16. Основні теорії походження словьян

В даний час до складу слов'янських народів входять українці, білоруси, поляки, чехи, словаки, болгари, серби, хорвати, гасконці, словенці, росіяни. Але на початковому етапі існувала ще маса груп і племен слов'ян, які були відомі в Греції, Малій Азії, Північній Африці, деякі селилися навіть в Іспанії. Але надалі вони були знищені, або асимільовані, як поморські слов'яни,які потрапили під владу Тевтонського ордену в 12-14 століттях.

Незважаючи на начебто розрізненість і розкиданість слов'янських племен, все-таки слов'янські племена були єдиним цілим. Літописець "Повісті временних літ" на початку своєї праці писав: "... Був один народ слов'янський".

Проблему становить не тільки визначити прабатьківщину слов'ян, але навіть і відповісти на питання про їхнє походження. З приводу цієї проблеми існує безліч версій, однак, жодну з них не можна визнати повністю достовірною.

На рубежі 19-20 століть мовознавець І. О. Бодуен де Куртене висунув припущення про походження етноніму слов'яни. На думку цього дослідника, назва слов'яни виникла спочатку в середовищі римлян, які захопили на східних кордонах слов'янської держави безліч рабів, друга половина імені яких закінчувалася на слав: Владислав, Судислав, Мирослав, Ярослав і т.д. Це закінчення римляни перетворили в загальну назву будь-якого раба взагалі (у пізній латині раб sclavas), а згодом і народу, що постачав більшість цих рабів. Від римлян це було потім засвоєно і самими слов'янами. Цю теорію згодом сильно розвили німецькі вчені-націоналісти, що використовували її для приниження ролі культури і значення слов'янських народів в історії ранньосередньовічної Європи.

Однак у цієї теорії походження слов'ян є безліч слабких сторін. Наприклад, такий факт, що Римська Імперія, існуюча вже безліч століть, вела постійні війни, в ході яких вона брала величезну кількість полонених - рабів, раптом звернула увагу на полонених слов'ян, і за їхнім іменем стали називатися всі раби. Далі, неможливо пояснити, яким чином образливий для себе термін сприйняли всі слов'янські народи, зокрема східні, які ні під прямим, ні під непрямим пануванням римлян ніколи не перебували. Плюс, сам автор гіпотези виходить із того, що корінь слав є споконвічно слов'янським, отже, слов'янам не було ніякої потреби запозичувати це слово у когось - воно і без того у них було поширеним.

Рибаков у своїй книзі "Світ історії" пише, що слов'янські народи належать до стародавньої індоєдності, яка включала такі народи: німецькі, балтійські ("литовсько-латиські "), романські, грецькі, індійські ("арійські") та інші, що розкинулися ще в давнину на величезному просторі від Атлантичного океану до Індійського і від Льодовитого океану до Середземного моря. Чотири-п'ять тисяч років тому індоєвропейці займали ще не всю Європу і не заселили ще Індостан. Рибаков вважає, що приблизним геометричним центром початкового "Індоєвропейського масиву" була північно-східна частина Балканського півострова і Мала Азія. Ті племена, з яких шляхом поступової консолідації утворилися праслов'яни, мешкали майже на краю індоєвропейських просторів, на північ від гірського бар'єру, який відокремлює південну Європу від Північної і тягнеться від Альп на схід, завершуючись на сході Карпатами.

Слов'янський народ вважається в історії порівняно молодим. Під власним ім'ям він вперше згадується в письмових джерелах лише з 6 століття. Вперше ім'я слов'ян у формі oxhabnvos ми зустрічаємо в Псевдо-Цезаріуса близько 525 р.

Головною твірною силою праслов'янського народу слід вважати стихійну інтеграцію більш або менш споріднених племен. Хоча, безсумнівно, мало місце і природне розмноження та колонізація нових просторів. Тобто, за словами Рибакова, слов'янський народ створило не розмноження одного єдиного племені. Говорячи про причини відокремлення слов'янського народу від індоєвропейської групи, Б. А. Рибаков називає, наприклад, таку загальноєвропейську подію: на рубежі 3-4 тисячоліть до н.е. в північній половині Європи (від Рейну до Дніпра) посилювалося скотарське пастуше господарство, швидко виникала майнова і соціальна нерівність. Велика рогата худоба стає символом багатства, а легкість відчуження стад веде до воєн і нерівності племен і вождів, тим самим порушується первісна рівність. Розпочата повсюдно боротьба за череди і пасовища призвела до найширшого розселення пастуших племен не тільки Центральною, а й Східною Європою аж до Середньої Волги. Розселення велося окремими, самостійно діючими племенами. Важливо відзначити, що в момент розселення (перша половина 2 тисячоліття) ще не було ні слов'янської, ні німецької, ні балтійської спільноти. Всі племена перемішувалися і змінювали сусідів в міру поступового руху.

"Приблизно до 15 століття до н.е. розселення припинилося, "- стверджує Рибаков. Вся зона європейських листяних лісів і лісостепів була зайнята індоєвропейськими племенами. Почалося нове, осіле життя, в ході якого складалися різного роду зв'язки між сусідніми племенами, а також особливості розвитку окремих племен. Вперше на такому великому просторі почали складатися нові родинні одна одній мови.

У науковому пошуку найдавніших відомостей про слов'ян нове місце належить лінгвістиці. Лінгвісти визначили:

1. Що відділення праслов'янських племен від споріднених або сусідніх індоєвропейських племен відбулося близько 4000-3500 років тому.

2. За даними мови лінгвісти встановили, що сусідами слов'ян з індоєвропейських народів були германці, балтійці, іранці, дако-фракійці, кельти і т.д.

3. Судячи за загальним для всіх слов'янських народів позначенням елементів ландшафту, праслов'яни проживали в зоні листяних лісів і лісостепу, де були поляни, озера, болота, але не було моря; де були горби, яри, вододіли, але не було високих гір. Проте тут слід звернути увагу на те, що природні зони, що відповідають цим лінгвістичним визначенням, розміщені в Європі ширше, ніж можна окреслити слов'янську прабатьківщину. Праслов'яни займали лише частину того простору, який відбився у їхніх древніх говірках.

В даний час батьківщиною слов'ян визнається область, що тягнеться на північ від Карпат. Але при найближчому визначенні її границь учені дуже істотно розходяться між собою. Наприклад, один з основоположників слов'янознавства, чеський вчений Шофарік проводив границю слов'янської прабатьківщини на заході від гирла Вісли до Німану, на півночі - від Новгорода до витоків Волги і Дніпра, на сході - до Дону. Далі вона, на його думку, йшла через нижній Дніпро і Дністер уздовж Карпат до Вісли і по вододілі Одеру і Вісли до Балтійського моря. Ця версія одержала назву вісло-одерського варіанту.

Польський археолог Стефан Носек, прихильник цього варіанта, запропонував звернутися до археологічних матеріалів того часу, коли слов'янський народ від'єднався від основної групи індоєвропейських племен. Увагу археологів привернула тішнецька культура 15-12 століть до н.е., яка була добре відома на території Польщі між Віслою та Одером. Однак інший польський археолог Олександр Гардавній, а також ряд українських археологів встановили, що тішнецька культура поширюється і на простір на схід від Вісли, аж до Дніпра, переходячи частково і на лівий його берег. Однак остаточно питання про точні межах прабатьківщини праслов'ян як і раніше, не вирішено.

У своїх лекціях "Походження слов'ян" М. І. Артамонов говорив про те, що найбільш розробленим є питання про західний кордон праслов'янської території, яку проводять від моря по Одеру до ріки Варти та далі по цій річці і Віслі і по ній до річки Сала. На півночі праслов'яни сусідили з предками литовців "угро-фінами". Межею з першими служила річка Прип'ять. На сході слов'яни досягали Дніпра і навіть, як вважають деякі дослідники, аж за нього, захоплюючи, принаймні, частину басейну річки Десни.

Викладені уявлення ґрунтуються в основному на лінгвістичних даних. Однак неможливо переоцінити і можливість такої науки, як археологія, хоча найвизначніший археолог Л. Нідерле і не вірив у самостійне значення своєї науки. Говорячи про спільність народів (у нашому випадку слов'янських народів), не можна ґрунтуватися тільки на мовній спільності, важливо, щоб народи не були різні і за культурою. Під "культурою" археологи розуміють стійку сукупність ознак, властивих залишкам минулого певного періоду розвитку суспільства: обряд поховання, форми прикрас, одяг, типи знарядь, зброї і т.д. і т.п.

У своїй лекції М. І. Артамонов говорить про те, що, зокрема, характерна кераміка з хвилясто-лінійним орнаментом 9-10 століть збігається у своєму поширенні з територією східних і західних, а частково і південних слов'ян, що багато в чому говорить не тільки про мовну, а й про культурну спільність.

Однак у першому тисячолітті до н.е. західні та східні частини слов'янської прабатьківщини виявляються різнокультурними, інакше кажучи, етнічно неоднорідними. З цього можна зробити висновок, що не вся область так званої прабатьківщини була споконвічно слов'янською. У зв'язку з цим польські та чеські археологи висувають як праслов'янську археологічну культуру лужицьку культуру, що проіснувала з 1300 до 300 року до н.е. З визнанням слов'янської приналежності до лужицької культури пов'язується не тільки досить істотне для слов'янських народів продовження слов'янської історії в найглибшу старовину Європи, але, що дуже важливо, і в політичному відношенні, цим обґрунтовуються права західних слов'ян на займані ними області як споконвіку слов'янські.

Класичними областями лужицької культури є дві старі слов'янські області, розташовані на північ від Судет між Ельбою на заході, верхнім Одером на сході і Вартою – на півночі; це Лужицька область і Сілезія. Лужицька культура представлена могильниками і поселеннями. Типовими є великі могильники із сотнями поховань, найчастіше у вигляді плоских, тобто не зазначених зверху курганних насипах, неглибоких могил з урною, яка містить попіл спаленого небіжчика.

Давня щабель лужицької культури відноситься до періоду бронзового століття (1300-1100 роки до н.е.) і, за висновком більшості фахівців, обмежується у своєму поширенні калюжкою, Сілезією, Великопольщею. Лужицька культура вже в третьому періоді бронзового століття поширилася на південно-східну частину Мекленбурга, майже весь Брандербург, східну частину Саксонії, північно-східну Чехію, північно-східну Маравію, північно-західну Словаччину і більшу частину Польщі.

У четвертому періоді бронзового століття (1100 -900 роки до н.е.) територія лужицької культури продовжувала розширюватися у всіх напрямках. Особливо значним було її просування на північний схід і схід, де вона заходить за Буг і займає кут за Віслою і Сяном.

В останньому періоді бронзового століття межі лужицької культури на північному заході і заході, упівнічному Бранденбурзі, східному Мекленбурзі і на верхній Ельбі в Чехії дещо відступають під натиском предків німецьких племен. Зате на сході в цей час Лужицька культура доходить до західних кордонів.

Основними областями лужицької культури були: північно-східна Чехія, Моравія, Сілезія і сусідні землі Великопольщі. У другій половині раннього залізного віку частина населення поморської культури перетнула водну перешкоду Нотець і клином врізалася в області інших груп лужицької культури. На думку польського археолога Костшевского, місцеве населення чинило впертий опір північним завойовникам (про це свідчить густа мережа городищ як у Куявії та Мазовії, так і в південній частині Великопольщі та Сілезії).

У 400-150 роки до н.е. північні прибульці досягають найбільшого поширення, проникаючи на півдні до Одеру, на південний схід - вгору по Віслі, доходячи до Збруча на території західної України.

У період пізньої бронзи і раннього заліза на північному заході і заході на лужицької культури нашаровуються і частково витісняють її культури сусідніх етнічних груп (германців). Особливо значним був рух кельтів, що почався в 400 році до н.е., в результаті якого відбувається злиття лужицької та кельтської культури в районі Польщі і виникає нова так звана культура ямних поховань.

Німецькі археологи довгий час стверджували, що ця культура належить германцям, і її поява пов'язана з вторгненням вандалів у другій половині 2 століття до н.е. Польські ж археологи пов'язують її з венедами, найдавнішим з відомих історії слов'янських утворень. На доказ вони наводили не тільки перебування її на території, на якій, згідно з даними письмових повідомлень, жили венеди, а й її тісні генетичні зв'язки, з однієї сторони з історичною слов'янською культурою і, з іншого боку, з більш древньою лужицької культурою, чужинська приналежність якої зрозуміла і самим німецьким археологам.

Незважаючи на те, що на основній частині східної половини Центральної Європи збереглися численні і виразні сліди перебування тут балтійського субстрату, переважна більшість дослідників, як у нашій країні, так і за кордоном, продовжують шукати найдавнішу прабатьківщину слов'ян на північ від Карпатських гір, десь на просторі між ріками Одером, Віслою і Дніпром, якщо брати найбільш крайні думки. Різниця в поглядах полягає лише в тому, що одні зрушують цю територію більш на захід (Яжджевскій), інші - більш на схід (Бернштейн). Одним з важливих аргументів прихильників східної орієнтації є так звана зооботанічна теорія, яка основує свої доводи на аналізі назв рослин і представників тваринного світу, що містяться в слов'янських мовах. У відповідності зі своїми лінгвістичними висновками прихильники цієї версії шукають прабатьківщину слов'ян поза межами поширення таких дерев, як бук, черешня, білий клен, модрина, а саме між Віслою, Західним Бугом, Прип'яттю, Карпатами і середньою течією Дніпра.

Однак багато хто вважає цей метод недостовірним. Наприклад, мовознавець Фасмер, торкаючись лінгвістичних висновків, заснованих на аналізі зооботанічної термінології, скептично зауважив, що так не важко буде довести, ніби на території стародавньої прабатьківщини слов'ян "водилися слони і верблюди". Цей скептицизм пов'язаний, по-перше, з можливістю запозичення того чи іншого зооботанічного терміну, по-друге, з мінливістю і рухливістю кордонів флори і фауни (наприклад, в результаті зміни клімату в Європі, межі зростання бука за останні 2-3 тисячі років просунулися на сотні км з заходу на схід).

Прихильники більш західного місцезнаходження слов'янської прабатьківщини (Костшевский, Козловський, Чекановський, Лер-Сплавінський та ін) шукають її в основному в межиріччі Вісли і Одеру. В основі їх поглядів лежить передбачувана приналежність лужицької культури цілком або частково слов'янам. Обґрунтовується це тим, що у слов'ян і носіїв лужицької культури збігаються місця поселень, форма і прийоми будівництва жител, похоронні обряди (трупоспалення), а головне тим, що в іншому випадку для слов'ян в Європі I тисячоліття до н.е. взагалі не знайти місця для поселення, маючи на увазі, що вони є одним з найзначніших і найбільш чисельних народів цього континенту.

Однак і в цієї теорії походження слов'ян є свої слабкі місця. Наприклад, відсутність слов'яно-німецьких мовних зв'язків. Лер-Сплавінський на підставі формального статистичного обліку встановив, що у слов'ян більше мовних зв'язків з німецьким мовою, ніж у балтійців. Звідси можна зробити висновок, що слов'яни жили на захід від балтійських племен у безпосередній близькості від германців. Але ці факти були зібрані з різних хронологічних пластів та ярусів мовної системи, тому, за думкою В. В. Мартинова (теж прихильника цієї гіпотези), їх не можна зіставити і піддавати статистичному обліку. Таким чином, можна сказати, що Вісло-Одерська локалізація найдавнішої прабатьківщини слов'ян на сьогодні ще дуже далека від того, щоб вважатися остаточно доведеною.

І все ж таки на користь гіпотези про західну, а вірніше, південно-західну, тобто карпато-дунайську,прабатьківщину слов'ян - можна навести більше аргументів, ніж на користь східної дніпровсько-прип'ятської їхньої прабатьківщини.

Аргументований доказ, наведений нижче, представлений в книзі В. П. Кобичева "У пошуках прабатьківщини слов'ян".

Перший аргумент - збіг племінних назв полабських, поморських і інших західних слов'ян з найдавнішими, відомими на даній території етнічними найменуваннями границі перших століть нашої ери, які відносять до східнонімецьких народів. Правда, відомо, що окремі племена отримували найменування в залежності від природних особливостей краю, в силу цього вони могли збігатися у народів різних мовних систем, але в розглянутому випадку перед нами майже повний збіг етнічної карти двох різних епох, відокремлених одна від одної проміжком часу більше, ніж на 500 років.

Інший аргумент ґрунтується на даних топонімії, науки про географічні назви. Перебуваючи на тій чи іншій території, народи дають назви різним географічним об'єктам, які потім передаються з покоління в покоління. Характерно, що одного разу дані географічні назви не змінюються, як правило, згодом, навіть якщо народ, що дав їх, пішов в інше місце або взагалі зник. Однак тононімічні дослідження пов'язані з багатьма труднощами. Зокрема, не замінюючи стару назву новою, новоприбулий народ змінює її у відповідності з правилами своєї мови. Тим не менше, можна стверджувати, що давня прабатьківщина слов'ян, знаходиться скоріше на заході, ніж на сході межиріччя Вісли та Дніпра. Доказом цього служить наступне. По-перше, територія верхньої частини басейнів Вісли, Одеру і почасти Ельби і Дніпра, як це було встановлено наприкінці минулого століття російським дослідником І. П. Філевською, сповнена гідронімічних повторів, що з переконливістю свідчить про мовну однорідність населення, яке їх створило. По-друге. У межах зазначеного ареалу чітко простежується "рух" гідронімів в напрямку з заходу на схід і з півдня на північ, що визначається за зменшувальним характером назв. По-третє. Топонімія західної частини слов'янських земель, включаючи і район Карпатських гір в межах Румунії, вражає архаїчністю, на що вказують такі стародавні її форми, як Брда, Вда, Гвда, Вкра, з властивим і специфічним для слов'янських мов поєднанням декількох приголосних.

Північну і північно-східний кордони слов'янської прабатьківщини встановити дещо важче. Це пов'язано, на думку Кобичева, з найтіснішим сусідством слов'ян з летто-литовськими племенами, значна частина яких згодом органічно злилася з ними. Однак за деякими характерними гідронімами можна стверджувати, що лінія розділу між слов'янами і летто-литовськими племенами проходила десь у районі північних відрогів Карпатських гір, відхиляючись на південь на сході, і йдучи на північ у бік Балтійського моря на заході.

Західна ж межа розселення слов'ян у давнину, ймовірно, досягла східних схилів Альпійський гір, включаючи басейни річки Лех – правої притоки Дунаю. Це припущення пов'язане з тим фактом, що в слов'янській мові збереглося кілька слів, які свідчать про сусідство слов'ян у віддаленому минулому з народами, які говорили на італійських мовах.

проблемою!