20. Сходнословьянскі союзи племен

Союзи східнослов'янських племен. На початку «Повісті временних літ» вміщено розповідь про розселення слов'ян на просторах Східної Європи — від Чорного моря до Білого, від Карпат до Волги: «Слов'яни прийшли й сіли по Дніпру й називались полянами, а інші — древлянами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж Прип'яттю й Двіною й називались дреговичами (від слова «дрегва» — болото. — Авт.), інші сіли по Двіні й називались полочанами за річкою, що впадає до Двіни й має назву Полота. Ті ж слов'яни, котрі сіли поблизу оз. Ільмень, називалися власним ім'ям — словенами...«Поступово в оповіді літописця виступають ще й інші слов'янські племена: кривичі з їхнім градом Смоленськом, від яких Нестор виводить сіверян, дуліби — жителі Побужжя, насельники західної частини пізнішої України волиняни, бужани й хорвати. Не забуває він згадати насельників Посожжя (від р. Сож) радимичів, волго-окських лісів — в'ятичів, а також уличів з тиверцями, що посідали простори від Дніпра і Бугу до Дністра. Історики вже здавна сперечаються, чим були насправді «племена» Нестора. їхній висновок такий: це великі союзи, першопочатки яких можна віднести до часу не пізніше VI—VII ст. н. є. Відомий археолог П. Третяков назвав ці утворення «народцями», вбачаючи в них не лише територіальні, а й етнополітичні об'єднання. Його думку слід визнати слушною. До найперших племінних об'єднань належать полянське з осередком у Києві, дулібське і волинянське на території пізнішої Волинської землі. Академік Б Греков припускав, що в VI—VII ст. існував величезний і потужний дулібсько-волинянський союз племен. Ці об'єднання східних слов'ян стали важливим кроком на шляху до створення давньоруської державності. 

21 Етапи розвитку поховального обряду у словьян

У слов'ян довго тримався патріархально-родовий устрій. За словами Київського літопису, «живяху кождо родом своим и на своих местех, владеюще кождо родом своим». Тому природно, що в них зберігався і сімейно-родовий культ в вигляді шанування предків, пов'язаний з поховальним культом. На всій території, на якій проживали слов'янські племена, зустрічаються численні могильники і кургани з захороненнями. Поховальні звичаї були складними і різноманітними: кремація (особливо у східних і частково у західних слов'ян; в південних не засвідчена), трупоположення (з Х – ХІІ століття повсюди), часто ховали або спалювали в човні (пережиток водяного поховання). Над могилою як правило насипали курган; з померлим завжди клали різні речі, при похованні знатних вбивали коня, а інколи і раба, навіть жінку померлого. Все це пов'язано з уявленнями про загробне життя. Слово «рай» – дохристиянське загальнослов’янське слово – означало прекрасний сад, яким уявляли загробний світ; але він був доступний не для всіх. Дохристиянського походження, без сумнівів, і слово «пекло» (буквально жар, вогонь), означало підземний світ, де горять злі душі. Тільки в українців збереглося невиразне міфологічне поняття про блаженну країну – вирій, куди відлітають восени птахи і де перебувають мертві. До речі образ чорта, як й образи інших злих та добрих духів, зазнав значної еволюції та іншоконфесійних впливів, особливо християнських. "Ранній" чорт не мав ніякого відношення до пекла, тепер же "куций в пеклі припікає". Більше того, відомі сказання, новели, в яких пізніший чорт - християнький сатана - допомагає богові творити світ. Померлі, за віруваннями, ділилися на дві категорії. Одна категорія – «чисті» покійники, які померли природною смертю: від хвороби, старості, – їх називали незалежно від віку і статі, батьками (родителями); друга – «нечисті» померлі (мертвяки, заложні), ті, хто загинув неприродною, насильницькою або передчасною смертю: убиті, самовбивці, утопленики, померлі від п’янства і чаклуни. Відношення до цих двох категорій померлих було докорінно різним: «родителів» шанували, розглядали їх як покровителів сім’ї, а «мертвяків» боялись і старалися знешкодити. Шанування «родителів» – це справжній сімейний (а перш за все, родовий) культ предків. Вони збереглися як пережиток і дотепер. Поминають родителів в певні дні року, особливо в родительську суботу (перед масляною, а також перед трійцею), на радуницю (тиждень перед паскою). Білоруси справляли декілька разів на рік свято дзядов (тобто дідів, померлих), особливо урочисто – восени (в останню суботу жовтня). У сербів і болгар справляються задушниці, поминки померлих на кладовищах, куди приносять їстівні припаси, їдять і п’ють на могилах, а частину лишають покійникам.

22. В зошиті)

23.Сільські поселення русі за арх. Данними

Величезна за кількістю та різноманітна за змістом колекція речей змальовує

нам селянську господу як комплексне господарство, якому притаманні найваж-

ливіші форми людської діяльності - рільництво, скотарство, тваринництво.

Традиційні народні промисли, звичайно, також посідали неабияке місце в

системі господарювання тогочасного села (мисливство, рибальство, збираль-

ництво, бортництво). У районах, багатих на ліси, розвивалися лісотехнічні про-

мисли - видобування дьогтю, смоли, деревного вугілля. Усе цс використовувало-

ся в різних галузях господарської діяльності селян, про що свідчать відповідні

комплекси, досліджені на території багатьох сільських поселень.

Традиційні уявлення про феодальний спосіб виробництва й розподіл праці

завжди малювали нам середньовічне село як винятково сільськогосподарський ор-

ганізм, на відміну від міста. Проте виявлені за останні роки ремісничі майстерні,

різноманітні інструменти, заготівки, напівфабрикати свідчать про те, що сільське

ремесло, попри певну консервативність, було невід'ємною частиною сільської еко-

номіки. Особливо це стосується виробництва заліза, ковальської справи, гончарст-

ва, деревообробки та деяких домашніх ремесел: прядіння, ткацтва, плетіння з лози

тощо. Як слушно відзначають автори монографії - життя будь-якого населеного

пункту було б неможливим без цих видів ремісничого виробництва.

Значна кількість предметів імпортного походження та виробів розвинутого

міського ремесла, про що також відзначається в книзі, свідчить про торгівельні

стосунки сільського населення. Звичайно, йдеться про внутрішню торгівлю, що

базувалася переважно на натуральному товарообміні.

За планіграфічною структурою давньоруські поселення також різняться між

собою. Багаторічні дослідження дозволили вченим наблизитись до реконструкції

житлових, господарчих будівель, навіть зовнішнього вигляду самих селищ.

Моделювання ранньосередньовічного села неможливе без вивчення духов-

ного світу людини. Дослідження цих аспектів вважається найбільш складним,

оскільки пов'язане з релігійними уявленнями, обрядовістю, традиціями. Прий-

няття нової Ідеології тисячу років тому не тільки призвело до трансформації ро-

динної обрядовості наших предків, але й наклало свій відбиток на психологію

східнослов'янського суспільства. Однак певні ремінісценції колишніх вірувань,

що мають місце і в сучасній народній обрядовості (весільний, поховальний обря-

ди), свідчать про те, що східні слов'яни довгий час засвоювали "аксіоми" нової

релігії. Не заглиблюючись у сутність християнського вчення, вони так і залиши-

лись напівязичниками-напівхристиянами.

Наявність великих міських аґломерацій, особливо поліетнічних, поступово

призводила до уніфікації традиційної народної культури. Тому не випадково, що

середньовічні села з їх консервативною сільською громадою, залишалися стійки-

ми осередками, котрі зберігали й певною мірою зберігають до сьогодні витоки

старослов'янських вірувань, традицій, уявлень про світ.

Зважаючи на це, подальше дослідження середньовічних селищ має перспек-

тиви в багатьох напрямках - регіональному, тематичному, соціально-еко-

номічному, етнокультурному, хронологічному та ін.__

27

Археологічні дослідження пам’яток архітектури і охоронних зон — один з основних напрямків діяльності Національного архітектурно-історичного заповідника «Чернігів стародавній». Тож не випадково, уже з перших років його діяльності розпочалися археологічні роботи. Адже вони є головним джерелом отримання наукової інформації про пам’ятку, територію, яка її оточує, і взагалі територію міста.  За 45 років діяльності заповідника проведений величезний обсяг археологічних досліджень майже всіх пам’яток архітектури XI—XIX ст., охоронних зон, ділянок житлової забудови в Чернігові, а також окремих поселень в Чернігівському районі, в Шестовиці, Батурині та ін.  Окремим напрямком слід виділити археологічні та спелеоархеологічні дослідження Іллінського монастиря.  Починаючи з 1987 р., ці дослідження набувають регулярного характеру, фактично протягом останніх двох десятиліть на території історико-архітектурного комплексу Іллінського монастиря і Антонієвих печер діяла постійна археологічна експедиція. Дослідження здійснювалося у двох напрямках — в Антонієвих печерах та на прилеглій до них території. До того ж, у випадках, коли виявлені наземні споруди являли собою єдині комплекси з підземними, тоді археологічні дослідження поступово переходили у розряд спелеоархеологічних.  За цей час археологічні розкопки проведені в підземній церкві Миколи Святоші, досліджена галерея за вівтарем церкви Миколи Святоші, приміщення «грот», костниця, вівтар церкви Феодосія Тотемського, I ярус печер, поховання в I-му ярусі, трапезна, келія схимника та ін.  На території Іллінського монастиря досліджені залишки кам’яної споруди XVII—XVIII ст. на північ від Іллінської церкви, Новоантонієві печери, каплиця і підпірна стіна біля входу до Новоантонієвих печер, плінфовипалювальна пічка XII ст., печера Іова, приходський цвинтар на східному схилі Болдиної гори.  Таким чином, внаслідок проведених археологічних робіт було з’ясовано, що сучасний комплекс Антонієвих печер складався протягом багатьох століть. У давньоруську добу на його місті існувало дві окремі печери — поховальний комплекс та келійна ділянка. Після монголо-татарської навали вони прийшли в занепад. У XIII ст. монастир був відновлений, житлове підземелля перетворюється на поховальне. В кінці XVIII ст. на місці стародавніх монастирських підземних споруд будуються великі цегляні храми, і пам’ятка набуває сучасного вигляду.  Археологічні пам’ятки XVII—XVIII ст. представлені на території монастиря залишками кількох дерев’яних та цегляних житлових, культових та допоміжних споруд, а також Новоантонієвою печерою.  За результатами археологічних досліджень підготовлені звіти, матеріали розкопок публікуються в наукових видань, знахідки поповнили фондові колекції заповідника.  Значний обсяг археологічних досліджень проведено на території Дитинця (сучасного Валу), в Чернігівському районі, де знайдено 8 поселень. Археологи заповідника також брали участь і в археологічних дослідженнях с. Шестовиця, м. Батурина, досліджували печери Рихлівського монастиря (Коропський район Чернігівської області).  У червні-липні 2009 р. спелео-археологічний загін заповідника в складі постійної Любецької археологічної експедиції за участю студентів історичного факультету Інституту історії, етнології та правознавства Чернігівського педуніверситету здійснили археологічні дослідження в зоні розташування печери св. Антонія Печерського в охоронних зонах обласного комунального закладу «Історико-археологічний музейний комплекс «Древній Любеч» (ІХ—ХVІІІ ст. н.е.) на території смт. Любеч Ріпкинського району Чернігівської області. Розкопки обумовлені ремонтно-реставраційними роботами, з метою подальшого відновлення пам’ятки.  В липні-серпні 2010 р. співробітниками заповідника та студентами педуніверситету проведені охоронні археологічні дослідження на території Єлецького монастиря в м. Чернігові. Роботи здійснювались в зоні влаштування артезіанської свердловини, на території монастиря (біля північно-західної стіни монастиря). Досліджено культурні нашарування давньоруської доби, залишки трьох споруд ХІІ— поч. ХІІІ ст., залишки стін мурованих споруд ХІХ ст.  В червні-серпні 2010 р. науковими співробітниками заповідника за участю студентів Чернігівського педуніверситету здійснені археологічні роботи на території колишнього Іллінського монастиря та в зоні розташування Нових (Аліпієвих) печер. Досліджені культурні нашарування ХІІ—ХІІІ ст. та ХVІІ—ХVІІІ ст. На південно-західному схилі Іллінського яру простежені етапи формування схилу та терас його гирла, відкриті залишки цегляних конструкцій мосту через яр, досліджені залишки опалювальної печі давньоруського часу, зібраний численний речовий матеріал. Обстежені Аліпієві печери — пам’ятка підземної культової архітектури.  В червні-вересні 2011 р. проведені археологічні розкопки на території колишнього Іллінського монастиря. Виявлено міст-галерею ХVII ст. біля Антонієвих печер та найдавнішої пам’ятки монастирського ансамблю — Іллінської церкви. Опори моста в минулому з’єднували Іллінський монастир зі Свято-Троїцьким собором.

28

Кургани «Безіменний» і «Гульбище» — давньоруські кургани (датовані Х ст.) на Болдиних горах у Чернігові.

Курган «Гульбище» — оточений ровом насип висотою 8,5 м та діаметром 22 м, який вперше був розкопаний експедицією археолога Д. Я. Самоквасова у 1872 році. На місці розкопок були виявлені поховання чоловіка, жінки і коня, а також різноманітні предмети, супутні язичницькому поховальному обряду кремації. Один із скелетів скоріш за все належав дружиннику. Серед різного військового спорядження найбільш вражаючою знахідкою був надзвичайно великий меч — найбільший із знайдених давньоруських мечів. Його загальна довжина з ручкою — 126 см. Клинок шириною 6,5 см мав довжину 105 см, масивну ручку прикрашали срібні насічки і три ряди каменів.

Для порівняння: у X столітті давньоруські мечі зазвичай мали довжину 85-90 см. Для вільного володіння мечем, знайденому в кургані «Гульбище», воїн повинен був мати зріст не менше 215 см. Про богатирську статуру невідомого дружинника свідчили й інші предмети військового спорядження, знайдені в кургані. Деякі історики, а також і фахівці по древньому озброєнню припускають, що тут був похований билинний Ілля Муромець. Треба, однак, сказати, що підстави для таких тверджень все ж таки є. У багатьох билинах ім'я цього казково сильного богатиря неодноразово згадується у зв'язку з тими або іншими подіями в Чернігові або біля нього.

У 1872 році Дмитро Самоквасов з експедицією розкопав другий за своєю величиною курган — «Безіменний». Археологи виявили сокири, серпи, ножі, вудила, залізні обручі від дерев'яних відер, залишки одягу. За язичницькими віруваннями вважалося, що подібні речі необхідні в потойбічному житті. На думку відомого історика, професора Бориса Рибакова, курган «Безіменний» слід датувати першою половиною X століття.

Загалом, кургани Болдиних гір досліджувалися у 1872 і 1908 роках Д. Я. Самоквасовим, у 1965 році С. С. Ширинським.

Знахідки розкопок зберігаються в Державному історичному музеї у м. Москва.

32

1902 р. в Чернігові було відкрито Музей українських старожитностей, якому з 1906 р. було присвоєне ім’я його фундатора В.В. Тарновського – відомого мецената, колекціонера, власника унікального зібрання української старовини та творчої спадщини Т.Г. Шевченка.  В останні роки життя В.В. Тарновський, витрачаючи великі кошти на утримання маєтку, поповнення колекції та благодійні справи, був змушений прийняти важке для себе рішення – продати улюблену Качанівку. Його хвилювала доля і унікального зібрання української старовини, яке він ніколи не сприймав як приватну власність, тому дуже розважливо обирав установу, якій можна було б довірити це національне надбання.  За порадою знавця української старовини О.М. Лазаревського, Василь Васильович зупинився на Чернігівському губернському земстві. Наприкінці 1896 р. у своїй заяві він писав: “Составленный мною в течение всей моей жизни музей местных древностей я желал бы, для верного сохранения их, передать в собственность и заведывание Черниговскому Губернскому земству…”. Пропозиція В.В. Тарновського була схвально сприйнята губернським земським зібранням, яке відбулося 24 лютого 1897 р. За оцінкою відомого історика професора В.Б. Антоновича, вартість колекцій складала вісімдесят тисяч карбованців, за іншими джерелами – кілька сотень тисяч.  Протягом кількох років не вирішувалось питання про надання приміщення для музею. Згодом було запропоновано пристосувати під музей ремісничу майстерню сирітського будинку, який знаходився на Смоленській вулиці, далеко від центру міста. 1901 року повністю були завершені будівельні роботи. Тривалий час йшла робота з опису експонатів, до якої були залучені Борис Дмитрович та Марія Миколаївна Грінченки. Вони запропонували безкоштовно підготувати каталог колекції. На той час було видано два каталоги: “Каталог предметов малорусской старины и редкостей коллекции В.В. Тарновского. Выпуск I Шевченко” (Київ, 1893) і “Каталог украинских древностей коллекции В.В. Тарновского” (Київ, 1898). Безпосередню участь у підготовці цих видань взяли О. Лазаревський та М. Біляшівський. Що стосується Шевченківської колекції, то за словами С. Уманця “це зібрання досягає такої повноти і багатства, що не має і вже не матиме рівного собі зібрання, присвяченого тій же особі.”  Музей українських старожитностей складався із двох залів і почасти вестибюля. Про те, який вигляд мала експозиція, згадував автор нарису про музей В.В. Тарновського С. Уманець: “Из высокого и узкого вестибюля, где помещается большой библиотечный шкап да несколько пушек, проникаем через стеклянные двери в помещение собственно музея. Оно состоит из двух средней величины комнат, уставленных витринами, увешанных портретами, которые первыми привлекают взор… Все содержимое музея само собою разделяется на 6 отделов, из которых 4 представляют коллекции, соответствующие эпохам: доисторической, великокняжеской, казацкой и новейшей местной истории; первый отдел, всецело приурочивающийся к единой личности – Шевченку – собственно входит, как часть, в предыдущий, но, думается нам, по своему богатству и значению, должен быть выделен в самостоятельный… ”  Серед експонатів музею привертали увагу знахідки часів первісного суспільства, чудові колекції предметів доби Київської Русі з розкопок Княжої Гори біля Канева. Та найбільше захоплення викликали козацькі старожитності – шаблі і портрети гетьманів Богдана Хмельницького та Івана Мазепи, гармати гадяцьких полковників М. Милорадовича та І. Чарниша, колекція клейнодів та універсалів.  Експонати та грошові пожертви почали надходити до Музею українських старожитностей одразу ж після його створення. Продовжувала збагачуватись і Шевченкіана музею. О.М. Білозерська-Куліш передала три офорти Т.Г. Шевченка з його автографами, Н.І. Пальчикова подарувала рукописи, картини та інші речі, що належали її діду, письменнику Д.Л. Мордовцеву. Про популярність музею свідчать такі факти: на початок 1902 р. до його фондів надійшло 139 експонатів; за 1906 рік пожертви надійшли від 38, а за 1911 – від понад сорока осіб та установ; в 1912–1913 роках – понад 50 пожертв у кожному. У серпні 1919 р. родина М.М. Коцюбинського передала до музею літературний архів – 68 рукописів з нотатками автора, листування, бібліотеку, побутові речі та меблі за умови – не вивозити ці експонати з Чернігова та влаштувати окрему експозицію, присвячену видатному українському митцю. Спадкоємці І.С. Нечуя-Левицького висловили бажання, щоб у музеї В.В. Тарновського зберігались рукописи письменника. Престиж музею був настільки великим, що передати до нього сімейні реліквії або родинні архіви вважалося почесною справою.  Популяризації музею великою мірою сприяла виставкова робота. Ще у серпні 1899 р. на виставці, присвяченій ХI Археологічному з’їзду, що відбувався в Києві, експонувалось археологічне зібрання музею В.В. Тарновського. Великий успіх мала колекція зброї, клейнодів, одягу (всього понад 300 експонатів), яка була представлена на Першій міжнародній виставці історичних і сучасних костюмів у Петербурзі (1902–1903). За представлену колекцію Чернігівське земство було нагороджене дипломом I ступеня та золотою медаллю. 1908 р. на ХIV Археологічному з’їзді, що відбувся в Чернігові, музей В.В. Тарновського демонстрував не тільки свою стаціонарну експозицію, а й виставку портретів.  Значною віхою в діяльності музею стало вшанування пам’яті Великого Кобзаря. Маючи найкращу і найповнішу шевченківську колекцію, він у лютому 1911 р. відкрив виставку до 50-річчя смерті Т.Г. Шевченка. На ній експонувались рукописи, альбоми, малюнки, зібрання портретів митця. В цей час до музею надійшов ще один портрет Шевченка – акварельний, написаний ним під час заслання.  З 1911 р. значно підвищився науковий напрям в роботі музею завдяки Вадиму Львовичу Модзалевському, який став директором цього закладу. Він підготував до друку книги Полтавського суду ХVII ст., “Письма к Ивану Петровичу Забеле и его вдове (1687–1713)”. Музейна комісія схвально поставилася до наукових розробок музею, вважаючи за необхідне видавати найцікавіші документи з музейного зібрання, на що виділяла щорічно 100 карбованців. Передбачалось видати і путівник музею, але через зміну директорів та погіршення економічної і політичної ситуації, підготувати його так і не вдалось.  На жаль, за радянських часів намітилась хибна тенденція передачі експонатів з одного музею в інший, внаслідок чого втратилися дані про джерела надходження або й самі експонати. Так, на 1923 р. з Музею українських старожитностей імені В.В. Тарновського (з травня 1919 р. перейменованого на I Радянський музей) було передано до інших музеїв 1200 експонатів. Коли ж у 1924 р. при I Київському Державному музеї було вирішено створити Шевченківський відділ і для цього з Катеринослава та Чернігова повинні були передати всі експонати, що стосуються життя і творчості Т.Г. Шевченка, чернігівські керівники виявили принциповість. Вони вважали, що “… настоящий случай частичной передачи коллекции одного музея в другой является опасным прецедентом своеобразного “разбазаривания” музеев”, і відстояли Шевченківське зібрання музею В.В. Тарновського.  На 1923 рік фонди музею нараховували 9375 експонатів. У цей час він був одним з дев’яти музеїв України республіканського значення і перебував на державному утриманні.  1923 року цей унікальний музей став складовою частиною Чернігівського історичного музею – одного з найбільш знаних в Україні. 

30

Першою літописною Січчю є Томаківська — саме про цей острів, на котрому на той час ще розміщувався лише уход, писав Мартин Бельський :

здавна на ньому низові козаки мешкають, яко ж їм стоїть за найміцніший замок

.

Достовірний опис Томаківки вже з укріпленням та козацькою радою поч. 80-х р. XVI ст. подав Бартош Папроцький котрий розповів про поїздку наЗапорожжя польського шляхтича Самійла Зборовського. До першої половини 80-х відносяться й перші згадки про дерев'яні січові укріплення —засіки що їх будували козаки. Секретар папського нунція в Польші Карло Гамберіні 1584 р. сповіщав :

«Дерева там багато і вони (козаки) так уміють боронити себе засіками що й зимою, як Дніпро змерзне, не бояться ніякого ворога, для більшої певності вирубають навколо лід»

Хортицька теорія[ред. • ред. код]

Частина істориків вказувала як на засновника нібито «першої Хортицької січі» Дмитра Вишневецького. Аргументи проти цієї версії наступні:

— Історичні джерела фіксують збудову не «січі» а «замку»

— По-друге, Вишневецький був одноосібним володарем, а не обраним отаманом

— Тогочасні хроністи серед вояків Байди козаків майже не згадують

— Один з листів Сигізмунда до Вишневецького свідчить у тому числі про антикозацьку спрямованість фортеці.

Хронологія[ред. • ред. код]

Місця розташування Запорозьких січей

Протягом існування Війська Низового його осередками у різний час були 7 Запорозьких січей:

• Томаківська (80-ті роки XVI ст. — 1593)

• Базавлуцька (1593–1638)

• Микитинська (1639–1652)

• Чортомлицька (1652–1709)

• Кам'янська (1709–1711, 1730–1734)

• Олешківська (1711–1728)

• Нова Січ (1734–1775)