIX ст.
- •§ 7. Суспільно-політичні і національний рухи в Україні 60-90-х рр. XIX ст.
- •§ 8. Стан і розвиток культури в Україні у XIX ст.
- •§ 9. Соціально-економічний та політичний розвиток України на початку XX ст. Революційні події в Україні 1905-1907 рр.
- •1. Січень—грудень 1905 р. — піднесення;
- •2. Січень 1906 р. — червень 1907 р. — спад.
- •10. Західноукраїнські землі 1900—1914 рр. Україна в роки Першої світової війни
- •§ 1. Утворення і діяльність Центральної Ради
- •§ 2. Боротьба за владу, початок громадянської війни (кінець 1917 р. – квітень 1918 р.)
- •§ 3. Українська держава гетьмана Скоропадського
- •§ 4. Директорія. Відновлення унр
- •§ 5. Західноукраїнська Народна Республіка і Закарпаття 1918—1919 рр.
- •§ 6. Відновлення радянської влади в Україні. Денікінщина
- •§ 7. Завершення української національно-демократичної революції, її наслідки та уроки
- •§ 1. Нова економічна політика та її проведення в Україні
- •§ 2. Україна і утворення срср
- •§ 3. Українське відродження 20-х рр.
- •§ 4. Політика форсованої індустріалізації та її наслідки
- •§ 5. Примусова колективізація сільського господарства в Україні. Голодомор
- •1932-1933 Рр.
- •§ 6. Утвердження сталінського тоталітарного режиму в Україні
- •§ 7. Становище у сфері культури у 30-ті рр.
- •§ 8. Західноукраїнські землі між двома світовими війнами
- •§ 1. Приєднання Західної України до урср у складі срср
- •§ 2. Початок Великої Вітчизняної війни
- •§ 3. Становище на окупованій українській території. Рух Опору. Визволення України
- •§ 4. Суспільно-політичне та культурне життя в Україні в другій половині 40-х — на початку 50-х рр.
- •§ 5. Політика часткової десталінізації в Україні, її непослідовний характер
- •§ 6. Наростання кризових явищ у суспільно-економічному, політичному та культурному житті
- •§ 7. Розвиток культури в Україні в 50-80 ті рр. XX ст.
- •§ 8. Україна у добу «перебудови». Боротьба за незалежність
- •§ 1. Державотворення і політичний розвиток України
- •§ 2. Прийняття Конституції України
- •§ 3. Соціально-економічне становище України
- •§ 4. Міжнародне становище і зовнішня політика України
- •§ 5. Розвиток культури України на сучасному етапі
- •§ 6. Державна символіка України та її історичне походження
1. Січень—грудень 1905 р. — піднесення;
2. Січень 1906 р. — червень 1907 р. — спад.
Різною була й тактика партій в революції. Більшовики та есери виступали за збройне повстання як основний засіб пирішення завдань революції (есери, крім цього, також за терор). Меншовики, кадети, лідери українських національних партій виступали за парламентський шлях через вибори до Державної Думи. Чорносотенні партії виступали за беззаперечне збереження існуючого ладу, тобто проти будь-яких змін.
Головні події революції в Україні:
1) січень-березень 1905 р. страйки робітників – 177 страйків, 170 тис. учасників;
2) повстання на броненосці «Потьомкін» (14-25 червня 1905 р.);
3) загальний політичний страйк (жовтень 1905 р. – 120 тис. учасників);
4) створення профспілок (3 листопада 1905 р.; 1907 р. – 280 організацій);
5) селянські виступи (за 1905 р. – 4 тис. у 7 тис. сіл);
6) повстання матросів флотської дивізії у Севастополі (крейсер «Очаків» та ін. На чолі з лейтенантом Шмідтом – листопад 1905 р.);
7) повстання саперів у Києві на чолі з поручиком Б. Жаданівським – листопад 1905 р.;
8) грудневе збройне повстання 1905 р. (в Донбасі).
У ході революції виникли нові опозиційні урядовим органам влади – Ради робітничих депутатів. В Україні вони діяли у Катеринославі, Києві, Одесі, Миколаєві та інших містах.
Зростання громадської активності і організованості спричинило створення профспілок. Однією з перших виникла профспілка залізничників Південно-Західної залізниці. Наприкінці 1905 р. в Україні нараховувалось близько 80 професійних об'єднань.
В ці роки значно посилився національний рух. Громадськість України виступала за рівноправність усіх народів, проти великодержавної, шовіністичної політики царизму, за право вільно користуватися рідною мовою. У цей час більшого поширення набуває українська преса. 1905-1907 рр. виходило уже 24 україномовних газети і журнали.
Поряд з політичними партіями у цей час виникають і культурно-освітні організації – «Просвіти», які керувались демократичними і ліберальними діячами української інтелігенції (М. Коцюбинський, Б. Грінченко, Панас Мирний, Леся Українка). Вони засновували бібліотеки і читальні, організовували літературні і музичні вечори, лекції, спектаклі, створювали школи з викладанням українською мовою. В Одеському університеті починається викладання історії України, а у Харківському – історії літератури українською мовою.
Українське питання обговорювалося і у Державних Думах. Вибори до І Думи відбулися весною 1906 р. Від України було обрано 102 депутати, найбільше було кадетів – 36 людей. У Думі сформувалася «Українська думська громада», яка об'єднувала 45 депутатів. Основною її вимогою було надання автономії Україні. Вибори до ІІ Думи відбулися у січні 1907 р. Знову від України обрали 102 депутати, і знову була створена «Українська думська громада». II Дума виявилася ще лівішою, ніж І Дума. «Думська громада» дещо розширила свої вимоги, пропонуючи допустити українську мову в систему освіти і державного управління. Для цього вони вважали за необхідне утворити кафедри української мови і історії в університетах, ввести українську мову в учительських семінаріях. Діяльності «Думської громади» активно допомагав видатний український історик М. Грушевський, який спеціально для цього переїхав до Петербурга. За його участю почали видавати журнал «Укра-инский вестник», а потім газети «Рідна справа» («Вісті з Думи»), де друкувались виступи депутатів, статті на актуальні політичні теми. Склад «Думської громади» був дуже строкатим, неоднорідним, і, крім того, в умовах спаду революції і посилення реакції майже неможливо було досягти якихось демократичних зрушень.
Політична реакція. Столипінська аграрна реформа. Загострення національного питання
Після поразки революції у країні настав період політичної реакції, яка, за ім'ям голови царського уряду, дістала назву столипінської. II Дума розпускалась, вводився в дію новий виборчий закон, за яким 80 % населення позбавлялося виборчих прав. В основному це стосувалося робітників, селян, неросійських народів. III Дума була реакційною, більшість у ній мали чорносотенці і октябристи, що давало можливість царю успішно нею керувати.
Від України обрали 111 депутатів, з них 64 поміщика. За партійною приналежністю більшість з них належала до правих та російських націоналістів (55). Національно-демократичні партії України не змогли провести своїх представників до III Думи.
Значно посилилися репресії: у більшості губерній України діяв воєнний стан, лютували каральні загони. 1909 р. у тюрмах країни перебувало 170 тис. революціонерів. Фактично розгромлені були профспілки та інші громадські організації. Якщо 1905 р. нараховувалось 245 тис. членів профспілок, то 1909 р. залишилось лише 13 тис.
Прагнучи не допустити нової революції і зміцнити свою соціальну опору, царський уряд на чолі з її. А. Столипіним вирішив здійснити реформи, які торкались, перш за все, аграрного сектору.
Основні заходи аграрної реформи:
1) дозвіл виходу з общини і закріплення землі у приватну власність, тобто розмивання общинного землеволодіння;
2) створення хуторського та відрубного господарства;
3) надання кредитної допомоги селянам через Селянський поземельний банк;
4) проведення переселення селян з європейської частини держави, де землі не вистачало, у Сибір, на Далекий Схід, у Середню Азію.
Тим самим Столипін хотів вбити двох зайців: дати селянам землю, вивезти їх з перенаселених районів, позбавившись незадоволе-них мало- і безземеллям. Планувалось, що реформа сприятиме зміцненню держави взагалі, оскільки крім аграрних перетворень, вона передбачала реорганізацію місцевого самоврядування, судових установ, страхування робітників, запровадження загальної початкової освіти.
Столипін прагнув еволюційним шляхом досягти соціально-економічного прогресу при збереженні царської монархії, влади і привілеїв багатих верств населення (у першу чергу поміщиків та буржуазії), а також заможного селянства.
В Україні з 1906 до 1915 рр. з общини вийшли 468 тис. дворів, або 30,2 % від загальної чисельності общинних земель. Ті селяни, які виходили з общини, мали право отримати землю у відруб, тобто в одному місці, «куском». Якщо вони переносили туди будинок і господарські будівлі, то це називалося хутором. До початку 1916 р. в Україні утворилося 440 тис. хуторських і відрубних господарств (13 % загальної кількості). Для допомоги селянам у створенні хутірського господарства створювався Селянський поземельний банк. Цей банк купляв у поміщиків землі, а потім за вищими цінами продавав їх окремими ділянками селянам. Селяни України протягом 1906-1910 рр. купили у банку 480 тис. десятин землі, з них хутірські та відрубні господарства 82,6 %. Банк підняв ціну землі з 105 крб за десятину 1907 р. до 136 крб 1914 р. Діяльність банку сприяла зміцненню заможних селянських господарств. Якщо селяни не могли виплатити щорічні внески і відсотки банку, то земля поверталася у банк. Протягом 1906-1917 рр. селяни викупили в основному у поміщиків понад 7 млн га землі. Унаслідок цього у них виявилося 65 % усієї землі і на одне господарство вже припадало 8,6 га.
На селі організовувалися прокатні технічні станції, сільськогосподарські читання з метою поліпшення агрокультури. Для малоземельних селян створювалися товариства з оренди землі та колективного ведення рільництва.
Певні результати дала політика переселення. Найбільшу кількість переселенців дала Україна. Це було пов'язано з тим, що саме тут конче не вистачало землі, відчувалося сильне аграрне перенаселення. До Сибіру з України переїхало близько 1 млн селян. Та невдовзі 17 % з них повернулися назад, ще більш незадоволеними і збіднілими, оскільки в Україні у них землі не було і у Сибіру вони її не змогли отримати з різних причин. Це призвело до загострення соціальних відносин на українському селі. Таким чином, реформа сприяла подальшій соціальній диференціації на селі. Ця диференціація призвела до того, що у бідняків земельні наділи зменшувались, а у заможних – збільшувались. Концентрація наділів давала можливість ширше застосовувати машини, добрива, агрокультуру. Розширилися посівні площі. Середньорічний валовий збір зернових збільшився з 775 млн пудів 1900-1902 рр. до 1070 млн 1910-1913 рр.
Столипінська аграрна реформа після відміни кріпосного права 1861 р. була наступним великим кроком на шляху еволюційного розвитку Російської імперії, поступового перетворення її з феодальної на буржуазну монархію. Вона прискорила розвиток капіталістичних, ринкових відносин, соціальну диференціацію на селі, поліпшила стан сільського господарства, але не вирішила аграрного питання в цілому. Тому участь селянства у новій революції з усіма її наслідками стала неминучою.
Напередодні війни царизм значно посилив національний гніт: закривались українські школи, «Просвіти», журнали, конфіско-вувались твори українських письменників, у тому числі і Т. Г. Шевченка. Українці, як і всі інші неросійські народи, оголошувались «інородцями». їм заборонялося співати рідних пісень не тільки на концертах, але й на вулицях міст і сіл, читати вірші національних поетів. Таким чином, національне питання напередодні війни значно загострилось. Причинами загострення були політична реакція у країні, прагнення царизму придушити будь-який визвольний рух, у тому числі і національний; розгул шовінізму у зв'язку з підготовкою до війни і відповідна реакція на те з боку національно-демократичних сил; зв'язок національного питання з аграрним, адже більшість населення національних регіонів були селяни, для яких ці два питання перепліталися; правова та теоретична нерозробленість національного питання.
У цей період різними політичними силами (крім царизму, який виступав за статус-кво) пропонувались різні шляхи вирішення національного питання в Україні. Більшовики виступали за національне самовизначення України, українізацію шкіл і розвиток національної культури. «Товариство українських поступовців» (ТУП), створене 1908 р., виступало за ідею національної автономії України у межах майбутньої конституційної Росії. Російські ліберали (кадети, трудовики) погоджувались на дозвіл уживання української мови у початкових школах у місцевостях, де переважало українське населення. Чорносотенці з України (Д. Піхно, В. Савенко) категорично виступали проти будь-яких поступок українцям, заявляючи, що українство «загрожує смертельною небезпекою великій російській державі».
Незважаючи на наступ і утиски царизму, українська культура продовжувала розвиватись і досягла певних успіхів. 1914 р. в Україні діяло 26 тис. загальноосвітніх шкіл з 2,6 млн учнів, а у 27 ВНЗ навчалося 35,2 тис. студентів.