§ 4. Правобережні і західноукраїнські землі наприкінці XVII — у XVIII ст.

Правобережна Україна (Волинь, Київщина, Поділля), Східна Галичина у цей період входили до складу Польщі. Північна Буко­вина (до 1774 р.) входила до складу Молдавської держави, яка перебувала під протекторатом Туреччини. Закарпаття входило до складу Трансильванії (Ссмиграддя), що теж перебувала під проте­кторатом Туреччини. Ллє з 1087 р. ця територія відійшла у ре­зультаті австрійсько-турецької війни до Австрії.

Правобережна Україна продовжувала бути об'єктом зазіхань з боку Туреччини, Польщі та Росії. Півстолітня боротьба за цей край закінчилася на початку XVII ст. на користь Польщі.

Площа Правобережної України складала 160 тис. кв. км, а насе­лення наприкінці XVIII ст. — 3,4 млн. У результаті довготривалих воєн за останню чверть XVII ст. Правобережна Україна втратила 70% своєї людності, але вже наприкінці наступного століття тут проживало близько 3 млн українців. Проте провідну роль у полі­тичному та економічному житті відігравали поляки (270 тис. лю­дей), а також певною мірою євреї (200 тис).

У політичній системі Речі Посполитої правобережним і західно­українським землям надавалася роль колонії. Загальне послаблення Польщі змусило польські керівні кола піти на обмеження «золотого права» шляхетства — «ліберум вето» — права депутата виступити проти прийняття будь-якого рішення. Постановою сейму 1764 р. було скасовано застосування «ліберум вето» при вирішенні економічних питань, а остаточно його було скасовано конституцією Польщі 1791 р.

Продовжувався процес колонізації українського населення. Поль­ська мова у XVIII ст. стала офіційною навіть на Київщині та Воли­ні, її широко використовувало духовенство, нею писали книги й викладали у школах. Посилювались і процеси покатоличення. 1721 р. стала уніатською головна святиня Волині — Почаївський монастир. До 1765 р. на Київщині та Поділлі залишилось всього 20 православних парафій. Хоча 1767 р. польський сейм зрівняв у правах католиків та православних, проте на практиці це не реалі­зовувалось.

Земельна власність, як і раніше зосереджувалась в руках поль­ських магнатів. На початку XVIII ст. магнатам на Київщині нале­жало 75% всіх дворів, а шляхті – 1 %. Захищаючи власні виняткові привілеї, шляхта намагалася об­межити входження до свого стану представників інших верств на­селення. Тому з 1669 р. з'являється інститут неповного шляхетст­ва. Нова шляхта не мала права, аж до третього покоління, обіймати державні посади і обиратися депутатами сейму та сеймиків. На початку XVIII ст. шляхта налічувала 95 тис. людей або 3,4 % на­селення.

На території Правобережної України протягом XVIII ст. скла­лися три види помість: у першому переважали слободи, грошова рента (чинш) і продуктовий податок; у другому – поруч із чиншем запроваджувалась відробіткова рента (панщина); у третьому – пе­реважала панщина.

Запровадження слобод було вимушеним кроком польської шля­хти, певним наслідком національно-визвольних змагань. Селяни, що оселялися на панській землі, на деякий час (до 6 років) звіль­нялися від усіляких повинностей, що давало можливість залучати додаткову робочу силу і відроджувати зруйновану економіку краю.

У Закарпатті на початку XVIII ст. відбувався перерозподіл земе­льної власності. Маєтки супротивників австрійської влади конфісковувались і передавались німецьким феодалам. Це призвело до опору (в тому числі і збройного) з боку угорських феодалів. Комп­ромісу досягли 1711 р., коли угорських феодалів прирівняли у правах до австрійських дворян. Угорська шляхта звільнялася від державних податків, які перерозподілялися між міщанами (12 %) і селянами (88%).

Застарілі феодальні відносини не давали можливості швидко розвиватися містам. Залежність від магнатів, наявність значної кількості міщан, які займалися сільським господарством заважа­ли стати містам справжніми торгово-ремісничими центрами. У се­редині XVIII ст. у містах Східної Галичини проживало 333 тис. людей, або 12,8 % всього населення. На той час міщани втратили всі ознаки економічної незалежності і єдиним привілеєм для них залишалось право ярмаркової торгівлі. Залежно від величини і кі­лькості населення міста поділялися на три групи: Львів, королів­ські і муніципальні.

Основною масою залежного населення залишалися селяни. По­руч з невеликою кількістю особисто вільних селян — кметів, які несли феодальну повинність на користь держави, існувала велика група кріпосних селян, які мали різних власників (державу, мона­стир, магната). До них належали тяглові селяни. Такі категорії кріпаків, як підсадки, городники володіли тільки присадибними ділянками. Підсусідки, коморники, захребетники не мали свого господарства, жили у чужих дворах, «по сусідах», батрачили у заможних селян і міщан.

У сільському господарстві чітко вирізняються тенденції до обез­земелювання селян (у Галичині 41% загальної кількості селян у першій половині XVIII ст.), збільшення панщини (16-годинний ро­бочий день влітку, урочна (фіксована) система праці). Намагаю­чись збільшити свої прибутки, поміщики вдавалися до посилення експлуатації селянства.

В цілому становище українського населення у цей час на право­бережних та західноукраїнських землях було гіршим, ніж на ліво­бережних.