17. Зарубинецька та київська культури

Зарубинецьку культуру відкрив у 1899 р. Вікентій Хвойка, який виявив могильник з тілоспаленням на Батуровій Горі поблизу с.Зарубинці Канівського району Черкаської області. Крім Зарубинецького могильника, В. В. Хвойка виявив ще кілька подібних могильників у Придніпров'ї: м. Ржищеві, селах Віта, Пищальники, Пухівка, Погреби, Бортничі, Вишеньки.

Тут було досліджено залишки безкурганного могильника, серед супровідного інвентарю були виявлені бронзові фібули і специфічна кераміка, ці пам'ятки відносять до ІІІ ст. до.н. е. Ця культура поширилась на Прип'ятському Поліссі, верхнього і Середнього Подніпров'я у кінці I тис до.н. е.- початку I тис.н. е. Зарубинецька культура відома великими неукріпленими поселеннями. Вони розташовувались на мисах річок, ярів або на «надзаплавних терасах». Їх площа займала в середньому близько двох гектарів. Цій культурі притаманні житла площею 18-20 метрів квадратних, які були заглиблені в землю. Технікою спорудження було дерев'яно каркасне будівництво. Дахи були двосхилими, для покрівлі брали солому, очерет або жердини. Джерелом тепла в житлах були відкриті вогнища.

Населення вело осілий спосіб життя. У вжитку в зарубинців було залізо, серед знарядь з цього матеріалу були серпи і коси, це свідчить про землеробський спосіб господарства. Мешканці цих поселень вирощували просо, пшеницю-двозернянку, ячмінь. Щодо скотарства розводились корови, свині, коні, дрібна рогата худоба. Існувало також у них поняття про полювання і риболовлю. Добували залізо.

На поселеннях зарубиньців виготовляли кераміку, існував гончарний круг ручного типу, готовий посуд випалювали. Були і ювелірні вироби, їх виготовляли з привізної бронзи. З льону і коноплей, виготовляли тканини. Про існування ткацтва свідчать знайдені піднімальні грузила для ткацького станка.

Обряд поховання, могильники характерні для Зарубинецької культури були ґрунтові і без курганні поховання, тіло спалення в урнах чи у ямах, існував поховальний інвентар. Також відомі трупопокладення, хоча вони зустрічаються рідко.

Важливе значення для вивчення зарубинецької культури мали розкопки великого могильника, розташованого на околиці Києва, у с. Корчуватому, проведені в 1940—1941 рр. У післявоєнні роки у Середньому Придніпров'ї досліджувалися поселення в Києві, поблизу сіл Пирогів, Великі Дмитровичі, Зарубинці, в околицях м. Канева, поблизу сіл Сахнівка (а саме Сахнівські поселення),Межиріч, Лютіж та інших, могильники неподалік від сіл Суботів, Пирогів, Хотянівка.

На території Верхнього Придніпров'я, між гирлами Березини та Сожу, на початку 1950-х років були виявлені численні зарубинецькі пам'ятки. На поселеннях і могильниках на берегах Прип'яті було виявлено близько 40 пам'яток. Розкопками було повністю досліджено могильники Велемичі І та II, значні роботи проведено на могильниках Воронине, Черськ, Отвержичі, Ремель.

Зарубинецькі пам'ятки в басейні Південного Бугу, а також Дністра (поселення Мар'янівка, могильник Рахни, поселення Ремезівці) належать до пізніх проявів зарубинецької культури.

Київська культура — археологічна культура, що існувала з 2-3 ст. до 2-ї половини 5 ст. на території північно-східної України й сусідніх Білорусі та Росії. Вона охоплює пам'ятки першої половини I тисячоліття від Середнього і Верхнього Подніпров'я до Курського Посейм'я.

Даниленко Валентин Миколайович виділив її наприкінці 50-х - на початку 60-х років як окрему культуру на основі знайдених тут залишків.

Поселення київської культури переважно розташовані на ділянках перших надзаплавних терас, однак відомі й селища на високому корінному березі. Площа селищ, зазвичай, не перевищує 0.5 га. Послення нерідко зводилися "гніздами" - на відстані 0.5-1 км одне від одного. Житла київської культури представлені переважно напівземлянками (10-17 м). Конструкція стін зрубна або стовпова. Для Подесення, наприклад, характерні напівземлянки з центральним опорним стовпом покрівлі і відкритим вогнищем біля нього (Роїще, Лавриків Ліс, Улянівка та інші.).

На Середньому Дніпрі у житлах, крім вогнищ, виявлено глинобитні печі (Глеваха, Обухів). На деяких поселеннях відкрито залишки наземних будов з глиняною обмазкою стін (Обухів). За межами жител знайдено, очевидно, літні вогнища, споруджені на кам'яній вимостці або вимостці з черепків, господарські споруди.

Населення культивувало просо і жито, рідше пшеницю та ячмінь. Розвивалося й приселищне скотарство: на поселеннях виявлено кістки домашніх тварин. У стаді була велика рогата худоба, свині, кози, вівці, розводили коней. Допоміжними промислами у господарстві були полювання та рибальство. Важливу роль відносили ремеслам. Досить розвинуте було залізоробне і ковальне виробництво. Решти сиродутного металургійного горна виявлено у Василькові. На інших поселеннях траплялися також залізні шлаки. З набору готових залізних виробів можна зробити висновок про те, що місцеві ковалі досягли певного рівня майстерності.

Київська культура мала тісні зв'язки з черняхівською культурою.

18 черняхівська культура

III-IV ст. н.е. на значній територіі України проживали племена черняхівської культури (дістала назву від с. Черняхів на Київщині, де вперше в 1899 р. було обстежено могильник). Два поселення того часу  виявлено і в нас – біля сіл Кручик і Лозова. Спосіб життя носіїв цієї культури досить добре вивчено. Відомо, наприклад, що вони селились на схилах берегів невеликих річок. Житла їх у вигляді обмазаних напівземлянок складали одну або декілька вулиць. Люди  займались землеробством. Основним знаряддям оранки було дерев’яне рало з залізним наконечником (наральником). Існував уже і примитивний плуг. Висівали пшеницю, ячмінь, просо, гречку. Вирощували також жито, овес, горох, коноплю. Збирали урожай серпами. Борошно діставали від розмелювання зерна на жорнах. Тримали худобу, займались полюванням, рибальством, збирали мед диких бджіл.   Черняхівці володіли основними прийомами кування заліза, знали кілька способів одержання й обробки сталі. Високого рівня досягло гончарство. Саме в цей час появились спеціальні пристрої – гончарний круг, горна для випалювання виробів з глини. Посуд – здебільшого сірого кольору, добре виглажений. Саме такі уламки горщиків, мисок, кухлів знайдено на східному березі   Лозівського ставка.   У черняхівців уже був своєрідний   наочний календар. Це широка посудина (чаша), край якої   поділено на 12 секцій, кожна з яких   відповідає   певному місяцю року. В кожній секції зображено (видавлено тонкою паличкою по сирій глині ще до випалу) характерні для цього місяця явища природи (дощ, сніг тощо) або сільськогосподарські  роботи (весняня й осіння оранка, колосіння хлібів, жнива та ін.). На деяких з таких глиняних “календарів”  відмічено    язичеські свята, а квадратами – дні циклу землеробських робіт. Як бачимо, людський розум уже  намагався  осягнути  закономірності природи і використати знання на практиці.   Значний інтерес являють собою знахідки знарядь, які окремі дослідники  приймають за хірургічні інструменти. І ще одне. Під впливом  розвитку економіки і контактів з іншими народами у черняхівців  зароджувались початки наукових знань і використання письма. На деяких їх  посудинах, пряслах, виробах з кістки  виявлено грецькі та латинські букви…   В питанні етнічного складу черняхівських племен у науковців    немає одностайності. Одні вважають їх   протослов’янами (попередниками, ранніми слов’янами), інші ж твердять, що в формуванні цієї культури, крім антів, слов’ян, брали участь  пізні скіфи, сармати та інші народи.   Можна гадати, що черняхівських поселень, віддалених від нас на півтори і більше тисяч років, на території Богодухівщини було більше. У цьому переконує просте співставлення кількості виявлених поселень у сусідніх районах Харківщини. І якщо вони ще не відкриті, то тому, що  не привертають до себе  особливоі уваги.     

19. Корчацька колочинська та пенківська культури

Корчак — археологічна культура VI-VII ст., варіант празької культури. Розповсюджена в північно-західних областях України та південних областях Білорусі (південними притоками Прип'яті та від Дніпра до Буга і Дністра). Розкопки розпочаті в 20-х рр. XX ст. С.С. Гамченко у селіКорчак під Житомиром, в особливу культуру виділена Юрієм Кухаренком. Представлена головним чином відкритими поселеннями з прямокутними напівземлянками та пічами-камянками, могильниками (грунтові трупоспалення в урнах та спалення під курганами). Характеризується специфічними формами ліпного неорнаментованного посуду, що є першим етапом розвитку слав'янської кераміки.

Характерними для цієї культури були невеликі, неукріплені селища на річках розміром 0,5-1 га і складались з 20-30 будівель, між селищами біла незначна відстань від 0,5 до 3км. В Україні було досліджено понад 300 жител цієї культури, переважно вони були квадратними напівземлянками, площею 6-20 метрів квадратних, зі стовповою або зрубною конструкцією стін. Дах двосхилий, обшивався соломою чиочеретом. В усіх житлах були виявлена дерев'яна підлога з колод. Печі в домівках носіїв корчацької культури були, або глинобитні, або кам'яні. Крім жител було виявлено чимало господарських будівель, характерних для цієї культури.

Основу господарства носіїв корчацької культури становило орне господарство. Крім цього мешканці поселень вирощували велику і малу рогату худобу, кіз, овець, свиней. Крім цих занять відомим було добування і обробка заліза, виготовлення ювелірних виробів. Поховальний обряд цієї культури був досліджений на основі 12 могильників і окремих поховань, великої різниці між усіма ранньослов'янськими культурами та культурами доби середньовіччя не спостерігалось. В основному поховання були ґрунтові часом і трапляються під курганні, використовували кремацію, і вміщували прах в урни або ямки.

Існує декілька інтерпретацій від якої культури пішла корчацька культура, так наприклад П. М. Третяков вважав, що найбільшого впливу на цю культуру задали носії київської, пшеворської,черняхівської культур.

Складні етнокультурні процеси передували формуванню цієї культури, у подальшому її старожитності стали за основу в утворені Луки-Райковецької культури VIII — IX ст.

На північ від пеньківського ареалу, переважно на Дніпровському Лівобережжі, поширювалася колочинська культура. Вона охоплювала Північно- Східну Україну і сусідні області Росії та Білорусі, тобто південь лісової зони й північ Лісостепу.

Перші колочинські пам'ятки виявлено ше на початку XX ст. Зокрема. М. О. Макаренко 1909 р. дослідив поховання з кремацією у ребристій посудині-урні в с. Артюхівка поблизу Ромен, однак тривалий час ця знахідка вважалася унікальною. Ці старожитності були виділені в окрему культурну групу Е. О. Симоновичем після розкопок у 1955—1960 рр. городища Колонин на Дніпрі поблизу Гомеля. В наступні роки найцікавіші матеріали отримано під час розкопок могильників Новий Бихов, Тайманово і Тошиця поблизу Могилева, Лебяжого, Княжого, Картамишевого на Куртині, а також на поселеннях Великі Будки на Сумщині, Дегтярівка, Роїше та Олександрівка на Чернігівщині (розкопки Л. Д. Поболя, Ю. А. Ліпкинга, Є. О. Горюнова, Р. В. Терпиловського та ін.). Нині відомо більш як 100 поселень. На 20 із них проведено розкопки, в ході яких виявлено понад 50 споруд, а також 12 могильників, на яких досліджено близько 400 поховань.

Поселення здебільшого мають невеликі розміри й розташовуються на краю першої тераси, інколи — на дюнах у заплаві. В північній частині колочинського ареалу відомо кілька городищ (Колочин, Мошонка та ін.), які слугували сховищами для мешканців розташованих поблизу відкритих селищ.

Основний тип житла — квадратна напівземлянка з вогнищем і центральним стовпом, дуже схожа на будівлі київської культури. Стіни — зрубної чи каркасно-стовпової конструкції. Відомо також кілька наземних жител (Деснянка) та напівземлянок з піччю-кам'янкою у кутку. Останні, очевидно, з'являються у колочинських племен під впливом правобережного населення празької культури. Господарські споруди представлені головним чином ямами-льохами.

Поховальний обряд колочинської культури порівняно з іншими ранньосередньовічними старожитностями Східної Європи вивчено доволі грунтовно.

Найхарактернішими є грунтові могильники, шо інколи налічують більш як 100 трупоспалень (Тайманово, Лебяже). Кремації у невеликих округлих ямах зазвичай кількісно переважають. Винятком є могильник Княжий, де урнові поховання становлять майже 70 %. Кальциновані кістки потрапляли до ямних поховань здебільшого перемішаними з попелом і вуглем, а до урн клали очищені кістки. Урни інколи накривали перевернутою великою корчагою, в одному випадку урна була накрита глиняним диском. У похованнях зрідка, окрім посуду, трапляються металеві прикраси кола «старожитностей антів» і наконечники списів.

Відомо також кілька невеликих курганних могильників у різних частинах колочинського ареалу. Зокрема, два кургани досліджено на могильнику Бездрик поблизу Сум. Безурнові поховання тут супроводжувалися уламками ліпного посуду і бронзових прикрас, глиняними пряслицями, кістками домашніх тварин.

Кераміка — ліпна, неорнаментована. Як виняток трапляється рельєфний орнамент у вигляді горизонтальних наліпних валиків під вінцями чи "вух". Асортимент кераміки поступається попередній київській культурі — майже відсутні миски і підлощений столовий посуд. Керамічний комплекс представлений переважно горщиками та корчагами слабо профільованих (тюльлано- і банкоподібних), опуклобоких і циліндро-конічних форм, а також дисками і сковорідками. Для ранніх фаз культури доволі типовими є ребристі посудини, тоді як на пізніх домінують опуклобокі та слабопрофільовані горщики.

Знаряддя праці виготовлено головним чином із заліза і сталі: це ножі, серпи, риболовецькі гачки та ін. Використовувалися також кістяні кочедики і проколки, глиняні пряслиця, кам'яні зернотерки і бруски. Зброя походить зі спаленого городища Колочин 1 або ж є інвентарем окремих поховань (Лебяже, Княжий). Відомо кілька наконечників списів та стріл, великий (можливо, бойовий) ніж.

Предмети убрання і прикраси переважно знайдені у похованнях. Серед бронзових і срібних прикрас поширені так звані "старожитності антів" (великі пальчасті фібули, пряжки та деталі поясного набору, шийні гривки тошо). Великі скарби таких речей виявлено останнім часом на колочинських поселеннях у Трубчевську на Десні та в Гапоновому на Сеймі. На поселенні Великі Будки знайдено скарб речей, що належав ювелірові. До його складу входило кілька залізних знарядь, поламані срібні прикраси, а також дві невеликі пальчасті фібули і численні нашивки на одяг різних типів, виготовлені зі свинцево-олов'яного сплаву.

Найбільш архаїчні колочинські пам’ятки датуються серединою V ст. за кіль¬кома знахідками залізних фібул типу Прага (Ходосівка, Колодязний Бугор, Яловшина). Більшість датувальних знахідок належить до VI, переважно VII ст. Зокрема, серединою — другою половиною VII ст. датуються речі зі скарбів, знайдених на колочинських поселеннях у Гапоновому і Великих Будках.

Колочинська культура є прямим наступником київської. На півночі, у верхів'ях Дніпра, вона межує з пам’ятками типу верхніх шарів Банцеровщини й Тушемлі, що склалися на місцевому балтському субстраті під впливом київської культури. На Лівобережжі колочин, нарівні з пеньківкою, є одним із компонентів наступної волинцевської культури. Колочинська культура, найімовірніше належала північно-східним угрупованням ранньоісторичних слов’ян- північній частині антів чи венетам, локалізації яких Йордан не дає. Можливо, на півночі ареалу до її складу входили окремі балтські племена.

На північ від пеньківського ареалу, переважно на Дніпровському Лівобережжі, поширювалася колочинська культура. Вона охоплювала Північно- Східну Україну і сусідні області Росії та Білорусі, тобто південь лісової зони й північ Лісостепу.

Перші колочинські пам'ятки виявлено ше на початку XX ст. Зокрема. М. О. Макаренко 1909 р. дослідив поховання з кремацією у ребристій посудині-урні в с. Артюхівка поблизу Ромен, однак тривалий час ця знахідка вважалася унікальною. Ці старожитності були виділені в окрему культурну групу Е. О. Симоновичем після розкопок у 1955—1960 рр. городища Колонин на Дніпрі поблизу Гомеля. В наступні роки найцікавіші матеріали отримано під час розкопок могильників Новий Бихов, Тайманово і Тошиця поблизу Могилева, Лебяжого, Княжого, Картамишевого на Куртині, а також на поселеннях Великі Будки на Сумщині, Дегтярівка, Роїше та Олександрівка на Чернігівщині (розкопки Л. Д. Поболя, Ю. А. Ліпкинга, Є. О. Горюнова, Р. В. Терпиловського та ін.). Нині відомо більш як 100 поселень. На 20 із них проведено розкопки, в ході яких виявлено понад 50 споруд, а також 12 могильників, на яких досліджено близько 400 поховань.

Поселення здебільшого мають невеликі розміри й розташовуються на краю першої тераси, інколи — на дюнах у заплаві. В північній частині колочинського ареалу відомо кілька городищ (Колочин, Мошонка та ін.), які слугували сховищами для мешканців розташованих поблизу відкритих селищ.

Основний тип житла — квадратна напівземлянка з вогнищем і центральним стовпом, дуже схожа на будівлі київської культури. Стіни — зрубної чи каркасно-стовпової конструкції. Відомо також кілька наземних жител (Деснянка) та напівземлянок з піччю-кам'янкою у кутку. Останні, очевидно, з'являються у колочинських племен під впливом правобережного населення празької культури. Господарські споруди представлені головним чином ямами-льохами.

Поховальний обряд колочинської культури порівняно з іншими ранньосередньовічними старожитностями Східної Європи вивчено доволі грунтовно.

Найхарактернішими є грунтові могильники, шо інколи налічують більш як 100 трупоспалень (Тайманово, Лебяже). Кремації у невеликих округлих ямах зазвичай кількісно переважають. Винятком є могильник Княжий, де урнові поховання становлять майже 70 %. Кальциновані кістки потрапляли до ямних поховань здебільшого перемішаними з попелом і вуглем, а до урн клали очищені кістки. Урни інколи накривали перевернутою великою корчагою, в одному випадку урна була накрита глиняним диском. У похованнях зрідка, окрім посуду, трапляються металеві прикраси кола «старожитностей антів» і наконечники списів.

Відомо також кілька невеликих курганних могильників у різних частинах колочинського ареалу. Зокрема, два кургани досліджено на могильнику Бездрик поблизу Сум. Безурнові поховання тут супроводжувалися уламками ліпного посуду і бронзових прикрас, глиняними пряслицями, кістками домашніх тварин.

Кераміка — ліпна, неорнаментована. Як виняток трапляється рельєфний орнамент у вигляді горизонтальних наліпних валиків під вінцями чи "вух". Асортимент кераміки поступається попередній київській культурі — майже відсутні миски і підлощений столовий посуд. Керамічний комплекс представлений переважно горщиками та корчагами слабо профільованих (тюльлано- і банкоподібних), опуклобоких і циліндро-конічних форм, а також дисками і сковорідками. Для ранніх фаз культури доволі типовими є ребристі посудини, тоді як на пізніх домінують опуклобокі та слабопрофільовані горщики.

Знаряддя праці виготовлено головним чином із заліза і сталі: це ножі, серпи, риболовецькі гачки та ін. Використовувалися також кістяні кочедики і проколки, глиняні пряслиця, кам'яні зернотерки і бруски. Зброя походить зі спаленого городища Колочин 1 або ж є інвентарем окремих поховань (Лебяже, Княжий). Відомо кілька наконечників списів та стріл, великий (можливо, бойовий) ніж.

Предмети убрання і прикраси переважно знайдені у похованнях. Серед бронзових і срібних прикрас поширені так звані "старожитності антів" (великі пальчасті фібули, пряжки та деталі поясного набору, шийні гривки тошо). Великі скарби таких речей виявлено останнім часом на колочинських поселеннях у Трубчевську на Десні та в Гапоновому на Сеймі. На поселенні Великі Будки знайдено скарб речей, що належав ювелірові. До його складу входило кілька залізних знарядь, поламані срібні прикраси, а також дві невеликі пальчасті фібули і численні нашивки на одяг різних типів, виготовлені зі свинцево-олов'яного сплаву.

Найбільш архаїчні колочинські пам’ятки датуються серединою V ст. за кіль¬кома знахідками залізних фібул типу Прага (Ходосівка, Колодязний Бугор, Яловшина). Більшість датувальних знахідок належить до VI, переважно VII ст. Зокрема, серединою — другою половиною VII ст. датуються речі зі скарбів, знайдених на колочинських поселеннях у Гапоновому і Великих Будках.

Колочинська культура є прямим наступником київської. На півночі, у верхів'ях Дніпра, вона межує з пам’ятками типу верхніх шарів Банцеровщини й Тушемлі, що склалися на місцевому балтському субстраті під впливом київської культури. На Лівобережжі колочин, нарівні з пеньківкою, є одним із компонентів наступної волинцевської культури. Колочинська культура, найімовірніше належала північно-східним угрупованням ранньоісторичних слов’ян- північній частині антів чи венетам, локалізації яких Йордан не дає. Можливо, на півночі ареалу до її складу входили окремі балтські племена.

На північ від пеньківського ареалу, переважно на Дніпровському Лівобережжі, поширювалася колочинська культура. Вона охоплювала Північно- Східну Україну і сусідні області Росії та Білорусі, тобто південь лісової зони й північ Лісостепу.

Перші колочинські пам'ятки виявлено ше на початку XX ст. Зокрема. М. О. Макаренко 1909 р. дослідив поховання з кремацією у ребристій посудині-урні в с. Артюхівка поблизу Ромен, однак тривалий час ця знахідка вважалася унікальною. Ці старожитності були виділені в окрему культурну групу Е. О. Симоновичем після розкопок у 1955—1960 рр. городища Колонин на Дніпрі поблизу Гомеля. В наступні роки найцікавіші матеріали отримано під час розкопок могильників Новий Бихов, Тайманово і Тошиця поблизу Могилева, Лебяжого, Княжого, Картамишевого на Куртині, а також на поселеннях Великі Будки на Сумщині, Дегтярівка, Роїше та Олександрівка на Чернігівщині (розкопки Л. Д. Поболя, Ю. А. Ліпкинга, Є. О. Горюнова, Р. В. Терпиловського та ін.). Нині відомо більш як 100 поселень. На 20 із них проведено розкопки, в ході яких виявлено понад 50 споруд, а також 12 могильників, на яких досліджено близько 400 поховань.

Поселення здебільшого мають невеликі розміри й розташовуються на краю першої тераси, інколи — на дюнах у заплаві. В північній частині колочинського ареалу відомо кілька городищ (Колочин, Мошонка та ін.), які слугували сховищами для мешканців розташованих поблизу відкритих селищ.

Основний тип житла — квадратна напівземлянка з вогнищем і центральним стовпом, дуже схожа на будівлі київської культури. Стіни — зрубної чи каркасно-стовпової конструкції. Відомо також кілька наземних жител (Деснянка) та напівземлянок з піччю-кам'янкою у кутку. Останні, очевидно, з'являються у колочинських племен під впливом правобережного населення празької культури. Господарські споруди представлені головним чином ямами-льохами.

Поховальний обряд колочинської культури порівняно з іншими ранньосередньовічними старожитностями Східної Європи вивчено доволі грунтовно.

Найхарактернішими є грунтові могильники, шо інколи налічують більш як 100 трупоспалень (Тайманово, Лебяже). Кремації у невеликих округлих ямах зазвичай кількісно переважають. Винятком є могильник Княжий, де урнові поховання становлять майже 70 %. Кальциновані кістки потрапляли до ямних поховань здебільшого перемішаними з попелом і вуглем, а до урн клали очищені кістки. Урни інколи накривали перевернутою великою корчагою, в одному випадку урна була накрита глиняним диском. У похованнях зрідка, окрім посуду, трапляються металеві прикраси кола «старожитностей антів» і наконечники списів.

Відомо також кілька невеликих курганних могильників у різних частинах колочинського ареалу. Зокрема, два кургани досліджено на могильнику Бездрик поблизу Сум. Безурнові поховання тут супроводжувалися уламками ліпного посуду і бронзових прикрас, глиняними пряслицями, кістками домашніх тварин.

Кераміка — ліпна, неорнаментована. Як виняток трапляється рельєфний орнамент у вигляді горизонтальних наліпних валиків під вінцями чи "вух". Асортимент кераміки поступається попередній київській культурі — майже відсутні миски і підлощений столовий посуд. Керамічний комплекс представлений переважно горщиками та корчагами слабо профільованих (тюльлано- і банкоподібних), опуклобоких і циліндро-конічних форм, а також дисками і сковорідками. Для ранніх фаз культури доволі типовими є ребристі посудини, тоді як на пізніх домінують опуклобокі та слабопрофільовані горщики.

Знаряддя праці виготовлено головним чином із заліза і сталі: це ножі, серпи, риболовецькі гачки та ін. Використовувалися також кістяні кочедики і проколки, глиняні пряслиця, кам'яні зернотерки і бруски. Зброя походить зі спаленого городища Колочин 1 або ж є інвентарем окремих поховань (Лебяже, Княжий). Відомо кілька наконечників списів та стріл, великий (можливо, бойовий) ніж.

Предмети убрання і прикраси переважно знайдені у похованнях. Серед бронзових і срібних прикрас поширені так звані "старожитності антів" (великі пальчасті фібули, пряжки та деталі поясного набору, шийні гривки тошо). Великі скарби таких речей виявлено останнім часом на колочинських поселеннях у Трубчевську на Десні та в Гапоновому на Сеймі. На поселенні Великі Будки знайдено скарб речей, що належав ювелірові. До його складу входило кілька залізних знарядь, поламані срібні прикраси, а також дві невеликі пальчасті фібули і численні нашивки на одяг різних типів, виготовлені зі свинцево-олов'яного сплаву.

Найбільш архаїчні колочинські пам’ятки датуються серединою V ст. за кіль¬кома знахідками залізних фібул типу Прага (Ходосівка, Колодязний Бугор, Яловшина). Більшість датувальних знахідок належить до VI, переважно VII ст. Зокрема, серединою — другою половиною VII ст. датуються речі зі скарбів, знайдених на колочинських поселеннях у Гапоновому і Великих Будках.

Колочинська культура є прямим наступником київської. На півночі, у верхів'ях Дніпра, вона межує з пам’ятками типу верхніх шарів Банцеровщини й Тушемлі, що склалися на місцевому балтському субстраті під впливом київської культури. На Лівобережжі колочин, нарівні з пеньківкою, є одним із компонентів наступної волинцевської культури. Колочинська культура, найімовірніше належала північно-східним угрупованням ранньоісторичних слов’ян- північній частині антів чи венетам, локалізації яких Йордан не дає. Можливо, на півночі ареалу до її складу входили окремі балтські племена.

Пеньківська культура охоплювала приграничні райони Лісостепу і Степу. Її ареал простягається відносно вузькою смугою від Севрського Дінця до Пруту і далі до Нижнього Подунав’я, тобто від Бідгородської області Росії до Молдови і Румунії. О. М. Приходнюк виділяє чотири локальні варіанти пеньківської культури: лівобережний, надпорізький, дніпро-дністровський і дністро-прутський. У пониззі Дунаю пеньківські пам'ятки співіснують із празькими та гето-дакійськими старожитностями, утворюючи своєрідну культуру Іпотешть-Киндешть-Чурел.

Пеньківські пам'ятки уперше стали відомі наприкінці 1950-х рр. після розкопок на берегах майбутнього Кременчуцького водоймища. Експедиція під керівництвом Д.Т.Березовця дослідила кілька поселень поблизу с.Пеньківка на Тясмині. Тоді ж на Південному Бузі П.І Хавлюком були розкопані селища Скибинці, Семенки, Самчинці та ін. На сьогодні всебічно досліджені також поселення Кочубіївка і Вільховчик на Дніпрі, Хитці, Рябівка, Занки на Дніпровському Лівобережжі та ін. (розкопки О. М. Приходнюка, Є.О. Горюнова, А М. Обломського та ін.). Відомі також металургійний центр поблизу с. Гайворон у Південному Побужжі, могильники неподалік Великої Андрусівки у Середньому Подніпров'ї (розкопки В. І. Бідзілі та Д. Т. Березовця). У Будищі в Середньому Подніпров'ї та Селіште в Молдові зафіксовано городища.

Нині на території України відомо близько 300 пеньківських пам'яток, серед яких основну масу становлять поселення відкритого типу. Майже всі вони займають низькі ділянки перших терас або підвищення у заплаві, поблизу води та заплавних лук, на легких для обробітку фунтах. Площа більшості селиш не перевищує 1,5—2 га, а кількість жител на них — 30, причому одночасно існувало, найімовірніше, не більше 10—15 споруд.

Основні риси житлобудівництва пеньківської культури можна простежити за матеріалами приблизно 160 жител. Воно порівняно різноманітне і представлене будівлями кількох типів. Провідне місце серед них займає квадратна напівземлянка зі стінами зрубної чи каркасно-стовпової конструкції, причому на ранньому етапі поширені житла із вогнищем, нерідко — із нейтральним стовпом, шо нагадують споруди київської культури. Дешо пізніше на Правобережжі у житлах з'являються печі-кам'янки, що, очевидно, пов'язано із впливом сусідньої празької культури. У Надпоріжжі та на Орелі під впливом кочовиків виникають юртоподібні напівземлянки овальних обрисів, а також житла на кам'яних цоколях.

Поблизу розташовувалися господарські споруди, численні ями-льохи та вогнища просто неба з глиняними чи кам'яними черенями. Неподалік с. Гайворон, на острові Південного Бугу, розкопано металургійний центр, де виявлено більш як 20 залізоробних горнів.

Поховальний обряд вивчений недостатньо. Він представлений тілоспаленнями на стороні з уміщенням решток кремації в горшик-урну або неглибоку яму. Поховання здійснено на фунтових могильниках, проте на кожному з них досліджено лише по кілька кремацій. Ямні поховання здебільшого безінвентарні, тоді як урнові часто супроводжуються посудинами-приставками і бронзовими прикрасами. Зрідка трапляються інгумації (Мохнач, Олексіївна, Селіште, Данчени), які підтверджують тісні взаємозв'язки слов'ян із тюрками-степовиками. Зокрема, у Мохначі на Харківщині у глибокій могилі з підбоєм було поховано жінку в повному вбранні тилу "старожитностей антів". Поховання супроводжувалося типовим пеньківським ліпним горщиком.

Про близькі стосунки носіїв пеньківської культури з кочовим населенням свідчать також гончарні центри на кордоні слов'янського і степового світів, де виготовляли кераміку в північнокавказькому стилі, у балці Канцирка і Мачухах.

Весь посуд пеньківського типу ліпний. Керамічная комплекс включає насамперед горщики біконічних та опуклобоких форм із максимальним розширенням корпусу на середині висоти, зрідка трапляються слабо профільовані посудини. Великі біконічні корчаги нерідко орнаментовано горизонтальним валиком під вінцями, на горщиках у поодиноких випадках трапляються наліпи у вигляді "підковок" чи "вух". Інші категорії посуду представлено дисками, сковорідками з низьким бортиком і одиничними мисками. На ранніх пам'ятках зафіксовано уламки гончарної черняхівської кераміки, а на пізніх — фрагменти посудин канцирського типу.

Знахідки знарядь праці та зброї пов'язані лише з поселеннями. Серед них — залізні наральники, серпи, мотижки, ножі, шила, долота, кам'яні жорна, ливарні форми, глиняні пряслиця, ллячки, кістяні проколки, голки та ін. Предмети озброєння представлені залізними наконечниками списів і стріл, а також кістяними обкладками від лука тюркського типу з Хитців.

Набір прикрас із бронзи і срібла містив пальчасті та литі дунайські фібули, браслети з потовщеними кінцями, поясні набори "геральдичного" стилю, зоо і антропоморфні фібули тощо. З пеньківською культурою пов’язана південна зона поширення скарбів типу «старожитностей антів», серед яких найвідомішими є Мартинівський, Вільховчицький, Козієвський та ін. Особливий інтерес у дослідників викликав скарб срібних поясних прикрас у горщику, виявлений на поселенні пеньківської культури у Вільховчику.

Найбільш архаїчні пеньківські пам’ятки датуються серединою V ст. за кількома знахідками залізних двочленних фібул (Куня, Звонецьке, Осокорівка) та пряжки з могильника Велика Андрусівка 3. Спроба О. М. Приходнюка продатувати найраніші пеньківські комплекси IV ст., залучивши до них пізньокиївське поселення Роїще на Чернігівщині, не дістала підтримки більшості фахівців. Основна маса речей кола "старожитностей антів" може бути продатована VI, а головним чином VII ст. на підставі численних дунайських та кримських аналогій.

За сучасними уявленнями, пеньківська культура склалася у Лісостепу внаслідок просування на південь носіїв київської культури та їхніх наступників. На це вказує певна близькість пеньківської та сусідньої колочинської культур, особливо помітна на їх ранньому етапі. У формуванні пеньківки також, мабуть, брали участь слов'янські племена, які мешкали у Лісостепу ще за часів черняхівської культури і залишилися там у гунський період. На Правобережжі пеньківська культура зазнала значного впливу празької, ставши надалі субстратом нової, райковецької, культури. На Лівобережжі вона є одним із компонентів наступної волинцевської культури.

Територія поширення пеньківської культури доволі чітко збігаєтеся з визначеним Йорданом і Прокопієм ареалом антів, тому вважається, що носіями пеньківської культури були саме ці племена. Низка кочових елементів у пеньківській культурі, очевидно, свідчить про перебування серед її носіїв не лише слов'ян, а й якоїсь частини степовиків.