Орфоепічні норми української літературної мови. Вимова голосних і приголосних у мовному потоці

Літературна мова – унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує основні сфери діяльності, культурні потреби народу художньої літератури, публіцистичних творів, періодичних видань, радіо, театру науки, державних установ, школи тощо.

Унормованість літературної мови полягає в тому, що словниковий склад у ній, відібраний з лексичного багатства загальнонародної мови, значення і вживання слів, вимова й правопис регламентовані, формотворення і вживання слів здійснюються за загальноприйнятими зразками. Літературна мова протиставляється діалектам, просторіччю, жаргонам. Залежно від змісту, мети й умов спілкування в літературній мові виділяють окремі функціональні різновиди її – стилі. Літературна мова має дві форми: усну й писемну.

Поряд з поняттям літературна мова існує поняття національна мова.

Це мова, що є засобом письмового й усного спілкування нації. Національна мова – категорія історична, вона складається в період розвитку народності в націю. Національна мова успадковує структуру мови народності. Як і мова народності, національна мова загальнонародна, але охоплює всі мовні джерела спілкування людей: і літературну мову, і територіальні діалекти.

Мовна норма (лат. norma – правило, взірець) – закріплені в практиці еталонного використання мовні варіанти (в галузі вимови, слововживання, граматичних та інших мовних засобів), які найкраще і найповніше з числа співіснуючих виконують свою суспільну роль.

Унормованість – суттєва ознака літературної мови.

Розділ мовознавства, який вивчає і встановлює нормативну літературну вимову, називається орфоепією. У поняття літературної вимови входять правила вимовляння голосних і приголосних у різних позиціях, сполучень звуків у мовленнєвому потоці, правила вимови іншомовних слів, а також норма наголошування та інтонації.

У формуванні літературної мови величезну роль відіграють театр, радіомовлення, телебачення, звукове кіно, які є могутнім засобом поширення орфоепічних норм і підтримання їх єдності.

Сучасна українська літературна норма постала й зросла на багатому ґрунті говірок середньої Наддніпрянщини. Це не означає, звичайно, що вона не вбирала в себе також численні елементи інших українських говорів південно-західного і північного типу. Що ж до фонетичної (й морфологічної) системи української мови, то вона в цілому є виразно середньонаддніпрянською. Це саме треба сказати й про правила української літературної вимови.

Внаслідок відомих соціально-історичних причин це діалектне середовище й визначило загальну звукову організацію, звукове оформлення й артикуляційну базу сучасної української літературної мови.

Вимовна система мови, подібно до граматичної будови, відзначається в цілому великою стійкістю.

Норми вимови, як і інші мовні норми, можуть зазнавати змін, які визначаються зовнішніми (соціальними) чинниками і внутрішніми тенденціями розвитку мовної системи (такими, як дія законів аналогії, економії мовних засобів, взаємовпливу форми і змісту в процесі мовлення та ін.). Коливання норм є результатом взаємодії стилів, взаємодії літературної мови з діалектами і просторіччям та ін.

Основними нормами української літературної вимови є такі

1. Під наголосом усі голосні звуки української мови виголошуються чітко, виразно, відповідно до написання, наприклад: буря [бур’я], закон [закон], макет [макет], людина [л’удина], лямка [л’амка].

2. Голосні [а], [у], [і] в ненаголошеній позиції вимовляються повнозначно і ясно, відповідно до написання: валюта [вал’ута], твору [твору], розмір [розм’ір].

3. Ненаголошені [е], [и] часто у вимові взаємно зближується і вимовляються як [е^и] або [и^е], наприклад, реквізит [ре^икв’ізит], підпис [п’ідпи^ес], цензура [це^инзура], викладач [ви^екладач], клавесинний [клаве^иси:ний].

4.  Ненаголошений [о] здебільшого вимовляється виразно і чітко, він ніколи не наближається до [а], як це властиво російській мові: охорона [охорона], польоти [пол’оти], сторін [стор’їн]. У позиції перед наголошеним складом з [у] ненаголошений [о] часто вимовляється як [оу]: костюм [коус’т’ум], полуда [поулуда].

5. Дзвінкі приголосні перед глухими та в кінці слів вимовляються дзвінко: хліб [хліб], досвід [досвід], сторож [сторож], мороз [мороз], об’їзд [обйї’зд], книжка [книжка], рідко [р’ідко], могти [могти].Зміна приголосних на глухі у цих позиціях, поширена в деяких українських говорах (а також властива російській вимові), є порушенням орфоепічних норм української літературної мови.